регистрация / вход

Поняття і форми реалізації норм права

Поняття і форми реалізації норм права, основні ознаки правовідносин та підстави їх виникнення. Сутність, стадії та особливості правозастосувального процесу, акти застосування норм права. Вимоги правильного правозастосування та стан права в Україні.

Зміст

Вступ

1. Поняття і форми реалізації норм права

2. Правозастосування: поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права

3. Основні вимоги правильного правозастосування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Реалізація норм права є втілення їх приписів в поведінці людей. Дійсно право без його реалізації, втілення в життя, це лише певний набір спів юридичного змісту. Тому що за прийняттям юридичного акту, потрібно слідувати його реалізації, реалізація котра відповідає духу прийнятого акту, прийнятої норми права. Хоча відомо, що ідеалу не може бути, він занадто важко досяжний, тим не менш всі норми права передбачають, що вони будуть ретельно і послідовно втілюватися в життя. І повинні вони втілюватися в життя владними органами і посадовими особами, вповноваженими на те, і повинні дотримуватися їх усі особи, що передбачали даними конкретними нормами права. Але саме тому, що реалізують це право люди, котрі не завжди досконалі, і застосовується це право до тих же людей, існує багато проблем в реалізації норм права. Особливо яскраво це, нажаль, видно на прикладі реалізації і застосування норм права, в Україні. Суди котрі повинні забезпечувати повну і точну реалізацію права інколи нажаль не справляються з даною задачею. Не справляються з різних причин, іноді, як це не прикро, це випадки корупції, іноді це випадки некваліфікованих дій. Наслідків може бути багато, але причина одна – незабезпеченість і судів і інших правозастосовуючих органів фінансами, матеріальною базою, що й призводить до таких наслідків. Але багато в чому вирішення всіх цих питань залежить від законодавців, котрі, з різних причин, теж не завжди є фахівцями права. Виникає зациклене коло. Але здорові сили суспільства в парламенті нашої держави постійно полигаються і інколи добиваються змін в такому стані речей. Але повне втілення норм права в суспільстві буде тільки тоді коли все суспільство, при принаймні більшість його усвідомить важливість цієї проблеми, і тоді всі наслідки проблем створених небажанням реалізовувати норми права в Україні будуть усунуті. Але для цього треба пройти ще дуже великий шлях.

Загалом ситуацію в Україні з реалізацією норм права можна назвати терпимою. Але часто виникають сумніви з точки зору юриста стосовно самих норм права, які треба втілювати в життя. Безперечно, що люди котрі повинні втілювати в життя норми права і котрі повинні дотримуватися їх, значно швидше виконували приписи норм права, якщо б ці норми викликали задоволення.

Пропозиціями щодо покращення і зміни ситуації можуть бути пропозиції щодо негайного звернення уваги всього суспільства на цю проблему, і напрацювання фахівцями пропозицій щодо зміни ситуації, пророку нових, досконалих законів, забезпечення матеріальне, всіх правозастосовуючих органів, проведення роз’яснювальної роботи серед населення, з метою роз’яснення важливості участі, більш активної участі громадян в змінені цієї ситуації. І головне, це виработка концепції виходу з такої важкої правової ситуації.

Одним з головних компонентів, який каже, що наше суспільство готове, і може здійснювати такі зміни, це Конституція України, котра довела всім, що суспільство готово і справляються з дуже нелегкими ситуаціями, треба лише тільки додати йому (суспільству) час і не заважати, як це нажаль роблять деякі елементи в нашому неоднорідному часом, суспільстві.

Конституція України довела що нормальні правові норми можуть прийматися в Україні. Тепер Конституція доводить, що наполегливе втілення її в життя, реалізація її положень приносить саму користь суспільству в цілому, і кожній людині зокрема.

Пропозиції можуть складатись з тезисів, що передбачали б наприклад в кримінальному законодавстві прийняття таких положень, що проступки, злочини не дуже безпечні для суспільства, держави і людини, каратися б більш гуманно, іноді в основному фінансово і морально, а злочини дійсно небезпечні каратися б навіть більш суворо. Прикладів для такої пропозиції багато і вони доведені, в частині щодо суворості статтями. Це приклади коли жорстока кара попереджувала злочини і сприяла реалізації норм права в суспільстві, бо ж як відомо якщо в полі залишити хоча б один бур’ян він буде розростатися, а якщо його викорінювати не дуже пильно, без зусиль він заточить усе там.

1. Поняття і форми реалізації норм права

Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання — форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання — форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання — форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання — державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.

Правова норма сама по собі — тільки визначений текст із юридичним змістом. Головне призначення норми — перетворитися в суспільну практику. Тільки суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя правової норми.

Регулююча дія правових норм складається в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо норма містить заборону і відповідні «заборонені» відносини не мають місця, ціль досягнута. Якщо норма містить чи розпорядження дозвіл, то їхній ще має бути реалізувати в суспільних відносинах. Норма, що не зробила впливу на суспільні відносини, безрезультатна, неефективна, вона не реалізована.

При характеристиці реалізації права потрібно перебороти деякі термінологічні труднощі. У нашій правовій літературі традиційно розрізнялися реалізація права і застосування права. Реалізація права розумілася як категорія більш широка, вона охоплювала всі шляхи перетворення норм у практику. Застосування права розглядалася тільки як владна діяльність органів держави, що у відповідності зі своїми повноваженнями приймали індивідуальні правозастосуючі акти. Тим самим визнавалося, що громадяни не є правовикористачем.

При твердженні представлень про право як про ціннісний і гуманітарний феномен, про пріоритет людини і його прав у суспільстві минулі термінологічні суперечності можуть вважатися перебореними. Нагадаємо, що зміст розходжень між реалізацією і застосуванням права складався в розрізненні рівнів правовикористачів: більш високий і авторитетний у держави і його органів, більш низький — у громадян. При сучасному розумінні проблеми можна, очевидно, не проводити розходжень між реалізацією і застосуванням права. Реалізувати право можна, тільки застосовуючи його. Чи реалізація, іншими словами, застосування права — це процес, процедура перетворення правових норм у суспільну практику. Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми (предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто застосовує норму (громадянин чи державний орган). Конкретні шляхи застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація карних норм відрізняється від реалізації цивілістичних норм, а їх обох — від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація норм повинна розглядатися насамперед як поводження людей.

Найважливіша ключова проблема реалізації норм — відношення людей до норм. Тут можна говорити про можливі варіанти. Перший, самий сприятливий варіант — коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче перетворюють її в життя. Другий, менш сприятливий варіант — коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма — сама по собі, а поводження громадян — саме по собі. Норма не проводиться в життя, але і не порушується, вона ігнорується. Третій, самий несприятливий варіант — коли громадяни набудовані проти норми, вони активно їй протистоять, а часом і порушують. У подібних, найбільш гострих для суспільства ситуаціях невиконання норми спричиняє відповідальність. За цими варіантами схована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.

Адміністративно-командна практика і нормативістська теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, усякий закон — правовий, неправовий закон неможливий. Далі малося на увазі, що весь чи майже весь народ підтримує і схвалює радянські закони, активно перетворює їх у життя. А що стосується деякого невеликого числа несвідомих громадян, порушників законів, туніядців, прогульників і т.п., те до них суспільство застосовує механізм примуса. «Нехай горить земля під їхніми ногами» і т.д. По цій простій логіці головне полягало в прийнятті чергової норми — чи закону постанови. Буде нова постанова, відповідно зміниться і наше життя. От чому такі постанови приймалися десятками і сотнями. І також десятками і сотнями не виконувалися.

Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їхньої легітимності? Звичайно, це задача практична, але в основі її рішення лежить теорія.

Якщо бачити в праві і законах засіб придушення і насильства, засіб класового панування, то, природно, ні про яку легітимність не може бути і мови. Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши представлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність.

Проблема не має простого й однозначного рішення. Якщо основна ідея права і соціальної справедливості — ідея суспільної згоди і соціального компромісу — буде проведена в законах, є, з погляду теорії, підстави вважати такі закони правовими. Але компроміс по самій своїй природі не може задовольнити усіх, завжди залишаються незадоволені прихильники крайностей. Тому повної легітимності компроміс, втілений у законі, дати не може. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в неменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо і таке, коли, з погляду правової теорії, з погляду юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільств його не сприймає. Прикладів тому скільки завгодно. Хоча б те ж питання про можливість скасування страти. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави, до правових законів повинне йти як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності закону можливо в міру сполучення обох ліній розвитку.

Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з інший, це сполучення суперечливо. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, що саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в доступному для огляду майбутньому, у всякому разі доти, поки ми будемо сповідати принцип «більшість завжди прав». Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що це — один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця. Ще один аспект реалізації правових норм— їхня ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, чи стабілізацію згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченої законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.

Потрібно раз і назавжди відмовитися від представлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь чи ефективність неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.). У результаті після визначеного часу організована злочинність знизилась, отже, закони ефективні (результат досяг мети). Чи злочинність чи не знизилася навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективний (результат не досяг мети). Справедливості заради потрібно вказати, що ефективність правових норм залежить не тільки від їхнього змісту, але і від багатьох інших, часто неправових факторів. Наприклад, закон про боротьбу з організованою злочинністю по змісту може бути не поганий, але органи міліції укомплектовані погано і комусь реалізувати закон. Виявлення ефективності правової норми складає тому непросту задачу, її рішення досягається за допомогою соціології права, самостійної правової дисципліни.

Соціологічні дослідження розкривають реальне життя правових норм, показують, чи застосовуються ці норми чи фактично ігноруються, який результат їхнього застосування. Соціологічні дослідження включають аналіз реальних суспільних відносин, динаміку їхнього розвитку, а також відносини людей до норм. На основі отриманих даних соціологія дає відповідь про чи ефективність неефективності прийнятих норм. Дані соціології відбивають у концентрованому виді зворотний зв'язок практики і законодавця і дають вихідний матеріал для зміни, розвитку й удосконалювання законодавства.

Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.

Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносини були ретельно розроблені й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма — модель правовідносини. У нормі даний ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.

Справа в тім, що реалізація норм через правовідносини — один з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегульованість, коли правове регулювання дає не волю поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі. Заборона охоплює визначену сферу поводження, велику чи меншу. Але він залишає вільним будь-яке поводження за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на його удавану недемократичність, насправді є правовим засобом волі поводження набагато більшого ступеня, чим дозвіл і розпорядження. А воля поводження, коли суб'єкт права вільний у своїх учинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така воля поводження не вписується в звичні рамки правовідносини. Відповідно увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносини до інших форм, у більшому ступені опробуючим волю. У розвитих демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поводження учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм установлюються рамки можливого поводження, його межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм установлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеним поводженням їхніх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму волі і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними — два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів зв'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.

Практика правового регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і поглиблюватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед область карної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.

Для того, щоб норма стала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини. Обставини, з якими зв'язується настання правових наслідків, прийнято іменувати юридичними фактами. Настання юридичного факту пускає в хід правову норму.

З усього вищевикладеного видно, що наука в питанні реалізації норм права постійно розвивається і вже на даний час досягла великого прогресу, в цьому питанні. І ця тенденція розвивається.

2. Правозастосування: поняття, стадії правозастосувального процесу, акти застосування норм права

Сучасний стан розвитку права в Україні і стан з реалізацією норм права розглянемо й на деяких прикладах. Одним з цих прикладів – приклад єдності правотворчої і правозастосовчої діяльності.

Після проголошення Україною незалежності одним з найважливіших завдань стало створення правової держави, якій за сучасних умов немає альтернативи. Як відомо, наріжним каменем фундаменту правової демократичної держави є право, закон. Саме закон повинен правити державою. Забезпечення верховенства, диктатури закону, неухильна охорона закріплених в ньому прав і свобод громадян, досягнення соціальної справедливості — це основні завдання правової держави. Така держава не може існувати без досконалої правової системи, стрижнем якої є законодавство. Тому в даний час йде процес активної законотворчості. Можна без перебільшення сказати, що таких темпів законотворчої діяльності наша держава не знала ніколи. За останні роки прийнято 621 закон, що вимагає глибинних концептуальних розробок кодифікаційного процесу.

Однак не можуть не викликати стурбованості такі важливі ключові проблеми сьогодення, як реалізація норм законів, ставлення до них громадян, особливо посадових осіб підприємств, установ, організацій. Нас не може не турбувати те, як виконуються і чи виконуються взагалі закони, що приймаються.

Наявність розвинутої нормативної бази є важливою, але не єдиною передумовою побудови в Україні правової держави. Не менше значення має неухильне виконання законів та підзаконних актів. Правову державу не можна побудувати без глибокої поваги до закону, його неухильної реалізації.

Однак прийняття законів не повинно бути самоціллю. Питання, пов'язані з правотворчістю, не можна розглядати поза зв'язком з правозастосовчою діяльністю. Правотворчість і правозастосування — дві сторони однієї медалі. Проблему ефективності законодавства та практики його застосування треба вважати невід'ємною складовою частиною кодифікаційного процесу, його наслідком.

Існування законів ще не свідчить про наявність законності, правопорядку. Це може лише створити видимість, ілюзію цього. Таке "надбання" розвинутого соціалізму дісталося нам у спадщину, від якої ми ще не відмовились. Треба зрозуміти очевидну річ: краще закон не приймати взагалі, ніж прийняти його і не додержувати. Закон, який не виконується, не "працює", девальвується, перетворюється на пустий звук. Від нього більше шкоди, ніж користі. Адже невиконання законів породжує неповагу до них, правовий нігілізм.

Загальновідомо, що основними функціями права є регулятивна і охоронна. Регулюючий вплив правових норм дістає вияв у їх впливі на суспільні відносини. Норма, яка не впливає на суспільні відносини, є безрезультативною, неефективною, залишається нереалізованою. Така норма не є еталоном, правилом, мірилом поведінки. Застосування правових норм передбачає їх додержання і виконання. Словом, закон живе і діє тоді, коли він виконується.

Кодифікаційний процес у нас пішов і йде непогано. Але що ми маємо? А маємо небувалий сплеск беззаконності, розгул злочинності, в тому числі й організованої, тотальну корумпованість всіх гілок влади, атмосферу вседозволеності і безвідповідальності, порушення законних прав і свобод особи, винятково цинічне ставлення до закону навіть з боку правоохоронних органів, в тому числі прокуратури і суду.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це — державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

- це — організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які за сутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення (правозастосовні акти) — засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір Із приводу права на спадщину);

- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, за якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно до якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).

Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:

- аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєного та ін.);

- вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація — оцінювання конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

- ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання право застосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу.

Правозастосовний акт — індивідуально-конкретний, державно-владний припис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.

Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органів державного управління мають складатися лише з однієї резолютивної частини (наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальної допомоги).

Види правозастосовних актів:

- за суб'єктами видання — акти органів державної влади та органів управління, судові акти, акти контрольно-наглядових органів і громадських організацій;

- за способом організації суспільних відносин, які підлягають регулюванню, — регулятивні та правоохоронні;

- за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єктів; об'єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами правовідносин уважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єкти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.); громадянське суспільство.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носіями прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Дієздатність — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність — здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальні суб'єкти.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському суді та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їхньої діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

Юридичний зміст — суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів*

Фактичний зміст — сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права криє в собі можливості: діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дій від обов'язкової сторони: користуватися соціальним благом, що закріплене суб'єктивним правом; звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичні обов'язки — закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумної та доцільної, поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності: здійснювати певні дії; утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за не виконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: за юридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чи неперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії — перебування у шлюбі). Деякі автори вирізняють тривкі юридичні факти, зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такі життєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнє вираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно відсутньою чи померлою та ін.). А ще виокремлюють правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті викликати юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.

3. Основні вимоги правильного правозастосування

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичних наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави й суспільства, їх обумовленням і захистом. Зараз тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Насамперед тлумачення справді не збігається з застосуванням права в тому розумінні, що між ними не можна поставити знака рівності. Цілком правильним є твердження про необхідність тлумачення за будь-якого застосування права. Питання лише в тому, чи є тлумачення елементом застосування права.

Існує достатньо підстав уважати, що це справді так, оскільки неможливо застосовувати будь-яку норму, не розкриваючи її змісту. Навіть у тих випадках, коли норму було витлумачено до настання конкретного випадку застосування права, як-от за безпосереднього видання офіційного акта про тлумачення компетентним органом, його зміст повинен бути ще раз розтлумачений, і тільки таке тлумачення братиметься до уваги під час самого застосування права; це, власне, і є тлумачення.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед усього закону, слід розуміти не що інше, як загальнообов'язкове роз'яснення змісту правової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, що має юридичне значення і яким повинні керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже, тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права зі з'ясування й роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виражатися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають "нормативним" тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважаєтьсятлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі обумовлюють правові правила поведінки.

Казуальне тлумачення стосується конкретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного "казусу", що визначається конкретними обставинами справи, Воно не має загального значення, поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне (індивідуальне) тлумачення також може бути офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим.

Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридичне значимі наслідки.

Неофіційним визнається тлумачення, що дається якоюсь іншою особою, не пов’язаною з виконанням нею службових обов'язків, і не має чіткого юридичного значення.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи того чи того відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень та урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення.

Ці акти нових норм не створюють: вони служать своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:

- тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, із приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова та ін.);

- тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органові, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Знаходячись у межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи. Неофіційне тлумачення — роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків.

Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли мова йде про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизоване тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, приведення до системи, наприклад, через організацію дискусій, конференцій і т. ін.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад, адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх повсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — зміст норми права вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення: зміст норми права ширший від його буквального значення.

Характеризують такі способи тлумачення:

1. Мовне (граматичне) — з'ясування змісту правової норми через досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.

2. Логічне — з'ясування змісту правової норми завдяки безпосередньому використанню законів і правил формальної логіки.

3. Систематичне — з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне — з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети.

6. Спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

Висновки

Дійсно правова норма буде мертвою без важливого для неї чинника – реалізація її, тобто ретельного і точного втілення її в життя.

Актуальність цієї проблеми в Україні не може викликати сумнівів, оскільки ми бачимо й самі в якому стані зараз знаходиться цей процес, процес реалізації норм права в Україні. Особливо погано на цьому тлі виглядають наші правоохоронні органи, яки вже не викликають тієї загальної поваги в суспільстві, як це було раніше. У справа тут не лише в поганому економічному забезпеченні – це тільки поглиблюючий фактор. Справа й в загальному змінені менталітету. Люди розгублені, вони не знають задля чого вони повинні ретельно втілювати норми права в життя. Тому, що все ж таки чималу роль в цьому відіграє й економічна важка ситуація. Шляхи виходу з цієї ситуації відомі. Але треба лише політична воля політичного бомонду, і воля всього народу України, для подолання цієї жахливої економічної й юридичної ситуації.

Сучасна загальна практика реалізації норм права показує, що зараз йде інтенсивний розвиток цього напрямку правозастосовчої практики. Тому, що в праві не існує неважливих елементів і дрібниць. Тому, що за розробкою й прийняттям норми права йде її реалізація. Дійсно важливо те що в Україні застосовується та приймається загальна причина застосування права за аналогією. І добре те що в нас розуміють меті застосування цієї аналогії. Тобто в нас вважається неприйнятним застосування цього права в кримінальному та адміністративному галузях права.

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Концепція правової держави в сучасних умовах — це не лише проголошення основних принципів і рис, що складають теорію такої держави, а й необхідність реального формування нових соціально-політичних інститутів, котрі замінили б існування закритої авторитарної політичної системи відкритою демократичною системою, яка діяла б на засадах панування права (правового закону) в суспільстві.

Правова держава нині розглядається як держава, в якій виключно юридичними засобами забезпечуються зверхність права, реальне здійснення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і застосуванням юридичних законів. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Отже, правова держава може розглядатись як політико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права людини і громадянина, конституціоналізм, демократія тощо.

Отже зазначимо, що сучасний стан українського права, права в Україні дає можливість сказати, що багато що вже зроблено, але й багато чого ще треба зробити. І зробити це треба як можна швидше.

правозастосування процес норма

Список використаної літератури

1. Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 2000 р. // Відомості Верховної Ради. — № 46.

2. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 2003 р. // Голос України. — 2003.

3. Коментар до Конституції України: Наук.-популярне вид. — К.: Ін.-т законодавства Верховної Ради України, 2003.

4. Конституційні акти України. 1917 — 1920. Невідомі конституції України. — К.: Філософська і соціологічна думка,2001.

5. Сравнительное конституционное право. — М.: Манускрипт, 2003.

6. Правові джерела України // Бюл. законодавства і юрид. практики України. — 2002. — № 1. — 192 с.

7. Дрожжина С.В. Основы правоведения. – К., 2004.

8. Усенко И.Б. Основы правоведения. – К., 2006.

9. Касынюк Л. А. «Основы конституционного права Украины.».: Харьков, ООО «Одиссей», 2005.

10. Скакун О. Ф., Подберезский М. К. «Теория государства и права». Харьков, 2003.

11. Копейчиков В.В. Основи конституційного права України. К.:Юрінком Інтер, 2004.

12. Основы государства и права. Учебное пособие / Под ред. :А. С. Васильева, М.Ф. Орзих, В.А. Михалев / Одесса, 2004.

13. Орзих М.Ф. Конституционное право Украины (учебно-методическое пособие). Одесса. 2005.

14. Тодоров И.Я., Чередниченко Э.А. Основы государства и права. Донецк, 2004.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий