регистрация / вход

Порядок здійснення права на спадкування в Україні

Аналіз поняття, принципів і правового регулювання спадкування в Україні. Спадкування за заповітом, за законом, за правом посередництва. Призначення спадкоємців. Процесуальний порядок реалізації права на спадщину. Відмова від спадкування неповнолітніми.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ СПАДКУВАННЯ В УКРАЇНІ

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКУВАННЯ

2.1 Спадкування за заповітом

2.1.1 Поняття, зміст і види заповіту

2.2.2 Підризначення спадкоємців

2.2 Спадкування за законом

2.2.1 Черговість спадкування

2.2.2 Спадкування за правом представництва

2.2.3 Спадковий договір

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СПАДЩИНУ

3.1 Час та місце відкриття спадщини

3.2 Прийняття та поділ спадщини спадкоємцями

3.3 Оформлення права на спадщину

РОЗДІЛ 4. ВІДМОВА ВІД СПАДКУВАННЯ НЕПОВНОЛІТНІМИ Й НЕДІЄЗДАТИНИМИ ОСОБАМИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю теоретичного обґрунтування законодавчих положень Цивільного кодексу України щодо змісту й обсягу спадкових прав кожного громадянина, вперше здійснених у процесі кодифікації цивільного права . Адже це зумовлено тим, що за останні декілька років відбулися істотні зміни спадкового законодавства, тому відсутність практики застосування норм, що регламентують порядок прийняття спадкоємцями спадщини, зумовлюють необхідність дослідження питань, пов'язаних із встановленням меж і гарантій здійснення спадкоємцями права на спадкування.

Ступінь дослідження здійснення права на спадкування у сучасному правовому житті є надзвичайно актуальною, адже вона досліджена в працях багатьох науковців, а саме Зайка Ю., в Павлова Л., Чуйкова В., Нелін О.

Мета полягає в дослідженні порядку здійснення права на спадкування.

Завдання: курсової роботи полягає у наступному:

1. Докладно ознайомитися із загальним поняттям й принципами спадкування згідно з чинним законодавством;

2. Проаналізувати процес спадкування за законом та за заповітом;

3. Визначитись із порядком черговості спадкування;

4. Дослідити особливості спадкування за спадковим договором;

5. Узагальнити процесуальний порядок реалізації права на спадщину.

Предметом курсової роботи є правова природа інституту здійснення права на спадкування.

Об'єктом курсової роботи є суспільні відносини з приводу реалізації права на спадкування.

Одним із методів є порівняльний метод, за допомогою якого досліджується порядок одержання спадщини в залежності від самої процедури, а саме спадкування за законом, за заповітом, за правом представлення; другим є системно-функціональний метод який розкриває системно-функціональну природу інституту спадкування, його суть та основні ознаки, а також його державне регулювання; третім є історичний і логічний метод, адже він дозволяє простежити всю історію розвитку цивільно-правових відносин із прийняттям нового Цивільного кодексу України, який вступив в дію 1 січня 2004 року і відповідні зміни норм, що закріплені в ньому.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичні засади курсової роботи розкривають поняття та сутність інституту спадкування, що дозволяє оцінити ступінь реалізації норм, порядок дії основних положень спадкуванні при діючому законодавстві України.

Наукова новизна курсової роботи полягає у тому, що була здійснена спроба дослідити проблемні питання у сфері реалізації права на спадкування, а саме;

- відмова від прийняття спадщини неповнолітніми й недієздатними особами;

- спадкування за правом представлення дає можливість більш далеким родичам спадкодавця зайняти спорожніле місце серед спадкоємців першої, другої або третьої черги.

Структура курсової роботи відображає мету, завдання та основні напрями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, які об'єднують 10 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи – 40 сторінок, кількість використаних джерел – 22 найменування.


Розділ 1. Поняття та принципи спадкування в Україні

Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав. Лише з моменту відкриття спадщини виникає спадкове правовідношення, юридичним змістом якого є право спадкоємців на прийняття спадщини та обов’язок всіх і кожного утримуватися від дій, що перешкоджають спадкоємцеві у здійсненні зазначеного права

Спадкування передбачає цивільно-правові відносини, пов’язані з переходом майнових прав та обов’язків померлої особи до її правонаступників, порядок і процедуру переходу майнових прав померлої особи до інших осіб, які набувають певні права(володіння, користування) на спадкове майно. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права спадщини. Оскільки норми, що розглядаються, мають переважно цивільно-правове положення, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права спадщини інститутом цивільного права[20;102].

Норми інституту права спадщини містяться у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства. Крім Цивільного Кодексу, серед джерел спадкового права чільне місце посідають спеціальні нормативні акти, що визначають порядок діяльності нотаріальних органів, зокрема Закон України «Про нотаріат» від 03.03.2009р., Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004р., Положення від 18.05.2009р. №870/5 Про затвердження Положення про державний нотаріальний архів[3;4;5]

До регулювання спадкових відносин можуть застосуватися такі кодифіковані акти, як Сімейний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України[7;6].

Значення спадкування в тому, що кожному члену суспільства має бути гарантована можливість жити та працювати із свідомістю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у матеріальних благах й обтяжене боргами) майно перейде згідно з його волею, а якщо він її не виявить, то згідно з волею закону до близьких йому людей. І тільки у випадках, прямо передбачених у законі, певна частина того, що належало спадкоємцеві за життя, перейде до осіб, до яких сам спадкодавець не виявляв прихильності(так звані необхідні спадкоємці).

Неухильне виконання цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця, так і його спадкоємців, так і всіх третіх осіб (боржників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів тощо), для яких смерть спадкодавця може потягнути за собою ті чи інші правові наслідки[20;104].

На думку науковця Достдар Р., процес спадкування можливий лише за умови виконання таких основних принципів, як;

- принцип забезпечення права та інтересів обов’язкових спадкоємців з метою використання спадкового майна для забезпечення непрацездатних родичів і чоловіка (жінки) померлого. В межах цього принципу законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов’язкових спадкоємців і мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем;

- принцип сімейно-родинного характеру спадкування, який враховує не тільки дійсну, а й припустиму волю спадкодавця і полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з урахуванням припустимої волі законодавця – до спадкування закликають найближчих особі спадкодавця;

- принцип універсальності спадкового наступництва, який полягає у тому, що акт прийняття спадщини порушується на все спадкове майно, незалежно від того, у кого воно знаходиться, і що якісь об’єкти спадщини невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадку;

- принцип визнання права спадкування за законом предметів домашньої обстановки за належними спадкоємцями;

- принцип свободи заповіту. Цей принцип цей принцип тісно пов'язаний із загальним цивільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб’єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить. Складання заповіту, як і його скасування, - це виключна воля спадкодавця, і ніхто не має права примусово впливати на його дії;

- принцип рівності спадкових часток при спадкуванні за законом;

- принцип свободи вибору у спадкоємців, яких закликають до спадщини. Цей принцип передбачений у диспозитивних нормах спадкового права, що надають свободу волевиявлення не лише спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань;

- принцип охорони основ правопорядку та мораль, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних чи юридичних осіб щодо спадкування;

- принцип охорони самої спадщини від будь-яких посягань;

- принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування. Суть цього принципу в тому, що перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців має на меті забезпечити задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно із ст.1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця, не ставить його в невигідне становище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обмежується розміром дійсної вартості спадкового майна[11;7].


Розділ 2. Правове регулювання спадкування

Норми, що регулюють умови та порядок спадкування, містяться в Цивільному кодексі України, що набрав чинність 1 січня 2004 року, норми якого суттєво вплинули на центральний інститут цивільного права – права власності і, відповідно інститут спадкування. Норми книги шостої ЦК України „Спадкове право” чітко систематизовані в семи главах: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, „Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”.

Конституція України передбачає право приватної власності громадян. Спадкове право забезпечує родинні померлого можливість зберегти та використати його майно. Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитись своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Отже воно безпосередньо спрямоване на захист інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім’ї померлого (особливо неповнолітніх і не працездатних членів сім’ї ).

Юридичні гарантії здійснення спадкових прав передбачені нормами, регулюючими спадкування, які викладені в Цивільному кодексі України, в Законі України «Про нотаріат», в Сімейному Кодексі України, в інших законах та підзаконних актах.

Спадкоємці як за законом так і за заповітом набувають право на спадщину незалежно від свого бажання, вже в силу однієї події – факту смерті спадкодавця. Зміст цього права полягає в тому, що спадкоємцю надається можливість як прийняти спадщину, так і відмовитися від неї.

Реальне здійснення суб’єктивних прав можливе лише за умови існування передбачених законом правових гарантій їх реалізації. Законодавче закріплення визначених меж здійснення суб’єктивних цивільних прав є однією із форм забезпечення інтересів особи.

Здійснення права на спадкування тісно пов’язано із такими юридичними фактами: відкриття спадщини; здатність особи виступати спадкоємцем; наявність спадкового майна; прийняття спадщини особою, яка є спадкоємцем за законом чи за заповітом [23;229] .

2.1 Спадкування за заповітом

На думку науковця Ветрової Н. конкретизуючи поняття про спадкування слід підкреслити дві обставини. По-перше, права та обов’язки спадкодавця переходять до спадкоємців у порядку універсального правонаступництва, тобто в незмінному вигляді, як єдине ціле, і в той самий момент, якщо з правил Цивільного кодексу не випливає інше. По-друге, до спадкоємців переходять усі права й обов’язки спадкодавця, крім тих, перехід яких у порядку спадкування не допускається ЦК та іншими законами або суперечить самій природі цих прав і обов’язків.

Новий ЦК чітко вперше визначає поняття заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як угода він повинен задовольняти всі вимоги, характер і може бути складений тільки дієздатною особою. Складання і посвідчення його через представників не допускається.

Закон надає формі заповіту особливого значення, від її дотримання належить дійсність заповіту. Заповіт має бути складений письмово з указівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і належно засвідчений. Таким чином, письмова форма виключає всяку можливість усних заповітів хоча б і в присутності свідків.

Нотаріальне посвідчення є умовою дійсності заповіту. Нотаріус засвідчує заповіт, написаний заповідачем чи власноручно за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів, в цьому випадку заповіт повинний бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні недоліки не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Складання заповіту, який відповідає точній волі заповідача, розпорядження в якому викладені чітко і ясно, позбавлені протиріч і двозначність. Нотаріус управі засвідчувати лише ті заповіти, що надані йому особисто заповідачем. На прохання заповідача нотаріус сприяє в складанні заповіту, записуючи волю заповідача з його слів. Якщо в заповіті є приписки і виправлення, то вони повинні бути зроблені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді. Усі виправлення і приписки мають бути обговорені заповідачем і нотаріусом.

Посвідчення заповіту полягає в здійсненні на ньому посвідчувального напису, підписані останнього нотаріусом і проставлені печатки. Заповіт складається, підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом у двох екземплярах, один із яких передається заповідачу, а інший залишається в справах нотаріуса.

Особливий порядок посвідчення заповітів передбачений для тих випадків, коли заповідач через фізичну ваду не може сам прочитати заповіт. У цьому випадку посвідчення здійснюється в присутності не менш як двох дієздатних свідків, що не є спадкоємцями за заповітом. Членами їхніх родичів чи близькими родичами, особами, що самі не в змозі прочитати чи підписати заповіт. Свідком не є також нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт.

Чинне законодавство передбачає складання заповіту, прирівнюваних до нотаріально засвідченого:

- заповіт особи, яка перебуває на лікуванні в лікарні, госпіталі, іншій стаціонарній установі, також особи які перебувають в будинку для особи похилого віку;

- заповіт особи, яка перебуває в пошуковій чи іншій експедиції, може бути засвідчено начальником цієї експедиції

- заповіт особи під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути засвідчено капітаном цього судна;

- заповіт особи, яка перебуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути засвідчено начальником місця позбавлення волі;

- заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути засвідчено начальника слідчого ізолятора.

Заповіти осіб, зазначених у цих пунктах, засвідчуються при свідках.

Свідками не можуть бути:

- нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт;

- спадкоємці за заповітом;

- члени родини і близькі родичі спадкоємців за заповітом;

- особи які не можуть прочитати чи підписати заповіт.

Це вичерпний перелік посадових, службових осіб, які при визначених обставинах засвідчують заповіти громадян. Заповіти, засвідчені такими особами, мають також юридичну силу, як і заповіти, засвідчені нотаріально[23;13].

2.1.1 Поняття, зміст й види заповіту

Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті з приводу належного їй майна, здійснене у встановленій законом формі. Заповідачем може бути лише фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.

Термін “розпорядження” можна знайти в тріаді права власності:право володіння, користування і розпорядження. Отже, складаючи заповіт, заповідач здійснює особисте розпорядження своєю власністю.

За юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Він становить вираження особистої волі спадкодавця і безпосередньою пов'язаний з його особистістю. Саме тому право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт з умовою. Суть умовного заповіту полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише за виконання вказаної у заповіті умови. Законодавство встановлює, що умова в заповіті є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства.(ч.2 ст.1242 ЦК України).

Секретний заповіт. Головна мета створення інституту секретних заповітів у Цивільному кодексі України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю змісту заповіту. Секретний заповіт подається в заклеєному конверті нотаріусу, з підписом заповідача на конвертів. У цьому випадку нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний підпис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вміщує його в інший конверт та опечатує його.

Після одержання інформації про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє членів сім’ї спадкодавця. У присутності цих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверти, у яких зберігався заповіт, і оголошує його зміст. Про проголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. До протоколу записується весь зміст заповіту.

Заповіт подружжя. введення такого видів заповітів, як заповіт подружжя, є позитивним явищем, оскільки розширяє право громадян. Подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Тобто спільне майно не потрібно ділити між подружжям, воно цілком переходить до зазначених спадкоємців, що сприяє, зокрема, зміцненню подружніх відносин, тощо.

Цим заповітом призначаються спадкоємці об’єктів спальної сумісної власності подружжя. При складенні подружжям спільного заповіту частка у спільній сумісній власності після одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. У разі смерті останнього з подружжя спадщина переходить до осіб, зазначених ним у заповіті.

За життя обох з подружжя кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту, що посвідчується нотаріально. У разі смерті першого з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті.

Заповідач може у будь-який час скасувати заповіт або скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту.

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування заповіту, внесення до нього змін та доповнень проводяться заповідачем особисто.

Відповідно до частини першої статті 1257 Цивільного кодексу України заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, розглядаючи дане питання Дідух Г. визначає основним змістом заповіту, як призначення спадкоємців із зазначенням майна, що передбачається їм в порядку спадкування. Спадкоємцями за заповітом можуть бути: так звані сторонні особи, що не входять до кола спадкоємців за законом; держава, територіальні громади або окремі організації[23;15].

Однак свобода заповіту обмежена встановленням законом кола спадкоємців (їх називають необхідними або обов’язковими), які мають право на отримання обов’язкової частки у спадщині. Тобто заповідач не має права усувати осіб, які претендують на обов’язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину. Відповідно до ч.1 ст.1241 Цивільного кодексу України обов’язкова частка становить 0,5 тієї частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Цивільний кодекс чітко визначив склад майна, з якого вираховується обов’язкові частки. До цього майна належить предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь обов’язкового спадкоємця, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до такого спадкоємця.

Свобода заповіту обмежується в інтересах неповнолітніх і не працездатних дітей спадкодавця, а також його непрацездатного подружжя та батьків. Це обмеження полягає в рому, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, а також непрацездатні вдова (вдівець), батьки (після 55 років жінки і після 60 років чоловіки, так само й інваліди 1,2 та 3 груп) успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у разі спадкування за законом. Наведений перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Якщо заповідач позбавить обов’язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних спадкоємців, то заповіт у цій частині буде недійсним. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частині спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку[21;10].

2.1.2 Підпризначення спадкоємця

Одним із видів заповідальних розпоряджень може бути вказівка заповідача про призначення спадкоємця на випадок, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини, не прийме її, або відмовитися від її прийняття, чи буде усунений від права спадкування, а також у разі відсутності або невиконання умов, визначених у заповіті з умовою, - підпризначення спадкоємця [ст.1244 ЦК України].

Заповідальний наказ . Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладення таких обов’язків на спадкоємця називається заповідальним відказом, або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу). Відказоодержувачами можуть бути особи, що входять, а також ті, що не входять до спадкоємців за законом.

Спадкоємець, на якого відповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього з відрахуванням частки боргів спадкодавця, що на його припадають. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Поряд із заповідальним відказом може зробити висновок ще одне розпорядження, яке має назву покладання . Так заповідач може зобов’язати своїх спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця та форм здійснення ритуалу поховання. Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов’язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Розглядаючи заповідальний відказ, як один із засобів реалізації права на спадкування Панченко М.І. визначає відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто за заповідального відказу вимагається завжди наявність трьох суб’єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця, і відказоодержувача, а за покладання конкретної особи, яка має право вимагати виконання, нема[23;24].

2.2 Спадкування за законом

Спадкування за законом можливе, якщо:

1) спадкодавець не залишив заповіту або його заповіт визнано недійсним;

2) заповідано лише частину майна або заповіт у визначеній частині визнано недійсним; тоді неохоплена заповітом частина спадкового майна переходить у порядку спадкування за законом;

3) зазначений у заповіті спадкоємець помер раніше за відкриття спадщини або відмовився від прийняття спадщини;

4) всі спадкоємці усунуті від права на спадщину.

Головним змістом норм спадкування за законом є визначення кола спадкоємців, які запрошуються до спадкування. Коло спадкоємців вичерпним чином встановлено законом і його розширення неможливе.

Спадкування за законом будується на засадах послідовності закликання черг до спадкування та рівності часток спадкоємців однієї черги. Спадкоємці кожної наступної черги спадкують за відсутності спадкоємців попередньої черги(тобто якщо спадкоємців попередньої черги взагалі немає, або жоден з них не має права спадкування, або вони усунуті від спадкування, або позбавлені спадщини,або ніхто з них не прийняв спадщину, або відмовився від неї).

Вперше у вітчизняному спадковому праві(ст. 1259 ЦК України) спадкоємцям за законом надається можливість зміни черговості одержання права на спадкування. Передбачається, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Оскільки кількість спадкоємців за законом впливає на розмір частки кожного з них, то вважається, що участь у такому договорі мають брати всі спадкоємці тієї частки, яка запрошується до спадкування [16;18].

2.2.1 Черговість спадкування

За Цивільним кодексом України, спадкоємці за законом, поділяються на такі черги. До першої черги належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Другу чергу спадкоємців за законом утворюють такі особи: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і збоку матері. Рідними мають вважатись і ті брати та сестри, в яких одна мати, але різні батьки, оскільки вони поєднані єдиним кровним зв’язком.

У третю чергу права спадкування за законом мають рідні дядьки та тітка спадкодавця. Тобто досить, щоб у батьків спадкодавця з їх братом чи сестрою був спільним хоча б один з батьків.

До четвертої черги спадкоємців за законом належить особи, які проживали із спадкоємцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини (це можуть бути вітчим і мачуха, пасинок і падчерка, а також інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї).

У п’яту чергу права на спадкування мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця (наприклад, двоюрідний дядько – це другий ступінь споріднення). Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці, які не були членами його сім’ї (але не менш як п’ять років отримували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування)[6;411].

2.2.2 Спадкування за правом представлення

Під спадкуванням за правом представлення розуміється такий порядок спадкування, коли одна особа у випадку смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини нібито заступає її місце спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини. Слід зазначити, що термін, який використовується в Цивільному кодексі України («спадкування за правом представлення»), є умовним, оскільки особа, яку «представляють», померла до відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1266 Цивільного кодексу України спадкування за правом представлення мають:

- онуки, правнуки спадкодавця, успадковують ту частку, яка належала б законом їхній матері, батькові, дідові, бабусі, якби вони були живими на день відкриття спадщини. Якщо до відкриття спадщини або того самого дня ці діти вмирають, то за правом представлення право на спадкування виникає в їхніх дітей, тобто онуків спадкодавця, а якщо онуків немає, тоді успадковують правнуки;

- прадід, прабабуся успадковують частку, яка належала б їхнім дітям – бабусі, дідусю спадкодавця, будь вони живі на день відкриття спадщини. Якщо дідусь і бабуся померли на день відкриття спадщини, право на спадкування за правом представлення переходить до прадіда і прабабусі, які належать до спадкоємців другої черги[ч. 2 ст.1266 ЦКУ];

- племінники успадковують частку, яка за законом належала б їхній матері, батькові, тобто сестрі, братові спадкодавця (ч.3 ст.1266 ЦКУ). Інакше кажучи, якщо до дня відкриття спадщини померла сестра спадкодавця, то за правом представлення у складі другої черги може успадкувати її син або дочка – племінники спадкодавця;

- двоюрідні брати і сестри вправі успадкувати ту частку, яка за законом належала б їхній матері, батькові – тітці, дядькові спадкодавця. Тобто вони потрапляють до третьої черги спадкоємців[6;413].

Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, та частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось з них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмовою угодою між собою, яку посвідчено нотаріусом, також можуть змінити розмір частки у спадщині когось з них.

Отже, розглядаючи питання «Спадкування за правом представлення», можна виокреслити таку проблему, як можливість більш далеким родичам спадкодавця зайняти спорожніле місце серед спадкоємців першої, другої або третьої черги[22;30].

2.2.3 Спадковий договір

Цивільне законодавство передбачає новий вид договорів – спадковий договір. Відповідно до ст. 1302ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. У прямому розумінні слова цей договір не передбачає виникнення спадкових правовідносин. Віднесення його до спадкового права є дещо умовним. Воно зумовлено тільки тим, що правові наслідки цього договору пов’язані зі смертю однією з його сторін. Цей договір моделюється за принципами договору про довічне утримання (статті 744-758 ЦК України), хоча і має певні відмінності. Основна відмінність полягає в часі виникнення у набувача право власності на майно. За договором довічного утримання це право виникає з моменту державної реєстрації нотаріально посвідченого договору, тоді як за спадковим договором набувач стає власником майна тільки після смерті відчужувача.

Відчужувачем за таким договором можуть бути три категорії осіб: подружжя, один із подружжя, інша особа; набувачем – дві: фізичні та юридичні особи. Якщо набувачем є юридична особа, то виконання дій, обумовлених спадковим договором, очевидно, має бути здійснено його працівниками.

Відповідно до ст. 1305 ЦК України набувач зобов’язаний здійснити певну дію як майнового, так і немайнового характеру. На відміну від договору довічного утримання, дії набувача можуть мати не тільки майновий, але і немайновий характер. Особливість полягає також в тому, що зобов’язання, якщо воно покладено на набувача, може бути здійснено як до, так і після відкриття спадщини.

Якщо відчужувачем за спадковим договором є подружжя, то предметом договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності або приватної власності кожного з подружжя.

Спадковий договір може бути також розірваний за згодою сторін. В односторонньому порядку розірвання договору можливе за рішенням суду – на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень або на вимогу набувача – у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача [ст. 1308 ЦК України].

Аналізуючи все попередньо викладене можна дійти висновку, що здійснення права на спадкування тісно пов’язано із такими юридичними фактами: відкриття спадщини; здатність особи виступати спадкоємцем; наявність спадкового майна; прийняття спадщини особою, яка є спадкоємцем за законом чи за заповітом. Здійснення права на спадкування можливе як за заповітом, так і за законом. Розглядаючи ці два способи спадкування необхідно підкреслити їх відмінності й особливості. А саме спадкування за заповітом характеризується нотаріальним посвідченням, яке є умовою дійсністю заповіту й полягає в здійсненні на ньому посвідчувального напису, підписані останнього нотаріусом і проставлені печатки. Так слід виділити наступні види заповіту заповіт з умовою, суть якого полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише за виконання вказаної у заповіті умови; секретний заповіт, головна мета якого - максимально захистити таємницю змісту заповіту; заповіт подружжя, яким призначаються спадкоємці об’єктів спальної сумісної власності подружжя

Головним змістом норм спадкування за законом є визначення кола спадкоємців, які запрошуються до спадкування. Коло спадкоємців вичерпним чином встановлено законом і його розширення неможливе. Спадкування за законом будується на засадах послідовності закликання черг до спадкування та рівності часток спадкоємців однієї черги, всього Цивільним кодексом передбачається п’ять черг спадкування.

Під спадкуванням за правом представлення розуміється такий порядок спадкування, коли одна особа у випадку смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини нібито заступає її місце спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини[19;50].

Також, необхідно виділити такий факт, що Цивільне законодавство передбачає новий вид договорів – спадковий договір. Відповідно до ст. 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Можна дійти висновку, що в ЦК України передбачено дві моделі спадкового договору подружжя. Згідно з першою після смерті одного з подружжя його частка переходить до набувача за спадковим договором. За таких обставин майно в подальшому належатиме на праві спальної часткової власності другому з подружжя та набувачеві за договором.

У ЦК України передбачена друга модель. У спадковому договорі може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно переходить до другого з подружжя і лише після смерті останнього – до набувача за договором. Таким чином, після смерті першого з подружжя належна йому частка переходить не до набувача, а до другого з подружжя, який стає одноособовим власником майна. При цьому спадщина не відкривається з усіма наслідками щодо цього. Після смерті другого з подружжя все майно переходить до набувача за спадковим договором[19;57].


Розділ 3. Процесуальний порядок реалізації права на спадкування

Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації. Реалізація спадкових прав охоплює кілька етапів: а) відкриття спадщини; б) прийняття спадщини; в) поділ спадщини; г) оформлення свідоцтва про право на спадщину[23;287].

3.1 Місце відкриття спадщини

Відкриття спадщини називається виникнення спадкових правовідносин. Юридичними фактами або підставами, що призводять до відкриття спадщини, є смерть фізичної особи або оголошення її померлою [ч.1 ст.1220 ЦК України].

Відкриття спадщини завжди має важливе правове значення. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим – день набуття законної сили рішенням суду про оголошення його померлим. У разі оголошення померлою безвісно відсутньої особи за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті цієї особи день його вірогідної смерті [ст. 46 ЦК України].

Залежно від часу відкриття спадщини визначаються:склад спадщини(спадкової маси); строки прийняття або відмови від спадщини; строки подання претензій кредиторів; момент виникнення у спадкоємців права власності на спадкове майно; строк для видачі свідоцтва на спадщину; законодавство, яким слід керуватися.

Факт відкриття спадщини і час смерті підтверджується свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця, які видаються відповідно до Закону України “Про реєстрацію актів громадянського стану ” та Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р.

Місце відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна – місце знаходження основної частини рухомого майна [ст.1221 ЦК України].

За змістом норми абзацу пункту 187 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, якщо останнім місцем проживання спадкодавця є територія іншої держави, то вибір колізійної прив’язки залежить від того, чи був укладений відповідний договір про правову допомогу між Україною та іншою державою [4].

За наявності такого договору відносини зі спадкування визначаються за законом країни, де спадкоємець мав останнє постійне місце проживання. Виняток із цього положення стосується нерухомого майна, умови і порядок успадкування якого завжди визначаються законом тієї держави, на території якої воно знаходиться.

Правильне визначення місця відкриття спадщини має важливе значення для вирішення низки “процедурних” питань. По-перше, важливість правильного встановлення місця відкриття спадщини зумовлюється тим, що в цьому місці відбувається оформлення спадкової справи, визначається та нотаріальна контора, до якої мають звернутися спадкоємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття і яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна та видає свідоцтво на право на спадщину [статті 1269, 1296, 1297 ЦК України].

По-друге, місце відкриття спадщини має велике значення і для кредиторів спадкодавця. За цим місцем визначається територіальна підсудність у спадкових спорах за позовом кредиторів до прийняття спадщини спадкоємцями. Відповідно до пункту 189 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус за місцем відкриття спадщини у строк (шість місяців), встановлений статтею 1281 Цивільного кодексу України, приймає претензії від кредиторів спадкодавця[4].

Під місцем відкриття спадщини розуміється територія міста, села, селища, тобто певного населеного пункту, де спадкодавець мав останнє (постійне) проживання. Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, або громадян, котрі перебувають під опікою, зазвичай визнається місце проживання їхніх законних представників – батьків, усиновлювачів, опікунів.

Якщо місце проживання померлого невідоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, аза його відсутності - рухомого).

Документами, що підтверджують місце відкриття спадщини, можуть виступати: свідоцтво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів (місцевої адміністрації) або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання, а також запис у будинковій книзі. Якщо місце проживання померлого не відоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, а за його відсутності – рухомого). За відсутності вищезазначених документів місце відкриття спадщини підтверджується рішенням суду про його встановлення, що набрало законної сили.

Час відкриття спадщини. Важливе значення має встановлення часу відкриття спадщини. На момент відкриття спадщини встановлюється коло спадкоємців, які закликаються до спадкування, визначається, яке майно належить спадкодавцю і має перейти до його спадкоємців, з дня відкриття спадщини обчислюється встановлений законом строк для й прийняття тощо.Часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця, вказаний у свідоцтві про смерть, яке видається органами ЗАГСу. Коли факт смерті встановлюється у судовому порядку, часом відкриття спадщини є дата смерті спадкодавця, зазначена в рішенні суду.Якщо спадщина відкривається внаслідок оголошення громадянина померлим,часом відкриття спадщини вважається день, коли набрало законної силирішення суду про оголошення громадянина померлим.У разі оголошення померлим громадянина, який пропав без вісті з обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд згідно з ч.3 ст.і 21 ЦК, У країни може визнати днем смерті цього громадянина день його гаданої загибелі. За даних умов часом відкриття спадщини буде вважатися цей день [9;87].

Отже, відповідно до думки Євтушекно І., спадщина - цемайно, яке переходить у порядку спадкування. Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно.

До майнових прав, що входять у спадщину, належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що випливає з укладених спадкоємцем договорів[12].

У спадщину входять також право на одноразову виплату спадкодавцем заробітну плату, пенсію, майнові права авторів літературних, художніх творів, творів мистецтва, майнові права авторів відкриттів, винаходів[10;22].

Як уже було зазначено, до складу спадкового майна входять і майнові обов’язки спадкодавця. Коли за життя спадкодавець мав борги, то вони також переходять після його смерті до спадкоємців,але спадкоємці відповідають за боргами спадкодавця тільки в межах дійсної вартості майна, яке вони отримали у спадщину. При цьому дійсна вартість спадщини визначається на момент її відкриття, а не на момент пред’явлення до спадкоємця вимог кредиторами.

Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:

- особисті немайнові права (ім’я, вчене звання, державні нагороди тощо);

- право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

- право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

- право на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

- права та обов’язки як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов’язані з особою померлого і у зв’язку з цим зобов’язання не може бути виконане іншою особою.

Відносно деяких категорій майна діють спеціальні правила. Наприклад, відповідно до Закону України “Про державні нагороди України ” від 16 березня 2000 р. нагороди (ордени, медалі,іменна вогнепальна зброя) після смерті нагородженого за наявності спадкоємців залишаються в сім’ї померлого.

3.2 Прийняття та поділ спадщини спадкоємцями

На думку Ярового Ярослава, інститут прийняття спадщини існує для забезпечення реалізації спадкоємцем своєї волі, спрямованої на те, щоб стати наступником спадкодавця в його правах та обов’язках. Саме у відношенні тих осіб, які вже реалізували своє право на прийняття спадщини, вступили у спадкові відносини, повною мірою застосовується термін «спадкоємець».

Прийняття спадщини відноситься до числа суб’єктивних прав спадкоємця, а не до його обов’язків, адже згідно з ч. 1 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом або за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Лише у разі визнання спадщини від умерлим майном і переходу її у власність територіальної громади, остання не має право відмовитись від прийняття такого майна.

Прийняття спадщини завжди є актом індивідуальним, тобто таким, що здійснюється самим спадкоємцем або його законними представниками особисто, і породжує права і обов’язки виключно у самого спадкоємця. Спадкоємець не може прийняти спадщину від імені іншої особи[23] .

Прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.

Згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом встановленого для її прийняття строку він не здійснив відмову від неї. Іншими словами, в даному випадку закон встановлює правову презумпцію прийняття спадщини тією особою, яка постійно проживала в одному житловому приміщенні разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Спростувати таку презумпцію спадкодавець може шляхом звернення до нотаріуса із заявою про відмову від прийняття спадщини.

Оформлюючи своє право на спадщину, такий спадкоємець зобов’язаний підтвердити факт постійного проживання разом із спадкодавцем. Доказами можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавець проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживає разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують той факт постійного проживання разом зі спадкодавцем.

Другим способом прийняття спадщини є подання заяви про її прийняття до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Цей спосіб застосовується спадкоємцями, які не мають права прийняття спадщини «автоматично», тобто не проживали із спадкодавцем на час прийняття спадщини. Водночас подання заяви до нотаріуса може бути додатковим доказом прийняття спадщини і тими спадкоємцями, які формально мають право на її прийняття[19;12].

Спадщина має бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк складає шість місяців і починає вираховуватись з часу відкриття спадщини. Винятки стосуються строків для прийняття спадщини спадкоємцями, у яких право на спадкування залежить від прийняття чи неприйняття спадщини іншими спадкоємцями. Для таких спадкоємців загальний строк для прийняття спадщини триває до спливу шестимісячного строку, а якщо строк, що залишився, менший, ніж шість місяців, – строк для прийняття спадщини цими особами продовжується до трьох місяців.

Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Водночас ЦК України передбачає дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в подальшому отримати частку, що йому належить: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця. Для прийняття такого рішення суду про призначення спадкоємцеві додаткового строку, необхідні такі умови:

а) подання спадкоємцем позову про продовження даного строку. При цьому закон не вказує, хто саме має виступати в позові відповідачем. Імовірно, варто припустити, що відповідачем є інші спадкоємці, проте право на прийняття спадщини є абсолютним, а тому інші спадкоємці не можуть оспорити здійснення спадкоємцем цього права. Оскільки відповідач по таких категоріях справ не має і бути не може, доцільніше розглядати їх не в позовному порядку, а в порядку окремого провадження;

б) визнання судом поважності причин пропуску цього строку. Як свідчить судова практика, поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини визнаються, зокрема: незнання спадкоємця за заповітом про відкриття спадщини в силу не повідомлення його про це нотаріусом, перебування на військовій службі, у довготривалому відрядженні, хвороба, яка унеможливлювала звернення до нотаріуса із заявою про відкриття спадщини тощо.

Слід звернути увагу на те, що у разі задоволення позову спадкоємця, суд, згідно норми ч. 3 ст. 1272 ЦК України, приймає рішення про надання додаткового строку, достатнього для прийняття спадщини даним спадкоємцем. Ця норма свідчить про те, що спадкоємець, якому було призначено додатковий строк для прийняття спадщини, має лише право її прийняти і позбавлений права відмовитися від прийняття спадщини[13;28].

Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 4 постанови «Про практику розгляду судами справ про спадкування» роз’яснив, що при продовженні строку для прийняття спадщини суд одночасно вирішує питання про визнання за позивачем права на належне йому майно, а у випадку, коли воно реалізоване, – на грошові суми.

Поділ спадщини здійснюється після прийняття спадщини спадкоємцями, тому учасниками правочину про поділ можуть бути лише спадкоємці, які прийняли спадщину.

Поділ спадщини є не обов’язковим (факультативним) етапом розвитку спадкових правовідносин. Поділ спадщини застосовується лише у разі бажання спадкоємців одержати спадщину в натурі в особисту приватну власність або одержати грошову компенсацію.

ЦК України не містить окремих загальних вимог щодо форми правочину про поділ спадщини між спадкоємцями, тому він має підпорядкуватися загальним вимогам кодексу щодо форми правочинів. За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Але існує інша, спеціальна, норма, яка дещо відкориговує зазначене правило – ст. 1267 ЦК України. В ній вказується, що спадкоємці мають право відступити від рівності часток на свій розсуд. При цьому закон не зазначає тих меж, до яких спадкоємці за законом можуть відступити від розміру спадкових часток. [ 19;10].

3.3 Оформлення право на спадщину

Право на спадщину має бути оформлено в порядку, встановленому законом. Насамперед це залежить від характеру спадкового майна. Якщо майно становлять предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку, спадкоємці можуть вчинити фактичні дій щодо його прийняття. Якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину (ст. 1297 ЦК України). Таке свідоцтво є правовстановлюючим документом і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна. Право на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна [ст. 1299 ЦК України].

Закон визначає строк, після спливу якого спадкоємці можуть отримати підтвердження своїх прав на спадкове майно. Згідно із ч.1 ст.1298 ЦК України свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Однак з цього правила є два винятки.

По-перше, якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. У такому випадку мається на увазі ситуація, коли дитина народиться після спливу 10 місяців після відкриття спадщини.

По-друге, до закінчення 6-місячного строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення[15;18].

Одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину за загальним правилом є правом самого спадкоємця. Як виняток, ч. 1 ст. 1297 ЦК України закріплює у спадкоємців, чию спадщину складає рухоме майно, обов’язок звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Пов’язується така новела з тим, що право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця не з часу відкриття спадщини, і навіть не з моменту видачі нотаріусом свідоцтва про право спадкоємця на нерухоме майно, а з моменту державної реєстрації права власності на нерухомість, що практично здійснюється лише тоді, коли спадкоємець зареєстрував у державних органах (на даний момент – у бюро технічної інвентаризації (БТІ) свідоцтво про право на спадщину на нерухомість[14;9].

Крім наведеного прикладу, коли оформлення свідоцтва є зобов’язанням спадкоємця, існують ще випадки, коли право на спадщину у спадкоємця формально виникає з того моменту, коли він прийняв спадщину (з урахуванням правила про зворотну юридичну силу правочину про прийняття спадщини), але юридично здійснити повною мірою права, що складають його зміст, неможливо до тих пір, поки не буде оформлено свідоцтво. В таких випадках оформлювати свідоцтво не обов’язково, адже закон такої вимоги не пред’являє, проте доцільно, адже неодержання свідоцтва буде серйозно перешкоджати як самому спадкоємцеві у здійсненні його права вже як правонаступником, так і його власним спадкоємцям після його смерті, оскільки вони задля належного оформлення свого права на спадщину зобов’язані будуть подати нотаріусу документи, які підтверджують право на майно колишнього носія цього права. До таких випадків, зокрема, можна віднести оформлення свідоцтв про право на спадщину на авторські права, права вимоги, транспортні засоби тощо.

Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання, – факти смерті спадкодавця, наявності родинних зв’язків певного ступеня, перебування у шлюбі зі спадкодавцем або на його утриманні протягом встановленого законом строку при спадкуванні за законом, факту складання заповіту при спадкуванні за заповітом, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин нотаріус вимагає від спадкоємців відповідні документи[13;23].

Аналізуючи викладене, можна дійти висновку, що реалізація спадкових прав охоплює кілька етапів: а саме:

- щодо відкриття спадщини, то юридичними фактами або підставами, що призводять до відкриття спадщини, є смерть фізичної особи або оголошення її померлою (ч.1 ст.1220 ЦК України). Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим – день набуття законної сили рішенням суду про оголошення його померлим. Факт відкриття спадщини і час смерті підтверджується свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця. Місце відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна – місце знаходження основної частини рухомого майна (ст.1221 ЦК України). Отже, спадщина - цемайно, яке переходить у порядку спадкування. Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно. До майнових прав, що входять у спадщину, належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що випливає з укладених спадкоємцем договорів;

- прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини. Спадщина має бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк складає шість місяців і починає вираховуватись з часу відкриття спадщини. Винятки стосуються строків для прийняття спадщини спадкоємцями, у яких право на спадкування залежить від прийняття чи неприйняття спадщини іншими спадкоємцями. Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Проте ЦК України передбачає дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в подальшому отримати частку, що йому належить: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця;

- поділ спадщини здійснюється після прийняття спадщини спадкоємцями, тому учасниками правочину про поділ можуть бути лише спадкоємці, які прийняли спадщину. Поділ спадщини є не обов’язковим (факультативним) етапом розвитку спадкових правовідносин.. За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними;

- право на спадщину має бути оформлено в порядку, встановленому законом. Свідоцтво про право на спадщину є правовстановлюючим документом і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна. Право на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК України).Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання.

Розділ 4. Відмова від спадкування за Цивільним кодексом України

Право прийняття спадщини, яка виникає у спадкоємця в момент відкриття спадщини, означає також можливість спадкодавця відмовитися від спадщини. Відмова від спадщини, врегульована статтями 1273-1275 Цивільного кодексу України. Спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини, якщо він не подав заяву про прийняття спадщини, крім спадкоємців, які проживали разом із спадкоємцем на час відкриття спадщини, та спадкоємців, передбачених у частині 4 статті 1268 ЦК України.

Спадкоємець може висловити відмову від прийняття спадщини шляхом подання заяви про відмову до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Така заява може бути подана в той самий шестимісячний строк, що і заява про прийняття спадщини. Відмова від прийняття спадщини має бути безумовною і беззастережною.

Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть відмовитись від спадщини тільки за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальника й органу опіки та піклування. Фізична особа, обмежене у дієздатності, може також відмовитися від спадщини тільки за згодою піклувальника й органу опіки та піклування. Фізична особа, обмежена у дієздатності, може також відмовитися від спадщини тільки за згодою піклувальника й органу опіки і піклування. Опікун також може відмовитися від прийняття спадщини, належної підопічному, лише з дозволу органу опіки і піклування .

Якщо від спадщини відмовився один зі спадкоємців за заповітом, частка у спадщини, яка йому належала, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Коли на спадкоємця за заповітом, який відмовився від спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов’язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, порівну. Відмова спадкоємця за заповітом від спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Коли від спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї самої черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яка йому належала, переходить до інших спадкоємців за законом тієї самої черги між ними порівну. Але це правило не застосовується до випадків, коли спадкоємець відмовився від спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач призначив іншого спадкоємця.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відмерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відмерлою, переходить у власність територіальної громади, яка у разі подання вимог кредиторами до спадкодавця зобов’язана задовольнити їх[20;39].


ВИСНОВОК

Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав.

Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації. Реалізація спадкових прав охоплює кілька етапів: а) відкриття спадщини; б) прийняття спадщини; в) поділ спадщини; г) оформлення свідоцтва про право на спадщину;

а) щодо відкриття спадщини, то юридичними фактами або підставами, що призводять до відкриття спадщини, є смерть фізичної особи або оголошення її померлою (ч.1 ст.1220 ЦК України). Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим – день набуття законної сили рішенням суду про оголошення його померлим. Факт відкриття спадщини і час смерті підтверджується свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця. Місце відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, за відсутності нерухомого майна – місце знаходження основної частини рухомого майна (ст.1221 ЦК України). Отже, спадщина - цемайно, яке переходить у порядку спадкування. Серед майнових прав, що у складі спадкового майна переходять до спадкоємців, насамперед слід назвати право власності на різноманітне майно. До майнових прав, що входять у спадщину, належить не тільки право власності на майно, а й право вимоги, що випливає з укладених спадкоємцем договорів;

б) прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини. Спадщина має бути прийнята не лише встановленим способом, але й у встановлений строк. Загальний строк складає шість місяців і починає вираховуватись з часу відкриття спадщини. Винятки стосуються строків для прийняття спадщини спадкоємцями, у яких право на спадкування залежить від прийняття чи неприйняття спадщини іншими спадкоємцями. Спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, вважається таким, що спадщину не прийняв і правонаступником спадкодавця не є. Проте ЦК України передбачає дві підстави, коли спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може в подальшому отримати частку, що йому належить: 1) за письмовою згодою усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину; 2) за судовим рішенням, прийнятим на підставі позову такого спадкоємця;

в)поділ спадщини здійснюється після прийняття спадщини спадкоємцями, тому учасниками правочину про поділ можуть бути лише спадкоємці, які прийняли спадщину. Поділ спадщини є не обов’язковим (факультативним) етапом розвитку спадкових правовідносин.. За загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними;

г) право на спадщину має бути оформлено в порядку, встановленому законом. Свідоцтво про право на спадщину є правовстановлюючим документом і на його основі здійснюється державна реєстрація нерухомого майна. Право на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна (ст. 1299 ЦК України).Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання.

Зробивши аналіз всієї наукової роботи, автор відмітив два проблемних питання, які на його думку потребують особливої уваги й відповідно законодавчого вирішення.

Як відомо спадкування за правом представлення є одним із різновидом спадкування за законом, а саме за правом представлення розуміється такий порядок спадкування, коли одна особа у випадку смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини нібито заступає її місце спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини.

Проте слід зазначити, що дане визначення є умовним, оскільки особу, яку «представляють», померла до відкриття спадщини. І на основі викладеного постає таке проблемне питання, як спадкування за правом представлення дає можливість більш далеким родичам спадкодавця зайняти спорожніле місце серед спадкоємців першої, другоїабо третьої черги. Таким чином це безкінечний процес спадкування. Проте на думку автора цей процес можливо обмежити, установивши законодавчо ліміт спадкування черги, наприклад не більш, як однієї черги за правом представлення.

Також слід зосередити увагу на такому проблемному питанні, як поділ спадщини між спадкоємцями, адже за загальним правилом, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець сам не розподілив спадщину між ними. Але існує інша, спеціальна, норма, яка дещо відкориговує зазначене правило – ст. 1267 ЦК України. В ній вказується, що спадкоємці мають право відступити від рівності часток на свій розсуд.

Проте, закон не зазначає тих меж, до яких спадкоємці за законом можуть відступити від розміру спадкових часток. І відповідно до цього автор виділив позитивну й негативну сторону цього питання.

Отже, ця норма сама по собі нібито є досить позитивною, адже дозволяє спадкоємцям виявляти ініціативу при укладанні договору про поділ, що повною мірою узгоджується з принципом свободи договору як основної засади цивільного права і законодавства. Водночас ця норма може бути використана одним із спадкоємців як елемент тиску на інших (особливо на престарілих, осіб з фізичними вадами та інших осіб, які не можуть повною мірою захищати свої права). Тому варто було б встановити ту межу, понад яку спадкоємці не мають права поділяти спадщину на свій розсуд


Список використаних джерел

Нормативна база

1. Закон України «Про державні нагороди України», №1721 від 16.03.2000 р.//Відомості Верховної Ради – 1993-№21 – ст.9;

2. Закон України «Про реєстрацію актів громадського стану» №2046 вiд 18.10.2000 р.//Відомості Верховної Ради – 1993 - №3 – ст. 17;

3. Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» №39 від 02.09.1993 р.; //Відомості Верховної Ради – 1993 - №3- ст.187

4. Правила реєстрації актів громадського стану в Україні №2046-І від 18.10.2000 р.//Відомості Верховної Ради – 1993- №7- ст21;

5. Цивільний кодекс України за станом на 09.02.2010 р./Верховна Рада України. – Офіц. вид. – С. : ФОП Соколик Б.В., 2010. – 324 с.;

6. Сімейний Кодекс України: за станом на 01 жовтня 2010 р. /Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К.: Парлам. Вид-во, 2010. – с. 307.(Бібліотека Офіційних видань).;

Основна література:

7. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2-х томах/За відп. Ред. О.В. Дзері, Н.С. Кузнецової, Т.2. – К.: Юрінком Інтер, 2005 – с. 608;

8. Ветрова Н. Спадкування за заповітом»// Закон і бізнес – 2005.№ 13 – с.75;

9. Гелич А. «Про поняття склад спадщини за ЦК України»// Підприємство господарство і право; - 2010. №2 – с. 102;

10. Дідух Г. «Загальні положення про спадкування»// Праця і зарплата; - 2010. №29. – с. 93;

11. Достдар Р. «Принципи спадкового права»// Підприємство господарства і права; - 2008.№112. – с. 75;

12. Євтушенко І. «Реалізація права на спадщину»// Юридичний журнал – 2008. - №9 – с. 65;

13. Зубович І. «Особливість посвідчення спадкового договору»// Праця і зарплата – 2010 №35- с.76;

14. Заїка Ю. «Здійснення права на спадкування»// Підприємство господарство і право - 2004 №8 – с.49;

15. Кравець А. «Оформлення права на спадщину»// Урядовий кур’єр. – 2007.№170 – с.45;

16. Ільнецький Ю. «Спадкування за законом»//Урядовий кур’єр.- 2008 №.111 – с. 58;

17. Майданик Р. «Поняття і правова природа договору за цивільним законодавством»// Біл. Мінюста України – 2008 - №6 – с.56;

18. Нелін О. «Теоретичні основи спадкування»// Підприємство господарства і права України – 2008 № 5 – с.34;

19. Павлова Л. «Спадкування за новим Цивільним кодексом України»// Урядовий кур’єр – 2005№177 – с.54;

20. Панченко М.І. Спадкове право України/ - К.: Знання, 2010. – 76;

21. Харітонов О., Цивільне право України: Підручнк. – К.: Істина. 2003. – с.324;

22. Чуйкова В.Правова характеристика спадкового договору»// Підприємство господарство і право – 2005.№4 – с. 43

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий