регистрация / вход

Характеристика процесуального порядку повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею

Теоретичні основи кримінального судочинства України. Практика правозастосування та комплексний теоретичний аналіз проблемних питань, які пов’язані з підставами повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НЕПОВНОТА ТА НЕПРАВИЛЬНІСТЬ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА ЯК ПІДСТАВА ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

РОЗДІЛ 2. ІНШІ ПІДСТАВИ ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


ВСТУП

Актуальність теми. Інститут додаткового розслідування при поверненні справ на дослідування на стадії попереднього розгляду справи суддею широко використовується в сучасній судовій практиці. Однак питання щодо його досконалості та й взагалі потрібності викликає безліч суперечок серед науковців. Це є одна з найболючіших, теоретично необґрунтованих проблем кримінального процесу, яка зумовлена необхідністю здійснення якісного переходу на більш високий рівень ефективностідосудового слідства таправосуддя в цілому, що безперечно, потребує нових підходів у питанні забезпечення всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи у кримінальному судочинстві.

Повернення судом справ на додаткове розслідування не відповідає іншим нормам процесуального законодавства, завданням розкриття злочину, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону, а навпаки спонукає до тяганини та безвідповідальності. Вбачається, що повністю відмовитися від цього інституту в кримінальному процесі на даний час неможливо, проте він, як безперечно застарілий, вимагає суттєвих змін.

Тому дослідження питань, пов’язаних з підставами повернення справи суддею на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду кримінальної справи є необхідниим в кримінально-процесуальній науці та повинно бути предметом глибокого, всебічного наукового вивчення.

Об’єктом дослідження є норми кримінально-процесуального законодавства та комплекс правовідносин, які виникають між суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності в процесі реалізації правових норм, що регламентують підстави та порядок повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею.

Предмет дослідження - теоретичні основи кримінального судочинства України, практика правозастосування й доктринальні положення, що стосуються підстав та порядку повернення справи на додаткове розслідування.

Метою роботи є комплексний теоретичний аналіз проблемних питань, які пов’язані з підставами повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею .

Відповідно до цього були поставлені конкретні завдання:

- проаналізувати підстави повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею;

- дати харктеристику процесуального порядку повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею.

Нормативною базою є Кримінально-процесуальний кодекс України, Конституція України, закони України, постанови Пленуму Верховного Суду України, а також інша нормативна, навчальна, монографічна та довідкова література.

Джерельна база роботи ґрунтується на дослідженнях відомих українських вчених В.Д. Бринцева, Л.Є.Владімирова, Ю.М. Грошевого, О.В. Капліної, В.П. Мікуліна, О.Р. Михайлишина, В.Т. Маляренка, С.В. Нечипорук, В.О. Попелюшка та ін.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що ця робота є цілісним дослідженням з питань повернення справи на додаткове розслідування на стадії попереднього розгляду справи суддею. Ґрунтовно розглянуто основні підстави та процесуальний порядок повернення справи.

При розробці даної теми для всебічного та об’єктивного її розкриття і висвітлення були використані такі методи дослідження: діалектичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний методи, а також метод аналізу та синтезу.

Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Застосування порівняльно-правового методу дозволило проаналізувати повернення справи на додаткове розслідування в Україні у порівнянні з іноземними правовими аналогами. Вимоги формальної логіки щодо послідовності, визначеності, несуперечності й обґрунтованості суджень були дотримані при формулюванні висновків дослідження.

Практична значимість дослідження в тому, що нагромаджений фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані під час читання курсів з «Кримінального процесу».

Структура даного наукового дослідження відповідає меті й основним завданням. Вона складається з вступу та трьох взаємопов’язаних розділів (Розділ І. «Неповнота та неправильність досудового слідства як підстава повернення справи на додаткове розслідування»; Розділ ІІ. «Інші підстави повернення справи на додаткове розслідування», Розділ ІІІ «Процесуальний порядок повернення справи»). Також, наукова робота містить висновки та список використаних джерел.

У вступі зазначається актуальність даної теми, її мета, завдання, предмет, об’єкт, методи дослідження, практичне значення цього дослідження. Перший розділ «Неповнота та неправильність досудового слідства як підстава повернення справи на додаткове розслідування», містить інформацію про порушення вимог кримінально-процесцального законодавства, недотримання правил щодо порушення кримінальної справи - дізнанням або досудовим слідством, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду. Проводиться детальний аналіз недосліджених обставин, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи. Другий розділ «Інші підстави повернення справи на додаткове розслідування», присвячено розгляду таких підстав для повернення справи на додаткове розслідування як: наявність підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб та наявність підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, якою передбачено відповідальність за більш тяжкий злочин. У третьому розділі «Процесуальний порядок повернення справи» увага акцентується на процедурі винесення суддею постанови про повернення справи на додаткове розслідування та подальше вирішення справи у апеляційній чи касаційній інстанції.

У висновках викладено найбільш важливі наукові та практичні результати одержані у роботі, а також дана відповідь на завдання поставленні у вступі.


РОЗДІЛ 1 НЕПОВНОТА ТА НЕПРАВИЛЬНІСТЬ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА ЯК ПІДСТАВА ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Закон вимагає від органу дізнання та слідчого точно дотримуватись правил про порушення кримінальної справи, притягнення до кримінальної відповідальності всіх винних осіб, забезпечення та охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, про необхідність правильної кваліфікації вчиненого, тобто дотримання законності в їх діяльності зі стадії порушення кримінальної справи і до складання обвинувального висновку включно[1] .

Законність і справедливість кримінального судочинства не можливі без чіткого виконання кожним його суб'єктом норм КПК України. Верховний Суд України постійно тримає в полі зору цю сферу діяльності і притаманними йому засобами намагається спонукати дізнавачів, слідчих, прокурорів, суддів та інших посадових осіб, які здійснюють певну функцію у кримінальному процесі, до належного виконання процесуального закону.З метою попередження призначення до судового розгляду неповно, неправильно, з порушенням закону розслідуваних справ, що виключає можливість їх ефективного розгляду та законного, обґрунтованого і справедливого вирішення по суті, закон зобов’язує суддю при попередньому розгляді справи з’ясувати, по-перше, чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду (п.5 ч.І ст.237 КПК)[2] . По-друге, за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з’ясовує також питання про те, чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб (ч.2 ст.237 КПК). По-третє, за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з’ясовує також питання про те, яка передбачається відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлено (ч.З ст.237 КПК).

Як видно з наведеного, це питання і процесуально-правового, і матеріально правового характеру.

Перше із з’ясовуваних питань виключно процесуальне і з’ясовується воно в трьох аспектах одночасно: 1) чи мали місце під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства порушення вимог КПК; 2) чи є ці порушення істотними; 3) чи можливе їх усунення без перешкод для призначення справи до судового розгляду.

Наявність чи відсутність порушень вимог КПК – це у кожному конкретному випадку справа факту, і з’ясовується він шляхом ретельного ознайомлення з письмовими матеріалами справи, аналізу клопотань та думок учасників судового розгляду, дослідження наданих ними додаткових доказів[3] .

Норми закону про попередній розгляд справи суддею не містять ні визначення, ні переліку процесуальних порушень, за наявності яких справа підлягає поверненню на додаткове розслідування. Тому суддя повинен керуватись, за аналогією, відповідними правилами, які регламентують підстави для скасування або зміни вироку апеляційним судом, що стосуються порушень під час дізнання та досудового слідства, застосовуваних до попереднього розгляду[4] .

Статтею 246 КПК передбачено вичерпний перелік підстав для повернення справи на додаткове розслідування зі стадії попереднього розгляду. До таких підстав належать:

а) установлення під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;

б) установлення підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них за вимогами статті 26 КПК неможливий;

в) установлення підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлене.

В інших нормах закону дано роз’яснення цих понять, а також наведений перелік порушень, при наявності яких справа у всіх випадках підлягає поверненню на дослідування.

На думку В.Т. Маляренка, закріплення в КПК України права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаторського шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші країни світу[5] .

Розглянемо детальніше таку підставу для повернення справи на додаткове розслідування як неправильність та неповноту досудового слідства.

За змістом статті 368 КПК стосовно стадії попереднього розгляду справи суддею однобічним або неповним визнається дізнання чи досудове слідство, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.

Етимологія поняття «досудове слідство» свідчить про те, що воно ні за яких обставин не може провадитися після того, як справа була направлена в суд. В жодній нормі Конституції України не йдеться про те, що справа із суду може знову бути повернена для відновлення слідства. В Конституції немає і поняття «додаткове слідство». Додаткове передбачає наявність і основного слідства, однак такого поділу на слідство основне й додаткове ні Конституція України, ні КПК України, ні міжнародні норми не містять.

Обставини, які повинні бути встановлені при провадженні дізнання та досудового слідства, визначені в ст. 64 КПК (обставини предмета доказування), а саме: подія злочину, час, те чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину; винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину; а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; характер та розмір шкоди, завдано ї злочином. Тому суддя мусить з’ясувати, чи були досліджені дані обставини, адже вони завжди мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом ч.2 ст. 368 КПК дізнання чи досудове слідство в кожному разі визнається однобічним і неповним: коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи; коли не були досліджені обставини, зазначені в постанові (ухвалі) суду, який повертав справу на додаткове розслідування, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо[6] .

Неповним і однобічним розслідування слід визнавати і тоді, коли не досліджувались усі версії у справі, не перевірялись виправдальні показання обвинуваченого, посилання його на алібі зокрема[7] .

Неприпустиме повернення справи на додаткове розслідування з огляду на неповноту розслідування, якщо така неповнота може бути усунута в судовому засіданні. Для цього діючий нині закон надає суду реальні можливості як щодо дослідження доказів, так і щодо давання окремих судових доручень на проведення слідчих дій та приєднання до справи іх результатів безпосередньо в процесі судового розгляду справи.

Суд може викликати додаткових свідків, які не допитувалися на попередньому слідстві, додатково і повніше допитати підсудних, потерпілих, свідків, експертів, витребувати за своєю ініціативою чи за клопотанням учасників судового розгляду документи та інші докази (якщо для їхнього вилучення не буде потрібно обшук), оглянути місце, призначити експертизи і провести інші процесуальні дії.

Не слід зловживати інститутом повернення справи на додаткове розслідування в умовах, коли суд може сам з’ясувати певні обставини.

Як свідчать державні статистичні дані, в Україні після запровадження правила про те, що повернення справи на додаткове розслідування з метою погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи можливе лише за клопотанням відповідного учасника процесу, кількість справ, повернутих судом на додаткове розслідування, зменшилась. Зокрема, якщо у 2000 р. таких справ було 18 584, а з урахуванням справ, повернутих прокуророві - 22 818, то у 2003 р. їх кількість зменшилась до 18 692. Але ця кількість залишається значною і становить 7,2% до всіх справ, що були у провадженні судів. Як свідчить судова практика, якість досудового слідства погіршується. У 2003 р. в порівнянні з 2002 р. на 4,7% збільшилася кількість справ, надісланих на додаткове розслідування, на 25,3% — повернутих прокуророві в порядку ст. 249і КПК. Крім того, збільшується кількість справ, повернутих на додаткове розслідування апеляційними і касаційними інстанціями після скасування вироків. Зокрема, в 2003 р. ця кількість справ збільшилась на 22,3% в порівнянні з 2002 р. У 2003 р. у зв'язку з неякісним досудовим слідством на додаткове розслідування, а також прокуророві поверталася майже кожна дванадцята справа.

Не важко помітити, що як кількість справ, що повертається на додаткове розслідування, залишається досить великою, так і велика кількість з них повертається до суду за тими само обвинуваченнями.

Аналіз практики свідчить, що ще не зжиті випадки неправильного застосування інституту повернення справ на додаткове розслідування, а саме: коли на додаткове розслідування направляються справи для з'ясування питань, які можуть бути перевірені самим судом.

«Як відомо, більшість європейських країн, в яких є досудове слідство, не надолужують недоліки досудового слідства, якщо їх неможливо усунути в судовому засіданні, за рахунок повернення справи на додаткове розслідування, оскільки знають і вважають, що судове слідство порівняно з досудовим є головним, а не другорядним, що передбачені законом можливості досудового слідства не можуть превалювати над можливостями слідства судового і, крім того, право людини на доступ до правосуддя та на розумний строк провадження в кримінальній справі не дозволяє затягувати у такий спосіб вирішення справи судом.

Серед пострадянських країн прибалтійські країни, Молдова, Російська Федерація та ряд інших відмовилися від повернення судом справи на додаткове розслідування, вважаючи цей інститут таким, що не позначається позитивно на якості досудового слідства та суперечить засадам судочинства і правам людини. Водночас Україна, заявляючи, що вона є правовою державою й такою, що тяжіє до євроінтеграційних процесів, залишає та розвиває цей анахронізм»[8] вважає дослідник Т.Маляренко.

Вирішуючи питання про направлення справи на додаткове розслідування через однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, суддя має виходити саме з даних, наявних на стадії попереднього розгляду справи, а не з прогнозу про те, що однобічність чи неповноту, можливо, вдасться усунути в ході її судового розгляду. До судового розгляду повинні призначатись лише ті справи, матеріали яких дають достатню підставу вважати, що вони будуть всебічно, повно і об’єктивно розглянуті по суті[9] . Можливість чи неможливість розгляду справи по суті з названих підстав без її повернення на дослідування – це предмет судового розгляду (ст. 281 КПК).

Істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону згідно зі ст. 370 КПК, допущеним органами дізнання та досудового слідства є такі порушення вимог КПК, які можуть перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований та справедливий вирок. Істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону - це такі порушення, які не дають можливості встановити істину, істотно обмежили права і свободи громадян, перешкоджають правильно оцінити обставини справи і зробити законний і обґрунтований висновок.

Пленум Верховного Суду України дав роз’яснення з цього приводу в постанові № 3 від 25 березня 1988 року (з наст. змінами) «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування», де вказав, що істотними порушеннями кримінально-процесуального закону, допущеними органами дізнання та досудового слідства, при наявності яких справа обов’язково підлягає поверненню для проведення додаткового розслідування є: а) не дотримані вимоги закону, що встановлюють підстави і порядок порушення кримінальної справи та регламентують провадження дізнання і досудового слідства, зокрема: досудове слідство проведено без порушення справи; справа порушена неправочинною особою; на порушення вимог ст. 111 КПК замість досудового слідства проведено дізнання; проведено розслідування особами, які підлягають відводу з огляду на статті 58 і 60 КПК; розслідування проведено за матеріалами, виділеними в окреме провадження щодо іншої особи або за новим обвинуваченням без порушення справи; розслідування проведено без скасування раніше винесеної постанови про закриття справи або про відмову в порушенні кримінальної справи проти тієї саме особи та за тим же обвинуваченням; б) не додержано під час провадження дізнання і досудового слідства вимог статей 44, 45, 46, 47, 48 КПК про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист; в) порушено вимоги ст. 19 КПК, якщо обвинувачений не володіє мовою, якою провадиться слідство, і він не був забезпечений перекладачем; г) пред’явлено неконкретне обвинувачення, зокрема не вказані час, місце, спосіб, мотив, а також інші ознаки складу злочину, стаття (її частина) закону, якою цей злочин передбачено, не дана юридична оцінка кожному діянню, якщо особа обвинувачується у вчиненні кількох злочинів; д) необґрунтовано відхилено клопотання обвинуваченого чи інших учасників процесу про встановлення обставин, які мають істотне значення для справи, коли такі обставини не можуть бути встановлені судом; є) формулювання обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, істотно відрізняється від формулювання, що міститься в постанові про притягнення як обвинуваченого або погіршує становище обвинуваченого порівняно з пред’явленим обвинуваченням чи пов’язане з іншим порушення його права на захист; ж) не забезпечено право обвинуваченого, потерпілого чи захисника на ознайомлення з усіма матеріалами справи...»[10] (п. 13)1.

Виявлені факти свідчать, що органи дізнання, попереднього слідства та прокуратури допускають порушення норм КПК на всіх стадіях провадження у справах - від її порушення до складання обвинувального висновку і направлення справи до суду. Насамперед, не завжди додержується порядок прийняття, реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про злочини, порушується встановлений ст. 97 КПК триденний строк прийняття рішення за названими заявами або повідомленнями.

Як свідчать окремі ухвали судів, наведені явища досить поширені, в багатьох випадках заяви про вчинення злочинів тривалий час не реєструються, а кримінальні справи порушуються лише в разі встановлення особи винного. Причому, як вбачається з відповідей на окремі ухвали, на такі дії йдуть не тільки малодосвідчені працівники. Це свідчить про відсутність будь-якого контролю за діяльністю осіб, в компетенцію яких входить вирішення питання про порушення справ, та намагання працівників органів міліції в такий спосіб поліпшити показники роботи.

Окремі дізнавачі та слідчі безпідставно відмовляють в порушенні кримінальних справ чи закривають порушені, що призводить до невиправданої тяганини при їх розслідуванні та вчинення особами, щодо яких винесено такі необгрунтовані постанови, інших (здебільшого тяжких) злочинів. Це має місце в основному тому, що обставини, які при провадженні дізнання, попереднього слідства у відповідності зі ст. 64 КПК підлягають доказуванню, досліджуються поверхово і не об'єктивно або їм дається неправильна оцінка.

Намагаючись будь-що закрити справу, деякі слідчі посилаються, навіть, на неіснуючі нормативні акти. В той же час поширене безпідставне порушення справ внаслідок поверхового з’сування даних про особу правопорушника, обставин, що виключають провадження у справі, та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права[11] .

Є випадки, коли органи попереднього слідства в порушення вимог ч. 1 ст. 113 КПК провадили слідство без порушення кримінальної справи, а суди всупереч ст. 370 КПК та роз’ясненням, що містяться в п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25 березня 1988 р. «Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування», не повертали такі справи для проведення додаткового розслідування, а постановляли обвинувальні вироки, обмежуючись лише реагуванням на ці факти винесенням окремих ухвал, хоча такі порушення вимог закону є істотними, які тягнуть скасування вироку.

Чимало порушень закону допускається органами дізнання і попереднього слідства при проведенні обшуку, виїмки, пред'явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події, очної ставки, огляду, освідування, опису майна, а також при складанні протоколів названих дій. З цього приводу судами виносилася майже кожна десята окрема ухвала (постанова). Є факти, коли в порушення вимог ст. 181 КПК обшук, виїмка та вилучення предметів провадились за відсутності понятих чи з одним з них або при цьому брали участь поняті, які є працівниками РВ УМВС, у відсутності особи, котра займає приміщення. Іноді обшуки провадились без санкції прокурора, а зафіксовано зазначені дії протоколом огляду та вилучення.

Небезпечними в практиці дізнання і попереднього слідства є факти, коли слідчі дії супроводжуються фальсифікацією документів. Вивчення показало, що в протоколах дій в основному відображаються всі дані, передбачені ст. 85 КПК, однак при перевірці їх дійсності судами виявлені грубі порушення вимог статей 85, 852, 126, 127, 194, 195 КПК, які полягали в тому, що слідчі дії фактично провадилися у відсутності понятих чи одного з них, у протоколах зазначалися дані та адреси останніх, які не відповідали дійсності, чи вказувалися недостовірні дані[12] .

Однією з основних конституційних засад судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист (статті 43 і 43 КПК). Між тим поширені випадки порушення права на захист підозрюваних та обвинувачених. У зв’язку з цим судами винесено майже 12% окремих ухвал (постанов) від загальної кількості вивчених. Причому майже половина з них винесена з приводу того, що слідчі не надали підозрюваному, обвинуваченому можливість запросити захисника або не забезпечили їм такого. Нерідко всупереч вимогам ст. 46 КПК при проведенні слідства захисник не надавався, навіть, неповнолітнім та особам з психічними вадами.

Нерідко слідчими допускалися порушення вимог статей 223, 224 КПК, що регламентують складання обвинувального висновку та додатків до нього. Ці порушення полягали в тому, що у висновку наводився лише перелік джерел доказів; не вказувалися відомості про судимості обвинуваченого, відношення його до військової служби, відомості про освіту, допускалися помилки та неточності в анкетних даних; не зазначалися аркуші справи, на яких містяться свідчення осіб, що підлягають виклику в судове засідання; в довідці про рух справи не вказувалося, який вид запобіжного заходу застосовано до обвинуваченого та з якого часу; в довідці про речові докази не вказувалося, які з них є у справі і де вони зберігаються, тощо.

Деякі слідчі недбало ставляться до оформлення процесуальних документів, невірно вказують адреси осіб, які підлягають виклику до суду, в протоколах допитів допускають незастережені виправлення. Зустрічаються протоколи, де відсутні підписи, не вказано, хто проводив допит, допускається натуралізація опису дій обвинувачених, притягнутих до відповідальності за зґвалтування чи інші статеві злочини.

Наведені лише окремі дані свідчать про досить серйозну проблему, пов’язану зі станом законності при провадженні дізнання і попереднього слідства, та які вимагають адекватних заходів держави, її органів і відповідних посадових осіб. Але реагування на порушення законності таке, що не спонукає до виправлення становища на краще.

Питання про те, чи перешкоджає порушення закону, допущене під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства, її призначенню до судового розгляду, вирішується залежно від того, наскільки істотним воно було, до ущемлення яких прав та інтересів учасників процесу воно призвело і чи є можливість поновити ці права й інтереси[13] . Допущені при вчиненні окремих слідчих чи процесуальних дій порушення закону, що призвели до ущемлення прав та інтересів учасників процесу, поновити які неможливо, не можуть бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування. За наявності відповідних підстав такі порушення мають тягти визнання доказів недопустимими.

Не може бути підставою для повернення справи на додаткове розслідування і недодержання прокурором вимог статей 228-232 КПК (якщо для усунення допущених порушень не потрібно проводити слідчі дії). У таких випадках відповідно до ст. 2491 КПК суддя повертає справу прокурору для усунення недоліків[14] .

Таким чином, повертаючи справу на додаткове розслідування з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, яка, на думку суддів, не може бути усунена в судовому засіданні, суди фактично роблять висновок про неможливість постановления обвинувального вироку на основі тих доказів, які у відповідності із законом зібрані у справі, і за змістом закону зобов'язані постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК).

Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд ініціює продовження слідчої діяльності по обгрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функцію обвинувачення. Як зазначено в Постанові Конституційного Суду Російської Федерації від 20 квітня 1999 р. № 7-п «повернення справи для додаткового розслідування у зв’язку з названими підставами при відсутності відповідних клопотань сторін, тобто коли ні обвинувачення, ні захист не наполягають на цьому, може відповідати лише інтересам обвинувачення, оскільки цим самим забезпечується усунення недоліків саме обвинувальної діяльності в ситуації, коли ні прокурором, ні потерпілим сумніви в доведеності обвинувачення не усуваються. З точки зору інтересів захисту повернення справи на додаткове розслідування в таких випадках не є необхідним, оскільки при повній або частковій недоведеності, а також сумнівності обвинувачення захист вправі розраховувати на винесення судом виправдувального вироку або, відповідно, на визнання підсудного винним у менш тяжкому злочині, ніж йому ставили за провину органи розслідування. Така позиція захисту є допустимою формою відстоювання інтересів підсудного, тому що суд за таких обставин зобов’язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості, закріпленого в ст. 49 Конституції Російської Федерації[15] ».

РОЗДІЛ 2 ІНШІ ПІДСТАВИ ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ НА ДОДАТКОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

За клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника суддя має право повернути справу на додаткове розслідування для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, якщо окремий розгляд справи щодо них неможливий[16] .

Питання про наявність таких підстав вирішується з урахуванням доказів, що є у справі, інших конкретних її обставин, а також вимог ст. 94 КПК, в якій визначено приводи і підстави до порушення кримінальної справи. Зокрема,приводами до порушення кримінальної справи є:

1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину[17] .

З’ясовуючи можливість розгляду справи щодо іншої особи в окремому провадженні, суддя повинен керуватися вимогами ст. 26 КПК ( 1001-05 ), маючи на увазі, що справи про злочини, вчинені у співучасті, мають розглядатись, як правило, в одному провадженні. Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи, про відмову в її порушенні щодо іншої особи або про виділення справи щодо такої особи в окреме провадження не є перешкодою для повернення справи на додаткове розслідування. Встановивши при розгляді клопотання про повернення справи на додаткове розслідування, що відповідно до вимог ст. 26 КПК ( 1001-05 ) справа щодо іншої особи може бути розглянута в окремому провадженні, суддя (суд) залишає це клопотання без задоволення. У таких випадках після розгляду справи за наявності до того підстав суддя (суд) на виконання вимог ст. 278 КПК ( 1003-05 ) повідомляє своєю постановою (ухвалою) прокурора про вчинення злочину.

Перш за все варто звернути увагу на конституційно закріплене положення щодо забезпечення доведеності вини при здійсненні правосуддя, яке повинно бути в кожному випадку реалізовано в стадії судового розгляду справи[18] . За загальним правилом у визначених законом випадках суддя направляє справу на додаткове розслідування в разі необхідності погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу, а в усіх інших чи визначених законом випадках – за власною ініціативою чи за клопотанням учасників процесу[19] .

Оскільки відомо, що одним із завдань кримінального судочинства є охорона прав та інтересів фізичних осіб, а Конституція України в ст. 3 закріпила, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави[20] . Враховуючи ці положення, можна дійти висновку, що будь-які порушення прав і свобод людини, в тому числі й під час досудового розслідування, є недопустимими і повинні бути негайно усунуті. Оскільки в суді першої інстанції їх усунення не завжди є можливим, то інститут повернення справ на додаткове розслідування якраз і служить виконанню такого важливого завдання, оскільки відіграє велике значення в кримінальному процесі України і є необхідним для правильного вирішення кримінальних справ.

На думку В.Т. Маляренка, закріплення в КПК України права суду за власною ініціативою та у визначених законом випадках за клопотанням учасників процесу повертати справу для проведення додаткового розслідування свідчить про незнання або нерозуміння чи небажання розуміти того цивілізаційного шляху в кримінальному процесі, яким ідуть інші держави. Він наголошує, що суди при розгляді кримінальних справ постійно встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів; у кожній третій справі про тяжкі й особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства, а незважаючи на те, що з 2001 р. законом істотно обмежено повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки[21] .

Ще однією підставою повернення справи на додаткове розслідування є наявність підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК ( 2341-14 ), якою передбачено відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлене, допускається тільки за клопотанням прокурора або потерпілого чи його представника. Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи в частині обвинувачення особи у вчиненні більш тяжкого злочину чи про відмову в порушенні відповідної справи, як і постанова щодо обсягу обвинувачення, не є перешкодою для повернення справи на додаткове розслідування з цих підстав. Клопотання прокурора про повернення справи на додаткове розслідування із зазначених підстав може бути задоволене лише тоді, коли він відповідно до ст. 277 КПК ( 1003-05 ) не вправі змінити обвинувачення в суді.

Повернення судом справи на додаткове розслідування - це один із способів «розвалення» чи «розхитування» кримінальної справи, як кажуть в органах слідства та в судах, - «спустити її на гальмах»[22] . Тобто при поверненні певної кримінальної справи на додаткове розслідування інколи можна говорити не тільки про неповноту дослідження обставин справи чи якісь процесуальні проблеми, але й наявність інтересу окремих осіб в тому, щоб посіяти сумнів у допустимості окремих доказів та їх достатності, віддалити вирішення справи і таким чином пом'якшити сприйняття гостроти та небезпечності вчиненого як в суспільстві, так і судом, а за рахунок цього розраховувати на більш м'яке покарання або на уникнення відповідальності взагалі. Про це свідчить хоча б той факт, що абсолютна більшість справ, повернутих на додаткове розслідування, потім повертаються в суд, але через значний проміжок часу[23] .

Таким чином, повернення справи судом на додаткове розслідування — це яскравий прояв упередженості суду, на яку він не має права. І той факт, що в майбутньому цю справу, якщо вона надійде до суду, буде розглядати інший склад суду, не змінює становища, оскільки висловив свою думку саме суд як орган влади, що покликаний вирішувати справу.

Слід звернути увагу на істотну різницю статистичних даних про повернення судом справ на додаткове розслідування та прокуророві, які мають суди і правоохоронні органи. Причина цієї різниці полягає в тому, що справи, повернуті судом на додаткове розслідування, не завжди своєчасно реєструються в слідчих органах. Крім того, вони обліковуються з моменту прийняття до провадження слідчого.

Суди постійно при розгляді кримінальних справ встановлюють факти фальсифікації слідчими доказів і процесуальних документів. У кожній третій справі про тяжкі і особливо тяжкі злочини обвинувачені скаржаться на застосування до них незаконних методів слідства. Незважаючи на те, що з 2001 р. закон істотно обмежив повноваження судів щодо забезпечення повноти розслідування обставин справи, вони нерідко вимушено і всупереч закону перебирають на себе функцію обвинувачення, оскільки прокурори не завжди спроможні якісно зробити це самотужки.

Слідчі ізолятори переповнені особами, що місяцями чекають суду. Канцелярії Президента України, Уповноваженого з прав людини, прокурорські та суддівські інстанції переповнені скаргами обвинувачених, їх захисників та законних представників, а також потерпілих на зволікання у розслідуванні та судовому розгляді справ. Традиційні заклинання про необхідність підвищення якості дізнання та слідства, прискорення розслідування справ та розвантаження слідчих ізоляторів за рахунок зменшення повернення судом справ на додаткове розслідування не змінюють становище, яке склалося.

Як відомо, суд, що здійснює судову владу шляхом кримінального судочинства на основі змагальності сторін і рівності їх прав, при провадженні у справі не може ставати ні на бік обвинувачення, ні на бік захисту, підміняти сторони, приймати на себе їх процесуальну правомочність, а повинен залишатися об'єктивним і неупередженим арбітром. У зв’язку з цим суд діє в інтересах обвинувачення і тоді, коли він повертає кримінальну справу на додаткове розслідування за клопотанням прокурора чи потерпілого, оскільки важко уявити ситуацію, за якої обвинувачений чи його представник або захисник просили б суд повернути справу на додаткове розслідування для встановлення якихось обставин чи ліквідації процесуальних порушень закону або погоджувались з прокурором чи потерпілим. За правовою логікою, а також виходячи з того, що всі сумніви мають тлумачитись на користь підсудного, вони мали б просити про виправдання або певне пом'якшення становища підсудного. Про повернення справи на додаткове розслідування підсудний і його захисник можуть просити лише з метою затягнути вирішення справи і уникнути відповідальності або пом’якшити участь підсудного[24] .

РОЗДІЛ 3 ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПОВЕРНЕННЯ СПРАВИ

Повертаючи справу на додаткове розслідування суддя має винести постанову в якій обов’язково вказати суть пред’явленого обвинувачення і статті закону, за якою воно кваліфіковано. Також, у постанові необхідно зазначити; в чому конкретно виявилась неправильність попереднього слідства, чому суд позбавлений можливості усунути їх у судовому засіданні, які саме обставини мають бути з’ясовані при додатковому розслідуванні і які слідчі дії при цьому мають бути проведені; які істотні порушення кримінально-процесуального закону допущені і як їх слід усунути; про необхідність притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб і чому матеріали щодо них не можуть бути виділені в окреме провадження; вказівку про повернення справи на додаткове розсіідування прокуророві з викладенням рішення про запобіжний захід щодо обвинуваченого[25] .

Вказівки судді (суду) є обов’язковими для органу дізнання, слідчого та прокурора. Якщо останні не дослідили обставин, зазначених у постанові (ухвалі) про повернення справи на додаткове розслідування, проведені дізнання чи досудове слідство можуть бути визнані однобічними і неповними (п. 2 ч.2 ст.368 КПК (1003-05), що є підставою для скасування вироку та повернення справи на додаткове розслідування (п.1 ч.1 ст.367 КПК).

Невиконання органом досудового слідства слідчої дії, зазначеної в постанові судді (ухвалі суду), допускається лише в разі, коли провести її фактично неможливо. Про це, а також про можливість підтвердження обставин, які мають бути встановлені за рішенням суду, іншими доказами або за допомогою додаткових процесуальних дій необхідно зазначити у відповідних процесуальних документах.

Вказівки судді (суду) про необхідність притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, або про кваліфікацію дій обвинуваченого за статтею КК (2341-14), якою передбачено відповідальність за більш тяжкий злочин, або про пред’явлення йому обвинувачення, яке раніше не пред’являлося, підлягають перевірці органом дізнання, слідчим, прокурором у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом. Якщо за результатами такої перевірки обставини, на які послався суддя (суд) при поверненні справи на додаткове розслідування, не підтвердяться, постанова органу дізнання, слідчого чи прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи з відповідної підстави не може розцінюватись як невиконання рішення суду і не повинна сама по собі тягнути повторне повернення справи на додаткове розслідування.

У постанові судді про повернення справи на додаткове розслідування недопустимо вирішувати наперед питання про формулювання й обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу чи переваги одних доказів перед іншими[26] .

Повертаючи справу на додаткове розслідування, суд зобов’язаний вирішити питання про запобіжний захід щодо обвинуваченого. У випадку обрання підсудному запобіжного заходу - взяття під варту - в постанові про призначення справи до судового розгляду належить мотивувати рішення про обрання такого запобіжного заходу, а копію цієї постанови надсилати до відповідних установ, яким належить її виконати, і установ, де буде утримуватися підсудний. Ці установи повинні бути зазначені в постанові, винесеній за результатами попереднього розгляду.

Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам. Судді мають враховувати, що у постановах з попереднього розгляду справи належить зазначати, чи підлягають оскарженню постанови, який існує порядок і строк їх оскарження у випадках, коли таке оскарження передбачено КПК. Постанови про повернення справи на додаткове розслідування, (статті 246, 248 КПК) можуть бути оскаржені всіма учасниками процесу. При цьому законом не передбачено оскарження постанов про відмову в поверненні справи на додаткове розслідування чи про відмову в закритті справи.

На постанову протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом - касаційні подання чи скарги до касаційного суду[27] .

Значна частина кримінальних справ, направлених судами на додаткове розслідування, стає предметом розгляду апеляційної та касаційної інстанцій. В цьому також є певний інтерес окремих учасників процесу, який полягає в можливості в такий спосіб затягнути розгляд справи, віддалити момент її вирішення[28] . Як свідчить судова практика, а також статистичні дані, судові рішення приблизно в 10 % справ, повернених на додаткове розслідування, скасовуються. Тобто і в тих справах, що направлені на додаткове розслідування, і в тих, що повернені на новий судовий розгляд, суди як першої, так і апеляційної чи касаційної інстанції діють упереджено стосовно пред’явленого особі обвинувачення, оскільки вони хоч і опосередковано, але все ж таки дають оцінку достатності і допустимості доказів, законності чи незаконності певних процесуальних рішень та дій.

Постанови місцевих судів про повернення справи на додаткове розслідування й ухвали апеляційних судів щодо них, а також ухвали апеляційних судів, якими скасовано вироки місцевих судів з поверненням справи на нове розслідування чи новий судовий розгляд, у касаційному порядку (визначеному в ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 386 КПК (1003-05) не переглядаються як такі, що не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Хоч відповідно до КПК України і постанов Пленуму Верховного Суду України суд, повертаючи кримінальну справу на додаткове розслідування, не має права давати оцінку доказам, але ця оцінка фактично дається самим фактом повернення справи на додаткове розслідування, аналізом доказів, підданням критиці певних процесуальних рішень і дій чи бездіяльності органів дізнання та досудового слідства[29] . Без цього не можна уявити зміст постанови чи ухвали суду про повернення справи на додаткове розслідування. Така оцінка фактично дається й апеляційною та касаційною інстанціями як при залишенні судового рішення про повернення справи на додаткове розслідування без зміни, так і при його скасуванні.

Зокрема, залишаючи таке судове рішення без зміни, апеляційний чи касаційний суд, фактично діючи упереджено, задовго до постановлення вироку підтверджує, що доказів недостатньо для обвинувачення особи або вони сумнівні з точки зору порядку їх одержання. І навпаки, скасовуючи таке судове рішення, апеляційний чи касаційний суд тим самим задовго до постановлення вироку стверджує, що сумнівів у справі немає. Зрозуміло, сумнівів щодо доказовості й обґрунтованості обвинувачення.

Таким чином, повернення справи судом на додаткове розслідування - наболіле питання вітчизняного кримінального процесу і його скасування є нагальною потребою.

додатковий розслідування справа суддя


ВИСНОВКИ

Таким чином, в результаті дослідження було з’ясовано, що суддя з власної ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках:

- коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;

- якщо необхідно притягнути інших осіб до кримінальної відповідальності;

- якщо необхідно перекваліфікувати дії обвинуваченого за статтею КК, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред’явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред’явлено.

Відповідно до встановленого в Україні порядку кримінального судочинства досудове провадження у справі покликане служити цілям повного й об’єктивного судового розгляду справи. Внаслідок слідчих дій, які провадяться в ході досудового слідства, встановлюється і досліджується більшість доказів у справі. Важливо, що окремі слідчі дії можуть провадитися лише на цій процесуальній стадії. Саме при досудовому провадженні у справі формується обвинувачення, яке стає предметом судового розгляду, і визначаються його межі. Всі суб’єкти досудового провадження у справі мають відповідні права та обов’язки. Конституційні засади судочинства передбачають обов’язковість дотримання процедур кримінального переслідування як гарантію процесуальних прав учасників кримінального судочинства.

Суд, повертаючи справу на додаткове розслідуванняу разі неповноти та неправильністі досудового слідства, фактично вступає в процесуальні стосунки із слідчим, хоч за логікою КПК він повинен мати такі стосунки лише з прокурором. Цим порушується конституційна норма про те, що нагляд за досудовим слідством здійснює прокурор, а не суд. Даючи слідчому вказівки, які обставини дослідити і які слідчі дії слід здійснити, щоб ліквідувати неповноту слідства, суд підміняє прокурора, його функцію нагляду за досудовим слідством.

Виходячи зі статей 62, 129 Конституції України та кореспондуючих їм положень ст. 6 Конвенції правосуддя за самою своєю суттю може визнаватися таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне відновлення в правах. За змістом чинного КПК людина фактично багато разів може переходити із статусу підсудного в статус обвинуваченого і знову в статус підсудного, не знаючи, коли буде по суті вирішена справа. Це типовий спосіб затягування вирішення справи, її зупинення.

Інститут повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування фактично є перепоною на шляху застосування основних засад судочинства - про доступ громадян до правосуддя і розумні строки його здійснення. Наслідки існування цього інституту бувають надзвичайно негативними. Зі справ, що поверталися судом на додаткове розслідування, повторно направлялися в суд з обвинувальним висновком приблизно 80 % і з постановою про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами - приблизно 10 %. Як показують факти, основними причинами помилок та порушень вимог чинного законодавства є недостатній професійний рівень працівників дізнання та слідства, неналежне знання матеріального та процесуального законодавства, несумлінне ставлення окремих дізнавачів і слідчих до виконання професійних обов’язків, а в деяких випадках - свідоме порушення кримінально-процесуальних норм, відсутність дійового контролю за роботою дізнавачів та слідчих з боку керівництва органів внутрішніх справ і прокуратури, безвідповідальність. Все це призводить до зниження ефективності роботи правоохоронних органів, оскільки злочини розкриваються несвоєчасно, розслідування їх невиправдано затягується, обвинувачені безпідставно тримаються тривалий час у слідчих ізоляторах, у зв’язку з допущеними порушеннями норм КПК в процесі розслідування справ значна їх частина із судового засідання повертається на додаткове розслідування, що, в свою чергу, призводить до поширених порушень гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян.

Звичайно, намагання побудувати сучасну систему кримінальної юстиції без зміни застарілої доктрини кримінального судочинства, «докорінного» реформування правоохоронних органів, удосконалення форм діяльності по розслідуванню злочинів є лише спробами «законсервувати» існуючу її модель, яка за півстоліття свого функціонування практично повністю «вичерпала себе». Саме тому питання її кардинальної перебудови є вкрай важливими та потребує вирішення шляхом поступового й обґрунтованого удосконалення правової бази держави, приведення її у належний стан.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Нормативно-правові акти та законопроекти

1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом України № 2222-ІV від 8 грудня 2004 року.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 року. // Сторiнка «Законодавство України».

3. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VІ.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року «Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції».

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 р. № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - №3.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює закриття кримінальних справ» (узагальнення Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України) // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - № 2.

2. Монографії, статті, навчальні та практичні посібники

1. Бабаева А.В. Реализация принципов уголовного процесса в стадии предварительного рассмотрения уголовного дела судьей // Проблеми законності. – 2003 – Вип. 64.– X., 2003. – С. 132.

2. Бозров В. Стадия назначения судебного заседания // Российская юстиция. – 1996. - №3. - С.48-49

3. Бринцев В.Д. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України «Про судоустрій України»/ В.Бринцев// Право України. – 2002. - № 10. – С.56-58.

4. Владимиров Л. Е. Учение об уголовных доказательствах. Тула: Автограф, 2000. - 464 с.

5. Глобенко Г.І. Проблемні питання закриття кримінальної справи суддею у стадії попереднього розгляду // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2006. – Вип. 33. – С. 97-100.

6. Государський В.Ф. Марітчак Т.М. Виявлення та виправлення помилок у кваліфікації злочинів під час розгляду справи судом у першій інстанції // Життя і право. – 2004. - №1.- С. 13 - 16.

7. Грошевой Ю.М. Досудове розслідування кримінальний справ: навч.- прак. посіб./Ю.М.Грошевой, В.В.Вапнярчук, О.В.Капліна, О.Г.Шило; за аг.ред.Грошевого. – Х.: Фінн, 2009. – С.362 -374.

8. Гуськова А. Каким должно быть предание суду// Российская юстиция. – 2002. - №2. - С. 43 - 44.

9. Зубар В. Національне кримінально-процесуальне законодавство та Європейська конвенція з прав людини і основних свобод // Право України. – 2004. - №8. - С. 93 - 95.

10. Игошин В. Обжалование судебных решений, принятых на предварительном слушании // Законность. – 2005. - №9.- C.41-42;

11. Капліна О. В. Слідчі дії // Досудове розслідування кримінальних справ / за заг. ред. Ю. М. Грошевого : навч.-практ. посіб.; / Ю. М. Грошевой, В. В. Вапнярчук, О. В. Капліна, О. Г. Шило – Х. : Фінн, 2009. – С. 57-129.

12.Капліна О. В. Логіко-структурні дефекти системи кримінально-процесуального права та шляхи їх подолання // Досудове слідство: проблемні питання та шляхи їх вирішення : мат. наук.-практ. конф., підгот. Ін-том підготовки слідчих кадрів для СБУ у складі Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 1 черв. 2007 р. – Х.: НЮАУ, 2007. – С. 60-64.

13. Ковальчук С.О. Визнання суддею у стадії попереднього розгляду справи доказів недопустимими та їх виключення з дослідження за клопотанням сторони захисту // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2007. - Вип. Х\/ІІІ. – С. 235-241.

14. Ковальчук С.О. Право захисника заявляти клопотання та його реалізація в стадії попереднього розгляду справи суддею // Адвокат. – 2007. - №11-12. – С. 39-41.

15.Кримінально-процесуальний кодекс України:наук.-прак.комент./за аг.ред.В.Т.Маляренка, В.Г. Гончаренка. – Вид. 5-те, переробл. І допов. – К.: Юрисконсульт: КНТ, 2008. – С.96. – 104, 500-526.

16. Кримінальний процес: підручник/ за ред.. Ю.М. Грошевого та О.В. Капліної. – Х.: Право, 2010. – 608 с.

17.Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т. – К., 2004.- С. 115.

18. Кузьмина О.В. Возвращение уголовных дел на дополнительное расследование из стадии предания суду. – Ленинград, 1987.- 228 с.

19. Луцик В. Реалізація інституту повернення кримінальної справи прокурору в законодавстві зарубіжних кран // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіон. наук.-практ. конф. (8-9 лют. 2007р.; Львів) / Львів: ЛНУ, 2007. – С.12 -13.

20. Маляренко В. Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №6 – С.2 -13.

21. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті євростандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 С.

22. Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання і попереднього слідства // Право України. – 2001. - № 3.-с.17-18.

23. Мікулін В. Кубрак П. Попередній розгляд справи суддею: підстави повернення справи на додаткове розслідування // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №12. – С.122-123.

24. Михайлишин О.Р. Виявлення й усунення слідчих помилок при попередньому розгляді кримінальної справи/ О.Р.Михайлишин//Унів.наук.зап. - Хмельницький: Вид-во Хмельниц. Ун-ту упр. Та права, 2007. - № 1. – С. 224-231.

25. Михайлова Т.А. Предание суду в советском уголовном процессе.– М., 1981.– 192 с.

26. Міщенко С.М. Проблемні питання повернення справ на додаткове розслідування // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. – К. – Харків, 2002. – С. 84-85.

27. Назаров В. В., Омельяненко Г. М. Кримінальний процес Украї ни. –К.: Юридична думка, 2005. – 560с.

28. Нечипорук С.В. Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального і індивідуального порядку розгліду справ/ С.Нечипорук// Право України. – 2003. - № 11. – С. 82-85.

29. Оверчук С.В. Значення інституту підсудності в кримінальному судочинстві/ С.В.Оверчук// Часоп.Київ.ун-ту права. – 2002. - № 1. – С.72-75.

30. Омельяненко Г. Щодо інституту направлення справи на додаткове розслідування у кримінально-процесуальному законодавстві України // Право України. – 2000. - №4. - С.54-57.

31. Павлишин А. А., Солдатенко А. В. Проблеми оскарження рішення суду (судді) про взяття під варту, прийнятого на судових стадіях Життя і право. – 2004. – № 1. – С. 62-64.

32. Прилуцький С. Допустимість доказів: сучасність та перспективи кримінального процесу України // Право України. – 2006. – № 4. – С. 86-87.

33. Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи: навч.посіб./ В.О.Попелюшко. – К.: Кондор, 2006. – С.8-41.

34. Павлюкова Т. Розгляд скарг на дії та рішення слідчого у стадії попереднього розгляду справи суддею Право України. – 2005. - №10.

35. Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України К 9 (35) 2004 – С.15.

36. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 1120 с.

37. Фріс П.Л. Малеєв А.Ю. До питання про зміст стадії попереднього розгляду кримінальних справ Адвокат. – 2006. - №10.– С. 3-6.

38. Чувилев В. Будников В. Рассмотрение судом жалоб на действия органов предварительного расследования // Советская юстиция. -1984.- №4.- С.57-59.

39. Юркевич Н. К вопросу о характере деятельности судьи при прекращении уголовного дела в предварительном слушании Уголовное право. – 2003. - №4. - С. 82

40. Юркова Г.В. Чи відповідає інститут додаткового розслідування Конституції України Право України. – 2000. - №1.-С. 79-81


[1] Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи: навч.посіб./ В.О.Попелюшко. – К.: Кондор, 2006. – С. 11.

[2] Капліна О. В. Слідчі дії // Досудове розслідування кримінальних справ / за заг. ред. Ю. М. Грошевого: навч.-практ. посіб.; / Ю. М. Грошевой, В. В. Вапнярчук, О. В. Капліна, О. Г. Шило – Х. : Фінн, 2009. – С. 57.

[3] Попелюшко В.О. Судовий розгляд кримінальної справи: навч.посіб./ В.О.Попелюшко. – К.: Кондор, 2006. – С. 14.

[4] Грошевой Ю.М. Досудове розслідування кримінальний справ: навч.- прак. посіб./Ю.М.Грошевой, В.В.ВАпнярчук, О.В.Капліна, О.Г.Шило; за аг.ред.Грошевого. – Х.: Фінн, 2009. – С.362.

[5] Маляренко В. Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №6 – С.2 -13.

[6] Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 року. // Сторiнка "Законодавство України" ст.368.

[7] Кримінальний процес: підручник/ за ред.. Ю.М. Грошевого та О.В. Капліної. – Х.: Право, 2010. – 608 с.

[8] Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті євростандартів: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 512 С.

[9] Бринцев В.Д. Шляхи подальшого реформування судочинства з метою забезпечення належної дії Закону України «Про судоустрій України»/ В.Бринцев// Право України. – 2002. - № 10. – С.56.

[10] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 р. № 2 “Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування” п.13 // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - №3.

[11] Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання і попереднього слідства // Право України. – 2001. - № 3.-с.17.

[12] Маляренко В. Найпоширеніші помилки та порушення законів, які допускаються при провадженні дізнання і попереднього слідства // Право України. – 2001. - № 3.-с.17.

[13] Грошевой Ю.М. Досудове розслідування кримінальний справ: навч.- прак. посіб./Ю.М.Грошевой, В.В.ВАпнярчук, О.В.Капліна, О.Г.Шило; за заг.ред. Грошевого Ю.М.. – Х.: Фінн, 2009. – С.368.

[14] Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. - К.: Видавництво А.С.К., 2003. - 678 с.

[15] Маляренко В. Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №6 – С.11.

[16] Мікулін В. Кубрак П. Попередній розгляд справи суддею: підстави повернення справи на додаткове розслідування // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №12. – С.122.

[17] Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т.– К., 2004. - С. 115.

[18] Міщенко С.М. Проблемні питання повернення справ на додаткове розслідування // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. – К. – Харків, 2002. – С. 84.

[19] Михайлишин О.Р. Виявлення й усунення слідчих помилок при попередньому розгляді кримінальної справи/ О.Р.Михайлишин//Унів.наук.зап. – Хмельницький: Вид-во Хмельниц. Ун-ту упр. Та права, 2007. - № 1. – С. 224.

[20] Прилуцький С. Допустимість доказів: сучасність та перспективи кримінального процесу України // Право України. – 2006. – № 4. – С. 86-87.

[21] Маляренко В. Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Вісник Верховного Суду України. - 2004. - №6 – С.8.

[22] Юркова Г.В. Чи відповідає інститут додаткового розслідування Конституції України // Право України. – 2000. - №1.- С. 79.

[23] Там само.

[24] Павлюкова Т. Розгляд скарг на дії та рішення слідчого у стадії попереднього розгляду справи суддею // Право України. – 2005. - №10.- С.19.

[25] Ковальчук С.О. Визнання суддею у стадії попереднього розгляду справи доказів недопустимими та їх виключення з дослідження за клопотанням сторони захисту // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2007. - Вип. Х\/ІІІ. – С. 235.

[26] Юркевич Н. К вопросу о характере деятельности судьи при прекращении уголовного дела в предварительном слушании // Уголовное право. – 2003. - №4. - С. 82

[27] Луцик В. Реалізація інституту повернення кримінальної справи прокурору в законодавстві зарубіжних кран // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіон. наук.-практ. конф. (8-9 лют. 2007р.; Львів) / Львів: ЛНУ, 2007. – С.12 -13.

[28] Кримінально-процесуальний кодекс України:наук.-прак.комент./за аг.ред.В.Т.Маляренка, В.Г. Гончаренка. – Вид. 5-те, переробл. І допов. – К.: Юрисконсульт: КНТ, 2008. – 523 c..

[29] Ковальчук С.О. Визнання суддею у стадії попереднього розгляду справи доказів недопустимими та їх виключення з дослідження за клопотанням сторони захисту // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства: збірник наукових статей. – Івано-Франківськ, 2007. - Вип. Х\/ІІІ. – С. 241.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 1.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий