регистрация / вход

Форми держави

Поняття і структура форми держави - складного суспільного явища, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму. Унітарна, федеративна держава і конфедерація, як форми політичних режимів.

План

Вступ

1. Поняття і структура форми держави

2. Форми державного правління

3. Форми державного устрою

4. Форми політичного режиму

Висновки

Список використаної літератури


Вступ

Розглянута тема “Форми держави” дуже важлива для розуміння права, державно-правових явищ, підвищення рівня розвитку правової культури і правосвідомості, адже завдяки знанням в цій галузі стає зрозуміло,як будується держава, як формується система державного правління і якими методами здійснюється влада.

Під формою розуміється структура змісту, спосіб організації держави.

Форму можна розуміти як організацію змісту. Поняття організація означає з’ясування специфіки внутрішніх аспектів з точки зору принципів об’єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому.

Форму держави можна розглядати у різних аспектах.

З одного боку, під формою держави можна розуміти систему органів, „механізм” за допомогою якого здійснюється управління верствами. Державна влада виявляється в її органах, судах, армії, адміністраціях.

З іншого боку, в самій формі проявляється зовнішня форма держави. Залежно від організації верховної влади розрізняють монархію і республіку.

Зазвичай під формою держави розуміють її організацію, що проявляється у єдності форми державного правління (способи організації державної влади), політичного режиму (методи здійснення державної влади) і форми державного устрою (її устрій). Тобто іншими словами як і з чого створюється держава,як правильно організувати її діяльність, в яке русло направити роботу державних органів (форма державного правління); з яких частин скласти внутрішню структуру держави і як між ними побудувати відносини (форма державного устрою); як здійснювати владу в державі, якими методами, за допомогою чого забезпечувати права і свободи громадян, як якомога більше розширювати ці права (форма політичного режиму).


1. Поняття і структура форми держави

Типологія держав тісно пов’язана з поняттям форми держави.

На форму держави серйозно впливає, насамперед, культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світобачення, національні особливості, природні умови проживання та інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємних стосунків держави і її складових, в тому числі з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквами й іншими організаціями) .Важливим чинником, який впливає на специфіку форми держави, виступають історичні і національні традиції народів. Будь-яка форма держави несе в собі відбиток культури конкретного народу.

Форма держави – це порядок організації і здійснення державної влади в країні.

Форма держави – складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

У різних країнах державні форми набувають своїх особливостей, характерних ознак, що в міру суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв’язку та взаємодіях. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.

У теорії держави і права так само, як і в деяких інших суспільних науках розглядається проблема форми держави, тобто проблема формування і функціонування особливої форми громадського життя людини – держави. Підхід до цієї проблеми був неоднаковим на різних етапах розвитку суспільства, на будь яких етапах розвитку теорії держави і права, як юридичної науки. Було б недоречно заперечувати всі ті наукові гіпотези, концепції, знання створені раніше і визнані нині, які повністю відображають суспільні відносини і їх суб’єктів вивченням яких і займається юридична наука; однак, представляється більш справедливим в рамках контрольної роботи спиратися на сучасні знання і теорії, а іншим лише приділяти частину часу і місця, згадуючи їх як гіпотези чи додаткові аспекти даної проблеми.

Важливість чіткого визначення форми держави стає зрозумілої після того, коли висвітлене питання про сутність держави. Після визначення того, чим же є держава, необхідно мати чітке, ясне уявлення про її різновиди, класифікацію; про форму держави.

Форма держави – це організація влади у державі, яка фактично існує в дійсності, а не сукупність законів, які юридично закріплюють цю організацію.

Форма держави – це реальне вираження її сутності, а також її функцій. Форма держави – це фактично і є держава, тому що саме у формі виявляється принцип існування держави, яка існує лише в свідомості людей. Тобто держава, будучи створеною людським розумом, проявляється тільки в тому, якої форми вона набуває, як вона „виглядає”; разом з тим треба відзначити, що держава набирає форму, що чітко відповідає її сутності. Розглянути форму держави – значить вивчити її складові частини, структуру, методи здійснення державної влади. У процесі розвитку юридичної науки відбулася систематизація проявів ознак держави і її форма стала розглядатися як сукупність форм правління, державного устрою, і форми політичного режиму. Це три складових, котрі й складають форму держави. Тому представляється необхідним розглянути їх окремо, з конкретними історичними і політичними прикладами, а потім уявити собі форму держави в цілому, у всій різноманітності її складових.

Коли розкрита сутність держави – визначене її соціальне призначення, відмінність від первісної організації суспільства, виділені головні ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.

Традиційно теорія держави і права завжди виділяла у формі держави три основних, взаємозалежних елементи: форму правління, форму національно-державного й адміністративно-територіального устрою, політичний режим.

Такий елемент як форма державного правління дає можливість визначити структуру вищих органів державної влади, визначити порядок утворення цих органів, визначити порядок розподілу повноважень між вищими органами.

І якщо форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править, здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури (органи держави), то форма національно-державного й адміністративно-територіального устрою розкриває способи об’єднання населення на визначеній території, зв’язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому.

Політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення – забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.

От чому форму держави можна визначити як такий склад держави, у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в комплексі, в системі – організацію державної влади, територіальну організацію населення.

Але це поки самий загальний підхід до розуміння форми держави, перше наближення. Для подальшого просування необхідно докладно розглянути всі три блоки, що складають форму держави, побачити їхній взаємозв’язок і взаємодію, зрозуміти, чому теоретична політико-правова думка, вивчаючи на протязі сторіч державу, виділила саме такий зміст форми держави.

Насамперед, треба відзначити, що в теоретичному осмисленні держави особливе місце дійсно займає форма правління, оскільки саме вона визначає, хто і як здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві. Вже Аристотель, слідом за Платоном, зіштовхнувшись з різноманітними формами організації і здійснення державної влади в древньому світі, спробував розробити класифікацію держав за критерієм хто і як править у цих державах, тобто за критерієм форми правління. Він виділив кілька форм правління: республіку, монархію, деспотію, поклавши в основу класифікації способи утворення органів держави, їхнє співвідношення, прийоми здійснення державної влади. Аристотель застосував кількісні і якісні оцінки для визначення різних форм правління. Йому ж належать і різноманітні визначення різновидів тієї чи іншої форми правління, наприклад, демократичної й аристократичної республік, тієї влади, що лежить в основі відповідної форми правління – демократія (влада народу), аристократія (влада еліти, обраних), охлократія (влада юрби), геронтократія (влада навчених, людей похилого віку), олігархія (влада небагатьох) і т.д.

В даний час теорія держави і права як наука, що поступово переборює методологічну кризу, яка пов’язана з загальною кризою марксистської концепції суспільного розвитку, яка вже спроможна запропонувати більш глибоке і досить обґрунтоване розуміння форми правління як однієї з основних характеристик устрою держави, дати більш зважену класифікацію цим формам, намітити більш реальний прогноз їхнього розвитку. Що і казати про те, як це важливо зараз для політичного життя України, коли йде пошук найбільш ефективної форми організації і здійснення державної влади в країні. Не менш важливо при цьому враховувати і ті фактори, що раніше виключалися зі сфери наукового розгляду – історичні традиції, національна психологія та менталітет, релігійність і т. ін.

2. Форма державного правління

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними. Форма правління є основою для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави. Це не просто теоретична абстрактна категорія науки, як, скажемо, чи суверенітет народовладдя, а той ключ, за допомогою якого ми тільки і можемо розібратися у змістовності тієї чи іншої системи органів державної влади, встановлених конституцією відповідної держави.

Форма державного правління дає можливість усвідомити: як створюються вищі органи держави і який їх устрій; як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами; якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі людей; як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни. За аграрного ладу значення форми правління зводилося лише до визначення того, яким чином заміщується посада глави держави – спадкуванням чи шляхом виборів. В міру розпаду феодалізму та з переходом до індустріального ладу, що супроводжувався послабленням влади монархів, появою та зміцненням народного представництва, форми правління стали збагачуватися: найбільшої значимості набуло не те, спадкоємний чи виборний глава держави в країні, а те, як саме зорганізуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємо врівноважаться їхні повноваження, – словом, як влаштований розподіл влади.

Форми державного правління підрозділяються на: монархії (одноособові, спадкові); республіки (колегіальні, виборні).

Монархія – це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється одноосібно і переходить, як правило, у спадщину, де верховна влада в державі цілком або частково здійснюється однією особою, що належить до пануючої династії. В історичному процесі монархія складається ще в Древньому Світі, (древній Ізраїль, древній Єгипет, держави Еллади, древнього Риму і т.д.) у період рабовласницьких держав, але найбільш повне вираження ця форма знайшла в Середньовіччя, коли разом з феодалізмом, що панував у суспільних відносинах, вона послужила міцним цементом для будівництва держави. Прикладом можуть служити всі європейські держави (Англія, Франція, Польща, і ін.). У період буржуазних революцій і змін, які слідували за ними, монархія як форма правління найчастіше зберігалася, але при цьому набувала істотних змін (наприклад, обмежена влада короля у Великобританії, станова монархія в Росії в XVІІ столітті, і т.д.). У наш час на Землі існує кілька держав, що зберегли монархічну форму правління, причому не тільки конституційну, але й абсолютний її різновид. Монархія була характерна для аграрного ладу, хоча й у той час в окремих країнах існували республіки. Перехід до індустріального ладу нерідко супроводжувався ліквідацією монархії, оскільки монарх сам був найбільшим феодалом, і становленням республіканської форми правління. Однак у ряді високо-розвинутих країн монархія збереглася і дотепер. Примітно, що монархія часом відновлюється в окремих країнах після більш-менш тривалого періоду республіканського правління. Наприклад, в Іспанії монархію було повалено в 1931р., а в 1947р. фашистський диктатор Ф.Франко оголосив про її відновлення, однак реально, король Хуан Карлос І, запанував лише після смерті диктатора в 1975р., причому в 1978р. активно захищав становлення демократії від спроб фашистського путчу.

Основні ознаки монархії:

1. існування одноособового глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

2. спадкоємний порядок наступності верховної влади;

3. представництво держави монарха на свій власний розсуд;

4. юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління.

У свою чергу монархія поділяється на : абсолютну, обмежену (парламентарну), дуалістичну, теократичну, парламентарну.

Абсолютна монархія – така форма правління, при якій верховна державна влада за законом повністю належить одній особі.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха.

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом.

Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму набуває більш цивілізовані форми, отримує юридичне підкріплення, хоча як і раніше має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія і Франція до революції. Абсолютні монархії: Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати

Конституційна монархіяявляє собою таку форму правління, при якій влада монарха в значній мірі обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально, вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і дотепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

Конституційна монархія буває парламентарною і дуалістичною.

Парламентська монархіямає місце, коли глава держави не може прямо впливати на склад та політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому. Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін.

При дуалістичній монархії глава держави особисто формує слад уряду, яким керує самостійно або через призначеного ним прим’єр-міністра.

У деяких державах монарх очолює і релігійне керування країною. Такі монархії звуться теократичні(Саудівська Аравія).

Конституційні монархії: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та інші.

Республіка – це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється колегіальними виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Історично, республіка, як форма правління, сформувалася ще в Древньому світі, прикладом тому можуть служити рабовласницькі республіки Еллади, Древній Рим періоду республіки й ін. Однак у той час інститути демократії були ще нерозвинені, а рабовласницькі відносини і пов’язані з ними наукові уявлення та знання, ще не створювали передумов для виникнення гуманізму і. пов’язаних з ним, сучасних принципів демократичної держави. Тому розквіт республіки пов’язаний не з рабовласницькою чи феодальною державою, а з державою, де відбулися зміни, характерні для епохи Відродження, з появою ідей гуманізму, „свободи, рівності і братерства”. У зв’язку з цим, спочатку в Європі, потім в Америці, а потім і в усьому світі республіканська форма правління завойовує позиції і стає найбільш характерною формою правління в сучасній світовій цивілізації.

Класифікація республік пов’язана з відповіддю на питання, яким же саме чином здійснюється державна влада, і хто із суб’єктів державно-правових відносин наділений більшою кількістю повноважень.

Основні ознаки республіканської форми правління:

1. наявність одноособового і колегіального глави держави;

2. виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;

3. здійснення державної влади з доручення народу;

4. юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

5. верховенство державної влади.

Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалась в Афінській державі. Республіки за формою державного устрою поділяються на : парламентські і президентські.

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому.Президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що одержали більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку. Парламентські республіки існують в ФРН, Італії та ін. Так, в Італії наприклад президент республіки обирається членами обох палат на їх спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата від кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави також розподіляється представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа осіб, вибраних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість років.

Глава держави в парламентарній республіці володіє повноваженнями: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройних сил і т.д.

Глава уряду призначається, як правило, президентом. Він здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що будь-який уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користається довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентська форма республіканського правління представляє собою таку структуру вищих органів державної влади, яка реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського співіснування, основане на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію, Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію, Індію й ін.

Парламентська республіка має свої переваги: спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні; недоліки: можливість урядової кризи.

Сучасні парламентські республіки: Німеччина, Італія, Австралія.

У Президентській республіці глава держави (президент) одноособово або зі схваленням верховної палати парламенту формує склад уряду. Президент обирається всенародно; є главою уряду; законодавча влада належить парламенту. Найбільш поширені у США, Аргентині, Мексиці, Венесуелі.

Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент вибирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, який отримав абсолютну кількість голосів.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об’єднує в собі посади глави держави і глави уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду.

У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з якою, за принципом поділу влади, нормально функціонують законодавча і судова влади.

Президентська республіка має свої переваги і недоліки. Переваги: президент обирається окремо від парламенту, має ”прямий мандат народу”; президент діє без особливої залежності від парламенту; виконавча влада має оперативний, дійовий і гнучкий характер; президент має право відкладного вето на закони парламенту; чіткий поділ державної влади з визначеним колом повноважень. Недоліки: диктатура президента.

Дедалі більшого поширення дістають змішані форми (різновид форми правління, в якому поєднується ознаки різних форм).

Президент пропонує склад уряду; парламент разом з президентом здійснює нагляд за урядом (подвійний контроль) ;президент має право головувати на засіданнях уряду; президент обирається позапарламентським шляхом.

Їх можна поділити: президентсько-парламентські і парламентсько-президентські. Для першої характерно те,що глава держави пропонує склад уряду, який підлягає затвердженню парламентом. За президентом зберігаються широкі повноваження по керівництву урядом. У певних випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення нових виборів.[1] Наприклад, Україна, Франція тощо.

3. Форми державного устрою

Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.[2]

Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація.

Унітарна держава – це цільна держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають ознак суверенітету. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – „центру” і місцевим представницьким органам.

Унітарна форма характерна для невеликих держав (тому що невелика територія легко керується за допомогою звичайних адміністративних методів), одно-національних (із-за відсутності необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв’язку з традиціями). Прикладами можуть служити Польська республіка, Італія, Японія й ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб’єктами будь-якої федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

З погляду організації публічної влади унітарні держави можна розподілити на децентралізовані і централізовані.

У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближає їх з федеративними державами.

Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.

Ознаки унітарної держави:

1. Єдина конституція;

2. Єдина система вищих органів державної влади;

3. Єдине громадянство і єдина державна символіка;

4. Єдина система законодавства і єдина судова система;

5. Відсутність політичної самостійності в адміністративно-територіальних одиницях;

6. В міжнародних відносинах виступає як єдиний суб’єкт.

Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складна держава — це така держава, яка об'єдналась з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищому центральному органу союзної держави.

Проявами складної форми держави виступають: федерація та конфедерація.

Федерація цесоюзна держава, частини якої мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб’єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб’єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.

Існує також розмежування повноважень між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (разом з розподілом державної влади на три „ланки”) децентралізації і „розподілу” влади, що попереджає її концентрацію. Як правило, до відання загально-федеральних органів влади відноситься зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна та ідеологічна політика, прийняття загально-федерального законодавства; у компетенцію органів влади, суб’єктів федерації, входить вирішення питань про формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика.

Ознаки федерації:

1. Складається з суб’єктів федерації;

2. Двохрівневий державний апарат;

3. Наявність двох рівнів законодавства;

4. Наявність громадянства як всієї федерації так і її суб’єктів;

5. Єдність економічного простору;

6. Наявність у суб’єктів федерації власної судової системи;

7. Двохпалатний парламент.

8. Можливість федерації і її суб’єктів бути учасником міжнародних відносинах.

9. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).

Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.

Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відображення в наданні державності в рамках федерації.

Конфедерація – це тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей. Основою утворення конфедерації являється договір між її членами. Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.

Ознаки конфедерації:

1. Союз суверенних держав, які об’єднались для досягнення певних цілей;

2. Тимчасове утворення;

3. Відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону і громадянства;

4. Відсутність загальних законодавчих органів, конституції, системи законодавства і судової системи;

5. Відсутність єдиної фінансової системи;

6. Наявність права вільного виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Федерації ставлять перед собою кілька цілей:

· захист від тиранії центрального правління;

· створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;

· головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.

Конфедерації мають, як правило, нестійкий, перехідний характер: вони розпадаються (Швеція, Австро-Угорщина) або еволюціонують (США, Швейцарія, Німеччина). Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою.

Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян.

Від федерації слід відрізняти регіональні або союзи держав,наприклад, Співдружність Незалежних Держав.

Співдружність – союз суверенних держав, об’єднаних на основі міжнародного договору. Співдружність характеризується спільними ознаками і певним рівнем однорідності. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства.

Ознаки співдружності:

1. Утворюється на основі міжнародного договору;

2. Грошові засоби об’єднуються добровільно;

3. Співдружність має перехідний характер.

Співтовариство – це об’єднання суверенних держав певного регіону для вирішення економічних питань.

Ознаки:

1. Базою є міжнародна угода;

2. Обов’язковість згоди для вступу чи виходу зі співтовариства;

3. Кредити є основою фінансових відносин.

Основною метою є врівноваження економічного розвитку і спрощення візових бар’єрів.

4. Форми політичних режимів

Третім елементом поняття форми держави є політичний режим.

Політичний режим тісно пов'язаний із формами правління. Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Політичний режим складається з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність.

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв'язані з рівнем розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою обов'язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом - головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої практики.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Цей компонент визначає таке розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів.

Політичний режим – сукупність способів та методів за допомогою яких здійснюється державна влада. Іншими словами – це прояв державної організації, що характеризується станом демократії і свободи в країні. Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих родин), демократію і тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Демократія — це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність[3] . Демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв'язок населення з партіями, партій через вибори які проводяться періодично з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичного режиму, тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом.[4]

Демократичний режим – державна влада здійснюється в інтересах більшості населення. Розрізняють три види демократичних режимів: консервативно-демократичний (зміцнення форм правової організації суспільства, що склалися історично); ліберально-демократичний (методи здійснення державної влади, засновані на загальнолюдських принципах); радикально-демократичний (найбільш прогресивні і рішучі методи).

Політичними ознаками цього режиму є:

1. Відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології;

2. Наявність вільно формованих позадержавних політичних партій;

3. Функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, що прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні;

4. Наявність політичних воль (гласність, воля слова, преси, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти цивільного суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Отже,демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на принципі широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, у творенні і діяльності державних органів та дотримання прав і свобод людини. Демократичний політичний режим – стан політичного життя суспільства, при якому підтримується демократична конституція,реалізовується принцип поділу влади. Перехідний політичний режим характерний для постсоціалістичних країн Східної Європи, Єгипту, Шрі-Ланки, які пережили крах тоталітарних і авторитарних режимів.

Недемократичні політичні режими – це режими за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально-проголошених прав і свобод громадянина.

Недемократичні режими поділяються на: тоталітарні і авторитарні. Авторитарний режим — це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Тоталітарний режим – це сукупність засобів, прийомів і способів реалізації державної влади, за яких вся життєдіяльність суспільства і кожного громадянина абсолютно регламентована.

Для політичного режиму тоталітарного типу характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою і побутом. Ідеологічна й організаційна єдність забезпечується політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. У її руках знаходяться засоби масової інформації, друку. У методах управління переважає політичне і фізичне насильство, поліцейський і жандармський терор. Наприклад, в колишньому СРСР в 30—50-ті роки був яскраво виражений тоталітарний режим з ознаками вождизму.

Подібні властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Угорщини, багато в чому Польщі і, можливо, СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозміни з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, очевидно, і до демократичного. У всякому разі такого роду перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чилі, які відмовилися від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку .

Сьогодні демократичні режими найбільш поширені в країнах Європи, США та ін.А тоталітарні – в країнах Близького Сходу, Африки.

І в Україні, починаючи з 80-90р. відбувається перехід від тоталітарного політичного режиму до демократичного. Дуже важливою подією в цьому переході стало прийняття в 1996р. Конституції України.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.


Висновки

Проаналізувавши дану тему, можна припустити, що питання „Форми держави” розкриває сутність держави та її соціальне призначення. Ця тема є дуже важлива для підвищення рівня правосвідомості і правової культури суспільства. Для того, щоб чітко орієнтуватись в праві потрібно розуміти, як утворюється держава, з чого вона починається, що є фундаментом для побудови міцної системи влади, як побудувати систему державних органів, щоб вони діяли в інтересах не держави, а суспільства, відштовхуючись від принципів верховенства права і гарантій забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Під формою держави зазвичай розуміють порядок організації діяльності державних органів, що містить в собі три складових елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму політичного режиму.

Можна припустити, що форма державного правління є одним з основних сладових частин структури форми держави.

Під формою правління розуміють структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл повноважень ними між ними.

Форма державного правління дає можливість зрозуміти, як утворюються вищі органи влади, від чого залежать відносини між ними, як завдяки системі державних органів гарантуються і реально забезпечуються права і свободи громадянина.

Форма державного устрою не менш важливий елемент форми держави, який доповнює два інші елементи і є структурною чатиною всієї системи поняття „форма держави”.

Форма державного устрою дає можливість проаналізувати, з яких частин складається внутрішня структура держави, на основі чого будуються принципи взаємовідносин між центральними та місцевими органами.

І, нарешті, третім елементом форми держави є політичний режим. Ця складова системи показує якими методами здійснюється державна влада, чи у відповідності до закону політична „верхівка” реалізовує свої повноваження, чи не перевищує службові обов’язки, чи є людина найвищою цінністю в країні, чи реально виконуються всі, гарантовані державою права і свободи громадян.

Всі ці три елементи постають в певній динамічній єдності,доповнюючи одне одного для визначення точного змісту держави.


Література

1. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государств. – М.: Наука, 1971.

2. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. Вид. 5-е, зі змінами – ЛІЛЕЯ, Тернопіль 2002, - С. 58-60.

3. Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

4. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

5. Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

6. Венгеров А.Б. „Теорія держави і права” - М.: Юрист, 1994.

7. Лівшиць Р.З. „Теорія права” - М.: БЕК, 1994.


[1] Рабинович П.М. Основи загальної теорії держави і права: Навч.Посібник.Вид.5-е-Лілея, Тернопіль 2002,- С. 58.

[2] Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

[3] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

[4] Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий