регистрация / вход

Юридична деонтологія

Філософія та онтологічний вимір юридичної деонтології. Сутність службового обов'язку. Культурологічний досвід юриста. Юридичний процес та його вигоди. Специфічна діяльність уповноважених органів держави. Реалізація нормативно-правових розпоряджень.

Міністерство Освіти та Науки України

Одеська Національна Морська Академія

Реферат

З дисципліни «Соціологія»

Студента 1 курсу з/о

Спеціальності «Юридична Деонтологія»

Попової Валерії Сергіївни

Шифр№510053

Варіант №8

Перевіри-в,-ла доц./ст.викл./викл.

_________________________________

Одеса 2011


Зміст

1.Задача

2.Онтологічний вимір юридичної деонтології.

3.Юрідичний процес та його вигоди.

Список використаної літератури


1. Задача

До місцевого суду надійшла кримінальна справа з обвинувачення Касимова М.Н. у крадіжці. При ознайомленні з матеріалами справи суддя не маючи достатнього досвіду у роботі,звернувся до начальника територіального управління державної судової адміністрації за консультацією з питання застосування закону.

Чи порушив суддя принцип самостійності та незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону? обґрунтуйте відповідь згідно законод. України та надайте деонтологічну оцінку ситуації.

Посилаючись на норми законодавства я вважаю що суддя порушив принцип самостійності та незалежності під час вирішення судової справи, а саме: Конституцію України та постанову №8 пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 року, яка дає роз’яснення до ст.ст. 124-131 Конституції України в якій чітко описані всі принципи судочинства на території України. Держава зобов'язана гарантувати, забезпечувати та оберігати незалежність судової влади. Її зміцненню має сприяти правильне застосування закону самими суддями. З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами законодавства, що встановлює гарантії незалежності судової влади, Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз'яснення:1. Професійні судді (далі - судді) та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції (254к/96-ВР) та законів України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. При здійсненні правосуддя судді повинні утверджувати гарантовану Конституцією (254к/96-ВР) та законами України незалежність та самостійність судів, підвищувати авторитет судової влади, забезпечувати обов'язковість судових рішень шляхом справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення судових справ, дотримання присяги судді, належного правового реагування на факти тиску на них, втручання в судову діяльність та інші протиправні посягання на правосуддя. За наявності підстав вважати, що відбувається посягання на незалежність судді щодо неупередженого вирішення судових справ, він повинен вжити заходів для припинення такого посягання та притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності. 2. Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в удовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб. Незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є: - не процесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах; - встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ; - витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати; - прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком. Незалежність судової влади, її рівність із законодавчою та виконавчою владою є невід'ємними ознаками правової держави, в якій кожен має право на судовий захист своїх прав і свобод. Незалежність судів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів з метою забезпечення права осіб на такий захист. Недоторканність суддів не є особистим привілеєм, а як один з елементів статусу суддів має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя незалежним, неупередженим і справедливим судом.

Висновок

Вважаю що кваліфікаційні навики та знання судді мають бути поставлені під сумнів Кваліфікаційною комісією, повинно бути проведене розслідування з цього приводу, і в разі визнання судді винним – він має бути притягнений до дисциплінарного покарання за порушення засад судочинства.


2. Онтологічний вимір юридичної деонтології

Юридична деонтологія має онтологічний вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки юридична деонтологія - це наука про службовий обов'язок юриста, то її філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як професіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірності, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмінюються. Але у кожному такому вияві можуть бути моменти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами. Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікуваних наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, як зазначає Д. Керімов, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяльності [74, с. 18]. Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'язку у різних правових та неправових явищах можливого обов'язку.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потенціал обов'язку, існують різноманітні типології обов'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правозаконності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих суперечностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, суспільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого суспільства. Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний виконати поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації характерні для перехідного періоду розвитку держави (подолання наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економіки та ін.).

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати сутність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутрішній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу залежить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо: 1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обов'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юристом постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уявлень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки службового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. Р. Немов розрізняє такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродуктивне) [102, с. 220]. У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлінням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію виконує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перспективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них належать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови. Але основним стимулом є бажання бути потрібним людям, творити щось нове, корисне. Це — вище почуття службового обов'язку юриста.

Процес пізнання явища обов'язку ґрунтується на філософській методології. Важливо також керуватися досягненнями психологічної науки. На філософсько-психологічних засадах здійснюється функціонування службового обов'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі вивчення деонтології математична абстракція переважно переноситься на юридичну діяльність. А юридична абстракція - це результат мислення юриста.

Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція — необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста. У процесі пізнання формується здатність юриста осмислювати найелементарніші вияви сутності службового обов'язку.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповторне, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково. Кожен юрист має свою думку стосовно службового обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовнішній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу - ф інтелектуальна власність юриста.

Висновок:

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язуємо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту частину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суп як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкультури, як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки. Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загальній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особливостей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна представити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з позитивним правом проявляються у професійних діях.


3. Юридичний процес та його вигоди

Процес буквально переводиться як "Рух вперед". У юридичній практиці він означає порядок здійснення діяльності слідчих, адміністративних, су-дебных органів . Близьким йому за значенням являється термін "процедура" - офіційно встановлений порядок при обговоренні, веденні якої-небудь справи. Великий вклад в створення вчення про юридичний процес як особливій системі забезпечення режиму за-конности вніс В. М. Горшенев .

Найважливіші особливості юридичного процесу полягають в тому, що він врегульований процесуальними нормами, а спрямований на реалізацію норм матеріального права. Тому щоб зрозуміти, що таке юридичний процес, які його місце і призначення в правовій практиці, необхідно пам'ятати, що роль матеріальних і процесуальних норм в правовому регулюванні.

Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.

Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи:

юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється (розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу.

Юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права.Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції.

Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми.

Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі. Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток. Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного процесу.

Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний.

Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку.

УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д.

Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний.

ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства.

Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями.

ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності.

Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів.

КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:

1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення;

2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень;

3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта;

4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення.

Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні.

Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовної і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.


Список використаної літератури

1. Иванов В, Н. Профессия - юрист: Справочник для абитуриентов и студентов учебных заведений юридического профиля.-М.: Ось-89, 1998.-208 с.

2. Керимов Д. А. Методологические функции философии права // Государство и право.- 1995.- № 9.- С. 15-22.

3. Керимов Д. А. Философские проблемы права.- М.: Мысль, 1972.-472 с.

4. Клименко Н. И. Криминалистические знания в структуре профессиональной подготовки следователя- К., 1990.-130 с.

5. Коваль Н. В. Введение в юридическую специальность (деонтологический аспект): Курс лекций.— Донецк: Центр подготовки абитуриентов, 1998.-

6. П. П. Официальное толкование норм нрава. М., 1976. С. 15-19.

7. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. факультетів вузів.- К., 1996.— 210 с.

8. Правознавство. Копєйчиков В. В.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий