Смекни!
smekni.com

Поет і буття специфіка онтологічного дискурсу Райнера-Марії Рільке (стр. 1 из 5)

Реферат на тему:

Поет і буття: специфіка онтологічного дискурсу Райнера-Марії Рільке


Райнер-Марія Рільке належить до анагогічних письменників. Справді, його творчість є значущою не лише для німецькомовного світу, але й для всіх, хто у безмірі художнього універсуму шукає відповіді на вічні питання, прагнучи збагнути себе, свій час, свою націю, перспективи її розвитку тощо. Як слушно пише французький мислитель Габріель Марсель: „ У Рільке... підвалини видаються грандіозними, їх майже неможливо охопити поглядом, а значущість його творчості переходить за всі межі, які спочатку можна було йому поставити” [4, с. 237].

Однак на початку третього тисячоліття констатуємо: попри численні спроби вивчення Рільке, він залишається одним із найзагадковіших і “найважчих” для інтерпретації авторів ХХ ст. По-різному оцінюють його творчість: “чистий” митець, екзистенціаліст, модерніст, поет-месія тощо, однак й витворючи, на наш погляд, деякий екзегетичний хаос, котрий суттєво шкодить рецепції.

Наше дослідження аж ніяк не претендує на якесь підсумково-узагальнююче витлумачення суті дискурсу Рільке. Вважаємо, що найякісніше це можна зробити у середовищі німецькомовних культур (чи культури). Однак наша мета – спробувати накреслити один з можливих магістральних напрямків вивчення передусім поезії Рільке через дослідження її основних онтологічних аспектів. Вважаємо, що саме окреслення структури онтологічного дискурсу поета не лише полегшить майбутню поліметодологічну інтерпретацію його творчості, але вже тепер допоможе зняти деякі суперечності аналітичного плану (як-от проблема християнськості тощо).

Передусім експлікуємо нашу увагу саме до онтологічного аспекту в Рільке.

Поль де Ман, як і багато інших дослідників, відзначав досконалий синтез “поезії і думки” в Рільке [Див. 3]. Саме філософія, на думку англійського католицького мислителя Гілберта Кійта Честертона, є “не що інше, як думка, домислена до кінця” [11, с. 68]. Уже через це напрошується уважніший розгляд поезії досліджуваного письменника крізь філософську призму. Зрештою, такий ракурс інтерпретації є досить популярним в сучасній герменевтиці.

Філософічність, здатність до спекулятивних рефлексій – іманентна якість людського буття. Кожен – це випливає із специфіки функціонування суспільної свідомості сповідує ті чи інші філософські погляди. “У людини тільки дві можливості, – зазначає Г.К.Честертон, – або вона свідомо керується певною філософською системою, або несвідомо підбирає уламки чужих, непевних, зруйнованих систем” [11, с. 67]. Тому цілком закономірним є виділення філософії творчості передусім в автора (як “ідейно-світоглядної бази” [Детальніше див.: 2]), а також тієї чи іншої філософської системи (як рівно ж – побутової, політичної, етичної, релігійної, естетичної тощо) у світогляді літературного персонажа як моделі людини.

Як слушно зазначає з цього приводу Габріель Марсель, “було б абсурдним не сподіватися виявити у віршах Рільке мотиви, які належать до філософії в традиційному й систематичному значенні цього слова” [4, с. 237].

Яка ж філософська система, який тип філософської думки най­адекватніше корелює із філософією письменника та його alter ego? Відповідь на це питання дає навіть поверхневий аналіз поетичного дискурсу передусім пізнього, зрілого, остаточно сформованого Рільке, де повною мірою відчувається глибинний смуток “за загубленою цілісністю й органічністю буття” [5, с. 8]. Можемо стверджувати, що у центральному для мистецтва (культури загалом) відношенні людина/буття поет більше акцентує на другому елементі, крізь нього осмислюючи перший. І тому власне метафізичне осмислення проблем буття є провідним і природнім для поета. Якщо висловлюватися точніше, то його філософію варто розглядати в межах тієї онтологічно-екзистенційної традиції (із безумовним превалюванням онтологічних кодів), що її розробляв сучасник Рільке, один із найфундамен­тальніших філософів ХХ століття німецький мислитель Мартін Гайдеґґер.

Характерно, що сам М.Гайдеґґер, прочитавши “Елегії” Рільке, зазначав, що у його творах виражено ті ж ідеї, що і в його “Бутті і часі” [4, с. 275]. У своїй праці “Навіщо поет?” філософ називає “існування” одним із опорних слів Рільке [1, с. 191], а також пов’язує поезію письменника із онтологією (вченням про буття) та герменевтикою (мистецтвом розуміння, пізнання істини буття). Саме Рільке пізнав і виразив “неприхованість сущого”, – зазначає М.Гайдеґґер, – а “основу сущого з давніх-давен називають буттям” [1, с. 184].

Запропонована нижче структура онтологічного дискурсу поета, зокрема поєднання у різних метафізичних аспектах (енсах) категоріально-ідейного – власне філософського, та образного – суто художнього, експлікується нами через слушні розмірковування одного з дослідників творчості Рільке Романо Гвардіні: “Можливо, образи є тим самим для серця, чим ідеї є для знання – передумовами і водночас найвищим змістом життєвого здійснення..; засобом приборкання невблаганних супротивників життя: хаос, спустошення та безум – і результатом цього приборкання. Ідеї та образи – це, мабуть, одна й та сама реальність, яку розглядають з різних зон існування, одні – згори, другі – зсередини. Вони – як випромінювання Логоса, яким він створює і впорядковує все те, що конечне – згори ясністю свідомості, зсередини – глибиною життя” [4, с. 266].

Детальний і скрупульозний аналіз кожного з елементів художньої метафізики Рільке частково вже зроблений (зокрема у працях М.Гайдеґґера чи Г.Марселя). Моделюючи власний варіант онтологічної структури, прагнемо передусім окреслитити основні системотворчі та системоутворені елементи, а також виявити когерентну специфіку взаємозв’язків та субординації нижче окреслених елементів, передусім “ядерних” (за Ю.Лотманом), системотворчих. Крім того, постараємось виявити і обґрунтувати концептуальну домінанту, верифікаційний центр даного дискурсу, котра, з одного боку, логічно зумовлює існування саме такого типу художньої реальності, а з іншого, саме її пізнання і становить, на наш погляд, основну герменевтичну передумову повноцінної, об’єктивної інтерпретації поезії Рільке.

Більшість системоутворених елементів легко впадає у вічі, на них часто акцентують увагу дослідники: “...його поезія виставляє напоказ дивовижну різноманітність місць, предметів і характерів” [3, с. 32]. Обмежимося шістьма найхарактернішими (натурологічним, ресологічним, акустологічним, міфологічним, спірітоло­гічним, хронологічним), котрі, на наш погляд, становлять виразний експліцитний пласт досліджуваної поезії.

Осмислення буття природи (натурологічний аспект його онтології) для Рільке має глибинний зміст: “...Цій щедрій природі / обшир значили обидва світи. / Був би із віттям вербовим у згоді / той, хто пізнав, як корінню рости”(“Він не тубілець. Цій щедрій природі...”//“Сонети до Орфея”) [9, с. 8]. Цей медіальний статус насправді і є автентичним метафізичним підґрунтям екзистенції, оскільки природа, як справедливо вважає М.Гайдеґґер, для ліричного героя “є основою того сущого, котрим є й ми самі, його праосновою” [1, с. 184]. Звідси і та феноменальна здатність природних енсів до трансцендентного візіонерства: “Що то окіл, прояснює нам вираз / лише тварин. (...) / Нам видно смерть одну. А вільний звір / позаду себе має свій загин, / а Господа – попереду. Іде – / то завжди в вічність, як ідуть джерела” (8 елегія) [9, с. 48-49].

Тісно із художньою експлікацією буття природних енсів пов’язана експлікація буття речей і виробів (ресологічний аспект). За Г.Марселем, місія Рільке в тому, щоб “говорити речі” [4, с. 262]. Дмитро Наливайко вважає, що саме “тиранія над речами” болить поета, бо вона спричинила відчуження людини, “приреченої на трагічний розлад із світом” [5, с. 7]. Як і для українського екзистенціалізму передусім у середовищі “розстріляного відродження”, образом-символом техногенної цивілізації ― об’єктивованої машини (“Всьому, що люди зробили, машина загрозою стала, / власного духу прагнуща і непокірна цілком” (“Сонети до Орфея”; Стус, 23)) стало місто: “О Боже мій, міста великі, / і згубні, й зчулені, й грізні; / вони, як полум’яні ріки, / надію спалюють навіки, – / і так минають їхні дні” (“О Боже мій...”// “Книга Годин”) [6, с. 60]. Автентичне ж буття речей, витворених людиною, не лише не загрозливе, але є невід’ємною складовою справжнього духовного буття, що підносить вгору, вивищує над буденністю і бездуховністю: “...Янголе, / це я тобі покажу ще. В зорі твоєму, / урятований і прямий, він нарешті постане. / Башти, пілони, сфінкс, підпори, знесені д`горі, / сиві од вигиблих міст і очужілих соборів” (Сьома елегія) [9, с. 48].

Прагнення кожного єства до відносної об’єктивації, навіть часткової ноуменізації, дає змогу актуалізувати значущі для вербального героя типи буття. У схожому плані актуалізується акустологічний аспект (буття звуку). Навіть феноменально (для нас) не-існуючий голос риб стає можливою реальністю: “Правда тому, що кажуть, ніби риба німа? / А, може, є край, де те, що мовою риб мало бути, / оповідає без них?” (“Те, що вище за зорі й над всі надзірні округи...”// “Сонети до Орфея”) [9, с. 28]. Аналіз міфологічного аспекту (буття міфу) підтверджує цю думку. Всупереч модному “міфотворенню” у середовищі модерністів початку ХХ століття, Рільківське текстуальне “Я” не створює новий міф, а, швидше, корелює із традиційним (найчастіше давньогрецьким) міфом, трансформуючи його відповідно до іманентних потреб власного світу. Менади, храм Аполлона, Дафна, матір Самсона, Нептун, Пан, навіть Еврідіка та Орфей (та ін.), – усі ці сутності, на наш погляд, є елементами не міфологічного, а художнього мислення автора, для якого міф – це буття, яке “концентрує в собі квінтесенцію певного досвіду” [4, с. 277].