Реферат на тему:
Золота Орда, її державний лад і форми панування над Руссю
План
1. Утворення Золотої Орди.
2. Державний устрій Золотої Орди.
3. Русь і Золота Орда (організація володарювання).
Золота Орда вважалася в середні віки однією з найбільших держав. її волокна простягалися в Азії та Європі. Вона була настільки сильною державою, її боялися всі сусіди. До столиці Золотої Орди прагнули потрапити багато торговців, але тільки найбільш заповзятливим удавалося подолати величезні відстані, щоб опинитися в місці, яке отримало славу найбільшої торговельної між Заходом і Сходом. Мандрівники й торговці, яким удалося побувати в Золотій Орді, поширювали неймовірні чутки, підкріплені правдивими розповідями про народи цієї країни, їхні вигадливі звичаї та кочівництво, про неймовірне багатство ханів і багато про що інше.
І сьогодні не слабшає інтерес до цієї країни. Але він трохи однобокий. Найчастіше вивчається вплив Золотої Орди на історію Русі. Практично ніде не вивчався її державний лад, територія та межі, культура й звичаї. Золота Орда фігурувала як держава-узурпатор, що не заслуговує особливої уваги. Однак не слід забувати про значення цієї держави у світовій історії.
Утворення Золотої Орди
У 1206 р., за 30 років до нападу на руські міста, на березі центральноазіатської ріки Онон був скликаний курилтай (з'їзд), на якому зібралася степова аристократія. На курилтаї необхідно було обрати казна (верховного правителя). Усі знали, хто буде обраний, тому що був представлений тільки один кандидат — Темуджин (Темучин). Від степової аристократії було потрібне лише формальне затвердження цієї кандидатури.
Темуджину таки вдалося об'єднати ворожі й розрізнені кочові племена монголів у єдину державу. Для цього застосовувалися не завжди чесні способи й методи. Однак усе-таки це дало непогані результати, звільнивши племена від виснажливого кровопролиття. Темуджин був гідний титулу верховного правителя. Церемонія була вражаючою: найбільш знатні нойони (князі) посадили Темуджина на білосніжну повсть, піднявши до неба, й одностайно проголосили Темуджина Чингісханом — титулом, якого досі не існувало. Чингісхан вирішив створити для себе особисту охорону, призвавши на службу десять тисяч воїнів. Населення під час його правління було поділене на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тисяч). Темуджин перемішав усі роди й племена, а правити над ними поставив своїх вірних слуг. Завдяки таким заходам зникли міжусобні війни, припинилося пограбування торговельних караванів, продаж одноплемінників у рабство. Жителі єдиної Монголії зітхнули спокійно й почали жити звичним життям без воєн і розбрату. Однак не минуло й 5 років від пам'ятного курилтая, на якому Темуджин був оголошений Чингісханом, як монгольським матерям довелося проводжати своїх синів на війну в чужі країни. Відтоді монголи вмирали не біля рідних берегів Онона й Керулена, а далеко за межами рідної держави. Чингісхану до серпня 1227 р. вдалося закласти основу нової 'Величезної імперії, : до складу якої ввійшли не тільки народи, чиї країни межували з Монголією, але й Середня Азія, і навіть степи на захід від Іртиша. Після смерті Темуджина його спадкоємці неухильно дотримувалися поглядів свого вчителя. Вони намагалися поширити свій вплив на всі великі території. Це їм удалося. У другій половині ХНІ ст. великі території від берегів Тихого океану до Дунаю вже були завойовані Чингісидами. Про економічну й політичну єдність усіх приналежних до цього союзу територій не було й мови, хоча в певний період зі столиці Монголії Каракорума все-таки намагалися підтримувати цю єдність.
У 60-х pp. XIII ст. імперія розпалася, утворивши улуси (окремі частини)-Столицю з Каракорума .перенесли в Ханбалик (сьогодні це Пекін). З того часу правляча династія почала називатися Юань — на китайську манеру. На північ від озера Балхаш і Аральського моря, від Іртиша до Яїка, у степах, розташувався улус старшого сина Чингісхана Джучі, Спадкоємці Чингісхана прагнули будь-що розширити кордони імперії, але не змогли, ймовірно, через військову слабкість.
Однак у 1235 р. усе різко змінилося На курилтаї було вирішено підтримати синів Джучі — Орда-Ічена та Батай — і допомогти їм завоювати Східну Європу. На допомогу були кинуті загони декількох монгольських принців і найкращого полководця Чингісхана Субедея. який зумів перемогти русько-половецькі війська на р. Калці в 1223 р. Очолював монгольські загони другий син Джучі Бату, якого літописці прозвали Батиєм Починаючи з осені 1236 р. величезна армія монголів завоювала й підкорила собі Волзьку Болгарію, Русь, половців, Таврику, Польщу, Чехію, Угорщину.
До весни 1242 р. монголи вийшли до Адріатичного узбережжя. Це несподіване вторгнення сильно налякало римського папу та французького короля. Але монголи раптово почали повільний відступ. Тому до кінця 1242 р. їхня армія зупинилася на зимівлю в причорноморських і прикаспійських степах, які східні літописці називали Дешт-і-Кипчак. Саме ця місцевість поклала початок майбутній державі, яка пізніше одержала назву Золота Орда. Відраховувати час її політичної історії правильнішим було з початку 1243 р. Саме в цей період в Іпатіївському літописі є згадка, що Бату повернувся з угорського походу, а Ярослав першим із руських князів поїхав у ставку монгольського хана за ярликом на князювання.
Для багатьох Золота Орда — це насамперед степові простори, де проживали кочівники. Серед цих безкрайніх степів розташована столиця країни — місто Сарай. Золота Орда видавалася сучасникам найбільшою середньовічною державою. Наприклад, перські й арабські історики XIV—XV ст. наводили цифри, які просто вражали їхніх сучасників. Одні з них писали, що проект Золоту Орду можна вдовж за 8 місяців, а вшир — за б. Інші стверджували, що розміри держави складають «6 місяців завдовжки й 4 місяці завширшки». Однак ці дані не точні. По-перше, кордони Золотої Орди постійно змінювалися: то збільшувалися, то зменшувалися. По-друге, підкорені народи не хотіли селитися біля монгольських границь, справедливо побоюючись за свою безпеку. Тому навколо золотоординських кордонів з'являлися нейтральні зони, якими найчастіше були лісостепові райони. їх по черзі використовували з господарсько-промисловою метою то одна, то інша сторони. Наприклад, якщо в теплу пору року монголи випасали там свою худобу, то в холоди русичі там полювали. Однак слід зауважити, що такі нейтральні зони існували тільки в ХНІ ст., коли монголи були особливо агресивними. Уже XIV ст. осілі народи, які жили по сусідству із золотоординцями, потихеньку починали освоювати території монголів. У XIII ст. кордони Золотої Орди мали такий вигляд: східні межі Золотої Орди включали області Сибір й Ібір із прикордонними ріками Іртиш і Чулиман, що відокремлювали володіння Джучидів від метрополії. Окраїнними районами тут були Барабинські й Кулундинсь-кі степи. Північний кордон на просторах Сибіру знаходився в середній течії ріки Об. Південний кордон держави починався в передгір'ях Алтаю та проходив північніше від озера Балхаш, потім тягнувся на захід через середню течію Сирдар'ї, південніше Аральського моря, до улусу Хорезм. Цей район давнього землеробства складав південний улус Золотої Орди із центром у місті Ургенч. Розташована трохи на південь від Ургенча Хіва вже не належала до володінь Золотої Орди. Плато Устюрт; що примикало до Хорезма з північного заходу, і півострів Мангишлак також були зоною кочовищ Золотої Орди. На західному березі Каспійського моря прикордонним містом, що належало Джучидам, був Дербент, який східні літописи називали Залізними Воротами. Звідси кордон тягнувся вздовж північних передгір'їв — Кавказького хребта до Таманського півострова, які повністю входили до складу Золотої Орди. Протягом XIII ст. на кавказькому кордоні було дуже неспокійно. Корінні жителі тих місць — алани, черкеси, лезгини — не хотіли підкорятися монголам, постійно вели j ними визвольні війни. Півострів Таврійський теж був частиною Золотої Орди, причому із самого початку її існування. Саме після того, як він був включений до цієї держави, він одержав назву Крим. Так називалося головне місто цього улусу. Слід зауважити, шо в XIII—XIV ст. монголами була зайнята лише степова, північна частина півострова. На узбережжі й у гірських районах розташовувалася безліч дрібних напівзалежних від монголів феодальних князівств. Найвідомішими в ті часи були італійські міста-колонії: Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Кафа (Феодосія). У південно-західних горах розташовувалося дрібне князівство Феожоро. Його столицею було місто Мангуп — добре укріплене селище. Монголи й місцеві князі, італійці, вели жваву торгівлю. Але час від часу ординські хани починали війну зі своїми торговельними партнерами, вважаючи їх своїми данниками.
На захід від Чорного моря кордон золотоординської імперії проходив уздовж Дунаю, не виходячи за його межі, аж до угорської фортеці Турну-Северин З північного боку кордон доходив до відрогів Карпат, включав у себе степові простори Пруто-Дністровського межиріччя. Тут і починався русько-ординський рубіж. Кордон тягнувся вздовж рубежу лісостепу й степу. Далі він проходив у районі сучасних Вінницької й Черкаської областей. У басейні Дніпра володіння руських князів закінчувалися десь між Києвом і Кановом. Звідси прикордонна лінія йшла до району сучасного Харкова, Курська й далі виходила до рязанських кордонів уздовж лівого берега Дону. На схід від Рязанського князівства від ріки Мокші до Волги тягнувся лісовий масив, заселений мордовськими племенами. І хоча ординці не цікавилися густими лісами, віддаючи перевагу відкритій території, проте практично все мордовське населення було під ярмом монголів, уходило до одного з північних улусів. Це підтверджують усі джерела XIV ст. У басейні Волги протягом ХШ ст. границя проходила північніше від ріки Сури, а в наступному столітті вона поступово зміщалася до гирла Сури, на південь від неї Великий район сучасної Чувашії в XIII ст. повністю знаходився під владою монголів. На лівому березі Волги золотоординське прикордоння тяглося на північ від Ками. Тут розташовувалися колишні володіння Волзької Болгарії, що перетворилася на складову частину Золотої Орди без яких-небудь натяків на автономію. Башкири, які проживали на середньому й південному Уралі, також складали частину держави монголів. їм належали в цьому районі всі землі на південь від ріки Білої.