регистрация / вход

Кримінально-правова характеристика вбивства з обтяжуючими обставинами

Кримінально-правові норми, що регламентують підстави кваліфікації та міру відповідальності за навмисне вбивство. Особливості ознак вбивства з обтяжуючими обставинами: об’єкт та об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона умисного вбивства.

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВБИВСТВА З ОБТЯЖУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ

1.1 Вбивство з обтяжуючими обставинами як злочин найбільшої соціальної небезпеки

1.2 Історичний розвиток інституту вбивства з обтяжуючими обставинами

2. ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ВБИВСТВА З ОБТЯЖУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ

2.1 Об’єктивні ознаки вбивства з обтяжуючими обставинами

2.1.1 Об’єкт вбивства з обтяжуючими обставинами.

2.1.2 Об’єктивна сторона вбивства з обтяжуючими обставинами

2.2 Суб’єктивні ознаки вбивства з обтяжуючими обставинами

2.2.1 Суб’єкт вбивства з обтяжуючими обставинами

2.2.2 Суб’єктивна сторона умисного вбивства з обтяжуючими обставинами

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Сучасна криміногенна ситуація в Україні характеризується зростанням злочинності, в тому числі умисних посягань на життя людини.

В Україні в 1972 р. було зареєстровано 1 577 вбивств, в 1992 р. – 3 679, а в 2000 р. – 4 034 вбивства, при цьому значна частина цих злочинів залишилась нерозкритою. Статистичні дані Верховного Суду України за 2009 рік нараховують 1,7 тис. осіб, засуджених до позбавлення волі за умисне вбивство, а вже на перше півріччя 2010 року – 46 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. [1] Відмічається зростання латентності цих особливо тяжких злочинів.

Аналіз структури і динаміки вбивств дає підстави стверджувати, що в даний час умисні вбивства вчиняються з більшою жорстокістю і зухвалістю, та набувають надзвичайно високого рівня організованості при підготовці до їх вчинення та укриття їх наслідків, що призводить до суттєвого спотворення розуміння фактичних обставин і подальшої хибної юридичної оцінки діяння, негативно впливаючи на призначення справедливого покарання.

Саме правова охорона людини від злочинних посягань на її життя і здоров'я, як на найбільш важливі соціальні цінності, повинна бути забезпечена нормами Кримінального кодексу України 2001 р. В розділі II КК більш чітко визначені ознаки злочинів проти життя людини, а саме найтяжчий їх різновид – умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, та встановлює більш суворіше покарання за нього порівняно з КК УРСР 1960р.

Законодавством всіх країн світу умисне вбивство віднесено до найбільш тяжких злочинів, а тому переважна більшість кримінальних кодексів започатковує Особливу частину нормами, що містять положення про відповідальність за умисне вбивство, тим самим стверджуючи пріоритет загальнолюдських цінностей.

На Україні цією проблематикою займались: Ю.В. Александров, П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, В.І. Борисов, В.О. Глушков, В.Т.Дзюба, П.В. Кобзаренко, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, В. М. Смітієнко, В.В. Сташис, С.А. Тарарухін, Є.В. Фесенко, С.Д. Шапченко, С.С. Яценко.

Об'єктом дослідження виступають кримінально-правові норми, що регламентують підстави кваліфікації та міру відповідальності за навмисне вбивство.

Предметом, відповідно, можна назвати кваліфікуючі об’єктивні та суб’єктивні ознаки, внаслідок наявності яких діяння вважається вбивством з обтяжуючими обставинами.

Метою дослідження є визначення юридичної природи умисних вбивств за обтяжуючих обставин; розробка критеріїв (підстав) класифікації обтяжуючих обставин цього різновиду вбивства за об'єктивними та суб'єктивними підставами.

Методологічну основу курсової роботи становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання, з яких основними історичний, діалектичний, формально-логічний, системно-структурний, статистичний.


1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВБИВСТВА З ОБТЯЖУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ

1.1 Вбивство з обтяжуючими обставинами як злочин найбільшої соціальної небезпеки

Життя людини, згідно зі ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя, і ніхто не може свавільно позбавити її життя. [2] Тому охорона життя людини — найважливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

До змісту права людини на життя у контексті кримінального права входять: юридичне визначення початкового та кінцевого моментів життя людини (що зумовлює виникнення і самого права людини на життя); право вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій, спрямованих на забезпечення чи захист права на життя або утримання від їх вчинення (тобто право вимагати від інших осіб утриматися від протиправного позбавлення життя людини); право людини на самозахист свого життя, тобто допустимість спричинення шкоди (в тому числі і позбавлення життя) в умовах необхідної оборони, крайньої необхідності (тобто захист свого життя і здоров’я та життя і здоров’я інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом способами) або затримання злочинця; право людини вільно розпоряджатися своїм життям, тобто питання евтаназії у кримінальному праві («право на смерть»); проблема смертної кари. [3, с. 22]

Право на життя виникає з появою самого життя і втрачається зі смертю людини. Встановлено, що офіційний момент, з якого починається життя людини, не закріплюється у національному законодавстві. Саме тому є декілька точок зору щодо визначення цього моменту:

1. Життя людини починається з фізіологічних пологів. Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або юридичного значення не має, або має зовсім іншу юридичну природу) - це якраз той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється нове життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону. Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плода до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт (ст. 134 КК). Заподіяння смерті під час пологів теж кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були визвано штучно, і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності). [4, c. 369]

2. Юридично життям людини є життя її мозку, і початок життя мозку означає початок життя людини. З правових позицій початкова межа життя людини повинна пов’язуватися з появою сформованої маси мозкових клітин (народженням головного мозку), що робить плід життєздатним. Проаналізувавши медичні та юридичні аспекти щодо виникнення життя людини, зроблено висновок, що з юридичної точки зору початком життя людини є народження (формування) головного мозку, а саме: досягнення плодом повних 22 тижнів внутрішньоутробного розвитку. З цього моменту виникає право на життя і повинна починатися його кримінально-правова охорона. [5, c. 204]

Життя – динамічний стан організму людини, який полягає у неперервності процесів обміну матерією та енергією з оточуючим середовищем. Проявами життя людини, зокрема, є: дихання, рух, збудливість, мислення і спілкування, харчування, виділення, розмноження, ріст. [6, c. 364]

Для поняття вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки навмисні дії, які могли заподіяти смерть, щодо вмерлого (трупу) кваліфікуються як замах на вбивство. До недавнього часу у медичній науці і судовій практиці настання смерті пов'язувалось із діяльністю серця. Але розвиток медичної науки і техніки надав можливість поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були випадки через 2-3 тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. [7, c. 227] Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з незворотними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі, що отримало законодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16 липня 1999 року.

У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбивство через необережність. [8] Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Самогубство, тобто заподіяння смерті самому собі, як і готування до самогубства та замах на самогубство, не є кримінально караними діяннями. Проте наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності за умисне вбивство. В Україні медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань. [9, c.122]

Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони або під час війни. Але згода потерпілого на позбавлення його життя не є обставиною, що виключає протиправність вбивства. Так, зокрема, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах. [10, c. 446]

Не дивлячись на високий ступінь суспільної небезпеки будь-якого протиправного позбавлення життя людини, існує категорія злочинів, таких як умисне вбивство (ст. 115 КК України), яка є особливо небезпечною і потребує більш детального розгляду.

Згідно з судовою статистикою Верховного Суду України за 2009 рік до позбавлення волі засуджено за вчинення умисних вбивств — 1,7 тис. осіб, або 94 % [95,1 %] від усіх засуджених за цей злочин; бандитизму — 3 особи, або 100 % [100 %]; розбійного нападу — 3,2 тис. осіб, або 79,7 % [74,2 %].

Виходячи з показників статистики 2009 року, кількість осіб, засуджених за вчинення умисних вбивств, найбільша серед інших тяжких злочинів.

Статистика за перше півріччя 2010 року надає такі факти: за вчинення злочинів проти життя та здоров’я особи засуджено 5,9 тис осіб, що на 1,3 % більше, або 7,2 % [8,9 %] від загального числа засуджених. У тому числі засуджено: 858 осіб — за умисне вбивство, що на 6,1 % більше, або 1,1 % [1,2 %]; 1,6 тис. осіб — за умисне тяжке тілесне ушкодження, що на 14,8 % менше, або 2 % [2,9 %]; 1,8 тис. осіб — за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, що на 9,1 % більше, або 2,3 % [2,6 %].

Верховний Суд України у I півріччі 2010 р. перевірив вироки у кримінальних справах стосовно 64 осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Вироки залишено без змін стосовно 46 засуджених, стосовно 9 осіб скасовано. [1]

Для того, щоб зрозуміти закономірність підйому або спаду злочинності в країні, у даному випадку – вчинення умисних вбивств, треба з’ясувати її причини та умови.

Причини злочинності — це негативні явища, що породжують її, умови злочинності — це явища, які безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але у певний спосіб впливають на розвиток причинного зв'язку, сприяючи або не перешкоджаючи породженню злочинності. Умови злочинності, як правило, поділяють на об'єктивні та суб'єктивні. Такий розподіл дає можливість у кожному конкретному випадку встановити умови впливу на поведінку людини як зовні, так і вплив внутрішніх особливостей індивіда на його вчинки. [11, c. 72]

Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залежно від того, як визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на два основних напрями: соціологічний і біологічний (біопсихологічний).

Сучасними представниками соціологічного напряму є науковці-кримінологи Національної академії внутрішніх справ (НАВС) України. Вони вважають, що основні причини злочинності полягають насамперед у соціальних умовах життя суспільства й тому недоцільно шукати причини злочинності у криміногенних якостях людей і генетичних факторах людської індивідуальності. На їхню думку, причини злочинності містяться насамперед в економічних відносинах суспільства, прорахунках і недоліках економічного планування, розбалансованості господарського механізму, у системі розподільчих відносин. Істотний вплив на можливість здійснення особою акту протиправної поведінки, а відповідно і на злочинність взагалі, справляє й соціально-моральний стан суспільства. [12, c. 81]

Представниками соціологічного напряму є також вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії. Вони вважають, що єдиною причиною злочинності є ступінь розвитку соціальних суперечностей, які породжені розшаруванням суспільства на класи, що з необхідністю спричинилося спочатку до появи небезпечних для суспільного устрою посягань, а потім (або разом з цим) і виникнення особливої галузі права — кримінального, що підтримується державою.

Водночас міжкласові суперечності не вичерпують спектра соціальних суперечностей. До них належать також міжрасові, міждержавні (або між групами і блоками держав), міжнаціональні, міжконфесійні, внутрішні класові, міжособисті та внутрішні особистісні суперечності, які впливають на стан злочинності та її поширення. [13, c. 684]

Умови і явища, що сприяють існуванню злочинності й визначають її стан, вчені Санкт-Петербурзької академії МВС Росії поділяють на дві групи: зовнішні (об'єктивні) і внутрішні (суб'єктивні).

Зовнішніми (об'єктивними) є умови і явища, які повністю або майже повністю не залежать від волі індивіда. До них належать економічна ситуація в державі й регіоні; господарчі, фінансові, зовнішньоторговельні умови, що характерні для певної держави та її суб'єктів; безробіття; незаконна міграція; екологічні проблеми; урбанізація; житлово-комунальні проблеми та ін.

Внутрішніми (суб'єктивними) є умови і явища, що впливають на злочинність і пов'язані зі способом життя людей. Здебільшого це пияцтво і алкоголізм. До цих умов належать також наркоманія і проституція; пропаганда культу насилля, жорстокості та порнографії у пресі, кіно- та відеопродукції; мілітаризація населення; корумпованість частини посадових осіб і працівників правоохоронних органів; недосконалість кримінального законодавства; недоліки в роботі правоохоронних органів й існуючому порядку реєстрації та обліку злочинів та ін. [14, c. 77]

А. Зелінський є представником біопсихологічного напряму в сучасній вітчизняній кримінології. Зелінський основною причиною злочинності визнає суб'єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур'я, шкідливі звички, конформізм. Людські вади притаманні власне природі людини, вони існували й існуватимуть завжди. Разом з тим на стан психічного і соматичного здоров'я населення держави впливає стан генофонду нації. Найбільшої шкоди генофонду українського народу було завдано в період перебування України у складі СРСР під час голодоморів, колективізації і знищення куркулів як класу. Значних втрат зазнала Україна і під час Великою вітчизняної війни. Усе перелічене істотно позначилось на психічному і моральному здоров'ї населення України (біологічне спадкування). [15, c. 84]

Виходячи з викладеного, вчені-кримінологи як України, так і Росії при вирішенні проблеми детермінації злочинності надають перевагу теоріям соціологічного напряму.

Підбиваючи підсумки, загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині, тобто позбавлення її життя. Об'єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя, але може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається.

Умисне вбивство несе в собі надзвичайну небезпеку, бо в більшості випадків супроводжується іншими злочинами, такими як пограбування, розбій, зґвалтування, катування тощо. Як свідчить досвід, умисне вбивство часто вчинюється під час бійки, сварки, зі спонукань помсти чи ревнощів. [16, с. 100]

Злочинець, вбиваючи людину, забирає не тільки її життя, а й душевний спокій і здоров’я родичів, близьких, друзів жертви. Збільшення показників злочинності та її безкарності призводять саме до відчуття страху та невпевненості у майбутньому, породжують нездорову атмосферу у суспільстві.

Найнебезпечнішими є умисні вбивства з обтяжуючими обставинами, якими є вбивство двох або більше осіб; малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності; заручника; вчинене з особливою жорстокістю; вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб; з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку; з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; вчинене на замовлення; вчинене за попередньою змовою групою осіб; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство. [8]

Аналіз структури і динаміки вбивств дає підстави стверджувати, що в даний час умисні вбивства вчиняються з більшою жорстокістю і зухвалістю, та набувають надзвичайно високого рівня організованості при підготовці до їх вчинення та укриття їх наслідків, що призводить до суттєвого спотворення розуміння фактичних обставин і подальшої хибної юридичної оцінки діяння, негативно впливаючи на призначення справедливого покарання. [17, с. 47]

Саме правова охорона людини від злочинних посягань на її життя і здоров'я, як на найбільш важливі соціальні цінності, повинна бути забезпечена нормами Кримінального кодексу України 2001 р.

1.2 Історичний розвиток інституту вбивства з обтяжуючими обставинами

Ознаки вбивства, особливо його різновиду умисного вбивства за обтяжуючих обставин, повинні бути визначені на нормативному рівні з урахуванням процесу історичного розвитку, який відбувався в трьох історичних вимірах.

На час існування Київської Русі в літературних джерелах зазначено: «Найдавнішою пам'яткою і вінцем національного права України періоду Київської Русі є юридичний збірник під назвою «Руська правда». [18, c. 65] Коротка редакція «Руської правди» складалася з Правди Ярослава і Ярославовичів (ХІ ст.) і мала три частини. Частиною першою ст. 1 передбачалася відповідальність за умисне вбивство. Просторова редакція містила всю коротку редакцію та додатки до неї (ХІІ-ХІІІ ст.). В ній наводяться деякі ознаки помсти, а також йдеться про відшкодування збитків, завданих вбивством. [19, c. 54] На відповідальність за вбивство впливали такі чинники: чи то був закінчений злочин, чи було вчинено злочин однією особою, чи групою осіб, чи то було вбивство з умислом, чи вчинене випадково, чи під час бійки, чи у стані сп'яніння. Найбільш сувора відповідальність у вигляді видання на «потік і пограбування» призначалася за підпали, конокрадство та розбій, пов'язані з вбивством. [20, с. 23]

Другим етапом історичного розвитку ознак умисного вбивства з обтяжуючими обставинами була втрата державності на теренах України.

Після татаро-монгольської навали на території України поступово почали діяти правові системи спочатку Литви та Польщі, а потім і Московії (Росії). Водночас тривало використання звичаєвого та статутного права («Руська правда»). При цьому на землях України, що перебували під впливом Литви та Польщі, залишався попередній юридичний устрій, оскільки мав більш високий рівень розвитку. Така ситуація тривала і після прийняття Литовських статутів 1529, 1566 та 1588 рр., які за своїм техніко-юридичним рівнем випереджали чимало тогочасних західно-європейських законів. [21, c. 47]

На інших землях України, що відійшли до Польщі, мали чинність статути: 1347 р., 1420-1423 рр., 1505р., Збірник законів Польських, удосконалення якого після 1782 р. завершилося прийняттям єдиного Збірника законів. Того часу в нормах кримінального права було сформульовано два підходи щодо визначення поняття злочину: формальний та матеріальний, юридичні ознаки об'єктивного та суб'єктивного характеру, відповідальність за скоєння злочину шляхом бездіяльності. Було також визначено ознаки наміру та необережності, вік відповідальності (16 років). [22, с. 55] Водночас мотив і мета злочину майже не впливали на міру покарання. В цей період такі об'єктивні ознаки, як місце, час та спосіб вчинення злочину, набувають юридичного значення, значна увага надається причинному зв'язку в злочині. Були сформульовані інститути кримінального права, зокрема: повторність злочинів, сукупність злочинів, наприклад вбивство за викрадення майна, що тягло за собою найбільш суворе покарання. Певним чином окреслювався й інститут необхідної оборони при захисті особистих і майнових прав та державних інтересів (наприклад, вбивство державного злочинця). Подальшого розвитку набули норми, що встановлювали відповідальність за державні, військові та службові злочини тощо. Проте найбільш тяжкими злочинами вважались злочини проти церкви, моралі та сім ї. [23, c. 211]

До умисних вбивств належали такі види злочинів: вбивство батьків, вбивство одного з подружжя іншим з подружжя, вбивство братом сестри, вбивство пана або вбивство під час бандитського нападу. За них покарання у вигляді смертної кари насамперед призначалося з урахуванням соціального стану потерпілого (пан, близький родич), способу вчинення (вбивство під час бандитського нападу), в чому вбачаються ознаки впливу романо-германської системи (сім ї) права.

Правовою пам'яткою цього періоду є «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.). Хоча цей документ не був прийнятий, але на нормативному рівні набув закріплення поділ вбивств на умисні та необережні. В гл. 20 були передбачені вбивства за обтяжуючих обставин, до яких належали: вбивство пана, церковника, військового, вагітної жінки, близького родича, двох і більше осіб, під час розбою, шляхом отруєння, із застосуванням зброї тощо. Тобто в цьому документі є ознаки впливу кримінального законодавства європейських держав. [24, c. 114]

Починаючи з кінця ХVIII ст. відбулося знищення української державності, а отже, і загального права як одного із джерел національного права України. Натомість набуло чинності московське законодавство, яке не мало нічого спільного зі слов'янським правом, оскільки в ньому, починаючи з ХІV ст. (Двінська Уставна грамота, Судебники 1497 р. та 1550 р., Соборне уложення 1649 р.), почали домінувати положення та принципи публічного права. Відповідно до цих документів за вбивство призначали смертну кару в її найбільш жорстоких проявах: страта через повішення, спалення, четвертування тощо. Артикулами воїнськими Петра І, які діяли паралельно із Соборним уложенням, передбачалися такі види кваліфікованих вбивств: вбивство за винагороду, шляхом отруєння, офіцера, керівника вбивства тощо. [25, c. 347] В «Уложенні про покарання уголовні та виправні» (1845 р.) були враховані принципи відповідальності за кваліфіковане вбивство, закріплені в кримінальних кодексах Європи, зокрема: Австрії (1803 р.), Бельгії (1867 р.), Греції (1833 р.), Німеччини (1871 р.), Іспанії (1850 р.), Франції (1810 р.). Проте визначалися обтяжуючі обставини по-різному.

З 1903 р. російське Уголовне уложення повною мірою почало діяти на теренах України. До кваліфікованих видів вбивств були віднесені наведені вище та були враховані способи вчинення так званих «побутових» вбивств та деякі суб'єктивні обставини. [26, c. 399]

Період соціалістичного права (1917-1990 р. ) характеризується тим, що з 1917 р. по 1922 р. у боротьбі зі злочинними посяганнями на життя радянська влада використовувала кримінальне законодавство Російської імперії. До прийняття КК 1922 р. на Україні спостерігається зміщення акценту в законотворчому процесі в бік виконавчих органів, що було започатковано прийняттям відомчого акта «Керівні засади кримінального права РРФСР» від 12 грудня 1919 р., виданого НКЮ РРФСР. [27, c. 97]

Слід зазначити, що охорона людини кримінально-правовими засобами була набагато слабшою порівняно з охороною соціалістичної власності. Так, за кримінальним законодавством РФ відповідальність за умисне вбивство без обтяжуючих обставин до прийняття КК 1995 р. передбачалася у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років, а за розкрадання в особливо великих розмірах - від 10 до 15 років, або призначення смертної кари. Першим кодифікованим кримінально-правовим актом став Кримінальний Кодекс РРФСР 1922 р., який повністю був рецептований радянським урядом України в 1922 р. За КК УРСР аналогічно КК РРФСР 1922 р. передбачалася відповідальність як за умисне, так і за необережне вбивство. [28, c. 254]

Ст. 142 (ст. 142 КК РРФСР) закріплювала відповідальність за умисне вбивство за таких обтяжуючих обставин: а) вчинене з користі, ревнощів (за відсутності надзвичайного душевного хвилювання тощо); б) вбивство особою, яка відбула покарання за умисне вбивство або особливо тяжке тілесне ушкодження; в) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох людей, або з особливими стражданнями для вбитого; г) з метою полегшити або приховати інший тяжкий злочин; д) особою, обов'язком якої було особисте піклування про вбитого; е) з використанням безпорадного стану вбитого. Покарання передбачалося у вигляді позбавлення волі не менше ніж 8, але не більше ніж 10 років. В подальшому застосовувався КК УРСР 1927 р., який не мав суттєвого впливу на визначення обставин, що обтяжують вбивство. Проте деякі обставини, що містилися в ст. 138 КК 1922 р., редакційно були змінені (п. «а», «б»). П. «б» ст. 138 КК 1927 р. було доповнено обставиною «тяжке тілесне ушкодження», а п. «ж» - «жінки, завідомо вагітної». За кримінальним законодавством радянських республік обтяжуючі обставини умисного вбивства визначалися майже однаково законодавством всіх союзних республік. До них, зокрема, належали: вбивство з корисливих спонукань; вбивство особою, яка опікувалася вбитим; вбивство з використанням безпорадного стану потерпілого; особою, яка раніше притягувалася до відповідальності за умисне вбивство або тілесне ушкодження за певних обставин; способом, небезпечним для життя багатьох осіб, або особливо мученицьким способом для вбитого; з урахуванням родинних стосунків тощо. Такі види вбивств за КК Української РСР 1922 та 1927 рр. каралися позбавленням волі, а згодом - смертною карою. Водночас вбивство представника влади або будь-яких осіб при вчиненні державних (контрреволюційних) злочинів каралися виключно смертною карою. В 1959 р. ст. 138 КК була доповнена ч.2, яка передбачала відповідальність за вбивство військовослужбовцем як за вбивство за особливо обтяжуючих обставин. За цей злочин передбачалося застосування вищої міри покарання - розстріл. На той час кількість обставин, що обтяжували вбивство, було збільшено такими видами: п. «а» - «при розбійному нападі, з хуліганських або інших низьких спонукань»; п. «в» - «при зґвалтуванні»; п. «г» - «групою осіб»; п. «д» - «повторно або одночасно вбивство декількох осіб». Покарання за ці види вбивств передбачалися у вигляді позбавлення волі від 7 до 15 років або смертної кари. [29, c. 366]

КК України 1960 р. (ст. 93) закріплював відповідальність за вбивство за таких обтяжуючих обставин: а) з корисливих мотивів; б) з хуліганських мотивів; в) вчинене при виконанні потерпілим службового або громадянського обов'язку; г) двох або більше осіб; д) жінки, яка завідомо для винного була вагітною; е) вчинене з особливою жорстокістю або способом, небезпечним для життя багатьох людей. [30] В подальшому ці обставини уточнювалися та доповнювалися. Зокрема, станом на 1958 р. їх було 7, 1959 р. - 9. Тобто радянський законодавець пішов шляхом розширення кола обставин, що обтяжують умисне вбивство. [31, c. 147]

Слід зауважити, що КК Української РСР 1922 р. і 1927 р. і російське кримінальне законодавство мали однакову кількість обтяжуючих вбивство обставин. У кримінальному законодавстві України були відсутні такі обтяжуючі обставини, як вбивства з кривавої помсти та з мотивів національної ворожнечі. [32, c. 573]

Таким чином, розгляд вбивства, вчиненого за обтяжуючих обставин, в історичному аспекті дає підстави стверджувати, що цей злочин вчинявся лише умисно; законодавець поступово відмовився від принципу об'єктивного ставлення за вину; підставою відповідальності визнав вину (умисну та необережну в радянський період); ознаками потерпілого почав визнавати не лише родинні ознаки «потерпілий-вбивця», а й соціальний та інший статус потерпілого; загально-небезпечний спосіб позбавлення життя потерпілого; мотив та мету вчинення вбивства та певні ознаки суб'єкта цього злочину.


2. ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ ВБИВСТВА З ОБТЯЖУЮЧИМИ ОБСТАВИНАМИ

2.1 Об’єктивні ознаки вбивства з обтяжуючими обставинами

2.1.1 Об’єкт вбивства з обтяжуючими обставинами.

У процедурі кваліфікації умовно виділяється чотири напрямки, які відповідають чотирьом елементам складу злочину. Розрізняються кваліфікації по об'єкту, суб'єкту, об'єктивній і суб'єктивній стороні злочину. Зміст кожного напрямку кваліфікації — встановлення тотожності діяння й обраного складу злочину по відповідному елементу. [33, c. 6]

Такий поділ носить умовний характер, з нього не випливає, що в дійсності кваліфікація здійснюється окремо по об'єкту, окремо по об'єктивній стороні тощо. Всі елементи настільки взаємозалежні, що частіше всього один елемент визначається через інший.

Кваліфікація по об'єкту утворює головний напрям кримінально-правової оцінки. Якщо встановлена тотожність ознак діяння і складу по об'єкту, це означає, що визначене приблизне коло складів, серед яких можна продовжувати пошук потрібного складу за іншими ознаками. Кваліфікація по об'єкту полягає у встановленні відповідності суспільних відносин, на які вчинене посягання, відносинам, що охороняються конкретною кримінально-правовою нормою. Спочатку встановлюються ті суспільні відносини, блага, цінності, яким заподіяна шкода вчиненим діянням, а потім з'ясовується, чи знаходяться дані об'єкти під охороною кримінального закону. [34, c. 48]

Виконання цього завдання починається з ознайомлення зі змістом розділів Особливої частини КК, у кожному з яких вказується перелік складів, що мають єдиний родовий об'єкт злочину. Встановивши тотожність об'єкта вчиненого посягання з родовим об'єктом злочинів, передбачених законом, варто відібрати конкретні склади (склад), які мають загальний безпосередній об'єкт злочину, співпадаючий з тим видом суспільних відносин, яким заподіяна шкода діянням, що кваліфікується. Об'єкт посягання встановлюється за допомогою різних доказів: показань свідків, потерпілих, обвинувачуваного, речових доказів; він визначається по характеру і спрямованості діяння, часто об'єкт визначається по предмету посягання. [35, c. 34]

КК України 2001 року в статті 1 визначив об'єкти кримінально-правової охорони, головним з яких визнав людину з її правами і свободами, що обумовлено Конституцією України (ст.ст.3, 27), міжнародними правовими документами з прав людини. Такий підхід, в основі якого лежать індивідуальні права та свободи людини і громадянина, обумовив відмову від деяких ідеологічних ознак визначення поняття об'єкта злочину як “соціалістичних суспільних відносин, які охороняються радянським кримінальним правом ” (Б.С. Никифоров, М.Й. Коржанський та інші вчені).

Українські криміналісти, починаючи з 90-х років, в правовому розумінні більш правильно визначають, що об'єктом злочину повинні визнаватися не абстрактні суспільні відносини, а конкретні цінності (П.С. Матишевський, Є.В. Фесенко). Виходячи з цього, основними структурними частинами цінностей, що охороняються законом, слід вважати суб'єктів відносин та ті блага, що їм належать, тобто те, що задовольняє потреби людей, відповідає їх інтересам, цілям і намірам (П.С. Матишевський). Виходячи з того, що об'єкт злочину – це цінності (блага, законні інтереси), що охороняються кримінальним законом та на які спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду, зроблено висновок: об'єктом вбивства є життя людини як природне абсолютне право. [36, c. 30]

Родовим об’єктом умисних вбивств з обтяжуючими обставинами виступають злочини проти життя та здоров’я особи, а безпосереднім – життя людини.

Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах, об'єкт злочину, окрім вказаних вище ознак, має свої специфічні особливості, які притаманні саме потерпілому від злочину. Наприклад, вбивство двох або більше осіб, жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, малолітньої дитини, заручника, особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку. Юридичні ознаки, що характеризують потерпілих від цих злочинів, вимагають при кримінально правовій оцінці вчиненого врахувати їх як такі, що суттєво збільшують ступінь тяжкості злочину, а тому не є рівнозначними з деякими іншими обтяжуючими обставинами. Таким чином, об'єкт злочину кваліфікованого вбивства повинен визначатись з урахуванням всіх ознак, які характеризують потерпілого. [37, c. 28]

Для того, щоб дати кримінально-правову кваліфікацію умисним вбивствам при обтяжуючих обставинах за об’єктивними підставами треба розкрити юридичний зміст об’єктивних кваліфікуючих обставин, відображаючи їх місце серед ознак об'єкту та об’єктивної сторони складу кваліфікованого вбивства, що впливають на кваліфікацію скоєного злочину і мають значення для визначення покарання. Це кваліфікуючі обставини з числа названих у ч. 2 ст. 115 КК, а саме умисне вбивство: двох або більше осіб; малолітньої дитини; жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; заручника; вчинене з особливою жорстокістю; скоєне способом, небезпечним для життя багатьох осіб. [17, с. 92]

Так, розглядаючи питання про вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) можна зазначити, що такий різновид вбивства має місце, коли фактично позбавлено життя двох і більше осіб, як правило, в одному місці та без значного розриву в часі. Такі дії охоплюються єдиним умислом, а мотиви, з яких позбавляються життя окремі потерпілі – можуть бути різними, а тому мова йде про єдиний (одиничний) злочин, і множинність при цьому відсутня. В тих випадках, коли винний позбавив життя кількох осіб в одному ж і тому місці, без значного розриву в часі, але його дії не охоплювалися єдиним умислом, вчинене утворює декілька умисних вбивств і кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, якщо умисел винного був спрямований на вбивство двох або більше осіб, але злочин не був доведений до кінця з причин, що не залежали від його волі, і всі потерпілі залишилися живі, вчинене кваліфікується за ч. 2 або ч. 3 ст. 15 і п.1 ч. 2 ст. 115 КК, а при наявності інших обтяжуючих обставин, передбачених ч. 2 ст. 115, - також і за іншим пунктами цієї статті. В тому випадку, коли намір вбити одну особу змінюється наміром вбити ще декількох осіб, які випадково опинилися на місці події, вчинене кваліфікується за п. 5 ч. 2 чт. 115 КК. Враховуючи підвищену небезпечність «безперервного» вчинення злочину, який розпочався і не призупиняється, а вчиняються із великою інтенсивністю і призводить до наступних вбивств, все вчинене вимагає занадто складної кваліфікації, а також призначення більш суворого покарання. [38, c. 206]

Вбивство малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України) є кваліфікуючою ознакою тому, що малолітня дитина (до 14 років) фактично знаходиться у безпорадному стані, не може себе захистити та надати відповідний, належний опір особі, що посягає на її життя. До того ж таке вбивство найчастіше вчиняється не тільки шляхом дії (удушення, нанесення ран, побоїв і т. ін.), а й при відсутності таких дій – шляхом бездіяльності, наприклад, невиконання обов’язків, які має виконувати винна особа, яка зобов'язана піклуватися та доглядати за потерпілим (залишення без їжі, допомоги, нагляду за хворою дитиною тощо). [33, c. 119]

При вбивстві жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115) винний зазіхає по суті на два життя – на життя потерпілої і плоду дитини. Стан вагітності жінки повинен мати місце на момент посягання на її життя. Строк вагітності значення для кваліфікації не має. При вбивстві, що підлягає кваліфікації за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК, стадії вчинення злочину значення не мають. У разі, коли суб'єкт злочину, позбавляючи потерпілу життя, діяв з прямим умислом, але при цьому помилявся щодо стану вагітності, або особи потерпілої, вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК ч. 1 ст. 115 – в разі відсутності інших обтяжуючих обставин умисного вбивства. Таким же чином слід вирішувати це питання в разі, коли інші особи, які повідомили винному про це, ввели його в оману для того, щоб уникнути розправи. Коли винний не знав про вагітність потерпілої, яку позбавив життя, підстав для застосування п.2 ч.2 ст.115 немає. [39, c. 248]

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку передбачене п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. Йдеться про ті випадки, коли злочин вчинено з метою не допустити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв'язку з виконанням ним зазначеного обов'язку, змінити характер останньої, а також із мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до вбивства. Потерпілими при цьому можуть бути службові особи, інші працівники, що виконують службові або виробничі функції (рядовий службовець в установі, робітник, сторож тощо), особи, які виконували громадський обов'язок, а також близькі родичі зазначених осіб. Згідно з п. 11 ст. 32 КПК близькі родичі — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Відповідальність за даний злочин настає за умови, що потерпілий був позбавлений життя у зв'язку з його законними діями. У випадках, коли вчиняється вбивство особи, пов'язане з її діяльністю, що є протизаконною (наприклад, службова особа зловживає своїм службовим становищем або допускає перевищення влади), дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. [40, с. 55]

Вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115 КК України) характеризується тим, що потерпілий захоплюється або утримується всупереч його волі, в результаті чого знаходиться в тяжкому психічному стані, не може чинити опір, не має реальної можливості звільнитися без негативних наслідків і знаходиться в стані апатії. Таке вбивство буде мати місце з моменту, коли потерпілий став заручником, і до моменту, коли він перестав ним бути. Суб'єкт цих злочинів (ст.ст.147, 349) , має ті ж ознаки, що й особа, яка вчинила даний різновид вбивства. Потерпілим від такого вбивства можуть бути заручники, ознаки яких вказані в ст. 147 та 349 КК, за яких хочуть отримати викуп чи використати їх стан для того, щоб примусити родичів затриманого, державні або інші установи, підприємства чи організації, фізичних або службових осіб виконати певні бажані для винних дії. [6, c. 304]

Отже, об’єктом умисного вбивства з обтяжуючими обставинами, як і будь-якого вбивства, є життя людини, проте зі специфічними особливостями особи потерпілого, які і виступають кваліфікуючими ознаками.

2.1.2 Об’єктивна сторона вбивства з обтяжуючими обставинами

Встановивши ряд суміжних складів з безпосереднім об'єктом посягання, потрібно продовжити вибір конкретного складу за ознаками об'єктивної сторони — шляхом кваліфікації по об'єктивній стороні.

Об’єктивна сторона – це сукупність ознак, передбачених у законі про кримінальну відповідальність, які характеризують зовнішній прояв злочину та умови його вчинення. [41, c. 188]

До обов’язкових ознак відносять діяння (дію чи бездіяльність), суспільно-небезпечні наслідки і причинний зв'язок між ними. До факультативних – місце, час, обстановку, спосіб, засіб вчинення злочину. Останні не впливають на кваліфікацію діяння за ч. 1 ст. 115 КК. Однак їх встановлення є обов’язковим, оскільки у ряді випадків вони мають значення для кваліфікації вбивства за ч. 2 ст. 115 і для додаткової кваліфікації діяння за іншими статтями Особливої частини КК. [42, c. 111]

Вбивство може бути вчинено як шляхом дії (що буває в переважній більшості випадків), так і шляхом бездіяльності, коли особа може запобігти смерті, але не робить цього умисно (наприклад, лікар, маючи намір позбавити життя хворого, не лікує його або мати з цією ж метою не годує немовля).

Для позбавлення людини життя може бути застосований як фізичний (удар ножем, здавлювання шиї, отруєння тощо), так і психічний вплив (спричинення психічної травми, що заподіяла смерть, підмова до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту). [6, c. 309]

Іноді воля особи при вчиненні нею дії чи бездіяльності не проявляється. В таких випадках через наявність визначених обставин вчинена дія (бездіяльність), в якій відсутній прояв волі особи, втрачає свій кримінально-правовий характер. Тому тут відсутнє і саме діяння в якості ознаки об’єктивної сторони злочину. До таких обставин відносяться непереборна сила (явища природи, хвороби, технічні механізми тощо), непереборний фізичний примус, психічний примус, який відповідає вимогам крайньої необхідності. [41, c. 200]

Суспільно небезпечні наслідки – це шкода, заподіяна злочинним діянням суспільним відносинам, які охороняються законом або реальна загроза заподіяння такої шкоди. Значення суспільно небезпечного наслідку полягає в тому, що він є однією з причин криміналізації діяння і ознакою, на підставі якої проводиться відмежування злочину від інших правопорушень. [43, c. 198]

Умисне вбивство належить до групи складів матеріального характеру, також воно завдає фізичну шкоду.

Причинний зв’язок – це об’єктивно існуючий зв’язок між діянням і суспільно-небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність викликає настання суспільно-небезпечного наслідку. Виділяють чотири види причинно-наслідкових зв’язків: 1) прямий, коли діяння беззаперечно призводить до настання суспільно небезпечного наслідку; 2) випадковий – діяння не призводить до наступу суспільно-небезпечного наслідку і відповідальність не настає; 3) опосередкований має місце тоді, коли суб’єкт злочину для спричинення суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, використовує поведінку людей і тварин; 4) необхідний причинний зв'язок за наявності особливих обставин з боку потерпілого, які обумовлюють наступ більш суспільно небезпечного наслідку. [42, с. 112]

Причинний зв’язок між вбивством і наслідками має бути необхідним – смерть потерпілого є закономірним результатом умисного діяння винної особи, а не третіх осіб або будь-яких зовнішніх факторів. Якщо ж причинний зв'язок наявний, а вина особи відсутня, то має місце казус (випадок) — невинне заподіяння смерті потерпілому.

Процес розвитку причинного зв'язку припускає, що причина завжди в часі передує наслідку. При цьому не має значення, як скоро після вчинення злочинної дії настала смерть. [38, c. 369]

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони є обов’язковими для складу злочину, якщо диспозиція статті передбачає ці ознаки. Тому, слід розглянути їх детальніше.

Спосіб вчинення злочину – це способи та методи здійснення злочину, форма вчинення, виконання суспільно небезпечного діяння. [44, c. 37]

Смерть людині може бути заподіяна будь-якими способами: постріл із вогнепальної зброї або нанесення удару холодною зброєю у життєво важливі органи; задушення; утоплення; повішення: отруєння; використання радіоактивних матеріалів, електричного струму, вибухових речовин, низької чи високої температур тощо. Способом заподіяння смерті людині може бути і психічний вплив (переляк), коли винний, наприклад, знаючи про невиліковну серцеву хворобу людини, вчиняє такі дії з умислом на позбавлення її життя. У ряді випадків спосіб вчинення злочину безпосередньо визначає підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння й утворює кваліфікований склад злочину. [17]

Місце вчинення злочину – це територія чи інше місце, де відбулося суспільно небезпечне діяння та настали його суспільно-небезпечні наслідки. Це може бути житловий будинок, поле бою, військова частина, повітряне або морське судно, лікувальний заклад, місця позбавлення волі, учбовий заклад тощо.

Час вчинення злочину – це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння, і настають суспільно небезпечні наслідки.

Засоби вчинення злочину – це ті предмети, речі, пристосування матеріального світу, за допомогою яких злочин було вчинено. Дуже часто при вчиненні злочину використовують такі засоби: вогнепальна і холодна зброя, різні інструменти, автотранспортні засоби, отрута, підроблені документи, форма працівника правоохоронних органів, вибухові речовини. [43, 200]

Обстановка вчинення злочину – це сукупність тих обставин, умов, при наявності яких злочин було вчинено. Наприклад, бойова обстановка, реальна небезпека для життя. [45, c. 94]

Слід заздалегідь з’ясувати ознаки об’єктивної сторони кожного зі складів даної групи, а потім перевірити їх відповідність ознакам діяння, що кваліфікується. Якщо тотожність встановлена, значить вчинене підлягає кваліфікації по кримінально-правовій нормі, яка містить склад із зазначеними об'єктивними ознаками. Наприклад, з’ясувавши, що вбивство вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб потрібно кваліфікувати вчинене по статті, яка передбачає вбивство, вчинене при обтяжуючих обставинах (п.5 ч. 2 ст. 115 КК). [17, с. 101]

Згідно з п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи», умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань. [46]

Загальним поняттям, що охоплює усі способи завдання особливих фізичних та психічних страждань, є поняття "насильницькі дії". [47, c. 144]

Слід зазначити, що вчинення злочину, зокрема вбивства, з особливою жорстокістю в деяких випадках можливо як шляхом дії, так й шляхом бездіяльності.

Так, наприклад, особа з метою позбавити себе від турбот, перестає годувати паралізованого родича, з яким мешкає та про якого повинна турбуватися, усвідомлюючи при цьому, що потерпілий буде відчувати особливі страждання та мучення. У результаті зазначеного діяння настає смерть останнього, а винна особа, відповідно, вчиняє саме вбивство з особливою жорстокістю. Потерпілий у даному випадку повільно вмираючи, не може не переживати особливі фізичні (через негативні зміни в організмі, пов'язані з голодом та спрагою) та психічні (через відчуття відчаю, безвихідності та страху неминучої смерті) страждання. [48, c. 594]

Співвідношення агресивності і жорстокості полягає в тому, що, як слушно зазначає П.Ю. Константинов, «агресивність – це властивість особистості, що полягає в заподіянні шкоди іншим людям, а жорстокість і особлива жорстокість як властивість особистості, що полягає у свідомому заподіянні шкоди іншим індивідам у вигляді мучень і страждань або особливих мучень і страждань». [49, с. 152]

Досліджуючи проблеми слідчої та судової практики щодо вбивства, вчиненого способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), на підставі практичної діяльності випливають наступні висновки: 1) такий злочин має місце тоді, коли винний, умисно позбавляючи життя потерпілого, усвідомлював, що застосовує реальний і об’єктивний спосіб вбивства, небезпечний для життя не тільки однієї людини; 2) при цьому небезпека для життя інших людей має бути реальною; 3) винний акцентує увагу не тільки на наслідках (смерть певної особи), а й на самій можливості заподіяння смерті іншим особам; 4) заподіяння шкоди здоров'ю інших осіб під час цього вбивства додаткової кваліфікації за сукупністю вбивства і заподіяння шкоди здоров'ю не потребує; 5) позбавлення життя кількох осіб в цих випадках слід кваліфікувати за п. 5 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК; 6) якщо, вчиняючи цей різновид вбивства винний заподіяв з необережності тяжкі тілесні ушкодження внаслідок відхилення дій, їх не варто кваліфікувати самостійно.

Фактичне позбавлення життя тільки однієї людини не виключає застосування п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, якщо спосіб убивства був небезпечний для життя багатьох осіб. У тих випадках, коли дії винного, спрямовані на вчинення злочину зазначеним способом, взагалі не призвели до його реалізації, відповідальність настає за замах на вчинення злочину, що розглядається. [50, c. 394]

На підставі розглянутих вище об’єктивних ознак складу злочину, стає очевидним, що об’єкт і об’єктивна сторона є необхідними елементами будь-якого складу злочину, а щодо умисного вбивства з обтяжуючими обставинами, вони є кваліфікуючими і суттєво впливають на вид і міру покарання.

Об’єктами умисного вбивства з обтяжуючими обставинами виступають дві або більше особи; малолітня дитина; жінка, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; заручник; особа чи її близький родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку. Отже, саме специфічні особливості об’єкта, що притаманні потерпілому, суттєво збільшують тяжкість злочину і його суспільну небезпеку. [8]

Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах ознаки об’єктивної сторони, яка включає в себе дію (бездіяльність), злочинні наслідки та причинний зв'язок між ними, мають певні специфічні ознаки, які впливають на відповідальність за ці злочини. Об'єктивна сторона вбивства при обтяжуючих обставинах полягає в позбавленні життя іншої людини. Стосовно дії (бездіяльності) слід враховувати те, що їх сутність обумовлюється способом, яким потерпілий позбавляється життя. Під способом цього злочину слід розуміти особливо небезпечне насильство (фізичне або психічне), змістом якого є реальна і об'єктивна загроза життю. Наслідком (шкодою) вбивства є насильницька біологічна смерть. Причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і злочинним наслідком – смертю потерпілого є третьою обов'язковою ознакою об'єктивної сторони вбивства. При вбивстві та його різновидах причинний зв'язок може бути як прямим (безпосереднім), так и опосередкованим. За об’єктивною стороною обтяжуючими обставинами умисного вбивства є такі, що вчинені з особливою жорстокістю і способом, небезпечним для життя багатьох осіб.

Об’єктивні ознаки складу злочину виконують розмежувальну функцію, тому мають велике практичне значення при кваліфікації і особливо, коли справа стосується кваліфікованих вбивств, де кожна обтяжуюча обставина утворює різновид цього злочину.

2.2 Суб’єктивні ознаки вбивства з обтяжуючими обставинами

2.2.1 Суб’єкт вбивства з обтяжуючими обставинами

Суб'єкт злочину вбивства при обтяжуючих обставинах – це фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років, та яку характеризують специфічні психологічні та психіатричні ознаки: агресивність та насильницька мотивація. [42, 119]

Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України визначають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісними) умовами й обставинами призводять особу до антисуспільної поведінки.

К. Платонов запропонував динамічну функціональну структуру особи, яка складається з чотирьох підструктур (груп властивостей, що різняться зумовленістю соціальних або біологічних факторів):

• соціально зумовлені якості особи (спрямованість, моральні властивості, інтереси, схильності, мотиви, потреби);

• підструктура підготовленості або досвіду (знання, навички, вміння, звички);

• особливості окремих психічних процесів (сила й особливості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних процесів);

• біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, органічні патологічні зміни і властивості, здібності, обдарованість). [11, c. 108]

Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності залежить тільки від усунення відповідних соціальних факторів. У такому разі неможливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на коригування особистісних характеристик. Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна поведінка зумовлена тільки біологічними факторами. У таких випадках особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб'єктом злочину.

Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоціальної системи високого рівня складності є загальноприйнятим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа злочинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в особі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони співвідносяться. [12, c. 132]

З погляду представників соціологічного напряму суть відмінності злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчинено злочин. Соціологісти не заперечують можливостей впливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні аномалії здебільшого не успадковуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене походження внаслідок впливу умов у сім'ї, форм виховання, обстановки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вживати заходів як правового, так і медичного характеру.

Прихильники біологічного напряму визначають, що генетично успадковується темперамент, від якого значною мірою залежить характер людини, зокрема така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність). Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворюваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50—70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в "межових станах". Успадковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої схильності до вчинення злочинів — це випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно. [14, c. 227]

А. Зелінський наводить також приклади підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки (особливо пуерторіканців) у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі. [15, c. 152]

За даними досліджень Ю. Антоняна і С. Бородіна, серед осіб, що вчинили вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями займається судова патопсихологія.

На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової, «психічні аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як подразнювальність, агресивність, жорстокість і водночас підвищують навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони перешкоджають нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних цінностей, встановленню нормальних зв’язків і відносин, заважають займатися певними видами діяльності або взагалі працювати, внаслідок чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення антисуспільного образу життя». [51, c. 76]

За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впливу ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього середовища; послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це негативно позначається на розвитку особи і може призвести до злочинної поведінки. [14, c. 228]

Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія "типологія особи злочинця" і класифікація злочинців.

У науковій і навчальній літературі наводяться різні класифікації злочинців:

• за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта) — чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою, вищою освітою;

• за ознаками соціального становища і роду занять — робочі, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;

• за ознаками місця проживання і тривалості проживання — житель міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

• за інтенсивністю і характером злочинної діяльності — повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпечний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

• за даними про стан особи в момент вчинення злочину — у стані алкогольного, наркотичного сп’яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;

• за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо. [11, c. 110]

У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три групи типології:

1. злочинці диференціюються залежно від характеру особистісно-мотиваційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильницьких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного порядку, необережних;

2. злочинці розподіляються за характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуаційний;

3. критерієм типологізації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіантів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:

• професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого належать професійні злочинці й особливо небезпечні рецидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезентується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу характерний внутрішній потяг до вчинення повторних злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що сприяють вчиненню злочинів;

• звичний тип — для особи характерна значна деформація структури соціальної спрямованості, позитивний компонент слабкий, а соціально-психологічні властивості нестійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем правосвідомості, відсутністю чітких меж між моральним і аморальним, поняттями "можна" та "не можна". Від професійного типу відрізняється тим, що використовує життєві ситуації, але не активний у самостійному створенні таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчиняють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

• нестійкий тип — для особи не характерні наявність стійких і значних деформацій структури спрямованості особи. Компоненти негативної і позитивної спрямованості приблизно однакові, що однаковою мірою може спричинити як до послаблення, так і до підсилення криміногенності. Між злочином і особою завжди є "привід", особистісна інтерпретація якого може або призвести до вчинення злочину, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти різні правопорушення або аморальні дії;

• необережний тип — у соціальній спрямованості цього типу переважає позитивний компонент, а негативна спрямованість мінімальна. Для цієї особи характерне легковажне ставлення до соціальних норм, що регулюють поведінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;

• випадковий тип — особа характеризується позитивною соціальною спрямованістю, без деформації з боку негативного компонента, має стійкий рівень правосвідомості, злочини вчиняє виключно через тиск критичної життєвої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що викликаний неправомірними діями потерпілого, або з перевищенням меж необхідної оборони.

Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні. [52, c. 264]

За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний злочинець — це молода людина з низьким рівнем освіти і соціального статусу, як правило, неодружений або розлучений, що не займається суспільно корисною діяльністю, перебуває під час вчинення злочину в нетверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже притягався до відповідальності. [11, c. 120]

На підставі розглянутих ознак суб’єкта вбивства, а також класифікацій особи злочинця, випливають наступні спостереження.

Для кваліфікації вбивства з обтяжуючими обставинами мають значення соціально-демографічні ознаки вбивці, а саме вік. Згідно з ч. 2 ст. 22 КК України особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за умисне вбивство. [8] Стать і освіта значення не мають, так само як і рід занять, соціальне становище, місце проживання. Інтенсивність і характер злочинної діяльності (повторність, рецидив, у складі групи) тягнуть за собою обтяжуючи обставини. Якщо розглядати особу, що вчинила умисне вбивство з обтяжуючими обставинами, за типологією, то ця особа є особливо небезпечною, насильницькою, криміногенного типу, негативної спрямованості (професійний і звичний тип). Такі аспекти типології як, ситуаційні, нестійкого, необережного чи випадкового типу злочинці не можуть бути застосовані щодо суб’єкта вбивства з обтяжуючими обставинами, бо умисне вбивство – це усвідомлення особою суспільно-небезпечного характеру свого діяння, передбачення його суспільно-небезпечних наслідків (смерті потерпілого) і бажання їх настання.

Розібравши питання про суб’єкта умисного вбивства з обтяжуючими обставинами, можна зробити висновок, що це фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років і основна відмітна риса такого суб’єкта полягає в його негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.

2.2.2 Суб’єктивна сторона умисного вбивства з обтяжуючими обставинами

Суб’єктивна сторона складу злочину – це внутрішня сторона складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення. [41, c. 221]

КК України у ст. 23 визначає поняття вини – «психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності». [8]

Законодавче визначення прямого і непрямого умислу (ч. 2 і 3 ст. 24 КК України) свідчить, що вони мають багато спільного. Їх аналіз дає можливість виділити три розпізнавальні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків. Це усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння, передбачення його суспільне небезпечних наслідків і бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві — усвідомлення і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання настання наслідків або свідоме їх допущення — його вольову ознаку. При вчиненні конкретних злочинів можливі два варіанта поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Таке їх співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий. [43, c. 218]

В теорії та судовій практиці прийнято виділяти інші види умислу, які мають значення для юридичної оцінки та кваліфікації деяких злочинів.

За часом виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. Залежно від спрямованості діяння і ступеня конкретизації винним наслідків, що передбачаються, намір прийнято розмежовувати на визначений і невизначений. [45, c. 132]

Друга форма вини – це необережність, яка поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. [44, c. 56]

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК України злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачала можливість настання суспільно-небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення. А ч. 3 тієї ж статті визначає злочинну недбалість, яка має місце в тому випадку, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. [53, c. 149]

Від злочинної недбалості слід відрізняти невинне спричинення шкоди (казус), який має місце у випадках, коли особа не усвідомлює суспільно небезпечного характеру власної поведінки, не передбачає можливості настання суспільно небезпечних п наслідків і при цьому не повинна була і не могла це ані усвідомлювати, ані передбачати.

В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак існують ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх, настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. [54, с. 25]

Мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу злочину, проте залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони конкретних злочинів вони можуть виконувати роль обов’язкових та кваліфікуючих ознак.

У кримінальному праві під мотивом злочину прийнято розуміти усвідомлену спонуку, якою керується винний при вчиненні злочину. Виходячи з цього визначення, мотив повинен розглядатись як рушійна сила, стимул людської діяльності, те, що штовхає особу на вчинення злочину.

Мета злочину – це уявлення особи про бажаний кінцевий результат власної діяльності, який формується у свідомості особи як ідеальний наслідок поведінки, до настання якого прагне винний, вчиняючи злочин. [43, c. 219]

Умисне вбивство може бути вчинене з прямим умислом, коли винний усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачає його суспільне небезпечні наслідки у вигляді смерті іншої людини і бажає її настання, або з непрямим умислом — коли винний хоча і не бажає настання смерті іншої людини, але свідомо припускає її настання. [38, c. 371]

Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має. [46]

Вбивство, яке було наслідком дії особи, котра хоча й не ставила собі за мету позбавлення життя, але байдуже ставилася до такого наслідку, можливість якого вона свідомо допускала, має кваліфікуватися як умисне вбивство. Відповідальність за умисне спричинення смерті настає і у випадках, коли винний, умисно завдаючи шкоду потерпілому, не передбачає конкретно, яка саме шкода матиме місце, допускаючи можливість будь-якої шкоди, в тому числі й смерті, яка фактично настає. [6, c. 401]

Умисне поранення життєво важливих органів потерпілого, внаслідок чого сталася смерть, судова практика розцінює як свідчення умислу винного на позбавлення життя і кваліфікує такі дії як умисне вбивство.

Правильна кваліфікація умисного вбивства припускає ретельне дослідження мотиву та мети вчинення злочину. Так, виходячи з мотиву та мети в деяких випадках здійснюють розмежування видів умисного вбивства за обтяжуючих обставин, відмежування кваліфікованого вбивства від простого вбивства та вбивства за пом'якшуючих обставин. Урахування мотиву та мети сприяє правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого вбивства й індивідуалізації покарання. Встановлення мотиву та мети вчиненого вбивства є важливим і в профілактичному плані. [4, c. 357]

У разі так званої помилки в особі потерпілого, тобто коли позбавляють життя людину, яку помилково сприйняли за іншу особу, котру мали намір вбити, винний підлягає відповідальності за умисне вбивство, а не за вбивство через необережність. Неправильно також кваліфікувати ці дії за сукупністю злочинів як замах на вбивство і вбивство з необережності. [14, c. 97]

Отже, особа, яка мала умисел на вбивство певної людини, але помилково вбила іншу, повинна відповідати за умисне вбивство.

При аналізі суб'єктивної сторони вбивства може постати питання про відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. Визначальним при його вирішенні, як зазначив Пленум Верховного Суду України, є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до настання смерті характеризується необережністю. Вирішуючи це питання, суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. [46]

Від убивства, пов'язаного з помилкою в особі потерпілого, слід відрізняти випадки так званого відхилення дії.

Суб'єктивна сторона вбивства при обтяжуючих обставинах характеризується умисною формою вини, мотивом і метою злочину. Ці різновиди вбивства можуть вчинятися як з прямим так і з непрямим умислом. Виходячи з юридичної природи вбивства, суб'єкт злочину, вчиняючи умисне вбивство з прямим умислом, усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння (рухів, прийомів, створення певних обставин, обираючи час, місце, знаряддя тощо) як такого, що реально несе в собі причинно-обумовлений усвідомлений і передбачений наслідок – смерть потерпілого (інтелектуальний момент). Стосовно вольового моменту, то суб'єкт вбивства бажає настання смерті або свідомо припускає такий наслідок. Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах, має місце деяка специфіка щодо дії (бездіяльності), а також злочинних наслідків, які обумовлені мотивами та цілями цього злочину. [17, с. 116]

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) характеризується наступним: 1) винний, позбавляючи життя потерпілого, прагне одержати в результаті вбивства матеріальні блага, або іншу матеріальну вигоду (у тому числі звільнитися від матеріальних витрат для себе, або для інших осіб, у чому він з корисливих мотивів зацікавлений); 2) вчинюючи це вбивство, винна особа завжди діє з прямим умислом; 3) при вчиненні цього різновиду вбивства умисел винної особи на заволодіння майном або правами на нього виникає до вчинення вбивства; 4) для застосування п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, чи заволодів винний майном на яке розраховував після вбивства потерпілого, чи ні; 5) при вчиненні вбивства під час розбійного нападу, вимагання чи бандитизму утворюється специфічна сукупність злочинів, яка в чинному законодавстві належним чином не визначена. В зв'язку з цим автор пропонує доповнити ч. 2 ст. 115 КК України такою обтяжуючою обставиною – вбивство, поєднане з розбоєм, вимаганням чи бандитизмом. [55, с. 67]

Розгляд питань про умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) дозволяє зробити наступні висновки: 1) вбивство з хуліганських мотивів вчиняється в тих випадках, коли воно виявляється наслідком хуліганських дій; 2) якщо крім вбивства з хуліганських мотивів винна особа вчинила інші умисні дії, що має ознаки злочину «хуліганство», вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів , передбачених п. 7 ч. 2 ст. 115 та відповідною частиною ст. 296 КК; 3) для відмежування хуліганських мотивів від ревнощів і помсти необхідно враховувати різну природу цих мотивів. Якщо хуліганські мотиви спрямовані проти громадського порядку і характеризуються цинічним відношенням винного до потерпілого, то ревнощі і помста є мотивами, при яких відношення між обвинуваченим і потерпілим, що передували вбивству, носять особистий характер; 4) вбивство з хуліганських мотивів може бути вчинене як з прямим умислом, так і з непрямим; 5) кваліфікація вбивства з хуліганських мотивів тільки за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України можлива в тих випадках, коли мова йде не про хуліганство, яке поєднане з вбивством, а про вбивство з хуліганських мотивів. [33, c. 127]

Аналізуючи умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. п. 9, 10 ч. 2 ст. 115 КК) можна зазначити наступне: 1) За п.п.9, 10 ч. 2 ст. 115 КК України та за статтями КК, що передбачають відповідальність за цей злочин, слід кваліфікувати дії, коли винний особисто вчинив злочин чи замах на нього та умисне вбивство з метою його приховання. Для застосування п.п.9, 10 ч. 2 ст. 115 КК України не має значення, чи був винний виконавцем або співучасником іншого злочину. Умисне вбивство, вчинене з метою приховати вчинений злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, може бути вчинене як однією особою, так і за попередньою змовою групою осіб. У тих випадках, коли після вбивства з метою полегшення вчинення іншого злочину винний не встигає вчинити цей інший злочин, відповідальність настає за вбивство при кваліфікуючих обставинах і за підготовку до іншого злочину. [17, с. 126]

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК). Дослідження цього питання свідчить про те, що замовлення вбивства і виконання цього замовлення нагадують угоду. Є також випадки, коли замовлення має характер наказу чи вказівки або коли використовується певний стан особи, який є вбивцею. Аналіз слідчої та прокурорської практики свідчить про те, що переважна більшість цих вбивств вчиняється винною особою з метою одержання вигод, благ тощо, які йому були обіцяні або малися на увазі при домовленості про вбивств. Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватися або підбурювачем або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав — і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 — якщо виконавець позбавив особу життя з метою одержання вигод матеріального характеру, за п. 12 — коли вбивство було замовлене групі осіб). Дії замовника умисного вбивства, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності до того підстав — і за іншими пунктами цієї статті.

У разі, коли замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався корисливими, а виконавець — іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК. [56, с. 98]

Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький злочин щодо неї. Якщо замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого, замовник несе відповідальність за співучасть у тому злочині, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а останній — за той злочин, який він фактично вчинив. У разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину. [46]

Аналізуючи питання, пов’язані з умисним вбивством, вчиненим за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), зазначається, що в слідчій та судовій практиці цей різновид вбивства характеризується саме якісною ознакою – наявністю попередньої змови між учасниками вбивства, їх домовленістю щодо спільного вчинення злочину, яка відбулася до початку виконання дій, які відносяться до об'єктивної сторони злочину.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, які хоча й не вчиняли дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчиняють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншими співучасниками; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо кількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розглядаються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за попередньою змовою, і кваліфікуються за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК. [57, c. 75]

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за попередньою змовою умисне вбивство, являла собою злочинну організацію, озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не передбачене законом воєнізоване або збройне формування, організовану групу, створену з метою тероризування у виправних установах засуджених чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, частинами 3 або 4 ст. 258, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК [46]

Отже, суб’єктивні ознаки складу злочину є не тільки обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а й значно впливають на кваліфікацію. Специфіка суб’єкта вбивства з обтяжуючими обставинами полягає у зниженому віку настання кримінальної відповідальності (з 14 років), а також у такій кваліфікуючий ознаці (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК) як умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116—118 КК.

Суб’єктивна сторона дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об’єктивними ознаками та істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи, а тим самим і на призначення покарання. [34, c. 49]

Ознаками суб’єктивної сторони умисного вбивства з обтяжуючими обставинами є умисна форма вини (як прямий, так і непрямий умисел), мотив і мета.

За ознаками суб’єктивної сторони умисні вбивства при обтяжуючих обставинах підлягають наступній класифікації: умисне вбивство з корисливих мотивів; з хуліганських мотивів; з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; вчинене на замовлення; вчинене за попередньою змовою групою осіб; з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості.


ВИСНОВКИ

Життя є одним з основних природних благ людини. Без нього всі інші блага, права та свободи практично втрачають для людини свій сенс.

На життя особи посягає найтяжчий злочин – вбивство. Вбивством у кримінальному праві називається умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. [8]

Умисне вбивство з обтяжуючими обставинами є найнебезпечнішим злочином, бо несе в собі загрозу не тільки життю людини, як найбільшої соціальної цінності, а й усьому суспільному порядку взагалі, захищати який покликані правоохоронні органи. Здебільшого цей вид вбивства супроводжується іншими злочинами, такими як пограбування, розбій, зґвалтування, катування тощо. Як свідчить досвід, умисне вбивство часто вчинюється під час бійки, сварки, зі спонукань помсти чи ревнощів.

Законодавством всіх країн світу умисне вбивство віднесено до найбільш тяжких злочинів, а тому переважна більшість кримінальних кодексів започатковує Особливу частину нормами, що містять положення про відповідальність за умисне вбивство, тим самим стверджуючи пріоритет загальнолюдських цінностей. Адже свавільне позбавлення життя людини на війні, внаслідок теракту, або в результаті злочину надзвичайно тяжко сприймається родичами і близькими потерпілого, співробітниками по роботі, викликає негативне відношення громадськості, як до вбивці, так і до певних політичних ситуацій і державних інституцій.

Процес кваліфікації злочинів за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших суміжних злочинів. Практичне значення при цьому відіграють всі ознаки складу злочину, які виконують розмежувальну функцію. Особливе значення це має при кваліфікації кваліфікованих вбивств, де кожна обтяжуюча обставина утворює різновид цього злочину. [33, с. 15]

Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах постає вимога чіткого визначення всіх структурних елементів складу злочину: об'єкта вбивства, об'єктивної і суб'єктивної сторін злочину, та суб'єкта цього посягання.

Об'єктом вбивства є життя людини як природне абсолютне право. Стосовно вбивства при обтяжуючих обставинах об'єкт злочину має свої специфічні особливості, які притаманні саме потерпілому від злочину. Наприклад, вбивство двох або більше осіб, чи жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, або особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку, заручника. Юридичні ознаки, що характеризують потерпілих від цих злочинів, вимагають при кримінально правовій оцінці вчиненого врахувати їх як такі, що суттєво збільшують ступінь тяжкості злочину, а тому не є рівнозначними з деякими іншими обтяжуючими обставинами. [17, с. 127]

Об'єктивна сторона вбивства при обтяжуючих обставинах полягає в позбавленні життя іншої людини. Її характеризують три обов'язкові ознаки: дія (бездіяльність), злочинний наслідок та причинний зв'язок. Обтяжуючими обставинами за об’єктивною стороною є вбивство вчинене з особливою жорстокістю та способом, небезпечним для життя багатьох осіб.

Суб'єктивна сторона вбивства при обтяжуючих обставинах характеризується умисною формою вини, мотивом і метою злочину. Ці різновиди вбивства можуть вчинятися як з прямим так і з непрямим умислом. Обтяжують умисне вбивство такі кваліфікуючі ознаки як вбивство з корисливих і хуліганських мотивів; з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення; поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом; вчинене на замовлення; за попередньою змовою групою осіб

Суб'єкт злочину вбивства при обтяжуючих обставинах - фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 14 років. Кваліфікуючими ознаками за суб’єктом є вбивство вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 Кримінального кодексу України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Статистика ВСУ за 2009 р. і перше півріччя 2010 р. // http: // www.scourt.gov.ua /

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

3. Павленко Т.А. Концепція кримінально-правової охорони права людини на життя в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Павленко Тетяна Анатоліївна; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2008. – 124 с.

4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Декор, 2008. - 1428 с.

5. Павленко Т.А. Злочини проти життя та здоров’я особи у системі Особливої частини Кримінального кодексу України // Актуальні питання реформування правової системи України: III Міжнар. наук.-практ. конф. Луцьк, 2–3 черв. 2006 р.: У 2-х т. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – Т.2. – С. 203–206.

6. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. — 1196 с.

7. Павленко Т.А. Щодо об’єкта злочинів проти життя // Другі юридичні читання: Всеукр. наук. конф., Київ, 18 трав. 2005 р. – К., 2005. – С. 226–229.

8. Кримінальний кодекс України від 05.04. 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

9. Котюк І.І., Правові та морально-етичні аспекти евтаназії та її альтернатив / І.І. Котюк, А.В. Мусієнко // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – № 2. – С. 121-124.

10. Павленко Т.А. Право людини і громадянина на життя і здоров’я (кримінально-правовий аспект) / А.Т. Павленко // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. пр. Одеської національної юридичної академії. – О.: Фенікс, 2006. – Вип. 28. – С. 445–447.

11. Александров Ю.В. Кримінологія: Курс лекцій / Ю.В. Александров, А.П. Гель, Г.С. Семаков. – К.: МАУП, 2002. – 295 с.

12. Іванов Ю.Ф. Кримінологія: навч. посіб. / Ю.Ф. Іванов., О.М. Джужа. - К.: вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. - 264 с.

13. Даньшин І. Співвідношення кримінології і соціології / І. Даньшин // Вісник Академії правових наук України. - №2 (33)-3 (34). – Х., 2003. – С. 684-685.

14. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І.М.Даньшин, В.В.Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд; За ред. І.М. Даньшина. – Х.: Право, 2003. – 348 c.

15. Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. / А.Ф. Зелінський. - X.: Рубікон, 2000. – 240 с.

16. Грищук В. Юридичний аналіз основного складу умисного вбивства за Кримінальним кодексом України 2001 року / В. Грищук // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Правознавство. – 2005. - № 161. – С. 98-105.

17. Короленко М.П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств при обтяжуючих обставинах: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Короленко Микола Павлович; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2002. – 130 с.

18. Бочарников Д.М. Грушевський. Про історію створення та кримінальне право "Руської Правди" // Право України. — 1996. — №11. — С.65-69.

19. Білецький Л. «Руська Правда» й історія її тексту. / Л. Білецький. За ред. Ю. Книша – Вінніпег.: ВУАН в Канаді, 1993. – 166 с.

20. Борисенок С. Карний зміст «потока» Руської Правди / С. Борисенок // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права УАН. - 1925. - № 1. - С. 6-31.

21. Захарченко П.П. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. / П.П. Захарченко. — К.: Університет „Україна", 2005. — 208 с.

22. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2002. - 2003. - Ч. 2. - 224 с.

23. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. / А.С. Чайковський, О.Л. Копиленко та інші. - К.: Юрінком інтер, 2003. - 656с.

24. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743р. / Упор. та автор нарису К.А. Вислобоков; відп. ред. Ю.С. Шемшученко; НАН України та ін. – К., 1997. – 268c.

25. Солодкин И.И. Очерки по истории русского уголовного права (первая четверть XIX в.) / И. И. Солодкин. – Л., 1961. – 398 с.

26. Остроумов С.С. Преступность и ее причины в дореволюционной России / С.С. Остроумов. - М., 1980. – 422 с.

27. Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921 - 1925) / Б.М. Бабій. - К., 1961.- 312 c.

28. Российское законодательство Х-ХХ веков: В 9 т. – М.: Юрид. л-ра,1985. – Т.7. – 349 c.

29. Кузьминець О. Історія держави і права України / О. Кузьминець, В. Калиновський, П. Дігтяр. – К.: Україна, 2000. – 429 с.

30. Кримінальний кодекс України вiд 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. - № 2. – Ст. 14.

31. Вопросы уголовного права и процесса в практике Верховных Судов СССР и РСФСР. 1938-1978г.г. – М.: Юрид. лит-ра. – 1980. – 244 c.

32. Борьба с преступностью в Украинской ССР / Автор очерка и состав, сб. док. юрид. наук, проф. П.П. Михайленко. — К., 1966. Т. 1. 1917—1925 гг. — 831 с.

33. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / М.Й. Коржанський. – Вид.3-тє, доповн. та переробл. – К.: Атіка, 2007. - 592 с.

34. Навроцький В.О. Склад злочину і його роль у процесі кримінально-правової кваліфікації / В.О. Навроцький // Правничий часопис Донецьк. ун-ту. – 2000. - № 1. - С. 47-51.

35. Кримінальне право України: Особлива частина : Підручник / Ред. М.І. Мельник, В.А. Клименко. - К.: Юридична думка, 2004. - 656 с.

36. Короленко М.П. Об’єкт злочинів проти життя людини // М.П. Короленко. – Економіка, фінанси, право – К, 2001. - № 4. – С.29-31

37. Коржанський М.Й. Об’єкт і предмет злочину / М.Й. Коржанський. – Дніпропетровськ, 2005. – 252 с.

38. Науково - практичний коментар Кримінального кодексу України. / Ред. М.Л. Мельника, М.І. Хавронюка. 3-те вид. перероблене та доповнене - К.: Атіка, 2003. – 1126 c.

39. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М. І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 544 с

40. Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Мамчур Віталій Миколайович; Київ. нац.. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 97 с.

41. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Атіка, 2004. - 488 с.

42. Кримінальне право України: Загальна та Особлива частини: навч. посіб. / В.О. Кузнєцов, М.П. Стрельбицький, В.К. Гіжевський. -К.: Істина, 2005. – 542 c.

43. Нікулін С.І. Кримінальне право. Заг. част. / С.І Нікулін, Г.В. Чеботарьова — К., 2004. — 594 с.

44. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина / Р.В. Вереша, І.К. Туркевич. – К.: Центр учбової літератури, 2007. - 208 с.

45. Іванов Ю.Ф. Кримінальне право України. Загальна частина: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц / Ю.Ф. Іванов. - К.: КНЕУ, 2003. - 354с.

46. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р., № 2 // Вісник Верховного Суду України. - 2003. - № 1 (35).

47. Ігнатов О. Насильство як спосіб вчинення злочину: поняття та сутність / О. Ігнатов // ФП. – 2010. - № 3. – С. 144-151.

48. Смілянський Я. Особлива жорстокість як кваліфікуюча ознака умисного вбивства / Я. Смілянський // ФП. - 2009. - № 3. – С. 591-596.

49. Константинов П.Ю. Влияние жестокости преступного поведения на квалификацию убийства: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Константинов Павел Юрьевич. – М., 2003. – 185 с.

50. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. - 848 с.

51. Балабанова Л.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений) / Л.М. Балабанова. - Д.: Сталкер, 1998. – 150 c.

52. Медведєв В.С. Кримінальна психологія: Підручник / В.С. Медведєв. — К.: Атіка, 2004. — 368 с.

53. Грищук В.К. Вбивство через необережність за Кримінальним кодексом України 2001 року / В.К. Грищук // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія ПРАВО. – 2002. – Вип. 1. – С. 147–153.

54. Шевчук А.В. Подвійна форма вини за кримінальним законодавством України / А.В. Шевчук //Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Правознавство. -2004. - № 273. С. 21-28.

55. Бережний С.Д. Відповідальність за умисне вбивство з корисливих мотивів за кримінальним законодавством України: дис. ... канд. юрид наук: 12.00.08 / С.Д. Бережний; КНУТШ. – К., 2009. – 82 с.

56. Костенко М. В. Криміналістична характеристика вбивств на замовлення: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Костенко Марина Володимирівна; Нац. юр. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 113 с.

57. Короленко М.П. Співучасть в умисних вбивствах та її вплив на кваліфікацію / М.П. Короленко // Правова держава. – 2001. – №3. – С. 74-80.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий