регистрация / вход

Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні

Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст, їх взаємодія в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини. Сприяння і перешкоди демократії для розвитку в Україні. Напрями реформування політичної системи.

Зміст

Вступ

Розділ I. Політична система та інститути громадянського суспільства в Україні: теоретичний та практичний контекст

1.1 Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст

1.2 Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку

1.3 Політична система в Україні. Імовірні напрями реформування

Розділ II. Соціально – правова держава і громадянське суспільство: міра збігів інтересів і напряму діяльності

2.1 Взаємодія держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини

2.2 Громадянське суспільство: тенденції до зміцнення

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність теми дослідження.Не потребує доказів теза про те, що проблема вдосконалення діяльності владних структур і формування інститутівгромадянського суспільства є не тільки актуальною, а й надзвичайноскладною, має комплексний характер.

Саме життя поставило це питання центр уваги вітчизняних дослідників. Зацікавила ця проблема і мене. Тому, що досвід 18-ти років незалежності України переконливо засвідчив, що досягти ефективної роботи політичної системи, нормального функціонування економіки, добробуту громадян можливо лише за умов залучення громадської ініціативи за всіх без винятку сфер життя. Машина державної влади може лише більш або менш вдало використати цей потенціал, але без нього її «шестерні» будуть обертатися у повітрі.

В умовах коли Україна опинилась у тяжкій системній кризі, особливу вагу мають теоретичні розробки вчених-суспільствознавців – адже, як відомо, немає нічого практичнішого за хорошу теорію. Яким має бути співвідношення суспільства і держави, яким критеріям повинно відповідати суспільство, щоб його можна було кваліфікувати як громадянське? Які ймовірні сценарії розвитку громадянського суспільства і народовладдя в Україні? На ці та інші питання необхідно дати обґрунтовану наукову відповідь.

При написані роботи, однією з основних, вважають тезу про те, що громадянське суспільство є основою держави і його становлення відбувається у тісному зв’язку з становленням правової, соціальної держави. Впевнений, що на сучасному етапі роль держави в громадянському суспільстві зростає. Самі інститути громадянського суспільства потребують сильної державної влади, яка створила б правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування.

В цьому контексті важливим є виклад у моїй роботі таких актуальних у теоретичному і прикладному контексті проблем, як становлення інститутів громадянського суспільства в Україні; міра збігу інтересів і напрямок діяльності соціально-правової держави і громадянського суспільства; взаємодія держави і суспільства, становлення громадянського суспільства.

Має право на існування теза, що ніхто не може переконливо сказати про те, що таке громадянське суспільство, але всі визнають що це добре.

У політологічній літературі наведено чимало визначень поняття «громадянське суспільство», серед них: «громадянське суспільство- це людська спільнота, що включає в себе добровільно сформовані первинні не державні структури в економічній, політичній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності суспільства: це сукупність не державних відносин і сфера прояву вільних індивідів, організацій і асоціацій громадян.» Або: «громадянське суспільство – це система приватних осіб, груп та інститутів не залежних ( в усякому разі безпосередньо) у своїй діяльності від держави її органів та установ.

Визначальним тут є взаємозв’язок держави і громадянського суспільства.

Серед різноманітних теоретичних моделей, що розкривають механізм зв’язку державної влади і суспільства виділяють дві – класична ліберально - демократична, що отримала найбільш повне втілення на практиці в Англії і США і етатистська модель сформована в Німеччині у першій половині 19ст., яка справила вирішальний вплив на політичний і правовий розвиток держав центральної і східної Європи. Можна стверджувати, що і в Україні реалізується етатистська модель, коли на перше місце виходять не природні права і свободи, а соціальні права громадян, коли держава забезпечує прийнятний мінімум умов для життя гідного людини.

Обєктом дослідження є: становлення і характеристика етапів розвитку громадянського суспільства, як у світі так і в Україні.

Предметом дослідження є: праці визначних науковців, які досліджували розбудову громадянського суспільства, а саме: діяльність органів законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій.

Мета дослідження: полягає в тому, щоб на основі широкої джерельної бази висвітлити суть, напрями, етапи розбудови громадянського суспільства сприяння і перешкоди для розвитку. Показати особливості політичної системи в Україні, імовірні напрями реформування державних структур, взаємодію держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини.


Розділ I.

Політична система та інститути громадянського суспільства: теоретичний та практичний контекст

1.1 Правова держава і громадянське суспільство: історичний і політологічний контекст

Дискусія про громадянське суспільство, що спалахнула на початку 2002 р., хоча й мала короткотерміновий і дещо суперечливий характер, зрештою, віддзеркалювала потребу грунтовно висвітлити теоретичні та прикладні аспекти проблеми, що стала актуальною на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку України.

Проблема громадянського суспільства є не тільки об'ємною, а й надзвичайно складною, має комплексний характер. Комплексність її полягає в тому, що вона так чи інакше піднімає низку ключових питань, зокрема: співвідношення суспільства і державної влади, прав і обов'язків громадян перед державою і обов'язків держави перед громадянами; правового регулювання суспільних відносин; діяльності політичних партій і громадських організацій; місця та ролі засобів масової інформації.

У цьому контексті логічним бачиться той інтерес, який виявляє наукова громадськість до цієї проблеми. Відбуваються наукові конференції, «круглі столи». Вийшли друком монографії, збірники наукових праць. У фокусі наукового інтересу опинились питання: що дозволяє вважати суспільство таким, яке досягло рівня, коли його тип справедливо кваліфікувати як громадянське суспільство? І які саме особливості суспільства роблять його громадянським? Інтерес підігрівався і тим, що деякі автори взагалі відкидають поняття громадянського суспільства, стверджують, що воно застаріло, належить до минулого.

Сучасні концепції громадянського суспільства своїм корінням сягають у глибину античності і середньовіччя. З часів Платона і Цицерона поняття громадянин «(від давньогрецького polites лат.civilis) пов’язано з поняттям прав і обов’язків, а у політології поняття громадянське суспільство найтіснішим чином пов’язане з поняттям право.

Для Аристотеля громадянське суспільство і держава є взаємозамінними поняттями: «держава є сукупність громадян, громадянське співтовариство».

Платон і Аристотель виходили із того, що суспільне життя без держави без встановлюваного і підтриманаго нею порядку призведе до безладдя і не обіцяє нічого доброго громадянам. З наявністю держави Аристотель повязував можливість функціонування права, а останнє є мірилом справедливості й регулюючою нормою політичного спілкування. Цементуючою силою суспільної згоди давньогрецький мислитель вважав середні верстви. Аристотель прагне дати визначення поняття державного устрою: «верховна влада скрізь пов’язана з порядком державного управління, а останє і є державним устроєм.» У державному устрою мислитель виділяє три частини: перша – законодавча, друга – посади, третя – судові органи».

Творці християнської політичної теорії (Аврелій Августін і Фома Аквінський різко протиставляли церкву і державу). Вся історія людства – грандіозне звершення задуму божественного творіння. Поява церкви в цілому має вирішальне значення. Держава перетворюється на «світську руку церкви», єдність роду людського означає - єдність християнської віри під егідою церкви. Потрібно зазначити, що в епоху середньовіччя базою утворення поняття громадянського суспільства були міські західно – європейські общини, які впродовж століття протистояли утискам феодальної держави. Середньовічні міста з їх самоврядуванням, не закріпаченим працівником, етнічним і релігійним розмаїттям і терпимістю були викликом феодальній політичній роздробленості й деспотичним формам королівсько - царської регламентації соціального життя. Міста феодальної Європи, що отримали магдебурзьке право не були державами в державах. Їх справжній статус був дещо іншим - вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн.

Як відомо магдебурзьке право – феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і судів феодалів, виникло у тринадцятому столітті у м. Магдебурзі, а протягом 13 – 18 ст. воно поширилося в Чехії, Угорщині, Польші, Литві, а звідти – на території Білорусії і України. Львову Магдебурзьке право надане в 1356р. ( збереглося до 1786р.), Києву – в 1494- 1497 (збереглося до 1835р.) У 15 – 18 ст. Магдебурзьке право отримало більшість міст України.

Громадянське суспільство охоплює період від кінця ХVІІ до першої половини ХІХ ст. Його основні положеня сформульовані такими видатними філософами як Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтескє, Г. Гегель, іншими мислителями того часу. З їхніми іменами пов’язано формування засад, властивих і нинішнім концепціям взаємовідносин суспільства і держави йдеться насамперед про договірну концепцію громадянського суспільства.

Англійський мислитель Томас Гоббс (1588-1679) виходив із того що держава виникла на основі «суспільного договору» із «природного стану, коли люди жили розрізнено і перебували в стані «війни всіх проти всіх». У результаті суспільного договору громадяни делегують частину своїх прав главі держави (або державним органам), на якого покладається функція охорони миру і забезпечення добробуту громадян. Благо народу - вищий закон держави. Прихильник сильної державної влади (політичного абсолютизму) Гоббс проголошував інтереси держави вищим критерієм моралі. У своїй праці «Левіафан» (1056) він створив гімн державі, яка приводить до влади розуму, миру, безпеки, багатства, цивілізованої упорядкованості. Томас Гоббс першим вводить в політичну науку термін «громадянське суспільство», яке він ототожнював з державою.

Метою держави є соціальний порядок, забезпечення безпеки громадян. Підкорення підлеглих державі — безумовне, влада держави — абсолютна. Його співвітчизник Джон Локк (1632-1704) виступав за буржуазно -конституційну монархію і розподіл функцій влади: законодавча належить парламенту, виконавча — суду і армії, реферативна — королю і міністрам. Законодавча влада є верховною. Заперечуючи проти вчення Т. Гоббса щодо абсолютного, необмеженого характеру державної влади, Локк доводив, що основним обов'язком держави, яка виникла на основі «договору», є дотримання «природного права», захист особистої свободи і приватної власності громадян. У роботі «Два трактати про правління» Джон Локк розглядав широкий комплекс проблем державної влади і громадянського суспільства, політичних свобод, законності. Враховуючи застереження Гоббса, що природний стан може перетворитись на війну всіх проти всіх, Локк розглядає природний стан як перехідний, такий, що має змінитися на інший, більш безпечний і стабільний. Таким станом він вважає політичне або громадянське суспільство.

Стрижнем політичної теорії Жан-Жака Руссо (1712-1778), яку він виклав у своїй основній праці «Суспільний договір, або Принципи політичного права», є вчення про народний суверенітет як здійснення загальної волі. Згідно з концепцією Руссо, золотий вік людства, коли люди жили в єдності з природою і їх взаємовідносини визначалися не егоїстичним розрахунком, а простими і щирими відчуттями, скінчився з моменту появи приватної власності в результаті огородження і привласнення землі. На цій основі виникає громадянське суспільство, в якому закріплюється матеріальна нерівність, і держава, в якій фіксується нерівність соціальна між панівною і підвладною їй частиною суспільства. Вихід французький мислитель бачить в переході від природного стану до розумного, і справедливого устрою суспільства шляхом суспільного договору, народного суверенітету, загальної волі. Ця воля, в свою чергу, виступає джерелом законів, мірилом справедливості і головним принципом управління: Закони, власне, — це лише умови громадянської асоціації. Жан-Жак вважав, що підкорятися своїм пристрастям — означає, бути їх рабом, а дотримуватися закону, добровільно прийнятого, означає бути цілком вільним. Він виступав за всенародні референдуми з ключових питань суспільного життя, сформулював ідею народного суверенітету. Визначаючи критерії хорошого правління, французький філософ зазначає, «за всіх інших рівних умов таке правління, коли без сторонніх коштів, без надання права громадянства, без колоній громадяни плодяться і множаться, є, без сумніву, кращим правлінням; за якого народ зменшується числом і зубожіє, є гіршим».

У кінці XVIII — на початку XIX ст. на зміну традиційній концепції єдиного суспільства - держави приходить концепція, прихильники якої стверджували, що громадянське суспільство відмінне від держави, його не можна ототожнювати з останньою. Виділяють два напрями цієї концепції.

Прихильники першого відстоювали ліберально - демократичну модель

виходили із саморегулюючих можливостей громадянського суспільства, в центрі якого знаходиться вільна і незалежна особистість. Відмічалася можливість деструктивного впливу держави на суспільство. Найбільш рельєфно ця концепція сформульована французьким мислителем А. де Токвілем. Базовим елементом громадянського суспільства Токвіль вважає общину. Важлива роль у функціонуванні громадянського суспільства належить різного роду асоціаціям: сімейним, професійним, релігійним тощо. Взаємодія громадянського суспільства і держави (автор категорично не протиставляє їх одне одному) забезпечується низкою механізмів, а саме -системою виборів, і політичними асоціаціями. Концепція мислителя стала, по суті, теоретичною і практичною базою для дослідження структури громадянського суспільства. З цією концепцією кореспондують ідеї одного із «батьків-засновників» США, президента Томаса Джеферсона (1743-1826), який вважав, що держава стає правовою тоді, коли вона дотримується прав і свобод особи. Для їх захисту створюються правові інститути, механізм стримувань і противаг, згідно з яким кожна з трьох влад є відносно рівною.

Прихильники другого напряму, який спирається на німецьку філософську традицію, розвивали етатистську модель, розглядали громадянське суспільство як особливу сферу соціуму, відмінну від держави, але не протилежну їй; при цьому перевага віддавалася праву і законам.

Німецький філософ, соціальний мислитель Іммануїл Кант (1724-1804) є одним із творців концепції «правової держави» і «громадянського суспільства». Країною повинні правити не люди, а закони. У праці «Метафізика нравів» Кант стверджував, що в правовому суспільстві громадянська свобода постає як право особи підкорятися тільки тим законам, із справедливістю яких вона згодна і добровільно дотримуватися яких вона бере на себе зобов'язання — «правові атрибути суть: заснована на законі свобода кожного не підкорятись іншому закону, крім того, на який він дав свою згоду». Тільки загальна воля народу може бути джерелом усіх законів у правовій державі.

Оригінальне бачення діалектики громадянського суспільства і держави знаходимо у представника німецької класичної філософії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). В основу концепції громадянського суспільства він поклав еволюцію форм людського співжиття. Соціальна історія, за Гегелем, — це розгортання моральної ідеї на трьох основних ступенях історичного розвитку. Гегель називає елементами громадянського суспільства сім'ю і стани (землероби, ремісники, фабриканти, торгівці), які утворюють дві підвалини цього суспільства. Стани утримуються зсередини добропорядністю і становою честю. Чернь - паразитична асоціальна маса — випадає із структури громадянського суспільства, однак утримується в суспільстві. Відстоюючи тезу про недопущення будь-яких форм суспільного паразитизму і утриманства, Гегель констатував: «В Афінах діяв закон, який зобов'язував кожного громадянина звітувати, на які кошти він живе; тепер же вважається, що це нікого не стосується». В цілому Гегель тяжів до ствердження примату держави над громадянським суcпільством. Держава представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в підвладному стані, держава може забезпечити його свободу. Гегель розрізняв і диференціював державу і громадянське суспільство. Німецький філософ вважав, що громадянське суспільство перебуває не всередині держави, а існує поряд з ним. У «Філософії права» читаємо: «Громадянське суспільство є диференціація, яка виступає між сім'єю державою, хоча розвиток громадянського суспільства настає пізніше, це важливіше, ніж розвиток держави». Приватні інтереси представляють сім'я і громадянське суспільство, загальний інтерес - держава. При зіткненні інтересів сім'ї і громадянського суспільства вони мають бути підкорені державі. І тим самим сім'я і громадянське суспільство є частинами держави. Зразковим державним устроєм Гегель вважав конституційну монархію, насамперед пруську.

Проте в повному обсязі ідеї правової держави і громадянського суспільства формуються починаючи з 17ст. За визначенням професора Каліфорнійського Університету Дж. Олександра розвиток ідеї і практики громадянського суспільства пройшов три стадії названі ним громадянським суспільством I, II, III.

Громадянське суспільство-Iліберально-демократичноїта етатистської моделі на практиці були буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, формувало закони, громадську думку щодо проблем, які були визнані загальнозначущими. Ідея громадянського суспільства, яка виникла у XVIII ст., виконала своє призначення як засіб ідеологічного забезпечення буржуазних революцій. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Водночас ринок ніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності.

Громадянське суспільство-II. Його період тривав від середини XIX до другої половини XX ст. У цей час відбувається усвідомлення тих негативних тенденцій, які з розвитком буржуазного суспільства приніс ринок, зростання стурбованості ними, наростання соціальних антагонізмів і загострення класової боротьби. У багатьох країнах, де раніше була розроблена і реалізувалася теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його параметри. На практиці це виявляється в опануванні насильницькими методами вирішення конфліктів; стають популярними соціалістичні концепції і одна з найрадикальніших із них — марксизм.

Карл Маркс (1818-1883) услід за Гегелем розглядав громадянське суспільство як історично закономірний феномен і пов'язував його формування з відповідним ступенем розвитку суспільства, насамперед буржуазного. Громадянське суспільство для Маркса є формою, в якій здійснюється економічний розвиток, сфера праці, виробництва і обміну. У вступі «До критики політичної економії» він характеризував громадянське суспільство як похідне після матеріальних умов життя і вважав, що «анатомію громадянського суспільства необхідно шукати в політичній економії». Громадянські зв'язки і громадянське суспільство є формою класових відносин, яка породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом із ним. В умовах соціалізму К. Маркс уявляв процес формування громадянського суспільства через створення сильної держави - диктатури пролетаріату, яка, змінюючись та перетворюючись на всенародну державу, передає свої владні функції суспільству і врешті-решт відмирає, а на її місці з'являється громадянське суспільство. Аналогічної думки дотримувався і В.І.Ленін. Реальна дійсність довела утопічність цієї концепції.

Таким чином, можна говорити, що наприкінці XIX ст. сформувалися відмінні від попередніх підходи до явища громадянського суспільства і відповідні їм теоретичні конструкції. Також слід зазначити, що саме з цього часу починається доволі тривалий спад інтересу до цієї проблематики. Одна з причин цього полягає в безоглядному втручанні держави, тоталітарних режимів XX ст. (у цей час виникають фашистські режими — в Італії при владі став Муссоліні, у Німеччині — Гітлер) у сферу приватного життя громадян. Концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Громадянське суспільство. Відновлення інтересу науковців до проблематики громадянського суспільства відносять до 70-80-х рр. XX ст. Загальна причина такого інтересу — в протесті проти одержавлення суспільства, засилля в ньому владних структур. Центр ваги у вивченні соціальних проблем переноситься з соціалізму на аналіз процесу переходу від тоталітаризму через авторитаризм до демократичного устрою, а також на дослідження проблем громадянського суспільства.

Але не ліберально-демократична, а, скоріше, етатистська модель взаємозв'язку держави і суспільства оволодіває правовим полем держав Центральної і Східної Європи. І Україна не стає винятком.

До проблеми громадянського суспільства привернута увага дослідників на пострадянському просторі. Виділяються декілька напрямів, за якими здійснюється його вивчення. Перший: досліджується ідея громадянського суспільства, її еволюція, теоретичний зміст на різних етапах історії (В.Біблер, В.Варивдін, К.Гаджієв та ін.). Другий пов'язаний із дослідженням суті, структури, функцій громадянського суспільства, взаємодії його окремих елементів (російські дослідники З. Голенкова, М. Кудряшова, Я. Кузьмінов, В. Смольков та ін.; українські вчені В. Барков, І. Кресіна, М. Михальченко, Т. Разова, Г. Щедрова та ін.). Третій орієнтований на вивчення діалектики взаємовідносин громадянського суспільства і держави, їх взаємодії у рамках типологічно різних політичних систем (російські дослідники- Г. Авцинова, Т. Ворожейкіна, М. Ільїн, Б. Коваль та ін.; серед українських учених: В. Бабкін, В. Селіванов, А. Сіленко, О. Скрипнюк, Кропивко О., Ісакова Н. та ін.).

Отже, історія політичної думки свідчить про багатоманітність теоретичних концепцій громадянського суспільства, які за великим рахунком можуть бути зведені до двох: громадянське суспільство — це особлива позадержавна сфера соціуму; громадянське суспільство розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з державою взятою в цілому. При цьому під державою маються на увазі самі владні політичні структури. В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. остання ідея стає панівною.

Політологічний контекст. Виходимо з того, що сутність політичного режиму характеризується наявністю в ньому інститутів правової держави. При тоталітарному режимі правова держава відсутня, при авторитарному її інститути перебувають в процесі становлення, при демократичному режимі вони розвинуті.

Правова держава — це тип держави, основними ознаками якої є безроздільне панування права, якого всі дотримуються, верховенство закону, поділ функцій влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави. Отже, мета правової держави — служіння відповідному закону і обумовленому ним соціальному і політичному порядку. Критерієм для віднесення певної держави до правових слід визначити стабільність суспільства, оперативність державного врядування, відносну задоволеність громадян діяльністю владних органів. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Зрештою, «правова держава може формуватись разом із становленням громадянського суспільства. Правова держава — це продукт, гарант, іпостась, «виток» і набуття громадянського суспільства. Одне без одного неможливо».

У методологічному контексті найбільш продуктивним, на мій погляд, є такий підхід. Громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається у тісному зв'язку із становленням правової, соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство — суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно із державою утворює розвинені правові відносини. Це суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в такому суспільстві має гарантоване право вільного вибору нею тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, обмінюватися поглядами.

Виділяють такі основні параметри, які розкривають сутність громадянського суспільства. В політичному відношенні формою існування громадянського суспільства є демократія: діють механізми загальних і рівних виборів, розподілу функцій влади, примат права. В економічному відношенні громадянське суспільство є системою ринкового типу, в основі якої - приватна власність. З точки зору соціальної структури для громадянського суспільства характерна багатоманітність соціальних груп і прошарків. Проте соціальною базою громадянського суспільства є середній клас. У духовному плані громадянське суспільство характеризується плюразалізмом ідей і думок, толерантністю, критичним ставленням до дійсності, раціоналізмом і гуманізмом.

Цінність і значущість громадянського суспільства визначаються його функціями. Це — функція адаптації (йдеться про корекцію процесу функціонування держави мирними, легітимними засобами); функція ціледосягнення (досягнення консенсусу в суспільстві); інтегративна функція (створення необхідних економічних, політичних, культурних умов для саморозвитку різноманітних і різнорівневих суб'єктів); функція відновлення структури і зняття соціальної напруги.

Громадянське суспільство, незважаючи на відповідну автономність, тісно пов'язане з державою. Громадянське суспільство і держава перебувають у складній інверсії і взаємно доповнюють одне одного. В реальному житті спостерігаємо три діалектично суперечливих варіанти взаємовідносин громадянського суспільства і держави.

Перший. Громадянське суспільство придушується державою, як наслідок виникає тоталітарний режим. Щодо його узагальнюючого визначення, то тоталітарний режим (або тоталітаризм) — це державно-політичний устрій суспільства, основою якого є сильна харизматична особистість (особиста диктатура), повний (тотальний) контроль партії над політичною, економічною, соціальною і духовною сферами життя суспільства. Тоталітаризм є найбільш витонченою формою авторитаризму.

Другий. Існує хитка рівновага між громадянським суспільством і державою, і тоді виникають авторитарні режими різного ступеня жорсткості. Авторитарний режим (авторитаризм) — державно-політичний устрій суспільства, при якому носієм влади є одна людина або група людей; режим спирається на силу або за необхідності може продемонструвати її наявність; монополізує владу і політику; опозиція існує умовно; авторитаризм обмежено втручається в економіку; кадри призначаються згори, при цьому переважають особисті симпатії і вірність вождю. Авторитаризм є перехідним етапом від тоталітаризму до демократії і за відповідних умов може вивести суспільство з економічної кризи, сприяти розвитку демократії, формуванню правової держави та громадянського суспільства.

Третій. Держава виконує волю громадянського суспільства, діє в рамках права як правова держава. Тоді виникає і діє демократичний режим. Це такий державно-політичний устрій, за якого в суспільстві управлінські функції виходять з основного принципу: народ є джерелом влади. Політична система демократичного режиму характеризується чіткою визначеністю функцій законодавчої, виконавчої, судової влади. Функціонує багатопартійна (двопартійна) система, а також офіційна опозиція, яка конкурує зі своїми політичними суперниками і відтак сприяє розв'язанню нагальних соціально-економічних проблем. Тільки в умовах демократії держава визнає громадянське суспільство повноправним партнером. Наявність демократичного режиму — необхідна передумова формування правової Держави, системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства. В свою чергу наявність інститутів громадянського суспільства свідчить про невпинний поступ суспільства до демократичного устрою свого життя.

Громадянське суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Виділяють такі суттєві прикмети розвиненості громадянського суспільства:

1. Суспільство стає громадянським тільки тоді, коли набір, розвиток і конфігурація недержавних об'єднань спроможні приборкати державу, змусити її стати активним захисником інтересів громадян, спонукати стати правовою державою. Тип суспільства, в якому панує закон, називають «громадянським суспільством».

2. Громадянське суспільство досягає такої оптимальної ситуації, коли економіка підконтрольна державі, але не залежить від неї.

3. Ця суттєва прикмета полягає у тому, що зовсім не свавілля, а свобода є основою буття особистості у такому суспільстві. Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як свого роду соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди. Чим більше розвинуте громадянське суспільство, тим більше підстав для демократичних режимів; чим менша розвинутість, тим більша ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Виникнення громадянського суспільства детерміновано розмежуванням прав людини (на життя, прагнення до щастя) і прав громадянина (політичні права). Отже, найважливішою передумовою існування як громадянського суспільства, так і правової держави є особа, яка володіє правом на реалізацію як політичних, економічних, так і культурних, духовних потенцій, здійснюючи які, особа через громадянське суспільство забезпечує відтворення соціального життя.

Якщо основним елементом громадянського суспільства є особа, то його несучі конструкції — всі ті соціальні інститути, які покликані сприяти всебічній реалізації особи, її інтересів, устремлінь. Інтереси і потреби виражаються через такі інститути громадянського суспільства: у політичній сфері - партії, органи місцевого самоврядування, суспільно-політичні об'єднання, незалежні засоби масової інформації, жіночі, молодіжні асоціації; в економічній - профспілки, асоціації підприємців, товариства захисту прав споживачів; у соціальній - сім'я, незалежні організації освіти, дозвілля; в культурній - різноманітні творчі, наукові спілки, національно-культурні товариства, релігійні конфесії. Усі ці інститути повинні діяти в межах єдиного для всього суспільства, держави і владних інститутів правового поля.

У структурному відношенні громадянське суспільство можна уявити у вигляді діалектичної сукупності чотирьох основних сфер: політичної - це відносини, що виникають у зв'язку із задоволенням політичних інтересів і свобод шляхом забезпечення участі громадян у різного роду партіях, рухах, державних і громадських справах, асоціаціях; економічної — це економічні відносини, і насамперед відносини власності; соціальної — це утвердження середнього класу; духовної — це віддзеркалення процесів функціонування і розвитку громадянського суспільства в суспільній та індивідуальній свідомості у вигляді наукових теорій, концепцій і у формі буденної свідомості, життєвого досвіду, традицій.

У розвинутих демократичних країнах простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження на соціальну сферу; громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної сфери. Відбуваються соціалізація держави і політизація громадянського суспільства.

Отже, громадянське суспільство — це система забезпечення життєдіяльності політичної, економічної, соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі цінностей від покоління до покоління.

1.2 Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку

Що ми вкладаємо в поняття «демократія»? Як відомо, «демократія» в перекладі з грецької (demos— народ і kratia— влада) — «народовладдя», що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом і носієм. Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їх діяльністю; вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального рівного виборчого права і здійснення цього права у процесі виборів, референдумів тощо.

У Стародавній Греції в ранній період її існування демократія розумілась як особлива форма, різновид організації держави, за якого всі громадяни володіють владою і користуються рівними правами в управлінні державою. За монархії, тиранії владу має одна особа; аристократії, олігархії - група осіб. Нагадаємо, що і Платон, і Аристотель скептично ставилися до демократії, відносячи її до «неправильної форми» правління. У сучасній політичній мові термін «демократія» - один із найпоширеніших і багатозначних. Насамперед цей термін вживається для визначення типу держави і політичної системи в цілому.

З давніх часів існують два підходи до демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптивний). Перший передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу. Описово - емпіричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує насправді. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії. Ці підходи взаємозв'язані, їх поєднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета суспільно-політичного розвитку суспільства. Реальна демократія в кращому разі — влада більшості над меншістю, в гіршому — панування добре організованої, що спирається на економічну, а також інформаційну владу і соціальні привілеї, меншості над більшістю за її формальної згоди.

Зазначимо, що демократія — це не тільки вільні вибори та верховенство народу, не тільки плюралізм політичних інтересів, а й жорстка система державної субординації з чітким розподілом повноважень, яких дотримуються не лише завдяки декретам і постановам, а й через силові структури вищих органів, обраних народом і підтримуваних ним. На цих фундаментальних принципах будуються будь - які демократичні держави.

Сучасні, засновані на цінностях лібералізму демократії доповнюють ці принципи принципами пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону, поділу функцій різних гілок влади .

У політичній науці вся багатоманітність демократичного процесу зведена до деяких теоретичних конструкцій, або моделей демократії.

1. «Протективна» («захищаюча») демократія. Прихильники цієї моделі Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск'є вбачали смисл демократії у тому, що вона убезпечує громадян як від сваволі влади, так і від беззаконних дій приватних осіб, а також рівність всіх перед законом. Інституційною рисою демократії є регулярні вибори.

2. «Розвиваюча» демократія. На думку Жан-Жака Руссо, адепта цієї моделі демократії, головним недоліком усієї попередньої політичної теорії було нехтування моральними аспектами влади і її використання. Демократія — не тільки державний механізм, а й засіб удосконалення людей, розвитку їх здібностей. Руссо виступав за пряму демократію.

3. Модель «відмирання держави». Карл Маркс, автор цієї моделі, пов'язував свободу із припиненням економічної експлуатації; одним з правових агентів, на його думку, служить держава. «Справжня демократія» це - бездержавний лад, в якому державне управління поступається місцем самоврядуванню. Зауважимо: радянська влада, яка проектувалася Леніним і була реалізована Сталіним, у своєму реальному функціонуванні помітно відрізнялася від марксової ідеї, проте це не свідчить проти Маркса як теоретика демократії.

4. «Змагальний елітизм.» Основоположники його Макс Вебер, Йозеф Шумпетер надавали демократії суто технічного значення. Це — метод відбору найбільш талановитої і компетентної владарюючої еліти, спроможної взяти на себе відповідальність як за законодавство, так і за адміністрування.

5. «Плюралістична» демократія. Прихильники цієї моделі демократії Девід Трумен, Роберт Даль бачать основне значення демократії у захисті прав меншин. Суспільство — це сукупність численних малих груп, кожна з яких прагне задовольнити власні інтереси. Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії цих груп.

6. «Легальна» демократія. Ця модель демократії, послідовниками якої є Фрідріх Хайек, Роберт Нозик, кореспондує з моделлю «протективної» демократії. Її основний принцип — закон повинен стояти вище волі народу. Як і «протективна», «легальна» демократія передбачає відокремлення держави від громадянського суспільства (особливо в економіці).

7. «Партиціпаторна» демократія. Англійське слово participate означає «участь». Саме в цьому автори даної моделі Нікос Пулантцас, Керол Пейтмен, Бенджамін Барбер убачають ключ у формуванні нового типу громадянина — компетентного, зацікавленого у розв'язанні проблем усього суспільства і поєднуючого гостре відчуття індивідуальності з колективізмом.

Насамкінець наголосимо, що названі моделі демократії пов'язані між собою і відображають її реальні форми. Моделі демократії — це ціннісні, насичені теоретичні конструкції, і деякі з них прямо служили виправданням відповідних політичних практик. Через те користуватися ними слід украй обережно, але й обійтися без їх використання теж неможливо.

За сучасних умов демократизм, окрім іншого, означає особисту, індивідуальну свободу людини; соціальну активність, участь громадян у житті держави, у розв'язуванні суспільних проблем. Найпершою умовою демократичності суспільства є відповідна налаштованість громадян, відповідний рівень громадянської культури. Демократія — це духовний стан людей, характер їхніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Демократія буває такою, якими є самі люди. Водночас демократія — важливий універсальний засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення держави і громадянського суспільства, вільногорозвитку особистості.

Як народ здійснює владу? Різноманітні демократичні теорії можна поділити на дві групи: безпосередньої і представницької (репрезентативної) демократії.

Безпосередня — виходить із того, що в демократичній державі воля народу і державна влада повинні бути тотожні. Сам народ має безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади (референдум, пряме голосування, всенародне обговорення тощо). В історії безпосередньою була антична демократія, а також демократія в старому Новгороді, Пскові та інших містах держави.

На думку прихильників безпосередньої демократії, тільки вона є справжнім народовладдям і забезпечує справжню легітимність влади; долає політичне відчуження громадян, підвищує стабільність політичної системи; розширює потенціал легітимності політичних рішень за рахунок участі багатьох людей; забезпечує ефективний контроль за політичними інститутами та посадовими особами. До недоліків безпосередньої демократії її критики відносять низьку ефективність рішень через недостатню компетенцію тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького управління. Головний акцент робиться на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади та державного управління. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади і посадових осіб. Отже, демократія - це владні органи, які обирає народ, а якщо необхідно, то народ їх і імітує. Демократія — це уряд, сформований народом, із власним курсом.

Концепція представницької демократії отримала специфічне обгрунтування в теорії елітарної демократії. Суть її полягає в тому, що в сучасній демократичній державі має діяти принцип політичного поділу праці, за яким реальна влада повинна належати політичній еліті, а маси мають право періодичного, головним чином електорального, контролю за її діяльністю. За елітарної демократії її розвиток пов'язаний не з розширенням прямої участі мас у політичному процесі, а зі створенням ефективного механізму рекрутування результативної, дійової еліти, підконтрольної народу.

Головною перевагою представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у вирішенні суспільних завдань. Це чіткий поділ влади, висока компетентність і відповідальність осіб, які ухвалюють рішення. До недоліків представницької демократії слід віднести фактичне відсторонення народу від влади в період між виборами, а депутатів і чиновників - від пересічних громадян; наростання в державі авторитарних тенденцій управління; широкі можливості політичного маніпулювання під час прийняття неугодних більшості рішень за допомогою складної, багатоступеневої системи влади; основні ланки механізму репрезентативної демократії (парламент уряд — прем'єр або президент) приймають рішення на свій розсуд і у змозі до невпізнанності сфальсифікувати волю народу.

Як зазначають політичні антропологи (і з цим не можна не погодитися), людина не завжди готова до демократії, бо вона — істота суперечлива, завжди ризикована і небезпечна, готова до виродження, піддається зовнішньому впливу, маніпулюванню і лише частково є розумною. У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, які готові до індивідуальної свободи й відповідальності, демократія справді створює найкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

У сучасній світовій практиці виділяють ціннісні і раціонально-утилітарні обґрунтування демократії.

Ціннісні розглядають демократію як цінність саму по собі, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя. Слід мати на увазі, що в реальному житті названі цінності мають відносний, релятивний характер. Така цінність, як свобода, і нині багатьма сприймається як тягар, пов'язаний з ризиком, відповідальністю, психологічним дискомфортом. Замість свободи перевагу віддають спокою, порядку, матеріальному благополуччю, іншим земним «радощам».

Відкрите суспільство означає сучасний пошук нових форм демократизації суспільства, спробу спроектувати таку модель суспільного розвитку, якій були б притаманні настанови на загальнолюдські цінності; суспільства, в якому маси мають змогу вільно обирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати владу. У політичній сфері концепція відкритого суспільства пов'язана з ідеєю плюралістичної демократії, згідно з якою політична система виступає як процес урівноваження групових інтересів, конкурують між собою. Це вища форма організації суспільства, що потребує високого рівня освіти, правової і організаційної безпеки, толерантності ідей, поглядів, думок. Відкрите суспільство існує тому, що побудоване на принципах збереження і адаптації системи до соціального середовища, яке постійно змінюється: плюралізм забезпечує широкий діапазон політичного вибору; співучасть в управлінні дає можливість здійснити відбір найбільш прийнятних рішень; періодична зміна парламенту і уряду сприяє своєчасному коригуванню політичного курсу.

1.3 Народовладдя та громадянське суспільство в Україні: можливості і реальність

Слід сказати, що й тепер, як і в грудні 1991 р., коли була проголошена незалежність України, тривога людей, суспільства в цілому не зменшилася. Спроби виправдати припущені помилки і кризову ситуацію тяжкою спадщиною чи труднощами перехідного періоду вже не сприймаються. Демократія має стверджуватися гідними діями та вчинками.

Вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про імовірність кількох сценаріїв його розвитку.

Перший — згортання громадянського суспільства і реставрація в тому чи іншому вигляді тоталітарного режиму, другий — поступовий еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства. Останній сценарій на сучасному етапі є найімовірнішим, проте не можна виключати і двох перших.

Утвердження громадянського суспільства в країнах, які стали на шлях демократичного розвитку, є непростою і тривалою справою. Дж. Кін. стверджує: «Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов'язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою». І далі: «Незріле громадянське суспільство може перетворитись на поле битви, на якому завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей».

Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства в Україні передбачає використання наявних передумов, свого роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянського суспільства.

Ідеться, насамперед, про Основний Закон держави. Конституція України законодавчо закріпляє права і свободи, якими володіє кожен громадянин держави і які держава йому гарантує. Відповідна стаття розділу І Конституції України стверджує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». І далі: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». «Права, свободи та обов'язки людини громадянина» таку назву має розділ II Основного Закону держави. У 53 статтях цього розділу визначені найважливіші конституційні права і свободи громадян України. Говорячи про перешкоди здійсненню конституційно закріплених громадянських прав і свобод, треба мати на увазі глибокий розрив між офіційно задекларованим і реально існуючим порядком їх здійснення.

Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному становленню громадянського суспільства в Україні, є нагромаджений населенням за роки незалежності досвіду громадянської самодіяльності і обстоювання своїх інтересів. На сучасному етапі в Україні йде активний процес формування основних структур громадянського суспільства.

Це, насамперед, політичні партії. На сьогодні в Україні існує 154 партії, що в декілька раз перевищує кількість партій навіть в країнах розвинутих демократій. Їх головна функція, яка має безпосереднє відношення до громадянського суспільства, полягає в артикуляції інтересів різноманітних соціальних прошарків населення. Далі йдуть групи інтересів, до яких належать об'єднання підприємців, професійні спілки, товариства споживачів, благодійні товариства. У міру створення інфраструктури ринку з'являються відповідні бізнесові спілки та асоціації. До цього слід додати «третій сектор» — неформальні, неурядові, некомерційні організації.

Своєрідним соціальним інститутом громадянського суспільства є органи місцевого самоврядування. Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Згідно із Законом України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Значущість місцевого самоврядування полягає в тому, що воно забезпечує оптимальне поєднання загальнодержавних інтересів та інтересів кожної місцевої спільноти і відіграє роль впливового інституту громадянського суспільства.

Оцінюючи діяльність структур громадянського суспільства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі прийняття політичних рішень з життєво важливих питань і здійснювати контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив громадських організацій на політичний арені все ще незначний, а їх можливості обмежені.

Подальший розвиток громадянського суспільства в Україні залежить від розв'язання низки непростих проблем. Одна з них — удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності Україні не вдалося створити ситуацію, за якої більшість її громадян відчували б себе активними суб'єктами політики. Громадянське суспільство в Україні має заявити про себе як центр ваги, з яким би мусили рахуватися владні структури, стати противагою владі.

Влада - одна з фундаментальних засад суспільства. Вона наявна скрізь, є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада це – здатність системи забезпечити виконання її елементами прийнятих забов’язань спрямованих на реалізацію колективних цілей. Бертан Рассел : «Влада може бути визначена як реалізація намічених цілей»

Влада – політична влада це – здатність і можливість однієї особи, групи людей справляти визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян і об’єднань за допомогою різноманітних засобів – волі, авторитету, права, насильства. Сутність політичної влади визначають її функції; формування політичної системи суспільства; управління справами суспільства і держави; створення відповідного типу правління, режиму і, зрештою, державно-політичного устрою суспільства.

Як відомо, політична влада ширша за змістом, ніж державна, оскільки відносно самостійне значення мають стосунки влади з громадськими об’єднаннями, політичними партіями, громадянами, зокрема під чаc виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади — форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусі і переході до застосування в управлінні авторитету та традицій. Культура влади базується на законі й авторитеті громадян, суспільства, правовій ідеї.

На сучасному етапі для українського народу нагальною потребою є не просто нова, а сильна демократична влада. Сила демократичної влади (за такою владою перспектива) значною мірою грунтується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, вирішальними є дії самої держави, її владних структур, які мають бути етично мотивовані. «Йдеться про якісні зміни самої держави і характеру її взаємовідносин із індивідами, які тепер зрілі, самостійні в своїх судженнях і діях громадяни. Держава не замінює мораль, вона продовжує, доповнює її.»

Остаточний вихід із глибокої економічної і політичної кризи, в якій нині перебуває держава можливий лише на шляху поглиблення демократії, приведення в дію матеріального та інтелектуального потенціалу країни. Для цього народ як суверен всієї влади в державі повинен мати організаційні структури для реалізації власної владної волі. Наявність демократії, офіційної опозиції — вирішальні умови необоротності демократичного процесу.

Термін «опозиція», як відомо, політична наука визначає як протидію, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є невід'ємним компонентом, свого роду індикатором демократичного суспільства і правової держави. У політичній практиці і науці визначають різні види і форми опозиції: стосовно системи влади — лояльні і нелояльні, за місцем дії — парламентські і непарламентські; за способом дії — системні і ситуаційно орієнтовані.

Сильною демократична влада може бути за наявності відповідних ресурсів. Діяльність громадян на підтримку своєї влади, формування реальних зразків їх правової поведінки є вирішальним соціальним ресурсом демократичної держави. В Україні поки що цього не сталося. Орієнтацію зроблено на підприємців, штучно створено і узаконено унікальну, навіть за світовими стандартами, спекулятивну та кримінальну буржуазію. За кордон вивозять сировину і матеріали, там же розміщується набутий на обкраданні власного народу капітал.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження (і не загарбання) речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріально і духовне виробництво. Адже зрозуміло, що доки держава не забезпечить себе достатньо міцним і надійним економічним базисом, доти будь – які сподівання на проведення сильної авторитетної внутрішньої і зовнішньої політики залишатимуться употопічними.

Наступна проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості та формування потужного середнього класу.

Соціальна структура українського суспільства характеризується на сучасному етапі наявністю чотирьох соціальних прошарків: верхній (реально правлячий прошарок, який виступає в ролі основного суб'єкта перетворень); середній (середні підприємці, менеджмент середніх і невеликих підприємств, середня ланка владних структур, найбільш кваліфіковані інженерно – технічні фахівці. Цей прошарок є або може бути соціальною опорою політичних і економічних перетворень); базовий (охоплює дві третини суспільства, має середній професійно-кваліфікаційний потенціал і відносно обмежені трудові можливості); нижній (в основному люди похилого віку, а також ті, хто не має професії і зайнятий малокваліфікованою працею). І нарешті, «соціальне дно» (злочинні елементи, алкоголіки, наркомани, бродяги, бомжі).

Стан, в якому перебуває середній прошарок, боротьба за виживання найчисленнішого базового прошарку, який ближчим часом не може розширити рамки середнього класу, робить відкритою проблему формування масової соціальної бази демократії і громадянського суспільства в Україні.

В умовах посиленим тенденцій до зубожіння, наявного і прихованого безробіття, низької оплати праці, все ще низьких пенсій, кризи системи охорони здоров'я, корупції в освіті соціальний захист населення, відстоювання його соціальних прав є центральною проблемою становлення громадянського суспільства в Україні.

І насамкінець — проблема, розв'язання якої значною мірою сприятиме розвитку громадянського суспільства в Україні — напрацювання консолідуючої ідеології.

Виходимо з того, що громадянське суспільство, ґрунтується на принципах ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб'єктів безперешкодно дотримуватися і відстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які віддзеркалюють різноманітні аспекти життя суспільства. Цей принцип не виключає;, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих і значущих для розвитку громадянського суспільства цінностей. «Необхідність створення в Україні повноцінного відкритого суспільства, основними елементами якого є громадянське суспільство, соціально-демократична та соціально-правова держава, домінує зараз не тільки у поглядах української політичної та інтелігентської еліти, а й у суспільній свідомості. Ключовими цінностями загальногромадянської ідеології могли б стати людська гідність, компетентність, відповідальність, патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість.

У цьому контексті важливо завершити процес модернізації Конституції та політичної системи України, досягти стратегічної мети українського суспільства: побудови демократичної, соціальної, правової держави.

На сучасному етапі роль Української держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі інститути громадянського суспільства потребують сильної державної влади, яка б створила правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування.


Розділ II.

Соціально – правова держава і громадянське суспільство: міра збігів інтересів і напряму діяльності

2.1 Взаємодія держави і громадянського суспільства в реалізації політичних та соціальних прав і свобод людини

Політична і соціальна модернізація Української держави виступає лише проміжною ланкою, засобом реалізації головної мети суспільного життя якою є розвиток людини, реалізація її економічних, політичних, соціальних і духовних прав і свобод. Рівень розвитку людини і забезпечення її прав і свобод - реальний критерій прогресу суспільства. Всі інші критерії лише допоміжні, додаткові.

Конституція України, щоб б про неї не казали, є однією з найдемократичніших в Європі і світі. Гасло розбудови незалежної, демократичної, соціально - правової держави конкретизовано у багатьох її статях. Рівність громадян України в правах і свободах, гарантованість цих прав і свобод доповнюються дуже важливим конституційним принципом: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Крім того, вимога рівності всіх громадян перед законом реалізує (хоча і формально) поняття суспільної справедливості, що несе в собі заборону дискримінації (привілеїв чи обмеження) за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання; за мовними або іншими ознаками.

У Конституції України закладені важливі принципи народовладдя, розподілу функцій різних гілок влади, верховенства права та інші, які покликані забезпечити реалізацію прав і свобод людини. Для цього передбачені різні механізми - безпосередня і представницька демократія, законодавчі, виконавчі і судові органи, гарантія прав, свобод і обов'язків для іноземців та осіб без громадянства. Причому кожна з гілок влади, здійснюючи власні функції, має можливості обмежувати дії органів інших гілок влади у випадку їх виходу за межі наданих повноважень. І якщо б принципи, які закладені в Конституцію України, реалізовувалися, проблем зі створенням демократичної, соціально-правової держави не було. Але від теорії до практики, від принципу Конституції до реалізації його в житті — складна і довга дорога.

На папері в ідеалі конституційні принципи начебто гарантують реалізацію політичних і соціальних прав і свобод людини через плідну взаємодію держави ігромадянського суспільства. Особливо це важливо по відношенню до так званих основних політичних і соціальних прав і свобод людини - свободи думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань, недоторканності житла, свободи і особистої недоторканності, захисту життя, здоров'я, судового захисту прав, свободи світогляду і віросповідання, свободи об'єднань для здійснення і захисту своїх прав і свобод, права на участь в управлінні державними справами, права на власність, прав на працю, відпочинок, соціальний захист тощо (ст. 21-68 Конституції України).

Але у суспільній практиці порушення прав і свобод людини, політичних партій, громадських організацій, сім'ї та інших суб'єктів суспільного життя є звичним явищем. Тому проблема взаємодії держави і громадянського суспільства в забезпеченні норм цивілізованого життя в українському суспільстві є надзвичайно актуальною і, мабуть, «вічною».

Україна - як суспільство і як держава має довгу і складну історію. В ній діють різні історичні тенденції розвитку, різні ідеологічні і політичні течії, існують різні орієнтації в економічному, політичному, соціальному і духовному житті. І незалежно від суб'єктивних намірів політиків у вільному суспільстві всім традиціям відкритий шлях. Тому в Україні буде побудоване симбіозне, синтезоване громадянське суспільство, яке і стане специфічною українською моделлю. І соціально-правова держава буде специфічно українською. В Україні співіснуватиме соціалізм (радянського і соціал-демократичного типів) і лібералізм,консерватизм і християнська демократія, націоналізм і космополітизм тощо. Тільки в закритому тоталітарному суспільствільстві можна насадити політичну, економічну, соціальну і духовну одноманітність. Але і в ньому в згорнутому вигляді існуватиме різноманість, опозиція, плюралізм, які в будь - який момент можут бути покликані до життя. І тоді політичні й соціальні права людини набудуть простору для реалізації.

Перехід від одного типу господарювання до іншого може суттєво не вплинути на політичні й соціальні права громадян.

В Україні перехід до соціально-правової держави є процессом багатоаспектним і багатоступеневим. Можна висунути гіпотезу, що ми поки що зробили два кроки: а) відмовилися від радянської системи соціально-правової держави: рівність у бідності і середньому (за радянськими критеріями) достатку, формально рівні права у політичній і соціальній сферах, жорсткий державний патерналізм особи, сім'ї, колективу тощо; б) проголосили перехід до соціально-правової держави «західного» зразка. Але і перший крок, і другий — це фактично ідеологічна і політична програми, «протокол про наміри» з боку нової «партії влади». Навіть нове законодавство для забезпечення цих двох кроків цілком вписується в ідеолого-політичну програму переходу, якщо воно не забезпечене економічно.

У сучасній науковій і публіцистичній літературі йде гостра дискусія про позитивні й негативні наслідки глобалізації. Навіть у країнах Заходу, які, за оцінками експертів, найбільше виграють від глобалізації, з'являється багато видань з критичною оцінкою глобалізації, з назвами на кшталт: «Глобалізація під питанням», «Пастка глобалізації», «Глобальна нестабільність», «Хижацька глобалізація» та іншими, не менш гучними. Що вже казати про країни, які стали «пасинками» глобалізації?

Окреме місце займають країни, які здійснюють перетворення етатистсько-патерналістських порядків на ринкові, маючи на меті побудувати соціально-правову державу. Деякі з них, в основному країни Центральної та Східної Європи і Балтії, зближуються з державами зони «золотого мільярда», хоча поки що значно відстають від них за показниками економічного й соціального розвитку. Інші, серед яких (будемо мати надію, що тимчасово) Україна, роблять відчайдушніші спроби здійснити модель наздоганяючої модернізації, а деякі зависли в «добі межичасся». Особливості соціальних відносин у цих країнах визначаються темпами політичних і економічних перетворень, типом політичного режиму, етнічними і громадянськими конфліктами.

Якщо, наприклад, не буде збудована національна держава, то й українська регіональна цивілізація не має історичних перспектив. Тому становлення в Україні демократичної, соціально-правової держави на національному грунті стає першочерговим завданням. Ця держава може відрізнятися у чомусь від так званих західних зразків, але має спиратися на національні традиції, національний менталітет, національну ідею, щоб стати «своєю» для народу України. Держава, відчужена від народу, як би вона не прикрашалася зарубіжними «іграшками», не зможе стати основою етнічної і політичної регіональної цивілізації в аспекті як економічного і політичного, так і культурного розвитку, а також на рівні забезпечення прав і свобод людини.

Цивілізації існують на різних основах: етнічній, політичній, релігійній, культурній. Найбільш життєвими є регіональні цивілізації на комплексній основі - етнополітичній, коли держава забезпечує розвиток наявних у ній етносів (етнічно цілісних держав, де б державу складав один етнос, дуже мало). Безумовно, існують і глобальні цивілізації, наприклад на релігійній основі - християнська, мусульманська, буддістська. Але ці цивілізації внутрішньо дуже суперечливі за характером, різницею інтересів тощо. Ще більш суперечливі цивілізації за типом культури, наприклад європейська.

В межах цієї цивілізації йде постійна конкуренція субкультур, що призводить до перманентних конфліктів. Варто нагадати, що Перша і Друга світові війни виникли в рамках європейської цивілізації, здетонувавши глобальні конфлікти

Українська регіональна цивілізація функціонує на етнополітичній основі, втіленням якої є Українська держава, тому всі сильні й слабкі сторони функціонування держави відбиваються на перспективах розвитку українсько-регіональної цивілізації. Відсутність моделі (програми) розвитку держави на перспективу, особливо в умовах постійних прагнень до зміни Конституції України, негативно впливає на оцінку перспектив розвитку цієї цивілізації, на перспективи реалізації прав і свобод людини. Тому необхідна довгострокова модель розвитку держави, пов'язана не тільки з цивілізаційним вибором між Сходом і Заходом, а й з орієнтацією на розвиток української цивілізації.

Головними орієнтирами такої моделі можуть бути:

- розробка економічної і науково-технічної програми сталого розвитку України з окремими кількісними і якісними показниками для різних галузей народного господарства;

- створення і реалізація науково обґрунтованої програми регулювання народонаселення в тісному зв'язку із заходами охорони здоров'я та соціальними заходами заохочування дітонародження і виховання;

- розробка і здійснення програми недопущення генетичної деградаціїнації;

- прогноз підвищення якості життя людей відповідно до можливостей країни і цивілізаційного вибору в економічній і політичній сферах;

- здійснення програми реалізації прав і свобод громадян України згідно з документами ООН і зобов'язаннями перед Європейським Союзом.

Дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства завжди виходить як на проблему перспективи розвитку кожного елемента взаємодії, так і проблему гармонізації їх взаємовідносин. Справді, розвиток демократичної соціально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в Україні; низького рівня політичної і громадської участі населення в суспільних справах. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно посилюють стагнацію політичного і духовного життя в країні, вповільнюють реалізацію прав і свобод людини.

2.2 Громадянське суспільство: тенденції до зміцнення

Ренесанс ідеї громадянського суспільства в Україні розпочався в 90-ті рр. XX ст. разом із становленням вітчизняної школи політичної науки. Звичайно, що саме поняття було певною забаганкою і спокусою для всіх, хто вмів мислити, говорити і творити. А науковців, які розпочали досліджувати цей феномен, вважали мрійниками. На практиці ж опрацювання форми, змісту та процесу, що супроводжує формуваннята розвиток громадянського суспільства, виявилося надзвичайно плідними. Адже світова політологія, зокрема і європейська школа, створили тут чималий теоретичний доробок.

Політична наука в сучасній Україні визначає громадянське суспільство як суспільство громадян із високим рівнем досягнень в економічній, соціальній, політичній і культурній сферах, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради суспільного блага.

Певний праобраз громадянського суспільства властивий менталітету українського народу від часів віча, громадянських общин тощо. Але прагнення приватного впорядкування міцно перепліталося з відчуженістю частини людей від засобів виробництва. Деклароване народовладдя далося взнаки, навіть перші демократичні вибори вже не всі сприйняли як реальну можливість обирати. Люди тоді ще не усвідомили себе сповна громадянами, тому формування громадянського суспільства виявилося складним завданням.

Феномен громадянського суспільства відрізняється від людського суспільства взагалі певними якісними характеристиками. Для нього визначальною є така система зв'язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя і гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим; на власність, рівність перед законом, толерантність тощо.

Громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства з точки зору інтересів кожної людини. Звідси випливає і саме поняття «громадянин» - не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.

Соціальна роль такого суспільства полягає в тому, щоб реалізовувати цінності громадянського життя, політичної та соціальної свободи людей їх об'єднань в асоціації, групи, партії тощо. Громадянське суспільство не віддільне від юридично оформленого плюралізму соціально-політичної діяльності, її матеріальних основ тощо. Генезис ідеї громадянського суспільства лежить в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самооцінці кожної окремої особистості.

В демократичному соціумі громадянське суспільство може існувати лише за умов наявності якнайширшої соціальної бази підтримки всіма верствами населення. З одного боку, воно відіграє роль регулятора різноманітних інтересів різних соціальних груп, помякшує соціальну напруженість та забезпечує злагоду, а з іншого — передбачає активну участь у його функціонуванні більшості громадян, виконує інтегративну функцію.

Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особистість у такому суспільство має гарантію вільного вибору тих або інших форм економічного і політичного буття, ідеологи, світогляду, а також можливість вільно обмінюватися думками, обстоювати свої погляди.

Економічна основа громадянського суспільства — це ринкові відносини. Його формуванню передує становлення різноманітних форм власності перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної роботи. Наявність же власності стає умовою свободи особистості в громадянському суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме громадянське суспільство.

У політичній сфері громадянське суспільстві, мас забезпечувати всім громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадяни за наявності закону та рівності перед ним мають певний загальниий інтерес, реалізують його. Таким чином, створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на основі визнаних у міжнародному співтоваристві норм. У такій державі виключається дискримінація за націнально-етнічнимн, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками. Забезпечується надійний законодавчий захист особистості та гідності громадянина, тобто: недоторканності його житла і майна, вільного вибору професії, визначення місця мешкання, пересування в країні та за її межами, таємниці листування, телефонних розмов та інших видів сучасного спілкування, свободи слова, друку та інформації. Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних інтересах, а також забезпечується всебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських організацій.

Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається на якнайширшу соціальну базу, яка постійно розвивається. В ній встановлюються відносини, пов'язані з індивідуальним вибором, політичними та культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів забезпечується культурно-політичний плюралізм, важливий для нормального функціонування громадянського суспільства, толерантність відносин.

Тож громадянське суспільство виступає як сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних і неформальних структур, які задовольняють весь спектр потреб і реаліують інтереси індивідів та їх груп.

Політико-правову основу громадянського суспільства створюють політичний плюралізм, демократичне за своїм змістом законодавство. З прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України розпочався якісно новий етап у розвитку суспільства та держави. Через весь зміст Конституції проходить гуманна ідея про те, що держава функціонує для людини та відповідає перед нею за свою діяльність.

Економічною основою становлення громадянського суспільства є формуваннянедержавних форм власності. Такий процес відбувається кількома шляхами - через роздержавлення, приватизацію, створення приватних підприємств. Цілями роздержавлення і приватизації були визначені пошук ефективного власника і підвищення на цій основі ефективності та конкурентно-спроможності виробництва та послуг, становлення підприємництва. Планувалося також створити ринкову інфраструктуру, розробити та реалізувати програму оздоровлення економіки, забезпечити надійний соціальний захист населення тощо.

Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів - партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ та ін. Завдяки їх діяльності здійснюється політичний процес, який стає дедалі інтенсивнішим і вимагає демократизації політичних інститутів, зокрема і держави. Проте наявні інститути ще не стали фундаментом назрілих змін у державі. Громадяни ще не мають достатнього досвіду демократичних процесів і часто перебувають у полоні тоталітарної свідомості та підданської культури.

Важливою особливістю формування партійної системи в Україні стало те, що переважна більшість існуючих партій з'являлися не як представники певних соціальних груп, а на основі загальних світоглядних концепцій чи бізнесових проектів.

За таких умов політичні партії схильні до ситуативної політичної поведінки, пошуку партнерів для блокування не стільки на підставі ідеологічної близькості, скільки виходячи з рівня суб'єктивного розуміння інтересів народу та держави, кон'юнктурних міркувань тощо.

Абсолютна більшість партій не є виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Вони здебільшого обслуговують не суспільні, а вузькогрупові й персональні інтереси. Наочним підтвердженням цього є створення в Україні таких партій як «Партія любителів пива», «Партія підтримки В.Путіна», «Партія шанувальників жінок».Наявність багатьох партій однакової ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціально - політичною орієнтацією партій, , розколи та конфлікти в керівництві. Ці недоліки властиві й парламентським партіям.

На політичній арені мають залишитися декілька потужних, масових партій зі статусом всеукраїнських, які б стояли на державницька позиціях і втілювали у життя свої програми. Саме потужні партії парламентського типу можуть вирішальним чином вплинути на досягнення ключових, стратегічних цілей: ефективного економічного розвитку, політичної стабілізації та консолідації суспільства.

Молодіжний рух справляє певний позитивний вплив на утвердження політичної культури молоді, яка б відповідала вимогам демократичного суспільства. І нинішні політики не можуть обійти цей могутній фактор громадянського суспільства і як результат- створення за спільною ініціативою Студентського союзу України і Кабінету Міністрів України – Молодіжного уряду під патронатом Кабінету Міністрів України.

Основою подальшого зміцнення соборності Української держави є вироблення засад формування єдиної політичної української нації, побудованої на принципах та традиціях державотворення попередніх поколінь українства, яка б враховувала сучасні реалії і потреби суспільства та була здатна дати адекватну відповідь на виклики історії і вимоги сучасної цивілізації, сприяла усуненню «кордонів» між регіонами країни..

Найбільша частка респондентів ототожнює себе з Україною, тобто наявна тенденція до формування політичної ідентичності народу. Для посилення цієї позитивної тенденції сучасний період розвитку української держави має бути присвячений зміценню акцентів від переважно кількісних змін до якісного переосмислення системи державотворення, досягнення не лише формально-юридичної, але й внутрішньої соборності на грунті об'єднання провідних верств суспільства та політичних сил навколо загальновизнаної системи цінностей, зміцнення безпеки та добробуту як держави в цілому, так і кожного окремого громадянина.

Особливістю суспільно-політичної ситуації в Україні на сучасному етапі є таке становище, коли не громадянське суспільство виступає фундатором правової держави, а сама держава повинна стати інструментом власної трансформації та формування громадянського суспільства. Тому надзвичайно актуальною є тенденція до еволюції сутності держави у напрямі відкритості, функціональної взаємодії з громадянським суспільством. Це, в свою чергу, приводить до необхідності розвитку нової теорії публічного управління, яка грунтується на розширенні кола агентів прийняття політичних рішень. Центрально, ідеєю такої теорії стало управління за допомогою урядових та неурядових організації, об'єднаних у політичну мережу. Таке управління здатне наповнити принцип народовладдя реальним змістом, запобігти обмеженню залучення громадян до участі в здійсненні влади тільки політичними виборами.

Сьогодні в основу розвитку суспільства закладена доктрина про державу, яка не є адміністративно пануючою. Адже в демократично розвиненому суспільстві, як зазначає і Конституція України, народ є не об'єктом державної влади, а суб'єктом, її джерелом, носієм і реалізовує її як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоуправління. Розвиток народовладдя, як стверджує, зокрема, Ф. Рудич, є першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів України. Громадянське суспільство тут виступає своєрідним гарантом демократизації, перешкодою на шляху зростання авторитарних тенденцій.

Про важливість існування такої складової громадянського суспільства, як місцеве самоврядування, говорить наявність у державі механізмів взаємодії населення та держави. Громадяни мають право впливати на втілення політики через існування на місцевому рівні ЗМІ, комітетів по зв'язках з громадськістю тощо. Важливим елементом співпраці населення та держави є робота, яка проводиться зі зверненнями громадян. Однією з форм участі представників громадськості у прийнятті політичних рішень на місцевому рівні є поширення практики проведення відкритих громадських слухань з різних питань, серед яких - обговорення стратегічного плану розвитку міста, питань розвитку та реформування освіти, благоустрою держави. Існування таких механізмів дає можливість налагодити плідний діалог між владою і громадянами, допомагає забезпечити останнім високий рівень соціального обслуговування.

У нашій державі склалася стала система місцевого самоврядування,визначено правовий статус і функціональні обов'язки окремих його інституцій нерозв'язаними залишаються певні проблеми. Серед них важливого значення набуває бажання державної влади зосередити в своїх руках владні важелі, незважаючи на волевиявлення територіальних громад. З цієї причини серед дослідників і державних діячів існує думка про необхідність реформування зазначеної сфери.

Налагодження партнерських відносин між владою та громадськістю -складний багатоплановий процес, що включає в себе постійний моніторинг проблем, оцінку вимог носіїв провідних соціальних інтересів, розвиток взаємодії, співробітництва і взаємної відповідальності всередині самого громадянського суспільства. Здійснення такої діяльності систематично та постійно, а не циклічно, відповідно до політичних виборів, дозволить на практиці реалізувати демократичний принцип народовладдя.

Однак нерозвиненість політичних інститутів і неадекватність політичної культури задекларованим намірам поки що не дають громадянському суспільству можливості контролювати державу. Зміна співвідношення між нею і громадянським суспільством на користь останнього надалі залежатиме як від його якості, так і реальних демократичних кроків самої держави.

Реалізація прав, свобод і обов'язків людини і громадянина здійснюється у безпосередньому зв'язку з опануванням толерантністю як світського, так і конфесійного характеру. З 1995 р. наша держава разом із світовою спільнотою відзначає 16 листопада Міжнародний день толерантності, в країні впроваджується Декларація принципів толерантності. Прищеплювання терпимості в суспільстві, запровадження не байдужої, а активістської, гуманістичної терпимості сприяє облаштуванню конфесійного життя. Толерантність сприяє поважанню, сприйняттю та розумінню великого розмаїття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють соціально-гуманітарні та правові знання, відкритість нашого суспільства спілкування з народами інших країн, свобода думки, совісті й переконань. Ми формуємо толерантність як єдність у різноманітті. Але цей шлях не простий і тривалий. Це не тільки моральний обов'язок людей, а й політична та правова потреба. Толерантність повинні виявляти кожна людина група людей та держава, оскільки вона стала реальним чинником безпеки суспільства.

Формування і розвиток громадянського суспільства в Україні є не тільки декларацією, намірами, а й гострою суспільною потребою. Сьогодні слабкість інститутів громадянського суспільства виявляється як у відсутності досвіду роботи, нестабільності законодавства, так і у неналежній реальній підтримці державою. Це яскраво підтверджується ступенем довіри до них населення. Скажімо, профспілкам довіряє приблизно 5-7% опитаних громадян, громадським організаціям - 4-6, політичним партіям — 5-7, церкві — 25-30%.

Тож важливо пам'ятати, що саме в рамках інститутів громадянського суспільства формується культура дії, взаємодії та консенсусу. Його не можна побудувати «згори» за бажанням або за планом представників влади. Суспільство може справді стати громадянським, якщо «набуде самостійності, матиме свій власний ґрунт та буде пройняте духом свободи» . Громадянське суспільство також частково пом'якшує жорсткі дії держави, сприяє розвитку заповзятливості громадян, природній участі в розв’язанні найнесподіваніших проблем соціально-економічного та політичного характеру. Отже, необхідно активно шукати нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства, встановлювати між ними зворотний зв'язок, розгорнути діалог влади і народу. Тоді сформується природний грунт для подальшої демократизації, політичного й економічного реформування. А держава «віддасть» суспільству не властиві їй функції, вивільняючи свої зусилля для ефективнішої роботи з реалізації загальнодержавних завдань, стратегічних міжнародних цілей.


Висновок

Громадянське суспільство - суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних, і моральної властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Громадянське суспільство є базисом держави, ініціює в ній необхідні зміни. Держава, в свою чергу, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які формують громадянське суспільство. Але якщо державі властиві різні форми правління (демократія, диктатура., монархія.), то громадянське суспільствоіснує виключно за умов демократії. Високий рівень розвитку громадянського суспільства забезпечує демократичність держави. Нерозвиненість громадянське суспільства є однією з умов існування тоталітарного й авторитарного режимів.

Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченні законних прав людини. Особистість має гарантію вільного вибору тих чи інших, форм економічного і політичного, буття, ідеології, світогляду, можливість вільно висловлювати і відстоювати свої погляди та інтереси. Становлення громадянського суспільстваявляє собою невпинний процес удосконалення громадянина, суспільства, влади, політики, права, який охоплює всі без винятку сфери життєдіяльності. Його розвиток для тих народів, які досягли відчутних результатів на цьому шляху, не втрачає якості від нескінченності довічного удосконалення.

Громадянське суспільство є основою даржави, його становлення відбувається в тісному взаємозв'язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та взаємозбагачення; не лише держава, а й інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеохоплюючої ролі держави. Певні інститути і феномени водночас належать і до громадянського суспільства, і доправової держави. Вони виконують роль необхідної «зв'язки» між ними і мають вирішальне значення щодо функціонування громадянського суспільства. До таких структур і інститутів можна віднести політичні партії, об'єднання, клуби, засоби масової інформації, механізми виборчого процесу, політичну культуру, політичне представництво тощо. Подальший розвиток відносин суспільствава і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава — демократично - правовою.

Громадянське суспільство має під собою економічну основу. Його формування супроводжується появою різноманітних форм власності та перевагою приватного капіталу. У розвиненому суспільстві діє розгалужена ринкова інфраструктура, що підлягає регулюванню. Зазначені чинники спричиняють ділову активність, заповзятливість людей, створюють передумови плідної роботи у політичній сфер.

Громадянське суспільство забезпечує усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадянин при наявності закону і рівності всіх перед ним мають інтерес і реалізують його. У такій державі виключається дискримінація за національними, етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками, забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина. Головним суб'єктом такого суспільства виступає людина.

Існує три напрямки історичного і політичного розвитку, які ведуть одним шляхом до громадянського суспільства : розвиток політичних, колективістських й індивідульних засад громадянськості. Універсальність і фундаментальність основ громадянського суспільства і правової держави становлять одвічні поняття - порядність, чесність і людяність. У такому суспільстві вільно розвивається асоціативне життя, відбувається децентралізація державної влади завдяки передачі значної її частини самоврядуванню.


Список використаної літератури

1.Конституція України. – К., 1996. – С. 11

2. Конституція України. – с. 14

3. Конституція України. – с. 44

4. Громадянське суспільство і держава в Україні: проблеми взаємодії: Матеріали методологічного семінару, м.Київ, 27 січня 2004 р. / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України / В.В. Цвєтков (відп.ред.), Є.В. Перегуда (упоряд.), І.О. Кресіна (відп.ред.). - К., 2004. - 84 с.

5. Громадянське суспільство. Політичний енциклопедичний словник. – К.,1997. – С. 80

6. Громадянське суспільство і правова держава, проблеми становлення: Зб. наук. праць / Національна академія внутрішніх справ України / Є.М. Моісеєв (ред.). - К.: Міжнар. фін. агенція, 1997. - 78 с.

7. Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава: Матеріали ХІІІ Харківських міжнар. Сковородинівських читань, м. Харків, 30 вересня- 1 жовтня 2005 р. / Харківське міське товариство "Філософська освіта"; Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна; Харківський економіко-правовий ун-т; Національний ун-т внутрішніх справ / О.М. Кривуля (голова ред.кол.). - Х.: ТОВ "ПРОМЕТЕЙ-ПРЕС", 2005. - 328с.

8. Ісакова Н.П Концептуальні проблеми та етапи розбудови громадянського суспільства в Україні. Матеріали Всеукраїнської науково – практичної конференції. Проблеми україгського державотворення: історія і сучасність К.,2002. с 34 – 45

9. Кириченко Сергій Олександрович. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. - К.: Логос, 1999. - 47с.

10. Кресіна Ірина Олексіївна, Скрипнюк Олександр Васильович, Коваленко Анатолій Андрійович, Перегуда Євген Вікторович, Стойко Олена Михайлівна. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії: монографія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / Ірина Олексіївна Кресіна (ред.). - К.: Логос, 2007. - 314 с.

11. Тимченко Сергій Михайлович. Громадянське суспільство і правова держава в Україні. - Запоріжжя: Запорізький юридичний інститут МВС України, 2002. — 193 с.

12. Черноног Раїса Андріївна. Держава і громадянське суспільство: соціокультурні аспекти розвитку: Дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. - К., 2003. - 185арк.

13. Щедрова Галина Петрівна. Громадянське суспільство і демократична правова держава : проблеми взаємовпливу / Інститут системних досліджень освіти.-Препр.- К., 1994. - 51с.

14. Щедрова Г.П Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава: становлення, функції, тенденції розвитку в сучасній Україні: Дис... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Східноукраїнський держ. ун-т - Луганськ, 1996. - 368арк.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий