регистрация / вход

Види нормативно-правових актів

Поняття нормативно-правового акта як форми вираження правових норм. Класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою, за дією цих актів в просторі та за колом осіб. Система законодавства України: аналіз теперішнього стану та шляхи вдосконалення.

Курсова робота

З дисципліни: «Теорія держави й права»

на тему: «Види нормативно-правових актів »


ПЛАН

Вступ

1. Поняття нормативно-правового акта як форми вираження правових норм

2. Класифікація нормативно правових актів за різними критеріями

2.1 Класифікація за юридичною силою

2.1.1 Закони

2.1.2 Підзаконні нормативно-правові акти

2.1.3 Міжнародні договори

2.2 Класифікація за дією нормативно-правових актів в просторі і за колом осіб

3. Система законодавства України: теперішній стан та шляхи вдосконалення

Висновок

Список використаної літератури


ВСТУП

Нормативно-правовий акт є основною, а іноді єдиною формою (джерелом) права для багатьох держав із континентальною або романо- німецькою моделлю правової системи. Поширеність саме цієї форми права може бути пояснена можливістю чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст юридичних приписів та швидко довести до відома зацікавлених суб'єктів зміст нормативних приписів.

Нормативно-правові акти виступають засобами оформлення рішень відповідних державних органів щодо встановлення, зміни або відміни норм права та зовнішньою формою буття самих цих норм. Тому значна увага приділяється їм як в загальній теорії права, так і в окремих галузях юридичної науки. Значною мірою це пояснюється тим, що визначення поняття нормативно-правового акта необхідно для вдосконалення українського законодавства. Безпосереднє практичне значения поняття нормативного акта не вичерпується його значенням для систематизації. Воно важливе для підготовки проектів рішень державних органів, для обліку діючого законодавства в державних органах, для публікації законодавчих актів тощо.

На нашу думку, найбільш вдалим є поняття, запропоноване В.О. Котюком, який визначає його як юридичний документ, який має загальнообов'язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, направлений на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей.

Метою даної роботи буде проаналізувати види нормативно-правових актів за різними критеріями класифікації. Також дати загальну характеристику системи законодавства України, проаналізувати сучасний його стан та шляхи його вдосконалення.


1. Поняття нормативно-правового акта як форми вираження правових норм

Нормативно-правові акти є основною і найбільш довершеною формою сучасного права. Їх велика питома вага порівняно з іншими формами пов'язана перш за все з підвищенням ролі держави в регулюванні суспільно значущих відносин. Крім того, їх широкому використанню «допомагають» такі якості, як здатність централізовано регулювати різні відносини, швидко реагувати на зміни потреб суспільного розвитку, чіткість і доступність викладу виражених в ньому розпоряджень. Документально-письмова форма нормативно-правових актів дозволяє безпосередньо і оперативно знайомити з їх змістом населення.

Нормативно-правові акти слід відрізняти від інших формально схожих (але не правових) актів, що містять типові нормативні Розпорядження, виражені в документально-письмовій формі (установчі документи політичних партій, різноманітні акти суспільно-політичних рухів і громадських організацій, інструкції по користуванню електронною технікою, побутовими приладами і т.д.). Ця відмінність виражається в наступному:

1) нормативно-правові акти виходять від держави, виражають збалансовану державну волю. При цьому вони є результатом правотворчої діяльності не всяких, а лише компетентних (уповноважених на те законом) державних органів. Приймати такого роду акти можуть також інші, недержавні організації (акціонерні суспільства, профспілки і т.д.), але лише з відома (попереднього або подальшого санкціонування) держави;

2) їх основний зміст складають типові нормативні-приписи, що володіють певною юридичною силою і встановлюють єдиний, державно-владний порядок регулювання суспільно значущих відносин, обмежений в часі, в просторі і по колу адресатів;

3) вони мають певну документально-письмову форму (закон, указ, ухвала і т.д.). Це офіційні акти-документи, що мають встановлені символи і реквізити. Їх зміст належним чином структурований і висловлюється стилем документів з використанням спеціальної і загальновизнаної термінології;

4) нормативно-правові акти приймаються і здійснюються юридично врегульованому процедурно-процесуальному порядку;

5) їх реалізація забезпечується комплексом заходів державної дії (економічними, організаційними, примусовими і т.д.).[15;379 – 380]

Нормативно-правові акти не слід ототожнювати не тільки з нормативними, але і з іншими правовими (правозастосовчими, інтерпретаційними) актами, що мають свою видову специфіку. Так:

• якщо нормативно-правовий акт направлений на регулювання найбільш типових, масових відносин, то акти застосування права регулюють конкретні життєві ситуації, одиничні випадки (вирок суду);

• якщо нормативно-правовий акт розрахований на невизначено велику кількість ситуацій, то акт застосування права — на одноразову реалізацію;

• якщо нормативно-правовий акт не персоніфікований, адресований невизначено великому числу людей, що потрапили в типову життєву ситуацію, то акт застосування має конкретного адресата.

На відміну від нормативно-правового інтерпретаційний акт (акт тлумачення) взагалі не містить норм права. Виконуючи допоміжні функції, він лише роз'яснює сенс і зміст нормативних розпоряджень, обслуговує нормативний акт.

До нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги.

По-перше, структура нормативного акта повинна включати назву акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулювання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, юридичні конструкції, статутні приписи тощо, а особлива — норми, які визначають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем'єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

По-друге, нормативні правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні договори України.

По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови (в тому числі юридичної термінології), прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.

По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Наприклад, закони України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з 1997 року публікуються в щотижневому інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України».[2;297 – 298]

Отже нормативно-правовий акт можна визначити як виданий в особливому порядку офіційний акт-документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права. I слід мати на увазі, що деякі переваги нормативно-правового акту можуть перетворитися на недоліки. Так, стереотипність, абстрактність форми не дозволяє деколи враховувати різноманіття життєвих реалій і перед правозастосувачем виникає проблема відсутності правового орієнтиру для вирішення спірної ситуації, наслідку вона розв'язується в процесі правотворчої діяльності, для цього необхідний час. Не усуває невизначеності і використання правової аналогії.

Суперечність права і конкретної дійсності систематично загострюється різними обставинами об'єктивного і суб'єктивного порядку, коли нормативні встановлення відстають від потреб сьогоднішнього дня, коли законодавець в результаті політичного компромісу створює суперечливі норми, використовує оціночні поняття, не розкриваючи їх змісту (розкрадання в особливо крупних розмірах, виробнича необхідність і т.д.), віддає на розсуд правозастосувача порядок і характер дозволу деяких життєвих ситуацій і т.д. Суд же не може відмовити в правосудді із-за неповноти або неясності закону.[15;381]

2. Класифікація нормативно правових актів за різними критеріями

2.1 Класифікація за юридичною силою

Загальновизнано в юридичній науці, що основою правової системи є норма права, а зовнішньою формою її об'єктивації є нормативно-правовий акт. Так, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форми загальності та повної визначеності. Різноманітність нормативно-правових актів (в Україні налічується понад 60 тис. нормативно-правових актів, які врегульовують весь комплекс суспільних відносин) зумовлює їх співвідношення та вплив один на одного. Враховуючи це, існує необхідність їх узгодження і належне функціонування. Однією з властивостей нормативно-правових актів, яка забезпечує таке узгодження, а отже, і злагоджене функціонування системи права та всієї правової системи держави, є юридична сила.

В юридичній науці поняття та сутність юридичної сили не можна вважати дослідженими. Поняття як вираз сутності явища виникає в результаті розумової діяльності, тому наведемо наявні у юридичній літературі позиції, точки зору щодо поняття юридичної сили нормативно-правових актів. Переважна більшість авторів вважає, що юридична сила виявляє насамперед співвідношення нормативно-правових актів між собою.

Юридична сила є релятивною, за висловом В.Ф. Котока, чи співставлюваною, за висловом І.Е. Фарбера, властивістю нормативних актів. Вона є такою, тому що виражає ступінь "підпорядкованості" нормативно-правового акта актам вищих органів. Це властивість, яка виражає співвідношення цього виду актів з іншими видами актів державних органів, його місце в системі правових актів.[11;40]

2.1.1 З акони

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками. Вони:

а) приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них та ін.;[4]

в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIII століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1791 р.).

Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте є не проголошеними формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.[1;156]

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.

Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України.[2;300]

Закони поділяються на окремі види за різними критеріями. Зокрема, це такі:

конституційні закони — органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом ХНІ Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;

звичайні закони — нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

надзвичайні закони — нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемії; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо);

кодифіковані закони — нормативні акти, затверджені законами, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Митний Кодекс України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування);

тимчасові закони — нормативні акти, прийняті на визначений у часі термін дії (наприклад, Закон України про державний бюджет на певний рік);

допоміжні закони — нормативні акти, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року» від 3 березня 1998 року).[2;301 – 302]

2.1.2 Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконні акти — синонім законів. Конституція України і законодавство не визначають суть і функції підзаконних актів. Це привело до того, що практично закон і підзаконний акт стали синонімами. У реальності підзаконні акти підміняють закони. Ще в умовах становлення радянської влади партійній еліті потрібні були нормативні акти, надаючі їй пільги і привілеї. Так з'явилися партійні правові акти, що відрізняються від законів порядком видання, змістом і сферою застосування. Надалі виникла відомча нормотворчість. Міністерства і інші структури управління на основі галузевих нормативних актів трансформували і підміняли законодавчу суть корпоративною вигодою, експлуатували закони у власних цілях. Так сформувалася відомча нормотворчість по виконанню законів, яке стало іменуватися підзакон ными актами. Вони успішно діють зараз і мають правову силу у всіх галузях.[6;61]

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм. Підзаконність нормативно-правових актів не означає їх меншої юридичної обов'язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх юридична чинність не має такої ж загальності та верховенства, як це властиво законам. Проте вони посідають важливе місце в усій системі нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин. Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинністю. Юридична чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту, а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів. Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних), підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити на дві категорії (групи):

Такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі конституції, у цьому аспекті вони близькі до законів)

Такі, що містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання (відомчі акти)

Підзаконні нормативні акти, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні основи правового регулювання: — укази і розпорядження Президента України, видані в межах його компетенції і обов'язкові до виконання на території України[4]

— акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру. Як правило, це постанови про порядок введення в дію того чи іншого закону

— акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України, видані в межах його компетенції. Ці постанови є самостійними загальними актами управління, поширюються на всю територію країни і, відповідно до закону (за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все населення (ст. 1 1 7 Конституції України)

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування, якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування , якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.[8;67-70]

Звернемо увагу на поняття інституту контрасигнації. Укази і розпорядження президента мають підзаконний характер і скріплюються, як правило, підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання. Скріплення підписом правового акта називається контрасигнацією (контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти + siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.), contresiqner (франц.). Контрасигнація — правовий інститут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр-міністр або міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної відповідальності не має. Наявність інституту контрасигнації свідчить про те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну відповідальність перед парламентом.

Відомчий акт — підзаконний нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання. Відомчі акти (акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.) мають внутрішнє, внутрішньовідомче юридичне значення:

1) видаються з питань, віднесених виключно до їх відання;

2) поширюються на осіб, які входять до сфери їхнього відання, тобто знаходяться в системі управлінської, службової та дисциплінарної підлеглості лише даних відомств.

Водночас акти деяких відомств (Міністерства фінансів, Фонду Держкоммайна, у певних межах — відомств, що відають транспортом, охороною громадського порядку) в силу їх статусу і делегованих їм прав можуть набувати загального, міжвідомчого значення. Відомчі нормативні акти вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації (внесення до Державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений пізнішій строк, але не раніше їх офіційного дня обнародування. До державної реєстрації не рекомендуються акти нормативно-технічного характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності тощо).[7;215 – 218]

Відомчі акти видаються у випадках, коли в межах сфери відання міністерства, комітету, відомства:

а) нечітко, лише у загальних рисах, визначені права і обов'язки суб'єктів;

б) є прогалини у певних аспектах взаємовідносин суб'єктів;

в) прямо доручено законом (указом, постановою, розпорядженням) видати акт для конкретизації норми закону.

Призначення відомчих актів:

1) встановлення права одного суб'єкта і відповідно до обов'язку іншого;

2) роз'яснення, конкретизація змісту (значення) прав або обов'язків, викладених у законі в загальних рисах;

3) розширення (звуження) змісту права одного суб'єкта і звуження (розширення) права іншого;

4) введення нових або доповнення старих вимог для здійснення суб'єктом свого права;

5) роз'яснення, конкретизація змісту (значення) контрольної функції органу управління, який знаходиться в сфері відання міністерства, комітету, відомства.

Відомчі акти мають певні позитивні риси: мобільність, охоплення всіх сторін суспільних відносин, безпосередність спілкування керівника і підлеглого, швидкість інформованості адресатів виконання і оперативність організації виконання та ін. Відомчі акти, ухвалені з перевищенням компетенції, є незаконними і необов 'язковими до виконання.

Серед нормативних актів є група таких, що не підлягають офіційному опублікуванню за рішенням правотворчих органів. Вони мають обмежувальні грифи (секретно). Наприклад, оперативно-розшукова діяльність до останнього часу регулювалася підзакон-ними актами, які становлять секретні або повністю секретні документи. Такі акти вступають у дію з моменту одержання їх виконавцями.

Слід зважити на те, що серед відомчих актів є багато ненормативних, індивідуальних у правлінських актів, які містять індивідуальні розпорядження і вичерпують себе одноразовим застосуванням (наприклад, призначення на посаду, виділення бюджетних коштів). Індивідуальні відомчі акти, як правило, іменуються розпорядженнями, наказами, тоді як відомчі нормативні акти називаються інструкціями, циркулярами, взірцевими положеннями і статутами. Не слід їх ототожнювати. Накази і розпорядження міністерств, відомств, які мають разове розпорядницьке значення, не містять нормативних розпоряджень, тому підзаконними нормативно-правовими актами вони не є.[7;217]

Нова система адміністративного управління ґрунтується на поєднанні двох підсистем — місцевого самоврядування і місцевих органів урядової адміністрації. Вони видають підзаконні нормативні акти, які містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання в межах відповідної території і тому є обмежено-загальними.

Підзаконний нормативний акт органів місцевого самоврядування — акт-документ (постанова, рішення), що видається в межах компетенції органу місцевого самоврядування (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і районних рад), який містить норми права, обов'язкові для населення самоврядованих територій, а також для установ і організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій. Це правовий акт громадянського суспільства.

Підзаконні нормативні акти органів місцевого самоврядування:

Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

Рішення органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і районних рад) ;

нормативні накази керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів.

Особливістю актів місцевого самоврядування є їх територіальна обмеженість і самостійність в ухваленні рішень, які стосуються питань управління комунальною власністю, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, встановлення місцевих податків і зборів, здійснення охорони суспільного порядку та ін. їхні рішення обов'язкові для розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій незалежно від відомчої підлеглості, а також для посадових осіб і громадян цієї території.

Рішення сільських, селищних міських, районних у містах, обласних і районних рад вступають у дію з дня їх офіційного обнародування, якщо радою не встановлений пізнішій строк уведення цих рішень у дію.

Виконання актів місцевого самоврядування забезпечується заходами адміністративного впливу і захищається в судовому порядку.

Підзаконний нормативний акт місцевих органів виконавчої влади — акт-документ (постанова, рішення), який видається в межах компетенції місцевого органу виконавчої влади (урядової адміністрації), містить норми права, обов'язкові для установ і організацій, які здійснюють діяльність у межах цих територій, а також для населення відповідної території. Це правовий акт держави на місцевому рівні.

Підзаконні нормативні акти місцевих органів виконавчої влади:

— акти (постанови, рішення і розпорядження) Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, є загальними в межах даної території для всього населення

— акти (розпорядження) місцевих виконавчих органів влади, є обмежено-загальними

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції і законам України, можуть бути (відповідно до закону) скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб місцевих органів виконавчої державної влади, господарського управління і контролю, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації. Реєстрація здійснюється управлінням юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, якщо в них не передбачений пізніший строк надання чинності, але не раніше дня їх офіційного обнародування.[13;145-146]

Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи, організації і Підзаконний нормативний акт комерційної організації — локальні нормативні акти (нормативний наказ, інструкція адміністрації, статут, положення, правила внутрішнього розпорядку та ін.), що діють лише в межах даного підприємства, установи, організації, комерційної організації. До локальних нормативних актів належать також санкціоновані державою акти сходів та інших форм народовладдя.

Основне призначення локальних нормативних актів — конкретизувати розпорядження закону стосовно умов діяльності відповідного колективу, не виходячи за рамки закону і не обмежуючи ініціативу виконавців, які діють у межах закону, їх ще називають корпоративними нормативними актами.

Корпоративний нормативний акт — це акт-документ органу управління комерційної та некомерційної корпорації — підприємства, установи, організації, який містить корпоративні норми, спрямовані на саморегулювання відносин, що складаються в ній, шляхом конкретизації розпоряджень нормативно-правових актів, виданих законодавцем, а також вищими правотворчи-ми органами, з якими він знаходиться у відносинах службової підлеглості.

Кожна установа, підприємство або організація мають свій статут, положення або інший фундаторський документ, правила внутрішнього розпорядку для працівників даної організації в управлінні її діяльністю, правила обліку господарської та фінансової діяльності, правила взаємовідносин із клієнтами та ін. Це й є корпоративний нормативний акт, який видається органами управління підприємства, компетентними у вирішенні тих чи інших питань виробничого і соціального життя колективу, тобто питань локальних — лише в межах корпорації. У ньому тією чи іншою мірою має виражатися інтерес (воля) колективу. Звідси виникає владність, офіційність, обов'язковість корпоративного нормативного акта.

Корпоративний нормативний акт має такі ознаки:

1) має правотворчий характер, тому що в ньому корпоративні норми встановлюються, змінюються і припиняються;

2) видається органом (посадовою особою) управління корпорації лише в межах своєї компетенції;

3) видається з дотриманням передбаченого законом порядку, якщо такий встановлено;

4) відповідає Конституції України, законодавству, а також нормативним актам, які мають вищу юридичну чинність;

5) має форму письмового акта-документа (рішення загальних зборів, ради директорів, наказ керівника і т. ін.) із певними реквізитами (найменування акта, дата ухвалення, номер, підписи посадових осіб та ін.).

Корпоративні нормативні акти різняться за суб'єктами:

- акти колективів підприємств, акціонерів у вигляді актів корпоративних референдумів, актів загальних зборів;

- акти виконавчих органів корпорацій — акти рад директорів, правлінь, рад підприємств та ін.;

- акти керівників корпорацій, ухвалених у порядку єдиноначальності.

Корпоративні нормативні акти різняться за галузевою ознакою:

- фінансові корпоративні акти — акти, що регулюють фінансову діяльність корпорації;

- адміністративні корпоративні акти — акти, що регулюють сферу управління;

- трудові корпоративні акти — акти, що регулюють сферу застосування праці;

- цивільно-правові нормативні акти — акти, що регулюють майнову сферу в межах корпорації, та ін.

Слід зазначити, що серед корпоративних нормативних актів є багато актів процедурного характеру, тобто актів, що регулюють порядок застосування матеріальної правової норми (наприклад, Положення про порядок накладення дисциплінарного стягнення, Положення про порядок нарахування заробітної плати, Положення про порядок розподілу прибутку, Положення про порядок укладення договорів тощо).

За наявності типових актів локальні акти розробляються стосовно них, а за їх відсутності — самостійно.[5;247]

2.1.3 Міжнародні договори

Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними, наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін. За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

- міждержавні;

- міжурядові;

- відомчі.

За кількістю сторін:

-двосторонні;

- багатосторонні.

За об'єктом регулювання:

-політичні;

- економічні;

- з спеціальних питань. Розрізняють міжнародні договори:

• що підлягають ратифікації;

• що не підлягають ратифікації.

Договори, що підлягають ратифікації набирають сили в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Ратифікація (затвердження) — акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов'язання в

міжнародному плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Проте відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом.

Не підлягають ратифікації, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться — від імені України (міждержавний договір);

від імені Уряду України (міжурядовий договір); від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України (відомчий договір).

— набирають чинності в порядку, передбаченому для указів Президента України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими актами

— набирають чинності в порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізнішій строк не передбачений у цих актах

— набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1) обов'язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили;

2) суб'єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган;

3) порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів;

4) строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів — такі самі, що й для нормативно-правових актів.

В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.[4]

Єдина система реєстрації і обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН і у відповідних органах інших міжнародних організацій здійснюється Міністерством закордонних справ.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, і міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в «Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур'єр».

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в «Зібранні чинних міжнародних договорів України».[14;317 – 318]

2.2 Класифікація за дією нормативно-правових актів в просторі і за колом осіб

Дія нормативних актів в просторі здійснюється на основі територіального і екстериторіального принципів.

Територіальний принцип припускає дію нормативного правового акту в межах державних або адміністративних територіальних кордонів діяльності правотворчого органу.

Під державною територією прийнято розуміти частину земної поверхні в межах державних кордонів, її надра, внутрішній і територіальні води, повітряний простір над ними, території посольств, військових і інших кораблів у відкритому морі, літальні апарати.

У федеральних державах регулювання відносин здійснюється на основі пріоритету загальнофедерального законодавства. Акти загальнофедеральних органів діють в межах територіальних меж федерації в цілому. Акти суб'єктів федерації регулюють відносини в рамках їх територіальних меж. Нормативні акти органів місцевого самоврядування діють в межах адміністративних меж кожного з цих органів.[15;392]

Залежно від правового статусу суб'єкта прийняття акта та його змісту нормативні акти можуть поширюватися:

а) на всю територію України (закони України, нормативні Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів);

б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

в) на територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самоврядування, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).

Екстериторіальність дії нормативних актів означає розповсюдження правових актів даного суб'єкта правотворчості за межі території його юрисдикції. Наприклад, при розгляді судом певних зовнішньоторговельних операцій, у деяких справах про спадок допускається використання іноземного законодавства.[2;314]

Крім того, відповідно до законодавства Російської Федерації при розгляді речових цивільних суперечок суд або інший орган, управомочений на вирішення виниклого конфлікту, повинні застосовувати правові акти тих державних органів, на території яких знаходиться оспорюване майно.

Дія нормативних актів по коло осіб тісно пов'язана з територіальними межами функціонування актів. Існує загальне правило, відповідно до якого нормативні акти розповсюджуються на всіх осіб, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу (як на громадян даної держави, так і на іноземців і осіб без громадянства). Проте з цього правила є виключення:

по-перше, чинне кримінальне законодавство Російської Федерації розповсюджується не тільки на осіб, па території Росії, що знаходяться, але і на її громадян за кордоном;

по-друге, адресність нормативних актів похідна від їх змісту і призначення. Так, деякі акти можуть мати значення для всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, що знаходяться на території юрисдикції правотворчого органу (Конституція або КК). Інші нормативно-правові акти можуть мати обмежену значущість і адресуватися лише конкретній категорії осіб (студентам, пенсіонерам, військовослужбовцям, особам, що проживають в районах Крайньої Півночі, і т.д.);

по-третє, свої особливості має дію нормативних актів відносно іноземців і осіб без громадянства:

— їм не надаються деякі права і не покладаються певні обов'язки (право обирати і бути вибраними в державні органи, обов'язок служби в Озброєних Силах і т.д.);

— представники іноземних держав (глави держав і урядів, дипломатичний персонал посольств, інші іноземні громадяни) наділяються правом дипломатичного імунітету (экстериторіальності). Питання про їх кримінальну і адміністративну відповідальність за правопорушення, здійснені на території чужої держави, розв'язується дипломатичним шляхом.

Не дивлячись на ці вилучення, в Україні признається і гарантується Конституцією весь комплекс основоположних прав і свобод людини згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Особливу категорію адресатів нормативних актів складають особи з подвійним громадянством, а також біженці і переміщені особи. Особи з подвійним громадянством (біпатриди) стають адресатами законодавства двох і більш держав. Біженці, покинувши свою країну через якісь надзвичайні обставини (переслідування, стихійне лихо, військові дії), також стають суб'єктами правовідносин декількох держав. На відміну від них вимушені переселенці покидають (по різних, причинам) не суверенну державу, а який-небудь регіон даної країни.[15;292 – 293]

нормативний правовий акт законодавство

3. Система законодавства України: теперішній стан та шляхи вдосконалення

Інтенсивний розвиток сучасних суспільних відносин відповідно вимагає ефективного та якісного їх правового регулювання. Це зумовлює необхідність оптимізації процесу реформування системи законодавства України, спрямованого на забезпечення реалізації проголошених принципів правової держави, де людина, її права та свободи є найвищою соціальною цінністю. Очевидним є той факт, що, незважаючи на безумовні досягнення, залишається багато державотворчих і правових проблем, які вимагають термінового законодавчого вирішення.

З прийняттям Верховною Радою Конституції України розпочався якісно новий етап розвитку та вдосконалення національного законодавства. Ми переконуємося на власному досвіді, наскільки це складні та неоднозначні процеси. Не існує ідеального закону, який би одразу нормалізував усі суспільні процеси, поставив все на свої місця і тим самим створив своєрідну ідилію. Життя завжди вносить свої корективи, це рух вперед, це постійна потреба вдосконалення, пошук нового. Адже відбувається постійний розвиток, виникають нові суспільні відносини, які вимагають правового регулювання. Тому необхідно не лише забезпечити ефективне правове регулювання існуючих суспільних відносин, а й передбачати їх подальший розвиток. Таким чином, на сьогодні актуальним і важливим є дослідження як самого феномена «система законодавства», так і питання забезпечення дієвості та ефективності системи національного законодавства, яке б відповідало потребам правового регулювання.[12;40 – 41]

За роки незалежності України вітчизняні вчені неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України. Суттєвий доробок у розвиток цієї проблеми внесли С. Бобровник, О. Богінич, В. Грищук, М. Козюбра, А. Колодій, О. Копиленко, В. Котюк, В. Копейчиков, М. Кравчук, Ю. Оборотов, В. Опришко, П. Рабинович, М. Цвік, О. Шевченко, Ю. Шемшученко, О. Ярмиш та ін. Заслуговують на увагу монографії Н. Оніщенко «Правова система: проблеми теорії», «Правова система і держава в Україні», в яких здійснено комплексний аналіз правової системи як особливого феномена соціальної реальності, запропонована цілісна концепція розвитку правової системи України, що охоплює весь комплекс взаємодії правових норм, інститутів, відносин, діяльності, свідомості та культури, а також висвітлюються особливості взаємодії демократичної, соціальної правової держави та правової системи України .

Також значним доробком є дисертаційне дослідження О. Лисенкової «Система законодавства України: структурно-функціональна характеристика», у якому подана комплексна структурно-функціональна характеристика системи законодавства, розкриваються особливості функціонування законодавства як високоорганізованої багаторівневої системи взаємопов'язаних елементів.

Таким чином, вітчизняними науковцями зроблено значний крок у дослідженні закономірностей та особливостей функціонування системи законодавства України. Разом із тим актуальність подальшого наукового аналізу основних характеристик системи національного законодавства, стану та шляхів його вдосконалення в сучасних умовах зростає. Тому дослідження особливостей та проблем функціонування системи законодавства є потребою сьогодення, яка випливає із сучасного рівня правових знань, потреб законодавчої діяльності та юридичної практики.

Здійснюючи загальнотеоретичну характеристику законодавства України як системи, ми використали філософський підхід до розуміння системи. У даному випадку система розглядається як цілісна множина пов'язаних між собою елементів, що має той чи інший вид упорядкованості за певними якостями та зв'язками. Таке поняття системи стосовно законодавства найкраще розкриває такі його характеристики, як сукупність певних компонентів, взаємозв'язок та взаємодія цих компонентів, які утворюють структурну, органічну цілісність, що всебічно впливає на суспільні відносини. Характерним є те, що такий вплив є взаємним: адже ефективна система законодавства краще регулює суспільні відносини, і навпаки - характер суспільних відносин визначає характер законодавства, його соціальну спрямованість. Таким чином, відтворення цілісної картини механізму функціонування законодавства як системи сприятиме оптимізації заходів, спрямованих на його вдосконалення.[12;42]

У сучасній юридичній науці та юридичній практиці категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших. Особливістю цього поняття є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою та рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, що приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядними організаціями. Слід зазначити, що існує декілька підходів до визначення терміна «законодавство»:

• сукупність законів, тобто нормативно-правових актів вищої юридичної сили;

• сукупність усіх діючих у державі нормативно-правових актів;

• сукупність нормативно-правових актів вищого законодавчого органу, Президента й Уряду України.

Останнім часом спостерігаються спроби переосмислення широкого розуміння законодавства, яке об'єднує в єдине ціле закони і підзаконні акти, що значно принижує роль закону, створює підстави для підміни його управлінськими рішеннями. А це не прийнятно для правової держави, шлях до якої - підвищення ролі закону. У даному випадку йдеться лише про правовий закон, який є гарантом реалізації та захисту основних прав і свобод людини та громадянина. Іншими словами, такий закон, в основі якого лежить природне право, а держава через законодавчий механізм повинна забезпечити його реалізацію.

М. Кравчук стверджує, що в юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство, тому важливо з'ясувати сутність понять «законодавство», «система законодавства», «структура законодавства».

У широкому значенні поняття «система законодавства» може бути визначене як форма існування права, спосіб надання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та об'єднання у конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути, галузі законодавства.

А. Венгеров вважає, що система законодавства - це упорядкована за різними об'єктивними критеріями, зумовлена потребами соціального регулювання, життєдіяльності суспільства певна множина нормативних актів, що формується для найбільш ефективного використання правових норм, тобто це не просто сукупність нормативно-правових актів, а їх диференційована система, заснована на принципах субординації та координування її структурних елементів. І наскільки ця система є цілісною та стабільною, наскільки тісний взаємозв'язок між її структурними елементами, настільки визначається ефективність дії правового механізму, що впливає на формування та розвиток суспільних відносин у всіх сферах життя. Звичайно, цей зв'язок має і зворотну дію. Іншими словами, загальна ситуація в країні, рівень економічного та політичного розвитку держави істотно впливає на стабільність національного законодавства, на його правову спрямованість.

Сучасна ситуація в розбудові України має непростий характер. Країна переживає перехідний період і виробила поки що не досить повний законодавчий масив. Навіть за умови наявності насиченої законодавчої бази важливим аргументом є саме ефективність правового регулювання існуючих суспільних відносин, тобто важливого значення набуває реалізація правових приписів. Тому на перший план виходить не кількість нормативно-правових актів, а їх можливість реально врегулювати ту чи іншу конкретну ситуацію. Слід зазначити, що до проголошення незалежності майже 80 % суспільних відносин регулювалося союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої системи, що постали перед нами сьогодні. Адже вдосконалення та впорядкування законодавства - характерна ознака процесу розвитку будь-якої цивілізованої правової держави. На нашу думку, це має бути безперервний процес, спрямований на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин.[12;42 – 43]

Аналіз чинного законодавства України свідчить, що це не просто сукупність нормативних актів, а система, що має багаторівневу та високоорганізовану структуру, яка функціонує одночасно в єдності трьох структурних утворень - ієрархічної (вертикальної), галузевої (горизонтальної) та республіканської (унітарної). Під вертикальною структурою законодавства України ми розуміємо характеристику нормативно-правових актів залежно від їх юридичної сили, тобто вона визначається ієрархією та компетенцією правотворчих органів. Ця класифікація базується на поділі нормативно-правових актів на закони та підзаконні нормативні акти.

Слід зазначити, що основну роль в ієрархічній структурі законодавства відіграє Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання. Вони мають найвищу юридичну силу, є першоосновою всього законодавства. Основа галузевої структури окреслюється предметом правового регулювання, що зумовлений конкретними суспільними відносинами. У цьому зрізі виділяють такі елементи, як нормативно-правовий припис, нормативно-правовий акт, інститут законодавства, галузь законодавства.

В основу галузевої системи законодавства покладено два критерії: система права і система галузей державного управління. Наявність унітарної структури зумовлена особливістю форми державного устрою Української держави. Відповідно до Конституції України вона є унітарною державою, що має у своєму складі автономне утворення у формі Автономної Республіки Крим. Таке положення характеризує структуру системи законодавства, яка відповідно складається із законодавства Української держави та законодавства Автономної Республіки Крим, що відповідає основним положенням законодавства України. Горизонтальна, ієрархічна та унітарна структури законодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.[7;219]

Ми погоджуємося із твердженнями П. Рабіновича, який вважає, що система законодавства, її основні параметри зумовлюються значною мірою системою права. Тому й удосконалення системи законодавства має своєю передумовою пізнання та використання специфічних системно-структурних закономірностей права. Отже, законодавство не діє автоматично. Якщо брати за основу таку властивість законодавства, як його стабільність, то фактором, що позитивно діє на нього, можна назвати загальне становище в країні. Іншими словами, побудова системи законодавства детермінується (визначається) об'єктивними умовами соціально-економічного розвитку суспільства.

Як свідчить світовий досвід, системи законодавства всіх основних держав континентальної Європи (на відміну від системи судових прецедентів, що превалюють в країнах англо-американської правової системи і систем, заснованих на звичаях та релігійно-моральних нормах, які складаються в країнах мусульманського або традиційного права) будуються на принципах і формах упорядкування нормативно-правових актів, що видаються законодавчими та вищими виконавчими органами влади держави. А оскільки Україна вже має досвід формування власної системи законодавства, найкращі традиції у цій сфері потрібно продовжувати. Закріплення в Конституції України загальнолюдських принципів, ідеалів сучасного демократичного суспільства та держави зобов'язує до використання досвіду розвинутих країн і міжнародного співтовариства у формуванні якісно нової системи українського законодавства. Разом із тим слід визнати, що велику цінність має вітчизняний досвід. Орієнтація на західні ідеали, яка призводить часом до механічного застосування досвіду інших країн (якими б розвинутими вони не були), не має твердої основи у нашій дійсності. До того ж, досвід міжнародного співтовариства вироблявся не без участі України, тому необхідно поєднувати та враховувати і передовий досвід зарубіжних країн, і мудрість, знання, доробки наших пращурів. Це сприятиме становленню нашої держави, зокрема, активному вдосконаленню системи законодавства України.

На сучасному етапі законодавство України потребує оновлення, своєрідного очищення. Можна виокремити такі тенденції вдосконалення та розвитку системи законодавства: по-перше, це необхідність забезпечення верховенства правового закону в усіх сферах життя суспільства, його стабільності та інтенсифікації; по-друге, це спеціалізація законодавства з його різноманітними формами прояву (диференціація, конкретизація, деталізація); по-третє, це правова уніфікація та супутні їй процеси (інтеграція, генералізація, універсалізація, видання комплексних нормативних актів). За необхідності такої реконструкції системи законодавства ще раз переконуємося у надзвичайній важливості аналізу історичних процесів державо- та правотворення в Україні для вироблення досвіду, а також у необхідності своєчасних висновків.

Перш за все це пов'язано з потребою систематизації законодавства, тобто діяльністю державних органів, спрямованою на впорядкування і вдосконалення законодавства, приведення його у логічну, внутрішньо узгоджену, злагоджену систему. Вдосконалення та впорядкування законодавства є характерною ознакою процесу розвитку цивілізованої правової держави. Адже систематизація сприяє звільненню від суперечливих норм, усуненню в законодавстві застарілих норм, правових прогалин. А це, у свою чергу, підвищує ефективність використання законодавчих актів, що відповідно позначається на ефективності впливу законодавства на суспільні відносини та якість їх правового регулювання. Отже, систематизація законодавства є тим дієвим інструментарієм, що дозволяє оптимізувати процес формування якісної законодавчої бази, яка б відповідала інтересам громадянського суспільства. Позитивне значення систематизації законодавства має й інший аспект. Вона сприяє доступності законодавства, що є надзвичайно важливим з точки зору його правильного застосування, а також зважаючи на актуальність правового виховання та підвищення юридичної культури населення.[12;42]

Великого значення в сучасних умовах значної активізації законодавчої діяльності набуває вдосконалення структури законодавства, що передбачає зміцнення принципу верховенства права і закону, підвищення питомої ваги серед нормативно-правових актів законів, які характеризуються стабільністю та дієвістю. В сучасних умовах порушується питання про прискорення кодифікаційних робіт. Адже кодекси та інші кодифіковані акти більш повно регулюють ту чи іншу сферу суспільних відноси, сприяють кращій оглядовості законодавства, мають тенденцію до стабільності правових приписів. Кодекси характеризуються цілісністю, внутрішньою єдністю і власною системою. Кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності.

У процесі вдосконалення системи законодавства постає питання і про уніфікацію законодавства. Уніфікація в процесі систематизації є основною ланкою, оскільки виступає підґрунтям при оформленні існуючого законодавства шляхом об'єднання нормативно-правових актів у певному порядку, без зміни їх змісту, а також здійснює внутрішню перебудову актів, змінюючи зміст предмета правового регулювання. Особливий інтерес для юриспруденції становить процес уніфікації, коли вона виступає прийомом юридичної техніки при систематизації законодавства та виробленні єдиної термінології нормативно-правових актів. У такому вигляді уніфікація впливає на стиль законодавства, рівень його ефективності, внутрішню будову.

Ефективність правового регулювання суспільних відносин досягається шляхом не тільки посилення процесу систематизації, а паралельного інтенсивного розвитку тенденції його уніфікації. У даному випадку систематизація й уніфікація є двома взаємозумовленими, стримуючими противагами в системі внутрішніх державних відносин, що не допускають однобічного підходу, привілейованості застосування. Вони пронизують усі сфери суспільних відносин, відображають їх розмаїтість і динамічність, втілюють різні рівні правової регламентації.

У сучасних умовах особливого значення набуває потреба вдосконалення структури українського законодавства. Як зазначає Г. Шмельова, концепція розвитку законодавства України має передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася такими показниками, як узгодженість, точність, визначеність, стабільність, динамізм, оглядовість тощо. Майбутнє законодавство України має бути досконалим за змістом і за формою.

Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування та вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є, насамперед, законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства. А це, у свою чергу, позначиться на якості правового регулювання суспільних відносин. І тому роль законодавця полягає у творенні норм права, виходячи із реально існуючих суспільних відносин і при цьому передбачаючи та обов'язково враховуючи їх подальший поступовий розвиток. М. Козюбра вважає, що юридичні норми, які недооцінюють, а то й просто ігнорують реальні умови життя, не витримують випробування життям. Юридичні норми не можуть виходити за рамки тих соціальних умов, що складалися на конкретному етапі існуючого суспільного ладу. Іншими словами, норми права повинні повністю задовольняти об'єктивно виправдані інтереси суб'єктів. А це, у свою чергу, сприятиме уникненню протиріч, пов'язаних із конкретним суспільним відношенням, і буде максимально наближеним до реалій та потреб життя. Які б не були ідеальні норми, але якщо вони не відповідають рівню розвитку конкретного суспільства, то вони приречені. Таке право є мертвим. Тому й удосконалення системи законодавства, по суті, є безперервним процесом, що має на меті забезпечення постійної відповідності її елементів (починаючи від початкового - нормативного припису) реально існуючим суспільним відносинам. Все це зумовлює необхідність суттєвої активізації заходів, спрямованих на приведення законодавства у відповідність із Конституцією України, забезпечення його стабільності та дієвості. Світовий досвід переконливо свідчить, що країни, в яких створені громадянське суспільство і правова держава або розвиток яких здійснюється в такому напрямі та пов'язаний з послідовним вирішенням відповідних завдань, приділяють велику увагу підтримці системи чинного законодавства в належному стані. Тому подальший розвиток законодавства України як цілісної органічної системи потребує поєднання таких ознак, як узгодженість, гармонійність, визначеність, стабільність та динамізм усіх її елементів. Не викликає сумніву, що законодавство будь-якої цивілізованої держави, в тому числі України, не може функціонувати, якщо воно не є системою, складові якої тісно пов'язані, узгоджені та взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою. Правовим фундаментом цієї системи є Конституція як Основний Закон держави. Саме Конституція України є основою системи права і системи законодавства нашої держави. Відповідно національне законодавство розвивається на основі її принципів і норм.[12;43]

Постійний розвиток економічних, політичних, соціальних та інших відносин вимагає від законодавця оптимального врахування цих якісних змін у законодавчій діяльності.

Актуальним залишається процес гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, який є певною мірою програмою подальшого розвитку системи законодавства України. Сьогодні міжнародне право справляє значний вплив на розвиток національного законодавства, який посилюється конституційним визнанням пріоритету норм міжнародного права. Однак це не повинно бути «сліпим» запозиченням та перенесенням зарубіжних концепцій і норм на вітчизняне законодавство. Такий процес потребує врахування особливостей та специфіки законодавчої діяльності, наукового підходу до розв'язання актуальних проблем правового регулювання.

Слід зазначити, що система законодавства лише до певної міри є результатом специфічної діяльності суб'єкта нормотворення; це своєрідна інтегрована характеристика політичного стану суспільства, яке набуло необхідної усталеності, стабільності, визначеності та здатне забезпечити певний нормативний порядок. Система законодавства не утворюється лише швидким продукуванням нормативних актів. Утворення системи законодавства практично тотожне ствердженню реальної, ефективної державності. Суто документотворча робота має супроводжуватися складною, постійною діяльністю з реалізації встановлених норм, їх корекції на основі певних тенденцій, соціальних змін тощо. Ці та інші чинники утворюють гармонізоване, цілісне, життєздатне, належним чином оформлене інституційне утворення, яке можна назвати «системним законодавством».

Таким чином, реформування чинного законодавства повинно бути професійним та змістовним, спрямованим на створення та забезпечення ефективного механізму правового регулювання всіх сторін суспільного життя. Лише такий підхід забезпечить формування права як найвищої культурної цінності суспільства. А законодавство буде тим єдиним, дієвим та уніфікованим регулятором існуючих суспільних відносин, що, у свою чергу, забезпечить реалізацію проголошених принципів правової держави та громадянського суспільства.[12;43 – 44]


ВИСНОВОК

Отже, підсумовуючи все вище сказане можна сказати, що нормативно-правові акти стоять над усіма іншими юридичними актами. В їх нормативних приписах найбільш повно і концентровано втілюється всезагальна справедливість. Теорія правових актів є досить докладно розробленою юридичною наукою, зокрема означено їх систему та ієрархічну супідрядність, проведено їх поділ на такі види, як галузеві й міжгалузеві, загальні й спеціальні, матеріальні й процесуальні, постійні й тимчасові, звичайні й надзвичайні, локальні тощо.

Також потрібно сказати, що нормативно-правові акти можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони-акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не суперечать;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування і т. д.;

3) за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплюють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються при наявності виняткових обставин (воєнних дій, стихійного лиха, тощо);

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового, сімейного та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.


ЛІТЕРАТУРА

1.Ведєрніков Ю.А. Грекул В.С. Теорія держави та права: Навчальний посібник. – К., 2005. – 224 с.

2.Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

3.Кельзен Г. Чисте правознавство – К.: «Юніверс», 2004 – 496с.

4.Конституція України // ВВР України – 1996 - №30 С 141.

5.Комаров С.А. Общая теория государства и права: Ученик. – М., 1998. - 400 с.

6.Коростей В. Подзаконные акты: реальность и перспектива // Право України – 2001. - №9 – С 61 – 62.

7.Лазнюк Н.В. Нормативно-правові акти центральних органів державного управління як джерело права // Держава і право – 2003. - №13 – С 215 – 219

8.Общая теория государства и права В 2т. Академический курс. Т.2: Теория права / За ред. Марченка М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 639 с.

9.Пархоменко Н.М. Юридична сила: Основна властивість та один з критеріїв класифікації правових актів // Правова держава – 2001. - №13 – С 55 – 62.

10.Плечій О. Загальнотеоретичні проблеми дії нормативно-правових актів у часі // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції – Львів, 2001. – С 25 – 27

11.Плечій О. Юридична сила нормативно-правових актів: загальнотеоретична характеристика // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції – Львів, 2003. – С 40 – 41.

12.Подковенко Т. Система законодавства України: стан та шляхи вдосконалення // Підприємництво, господарство, право : Науково-практичний господарсько-правовий журнал. -2005. -№9. - С 40-44.

13.Теорія держави і права: Навч. посіб. За ред. Волинка К.Г. – К., 2003. – 240 с.

14.Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М., 2002. – 616 с.

15.Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2001. – 776 с.

16.Цвік М. Про систему юридичних актів // Вісник Академії правових наук України. – 2002. - №4. С. 14 – 24.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий