регистрация / вход

Закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Української Народної Республіки

Спроба створення національної системи права під час існування Української Народної Республіки. Реставрація буржуазно-поміщицького ладу і реформування правової системи українських земель у період Гетьманату. Зміни у законодавстві УНР за часів Директорії.

Зміст

Вступ

Розділ 1: Спроба створення української національної системи права під час існування УНР

Висновки розділу

Розділ 2: Спроби реставрації буржуазно-поміщицького ладу, та реформування правової системи українських земель у період Гетьманату

Висновки розділу

Розділ 3: Правова система та зміни у законодавстві УНР за часів Директорії

Висновки розділу

Розділ 4: Формування правової системи Західноукраїнської Народної Республіки

Висновки розділу

Висновки

Список використаних джерел


Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаються переважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канади та США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини. Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воно ґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогу уникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право, яке походить з власного історичного коріння.

Питання кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам період існування УНР та Української держави тільки недавно став доступним для проведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам у сучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати раніше закриті архівні матеріали та проводити об'єктивні дослідження, що дає змогу пізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленням української державності.

Серед перших законодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд та правоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомлення із законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку це тільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даного періоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблеми становлення, розвитку та функціонування кримінального, процесуального та цивільного законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використати корисні надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Тому зазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу та розвитку законодавства в цілому.

Об'єкт дослідження – кримінально-процесуальне законодавство, що було прийнято урядами Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.

Предметом дослідження є закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичними обставинами існування Української Народної Республіки (в періоди Центральної Ради і Директорії) та Української держави.

Методи дослідження. У процесі дослідження автор користувалася такими методами: метод компіляції, метод дедукції, індукції, аналітичний метод.


Розділ 1: Спроба створення української національної системи права під час існування УНР

Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало реформуванню судочинства, розпочатому українізацією існуючих судових установ. У червні 1917 р. в Києві відбувся з'Їзд юристів, який обрав крайовий судовий комітет для забезпечення зв'язків між Центральною Радою та місцевими судовими установами. Процес реформування набув інтенсивності після проголошення УНР. У Третьому Універсалі визначалися програмні цілі реформування судової системи: "Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу. З тою метою приписуємо Генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу".

10 листопада Мала Рада затвердила законопроект, у якому зазначалося, що "суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки". 23 грудня на засіданні Малої Ради обговорено і затверджено закон "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і Апеляційного судів". Генеральний суд мав складатися з цивільного, карного і адміністративного департаментів.

Передбачалося створення Київського, Одеського та Харківського апеляційних судів, але в Одесі й Харкові ці суди так і не були створені. Конкретними кроками на шляху реформування суду стали рішення Центральної Ради про ліквідацію селянських волосних і верхніх сільських судів, дозвіл одноособового розгляду справ мировими суддями (березень 1918 р.). Компетенція мирових суддів була досить широкою. При розгляді цивільних і кримінальних справ судові рішення приймались на основі старого законодавства.

Ускладнення воєнно-політичної ситуації спричинило виникнення "надзвичайного" правосуддя. Починаючи з лютого 1918 р. рішеннями головних губернських воєнних комендантів для розгляду справ військових і цивільних осіб про убивства, пограбування, підпали, згвалтування та розбій створювалися революційні військові суди. Аби впорядкувати діяльність цих судів, у квітні була затверджена "Інструкція Військовому революційному суду". Передбачався колегіальний розгляд справ (у складі професійного судді, двох представників від громадськості й чотирьох за призначенням воєнного коменданта), участь захисника, приватного обвинувача й приватного позивача. Для проведення дізнання у справі воєнними комендантами призначалися слідчі. Надзвичайні судові повноваження надавалися також комісарам Центральної Ради на місцях.

У ситуації, коли різко зросла злочинність, почали траплятися випадки самосуду. У селах самосуд чинив сільський схід або комітет, у місті - переважно натовп. Як правило, самосуди застосовували смертну кару (розстріл, повішення, відрубування голови, спалення живим).

Відповідно до Закону "Про упорядження прокураторського нагляду на Україні" від 23 грудня 1917 р. діяла прокураторія Генерального суду. Вона перебувала в подвійному підпорядкуванні, підлягаючи ще й Секретарству судових справ, яке визначало регламент її роботи, призначало її керівника - Старшого прокурора.

У законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний характер і полягав у розробці підвалин української державності. Законодавча діяльність полягала в розробці універсалів, роботі над проектом Української Конституції ("Статутом автономної України") та підготовці проектів законів, необхідних для створення в Україні "автономного устрою". Як відомо, вперше Закон-декларацію під назвою "Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого" Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазначалося, що "Тимчасове Російський уряд одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягнену руку українського народу", тож "нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю". Універсал проголошував відродження автономного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрідного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: "Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських Установчих зборів". В Україні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності.

Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап законодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної правової системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Республіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Федерації. За своїм значенням Третій Універсал - перший у ХХ ст. український державно-правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи. Важливе значення мають його положення про розширення й закріплення місцевого самоврядування, утвердження демократичних прав і свобод, недоторканності особи й житла, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу, права й можливості вживання місцевих мов у зносинах з усіма установами тощо.

Одним із перших кроків у розбудові української правової системи був Закон від 25 листопада "Про порядок видання законів". Згідно з його положеннями "виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки" до сформування Російської Федерації надавалося Центральній Раді, а "право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів" - Генеральним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російського законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване українською владою.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ради здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля "єсть власність усього трудового народу". Приписувалося встановити "державну контролю над продукцією на Україні", наголошувалось на необхідності "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці". У січні 1918 р. було прийнято Закон "Про 8-годинний робочий день", який може вважатися першою спробою створення власного трудового законодавства. Він не тільки визначав тривалість робочого часу - 48 годин на тиждень, а й регламентував особливості найму й праці жінок і неповнолітніх, нічні й понаднормові роботи, працю на шкідливому виробництві, встановлював святкові дні тощо.

В умовах кризи грошового обігу відбулися й зрушення у сфері фінансового права. Найважливішим у цій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. "Про випуск державних кредитових білетів УНР", яким встановлювалося, що "кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибутками від монополій". Розмір випуску кредитових білетів не повинен був у жодному разі перевищувати половини річної суми прибутків від монополій. Кредитові білети УНР випускалися в карбованцях, причому один карбованець повинен був містити 17,424 частки чистого золота і ділитися на 200 шагів. Встановлювалось, що "українські кредитові білети ходять нарівні з золотою монетою". У квітні прийнято закони про випуск зобов'язань державної скарбниці УНР на забезпечення грошових знаків у сумі 500 млн. карбованців і про випуск розмінних марок державної скарбниці. Закону про державний бюджет прийнято не було. Деякі акти окремо регулювали надходження прибутків і розписи видатків держави. Так, згідно із законом від 9 грудня, усі державні податки й прибутки, які на підставі законів збиралися на території УНР, визнавалися прибутками державного скарбу. Законом "Про тимчасові розписи видатків на 1918 р." від 11 квітня 1918 р. відповідні міністерства були уповноважені робити тимчасові розписи державних видатків на кожні чотири місяці із затвердженням їх через Міністерство фінансів Центральною Радою.

Деякі законодавчі акти стосувалися кримінального права. Як відомо, Третім Універсалом була скасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій і повстань проти УНР за Законом від 5 березня позбавлялись прав на українське громадянство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонованого повернення вони карались ув'язненням до п'яти років.

Отже, Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів (Загальні постанови, Права громадян України, Органи власті УНР, Всенародні збори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Національні союзи, Про часове припинення громадських свобод). Україна проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною" (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом.

Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян. Проголошувалась рівність громадян "в своїх громадянських і політичних правах" незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичні свободи "слова, друку, сумління, організації, страйку" (ст. 17), недоторканність "домашнього огнища" (ст. 15), "листова тайна" (ст. 16), "свобода перемін місця пробування" (ст. 18). На території України скасовувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижують людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади. "Єдина безпосередня місцева власть" (ст. 26) надавалась виборним Радам і Управам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала посади президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демократичною парламентською державою. Обрання М. Грушевського Президентом УНР, яке, за свідченням Д. Дорошенка, відбулося на тому ж засіданні Малої Ради 29 квітня 1918 р., де приймалась Конституція, вірогідно, було останньою спробою Центральної Ради утримати владу в умовах санкціонованого німецьким окупаційним командуванням державного перевороту.

Висновки розділу:

У 1917-1920 рр. відбувалась боротьба за українську національну державність. УНР, утворена у листопаді 1917 р., мала прогресивне історичне значення. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавалися широкі права й свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвела до її повалення.


Розділ 2: Спроби реставрації буржуазно-поміщицького ладу, та реформування правової системи українських земель у період Гетьманату

29 квітня 1918 р. У Києві на скликаному з ініціативи "Союзу земельних власників" з'Їзді українських хліборобів П. Скоропадського проголосили гетьманом України. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Проте не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність і покласти край революційному хаосові. Нащадок давнього роду козацької старшини, авторитетний бойовий генерал П. Скоропадський із початком революції українізував своє військове з'єднання, але Центральна Рада відкинула його послуги. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований намаганнями відновити правопорядок, скасувати "соціалістичні експерименти" Центральної Ради.

Соціалістичні діячі, більшість із яких були членами Центральної Ради, не змогли стати вище партійних інтересів і не підтримали гетьманський уряд. Тому уряд було сформовано за участю кадетів та монархістів. Проте це були талановиті адміністратори. Що стосується численних тверджень про неукраїнське походження членів гетьманського уряду, то це не відповідає дійсності. Переважна більшість членів уряду була українського походження, в тому числі його голова професор історії права М. Василенко, великий землевласник Ф. Лизогуб, який потім очолив уряд, видатний український діяч Д. Дорошенко та ін. Проте після відставки Ф. Лизогуба у сформованому 14 листопада проантантівському і проросійському уряді на чолі із С. Гербелем українців майже не було.

Для періоду гетьманства характерний розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки. Згідно з гетьманською "Грамотою до всього українського народу" від 29 квітня урядовці, окрім міністрів Центральної Ради і їх заступників, були залишені на посадах. Відповідно до Закону "Про порядок призначення на державну службу" від 25 травня кожен, хто перебув чи вступав на державну службу, а також військові й судді мали приносити "урочисту обітницю" на вірність Українській державі.

Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції - Генерального суду. У Законах про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня у розділі "Про Генеральний суд" зазначалося, що він "уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адміністративних". На Генеральний суд покладалося оголошення всіх законів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер мало здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, - "іменем Закону Української держави". Відповідно до Закону від 2 червня Генеральний суд мав складатися з департаментів: цивільного, карного й адміністративного. На нього покладалися функції, що раніше належали російському "Правительствующему сенату", а також касаційні функції Головного Військового суду. Реформування вищої судової інстанції було завершено після створення відповідно до Закону від 8 липня Державного сенату на чолі з Президентом, який складався з Адміністративного, Цивільного і Карного Генеральних судів.

Законом від 8 липня "Про Судові палати й апеляційні суди" було скасовано апеляційні суди й відновлено діяльність Судових палат: Київської, Харківської та Одеської. Адміністративні, цивільні й кримінальні справи розглядалися окружними судами у складі постійних суддів і 12 присяжних засідателів. Відновлювалася й мирова юстиція. Постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня було розширено підсудність кримінальних та цивільних справ мировим суддям.

Загальне керівництво судочинством покладалося на Міністерство юстиції, компетенція якого розширювалася. Так, міністр юстиції отримав право призначати й звільняти з посад мирових суддів і голів з'Їздів мирових суддів.

Крім загальних існували й військові суди, значення яких зростало з посиленням гетьманських репресій. Відповідно до Закону від 21 червня "Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію" вони поділялися на вищі (Київський та Катеринославський) і штабні - ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. У справах про заколоти, агітацію проти Української держави, протидію владі, вбивства застосовувалась виняткова підсудність.

Судові установи при розгляді справ керувалися кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії, щоправда, вносячи певні зміни відповідно до нових умов у складі злочинів і призначення міри покарання.

Організовувалася українська прокуратура. Законом "Про Державний сенат" встановлювалися посади прокурорів і товаришів (заступників) прокурорів. Обов'язки Генерального прокурора покладалися на Міністра юстиції. Передбачалась участь прокурора у засіданнях військових судів.

Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася функція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах.

Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлення порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати(звільняти) Міністерство юстиції.

У системі правоохоронних органів чільне місце належало створеній відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї покладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійснював департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах - старости й отамани.

Головні засади створення власної правової системи були визначені в Законах про тимчасовий державний устрій: "Українська держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі". Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу:

"Закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові". Міністрам надавалась можливість видавати розпорядження в розвитку і поясненні законів. Законом від 2 червня "Про порядок складання законопроектів, внесення Їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження Їх та про форму й порядок оголошення законів" керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і Державного секретаря. Про інтенсивність законодавчої діяльності гетьманського уряду свідчить той факт, що менш як за вісім місяців його існування було видано близько 300 законів.

Деякі попередні законодавчі акти були скасовані гетьманом, як такі, що суперечили соціально-політичним та економічним засадам Української держави. Така доля спіткала, наприклад, досить суперечливий за своєю сутністю Закон Центральної Ради про національно-персональну автономію.

Водночас гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини як Центральної Ради, так і Російської імперії. Наприклад, у циркулярі Міністерства праці від 16 травня зазначалося, що всі попередні акти у сфері трудового законодавства зберігають свою чинність, "якщо вони не скасовані Урядом Української держави".

Тою мірою, як затверджувалися відповідні закони Української держави, скасовувались попередні законодавчі акти, про що, як правило, вказувалося в тексті того чи іншого закону. Показовим у цьому сенсі є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цей закон базувався на "нульовому варіанті": усі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнавалися громадянами України.

Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законодавче врегулювання земельного питання. Скасувавши Закон Центральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів щодо унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки нового земельного закону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вища земельна комісія на чолі з Гетьманом. Однак згідно із затвердженим у листопаді під тиском Українського національного союзу на чолі з В. Винниченком проектом земельної реформи усі великі землеволодіння мали бути примусово викуплені державою й розподілені між селянами не більше як по 25 десятин. Допускалося існування господарств у розмірі до 200 десятин, якщо ці господарства мали культурне значення. Фактично це було повернення до скасованого Закону "Про соціалізацію землі" з деякою модернізацією. Зрозуміло, що такий законопроект викликав різко негативне ставлення великих землевласників.

Створюючи власні Збройні сили, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки у законодавчому забезпеченні військового будівництва. Улітку 1918 р. гетьман наказав військовому міністерству відновити організацію козацтва як основного резерву військ. Важливе значення мали Закон про загальний військовий обов'язок від 24 липня та Закон про політично-правове становище службовців військового відомства від 1 серпня 1918 р. Цими законами встановлювався строк служби два роки в піхоті й три - у кінноті та артилерії; військовослужбовцям заборонялося входити до складу політичних партій і організацій, вони позбавлялися активного й пасивного виборчого права.

Для періоду Гетьманату характерне посилення каральної спрямованості законодавства. Так, тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" та іншими актами поміщикам надавалося право використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув'язнення та інші покарання. За цим законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і призначався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Селяни повинні були здати хліб державі за твердими цінами, окрім частини, необхідної для прожиття. До вилучення продовольства залучалися створені при німецьких комендатурах спеціальні команди, які застосовували жорсткі санкції і навіть розстріли. Народні маси позбавлялися політичних прав і свобод. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції. Це спричинило активізацію повстанського руху і в умовах, коли окупаційні війська внаслідок революції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.

Висновки розділу

Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок. Залучивши до себе представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення центральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохоронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законодавчого врегулювання суспільного життя. Проте не було здійснено основних соціально-економічних реформ, необхідних для утвердження національної незалежності. Найсерйознішою помилкою була спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.


Розділ 3: Правова система та зміни у законодавстві УНР за часів Директорії

Як вже зазначалося, повалення гетьманського режиму було зумовлене як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об'єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган - Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-революціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним. Центром повстанського руху стала Біла Церква місце дислокації Січових стрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалися сотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли й основні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана - Гвардійська Сердюцька дивізія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна армія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфально в'Їхала Директорія.

Аналіз законодавства останнього періоду УНР свідчить про тенденцію переходу до президентсько-парламентської республіки. За законами від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" і "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки" верховну владу в УНР мали тимчасово здійснювати "шляхом розмежування і координації державної функції" Директорія, Державна Народна Рада і Рада Народних Міністрів.

Місцеве управління після провалу експериментів з "трудовими радами" на законодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР. Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніх справ. Реальна влада на місцях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і губернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльність дореволюційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ, міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов'язок подання списків прихильників гетьманської влади, а також осіб, що належали до монархічних чи більшовицьких організацій.

Інструкцією МВС від 24 червня 1919 р. "Про тимчасову організацію влади на місцях" встановлювалася структура й підпорядкування місцевих комісаріатів, визначалися повноваження комісаріатів порівняно з періодом Центральної Ради стали значно ширшими. До цих повноважень зокрема належали: нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади, організація мобілізаційної роботи, керівництво міліцією. Губернські комісари здійснювали загальне керівництво земськими зібраннями й управами, міськими думами й управами. Вони також наділялися правами видавати обов'язкові постанови з питань охорони громадського порядку, спокою й республіканського ладу.

Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що "суд на території УНР здійснюється іменем УНР". За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні суди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дореволюційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого "Про вибори і призначення мирових суддів".

Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзвичайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-польові суди у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбування, підпали, згвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з'являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув'язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.

Військово-польові суди у грудні 1918 р. - січні 1919 р. використовувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (головуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами командира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника застосовувалися "негайні розстріли без слідства і суду" всіх, хто агітував проти існуючого державного устрою УНР.

Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів "у місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій" були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів. У його засіданнях брали участь прокурор та захисник з числа військових старшин (офіцерів), які мали вищу юридичну освіту або були знайомі з судовим процесом. Але діяв суд за скороченою процедурою. Вироки надзвичайного військового суду не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Засудженим до страти надавалося право протягом шести годин звернутися до Директорії, а в діючій армії до Головного отамана з проханням про помилування або пом'якшення кари.

Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та "паралельного" (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Директорія вважала "лівими", в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повному обсязі законодавство гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Директорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам.

Певні намагання впорядкувати законодавчу діяльність простежуються в Законі від 14 лютого 1919 р. "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській республіці". Відповідно до нього підготовка законопроектів покладалася на міністерства. Після схвалення Радою Народних Міністрів вони виносилися на затвердження Директорії. У Законі від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" містився окремий розділ "Законодавство Української Народної Республіки". За цим актом право ухвалювати законопроекти отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Проекти законів, ухвалених одним із цих органів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.

У сфері державно-правового регулювання діяли зазначені вище закони про форму влади в УНР від 28 січня 1919 р., про верховне правління та порядок законодавства в УНР, про Державну Народну Раду УНР від 12 листопада 1920 р.; 24 січня 1919 р. було поновлено дію закону УНР про національно-персональну автономію. Захисту прав особи був присвячений Закон від 28 лютого 1919 р. "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР". Але норми цих законів в умовах громадянської війни не могли бути реалізовані. Наприкінці жовтня 1920 р. було підготовлено проект нової Конституції, за якою в Україні мала встановитися президентсько-парламентська республіка. В основу розбудови держави за цим проектом покладався принцип поділу гілок влад: законодавчої через Державну раду, виконавчої через Голову держави і Раду Міністрів, судову через незалежні суди.

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюційним законодавством (Х том Зводу Законів Російської імперії). Директорією вносилися зміни щодо права власності. Так, Законом від 8 січня 1919 р. "Про землю в УНР" було скасовано право приватної власності на землю.

У кримінально-правовій сфері за майже повної відсутності власних нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 р., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних документах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головнокомандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Також застосовувалися тюремне ув'язнення, строкова чи безстрокова каторга, конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушень Директорія вдавалася до беззаконня і репресій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю.

Законодавство Директорії створювалося в режимі "швидкого реагування". Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення виконання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.

Висновки розділу:

Директорія, прийшовши до влади завдяки народному повстанню, через конфронтацію політичних сил прагнула розробити компромісну програму дій. Намагання поєднати європейський парламентаризм і радянську владу проявилися в скликанні Всеукраїнського трудового конгресу з "робітників, селян і трудової інтелігенції". Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними й загальнодемократичними гаслами завершилися перевагою "антирадянської" орієнтації. Характерним у цей період було тяжіння Української держави до президентської республіки.


Розділ 4: Формування правової системи Західноукраїнської Народної Республіки

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл І 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. "Коронним землям" надавалося право створити власні представницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства й студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття "одноцільною українською національною територією", що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини. Планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворено три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жовтня 1918 р. У Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до збройного взяття влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичини влада перейшла до українців.

9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР здійснювалися спроби возз'єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. У Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його одноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об'єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала ДІЯТИ як окреме державне утворення.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватись уже на початку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади й управління населення обирало так звану народну міліцію, що діяла на громадських засадах. Крім цього, за рішенням УНРади в листопаді створювався корпус української державної жандармерії. Його очолила Команда української жандармерії на чолі з Головним комендантом. Створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які також очолювали місцеві коменданти. Комплектувалася жандармерія добровольцями з числа військовозобов'язаних, а також кадрами "старих", професійно підготовлених жандармів, які не брали участі в антинародній діяльності.

Навесні 1919 р. в ЗУНР налічувалось близько 1 тис. жандармів, 4 тис. стажистів, 3 тис. народних міліціонерів.

Судова система, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. "Про тимчасову організацію судів і судової влади", спочатку залишалася без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ присягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю й переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Територія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових повітів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суддів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців не вистачало, Законом "Про скорочення підготовки судової служби" термін стажування суддів скорочувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджувалися демократичні принципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судової ланки й створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів. Згідно із Законом від 15 лютого 1919 р. другою судовою інстанцією мав стати Вищий суд і третьою ( останньою) - Найвищий державний суд. До Їх обрання зазначені функції покладалися на створені у березні 1919 р. при Станіславському окружному суді Окремий судовий Сенат другої інстанції та Окремий судовий Сенат третьої інстанції.

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військова юстиція.

Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важливе значення в організації державно-політичного життя країни. У Законі про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.

Конституційні засади держави були визначені у "Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верховенство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих зборів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим законом виборче право мали всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.

Закон "Про державну мову" від 15 лютого 1919 р. проголосив державною мовою українську. "Законно признаним національним меншостям" залишалося право "уживання як усно, так і в письмах, Їх матірної мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інституціями і державними підприємствами".

Згідно із Законом "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців" від 8 квітня 1919 р. громадянами УНР (ЗУНР розглядалась як частина УНР) вважалися всі, хто на день підписання закону належав до будь-якої міської або селянської общини.

Серед соціально-економічних проблем, які потребували нагального вирішення, найболючішою була земельна. Тривалі зволікання з її вирішенням пояснюються насамперед намаганнями УНРади уникнути звинувачень Заходу у більшовизмі. Після довгих і завзятих дебатів 14 квітня 1919 р. УНРада ухвалила Закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ці землі переходили до так званого "земельного фонду" держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Позаяк встановлення земельного максимуму, процедура конфіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму, сільська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. У відповідь власті змушені були вдаватися до репресій і застосовувати війська.

Неабиякі зміни відбулися у сфері охорони здоров'я, освіти. Відкривалися лікарні, поліклініки, школи. Обов'язковими предметами в школах стали українська мова, географія та історія України. Передбачалося також право національних меншин на навчання рідною мовою. Закон "Про основи шкільництва" від 13 лютого 1919 р. надав школам державний статус, водночас дозволяючи створювати й приватні школи. Планувалося відкрити український університет.

У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР в основному використовувалось австрійське законодавство, у тій частині де воно не суперечило принципам державотворення, реформ та перетворень у ЗУНР. Для розробки власного законодавства не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.

Висновки розділу:

Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової системи органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.

В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднанням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеалів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.


Висновки

Здійснення правової реформи і, як результат, побудова власної правової, соціальної, демократичної держави вимагає не тільки вивчення та застосування світового досвіду державотворення, але й обов’язкового врахування правової спадщини власної держави. Насамперед, необхідно підкреслити, що з цієї точки зору найбільш актуальнішими є процеси розбудови Української держави в 1917–1920 рр. Слід зазначити, що оцінка як самого періоду національно-визвольних змагань, так і в цілому законодавчої бази новітньої держави є надзвичайно складною і суперечливою. Адже початок ХХ століття був одним із етапів важких випробувань для українського народу за останній час його тисячолітньої історії. Тому саме відродження Української держави в таких надзвичайних умовах та спроби її законодавчого оформлення заслуговують великої уваги. Як відомо, законотворчий процес – це складний і тривалий процес, а особливо у період становлення молодої держави, яка опинилася перед потребою врегулювання законодавчим шляхом основних питань суспільного життя. Близькість за характером та суттю процесів 1917 - 1920 років, пов’язаних із творенням у той час Української держави, з подіями теперішнього часу є необхідною запорукою для успішного державотворення.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

За час свого існування Центральна Рада створила певну систему управління, правову основу, судову систему, провела ряд реформ. Україна вперше проголошувалася незалежною, демократичною, парламентською державою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. В законодавчому процесі чимало норм було напрацьовано з головних галузей права — фінансового, трудового, цивільного, кримінального, земельного. В цивільно-процесуальних правовідносинах використовувався Звід законів Російської імперії. В нормативних актах Центральної Ради термін «право володіння» не використовується і замінюється на «право порядкування», «право користування». Це пояснюється політичною позицією Центральної Ради, її соціалістичною орієнтацією, яка припускає невизнання приватної власності. В галузі кримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини.

Встановлення гетьманату в квітні 1918 року було об’єктивно необхідним етапом процесу становлення національної системи державного управління. Розбудова української державності на демократичних принципах зазнала поразки, внаслідок чого державно-управлінські відносини перебували в стані кризи і вимагали організації державного управління на авторитарних засадах. Характеризуючи розвиток правової системи Української держави в період гетьманату, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави. «Закон про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо. В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності. Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість.

У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали силу закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та Гетьманату. Цей перелік слід доповнити також законодавством радянської влади. Отже, головна проблема, з якою зразу довелося зіткнутися Директорії, - це проблема колізій із попередніми та паралельними системами законодавства. Директорія, власне, обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, - шлях часткового скасування одних і поновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі «Про землю в УНР» від 8 січня 1920 року. В останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю. Загалом законодавство "другої" УНР слід охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються тільки у разі необхідності "швидкого реагування" на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та кримінального законодавства.

Помітний слід у процесі розвитку української державності залишила Західноукраїнська Народна Республіка. Видатною подією стало врочисте проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР. Незаперечними здобутками ЗУНР можна вважати створення дійової системи органів влади й управління, по-справжньому боєздатної армії.В умовах громадянської війни та іноземної інтервенції право майже усіх тодішніх режимів характеризувалося суперечливим поєднанням демократичних цінностей з авторитаризмом, гуманістичних ідеалів з узаконенням репресій проти політичних супротивників.

Таким чином, найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в 1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в результаті й привело до її падіння. Прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади на більшій частині України.

Однак слід відзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державного режиму - демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим). Загалом це був період відродження та консолідації української нації, формування та становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність не утвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос.


Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1. Історія держави і права України: Хрестоматія/За ред. Шевченка О.О. – К., 1996.

2. Конституційні акти України 1917-1920 рр.: Невідомі конституції України. – К., 2002.

3.Українська центральна рада. Документи та матеріали: У 2 т. – К., 1996-1997.

4. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред. Гончаренка В.Д. – К., 1997. – Т. 2.

Підручники і посібники:

5. Іванов В.М. Історія держави і права України: У 2 т. – К., 2003. – Т. 2.

6. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. Тація В.Я., Рогожина А.Й. Академічний курс. – К., 2000. Т. 2.

7 Історія Українського права: Навч. посіб. / За ред. Шевченка О.О.

8. Кульчинський В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч посіб. – К., 2001.

Спеціальна та історична література

9. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.

10. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К., 2005.

11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К., 1993

12. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. Смолія В.А. – К., 1996. – Т. 2.

13. Копиленко О.Л. «Сто днів» Центральної ради. – К., 1992.

14. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917-1920. – К., 1997.

15. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992.

16. Симон Петлюра та українська національна революція. – К., 1995.

17 Фесенко П. Влада Павла Скоропадського. – К., 1995.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий