регистрация / вход

Правове забезпечення державного управління

Контроль у державному управлінні: з боку органів законодавчої влади, спеціалізованих контролюючих установ, представництва місцевого самоврядування. Судовий, прокурорський та громадський нагляд. Провадження в справах про адміністративні правопорушення.

Донецький національний технічний університет

Магістратура державного управління

Контрольна робота

з дисципліни "Правове забезпечення державного управління"

Донецьк 2010


Зміст

1. Контроль і нагляд у державному управлінні

1.1 Контроль з боку органів законодавчої влади

1.2 Контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів

1.3 Контроль з боку представницьких органів місцевого самоврядування

1.4 Судовий контроль

1.5 Прокурорський нагляд за законністю й дисципліною в державному управлінні

1.6 Звернення громадян як спосіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні

1.7 Громадський контроль

2. Провадження в справах про адміністративні правопорушення

2.1 Завдання й порядок провадження в справах про адміністративне правопорушення

2.2 Засоби забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення

2.3 Стадії провадження в справах про адміністративне правопорушення

2.4 Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення


1. Контроль і нагляд у державному управлінні

1.1 Контроль з боку органів законодавчої влади

Згідно з Конституцією України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.

Верховна Рада відповідно до наданих їй Конституцією України повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України, додержання законів та інших актів, які вона приймає, виконанням загальнодержавних програм і Державного бюджету України, діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує. Кабінет Міністрів підзвітній і відповідальний перед Верховною Радою. Верховна Рада також може заслуховувати на засіданні звіти членів Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора України, Голови Національного банку України, головного редактора газети Верховної Ради та інших органів і посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються Верховною Радою (крім судових органів і судів).

Верховна Рада може створювати в межах своїх повноважень тимчасові спеціальні комісії для підготовки й попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу.

Постійно діючим органом Верховної Ради є комітети. Вони законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради. Держані органи й організації зобов’язані виконувати вимоги комітетів, надавати їм необхідні матеріали та документи, розглядати в обов’язковому порядку рекомендації і повідомляти в установлений ними строк про результати розгляду й вжиті заходи.

Організацію та порядок діяльності комітетів, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій Верховної Ради встановлює закон.

Відповідно до Конституції (ст.101) та Закону України "Про Уповноваження Верховної Ради України з прав людини" від 22 грудня 1997р. (відомості Верховної Ради України – 1998 - №20) парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та захист прав кожного на території України в межах його юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

- захист прав і свобод людини й громадянина, проголошених Конституцією, законами та міжнародними договорами України;

- запобігання порушенням прав і свободи людини й громадянина або сприяння їх поновленню;

1 запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод тощо.

Підставами для порушення Уповноваженим справ і призначення перевірок є:

4 відомості про порушення прав і свобод людини й громадянина, які він одержує;

5 звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

6 звернення народних депутатів України;

7 власна ініціатива.

Для здійснення своїх обов’язків Уповноваженому надано право:

8 безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, бути присутнім на їх засіданнях;

9 знайомитися з документами та одержувати їх копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах в установах, організаціях незалежно від форм власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;

10 вимагати від посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності сприяння в проведенні перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі в проведенні перевірок;

11 направляти у відповідні органи акти реагування в разі виявлення порушень прав і свобод людини й громадянина для вжиття цими органами відповідних заходів тощо.

Рахункова палата – спеціальний контролюючий орган, який до 23 грудня 1997р. був органом Верховної Ради (Конституційний Суд України рішенням від 23 грудня 1997 року №7-зп щодо відповідності Конституції України /конституційність/ Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" згідно зі статями 150 і 152 Конституції України визнав, що Рахункова плата не може бути органом Верховної Ради /це суперечить Конституції України/. У зв’язку з цим Верховна Рада 14 січня 1998р. прийняла постанову за №18/98-ВР, відповідно до якої Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" з 23 грудня 1997 року продовжить дію як Закон України "Про Рахункову палату". Таким чином, зараз Рахункова палата формально не є органом Верховної Ради, але як і раніше, вона має майже ті самі функції та завдання, що мала коли була контролюючим органам парламенту. Тому таку відокремленість від Верховної Ради можна вважати деякою мірою умовною, а контроль з боку Рахункової палати – опосередкованим контролем з боку Верховної Ради).

Завданням Рахункової палати є:

12 організація та здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витраченням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, обсягами, структурою та їх цільовим призначенням;

13 здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього та зовнішнього боргу України, визначення ефективності й доцільності видатків державних коштів, валютних і кредитно-фінансових ресурсів;

14 контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

15 контроль за законністю та своєчасністю рухів коштів.

Державного бюджету України й коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках тощо.

Для цього Рахунковій палаті надано такі повноваження:

16 здійснювати експертно-аналітичні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів;

17 коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів піді час здійснення загальнодержавних програм;

18 проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді органах, а також на підприємствах і в організаціях, незалежно від форм власності, в межах, установлених законодавством;

19 одержувати від керівників установ, організацій, що перевіряють, усю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність та ін.

До контролю з боку законодавчої вади можна віднести депутатський запит, право народного депутата України брати участь у перевірках додержання законів державними органами й органами об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, на участь у депутатському розслідуванні, відвідувати будь-які державні органи та об’єднання громадян, підприємств, установи й організації з питань своєї депутатської діяльності тощо. Контрольні повноваження Верховної Ради України, її комітетів, депутатів, Рахункової палати закріплено в Регламенті Верховної Ради України ( відомості Верховної Ради України – 1994 - №35), законах України "Про комітети Верховної Ради України" від 04 квітня 1995р. ( відомості Верховної Ради України – 1995 - №19), "Про статус народного депутата України" від 17 листопада 1992р./зі змінами/ (відомості Верховної Ради України – 1993 - №3), "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996р., який з 23 грудня 1997р. діє як Закон "Про Рахункову палату" (відомості Верховної Ради України – 1998 - №24).

Контрольні повноваження Президента України визначають Конституція та Закон України "Про Президента України" від 05 липня 1991р. ( відомості Верховної Ради Української РСР – 1991 - №33). Вони поширюються на різні гілки влади. Так, Президент припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочинатися, підписує закони, прийняті Верховною Радою, а в разі незгоди з ними, за умов суперечності їх Конституції або міжнародним угодам, накладає на них вето з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради, скасовує акти Кабінету Міністрів та акти Ради міністрів АРК, які не відповідають належним вимогам, утворює суди, утворює, реорганізує та ліквідує міністерства, інші центральні органи виконавчої влади тощо.

Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов’язковими до виконання та території України (ст. 106 Конституції).

Всебічну контрольну діяльність здійснюють органи державної виконавчої влади всіх рівнів. Ця діяльність є одним із найважливіших елементів організаційної роботи, спрямованої на подальше укріплення законності й дисципліни в державному управлінні.

Найширші контрольні повноваження серед органів виконавчої влади належать Кабінету Міністрів України, який здійснює контроль за діяльністю міністерств, державних комітетів і відомств, за додержанням ними законодавства. Він сприяє тому, щоб ці органи в повному обсязі використовували свої повноваження, заслуховує їх звіти, доповіді та інформацію про виконання завдань, що стоять перед ними, про розвиток відповідних галузей тощо. Контрольні повноваження Кабінету Міністрів закріплено в Конституції, інших нормативних актах України.

Рада міністрів АРК має такі ж, як і Кабінет Міністрів, контрольні повноваження (за деякими винятками) відносно підконтрольних їй органів.

Центральні органи виконавчої влади, їх відділи та управління, державні адміністрації, адміністрації підприємств, установ і організацій у процесі повсякденної діяльності систематично здійснюють відомчий контроль, який поширюється на підпорядковані їм об’єкти відомчої належності (Порядок проведення відомчого контролю регулює Порядок здійснення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади внутрішнього фінансового контролю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22 травня 2002р. №685). Вони перевіряють виконання законів, указів і урядових постанов, актів вищих органів, стан дисципліни й ефективність роботи апарату, розміщення та використання кадрів, роботу щодо розгляду звернень громадян тощо. Контроль організовують безпосередньо керівники вищих відносно підконтрольного об’єкта галузевих органів, їх структурних підрозділів і проводять працівники апарату – відповідні фахівці. В державних комітетах, міністерствах, державних адміністраціях, підрозділах центральних органів на місцях функціонує контрольно-ревізійна служба, підпорядкована безпосередньо керівникові органу.

Контрольні повноваження названих органів державної виконавчої влади закріплено в законах України, Загальному положенні про міністерства, інший орган державної виконавчої влади України, окремих положеннях про державні комітети, міністерства, відомства, їх структурні підрозділи, інших нормативних актах.

Законодавство, що регулює діяльність місцевих державних адміністрацій, надає контрольні повноваження як місцевій адміністрації в цілому, так і її окремим структурним підрозділам. При цьому контроль з боку її управлінь і відділів, які є органами галузевого управління, - до галузевого контролю.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

20 збереженням і раціональним використанням державного майна;

21 виконанням державних контрактів і зобов’язань перед бюджетом;

22 належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

23 використанням та охороною земель, лісів, надр, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

24 додержанням виробниками продукції стандартів, технічних та інших вимог, пов’язаних з її якістю та сертифікацією;

25 додержанням санітарних і ветеринарних правил;

26 додержання правил благоустрою, архітектурно-будівельних норм і стандартів тощо.

Контрольні повноваження адміністрації підприємств, установи, організації мають галузевий (внутрішньовідомчий) характер, закріплені в різних нормативних актах як на рівні закону, так і в підзаконних положеннях та статутах відповідних підприємств, установ і організацій. На керівників підприємств, установ і організацій покладено обов’язок стежити за виконанням підлеглими чинних правил і норм. Разом з бухгалтерією, юридичною та іншими службами вони організовують бухгалтерський облік, контролюють раціональне, економне й ефективне використання матеріальних і фінансових ресурсів, збереження державної та колективної власності. Вони зобов’язанні запобігати розбазарюванню матеріальних цінностей, порушенням фінансового й господарського законодавства тощо.

У разі виявлення адміністративних правопорушень (наприклад, розкрадання державного або колективного майна) адміністрація підприємств, установ, організацій складає протоколи про адміністративні правопорушення й надсилає їх на розгляд компетентним органам (посадовим особам); у межах, установлених законодавством, притягає винних до дисциплінарної відповідальності.

1.2 Контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів

До спеціалізованих контролюючих органів належать різні державні інспекції та служби, основними завданнями яких є здійснення державного контролю в тій чи іншій сфері діяльності. Найвідомішими серед інспекцій є:

27 автомобільна, пожежна, охорони праці, інспекція по контролю за цінами;

28 серед служб – санітарна, податкова, митна, контрольна-ревізійна тощо.

Всі вони органи державного управління або їх самостійні структурні підрозділи, що мають юрисдикційні повноваження. Будучи контролюючими органами іншої відомчої належності відносно підконтрольних їм структур, вони здійснюють міжвідомчий контроль.

Особливість такого контролю (порівняно з відомчим) полягає в спеціалізованому предметі контролю, а також у відсутності відомчої зацікавленості в його результатах. Досить високу результативність цього контролю обумовлено тим, що його здійснюють висококваліфіковані фахівці, добре обізнані в слабких сторонах підконтрольних їм структур.

Так, Державна автомобільна інспекція Міністерства внутрішніх справ України (далі – Державтоінспекція) відповідно до покладених на неї завдань (контрольні повноваження Державтоінспекції закріплено в "Положенні про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України", затвердженому Постановою Кабінетів Міністрів України від 14 квітня 1997р. №341):

29 бере участь у розробці проектів законів та інших нормативних актів і документів, у тому числі правил, норм і стандартів, державних і регіональних програм забезпечення безпеки дорожнього руху і його учасників;

30 здійснює контроль за додержанням власниками (володільцями) транспортних засобів, а також громадянами, посадовими особами вимог Закону України "Про дорожній рух" від 30 червня 1993р. /зі змінами/ (відомості Верховної Ради України – 1993 - №31);

31 правил, норм і стандартів з питань забезпечення безпеки дорожнього руху;

32 виявляє та вживає заходи щодо попередження й припинення адміністративних правопорушень, додержання правил дорожнього руху;

33 забезпечує розгляд справ, віднесених до відання Державтоінспекції;

34 здійснює профілактику правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху серед його учасників;

35 регулює дорожній рух;

36 контролює внесення обов’язків платежів власниками транспортних засобів тощо.

Державтоінспекція за результатами контролю:

37 відстороняє від керування транспортним засобом осіб, що перебувають у стані сп’яніння, або тих, що не мають права на керування цим видом транспортного засобу, або грубо порушують правила дорожнього руху;

38 розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені до її відання;

39 застосовує інші, передбачені нормативно-правовими актами заходи впливу.

Державний пожежний нагляд Міністерства України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі – Дерпожнагляд) є одним із основних спеціалізованих контролюючих органів державної пожежної охорони. Відповідно до покладених на нього завдань інспектори Держпожнагляду:

40 розробляють за участю заінтересованих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади й затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки, обов’язкові для всіх підприємств, установ, організацій і громадян;

- здійснюють контроль за додержанням керівниками різних ланок влади й громадянами вимог актів законодавства з питань пожежної безпеки;

- проводять перевірку та дізнання за повідомленнями й заявами про злочини, пов’язані з пожежами та порушеннями правил пожежної безпеки.

Інспектори Держпожнагляду:

- проводять пожежно-технічні обстеження й перевірки підприємств, установ, організацій, будівель, споруд та інших підконтрольних об’єктів незалежно від форм власності;

- дають керівникам різних ланок влади, а також громадянам обов’язкові до виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків щодо питань пожежної безпеки;

- в разі виявлення серйозних порушень правил пожежної безпеки припиняють або забороняють роботу підприємств, їх окремих підрозділів, агрегатів, експлуатацію споруд, окремих приміщень, випуск і реалізацію пожежонебезпечної продукції, дію виданих дозволів на право проведення робіт;

- здійснюють контроль за виконанням противопожежних вимог на будівництві тощо.

За результати контролю в разі виявлення порушень інспектори Держпожежнагляду:

- забороняють (до усунення недоліків) випуск і застосування проектів, зупиняють проведення будівельно-монтажних робіт, притягають до адміністративної відповідальності посадових осіб, інших працівників підприємств, установ, організацій і громадян, винних у порушенні встановлених законодавством вимог пожежної безпеки;

- застосовують штрафні санкції до підприємств, установ, організацій за порушення правил пожежної безпеки, невиконання розпоряджень(приписів) посадових осіб органів Держпожежнагляду(відомості Верховної Ради України - 1994 - №5).

Державна інспекція з контролю за цінами відповідно до покладених на неї завдань і наданих їй повноважень, закріплених у Положенні про Державну інспекцію з контролю за цінами(офіційний вісник України -2000 - №5):

- здійснює державний контроль за додержанням установленого порядку затвердження та застосування цін і тарифів у міністерствах і відомствах, на підприємствах, в установах, організаціях державних та інших форм власності;

- перевіряє обгрунтованість затверджуваних міністерствами й відомостями, об’єднаннями, підприємствами та організаціями в межах їх компетенції, незалежно від форм власності й господарювання, цін і тарифів, стан організації та ефективності роботи відомчого контролю за цінами;

- координує роботу єдиної системи органів державного контролю за цінами з іншими контролюючими органами та громадськими об’єднаннями.

Для цього Держінспекція має право проводити в будь-яких суб’єктах підприємництва, розташованих на території України, перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій тощо, пов’язаних із застосуванням цін, а також одержувати необхідні пояснення, довідки та відомості з питань, що виникають під час перевірок; обстежувати з додержанням відповідних правил виробничі, складські, торговельні та інші приміщення об’єднань, підприємств і організацій, які використовують для виготовлення, зберігання й реалізації товарів і сировини, а також організації і надання різних послуг тощо. За результатами контролю Держінспекція в разі наявності для того підстав вимагає від керівників та інших посадових осіб суб’єктів підприємництва, що перевіряє, усунення виявлених порушень законодавства про порядок установлення та застосування цін; приймає рішення про застосування до суб’єктів підприємництва передбачених чинним законодавством економічних санкцій та ін. Начальники державних інспекцій по контролю за цінами та їх заступники від імені органів державного контролю за цінами мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення й накладати адміністративні стягнення на винних посадових осіб, а також приймати рішення про застосування економічних санкцій і припинення операцій по рахунках суб’єктів підприємства в установах банку тощо.

Державна санітарно-епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я України, повноваження якої регулюють Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994р. (відомості Верховної Ради України – 1994 - №27), здійснює контроль за додержанням юридичними й фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я, а також застосовує заходи правового характеру відносно правопорушників.

Основними завданнями цієї служби є:

41 нагляд за організацією та проведенням усіма юридичними й фізичними особами санітарних і протиепідемічних заходів;

42 нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення;

43 участь у розробці й контроль за виконанням програм стосовно попередження шкідливого впливу факторів навколишнього середовища на здоров’я населення;

44 нагляд за додержанням санітарного законодавства тощо.

За виявлення порушень установлених правил державні санітарні лікарі:

45 обмежують, тимчасове забороняють або припиняють діяльність підприємства, установ, організацій, об’єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виникнення окремих технологічних операцій;

46 обмежують, тимчасове забороняють або припиняють будівництво, реконструкцію та розширення об’єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-гігієнічної експертизи й у разі відсутності від затвердженого проекту, здійснюють інші дії.

Державні санітарні лікарі також притягають винних осіб до адміністративної відповідальності, а до юридичних осіб застосовують фінансові санкції.

Державна митна служба України здійснює митний контроль з метою забезпечення додержання державними органами підприємствами, посадовими особами, а також громадянами порядку переміщення через державний кордон товарів та інших предметів.

Митний контроль безпосередньо здійснюють відповідні посадові особи митниць шляхом перевірки документів, які є:

47 необхідними для того контролю;

48 митного огляду (огляду транспортних засобів, товарів та інших предметів, особистого догляду);

49 переогляду;

50 огляду документів і предметів, які переміщують через митний кордон України;

51 митний обстежень і застосування інших форм.

Уповноважені особи митних органів у разі виявлення ними порушень митних правил і за наявність інших передбачених законодавством підстав можуть здійснювати адміністративне затримання, вилучення речей і документів, застосовувати спеціальні засоби попередження й припинення правопорушень. Начальник митного органу, його заступник або посадова особа, яка здійснює провадження в справі про адміністративне правопорушення, мають право відповідною постановою призначити перевірку діяльності підприємства, яке припустилося порушень митних правил. Начальники митниць та їх заступники притягають винних осіб до адміністративної відповідальності.

Контрольні повноваження митних органів та їх посадових осіб закріплено в Митному кодексі України (відомості Верховної Ради України - 2002 - №38-39), положеннях про митну службу та її підрозділи, інших нормативних актах.

Функції контролю за додержанням законодавства про податки та інші платежі в бюджет здійснює Державна податкова служба України. Вона контролює:

- своєчасне подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов’язаних із обчисленням платежів у бюджет, а також перевіряє достовірність цих документів щодо правильності визначення прибутку, доходу, інших платежів у бюджет; контролює додержання громадянами законодавства про індивідуальну трудову діяльність;

- забезпечує застосування та своєчасне стягнення сум фінансових санкцій за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств, установ, організацій і громадянами;

- передає правоохоронним органам матеріали про факти порушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, тощо.

Для реалізації цих функцій підрозділами державної податкової служби надано право проводити в будь-яких суб’єктів підприємництва перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, планів, кошторисів, декларацій та інших документів, пов’язаних із обчисленням і сплатою податків та інших обов’язкових платежів у бюджет, одержувати необхідні пояснення, довідки й відомості з питань, що виникають під час перевірок, обстежувати будь-які приміщення підприємств, установ, організацій і громадян, що використовують для одержання доходів або пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування.

За результатами контролю у випадках, передбачених законодавством, державні податкові інспектори мають право зупиняти операції підприємств, установ і організацій по розрахункових, інших рахунках у банках; вилучати в підприємств, установ і організацій документи, що свідчать про приховування (заниження) прибутку (доходу), й застосовувати до підприємств, установ, організацій фінансові санкції, а громадян-притягати до адміністративної відповідальності (Закон України "Про державну податкову службу в Україні").

Дещо схожі наведеними функції та повноваження має Державна контрольно- ревізійна служба України.

Вона:

- проводить ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку й звітності в міністерствах, відомствах та інших органах державної виконавчої влади, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і організаціях, які одержують кошті з бюджету та державних валютних фондів;

- здійснює контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

- розробляє інструкції та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;

- розробляє пропозиції щодо вдосконалення контролю;

- координує роботу контрольно-ревізійних підрозділів міністрів, інших центральних органів виконавчої влади тощо.

Головному контрольно-ревізійному управлінню та його підрозділам на місцях надано право:

- безперешкодного доступу на підконтрольні об’єкти для з’ясування питань, пов’язаних із ревізією або перевіркою;

- одержувати від посадових і матеріально-відповідальних об’єктів, які ревізують або перевіряти, письмові пояснення з питань, що виникають у ході ревізії і перевірок, тощо.

За результатами контролю (у випадках, передбачених законодавством, і в разі потреби) контрольно-ревізійна служба накладає на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, організацій адміністративні стягнення, стягує в доход держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами, організаціями за незаконними угодами або без чинного законодавства, тощо (Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу України" від 26 січня 1993р. /відомості Верховної Ради України - 1993 - №13/).

1.3 Контроль з боку представницьких органів місцевого самоврядування

Важлива роль у здійсненні контролю в державному управлінні належить сільським, селищним, міським радам, які є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади й здійснюють від їх імені та в їх інтересах за допомогою своїх виконавчих органів функції і повноваження місцевого самоврядування.

Всебічні контрольні повноваження з боку рад та їх виконавчих органів у сфері державного управління обумовлено широким колом делегованих їх державою повноважень і питань, розв’язання яких покладено на ці представницькі органи.

Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи ведуть статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території; здійснюють контроль за виконанням зобов’язань щодо платежів до місцевого бюджету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності, за використанням прибутків підприємств і організацій відповідних територіальних громад; контролюють організацію і діяльність підприємств транспорту, зв’язку, побуту; забезпечують належне медичне обслуговування й організацію освітньої роботи, додержання природоохоронного законодавства; відають іншими питаннями громадського та соціально-культурного будівництва.

До того ж ради мають виключну компетенцію на встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти й порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, на прийняття в межах, визначених законом, рішень з питань боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність. Ради можуть створювати тимчасові контрольні комісії з різних питань.

Виконавчі органи рад входять у разі наявності підстав з поданням до відповідних органів притягнення до відповідальності посадових осіб, якщо вони ігнорують вимоги та рішення рад, їх виконавчих органів; звертаються до суду про визначення незаконними актами підприємств, установ і організацій, які обмежують права територіальної громади, а також повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування; сільські, селищних та міські виконавчі органи розглядають справи про адміністративні правопорушення, віднесені законом до їх відання.

Місцеві державні адміністрації підзвітні відповідним районним і обласним радам у виконанні програм соціально-економічного й культурного розвитку, районних, обласних бюджетів. Вони також підзвітні та підконтрольні ради у частині повноважень, делегованих адміністраціям відповідними радами, а також у виконанні рішень з цих питань. Дієвий контроль з боку представницьких органів місцевого самоврядування є одним із важливих засобів забезпечення ними комплексного економічного та соціального розвитку на підвідомчій їм території.


1.4 Судовий контроль

Судовий контроль - специфічний вид контролю в сфері державного управління. Особливість цього контролю полягає в тому, що його здійснюють не систематично, не повсякденно, як, наприклад, контроль з боку спеціалізованих контролюючих органів або прокурорський нагляд за законністю в державному управлінні, а одноразово під час розгляду справ (адміністративних, цивільних, кримінальних).

Судовий контроль в управлінні можна класифікувати за двома основними напрямами:

- за видом суду, який здійснює контроль;

- і за формою втручання в діяльність підконтрольного органу.

В останньому випадку виділяють пряму (безпосередню) та непряму (опосередковану) форми втручання.

В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди.

Контроль з боку Конституційного Суду є особливим видом судового контролю, який відокремлено від контролю з боку судів загальної компетенції та арбітражних судів. Таку відокремленість обумовлено особливим статусом Конституційного Суду та предметом його контролю. Конституційний Суд здійснює контроль, який виходить за межі контролю в державному управлінні.

До його контрольних повноважень належать:

- обов’язок приймати рішення й давати висновки в справах про конституційність законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, правових актів Верховної Ради АРК;

- вирішення питань про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тим міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

- додержання конституційної процедури розслідування й розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визнаних Конституцією.

На нього також покладений обов’язок офіційного тлумачення Конституції та законів України (Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. /відомості Верховної Ради України - 1996 - №49/).

Судовий контроль з боку судів загальної компетенції найдоцільніше оглянути через ступінь втручання суду в діяльність відповідного органу (безпосередня й опосередкована форми втручання).

Під час розгляду цивільних справ за позовами і насамперед таких, де однією зі сторін є орган державного управління, суд (суддя) оцінює їх з погляду відповідність закону, приймає певне рішення по справі, яким може змінити чи скасувати управлінське рішення (акт управління), чим фактично втручається в управлінську сферу діяльності державного органу. Це справи про незаконне звільнення (коли суд поновлює на роботі), відшкодування збитків (зобов’язує сторону відшкодувати збитки, встановлює їх розмір), скасування рішення управлінського органу (про надання жилого приміщення) тощо. Форма втручання суду в діяльність органу державного управління тут єпрямою (безпосередньою). Прямою форма втручаннясудді (суду) в діяльність органу державного управління буде й у разі вирішення суддею справ, які розглядають у цивільно-правовому порядку (в тому числі справ про адміністративні правопорушення). Судові рішення в таких випадках або скасовують, або змінюють незаконні акти органів виконавчої влади (їх посадових осіб), або ж не визнають юридичної сили за акти, що суперечать закону.

Під час розгляду кримінальних справ (найпоказовіші з них про розкрадання майна) суд, навпаки, може застосувати тільки непряму (опосередковану) форму втручання. Поряд із вирішенням питання про винність особи в кримінальному злочині та її відповідальність суд перевіряє дій органів управління, посадових осіб та інших громадян. Якщо суд виявить порушення законності, він виносить окрему ухвалу (ст.340 Кримінально-процесуального кодексу України; далі КПК).

Це форма інформування державних органів, комерційних та інших структур, об’єднань громадян про виявлення порушення закону й умови, що їх породжують. Суд повідомляє про необхідність вжити заходів щодо їх усунення й попередження в майбутньому. Але цим суд не змінює реальний стан справ в органі чи організації, на підприємстві, в установі, куди надіслано його ухвалу, як це він робить під час розгляду деяких цивільних справ, справ про адміністративні правопорушення та справ по скаргах громадян. Обов’язок прийняти управлінське рішення по окремій ухвалі та змінити ситуацію на краще лежить на керівництві відповідних органів і організацій.

Контроль з боку господарських судів має багато спільного з контролем з боку судів загальної компетенції. Основна відмінність між ними полягає в предметі спору й суб’єктах, які беруть участь у справі (юридичні особи). Різною для них є і нормативна база. Господарські суди в своїй діяльності керуються Господарським процесуальним кодексом України (відомості Верховної Ради України - 1992 - №6) та Законом України "Про судоустрій України" від 07 лютого 2002р. (відомості Верховної Ради України - 2002 - №27-28). Значні відмінності має і процедура розгляду справ.

Викладене дозволяє дійти висновку, що судовий контроль в управлінні - це заснована на законі діяльність судів по перевірці правомірності актів і дій органів управлінні, їх посадових осіб, відновленню порушених прав, а в необхідних випадках - застосуванню до цих суб’єктів правових санкцій.

1.5 Прокурорський нагляд за законністю й дисципліною в державному управлінні

Конституція України покладає на прокуратуру:

1. підтримання державного обвинувачення в суді;

2. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4. нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян (ст.21).

Закон України "Про прокуратуру" надає прокуратурі також право здійснювати нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного й господарського управління та контролю, урядом АРК, місцевими радами та їх виконавчими й розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Під час здійснення нагляду прокуратури не можуть втручатися в діяльність піднаглядних їм органів, не наділені безпосереднім правом застосувати заходи примусового впливу, скасувати протизаконні акти управління та змінювати їх. Вони також не можуть притягати винних до правової відповідальності.

Здійснюючи нагляд, прокурори застосовують певні методи й форми.

До методів діяльності прокурорів слід віднести їх право:

- зажадати подання їм документів і відомостей;

- безперешкодно входити в приміщення;

- здійснювати на місцях перевірку законів;

- вимагати від відповідних органів і посадових осіб проведення перевірок і ревізій підпорядкованих об’єктів;

- вимагати від посадових осіб і громадян письмових чи усних пояснень з приводу порушень закону.

Підставою для цих дій з боку прокурорів є інформація про порушення законності, яку прокурори можуть одержувати будь-якими законними способами: із засобів масової інформації (телебачення, радіо, преса), звернень громадян, громадських об’єднань, оперативним шляхом тощо.

У разі підтвердження інформації прокурор реагує на порушення законності й дисципліни шляхом видання актів прокурорського реагування. Закон України "Про прокуратуру" називає чотири форми прокурорського реагування: протест, письмовий припис, подання й постанова.

Протест на акт, що суперечить закону, приносить прокурор, його заступник до органу, який його видав, або до органу вищого рангу. В такому ж порядку приносять протест на незаконні рішення чи дії посадових осіб (ст.21).

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його відповідно до закону, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта й підлягає обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою в десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляють прокурора.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Подача такої заяви, так само як і протест, зупиняє дію правового акта.

Письмовий припис про усунення порушень закону вносить прокурор, його заступник органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення (ст.22).

Припис вносять у випадках, коли порушення закону очевидне й може завдати суттєвої шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо воно не буде негайно усунуте. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляють прокурора.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищому прокурора, який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення вищого за посадою прокурора є остаточним.

Подання з вимогами усунути порушення закону, причини цих порушень і умови, що їм сприяють, вносить прокурор, його заступник у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, який наділено повноваження усунути порушення закону, й підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито відповідно заходів щодо усунення порушень закону, причин і умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору (ст.23).

Залежно від характеру порушення закону, прокурор (його заступник) виносить вмотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або порушення кримінальної справи щодо винних осіб (ст.24).

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом удесятиденний строк після її надходження. Про результати розгляду повідомляють прокурора.

Невиконання посадовими особами законних вимог прокурора (його заступника)тягне за собою застосування адміністративної відповідальності.

1.6 Звернення громадян як спосіб забезпечення законності й дисципліни в державномууправлінні

Одним із найважливіших заходів щодо забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності, громадських об’єднань.

Звернення громадян становлять сукупність активних вольових дій фізичних осіб. Їх особливість полягає в тому, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забезпечують законність і дисципліну в державному управлінні. Тільки скарги й заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших осіб, державних і недержавних структур ініціюють компетентні органи (повноважених осіб) на проведення контрольно-наглядових дій з метою усунення порушень і недоліків.

Скаргу на протизаконні дії або рішення відповідних органів та їх посадових осіб подають у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі що не позбавляє громадянина права на звернення в суд відповідно до закону, а в разі відсутності такого (вищого) органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням – безпосередньо в суд.

Отже, захищаючи свої законні права й свободи, громадяни звертають увагу компетентних органів на порушення законодавства й таким чином захищають наявні і державі та суспільстві правовідносини. Такий контроль у деяких випадках називають ще індивідуальним.

1.7 Громадський контроль

Серед повноважень деяких громадських угруповань є такі, що мають ознаки повноважень, які застосовують контролюючі органи. Наприклад, профспілки відповідно до чинного законодавства контролюють додержання адміністрацією підприємств, установ, організацій законодавства про працю й нормативних актів про охорону праці житлово-побутове обслуговування працівників тощо. Закон України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991р. (в редакції Закону від 15 грудня 1993р. /відомості Верховної Ради України -1994 - №1/) надає право об’єднань споживачів:

- здійснювати контроль за додержанням прав громадян як споживачів;

- проводити незалежну експертизу та випробування продукції;

- Разом з відповідними органами здійснювати контроль за якістю продукції, торговельного та інших видів обслуговування, застосування цін;

- Вносити в правоохоронні органи та органи державного управління матеріали про притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісної продукції, тощо.

Представників деяких громадських угрупувань наділено правом складати протоколи про адміністративні правопорушення. Це народні дружинники, громадські мисливські, лісові інспектори, інспектори рибоохорони та ін., які мають повноваження здійснювати перевірку додержання законодавства у відповідних сферах діяльності. Окремих із них наділено в деяких випадках правом доставляти правопорушників до міліції чи виконкому сільської (селищної) ради.


2. Провадження в справах про адміністративні правопорушення

2.1 Завдання й порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення

Кожне провадження здійснюють відповідно до певних стадій з додержанням принципів адміністративного процесу.

Повноваження в справах про адміністративні правопорушення визначається як низка послідовних дій уповноважених органів (посадових осіб), а в деяких випадках інших суб’єктів, які згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнення правопорушників до відповідальності й забезпечення виконання винесеної постанови.

Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення згідно зі ст.245 КпАП є:

- своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до законодавства, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюють на засадах суворого додержання законності та принципу презумпції невинуватості, згідно з яким особу, що притягають до адміністративній відповідальності, вважають невинуватою, доки протилежне не буде доведено й зафіксовано в установленому законом порядку.

Поряд із загальними принципами, характерними для всього адміністративного процесу (законності, об’єктивної істини, рівності громадян перед законом, оперативності тощо), провадженню в справах про адміністративні правопорушення значною мірою більше, ніж іншими провадженнями, властивий принцип економічності, що, однак, не означає, що справи повинні розглядатися поверхово.

2.2 Засоби забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення

Для правильного й об’єктивного вирішення справи важливе значення мають заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення. Їх застосовують для припинення адміністративних проступків, встановлення особи, складання протоколу про адміністративні правопорушення, забезпечення своєчасного розгляду справи та виконання постанов про накладення адміністративних стягнень у справах.

У статтях 260-267 КпАП наведено перелік заходів процесуального забезпечення повноважень в справах про адміністративне правопорушення:

- адміністративне затримання;

- особистий огляд і огляд речей;

- вилучення речей і документів;

- відсторонення водіїв від керування транспортними засобами, річковими і маломірними суднами та огляд на стан сп’яніння.

Два заходи забезпечення встановлено іншими статтями КпАП:

- доставлення порушника (ст.259);

- привід порушника (ст.268).

Доставлення порушника згідно зі ст.259 КпАП здійснюють з метою:

- по-перше, припинення правопорушення;

- по-друге, складання протоколу про адміністративне правопорушення;

- по-третє, встановлення особи порушника.

Фактичне здійснення доставлення забезпечують застосуванням психічного або фізичного впливу.

Залежно від місця, підстав і мети, доставлення порушника можуть здійснювати: працівники міліції, уповноважені посадові особи, які здійснюють нагляд за додержанням правил користування засобами транспорту (статті 222-229, 236 КпАП), правил пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил на транспорті, повноважні представники природоохоронних органів, народні дружинники, громадські природоохоронні інспектори, працівники воєнізованої охорони.

Встановлено максимальний строк перебування порушника в штабі ДНД та приміщенні селищної чи сільської ради – одна година.

Схожим із розглянутих заходом забезпечення є привід порушника в разі ухилення його від явки на виклик органу внутрішніх справ або судді. Це також примусове доставлення особи, але відмінність полягає в меті доставлення – привід здійснюють працівники міліції для забезпечення присутності правопорушника під час розгляду справи. Привід допускається лише у випадках, прямо передбачених законом (ч.2 ст. 268 КпАП).

Адміністративне затримання переважно може тривати не більш як три години. Триваліші строки може бути встановлено тільки законодавчими актами (ч.1 ст.263 КпАП). Так, на строк до трьох діб з письмовим повідомленням прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора може бути затримано осіб, які порушили прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон, якщо вони не мають документів, що посвідчують їх особу. До розгляду справи може бути затримано осіб, які вчинили дрібне хуліганство (розглядається протягом доби), порушили порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій або виявили неповагу до суду чи торгували з рук у невстановлених місцях (протягом трьох діб), тощо.

З метою забезпечення законності застосування адміністративного затримання про нього складають протокол, у якому зазначають: дату й місце його складання; посаду, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Затриманому надається право ознайомитися з протоколом і підписати його (або відмовитися від підписання), вимагати повідомити про місце його перебування родичів, адміністрацію за місцем роботи або навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб, які їх замінюють, є обов’язковим (ст.261 КпАП).

Особистий огляд і огляд речей проводять з метою виявлення, закріплення необхідних доказів правопорушення й забезпечення подальшого притягнення порушника до відповідальності. Право на їх проведення надано уповноваженим на те посадовим особам органів внутрішніх справ, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ і прикордонних військ, а на огляд речей – також органів лісоохорони, рибоохорони й органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання. Цей перелік може бути розширено лише законодавчими актами (ст.264 КпАП).

Особистий огляд провадить уповноважена на те особа однієї статі з оглядуваним і в присутності двох понятих тієї ж статі. Огляд речей, ручної кладі, багажу, знарядь полювання й лову риби, добутої продукції, транспортних засобів та інших предметів здійснюють, як правило, в присутності їх власника. За його відсутності зазначені речі може бути піддано оглядові лише в невідкладних випадках, але з обов’язковою участю двох понятих.

Проведення огляду оформлюють спеціальним протоколом або роблять про це відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення або в протоколі про адміністративне затримання.

Вилучення речей і документів, що є знаряддям або безпосереднім об’єктом правопорушення, здійснюють уповноважені особи, яким надано право провадити адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, з метою забезпечення доказів, а також, залежно від результатів розгляду справи, забезпечення їх конфіскації, оплатного вилучення, знищення або повернення володільцеві.

Про вилучення речей і документів складають протокол або роблять відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання (ч.3 ст.265 КпАП).

Стаття 265 КпАП встановлює особливості вилучення окремих видів речей і документів, вилучення їх у окремих осіб і процесуального оформлення вилучення деяких предметів.

З метою забезпечення законності застосування розглянутих заходів ст.267 КпАП передбачає можливості їх оскарження зацікавленою особою у вищий орган (вищій посадовій особі) або прокуророві.

2.3 Стадії провадження в справах про адміністративні правопорушення

Провадження в справах про адміністративні правопорушення складається з чотирьох стадій:

1) порушення справи про адміністративне правопорушення;

2) розгляд справи про адміністративне правопорушення й винесення по справі постанови;

3) оскарження (або опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення (виникає в тих випадках, коли особа, яку притягають до адміністративної відповідальності, або потерпілий не згодні з винесеною відносно них постановою. Постанову по справі може опротестувати прокурор);

4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення полягає в складанні протоколу уповноваженою на те особою або представником громадського формування. До таких належать посадові особи виконавчих органів сільських, селищних рад, органів внутрішніх справ, органів транспорту, громадські інспектори охорони природи тощо. Перелік осіб, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, наведено в ст.255 КпАП.

Наявність протоколу про адміністративне правопорушення свідчить про те, що є підстави для порушення справи, причому протокол має бути складено уповноваженою особою з додержанням певної, встановленої законом форми. Інакше справу про адміністративне правопорушення не може бути розпочато.

У протоколі повинні зазначатися:

- дата і місце його складання;

- посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол;

- відомості про особу порушника;

- місце, час вчинення й сутність адміністративного правопорушення;

- нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення;

- прізвище, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є;

- пояснення порушника;

- інші відомості, необхідні для вирішення справи.

Протоколи підписує особа, яка його склала, й особа, яка вчинила адміністративне правопорушення. За наявністю свідків і потерпілих протокол може бути підписано також цими особами.

У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу в ньому роблять запис про це. Особа, яка вчинила правопорушення, має право подати пояснення й зауваження щодо змісту протоколу, які додають до нього, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.

У деяких випадках, прямо передбачених законом, протокол про адміністративне правопорушення не складають. Ці випадки вичерпно визначено в ст.258 КпАП. Але якщо правопорушник оспорює стягнення, яке на нього накладають, то протокол про адміністративне правопорушення складають.

Перша стадія провадження в справах про адміністративне правопорушення закінчується з моменту надіслання протоколу органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення. До нього мають додаватися й усі інші матеріали про правопорушення (пояснення свідків, протокол вилучення речей тощо).

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення та винесення по справі постанови полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа) проводить остаточне розслідування у справі й дає правову оцінку діям особи, яку зазначено в протоколі як правопорушника.

Одержавши матеріали справи, компетентний орган (посадова особа) готує її до розгляду. При цьому він вирішує:

- чи належить до його компетенції розгляд даної справи;

- чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення;

- чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду;

- чи витребувано необхідні додаткові матеріали;

- чи підлягають задоволенню клопотання особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Справу про адміністративне правопорушення розглядають відкрито, здебільшого, за місцем його вчинення. Під час розгляду справи орган (посадова особа) з’ясовує:

- чи було вчинено адміністративне правопорушення;

- чи винна дана особа в його вчиненні;

- чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

- чи є обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність;

- чи заподіяно майнову шкоду;

- чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадянської організації, трудового колективу, а також з’ясовує інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За загальним правилом справи про адміністративне правопорушення розглядають у п’ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Скорочені строки розгляду справи – одна доба, три -, п’яти – і семиденний строк, встановлено законодавством про адміністративне правопорушення для деяких видів правопорушень.

Так, відповідно до ст.277 КпАП протягом доби розглядають, наприклад:

- справи про заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування або іншої продукції;

- порушення правил про валютні операції;

- незаконні посіви і вирощування снотворного маку чи конопель;

- злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військо службовця;

- дрібне хуліганство тощо.

У триденний строк розглядають справи про:

- виготовлення й використання без належного дозволу радіо передавальних засобів;

- торгівлю з рук у невстановлених місцях.

У п’ятиденний строк розглядають справи про:

- дрібне розкрадання державного або колективного майна;

- порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіаційного забруднення, тощо.

У семиденний строк розглядають справи про:

- порушення, пов’язанні з використанням газу, експлуатацією газовикористовуючих установок без обліку витрати газу;

- непідготовленістю до роботи резервного паливного господарства.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанову виконавчого органу селищної, сільської ради по справі про адміністративне правопорушення приймають у формі рішення. Зміст постанови та її форму врегульовано в ст.283 КпАП.

Вона має містить:

- найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи;

- відомості про особу, щодо якої розглядають справу;

- викладення обставин, з’ясованих під час розгляду справи;

- зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення;

- прийняте по справі рішення.

Якщо під час розв’язання питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення адміністративними комісіями, виконавчими органами селищних, сільських рад, районними (міськими) судами (суддями) одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначають розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі й документи (якщо таке вилучення проводилося), а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

Постанову колегіального органу приймають простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні, підписують головуючий на засіданні й секретар цього органу.

Під час розгляду справи про адміністративне правопорушення посадові особи, крім КпАП та інших нормативних актів загального характеру, керуються також положенням про органи, представниками яких вони є (наприклад, Положенням про адміністративні комісії тощо). Своє рішення вони оформлюють або шляхом винесення постанови, або роблять запис про захід стягнення в протоколі про адміністративне правопорушення. Таке право надано, наприклад, начальникові райвідділу міліції або його заступникові.

Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить згідно зі ст.284 КпАП одну з таких постанов:

1) про накладення адміністративного стягнення;

2) про застосування заходів впливу, передбачених ст.24¹ КпАП.

3) Про закриття справи.

Постанову про закриття справи виносять за оголошення усного зауваження, передачі матеріалів на розгляд громадської організації чи трудового колективу або передачі їх прокурору, органу попереднього слідства чи дізнання, а також наявності обставин, передбачених ст.247 КпАП.

До цих обставин належать:

1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;

3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію або бездіяльність;

4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;

7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених ст.38 КпАП (двох місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – двох місяців з дня його виявлення);

8) наявність по тому самому факту щодо особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Якщо ж було винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, то її оголошують негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручають під розписку або висилають особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той же строк вручають або висилають потерпілому на його прохання. В разі, якщо її висилають, про це роблять відповідну відмітку у справі.

Оголошення постанови по справі про адміністративне правопорушення закінчується стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Постанову про накладення адміністративного стягнення в деяких випадках обов’язково доводять до відома громадськості. Ці випадки передбачено в ст.286 КпАП.

Наступною (третьою) стадією, яка виникає не в кожному впровадженні в справах про адміністративне правопорушення, є стадія оскарження (або опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення. Наявність цієї стадії виступає однією з найважливіших гарантій прав правопорушника. Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Порядок оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення врегульовано в ст.288 КпАП. Постанову адміністративної комісії оскаржують у виконавчий комітет відповідної ради або в районний (міський) суд; рішення виконавчого комітету селищної, сільської, міської ради – у відповідну раду або в районний (міський) суд; постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення – у вищий орган (вищій посадовій особі) або в районний (міський) суд. Рішення суду в усіх наведених випадках є остаточним і оскарженню не підлягає.

Постанову про одночасне накладення основного й додаткового адміністративних стягнень може бути в десятиденний строк з дня винесення постанови оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.

За загальним правилом скаргу подають до органу (посадовій особі), який виніс постанову по справі адміністративне правопорушення, а той протягом трьох діб надсилає її разом зі справою органу (посадовій особі), який правомочний її розглянути.

Подання в установлений строк скарги й принесення прокурором протесту зупиняють виконання постанови про накладення адміністративного стягнення до розгляду скарги або протесту. Виняток встановлює випадки, коли виносять постанову про застосування заходів стягнення у вигляді попередження або адміністративного арешту, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Орган (посадова особа), який одержав скаргу чи протест на постанову по справі про адміністративне правопорушення, перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови, тобто встановлює, чи дійсно в діях особи, яку притягають до адміністративної відповідальності, є склад правопорушення, чи правильно оформлено документи у справі, чи не перевищив орган (посадова особа), який розглянув справу, свої повноваження тощо.

Після цього орган (посадова особа), який розглядав скаргу (або протест), може прийняти одне з таких рішень:

1) залишити постанову без змін, а скаргу або протест – без задоволення;

2) скасувати постанову й надіслати справу на новий розгляд;

3) скасувати постанову й закрити справу;

4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Якщо буде встановлено що постанову винесено органом (посадовою особою), не правомочним розглянути цю справу, то таку постанову скасовують, а справу надсилають на розгляд компетентному органу (посадової особи).

Прокурор, виявивши, що рішення щодо скарги або протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення є незаконним, може опротестувати його.

Скасування постанови є одночасним закриттям справи про адміністративне правопорушення, тягне за собою повернення особі, яку притягли до адміністративної відповідальності, стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, пов’язаних із цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертають його вартість.

Виконання постанови про накладення адміністративного стягнення – завершальна стадія провадження в справах про адміністративне правопорушення. Її сутність полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, яке призначено правопорушнику постановою.

У процесі виконання постанови особи, винні у вчиненні адміністративного проступку, зазнають відповідних обмежень особистого, морального чи матеріального характеру. Від того, як послідовно реалізовано постанову про адміністративне стягнення, наскільки справу доведено до кінця, значною мірою залежать рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, їх попередженням, результативність виховання громадян у дусі точного й неухильного додержання законів.

Порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень врегульований у розділі V КпАП, Митному кодексі та інших законодавчих актах України.

Необхідною умовою виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є вступ її в законну силу. Це означає, що постанова набула юридичного значення та є обов’язковою для виконання.

Відповідно до ст.298 КпАП постанова про накладення адміністративного стягнення є обов’язковим для виконання державними й громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.

Постанова охоплює не тільки діяльність уповноважених органів (посадових осіб), а й поведінку самого порушника. Так, особа, притягнута до адміністративної відповідальності, має виконувати ті чи інші обов’язки, покладені на неї постановою. Ухилення від добровільного виконання постанови про накладення адміністративного стягнення веде до необхідності застосування щодо правопорушника примусових заходів впливу.

Орган, уповноважений виконати постанову, зобов’язаний своєчасно й точно здійснювати в зв’язку з цим низку дій, установлених КпАП та іншими нормативними актами, оформити потрібні документи, надіслати їх за належністю.

Усі інші юридичні та фізичні особи, причетні до своєчасного й точного виконання постанови (адміністрація підприємств, установ, організацій, банківські установи, торгівельні підприємства тощо), зобов’язані сприяти органам, що виконують постанову, в її реалізації. Орган (посадова особа), який виніс постанову про накладення адміністративного стягнення, покликаний здійснювати контроль за правильною та своєчасною реалізацією цього акта, вирішувати питання, пов’язані з його виконанням.

Відповідно до ст.299 КпАП постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КпАП та іншими актами законодавства України.

Якщо ж постанову про накладення адміністративного стягнення опротестовано прокурором або оскаржено особою, відносно якої її винесено, чи потерпілим, її виконують після залишення протесту або скарги без задоволення. Це положення не поширюється на випадки накладення стягнень у вигляді попередження, адміністративного арешту, а також, коли штраф стягують на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Виконанням постанов займаються різні державні органи. При цьому вони здійснюють подвійну за своїм характером діяльність: по зверненню постанов до виконання й по безпосередньому їх виконанню. І та й інша діяльність утворюють єдину стадію виконання постанов, але є її різними етапами.

На етапі звернення постанови до виконання юрисдикційні органи (ті, що вирішують питання про відповідальність винних і виносять постанови про накладення адміністративних стягнень) насамперед повинні своєчасно надіслати винесену постанову органу-виконавцю. У зміст цієї діяльності входять також здійснення контролю за своєчасним і точним виконанням постанов і вирішення всіх пов’язаних із цим питань (відстрочка, припинення виконання постанов тощо).

Безпосереднє виконання постанов покладено на уповноваження на це органи (органи внутрішніх справ, судових виконавців, митні органи та ін.).

У провадженні по деяких правопорушеннях орган, який виніс постанову, уповноважений сам виконати її або здійснити заходи щодо її виконання. Наприклад, органи державної контрольно-ревізійної служби України розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства з фінансових питань (ст.164² КпАП), можуть застосовувати адміністративне стягнення у вигляді штрафу. Вони ж зобов’язані здійснювати заходи щодо виконання винесеної постанови.

Як уже було зазначено, за загальним правилом постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. Але законодавець у ст.301 КпАП передбачив можливість відстрочки виконання постанови, якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу (за винятком стягнення штрафу на місці вчинення адміністративного правопорушення) є неможливим. У цьому разі орган (посадова особа), який виніс постанову, може відстрочити виконання постанови на строк до одного місяця.

У ст.302 КпАП вказано обставини, які виключають можливість початку або дальшого провадження в справі та слугують підставами припинення виконання постанови про адміністративне стягнення, якщо її винесено.

До них належать:

- видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

- скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність за даний проступок;

- смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Стаття 303 КпАП встановлює строк давності, після закінчення якого постанова про накладення адміністративного стягнення не підлягає виконанню. Якщо постанову не було звернено до виконання протягом трьох місяців з дня винесення, то вона не підлягає виконанню. В цей строк не включається час, на який виконання постанови зупиняється в зв’язку з відстрочкою її виконання за ст.301 КпАП, а також пов’язаний із винесенням протесту або поданням скарги.

Законодавство може встановлювати й інші, триваліші строки для виконання постанов у справах про окремі види адміністративних правопорушень. Відповідно до ч.3 ст.328 Митного кодексу України конфіскацію товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів зі спеціально виготовленими сховищам (тайниками), що використовували для приховування безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю, транспортних засобів, які використовували для переміщення безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кодекс України (ч.3 ст.322 МК), проводять незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил.

Контроль за правильним і своєчасним виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення здійснює орган (посадова особа), який виніс постанову.

2.4 Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

Відповідно до законодавства (ст.213 КпАП) справи про адміністративні правопорушення розглядають:

1) адміністративні комісії при виконавчих комітетах міських, селищних, сільських рад;

2) виконавчі комітети міських, селищних, сільських рад;

3) районні (міські) суди (судді);

4) органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те КпАП.

Компетенцію і порядок створення колегіальних органів урегульовано законодавством України.

Посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, згідно зі ст.217 КпАП діють у межах надання їм повноважень і лише під час виконання службових обов’язків.

Найширшу компетенцію в сфері застосування адміністративних стягнень мають адміністративні комісії. Порядок їх створення, склад, завдання та компетенцію визначено КпАП, Законом України "Про місцеве самоврядування", Положення про адміністративні комісії України, затвердженим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 09 березня 1988р. (відомості Верховної Ради Української РСР – 1985 - №44).

Адміністративні комісії є колегіальними органами. Їх утворюють відповідні органи місцевого самоврядування при виконавчих комітетах міських, селищних, сільських рад. Адміністративні комісії створюють на строк повноважень цих рад.

Комісію очолює голова. До складу комісії входять: заступник голови, відповідальний секретар і члени комісії, кількість яких встановлює відповідна рада, залежно від обсягу роботи комісії. До їх складу входять також депутати рад, представники профспілок та інших громадських організацій, трудових колективів. Разом з тим, не можуть входити до складу комісії посадові особи, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, а також працівники прокуратури, суду, адвокатури. Поточну роботу й контроль за виконання постанов адміністративних комісій здійснює відповідальний секретар комісії, посада якого є звільненою від виконання інших службових обов’язків.

Адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних у містах рад утворюють у разі надання районній у місті раді та її виконавчому комітету відповідних повноважень міською радою.

Адміністративні комісії – це не тільки основні колегіальні органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, а й органи, покликані виховувати громадян у дусі точного й неухильного додержання законів, сумлінного ставлення до державного та громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, а також попереджувати правопорушення.

Адміністративні комісії розглядають справи про адміністративні правопорушення, відповідальність за які передбачено КпАП, іншими законами, а також загальнообов’язковими рішеннями – рішеннями з адміністративними санкціями (ст.5 КпАП).

Адміністративні комісії при виконавчих комітетах міських, районних у містах, селищних, сільських рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені в ст.218 КпАП. Засідання проводять не рідше як два рази на місяць і є правомочними за наявності не менш як половини загального складу адміністративної комісії. Справи розглядають за місцем проживання порушника в п’ятнадцятиденний строк з дня одержання протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи, крім справ про порушення, пов’язані з використанням газу (ст.101 КпАП), експлуатацією газовикористовуючих установок без обліку витрати газу(ст.102 КпАП) і непідготовленістю до роботи резервного паливного господарства(ст.103 КпАП), які комісія розглядає в семиденний строк.

До особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, адміністративна комісія може застосовувати:

- попередження;

- штрафи;

- оплатне вилучення предмета, який є знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

Замість накладення адміністративного стягнення комісія може передати матеріали про порушника на розгляд громадської організації або трудового колективу для застосування заходів громадського впливу.

Керівництво й контроль за діяльністю адміністративних комісій здійснюють виконавчі органи міських, районних у містах, селищних і сільських рад. У своїй діяльності комісії відповідальні перед відповідними радами та їх виконкомами й підзвітні їм.

Справи про адміністративне правопорушення можуть розглядати і безпосередньо виконавчі комітети міських, селищних, сільських рад. При цьому на засіданні мають бути присутні не менш як дві третини від загального складу виконавчого комітету.

У ст.219 КпАП зазначено адміністративні правопорушення, справи про які мають право розглядати виконавчі комітети міських, селищних, сільських рад.

Перелік адміністративних правопорушень, справи про які розглядають районні(міські) суди (судді), наведено в ст.221 КпАП. Це адміністративні правопорушення, пов’язанні з посяганням на здоров’я населення, власність, порушення правил руху й безпеки на транспорті, в сфері зв’язку, торгівлі та фінансів, громадського порядку та громадської безпеки, встановленого порядку управління. Суддям підвідомчі також справи про адміністративні правопорушення, вчинені особами у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Усі ці справи районні (міські) суди (судді) розглядають відповідно до приписів розділу IV КпАП " Провадження в справах про адміністративні правопорушення".

Значна кількість справ про адміністративні правопорушення згідно ст.222 КпАП належать до відома органів внутрішніх справ (міліції). Вони розглядають справи про порушення громадського порядку, порушень правил паспортної системи, правил перебування в Україні та транзитного проїзду через територію України іноземців і осіб без громадянства, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів.

Від імені органів внутрішніх справ (міліції) розглядати справи про адміністративні правопорушення й накладати адміністративні стягнення мають право начальники або заступники начальників районних, міських, районних у містах відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальники або заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті, начальники лінійних пунктів міліції, дільничні інспектори (старші дільничні інспектори) міліції та інші працівники органів внутрішніх справ.

Для розгляду справ про адміністративні правопорушення в Україні створено систему державних інспекцій і служб (пожежного нагляду, контрольно-ревізійна служба, нагляду за охороною праці, архітектурно-будівельного контролю, податкової служби тощо). На сьогодні таких органів налічується близько 40, їх кількість постійно зростає. Свої повноваження державні інспекції та служби здійснюють згідно з законами України, КпАП та відповідними положення про них. Вони наділені правом на одержання на їх вимогу необхідних відомостей, безперешкодне відвідування об’єктів і здійснення перевірки на місці, видачу дозволів, проведення експертизи й одержання її висновків. Під час виконання своїх повноважень державні інспекції і служби поряд з іншими заходами адміністративного примусу в межах, передбачених КпАП, можуть накладати на осіб, що вчинили адміністративне правопорушення, адміністративні стягнення. Найпоширенішими серед них є штрафи.

Правом розглядати справи про адміністративні правопорушення можуть наділятися й інші органи, якщо вони будуть уповноважені на те законами України.


Литература

1. Адміністративнеправо України Ю.П. Битяк, В.М. Паращук, О.В. Дьяченко та ін.; За ред.. Ю.П. Битяка –К.: Хрінком – Інтер, 2006.

2. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. –К: Атака, 2008

3. Гончарук С.Т. Основи адміністративного права України: Навч. посібник.- К.: 2004

державний управління самоврядування нагляд

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий