регистрация / вход

Імплементація міжнародних стандартів у сфері трудової міграції в правову систему України

Участь України в трудових міграційних процесах і вирішення проблем міжнародно-правового регулювання трудової міграції. Двосторонні договори України у сфері трудової міграції з різними країнами: Вірменією, Білоруссю, Азербайджаном, Молдовою, Польщею тощо.

Реферат

Імплементація міжнародних стандартів у сфері трудової міграції в правову систему України


Міжнародна трудова міграція є невід’ємним атрибутом суспільства, а отже, зазнає якісних змін на кожному етапі його розвитку [17, с. 87–91]. Із появою нових можливостей та засобів виробництва, комунікацій, зі змінами соціально-геополітичного характеру у світі з’являються й нові тенденції розвитку трудової міграції. Вони виникають у практичній площині пересування, в геоперерозподілі населення, а також спаді чи активізації міграційних та інших процесів [7, с. 9–13].

На сучасному етапі міжнародно-правове регулювання трудової міграції населення здійснюється низкою організацій, які впливають на ці процеси за допомогою створення певних правових засобів. Як наслідок соціально-економічних, політичних та інших чинників міжнародна трудова міграція активно впливає на економічний, політичний, демографічний стан у тій чи іншій країні [3, с. 241–301]. Міжнародною спільнотою зроблено помітні кроки з урегулювання будь-яких за характером міграційних процесів: значно розширено правову базу, сформульовано цілі, принципи та методи міграційної політики. Передбачається, що подальші заходи повинні стати основою вдосконалення міграційної політики держав, адже від ефективного регулювання міграційних процесів залежить створення умов для вирішення завдань із забезпечення міжнародної безпеки, що сприятиме стабільному розвитку економіки країн, дотриманню прав і свобод людини, а також підвищенню якості життя населення. Докорінні зміни, що відбуваються в організації праці в різних країнах світу, супроводжуються розширенням міжнародного правового регулювання праці, що грунтується на визнанні права на працю та закріплення нових стандартів, які стосуються основних прав у цій сфері [23].

Україна активно присутня на міжнародній арені в сфері міжнародної трудової міграції, що зумовлено її географічним положенням, яке робить її одночасно державою походження, транзиту та призначення трудових мігрантів [12, с. 3–12]. Можливість поєднання державою в собі цих трьох „ролей“ підтверджується і ООН, зокрема, в Резолюції ГА ООН 59/485 [16] зазначено, що держави можуть одночасно бути державами походження, транзиту або призначення [7, с. 9–13].

Участь України в трудових міграційних процесах вимагає вирішення проблем міжнародно-правового регулювання трудової міграції, що спричиняє необхідність її взаємодії з іншими суб’єктами міжнародного права – державами та міжнародними організаціями [24, с. 191; 230]. Україна активно укладає міжнародні договори, враховуючи політичну і соціально-економічну необхідність, міжнародно-правові реалії положення національного законодавства[1] . Адже тільки при їх взаємодії можливе ефективне регулювання досліджуваної сфери [12, с. 103–105]. Для цього необхідно перш за все погодити між собою норми цих двох систем (міжнародного і національного рівня) [13] шляхом забезпечення виконання міжнародного договору державою через інституційну та нормативну систему, що дозволить забезпечити стабільність та правопорядок у цій сфері, а також визначить належне Україні місце [17, с. 87-91]. Таке забезпечення може здійснюватися шляхом поєднання двох механізмів: нормативного та інституційного. Нормативний механізм погодження норм міжнародного права зводиться до таких форм: трансформація [18, с. 72–80] (пряма та опосередкована), інкорпорація, рецепція та відсилки[2] . Сукупність усіх цих явищ має забезпечувати виконання державою міжнародних зобов’язань через свої владні повноваження.

Уперше з необхідністю співпрацювати з державами в сфері міжнародної трудової міграції і відповідно реалізації взятих на себе зобов’язань Україна зіткнулася в 1991 р., коли проголосила свою незалежність і стала однією з нових і найбільших держав нової Європи. Перед новоствореною державою постало багато проблем, у тому числі переходу від командної економіки до ринкової і демократизації суспільства. Також у результаті розпаду СРСР багато українців опинилося за межами України, вони поверталися назад, етнічні групи поверталися на свої історичні землі (кримські татари). Конфлікти, які виникли на Кавказі, призвели до виникнення масових потоків біженців [1, с. 86–90]. Це спричинило зовнішню міграцію. Необхідно зазначити, що під час існування СРСР трудова міграція здійснювалась в інші радянські республіки, то після 1991 р. основним напрямком міграції стає Чехія та Португалія.

У 90-х роках минулого століття Україна підписала низку угод щодо зайнятості з колишніми радянськими республіками та іншими державами [12, с. 103]. Зокрема, 1992 р. уряд Аргентини заявив про готовність прийняти певну кількість мігрантів з Східної Європи, в тому числі й з України [3]. Протягом десяти років в Аргентину прибуло 10000 мігрантів [14]. 29 квітня 1999 р. Аргентина й Україна підписали двосторонню угоду з питань міграції [3], згідно з якою українські мігранти отримали однакові права з громадянами Аргентини щодо освіти, праці, соціального забезпечення та звернення до судів. У ст. 15 Угоди було прописано положення про визнання дипломів про вищу освіту. Обидві сторони домовилися також про взаємне визнання знань.

Україна має низку двосторонніх договорів у сфері трудової міграції, зокрема з такими країнами [2, с. 6–7]:

· Азербайджанською Республікою „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території АР, та громадян АР, які тимчасово працюють на території України“ від 03.06.2004 [22];

· Республікою Білорусь „Про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав“ від 17.06.1995 [268];

· Республікою В’єтнам „Про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист“ від 06.03.1998 [266];

· Вірменією „Про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та РВ, які працюють за межами своїх держав“ від 17.06.1995 [9];

· Латвією „Про трудову діяльність та соціальний захист осіб, які постійно проживають в Україні та Латвії і працюють на територіях обох держав“ від 21.11.1995 [267];

· Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією „Про співпрацю у сфері праці та працевлаштування“ від 14.10.2003 р. (ратифікований 15.06.2004) [7];

· Литвою „Про взаємне працевлаштування громадян“ від 28.03.1995 [5, с. 691–694];

· Молдовою „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами кордонів своїх держав“ від 11.12.1993 [2];

· Польщею „Про взаємне працевлаштування працівників“ від 16.02.1994 [7];

· РФ „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Росії та України, які працюють за межами кордонів своїх держав“ від 14.01.1993 р. (який, по суті, втратив своє значення у зв’язку з кардинальною зміною законодавства, про що сказано в п. 3.3 роботи) [2];

· Словацькою Республікою „Про взаємне працевлаштування громадян“ від 07.03.1997 [22];

· Болгарією „Про соціальне забезпечення“ від 11.12.1959 р., в редакції 04.09.2001 [11];

· Естонією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 20.02.1997 [11];

· Іспанією „Про соціальне забезпечення громадян“ від 07.10.1996 р. [5, с. 451–460];

· Латвією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 26.02.1996 [11;

· Литовською Республікою „Про соціальне забезпечення“ від 23.04.2001 [15];

· Монголією Угода між СРСР та Монголією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 06.04.1981, ратифікована 02.12.1981 [3];

· Румунією „Конвенція щодо співробітництва у галузі соціального забезпеченняміж СРСР та Народною Республікою Румунія“ від 24.12.1960 р. [6];

· Словацькою Республікою „Про соціальне забезпечення“від 05.12.2000, редакція від 11.10.2007 [11];

· Угорщиною Договір між СРСР та Угорською Народною Республікою „Про співробітництво у сфері соціального забезпечення“від 20.12.1962 [3];

· Чехією „Про соціальне забезпечення“ від 04.07.2001 [11] та ін.

Після 2000 р. кількість українських трудових мігрантів збільшилася в декілька разів, хоча така міграція не може вважатися легальною. У 1999 р. в Португалії було офіційно зареєстровано 127 трудових мігрантів з України [5]. Між Україною та Португалією 13 лютого 2003 р. було підписано угоду про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці [3], в якій розглядаються і питання тимчасової трудової міграції (набрала чинності в 2005 р. [9]). Так, відповідно до даної угоди українські мігранти можуть приїхати до Португалії після того, як будуть підписані контракти у сфері працевлаштування і отримані візи з правом здійснення трудової діяльності. В угоді йдеться про те, що українці отримають можливість офіційно працювати в Португалії за спеціальністю і будуть мати право на отримання виплат щодо стану здоров’я та щодо праці. У 2005 р. була оголошена амністія нелегальним трудовим мігрантам. У 2006 р. Португалія та Україна було провели переговори відносноспрощення процедури влаштування на роботу.

Однак рух трудових мігрантів був не тільки з України, але й на територію держави [21, с. 86–90; 27, с. 40–44]. Базовими нормами щодо прав трудових мігрантів стали норми Конституції України 1996 р. [9]. У ст. 92 Конституції закріплено, що виключно законами України визначаються засади регулювання демографічних та міграційних процесів. Конституція закріпила в ст. 26, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами, що й громадяни України, тим самим закріпивши право іноземців на працевлаштування в Україні, поряд із правом громадян України на вільний вибір професії та місця роботи. У ст. 43 закріплено право на працю, а деякі питання трудової міграції врегульовані Кодексом законів про працю України [3], в ст. 8 якого записано, що трудові відносини іноземних громадян, працюючих на підприємствах, в установах, організаціях, регулюються законодавством сторони, яка працевлаштовує, та міжнародними договорами України [3].

У даний час досить гостро стоїть в Україні проблема реадмісії іноземних осіб [1, с. 43]. Це питання не може розглядатися окремо від легальної трудової міграції, яка, у свою чергу, сприймається в комплексі з питаннями протидії нелегальній трудовій міграції [12, с. 3]. Щорічно український кордон перетинають майже 40 млн. іноземців [3]. Із них більше мільйона залишаються в Україні, переважно нелегально [6, с. 55]. Однією з останніх підписаних є Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам про реадмісію громадян обох держав вiд 25.09.2007 (ратифікована Україною 03.09.2008) [3]. Також було укладено ще низку міжнародних угод із цього питання, які стосуються зобов’язань держав щодо здійснення реадмісії осіб, які не виконують чи більше не виконують правові вимоги стосовно в’їзду чи перебування на території держави запитуючої Договірної Сторони. Суть цих договорів зводиться до такого (за договором між Україною та В’єтнамом): запитуюча держава негайно та без будь-яких спеціальних процедур здійснює реадмісію осіб, які підлягають реадмісії та які, відповідно до результатів перевірки компетентними органами, не є громадянами держави запитуваної Сторони. Реадмісії підлягають особи, які:

– мають громадянство держави запитуваної Договірної Сторони, одночасно не маючи громадянства держави запитуючої Договірної Сторони чи будь-якої іншої держави;

– будь-коли до їхнього в’їзду на територію держави запитуючої Договірної Сторони мали законне постійне місце проживання на території держави запитуваної сторони та не мають постійного місця проживання в третій країні;

– підлягають чинному наказу про депортацію згідно з національним законодавством держави запитуючої Договірної Сторони.

У 2007 р. Україною також підписано міжнародний договір з ЄС про реадмісію, який було ратифіковано 15.01.2008 [21] . В ньому зокрема зазначено, що з метою більш ефективної боротьби з нелегальною імміграцією [5], будучи занепокоєними значним посиленням діяльності організованих злочинних угруповань у сфері незаконного перевезення нелегальних мігрантів, а також бажаючи запровадити за допомогою цієї Угоди та на основі взаємності швидкі й ефективні процедури ідентифікації та безпечного й організованого повернення осіб, які не виконують умов, передбачених для в’їзду на територію України або однієї з держав-членів ЄС та перебування на ній, або припинили виконувати такі умови, а також полегшити транзитний проїзд таких осіб, керуючись духом співробітництва, враховуючи, що у випадку необхідності Україна й держави-члени ЄС докладатимуть усіх зусиль для повернення громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно в’їхали на їхню територію, до держав їхнього походження або постійного проживання з урахуванням необхідності дотримання прав і свобод людини, а також з урахуванням того факту, що співробітництво між Україною та Співтовариством у галузі реадмісії та спрощення взаємних поїздок громадян становить взаємний інтерес.Зараз готується до укладання договір між Україною та Іспанією про врегулювання міграційних трудових потоків між двома державами (Указ Президента України № 106/2008 р. від 20 березня 2008 р. [3]).

Як уже зазначалося, механізм імплементації міжнародно-правових норм містить не тільки нормативну, але також і інституційну складову, тобто органи держави, які компетентні щодо забезпечення виконання державою своїх міжнародних зобов’язань. В Україні інституційна система імплементації міжнародно-правових норм у сфері міжнародної трудової міграції тільки почала формуватися.

Aprioriміжнародні договори в сфері прав людини належать до самовиконуваних договорів і не підлягають трансформації на національно-правовому рівні. З огляду на те, що права трудящих-мігрантів і членів їх сімей безпосередньо випливають із загальних прав людини і їх міжнародно-правового забезпечення, особливу увагу на внутрішньодержавному рівні необхідно приділити не нормативному, а інституційному механізму їх реалізації. Інституційна і нормативна системи реалізації міжнародно-правових норм у сфері дослідження тільки почали формуватися в Україні. Відповідно, розглянуто інституційно-правові засади консульського захисту трудящих-мігрантів з України, з урахуванням міжнародно-правових зобов’язань.

Рада Національної безпеки та оборони України у своєму рішенні від 15 червня 2007 р. [4] визначила напрями державної міграційної політики та органи відповідальні, за реалізацію цієї політики, відповідно це і є основа інституційної системи реалізації (імплементації) норм у сфері міжнародної трудової міграції.Основним завданням виконавчої влади в особі Кабінету Міністрів України є розробка Концепції державної міграційної політики України з урахуванням необхідності розробки [94, с. 15] і впровадження законопроектів:– про основні засади державної міграційної політики України;– про внесення змін до Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства“ [11];– про біженців та осіб, які потребують допоміжного та тимчасового захисту в Україні та ін.На сучасному етапі Кабінет Міністрів України зобов’язаний вжити необхідних заходів з оптимізації системи державного управління у сфері міграції, розглянути питання щодо доцільності утворення центрального органу виконавчої влади з питань міграції, діяльність якого буде спрямовуватися і координуватися Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. Зараз Уряд України бере активну участь у формуванні двостороннього регулювання питань реадмісії осіб. Зокрема, саме за участю Кабінету Міністрів України було підготовлено та підписано відповідні угоди з такими країнами [4]:· Туркменістаном (14.05.2001, ратифіковано 10.01.2002 ),· Грузією (22.04.2003, ратифіковано 17.03.2004),· Швейцарією (11.07.2003, ратифіковано 23.06.2004),· Туреччиною (07.06.2005, ратифіковано 24.07.2006),· РФ (22.12.2006, ратифіковано 23.09.2008),· Данією (16.03.2007, ратифіковано 21.05.2008),· В’єтнамом (25.09.2007, ратифіковано 03.09.2008),· Норвегією (13.02.2008, поки що не ратифіковано).

Кабінет Міністрів України займається питаннями реалізації Угоди між ЄС та Україною про реадмісію осіб від 18.06.2007 (ратифіковано 15.01.2008) [3]. Зокрема, саме Кабінет Міністрів України утворив Українську частину Спільного комітету з питань реадмісії (Розпорядження кабінету міністрів України № 557-р від 02.04.2008 ) як це передбачено Угодою між Україною та ЄС про реадмісію осіб. Також було прийнято Розпорядження № 879-р. від 25.06.2008 „Про підписання Угоди про фінансування проекту зовнішньої допомоги ЄС“, „Надання допомоги у питаннях, пов’язаних з реадмісією, та супутні заходи у рамках Місії EUBAM“. Угода про фінансування проекту зовнішньої допомоги ЄС „Надання допомоги у питаннях, пов’язаних з реадмісією, та супутні заходи у рамках Місії EUBAM“ була підписана Директором Бюро співпраці „EuropeAid“ Європейської Комісії 05.05.2008 та надіслана Українській стороні для опрацювання та підписання. Реалізацію цієї угоди покладено переважно на Держприкордонслужбу та Держмитслужбу. При цьому загальну відповідальність за реалізацію угоди бере на себе Міністерство економіки України як національний координатор проекту.

Перед Міністерством закордонних справ України стоїть завданняя щодо активізації переговорного процесу з укладання відповідних угод про реадмісію з Республікою Індія та Республікою Пакистан, іншими державами походження потенційних незаконних мігрантів, а також із Адміністрацією Державної прикордонної служби України, іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади прискорити процес завершення правового оформлення демаркації державного кордону України з Республікою Молдова, Республікою Білорусь, Російською Федерацією.

Питаннями реалізації міжнародних зобов’язань України в сфері дослідження займаються також Міністерство внутрішніх справ України, Адміністрація Державної прикордонної служби України. Зокрема, за участю цих державних органів здійснюється виконання договору між Україною та Грузією щодо реадмісії осіб (Протокол між Міністерством внутрішніх справ України, Адміністрацією Державної прикордонної служби та Міністерством внутрішніх справ, Міністерством юстиції Грузії про виконання Угоди між Кабінетом Міністрів України та Виконавчою владою Грузії про приймання і передачу осіб (реадмісію), які перебувають на територіях держав незаконно вiд 25.03.2005) .

Була зроблена не одна спроба створити спеціалізований орган, який би займався питаннями міграції, у том числі міжнародної трудової міграції [22, с. 47–51]. Указом Президента України від 26.04.1993 було створено нове міністерство – Міністерство України у справах національностей та міграції , основними завданнями якого стали: підготовка спільно з іншими органами державної виконавчої влади пропозицій про формування державної політики у сфері міграції, забезпечення відповідно до чинного законодавства захисту прав і соціальних гарантій незаконно депортованих з України і мігрантів, участь у міжнародному співробітництві у сфері національних відносин та міграції та інші.Однак міністерство було ліквідовано і замість нього створено Державний комітет України у справах національностей та міграції (Держкомнацміграції України), який став спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції. Держкомнацміграції України у встановленому порядку вносив пропозиції щодо формування державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції й забезпечення прав національних меншин України та біженців, забезпечення зв’язків з українцями, які проживають за межами України. Основними завданнями Держкомнацміграції України було :– участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також забезпечення зв’язків з українцями, які проживають за межами України, і організація співпраці з ними;– координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межах повноважень Комітету – прав інших категорій мігрантів;– організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну;– забезпечення виконання законодавства України про біженців і міграцію з питань, що належать до його компетенції;– сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв’язків з Україною.Ці функції перебрав на себе зараз Державний комітет України у справах національностей та релігії, який відповідно до Положення (Постанова Кабінету Міністрів України № 201 від 14.02.2007 ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України. Держкомнацрелігій у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції, та законами України, актами Кабінету Міністрів України та Положенням про нього.Основними завданнями Держкомнацрелігій є:– участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, міграції, забезпечення захисту прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також у сфері релігії, відносин із церквою і релігійними організаціями;– управління у зазначеній сфері, міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань, що належать до його компетенції;– координація роботи з підготовки і здійснення органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення захисту прав національних меншин, осіб, які повернулися, біженців, а також у межах своїх повноважень – прав інших категорій мігрантів;– участь у забезпеченні розвитку зв’язків із закордонними українцями та їх громадськими організаціями, у тому числі національно-культурними автономіями, товариствами, земляцтвами, координація заходів, здійснюваних у цій сфері, що належать до його компетенції;– узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства та їх внесення в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;– забезпечення виконання законодавства з питань, що належать до його компетенції;– створення умов для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України;– сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб, розвитку етнічної самобутності корінних народів та національних меншин України;– організація прийому, облаштування та адаптації осіб, які повернулися;– забезпечення відповідно до законодавства реалізації права на свободу світогляду і віросповідання, додержання принципів відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи – від церкви, формування та регулювання в межах своїх повноважень відносин між державою, церквою та релігійними організаціями;– сприяння зміцненню взаєморозуміння релігійних організацій різних віросповідань, вирішенню відповідно до законодавства спірних питань, що виникають у відносинах між такими організаціями;– сприяння у вирішенні питань, пов’язаних з поверненням релігійним організаціям культових будівель, споруд та іншого майна.Україна за останній час стала активним суб’єктом процесів міжнародної трудової міграції, а це вимагає прийняття регулятивних заходів, перш за все правового характеру, як на міжнародному, так і на національному рівнях [6, с. 55–57]. Прагнення України до інтеграції в міжнародний ринок праці обумовлює активізацію її обміну трудовими ресурсами з іншими країнами [7, с. 41]. І хоча Україна зробила помітні кроки з удосконалення механізму міжнародно-правового регулювання, свідченням чого є сформована нормативно-правова база, однак ті недоліки, проблеми, які існують у цій сфері, не дають достатніх підстав вважати цей процес досконалим і завершеним [8, с. 521]. Саме це змушує державу вживати заходів з поліпшення правового становища своїх громадян, що від’їздять за кордон з метою працевлаштування [1, с. 28–31].

Для забезпечення державного контролю за здійсненням міграційної політики і законотворенням, досягнення міжнародних стандартів у цій галузі та забезпечення національних інтересів України конче необхідним є створення збалансованого та досить жорсткого державного (адміністративно-правового) механізму регулювання міграційних процесів. Щоб стати дійсно ефективним інструментом регулювання міждержавного обміну робочою силою, міграційно-трудова політика України у сфері регулювання міграційних процесів повинна бути продуманою і збалансованою, спиратися на досвід традиційних країн-експортерів та країн-імпортерів робочої сили, а це можливо тільки завдяки трансформації (імплементації) норм міжнародного права в національну правову систему.

трудовий міграція міжнародний договір


Література і джерела

1. Абдулаев, М. И. Права человека и закон: историко–теоретические аспекты [Текст] / М. И. Абдулаев. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. – 322 с. – (Теория и история государства и права).

2. Абу Салех Мухамед. Міжнародно-правове регулювання статусу трудящи-мігрантів [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.11 / Абу Салех Мухамед ; НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 19 с.

3. Авдокушин, Евгений Федорович. Международные экономические отношения [Текст] : учеб. / Е. Ф. Авдокушин. – М. : Экономистъ, 2004. – 366 с.

4. Аметистов, Э. М. Международное трудовое право и рабочий класс [Текст] / Э. М. Аметистов. – М. : Междунар. отношения, 1970. – 184 c.

5. Анцелевич, Г. А. Актуальные проблемы международного права [Текст] : / Г. А. Анцелевич, А. А. Покрещук. – К. : Украинская академия внешней торговли, 2006. – 282 с.

6. Анцелевич, Г. О. Міжнародне право [Текст] : підруч. / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук. – К. : Алерта; Пектораль, 2003. – 409 с.

7. Балабанова, Г. П. Трудова міграція в Україні в умовах глобалізації [Текст] / Г. П. Балабанова // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2008. – № 2. – C. 9–13.

8. Балацкий, Е. Внешняя трудовая миграция и российский рынок труда [Текст] / Е. Балацкий // Проблемы теории и практики управления. –1995. – № 6. – С. 86–88.

9. Балацкий, Е. Государственное регулирование экспорта рабочей силы [Текст] / Е. Балацкий // Мировая экономика и международные отношения. – 1994. – № 8. – С. 135–144.

10. Барац, Г. М. Критико-сравнительный анализ договоров Руси с Византией: восстановление текста, перевод, комментарий и сравнение с другими правовыми памятниками, в частности – с Русской Правдой / Г. М. Барац. – Киев: Тип. 1 Киев. артели печ. дела, 1910. – 278 с.

11. Білорус, Олег Григорович. Глобалізація і національна стратегія України [Текст] / О. Г. Білорус. – К. : Броди-Просвіта, 2001. – 304 с.

12. Блажівський, Є. Міжнародна міграція – одна з найбільших проблем сучасної України [Текст] / Є. Блажівський // Вісн. прокуратури. – 2008. – № 6. – C. 3–12.

13. Бойко, О. Д. Історія України [Текст] : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – 3-тє вид., випр. і допов. – К. : Академвидав, 2005. – 687 с. – (Альма-матер).

14. Большой юридический словарь [Текст] : словарь / ред. А. Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Инфра-М, 2007. – 857 с.

15. Броунли, Я. Международное право [Текст]. Кн. 2 / Я. Броунли; под ред. Г. И. Тункина. – М. : Прогресс, 1977. – 507 с.

16. Вельяминов, Георгий Михайлович. Международное экономическое право и процесс [Текст] : академ. курс: учеб. / Г. М. Вельяминов; РАН; Институт государства и права ; Академический правовой ун-т. – М. : Волтерс Клувер, 2004. – 477 с. – (Библиотека студента).

17. Вишневська, О. А. Сучасна міжнародна трудова міграція та державна міграційна політика [Текст] / О. А. Вишневська // Статистика України. – 2008. – № 2. – C. 87–91.

18. Гавердовский, А. С. Имплементация норм международного права [Текст] / А. С. Гавердовский. – К. : Вища шк., 1980. – 320 c.

19. Гаврушко, Юлія Филимонівна. Правове регулювання міграційних процесів на універсальному та єврорегіональному рівнях [Текст] : автореф. дис. на здобуття. наук. ступеня. канд. юрид. наук: 12.00.11 / Ю. Ф. Гаврушко; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 16 с.

20. Гомьен, Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика [Текст] : пер. с англ. / Д. Гомьен, Д. Харрис, Л. Зваак. – М. : Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1998. – 598 с.

21. Грузінова, Л. Правове регулювання праці іноземних громадян в Україні [Текст] / Л. Грузінова // Юридичний журнал. – 2003. – № 1. – С. 86–90.

22. Данюк, В. Удосконалення державної еміграційної політики України [Текст] / В. Данюк, О. Леонтенко // Україна: аспекти праці. – 1999. – № 6. – С. 47–51.

23. Довгерт, Анатолій Степанович. Правове регулювання міжнародних трудових відносин [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.03 / А. С. Довгерт ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1995. – 49 с.

24. Європа. Україна. Львів: Саміт 1999 [Текст ] / авт. проекту Василь Базів, Надія Базів. – Львів : Світ, 1999. – 191 с.

25. Еш, Тімоті Гартон. Модель – Європейський Союз [Текст ] / Тімоті Гартон Еш // Міжнародний світ. – 1999. – № 5. – С. 17.

26. Заржицький, О. Правове регулювання працевлаштування іноземних громадян в Україні [Текст ] / О. Заржицький, О. Сидоренко, В. Башмаков // Право України. – 1997. – № 2. – С. 55–57.

27. Заржицький, О. Працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в Україні [Текст ] / О. Заржицький, Р. Бандуристий // Право України. – 2007. – № 2. – C. 40–44.

28. Звеков, Виктор Петрович. Международное частное право [Текст ]: курс лекций / В. П. Звеков. – М. : Норма, 1999. – 686 с.

29. Зинченко, Н. И. Борьба с организованной преступностью в пограничном пространстве как одно из основных направлений государственной пограничной политики [Текст ] / Н. Н. Зинченко // Проблемы борьбы с организованной преступностью. – М.: Издат. МНИМП, 1998. – С. 84–89.

30. Зинченко, Н. Н. Международные организации, занимающиеся решением проблем внешней миграции [Текст ] / Н. Н. Зинченко // Правовые основы становления и развития торговли в России: материалы науч.-практ. конф., 23–24 апреля 2002 г. – М., 2002. – С. 83–93.

31. Зинченко, Н. Н. Миграция населения: теория и практика международно–правового регулирования [Текст]: моногр. / Н. Н. Зинченко. – М.: Внешторгиздат, 2003. – 264 с.

32. Козаченко, А. Незаконная миграция и торговля людьми на юге Украины: уровень распространения и способы противодействия [Электронный ресурс] / А. Козаченко; Одесский центр по изучению организованной преступности и коррупции.– Режим доступа : http://www.inter.criminology.org.ua/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=466.


[1] Звісно, це не повинно в жодному разі порушувати ст. 26 та ст. 27 Віденської конвенції „Про право міжнародних договорів“ 1969 р.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"