Смекни!
smekni.com

Володимир Винниченко - поетика малої прози та новелістика (стр. 1 из 2)

Реферат

Винниченко Володимир, поетика малої прози та новелістика

ЗМІСТ

Вступ.................................................................................................................

§ 1 Поетика малої прози В.Винниченка........................................................

§ 2 Новелістика В.Винниченка......................................................................

Висновки..........................................................................................................

Література........................................................................................................

§ 1. Поетика малої прози Винниченка

Винниченко розпочав свою літературу творчість на тлі згасання поетики реалістично-побутової школи, її народницько-етнографічної тематики (І.Нечуй-Левицький, П.Мирний). Починаючи з кінця ХІХ ст., згадана школа все більш і більш поступалася місцем модерній прозі та драмі (Л.Українка, О.Кобилянська, В.Стефаник).

Прихід В.Винниченка довершує в українській літературі перемогу неоромантизму. Хтось називав це неореалізмом, хтось неоромантизмом, хтось імпресіонізмом, хтось експресіонізмом... Можна сказати, це був синтез "ізмів" з тою чи іншою пропорцією компонентів, художньо вмотивованих для певного твору. В основі такого письма справді лежав принцип Винниченкового герояї6 "Людина - це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!"[*].

Так, саме він у своїх творах звертається до неоромантизму: пейзажі Винниченкові справді розмаїті, вони змальовані людиною, яка розглядає їх з висоти свого зросту, стоячи на землі. Жіночі образи у творчості В.Винниченка утворили цілу галерею найрізноманітніших типів - від цнотливої дівчини до байдужої повії, від замордованої працею робітниці до знудьгованої фаталістки.

В.Винниченко у своїх оповіданнях зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, але й буденне, дріб'язкове, смішне, а інколи - шкідливе.

Герої Винниченка багато рефлексують, багато розмірковують про власні вчинки, слова та про відчуття.

Також письменник у своїх оповіданнях порушує проблеми релігії, віри в Бога, відкриття й трактування проблеми як філософської категорії, як пізнання сенсу людського життя. Однією з головних рис поетики Винниченка є його спосіб застосування тропів, тому що вони найчастіше служать для характеристики й індивідуалізації персонажів, змалюванню картин, визначення явищ, речей та інтер'єру.

Твори Винниченка багаті на порівняння. У нього будь-який матеріал є необмеженим джерелом несподіваних, завжди свіжих порівнянь. Змінюючи якусь рису, письменник, буває, часто повторює порівняння в одному оповіданні або переносить його до інших.

У поетиці Винниченка виділяємо три найголовніші засоби:

1) засіб контрасту;

2) засіб учуднення;

3) засіб несподіваного закінченого твору.

Прикладом є уже перший твір "Краса і сила", саме це оповідання є контрастом краси і сили. Але найповніше засіб контрасту викривається у нарисі "Контрасти". Нарис закінчується назвою свого тричі повтореного початку "Контрасти, контрасти, контрасти"[†]. Таке трикратне акцентування стало символічним; перший із своїх улюблених засобів та одну з форм - антитезу Винниченко проніс усю свою творчість. Отже, контраст - золоте кільце серед його образних засобів.

Лейтмотивом мистецького сприймання Винниченка є постійне звернення до природи - початкового ключа життя. Звідси таке широке застосування засобу учуднення. Несподівані зіставлення й закінчення в його оповіданнях інтригують, захоплюють і залучають читача до співпраці з автором. Читач постійно перебуває на порозі фінальної розв'язки головного конфлікту, але не може його переступити аж до самого кінця. Це одна із мистецьких причин того, що оповідання Винниченка ніколи не надокучають і часто вдруге читаються на рівні першого сприймання.

Публіцистика і тенденційність - органічні ознаки творчості Винниченка. Надмірний психологізм шкодив його творчості, але ця риса простежується майже в усіх оповіданнях.

Творячи свою літературну мову на ґрунті народної розмовної, автор широко доповнював її словами науки та власними неологізмами.

Наприклад, Винниченко створив групу абстрактних іменників-неологізмів: залізність, червоність, чорність тощо. Дуже ймовірно, що цей спосіб творення автор запозичив із французької літератури.

Винниченко у своїх оповіданнях канонізував багато тих слів, які раніш не були в літературі: звійки, сьорбати, уфкати тощо.

Звідси у Винниченка майстерність зображення й новаторство освіження літературної мови щирістю народного говору.

Наш автор перший в українській літературі найвиразніше застосував новоромантичний принцип: серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і підніс її до гідності складної індивідуальності.

Винниченко, вивчаючи письменників та мислителів, завжди залишався собою. Цю ознаку він передав і своїм кращим героям, що ніби живими залишилися на крутих зворотах півстоліття української літератури.

§ 2. Новелістика В.Винниченка

Новелістика В.Винниченка складає понад сотню творів, різних за жанрово-стильовими ознаками: новела, етюд, казка, нарис, оповідання-портрет тощо. І все ж вони не проста сукупність творів малої прози, а цілісна система, об'єднана спільними ідейно-проблемними настановами.

"Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення про себе та про інших, про минуле і теперішнє, про історію?[‡]

З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові і нові аспекти проблеми людського буття." [1, 93]. Сьогодні дослідники погоджуються, що характер Винниченкової проблематики екзистенційний.

Звернемося до таких його творів, в яких екзистенційна проблематика становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв'язків між нею і світом, між нею та іншими людьми, - на першому плані. Серед них "Зіна", "Момент", "Радість", "Федько-Халамидник" та багато інших. Усі вони позначені напруженою дією, зіткненням полярно-протилежних героїв, несподіваною розв'язкою. В поетиці сюжетів таких творів активно використані інтригувальні, захоплювальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор збирається розповісти. У новелах Винниченка зміст розкривається в сюжеті, який залучає в свій потік усі елементи художньої структури твору.

В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: "З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів - променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою"* [6, 18]. Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення "променів зору", того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Щодо названих вище творів, то в них промінь, або точка зору переважно зосереджена в погляді оповідача. Винниченко використовує навіть модель чарівної казки. Саме вона криється за машкарою новелістики. "нечуваної події".

Таким чином, сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя, традиційно представлений в міфі і казці, - момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новеліст. жанру, що підтверджує аналіз композиції творів. Ось, що писав В.Фащенко з приводу композиційної новели: "Ідеалом новелістичної композиції є концентрація уваги на розкритті одного протиріччя, своєрідне самозречення від докладного показу багатогранності подій і характерів. Кожний додатковий елемент чи рівнозначний тому, що є вже в тексті, відкриває від головного і тим самим послаблює безперервність і напругу оповідуваної цілості"[§] [6, 59].

В новелі "Момент" увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутріннього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв.

Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього - навіть мертвим герой є частиною великого життя.

Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик.

Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона "оселилася" в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. "Наше ... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати" [1, 502].

Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула "вихор життя", який зміта все сміття "не треба", "не можна ..." [1, 502]. Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації - здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини.