Смекни!
smekni.com

Акти міжнародного законодавства щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх (стр. 1 из 3)

РЕФЕРАТ

Акти міжнародного законодавства щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх


ВСТУП

Для розуміння змісту та оцінки сучасного українського кримінального законодавства щодо покарання неповнолітніх важливе значення має аналіз актів міжнародного законодавства у цій сфері. Ключовими міжнародно-правовими документами універсальної дії, які визначають особливості поводження з неповнолітніми правопорушниками, в тому числі й особливості кримінального покарання, є, зокрема, Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція ООН про права дитини 1989 р., Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх 1990 р. (Ер-Ріядські керівні принципи), Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх 1985 р. (Пекінські правила), а також низка регіональних документів, прийнятих в межах Ради Європи.

У Декларації прав дитини, яка була ухвалена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1959 р., міститься загальна норма-заклик: “Дитина, через її фізичну та розумову незрілість, потребує спеціальної охорони і турботи, включаючи належний правовий захист”. Окрім того, принцип 2 цієї Декларації проголошує, що “при виданні законів головним міркуванням повинно бути забезпечення інтересів дитини”.


Більш конкретні положення щодо покарання неповнолітніх містить такий фундаментальний міжнародний документ, як Конвенція ООН про права дитини 1989 р. Згідно з цією Конвенцією, дітьми вважаються всі особи, які не досягли 18 років. Стаття 37 цієї Конвенції передбачає, що держави-учасниці забезпечують, щоб: а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув'язнення, яке не передбачає можливості звільнення, не призначається за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років; b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу; с) передбачають гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв'язок із своєю сім'єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин; d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії .

Окрім того, ціла низка важливих кримінально-правових, процесуальних та пенітенціарних вимог щодо поводження із неповнолітніми міститься у ст. 40 цієї Конвенції. В ній зокрема передбачено, що “держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві”. Йдеться також про те, що з цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб: жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення; Держави-учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема: а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство; b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення випробувального строку виховання, програми навчання і професійної підготовки та інших форм нагляду, що замінюють нагляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.

Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (“Пекінські правила”), були прийняті ООН 29 листопада 1985 р. і мають для держав-членів цієї організації рекомендаційний характер. Цей документ містить найважливіші норми, які стосуються поводження з неповнолітніми, починаючи із їх затримання та до виконання визначених вироком або іншим процесуальним документом обмежень. Так, ст. 17.1. Пекінських правил “Керівні принципи винесення судового рішення і вибір заходів впливу” визначає ключові засади, якими повинен керуватися компетентний орган (зокрема, суд) при виборі заходів кримінально-правового впливу на неповнолітнього: а) заходи впливу завжди повинні бути співрозмірні не тільки з обставинами і тяжкістю правопорушень, але і з становищем та потребами неповнолітнього, а також із потребами суспільства; b) рішення про обмеження особистої волі неповнолітнього повинно прийматися тільки після ретельного розгляду питання, і обмеження повинно бути по можливості зведено до мінімуму; с) неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти особистої волі, якщо тільки він не визнаний винним у вчиненні серйозного діяння (очевидно, що за змістом цих положень йдеться про категорію тяжких злочинів у сенсі КК України) із застосуванням насильства проти іншої особи або в неодноразовому вчиненні інших серйозних правопорушень, а також у зв'язку з відсутністю іншого відповідного заходу впливу; d) при розгляді справи неповнолітнього питання про його чи її благополуччя повинно бути визначальним фактором.

В офіційному коментарі до цих норм, зокрема, підкреслюється, що головні труднощі при розробці керівних принципів для винесення судового рішення стосовно молодих людей виникають із невирішених протиріч філософського характеру між: а) перевихованням і відплатою; b) допомогою, запобіганням і покаранням; с) заходом впливу з урахуванням виняткових обставин конкретної справи і заходом впливу в інтересах захисту суспільства в цілому; d) загальним попередженням і індивідуальним покаранням.

Важливе значення має пункт 18.1. Пекінських правил, який передбачає, що з метою забезпечення більшої гнучкості і уникнення по можливості направлення у виправні установи, компетентний орган влади повинен мати при розгляді справи широкий комплекс заходів впливу. До таких заходів, які можуть бути застосовані одночасно, належать:

1) постанови про опіку, керівництво і нагляд;

2) пробація;

3) постанови про роботу на користь громади;

4) фінансові покарання, компенсація і реституція;

5) постанови про прийняття проміжних й інших заходів;

6) постанови про участь у груповій психотерапії й інших подібних заходах;

7) постанови, що стосуються передачі на виховання, місця проживання або інших виховних заходів; 8) інші відповідні постанови. Як бачимо, цей перелік заходів впливу на неповнолітнього злочинця є дещо більш широким, ніж перелік покарань та примусових заходів виховного характеру, які можуть бути застосовані до неповнолітніх за кримінальним законодавством України.

Надзвичайно важливим є і положення, передбачене п. 19.1. Пекінських правил, відповідно до якого направлення неповнолітнього у будь-яку виправну установу завжди повинно бути крайнім заходом та застосовуватися протягом мінімального необхідного терміну. У коментарі до цієї норми підкреслюється, що прогресивна кримінологія виступає за переважне використання заходів, які не передбачають тримання у виправних установах. Встановлено, що в кращому випадку є незначна різниця в результатах, досягнутих за допомогою тримання у виправних установах, порівняно із результатами, досягнутими без застосування цього заходу. Окрім того, численні несприятливі наслідки для особи, які є неминучими при будь-якому триманні у виправній установі, зовсім очевидно не можуть бути компенсовані виправною роботою. Це особливо справедливо стосовно неповнолітніх, які піддаються негативним впливам. Крім того, негативні наслідки, пов'язані не тільки із позбавленням волі, а й із ізоляцією від суспільства, позначаються на неповнолітньому більшою мірою, ніж на дорослому, оскільки вони зачіпають неповнолітнього на початковій стадії його розвитку. На думку коментаторів цієї норми, мета правила 19 полягає в обмеженні тримання у виправних установах у двох аспектах: кількісному ("крайній захід") і часовому ("мінімальний термін"). Таким чином, у 19 правилі відбито один з керівних принципів четвертої резолюції шостого Конгресу ООН, відповідно до якого, неповнолітній правопорушник не повинен бути ув'язнений, за винятком тих випадків, коли немає інших відповідних заходів. Тобто фактично перевага повинна віддаватися “відкритим” установам перед “закритими”. Важливо також, що відповідні установи для неповнолітніх повинні бути саме виправного чи освітнього, а не тюремного типу

Для тих країн, в яких застосовується смертна кара як вид покарання, Пекінські правила передбачають, що за жодний злочин, вчинений неповнолітнім, смертний вирок не виноситься. Слід зазначити, що в багатьох країнах Африки та Азії неповнолітнім виносяться смертні вироки (Саудівська Аравія, Іран, Таїланд, Єгипет, Нігерія тощо). Навіть в США до 2005 р. законодавство 20 штатів передбачало можливість страти неповнолітніх віком від 16 років, і такі випадки були. Лише 1 березня 2005 р. Верховний Суд США у справі “Роупер проти Сіммонса” постановив, що такого роду практика і відповідні закони штатів суперечать Конституції країни (зокрема, восьмій і чотирнадцятій поправкам) і тому смертна кара до осіб, молодших 18 років, застосовуватися не може