Інститут співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві

Поняття та характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві, його форми. Підвищена суспільна небезпека злочинів, вчинених спільно декількома особами. Види співучасників у кримінальному праві України, Франції, Англії та США.

Реферат

З предмету: Кримінальне право України

На тему: «Інститут співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві»

Київ 2010 р.


План

Вступ.

1. Поняття та загальна характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві.

2. Форми співучасті у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві.

3. Види співучасників у кримінальному праві цих держав.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Як відомо, злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві, оскільки забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя неможливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві, і особливо це стосується питання злочинної організації. Саме вона створює серйозну загрозу безпеці держави, часом диктує правила гри владним структурам.

Інститут співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку. Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції XVIII ст. та Кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи служив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему права). Проте у англо-американській системі права інститут розвивався на власній основі. Мета нашої роботи це з’ясувати та порівняти основні положення, специфічні особливості, спільні та відмінні риси інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві нашої держави із аналогічними положеннями кримінального права Франції та англо-американського права.

1. Поняття та загальна характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві

У чинному кримінальному законі України поняття співучасті сформульовано як умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК) [1]. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності. Її специфіка полягає у тому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані в статті Особливої частини КК . Законодавче визначення поняття "співучасть" включає в себе такі ознаки: 1) наявність двох чи більше суб'єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного й того самого умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників [3]. Перші дві ознаки характеризують об'єктивну, а остання - суб'єктивну сторону співучасті. Першою ознакою, яка з об'єктивної сторона свідчить про наявність співучасті, є множинність учасників злочину. Закон говорить про "декількох суб'єктів злочину", що передбачає участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину Таким чином, участь у вчиненні одного й того ж умисного злочину двох чи більше осіб, які відповідно до закону не є суб'єктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме стосується і випадків, коли лише один із учасників вчинення такого злочину є суб'єктом злочину, а інші - ні. Вказане положення суттєво відрізняється від положень про співучасть КК 1960 p., який визначав співучасть як "умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину", що давало змогу визнавати співучастю і відповідним чином оцінювати з позиції кримінального закону дії учасника груповoгo злочину (наприклад, зґвалтування, грабежу тощо) і в тому разі, коли інші учасники через неосудність або недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, не були притягнуті до кримінальної відповідальності [2]. Закон може передбачати різні ознаки суб'єкта злочину для різних учасників спільної злочинної діяльності. Це є характерним для складів злочинів, де виконавцем може бути лише спеціальний суб'єкт (для таких співучасників, як організатор, підбурювач, пособник, наявність ознак спеціального суб'єкта не є обов'язковою: ними можуть бути осудні особи, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність). Бути співучасником у злочинах, відповідальність за які законом установлена з 16 років, можуть особи, які досягли 16-річного віку, а в злочинах, відповідальність за які встановлена з 14 років, - особи, які досягли 14-річного віку. Що стосується злочинів, за вчинення яких встановлена відповідальність з іншого віку (наприклад, з 18 років), то співучасниками в таких злочинах можуть бути особи, які досягли 16 років. Спільна участь у вчиненні злочину передбачає: 1) об'єднання окремих зусиль кожного співучасника у взаємообумовлену злочинну діяльність усіх співучасників; 2) те, що вчинюваний співучасниками злочин є єдиним для них усіх; 3) спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину; 4) причинний зв'язок між діянням всіх співучасників і загальним злочинним результатом. Спільна участь у вчиненні злочину може проявитися як у дії, так і в бездіяльності Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності з вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи кожний свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного з учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником, а, зрештою, - необхідною умовою настання спільного злочинного результату. Прагнення досягти різні злочинні результати є підставою для невизнання співучастю у злочині участі двох або більше осіб у вчиненні одного посягання. З суб'єктивної сторони співучасть характеризується умисною формою вини, що передбачає: 1) наявність умислу кожного із учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності); 2) наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, у т.ч. виконавця чи співвиконавця; 3) єдність наміру всіх співучасників вчинити один і той самий злочин; 4) єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату. У своїй сукупності зазначені ознаки утворюють спільність психічної діяльності співучасників. Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним охоплюється усвідомлення кожним з учасників не лише суспільне небезпечного характеру особисто вчинюваного діяння, а й факту вчинення всіма співучасниками одного й того самого злочину, характеру дій інших співучасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їхніх діях, спрямованості їхніх дій на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвідомлення обставин, які стосуються всіх елементів складу злочину. Таке усвідомлення має бути взаємним - кожний із співучасників повинен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з іншими його учасниками. Лише факт усвідомлення цих обставин дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності учасника не лише за конкретне діяння, вчинене ним особисто, а й за результат діяльності всіх співучасників вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії або бездіяльність, які об'єктивно сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом співучасників як вчинені спільно. Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного злочинного результату. Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їхніх дій і єдиного злочинного результату не означає обов'язкового збігу їх мотивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути викликана різними спонуканнями. Закон прямо вказує на те, що співучасть можлива лише у вчиненні умисного злочину. Така вказівка виключає співучасть у вчиненні необережного злочину. Співучасть за українським правом можлива на всіх стадіях умисного злочину - готування, замаху, безпосереднього виконання об'єктивної сторони злочину (як приєднання до злочинної діяльності), а також закінченого злочину. Співучасть на стадії закінченого злочину можлива у єдиному випадку: коли пособник, відповідно до попередньої домовленості з іншими співучасниками, починає діяти після вчинення злочину. При цьому його дії спрямовуються на переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, інше приховування злочину. Попередня домовленість про вчинення таких дій не лише є юридичною підставою для визнання зазначених дій пособництвом, а й ознакою, яка відмежовує співучасть у вигляді такого пособництва від причетності до злочину [4].

Законодавче визначення співучасті у Франції відсутнє. У Кримінальному кодексі Франції 1992 року називаються лише види співучасників [6]. Власне співучастю (complicite) за французьким правом прийнято вважати лише співучасть у вузькому змісті слова, тобто таку діяльність інших осіб, що провокує або полегшує здійснення злочину виконавцем, але сама по собі ніяких елементів злочинного діяння не містить. Саме в цих межах співучасть ставиться до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливій частині передбачається відповідальність за деякі дії співучасників у самостійному виді, що переслідує спеціальні цілі і є, скоріше, виключенням, ніж правилом [7]. Так, у КК встановлена відповідальність за невдале підбурювання до здійснення політичних злочинів; за організаторську діяльність і пособництво при незаконному обороті наркотиків і т.п. Нерідко французький законодавець, незважаючи на принцип особистої відповідальності, відповідальності кожного за свої дії й ті загальні норми про відповідальність, які сформульовані класичним карним правом, конструює норми про колективну відповідальність. Така підвищена увага, яку французький законодавець приділяє навіть самим зародковим формам злочинної організації, свідчить про те, що він має намір карати за будь-яку злочинну змову кожного його учасника як виконавця (співвиконавця) злочину особливого роду - змови, збіговиська й т.п. - і схильний ігнорувати те, у якій якості (виконавця або пособника) повинен був виступити реально той або інший учасник змови. Однак будь-яка співучасть припускає наявність злочинної змови між декількома особами й розподіл між ними ролей [8].

У теорії співучасть, як вказувалося, розуміється винятково у вузькому змісті цього слова. На відміну від виконавця й співвиконавця, які особисто здійснюють матеріальні дії, що утворять злочинне діяння, співучасник - це той, хто прямо в матеріальному здійсненні злочину не бере участь, але хто опосередковано й акцессорно приєднується до нього, провокуючи або полегшуючи його здійснення (Г.Стефані, Ж.Левассер). Та обставина, що французький законодавець у ст. 121-6 КК дорівняв по всіх юридичних наслідках співучасть до виконавства, то це засновано на концепції «запозичення діяння». Відповідно до цієї концепції, співучасник, добровільно приєднуючись до злочину, своїми діями цілком запозичить злочинний характер діяння, зробленого виконавцем (або співвиконавцем), і, отже, несе за нього повну міру відповідальності поряд з виконавцем. Звичайно, таке запозичення може мати місце лише за умови, що співучасник знав про намір виконавця й розумів, що своїми діями приєднується до здійснення цього наміру (психологічна ознака злочинного діяння). відповідності з акцессорним розумінням природи співучасті, відповідальність співучасника за французьким карним правом обумовлена двома обставинами: а) реальним здійсненням виконавцем закінченого злочину або ж карного замаху на нього; б) вчинення виконавцем злочину або проступку (не порушення!) [7]. У численних рішеннях Касаційного Суду Франції постійно підкреслюється, що «основний факт» (тобто виконання основного діяння) є одним з необхідних елементів співучасті (рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції від 2.07.1958 р. і ін.). Це положення досить послідовно проводиться й на практиці. Відомі рішення Касаційного Суду, за якими співучасники не каралися, якщо дії виконавця або виявлялися за законом некараними. На базі «послідовного застосування» акцессорності сьогодні у Франції досить широко здійснюється об'єктивне приписування співучасникам дій виконавця. Саме по собі розуміється, що співучасник зобов'язаний відповідати й за ексцес виконавця. Практика французьких судів демонструє це положення з достатньою очевидністю. Так, по багатьом справам про розкрадання вона ставила за провину співучасникам такі кваліфікуючі обставини, як групове здійснення, нічний час, застосування інструментів злому, хоча співучасники про це не мали ні найменшого подання (рішення Палати по кримінальних справах від 23.10.1946 р. і від 26.01.1954р.) [8].

Тільки в одному випадку доля співучасника не позв'язується з долею виконавця: якщо мають місце особливі обставини, що характеризують особистість виконавця. Наприклад, якщо виконавець є рецидивістом і до нього застосовують міри, передбачені законом для рецидивістів, то співучасник, якщо він сам не рецидивіст, таким мірам не піддається. До співучасника не застосовуються й міри, що виключають або пом'якшують відповідальність, які можуть бути застосовані до виконавця при наявності в нього тих або інших особистих ознак (неосудність, неповноліття) або за певного його поводження (дійове каяття). Звичайно, можливості об'єктивного зобов'язання при ексцесі виконавця не є безмежними. Французькі юристи розрізняють три можливі ситуації: 1) здійснення виконавцем абсолютно іншого діяння, ніж те, що спочатку планувалося і передбачалося співучасниками; 2) ускладнення діяння по ходу його виконання такими обставинами, які спочатку не передбачалися й не можуть бути відомі співучасникові й 3) невизначений намір співучасника, що приєднується до будь-якого діяння виконавця. Судова практика стоїть на тій позиції, що тільки перша ситуація виключає відповідальність співучасника; в інші ж випадках він повністю розділяє відповідальність за всі ті діяння, які зробив виконавець, навіть якщо вони ставляться співучасникові об'єктивно. Ексцес виконавця в межах здійснення первісного злочинного задуму спричиняє безумовну відповідальність співучасника за цей ексцес. От як вирішується це питання Касаційним Судом Франції: «Співучасник повинен передбачати всі кваліфікуючі обставини, якими може бути обтяжений задуманий злочин, всі обставини, які можуть його супроводжувати» (рішення Палати по кримінальних справах від 31.12.1947 р.). Це правило поширюється й на співучасть із невизначеним наміром. Як в Англії й у США, по французькому карному праву співучасть можлива й у ненавмисних злочинах. Осуд за таку співучасть зустрічаються в практиці, як слідує з літературних джерел, досить часто. Водій, що наїхав на пішохода і заподіяв йому смерть, засуджується за необережне вбивство, а особа, що сиділа поруч із водієм і підбурював його до швидкої їзди, що з'явилася причиною події, засуджується як співучасник необережного вбивства. Касаційний Суд Франції з рішення в рішення повторює наступну формулу: «положення (про співучасть - авт.) ст. ст. 59 і 60 КК (мається на увазі КК 1810 р.) носять загальний характер і застосовуються до всіх злочинів, у тому числі неумисних (рішення Палати з кримінальних справ від 14.12.1934 р.) [7].

Що стується англо-американського права , то тут також можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах. Інститут співучасті - один із самих давніх інститутів англійського загального права. Спочатку вчення про співучасть розроблялося в Англії стосовно лише до фелоній. До інших видів злочинів норми про співучасть не застосовувалися. З ростом в англо-американскому праві питомої ваги статутних норм, положення загального права були змінені. Як уже вказувалося, після скасування в 1967 році розподілу злочинів на фелонії й місдімінори, всі злочини в англійському карному праві діляться на 2 групи: 1) зрада й 2) інші злочини. При цьому поняття співучасті як і раніше не застосовується до зради (оскільки всі причетні до неї особи караються як головні виконавці), однак інститут співучасті в такий спосіб був розповсюджений на колишні місдімінори, що потрапили в категорію «інших» злочинів. В англійському загальному праві протягом довгого часу була прийнята наступна класифікація співучасників: 1) виконавці й 2) пособники. Виконавці, у свою чергу, підрозділялися на 2 види: а) виконавці першого ступеня (особи, які самі вчинили злочин) і б) виконавці другого ступеня (особи, що сприяли злочинному діянню в момент його здійснення). Пособники залежно від часу здійснення ними відповідних дій, підрозділяються на 2 види: а) пособників до факту здійснення злочину й б) пособників після факту здійснення злочину. Таким чином, в англійському загальному праві інститутом співучасті охоплювалися як самі виконавці, так і всі інші учасники злочинного діяння. У сучасний період чотирьохчленна класифікація скасована. Учасники всіх злочинів є виконавцями. Однак при призначенні покарання судді враховують «внесок» кожного зі злочинців, у зв'язку із чим проблема співучасті як і раніше актуальна. У кримінально-правовій доктрині під співучастю розуміються дії двох або більше осіб по реалізації злочинного задуму. Поняття «співучасника» використовується як і раніше в юридичній літературі, але деякі автори відносять до нього будь-яких учасників злочину, а інші тільки додаткових (пособників і підбурювачів) [7]. Із суб'єктивної сторони для навмисних злочинів співучасть припускає єдність наміру учасників злочину одночасного здійснення злочинної дії. Разом з тим, відповідальність додаткових учасників може наступати й за ті наслідки дій виконавця, які виходять за межі первісного наміру за умови, що в принципі такі наслідки були передбачуваними (напр., вбивство, що наступило в результаті наміру побити кого-небудь). Із цього погляду, об'єктивне зобов'язання «ексцесу виконавця» в англійському праві вважається звичайним. Лише в тому випадку, коли виконавець вчиняє злочин, що ні в якій мірі не могло входити в первісний задум інших учасників, останні не підлягають кримінальній відповідальності [10].

За англійським правом співучасть можлива й у необережному злочині. Важливо, щоб дії, що призвели до необережного заподіяння злочинного результату, охоплювалися первісним задумом учасників, і, отже, результати цих дій могли б бути приписані їм у провину. Прямий намір не є необхідною формою зв'язку між співучасниками - досить «можливого передбачення» іншими учасниками здійснення виконавцем саме такого роду дії й не обов'язкова пряма установка на його виконання. «Єдиний намір» не завжди містить у собі протиправний елемент. Намір може бути правомірним, а вчинення в результаті його реалізації необережного (або ж з боку виконавця навмисного) злочину спричинить кримінальну відповідальність всіх співучасників. Цікавою є щодо цього справа Салмона. Англійський суд визнав винними в необережному вбивстві, вчиненому в співучасті, групу осіб, що займалися стрільбою у ціль та з необережності заподіяли смерть хлопчикові, що проходив неподалік від місця стрільбища. Той, що застрелив хлопчика був визнаний виконавцем 1 ступеня, інші - виконавцями 2 ступені (розподіл на виконавців 1 і 2 ступені тоді існувало). Отже, у регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорної теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця [7].

2. Форми співучасті у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві

У науці кримінального права України залежно від ступеня узгодженості співучасників виокремлюють такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою. Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. Виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки: а) дає змогу обґрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину; б) впливає на кваліфікацію дій співучасників [3]. Проста форма співучасті (співвиконавство) передбачає таке об'єднання зусиль співучасників, за якого кожен з них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає як виконавець злочину. Вона характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо беруть участь у виконанні об'єктивної сторони злочину. При цьому можливі такі ситуації: 1) кожен із співучасників виконує всю об'єктивну сторону злочину; 2) окремі співучасники, діючи за розподілом ролей, виконують лише частину об'єктивної сторони злочину. Як у першому, так і в другому випадках злочинні наслідки настають в результаті сукупної діяльності співвиконавців і є спільними для них. Так, співвиконавцями умисного вбивства судова практика визнає і тих осіб, які хоча і не здійснювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілого, але, будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу. Складна форма співучасті передбачає вчинення кожним із учасників різних за характером і правовою оцінкою дій або бездіяльності. За наявності складної форми співучасті дії (бездіяльність) учасників виходять за рамки співвиконавства і утворюють різні види співучасників. Для такої форми співучасті характерним є розподіл ролей між співучасниками, які виступають як виконавець, організатор, підбурювач, пособник. Не обов'язково, щоб співучасники при вчиненні певного злочину виконували всі перелічені ролі - достатньо наявності виконавця і ще хоча б одного з названих інших видів співучасників (виконавець і організатор, виконавець і підбурювач тощо). На практиці форми і види співучасті можуть переплітатися між собою. Наприклад, в рамках вчинення злочину організованою групою за наявності організатора, підбурювача і пособника можливе виконання об'єктивної сторони злочину (повністю чи частково) двома або більше учасниками, які діють як співвиконавці. У таких випадках з'ясування форми і виду співучасті, ролі кожного із співучасників злочину має значення для визначення характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого кожним із співучасників, для кваліфікації злочину та їх відповідальності.

Французьке кримінальне право також розрізняє поняття співучасті й співвиконавства [7]. При цьому груповий характер виконання злочину здобуває юридичне значення лише в тому випадку, коли він спеціально передбачається нормою Особливої частини КК як ознака конкретного кваліфікованого злочину. У всіх інших випадках співвиконавці несуть відповідальність по тимі ж загальним правилам, які ставляться до виконавців, що діють індивідуально. До Особливої частини карного права Франції ставляться й всі питання, пов'язані з організованими формами злочинної діяльності. У КК Франції існує чимало норм, що забороняють змови, збіговиська, повстанські співтовариства, організації зловмисників і т.п.

Варто зазначити, що англо-американське право взагалі не виділяє певних форм співучасті ні в доктрині, ні на практиці. Більш детально тут розроблені питання видів співучасників.

3. Види співучасників у кримінальному праві цих держав

Чинний Кримінальний кодекс України у ст. 27 визначає, що співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник [1]. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом. Ознаками такої особи, відповідно до ч. 2 ст. 27, є такі: 1) вона є суб'єктом злочину; 2) вчинила злочин, передбачений КК; 3) вчинила такий злочин у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Особа визнається виконавцем злочину тоді, коли вона вчиняє злочин безпосередньо, тобто особисто виконує об'єктивну сторону злочину, або шляхом використання інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. В останньому випадку виконавець особисто не виконує дій, які утворюють об'єктивну сторону складу злочину, передбаченого Особливою частиною КК, або особисто виконує лише частину таких дій. Іншу їх необхідну частину або всі такі дії виконують інші особи, які в силу певних передбачених законом обставин не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Оскільки особи, які фактично вчинили злочин, не підлягають відповідно до закону кримінальній відповідальності за скоєне, а вчинене ними діяння як за об'єктивними, так і суб'єктивними ознаками є злочинним, то виконавцем злочину визнається суб'єкт злочину, який спрямовував дії зазначених осіб і усвідомлював обставини, що виключають визнання їх суб'єктами злочину. Якщо для виконання об'єктивної сторони злочину використовувалась неповнолітня особа, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, організатора чи підбурювача слід не лише визнавати виконавцем злочину, який вона вчинила, а й додатково кваліфікувати його дії за ст. 304 як втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність [4].

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Організатором, злочину згідно з ч. 1 ст. 27 є особа, яка вчинила хоча б одну з таких дій: 1) організувала вчинення злочину (злочинів); 2) керувала підготовкою злочину (злочинів) або його (їх) вчиненням; 3) утворила організовану групу чи злочинну організацію;

4) керувала організованою групою чи злочинною організацією; 5) забезпечувала фінансування організованої групи чи злочинної організації; 6) організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Організація вчинення злочину (злочинів) полягає у діях, які направляють, об'єднують інших співучасників на вчинення одного чи декількох злочинів чи координують їхню поведінку. При цьому ініціатива вчинення злочину може і не належати організатору, а бути лише підтриманою ним. Дії з організації злочину полягають, зокрема, у: а) залученні до вчинення злочину виконавців, пособників, підбурювачів чи інших організаторів; б) розподілі обов'язків між ними; в) визначенні об'єкта (предмета) посягання; г) розробці плану вчинення злочину. Основне завдання, на виконання якого зосереджена діяльність організатора при організації вчинення злочину, - спрямувати, об'єднати і скоординувати зусилля інших осіб на вчинення злочину. Організація вчинення злочину може включати залучення до вчинення злочину, об'єднання та координацію зусиль як співучасників всіх видів, так і лише одного (наприклад, виконавця) чи двох. Організація вчинення злочину може здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення і т.п. Так, судова практика за певних обставин визнає замовлення вбивства його організацією. Припинення діяльності організатора на етапі організації вчинення злочину за наявності підстав утворює готування до злочину. Керування підготовкою злочину (злочинів) передбачає спрямування дій виконавця, пособника чи підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: а) підшукування або пристосування засобів чи знарядь; б) підшукування співучасників; в) замовлення вчинення злочину; г) усунення перешкод; д) інше умисне створення умов для вчинення злочину. Керуванням підготовкою злочину (злочинів) охоплюється також проведення інструктажу співучасників щодо виконання ними відповідних злочинних дій (бездіяльності), вироблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу, застосування насильства до працівника такого органу чи його близьких, усунення його з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити вчиненню злочину), визначення місць переховування співучасників після вчинення ними злочину, а також місць приховування знарядь, засобів вчинення злочину, слідів злочину та предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо. Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання об'єктивної сторони злочину (дій виконавця) чи забезпечення такого виконання (дій пособника та підбурювача). Воно може полягати зокрема у: а) наданні настанов конкретним учасникам злочину щодо виконання тих чи інших дій, які становлять об'єктивну сторону вчинюваного злочину чи забезпечують виконання таких дій; б) координації дій співучасників (їх розстановка на місці вчинення злочину, визначення послідовності вчинення злочинних дій, форми і порядку зв'язку між співучасниками під час їх вчинення); в) забезпеченні прикриття злочинних дій співучасників тощо. Особливістю цього виду організаторських дій є те, що вони пов'язані з безпосереднім виконанням об'єктивної сторони злочину і здійснюються в процесі вчинення злочину або перед самим його початком. Організація вчинення злочину, керування його підготовкою чи вчиненням, а також інші форми організації злочинної діяльності не виключають участі організатора у виконанні об'єктивної сторони злочину, тобто участі його у злочині як виконавця. За таких обставин дії організатора слід кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин без посилання на ст. 27. Якщо у вчиненні одного злочину особа брала участь як організатор, а в іншому - як виконавець, пособник чи підбурювач, її дії у кожному разі повинні одержувати самостійну правову оцінку [3].

Підбурювачем за КК України є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Підбурювачем, визнається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Схиляння до вчинення злочину передбачає збудження бажання (переконання у бажаності, вигідності, потребі), викликання рішимості або зміцнення наміру іншого співучасника вчинити злочин. Оскільки у ч. 4 ст. 27 йдеться про схиляння "іншого співучасника", то підбурюванням може бути визнано лише схиляння до вчинення злочину особи, яка може бути суб'єктом злочину. Схиляння ж до вчинення злочину, наприклад, неосудної особи не є підбурюванням у кримінально-правовому смислі. У разі вчинення останньою злочину відповідальність за його вчинення як виконавець несе особа, яка схилила до нього. Не може розглядатися як підбурювання і свідоме введення іншої особи в оману для того, щоб, використавши помилку такої особи, досягти певного злочинного результату. У такому випадку відсутня психічна спільність, характерна для співучасті. Закон (ч. 4 ст. 27) називає такі способи схиляння іншого співучасника до вчинення злочину: 1) умовляння; 2) підкуп; 3) погроза; 4) примус; 5) схиляння іншим чином. Умовляння означає систематичне або одноразове настійливе прохання (переконання) особи у необхідності вчинення злочину. Підкуп - це надання або обіцянка надання особі матеріальної (надання грошей або майна, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань) або іншої (допомога у працевлаштуванні, вирішення певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності тощо) вигоди у разі вчинення нею злочину. Підбурювання шляхом підкупу може зокрема проявлятись у замовленні вбивства, коли особа, схиляючи до вчинення такого злочину іншу особу, обіцяє чи надає останній відповідну матеріальну винагороду чи іншу вигоду, не виконуючи при цьому функцій організатора такого вбивства. Погроза - залякування особи заподіянням фізичної, майнової, моральної або іншої шкоди у разі невчинення нею злочину. Примус передбачає домагання від іншої особи вчинити злочин шляхом заподіяння тілесних ушкоджень або застосування до неї іншого насильства, пошкодження належного їй чи її близьким майна, поширення певної інформації про таку особу тощо. Під іншим чином схилянням, іншого співучасника до вчинення злочину слід розуміти вчинення будь-яких інших, крім зазначених вище, дій, за допомогою яких особа схилила співучасника до вчинення злочину. Це можуть бути: доручення, порада, заклик. Якщо схиляння до вчинення злочину здійснено у вигляді наказу або розпорядження, адресованого підлеглому по службі, то відповідальність за таке підбурювання, а також за виконання зазначених наказу чи розпорядження настає з урахуванням положень, передбачених ст. 41. Не визнається підбурюванням схиляння особи до заняття злочинною діяльністю взагалі, коли не йдеться про конкретний злочин. Так само не є підбурюванням і загальні заклики чи пропозиції до вчинення злочину, не адресовані конкретному співучаснику. Вони можуть розглядатися як злочинні лише тоді, коли відповідно до кримінального закону містять ознаки самостійного складу злочину (наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295)). Слід зазначити, що в окремих випадках закон передбачає кримінальну відповідальність за підбурювання не до вчинення конкретного злочину, а до зайняття злочинною діяльністю взагалі (наприклад, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304)). Однак у таких випадках інститут співучасті відсутній, і особа, що вчинила такі дії, визнається не підбурювачем, а виконавцем відповідного злочину. З об'єктивної сторони підбурювання характеризується лише активними діями, однак воно не передбачає участі підбурювача у самому злочині як виконавця. Воно можливе на стадії підготовки або під час вчинення злочину. Схвалення злочину після його вчинення за загальним правилом не є кримінальне караним, за винятком випадків, коли у ньому самому містяться ознаки підбурювання до іншого злочину або воно утворює склад іншого закінченого злочину (наприклад, порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії (ст. 161)). Суб'єктивна сторона підбурювання передбачає наявність у винного прямого умислу. У разі, якщо підбурювання особою іншої особи до вчинення певних дій утворює самостійний склад злочину, цю особу слід визнавати виконавцем такого злочину, а її дії кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, провокація хабара (ст. 370), примушення чи втягнення у заняття проституцією (ч. 2 ст. 303)) [3].

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також та особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути Такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Відповідно до ч. 5 ст. 27 пособником визнається особа, яка сприяла вчиненню злочину; 1) порадами чи вказівками; 2) наданням засобів чи знарядь; 3) усуненням перешкод, - а так само особа, яка заздалегідь обіцяла: 4) переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом; 5) придбати чи збути такі предмети; 6) іншим чином сприяти приховуванню злочину. Сприяння вчиненню злочину порадами чи вказівками полягає в наданні іншим співучасникам інформації щодо найбільш прийнятних місця, часу, способів вчинення злочину та інших обставин, яка є необхідною для реалізації спільних злочинних намірів. Надання засобів чи знарядь злочину полягає у передаванні іншим співучасникам різних предметів матеріального характеру, за допомогою яких вони можуть здійснювати вплив на потерпілого, предмет злочину чи іншим чином полегшити досягнення злочинного результату (зброя, засоби зв'язку, транспорт, документи, наркотичні засоби тощо).

Під усуненням перешкод розуміється ліквідація перепон, що заважають (ускладнюють, унеможливлюють) реалізації злочинного наміру співучасників. Воно може виразитись у залишенні незачиненим приміщення, куди має проникнути виконавець, відключенні сигналізації чи, навпаки, її невключенні, виведенні із ладу засобів зв'язку тощо. Переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, а також придбання та збут таких предметів утворюють пособництво лише у випадку, коли вони були обіцяними до початку вчинення злочину чи під час його вчинення. Такі дії можуть виразитись у: а) наданні злочинцю помешкання, підроблених документів; б) знищенні засобів вчинення злочину; в) приховуванні трупа потерпілого, його знівеченні; г) зберігання грошей чи майна, які були предметом злочину; д) придбанні чи продажу майна, здобутого злочинним шляхом, тощо.

Кримінальне право України також визначає, що не е співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 KK [1]. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину [3].

Французьке кримінальне право має свої особливості щодо визначення співучасників. Так, співучасником, що згідно ст. 121-6 КК Франції, карається як виконавець, визнається особа, що умисно, своєю безпосередньою допомогою полегшила підготовку або завершення злочину або проступку [7]. Співучасником є також особа, що за допомогою подарунків, обіцянок, погроз, вимог, зловживання владою або повноваженнями вчинила підбурювання до злочинного діяння або дала вказівки для його вчинення (ст. 121-7). Французькі дослідники дають більш докладний розподіл. Вони ділять співучасть на 2 основних види залежно від часу здійснення відповідних дій: а) до виконання злочину (проступку) і б) під час виконання злочину (проступку). Співучасть після здійснення злочину за французьким карному праву неможлива в принципі. Потім співучасть залежно від характеру дій розподіляється на 5 форм: 4 форми відносяться до співучасті до вчинення злочину (проступку), і 1 форма відноситься до співучасті під час вчинення злочину (проступку): 1) підбурювання до вчинення злочину у вигляді подарунків, обіцянок, погроз і т.п.; 2) керівництво злочином шляхом дачі вказівок; 3) співучасть у вигляді надання засобів для здійснення злочину; 4) надання допомоги при підготовці злочину й створення умов, що полегшують його виконання (співучасть у формі допомоги) і 5) надання сприяння при здійсненні злочину (співучасть у формі сприяння). Особи, причетні до злочину в будь-яких інших формах, співучасниками не розглядаються й відповідальності не підлягають [8].

1. Співучасть у формі підбурювання має місце лише за умови, що підбурювання супроводжувалося обставинами, описаними в КК (подарунки, погрози, зловживання та ін.). У всіх інших випадках підбурювання ставиться до некараної причетності й за законом переслідуватися не повинне. Наявність у КК матеріальних ознак підбурювання обмежує можливості його застосування і є позитивною рисою французького карного права в порівнянні з карним правом багатьох інших закордонних країн, де підбурювання, незалежно від того, у чому воно виразилося, визнається злочинним у всіх випадках. Правда, і у французькому кримінальному праві існує велика кількість спеціальних складів, що ставлять підбурювання поряд з виконавством у самостійну відповідальність. Це дозволяє досить широко застосовувати проти підбурювачів репресію навіть тоді, коли підбурювання було виражено в кожній, у тому числі простій словесній формі, і незалежно від виконання злочину, до здійснення якого підбурюють. Це стосується переважно політичних злочинів, у яких підбурювання (у тому числі невдале) прирівнюється до виконавства, незалежно від того, у чому підбурювання було виражено. Так, згідно ст. 411-11 КК, карається пряме підбурювання до здійснення якого-небудь зі злочинів проти основних інтересів нації, що не привело до свого результату тільки через обставини, що не залежали від волі виконавця (невдале підбурювання). Інший приклад. До зазіхань на безпеку Збройних Сил Франції КК відніс підбурювання французьких військовослужбовців до переходу на службу до іноземної держави або до непокори з метою заподіяння шкоди національній безпеці [8].

2. Співучасть у формі керівництва у французькому праві трактується досить широко. До неї віднесена й проста дача настановок і вказівок для здійснення відповідних злочинів. На практиці під наставляннями розуміється навіть звичайне надання яких-небудь відомостей, хоча формально просте надання відомостей некаране й відноситься до причетності. Співучастю у формі керівництва суди визнають, наприклад, надання адреси особи, що нелегально робить аборти; повідомлення відомостей про звички й спосіб життя майбутньої жертви й т.п. Проста вказівка судового чиновника силою зайняти приміщення, з якого особи, що звернулися до нього, були законно виселені, була визнана Касаційним Судом Франції співучастю цього чиновника у формі керівництва в зломі замка (рішення Палати кримінальних справ від 25.02.1959 р.). Мова тут іде не про просте надання відомостей, що вважається некараною причетністю, а про «дачу наставлянь або провідних вказівок». Взагалі, випадки визнання судами тих або інших повідомлень «простим наданням відомостей» досить рідкі. У літературі як приклад приводиться всього лише один: обвинувачуваний на поставлене йому питання відпов своїй коханці, що вона може викликати викидень ін'єкцією. Суд визнав, що в цьому випадку «наставляння» носили настільки загальний і невизначений характер, що їх варто вважати «простим наданням відомостей»[7].

3. До співучасті у формі надання засобів французька судова практика відносить найрізноманітніші дії: виготовлення підроблених ключів, доставку матеріалів, призначених для фальсифікації тощо. Наданням засобів вважається й надання виконавцям приміщень і іншої нерухомості [6]. При цьому необов'язково, щоб надані засоби дійсно були використані за призначенням, тобто щоб вони реально стали знаряддями злочину. Досить, щоб виконавцем був вчинений той злочин, заради якого засоби надавалися. У рішенні Палати з кримінальних справ від 17.05.1962 р. спеціально вказувалося на це положення, що і до того застосовувалося досить послідовно [7].

4. Співучасть у формі допомоги. Співучасть у формі сприяння.

Різниця між ними полягає, головним чином, у часі здійснення відповідних дій. Існують дві основних умови відповідальності за співучасть у цих формах: а) наявність позитивних (активних) дій, що утворять надання допомоги або сприяння; б) здійснення дій до виконання злочину (допомога) або під час виконання злочину (сприяння). Дії, зроблені після виконання злочину, співучастю не вважаються, навіть якщо ними й була надана яка-небудь допомога злочинцеві.

Співучасть допомогою або сприянням у вигляді бездіяльності можлива лише тоді, коли сам злочин відбувається у формі бездіяльності; у всіх же інших випадках співучасть у вигляді допомоги або сприяння повинна бути виражена в активних діях. Рішенням Палати з кримінальних справ від 15.01.1948 р. співучасником не була визнана особа, що, застала на місці злочину злодіїв, погодилася за певну винагороду не піднімати шуму й не повідомляти правоохоронним органам про вчинений іншими особами злочин. Дана справа була припинена Касаційним Судом на тій підставі, що особа не зробила яких-небудь позитивних дій по наданню злочинцям сприяння, а посприяти бездіяльністю за законом неможливо. Але в іншому випадку суд визнав співучасником крадіжки постового поліцейського, що на довіреному його нагляду об'єкті не затримав свого колегу, що зробив у нього на очах розкрадання, тобто суд кваліфікував як карне сприяння бездіяльність. Суди роблять це навіть відносно тих злочинів, які не можуть бути вчиненими у формі бездіяльності. У цьому проявляється суперечливість позиції, що займає судова практика Франції по даному питанню [8].

Причетними до злочину особами вважаються всі ті особи, які будучи причетними до злочину, не можуть відповідно до закону бути визнані його співвиконавцями або співучасниками [7]. Французька кримінально-правова доктрина не виробила спеціального вчення про причетність, тому в ній відсутній навіть розподіл причетності на окремі форми. Однак такі дії, як приховування й недонесення, не залишаються безкарними й у Франції. Заздалегідь обіцяне приховування французьке карне право відносить до співучасті у формі допомоги або сприяння. До співучасті прирівнюється приховування деяких небезпечних злочинців. Заздалегідь не обіцяне приховування майна, що набувається від злочину або проступку, є самостійним злочинним діянням. Законодавець відніс його до інших зазіхань на власність. Таке приховування з погляду повторності тотожне тому діянню, з якого відбувається крадіжка майна (див. ст. ст. 321-1 - 321-5). Недонесення - самостійна проступок, що зазіхає на діяльність суду й полягає в тому, що особа, що знає про злочин, «який ще можна попередити або наслідку якого ще можна запобігти, або виконавці якого можуть зробити нові злочини, яким можна перешкодити», не сповіщає про це судовому або адміністративному державному органу. Кримінальної відповідальності за приховування й недонесення не підлягають родичі по прямої лінії і їхній чоловік і жінка, а також брати й сестри і їхній чоловік і жінка виконавця або співучасника злочину. Не підлягають також відповідальності дружина або співмешканець такого виконавця або співучасника.

Відповідно до англійської кримінально-правової доктрини виконавцем вважається той, хто безпосередньо вчиняє злочинне діяння. При цьому виконавцями того самого злочину можуть бути як особи, які разом виконують всі дії, що утворять даний злочин, так і особи, кожна з яких виконує лише частину дій, що утворюють даний злочин [10]. При групових розбійних або інших нападах питання про те, хто конкретно завдав смертельного удару (при вбивстві) або заподіяв відповідне тілесне ушкодження, навіть не виникає. Передбачається, що всі учасники групового злочину несуть колективну відповідальність за його наслідки й визнаються однаковою мірою його виконавцями. Виконавець - це також особа, що зробила злочин «за допомогою неживої сили, або через невинного посередника», тобто до виконавства ставиться й опосередковане виконавство (посереднє заподіяння шкоди), тому присутність на місці здійснення злочину не вважається обов'язковою умовою для визнання особи виконавцем.

Виконавцями також є особи, що сприяли злочину в момент його здійснення. Саме критерій сприяння злочину в момент його здійснення, а не зміст самого сприяння є істотним для визнання особи виконавцем.

Пособником злочину , відповідно до англійської доктрини, є той, «хто забезпечує або консультує здійснення злочину іншою особою, а також керує їм». Таким чином, пособництво може виражатися або в забезпеченні виконавця засобами здійснення злочину, або в підбурюванні до злочину, або розробці загального плану здійснення наміру й дачі вказівок про його виконання, або сприянні порадами по питанню здійснення злочину й т.п. дії. Всі дії пособника повинні бути спрямовані на сприяння іншій особі у виконанні злочину. Якщо ж злочин залишився іншою особою не виконаним, то пособництва не буде. Крім того, дії пособника повинні бути спрямовані на надання сприяння такому виконавцеві, що діяв винний і був осудний. Якщо ж дії пособника складаються в наданні допомоги несамовитому (душевнохворому, малолітньому) особі або ж діючому невинно, такий пособник сам буде визнаний виконавцем. Пособники злочину можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності, якщо вони до моменту здійснення злочину зробили все від них залежне для того, щоб злочин був відвернений. Пособництво після факту здійснення злочину - тепер самостійний злочин в англійському карному праві. З поняття співучасті по англійському праву виключаються недонесення, потурання й приховування предметів, свідомо добутих злочинним шляхом, або здійснення, що служили знаряддями, злочину.

До безперечних випадків пособництва, крім приховування злочинця, доктрина відносить і всяке сприяння втечі злочинця з місця попереднього ув’язнення або місця відбування покарання. Пособництвом уважається й надання всякої матеріальної підтримки злочинцеві, що ховається, надання йому засобів для втечі, фальсифікація доказів, лжесвідчення з метою звільнення від кримінальної відповідальності й т. п. Однак пасивні дії по непредставленню доказів, відмова свідчити проти злочинця зі співчуття не можуть розглядатися як пособництво. Такі дії або повністю виключають кримінальну відповідальність, або являють собою самостійні злочини проти правосуддя. Суб'єктивна сторона цього виду пособництва вимагає прямого наміру. Особа усвідомлює, що вона надає допомогу злочинцеві, що зробив певне діяння, і має мету допомогти злочинцеві уникнути затримки, осуди або покарання. Із числа пособників після здійснення злочину доктрина виключає чоловіка й найближчих родичів [10].

У ході реформи карного права в США також втратив своє значення традиційний розподіл співучасників на «виконавця першого ступеня» (той, хто безпосередньо здійснює злочин), «виконавця другого ступеня» (той, хто сприяє винному на місці й під час здійснення злочину), «пособника до факту здійснення злочину». Законодавство, прийняте в більшості штатів, не користується перерахованими категоріями, що створювали чималі труднощі в практичній діяльності судів. У відповідності з рекомендаціями Модельного КК 1962 р., кодекси штатів розрізняють, як правило, лише виконавців і співучасників у злочині. Виконавцем в американському карному праві визнається не тільки той, хто сам вчиняє злочин, але й той, хто використовує так званого «невинного агента» (психічно хворого, дитини) і взагалі особа, у діях якого відсутня вина (посереднє заподіяння шкоди). Поняття співучасника в багатьох КК дається шляхом перерахування конкретних дій, що становлять співучасть. Так, по КК штату Нью-Йорк співучасник - це особа, що «підбурює, наказує, наполягає на здійсненні злочину або навмисно допомагає» виконавцеві. У КК окремих штатів з'явився також розподіл співучасників на підбурювачів і пособників в силу впливу континентального права, де такий розподіл проводиться. В інших штатах фігури пособників і підбурювачів як і раніше не виділяються. Однак нерідко в кримінальних кодексах штатів, взагалі, не проводиться розподіл співучасників на види, а всі вони йменуються «основними учасниками». Так, згідно ст. 31 КК штату Каліфорнія, «всі особи, зацікавлені у вчиненні злочину, поза залежністю від того, чи є воно фелонією або місдімінором, чи безпосередньо вони роблять діяння, що являє собою злочин, або допомагають або сприяють його здійсненню або, якщо вони не були присутні, але давали поради або заохочували до його здійснення, а також всі особи, що консультують, що дають поради або заохочують дітей у віці до 14 років, сновид або ідіотів зробити будь-який злочин або які використають шахрайство, хитрування або силу, стан сп'яніння або іншим способом змушують яка-небудь особу вчинити будь-який злочин або які за допомогою погроз, подвергания небезпеки, наказу або насильства примушують іншу особу вчинити будь-який злочин, є основними учасниками будь-якого злочину, зробленого подібним чином» [7]. Вимоги, що ставляться до поводження й наміру співучасника, вироблені традиційною англо-американською доктриною, зберігають силу як умови кримінальної відповідальності співучасника за дії виконавця. Співучасть повинна виражатися в активних діях, а не в простій присутності на місці злочину. Таке невтручання карається лише у випадку, коли в особи був юридичний обов'язок попередити здійснення злочину. Відповідні формулювання «з наміром», «з метою» та ін. входять у визначення дій співучасника практично у всіх КК американських штатів. Як і в Англії, допускається співучасть не тільки в навмисних, але й у необережних злочинах. Приведемо такий приклад. Два автомобілісти влаштували перегони на шосе, у результаті чого один з них збив пішохода. Інший водій буде відповідати як співучасник необережного злочину. Сфера кримінальної відповідальності за співучасть розширюється також за рахунок положень КК деяких штатів про те, що співучасник відповідає за будь-які результати злочинних дій виконавця, якщо вони були «розумно передбачувані як імовірний наслідок цих дій» (ст. 609.05 КК штату Мінесота). Це ще один приклад використання конструкції «розумної людини» при рішенні питання про відповідальність за ексцес виконавця. Пособництво після факту здійснення злочину протягом довгого часу розглядалося й в Англії, і в США як особлива форма співучасті. Тепер же намітилася тенденція виділити його в самостійний склад. Відповідальність за недонесення обмежується лише випадками прийняття винагород за утримання від повідомлення про злочин.

Самостійний злочин становить у КК штатів придбання майна, викраденого іншою особою. У цьому випадку потрібне встановлення двох обставин: 1) майно було, дійсно, викрадено; 2) обвинувачуваний одержав його у володіння або розпорядження хоча б на самий нетривалий час. Для відповідальності за придбання викраденого іншим майна не потрібно виявлення винного в розкраданні, оскільки дії по придбанню викраденого є самостійним злочином [9].

Висновки

Таким чином на основі порівняння правового регулювання інституту співучасті у вчиненні злочину у нашій державі, Франції та країнах загального права можна зробити наступні висновки. В країнах англо-американського права та Кримінальному кодексі Франції на відміну від кримінального законодавства України відсутнє легальне визначення поняття співучасті у вчиненні злочину. Право цих країн чітко визначає лише форми та види співучасників. Поняття співучасті визначається доктриною цих країн. Так, якщо КК України чітко визначає, що співучастю є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину, то у правовій доктрині Франції під співучастю (complicite) прийнято вважати лише співучасть у вузькому змісті слова, тобто таку діяльність інших осіб, що провокує або полегшує здійснення злочину виконавцем, але сама по собі ніяких елементів злочинного діяння не містить. Саме в цих межах співучасть відноситься у кримінальному праві Франції до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливій частині передбачається відповідальність за деякі дії співучасників у самостійному виді, що переслідує спеціальні цілі і є, скоріше, виключенням, ніж правилом. У кримінально-правовій доктрині країн англо-американського права під співучастю розуміються дії двох або більше осіб по реалізації злочинного задуму. У регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорної теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця. Характерною особливістю інституту співучасті в українському праві можна назвати ту обставину, що співучасть можлива у нас лише при вчиненні умисних злочинів. Натомість як і в Англії, США так і у Франції допускається співучасть не тільки в навмисних, але й у необережних злочинах. Що стосується форм співучасті, то тут вже ситуація наступна. Чинний Кримінальний кодекс України як єдине джерело кримінального законодавства України чітко не виділяє та практично не розрізняє певних форм співучасті, хоча форми співучасті мають велике практичне значенння. У науці кримінального права України залежно від ступеня узгодженості співучасників виокремлюють такі форми співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою. Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму. У вітчизняній доктрині вважається, що виділення форм співучасті має істотне значення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки це дає змогу обґрунтувати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників спільного вчинення злочину, а також впливає на кваліфікацію дій співучасників. Французьке кримінальне право розрізняє поняття співучасті й співиконавства. Однак, можна зробити висновки, що воно ототожнює форми і види співучасників. При цьому груповий характер виконання злочину здобуває юридичного значення лише в тому випадку, коли він спеціально передбачається нормою Особливої частини КК Франції як ознака конкретного кваліфікованого злочину. У всіх інших випадках співвиконавці несуть відповідальність по тим же загальним правилам, які ставляться до виконавців, що діють індивідуально. Англо-американське право чітко не розрізняє певні форми співучасті ні в доктрині, ні на практиці. Більш детально тут розроблені питання видів співучасників. Стосовно останніх, то тут у кримінальному праві досліджуваних нами держав є різні цікаві особливості. Так, як відомо, КК України визначає 4 види співучасників такі як виконавець, організатор, підбурювач і пособник. КК Франції виділяє не конкретних співучасників, а 5 форм співучасті залежно від ролі кожного співучасника: співучасть у формі підбурювання, співучасть у формі керівництва, співучасть у формі надання засобів, співучасть у формі допомоги та співучасть у формі сприяння. Цікаво, що деякі із цих самостійних французьких форм співучасті, зокрема 3 останні, в українському праві характеризують лише одного співучасника, такого як пособник. В англо-американському праві поняття «співучасника» використовується як і раніше в юридичній літературі, але деякі автори відносять до нього будь-яких учасників злочину, а інші тільки додаткових (пособників і підбурювачів). Справа полягає у тому, що в англійському загальному праві протягом довгого часу була прийнята наступна класифікація співучасників: виконавці й пособники. Виконавці, у свою чергу, підрозділялися на 2 види: виконавці першого ступеня (особи, які самі вчинили злочин) і виконавці другого ступеня (особи, що сприяли злочинному діянню в момент його здійснення). Пособники залежно від часу здійснення ними відповідних дій, підрозділяються на 2 види: пособників до факту здійснення злочину й пособників після факту здійснення злочину. Отже, в англійському загальному праві інститутом співучасті охоплювалися як самі виконавці, так і всі інші учасники злочинного діяння. У цей час чотирьохчленна класифікація скасована. Учасники всіх злочинів є виконавцями. Однак при призначенні покарання судді враховують «внесок» кожного зі злочинців, у зв'язку із чим проблема співучасті як і раніше актуальна. І нарешті стосовно юридичного значення причетності до злочину, то якщо за українським правом, як відомо, відповідальність за причетність не наступає, у праві Франції досить часто причетність може карається навіть якщо вона не утворює самостійних складів злочинів. В англо-американському праві взагалі будь-які випадки причетності до злочину у розумінні континентального права відсутні. Такі випадки можуть визнаватися виконавством у вчиненні злочину, а можуть і не визнаватися, виходячи із кожного конкретного випадку. Отже правове регулювання інституту співучасті різними країнами має свої специфічні особливості та відмінності. Ці особливості, на нашу думку, можна враховувати при вдосконаленні національного законодавства, звісно не шляхом прямого запозичення окремих норм чи положень, а лише тих, які будуть реально життєздатними у нашому праві, адже останнім часом намічається тенденція до зближення та гармонізації основних положень різних правових систем.


Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26, Ст. 131.

2. Кримінальний кодекс УРСР від 28.12.1960 № 2001-V затверджений Законом УРСР від 28.12.60 // Відомості Верховної Ради. – 1961. - № 2. - Ст. 14.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с.

4. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року.// За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.

5. Уголовное право Соединенных Штатов Америки: Сборник нормативних актов. — М., 1986.

6. Уголовный кодекс Франции / Научн. ред. и предисл. Н.Е. Крыловой, Ю.Н. Головко / Пер. с франц. Н.Е. Крыловой. – СПб., 2002.

7. Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии) Учебное пособие - 190 с.

8. Крылова Н. Е. Основные черты нового Уголовного кодекса Франции. — М.: Спарк, 1996. — 124 с.

9. Никифоров Б. С., Решетников Ф. М. Современное американское уголовное право. М.: Наука, 1990. — 153 с.

10. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Общая часть уголовного права. — М.: Юрид. лит., 1991. — 288 с.

11. Уголовное право зарубежных государств. М., 1973. Вып. 3.