Інституційно-правові засади консульського захисту трудових мігрантів з України

Інституційно-правові засади консульського захисту трудових мігрантів з України у Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ. Проблематика та регулювання імміграції, правового статусу іноземців та їх працевлаштування в різних країнах.

РЕФЕРАТ

Інституційно-правові засади консульського захисту трудових мігрантів з України

консульський захист трудовий мігрант

2010


Світовим співтовариством вже напрацьовані певні організаційні системи регулювання зовнішніх відносин трудової міграції, серед яких перш за все слід виділити методи, спрямовані на взаємний захист та гармонізацію інтересів [15, с. 71]: інтересів трудящого-мігранта, державних інтересів країн-експортерів та країн-імпортерів робочої сили. Враховуючи позитивні сторони міжнародно-правового регулювання трудової міграції населення, напрацювання міжнародних організацій та держав, слід відзначити, що й в теоретичному, і в практичному планах у механізмі правового регулювання є низка проблем, які, як свідчить практика, спричиняють негативні наслідки [3, с. 102–103]. Лінсей Лоуелл, який вивчав проблему міжнародно-правового регулювання міграції висококваліфікованої робочої сили, згрупував цю проблематику за принципом „шести R“ від англійських слів (return, restriction, reparation). Йдеться про такі проблеми: повернення трудящих-мігрантів у країну походження; обмеження в’їзду небажаних трудящих-мігрантів у певну країну чи групу країн; відшкодування країні походження коштів, вкладених у підготовку мігранта як її специфічного товару, який називають робочою силою; забезпечення представників нової діаспори необхідними ресурсами; реалізація політики на користь поліпшення умов у країні постійного перебування для отримання освіти, кваліфікації, робочих місць та інших соціальних благ. Трудящий мігрант має бути захищений своєю державою [4, с. 28–31].

Забезпечення захисту прав та інтересів громадян України за кордоном є пріоритетним напрямом у роботі Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України, який на постійній основі проводить моніторинг стану дотримання та захисту прав громадян України за кордоном. Із цією метою Департамент консульської служби спільно із закордонними дипломатичними установами України використовує весь інструментарій міжнародного права, повний спектр дипломатичних засобів, всі можливі важелі впливу на позитивне вирішення питань, пов’язаних із захистом прав на інтересів наших співвітчизників за кордоном.

Разом з тим практика роботи закордонних дипломатичних установ України показує обмежені можливості консульського реагування в багатьох справах, які мають характер трудових спорів. Це пов’язано з тим, що консульські установи не можуть виступати стороною в суді з метою захисту прав та інтересів наших громадян за кордоном, бути посередниками чи представниками у справах такої категорії.

Аналіз роботи Департаменту консульської служби свідчить про застосування в цілому системних та комплексних підходів при вирішенні питань, пов’язаних із захистом наших співвітчизників, які з тих чи інших причин потрапили в скрутне становище, перебуваючи за кордоном. Згідно з Консульським статутом України, консул вживає заходів, щоб громадяни України дійсно користувалися тими правами, які належать їм за законами держави перебування i міжнародними договорами. Під час перебування за кордоном кожний громадянин України зобов’язаний неухильно дотримуватися законодавства країни перебування. Консул може поінформувати про особливості законодавства країни перебування, надати консультативну допомогу з питань зносин з офіційними установами консульського округу. Запропоновано внести зміни до Консульського статуту України щодо функцій консула, зокрема додати ст. 261 в якій прописати обов’язки консула у сфері інформування громадян України, які за своїм формальним статусом є трудовими мігрантами, щодо особливостей законодавчого регулювання праці в державі перебування, незалежно від того, чи знаходиться така особа на консульському обліку чи ні.

Якщо з громадянином України трапився інцидент, йому необхідно терміново поінформувати консульську установу України в державі перебування.

Як уже зазначалося вище, правовий статус українських громадян за кордоном, як і громадян (підданих) будь-якої іншої держави, визначається перш за все правопорядком тієї держави, під юрисдикцією якої вони знаходяться [7, с. 87–91]. Звісно, впливають на їхній правовий статус [9, с. 12] і міжнародні зобов’язання держави перебування, особливо якщо такі зобов’язання мають двосторонній характер за участю української держави [7, с. 2–3].

Так умови та правила працевлаштування іноземців в Австрії регулюються Законом Республіки Австрія „Про працевлаштування іноземців“ [3], згідно з яким громадянин іншої держави має право на роботу на території Австрії виключно за наявності певного типу дозволу на працевлаштування. Відповідні дозволи надаються на основі щорічних трудових квот, які погоджуються на рівні урядів федеральних земель Австрії. Питання надання дозволів розглядаються урядами федеральних земель за клопотаннями роботодавців [3]. Захист українських громадян в Австрії здійснюється на рівні консульства. Консульські установи України в Австрії діють починаючи з 1991 р., коли й було підписано консульську конвенцію між Австрією та Україною.

За офіційними даними, в Іспанії 103328 громадян України зареєстровані за місцем тимчасового проживання, 26754 осіб мають легальний статус. Проте, за підрахунками лідерів українських асоціацій в Іспанії, українську присутність можна оцінити приблизно у 360 тис. осіб [14]. Закон № 14/2003 „Про права і свободи іноземців та їх соціальний статус“ від 20 листопада 2003 р. [3]. З огляду на актуальність для Іспанії проблеми нелегальної міграції уряд країни розробив новий Регламент щодо застосування Закону про іноземців. Згідно з цим Регламентом, для працюючих в Іспанії іммігрантів передбачена можливість легалізації свого статусу шляхом отримання від компетентних органів дозволу на проживання та роботу без виїзду з території країни. На думку фахівців, Регламент покликаний вивести з тіньової економіки сектор, який використовує нелегальну робочу силу. Повноваження щодо подачі документів надається роботодавцям. Для проведення легалізації потрібно подати такі документи: контракт на роботу, довідку про непритягнення до кримінальної відповідальності (належним чином легалізовану), довідку про приписку на території Іспанії впродовж останніх шести місяців.19 вересня 2008 р., Рада Міністрів Іспанії схвалила Королівський Декрет (Закон) 4/2008, відповідно до якого Державна служба зайнятості Іспанії може здійснювати виплату спеціальної допомоги з безробіття іноземним працівникам, які перебувають легально на території Іспанії та не є громадянами країн-членів ЄС, але втратили роботу і мають бажання добровільно повернутися до країн свого походження [4, с. 230].

З метою визначення процедури виконання положень згаданого законодавчого акта 3 листопада 2008 р., був прийнятий Королівський Декрет 1800/2008, яким регламентується порядок отримання такого виду допомоги.

Програма повернення іноземних працівників має виключно добровільний характер і передбачає виконання особою визначених у ст. 2 Королівського Декрету вимог, зокрема:

– мати громадянство однієї з країн, з якою Іспанією укладено угоди про соціальне забезпечення (Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян була підписана 7 жовтня 1996 р., [5]);

– бути зареєстрованим як шукач роботи у Державному центрі зайнятості;

– мати легальний статус безробітного, внаслідок ситуації, що виникла в результаті завершення трудових відносин;

– мати визнане право на отримання допомоги з безробіття та при цьому не працювати неповний робочий день;

– узяти зобов’язання повернутися до країни свого походження протягом 30 календарних днів з дати виплати першої суми допомоги та не повертатися до Іспанії протягом наступних трьох років з метою здійснення професійної чи іншої оплачуваної діяльності;

– не мати підстав, що обмежують право виїзду з Іспанії згідно із законодавством про статус іноземців.

Після закінчення трирічного періоду іноземні працівники матимуть право звернутися до компетентних органів Іспанії з клопотанням про поновлення свого попереднього статусу перебування на території Іспанії відповідно до чинного законодавства про іноземців та імміграцію.

Для отримання цього виду допомоги з безробіття громадянин має особисто звернутися до відділення служби зайнятості за місцем своєї реєстрації в Іспанії з клопотанням про отримання виплати. Виплата допомоги з безробіття здійснюватиметься на суму, що буде нараховуватись з урахуванням строку, який пропрацював кожний іноземець у країні, та відсотку сплачуваних ним внесків та податків до системи соціального страхування, у два етапи:

– 40% від суми виплачуватиметься в Іспанії в момент визнання права на отримання допомоги;

– 60% – у країні свого походження іменним чеком або шляхом банківського переказу протягом строку від 30 до 90 днів з моменту першої виплати в Іспанії [8].

Для отримання другої частини допомоги необхідно особисто звернутися до дипломатичного представництва чи консульської установи Іспанії в країні походження для підтвердження факту свого повернення й віддати посвідчення особи іноземця. У цьому разі Державна служба зайнятості здійснює виплату після отримання повідомлення від МЗС Іспанії про повернення особи до своєї країни.

Слід зазначити, що відповідно до положень Королівського Декрету 1800/2008 Міністерство праці та імміграції Іспанії може надавати кредити тим, кому необхідна допомога у поверненні на батьківщину. Дипломатичні відносини між Україною та Іспанією було встановлено Спільним комюніке про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Королівством Іспанія від 30 січня 1992 р.

Проблематика імміграції, правового статусу іноземців та їх працевлаштування в Італії регламентується перш за все законами № 286 „Про регулювання імміграції та норми легального статусу іноземців“ від 1998 р. (далі – закон № 286/1998) та № 189 „Про зміни у законодавстві в галузі імміграції та надання притулку“ від 2002 р. (далі –закон № 189/2002) [10]. Положення цих документів, зокрема ст. 3 закону № 286, передбачають забезпечення іноземним працівникам та членам їх сімей, які легально перебувають на території Італії, рівні з італійськими громадянами права та обов’язки в соціальній сфері. Відповідно, контракти на працевлаштування в обов’язковому порядку мають містити низку положень, які зобов’язують роботодавця дбати про страхування життя та здоров’я найманого іноземного працівника, забезпечувати умови праці відповідно до європейських стандартів.

Згідно зі ст. 21 закону № 286/1998 та змінами, внесеними до неї законом № 189/2002, в’їзд на територію країни з метою працевлаштування, в т.ч. й у випадках самостійної роботи непідпорядкованого характеру, здійснюється в рамках квот, визначених постановами Ради Міністрів з регулювання потоків працівників з країн-нечленів ЄС та нових членів ЄС до Італії. У цій же статті визначається й процедура включення іноземців, які виявили бажання працювати в Італії, до спеціальних списків, що складаються італійськими дипломатичними та консульськими установами в країнах, які уклали з Італією угоди про регулювання міграційних потоків (угоди про працевлаштування) та угоди про реадмісію. 25 липня 2008 р. Італія прийняла нову редакцію закону „Про безпеку“, в якій передбачається жорстка боротьба з нелегальною міграцією, розширення каральних функцій органів держави і посилення різних видів відповідальності (у тому числі й кримінальної) як для нелегальних мігрантів, так і для власних громадян (наприклад, за надання в оренду нелегалам приміщень, працевлаштування тощо). Так, з 21 різновиду віз, що видаються італійськими компетентними органами, лише два типи дають право в’їзду до цієї країни з метою працевлаштування. Віза „залежного“ або найманого працівника дозволяє в’їзд на короткий строк (до 90 днів), на більш тривалий фіксований строк (до 365 днів) або довгострокове перебування з відкритим строком (умовно позначається „99 днів“) для іноземних громадян, що мають наміри працювати у сфері оплачуваної зайнятості, включаючи артистичну діяльність, домашні послуги, сезонну чи випадкову роботу (готельний бізнес, сільгоспроботи тощо) [3]. Консульська установа видає такий тип візи лише у разі, якщо до звернення заявника додається дозвіл на роботу по найму в Італії, виданий роботодавцю Єдиним імміграційним віконцем.

Дипломатичні відносини між Україною та Італією встановлено на підставі Протоколу про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Італійською Республікою 29.01.1992 [3].

Дипломатичні відносини між Польщею та Україною встановлено Спільним комюніке [2] про встановлення дипломатичних відносин від 12.01.1993 [4]. Консульські відносини встановлено на рівні генерального консульства. Діють три консульські округи. Основним документом, який регулює працевлаштування іноземців у Польщі, є Закон Республіки Польща „Про працевлаштування та протидію безробіттю“ від 14.12.1994 [8]. Підставою видання іноземцю дозволу на працю є отримання працедавцем попереднього дозволу на працевлаштування іноземця та отримання іноземцем відповідної візи чи дозволу на проживання протягом визначеного періоду на території Польщі. У разі якщо іноземець має відповідну візу або дозвіл на проживання протягом визначеного часу на території Польщі, воєвода приймає рішення про видачу дозволу на працю. Попередній дозвіл видає працедавцю воєвода, беручи до уваги ситуацію на місцевому ринку праці. Попередній та остаточний дозволи на працю видаються на визначений період часу для конкретного працедавця та іноземця, на конкретну посаду чи вид роботи. Після цього працедавець укладає з іноземцем договір про працевлаштування чи виконання іншої роботи на період виданого дозволу.

Україна підтримує дипломатичні та консульські відносини з Португалією з 1992 р. Державні органи Португалії кожні два роки визначають перелік (кількість) робочих місць та сфер економіки, в яких наявні ці місця, встановлюючи при цьому граничну межу (квоту) можливого найму іноземної робочої сили походженням з третіх країн (не з держав-членів ЄС).

Інститут зайнятості та професійної підготовки готує щоквартальний перелік робочих місць, в якому відображаються зайняті згідно із задекларованими раніше потребами робочі місця, оцінка виконання переліку за попередній квартал, перевірка відповідності зайнятих робочих місць професійно-кваліфікаційним характеристикам працівників. Пріоритетне право на працевлаштування мають громадяни походженням з інших країн-членів Євросоюзу, а також громадяни з інших країн, що мають оформлений вид на проживання в Португалії.

Інститут зайнятості та професійної підготовки спільно з МЗС Португалії та Службою іноземців і кордонів забезпечують укладання двосторонніх угод із третіми країнами, що передбачають механізми найму робочої сили походженням із третіх країн, за умови надходження від португальських роботодавців відповідних заявок.

Легальний в’їзд є обов’язковою умовою для здійснення будь-яких прав іноземців, у т.ч. українських громадян (в’їзд із дійсним паспортом і дійсною робочою візою, виданою консульською установою Португалії у відповідній країні). При цьому йдеться про необхідність доказу легального перебування іноземця на території Португалії, тобто не просто про наявність дійсної робочої візи: його перебування має відповідати меті, для якої була видана віза.

За виконання професійної діяльності без робочої візи (або виду на проживання) передбачені штрафи у розмірі від 300 до 1200 євро. У випадках незаконного використання (без контракту) іноземної робочої сили також передбачені штрафи від 2000 до 27500 євро, які сплачує роботодавець залежно від розміру підприємства (мікро-, мале, середнє, велике).

Робоча віза дозволяє в’їзд до Португалії з метою тимчасового здійснення професійної діяльності як у якості найманого працівника, так і незалежно від будь-якого роботодавця.

Португалія, як уже зазначалося в попередньому розділі, має двосторонню угоду з Україною щодо трудової міграції. Положеннями цього документа, який набув чинності 27 березня 2005 р., передбачена, зокрема, взаємодія Інституту зайнятості та професійної підготовки Міністерства соціального забезпечення та праці Португалії і Державного центру зайнятості Мінпраці та соціальної політики України з питань обміну інформацією щодо вільних робочих місць, сфер діяльності, де вони існують, і наявності робочої сили. При цьому задіяним є також консульський працівник посольства Португалії в Україні, який відповідає за передачу пропозицій і проектів контрактів-намірів від португальської сторони до Державного центру зайнятості в Україні. Строк дії робочої візи для потенційного працівника–громадянина України, як правило, пов’язується зі строком дії трудового контракту. На цей час, за інформацією Посольства України в Португальській Республіці, практичної реалізації Угода не набула. Станом на сьогодні сторони узгоджують проведення консультацій за участю експертів Португалії та України з питань практичного виконання цієї Угоди. Головними інституціями, що регулюють в цьому напрямку питання працевлаштування іноземних громадян в країні, є Служба іноземців та кордонів (SЕР), підрозділ МВС Португалії, Інститут зайнятості та професійної підготовки (ІЕРР), Генеральна інспекція праці (ЮТ), Інститут розвитку та нагляду за умовами праці (ГОІСТ), підрозділи Міністерства соціального забезпечення та праці. Основним документом є Закон “Про умови в’їзду, перебування, виїзду та видворення іноземців з території Португалії” від 08.08.1998 [8].

Порядок міжнародного працевлаштування іноземців в Румунії регулюється Законом Румунії „Про надання дозволів на працевлаштування“ від 28 грудня 1999 р. Зазначеним законом передбачено основні умови та правила працевлаштування іноземців у Румунії. Дозвіл на працевлаштування видається Міністерством праці та соціальної солідарності, який є дійсним на період до 6 місяців із можливою пролонгацією на підставі власника строком до 6 місяців. На підставі конвенції або угод, підписаних Румунією, строк дії дозволу на працевлаштування може бути наданий або продовжений і на період понад 6 місяців. Без дозволу на працевлаштування можуть прийматися на роботу іноземці, які мають дозвіл на постійне проживання на території Румунії, мають статус біженця на території Румунії, а також члени сімей – чоловік, дружина, неповнолітні діти персоналу дипломатичних та консульських установ у Румунії за наявності чинних двосторонніх угод. Усі ці положення закріплені в Законі Румунії «Про надання дозволів на працевлаштування» від 28 грудня 1999 р. [3].

13 травня 2004 р. в Чеській Республіці прийнято новий Закон „Про працевлаштування“, який набрав чинності 1 жовтня 2004 р. [5]. Відповідно до положень цього Закону, іноземці можуть працювати в Чехії як наймані працівники на підприємстві, в установі чи організації або як приватні підприємці. Відповідно, новою нормою Закону є необхідність отримання дозволу на працевлаштування для засновників та співзасновників юридичних осіб на території Чехії. У зв’язку з цим згадана категорія осіб зобов’язана протягом трьох місяців з моменту набуття чинності Законом отримати відповідні дозволи на роботу. Згідно з вимогами статті 89 згаданого Закону, іноземці (крім громадян ЄС, осіб, що мають дозвіл на постійне проживання в Чехії, політичних біженців та осіб, зазначених у ст. 97) мають право займатися трудовою діяльністю на території Чехії за умови отримання дозволу на працевлаштування та дозволу на проживання (або відповідної візи). Роботодавець, який бажає працевлаштувати іноземця, зобов’язаний отримати від місцевого центру зайнятості дозвіл на працевлаштування іноземця і лише на те робоче місце, на яке не претендує особа, зареєстрована в центрі зайнятості. Дозвіл на працевлаштування іноземець може отримати у відповідному відділенні центру зайнятості особисто або за посередництва роботодавця.

У зазначеному Законі окремо наголошується на тому, що іноземець, який одночасно працює на кількох роботах, зобов’язаний мати дозвіл на працевлаштування на кожний вид діяльності.

Крім того, Законом Чехії „Про працевлаштування“ встановлено, що дозвіл на працевлаштування повинен мати іноземець, який:

– бажає працевлаштуватися на території Чехії на підставі трудових правовідносин із чеською юридичною особою. До цією групи осіб належать: члени різного роду товариств, керівники фірм, члени спостережних рад, члени акціонерних компаній, члени кооперативів;

– перебуває у трудових відносинах з іноземним роботодавцем та направлений ним до Чехії для виконання робіт за договором, підписаним із чеською фірмою;

– є прохачем притулку та проживає на території Чехії понад один рік.

Після отримання дозволу на працевлаштування в Чехії від центру зайнятості іноземець подає до консульства Чехії в тій країні, громадянином якої він є, заяву на отримання багаторазової візи з метою працевлаштування. Після отримання візи і початку роботи Закон вимагає від такої особи протягом трьох днів повідомити поліцію у справах іноземців Чехії про місце свого проживання. Новелою цього Закону є те, що іноземець, який бажає працевлаштуватися в іншого роботодавця (чи виконувати інший вид робіт, ніж той, на який уже має дозвіл), зобов’язаний виїхати з території Чеської Республіки та отримати нову візу строком понад 90 днів з метою працевлаштування. Після отримання візи з метою працевлаштування іноземець може повернутися до Чехії та знову за зазначеною вище процедурою отримати дозвіл на роботу. Таким чином створено досить забюрократизований механізм переходу іноземців від одного роботодавця до іншого [8]. Що стосується громадян України, то, за попередніми прогнозами експертів, для отримання дозволів на роботу вони і надалі змушені будуть звертатися до посередницьких структур, які контролюють ринок праці в Чехії, оскільки не тільки не знають вимог нового Закону, а й здебільшого чеської мови [6].

Зрештою, іноземний роботодавець особисто або за посередництва чеської фірми-партнера витребує у центрі зайнятості Чехії заяву-анкету на оформлення дозволу на працевлаштування для працівника, якого він хоче направити до Чехії для виконання певного виду робіт. Далі роботодавець забезпечує правильне заповнення анкети чеською мовою, яку має підписати працівник особисто, сплачує державне мито в розмірі 500 чеських крон та направляє згадану анкету до центру зайнятості для подальшого розгляду та винесення відповідного рішення щодо надання чи відмови в дозволі на працевлаштування. У разі отримання дозволу на працевлаштування, роботодавець має повідомити про це працівника. Далі вступає в дію процедура, зазначена вище.

За законодавством США [1] право іноземних громадян на роботу в цій країні є обмеженим [3]. Для того щоб отримати тимчасовий дозвіл на роботу в США, іноземець повинен мати американського роботодавця (у цьому випадку іноземець має право працювати тільки на цього підприємця) або отримати дозвіл на певний вид самостійної трудової діяльності [3, с. 77–88]. У бiльшостi випадкiв іноземним працівникам необхідно довести імміграційним службам США, що пiсля закiнчення визначеного строку перебування вони мають намiр виїхати зі Сполучених Штатів [10].

Прийом на роботу іноземного працівника є можливим лише за умови отримання на це дозволу Мiнiстерства праці США, до якого мають обов’язково додаватися відповідні гарантії американського роботодавця. У свою чергу компанія-роботодавець, за клопотанням якої видається робоча віза, має сплатити за кожного іноземного працівника визначену законодавством суму. Для офіційного працевлаштування в США іноземцю потрібна робоча віза. Для її отримання бiльшiсть іноземних громадян проходять до в’їзду в США подвійну перевірку. Перед видачею візи на в’їзд у Сполучені Штати консульський спiвробiтник американського посольства вирішує, чи вiдповiдає мета в’їзду та сам заявник усім критеріям допуску в країну. Згодом, у пунктах пропуску на кордоні США усі іноземні шукачі роботи перевіряються на предмет їхньої кваліфікації, визначення тривалості перебування/роботи в США та статусу візи. Iноземнi трудові мігранти, яких спонсорують американські роботодавці, повинні мати попередньо схвалене Бюро з питань громадянства та імміграції США клопотання про видачу робочої візи із зазначенням строку можливого перебування в країні. Крім того, якщо іноземець знаходиться в країнi більше встановленого строку i його затримано за нелегальне працевлаштування, він підлягає примусовій депортації без права в’їзду до США протягом наступних трьох рокiв. У разі повторного порушення імміграційного законодавства, якщо іноземець працював нелегально протягом року та більше, йому забороняється в’їзд до США строком на десять років.

Слід зазначити, що в 2000 р. Конгрес США ухвалив нову редакцію закону „Американська конкурентоспроможність у XXI столітті“ (скорочено „закон Н-1В“). Цим законом запроваджено низку змін до процедури видачі робочих віз. Найважливішим нововведенням стало збільшення щорічної квоти робочих віз до 195 тис. на 2003 р. та відповідно подальші фінансові роки. Головною причиною згаданого нововведення стала невідповідність попередньої трирічної квоти на в’їзд іноземної робочої сили потребі американського ринку праці, на якому в 2001 р. відчувалася значна нестача кваліфікованої робочої сили.

Після подій 11 вересня 2001 р. Конгрес Сполучених Штатів вніс зміни до імміграційного законодавства країни з метою посилення контролю та часткового обмеження процесу трудової міграції. Зокрема, на підставі Закону США „Про боротьбу з тероризмом“ („The Patriot Act“) від 31 жовтня 2001 р., Конгрес США санкціонував створення бази даних про всіх іноземних студентів та заявників на отримання американських віз типу H, M, J-1 [10, с. 23]. На законодавчому рівні впроваджено вимогу обов’язкової додаткової перевірки заявників, які звертаються за неімміграційними візами з мусульманських країн та країн–постачальників нелегальних мігрантів. Правоохоронні органи Сполучених Штатів зобов’язані вести облік та перевіряти всі відомості, подані заявниками на отримання віз з Афганістану, Алжиру, Бахрейну, Еритреї, Ірану, Іраку, Лівану, Лівії, Марокко, Північної Кореї, Оману, Катару, Сомалі, Судану, Тунісу, Об’єднаних Арабських Еміратів та Ємену.

Відповідно до чинної в порядку правонаступництва українсько-американської Консульської конвенції та згідно з домовленістю з Міністерством внутрішньої безпеки США, у разі затримання українських громадян за порушення трудового або імміграційного законодавства, консульський відділ Посольства негайно отримує консульську нотифікацію. На підставі згаданої домовленості представники штаб-квартири Служби імміграції та натуралізації надають Посольству України в США зведену річну інформацію щодо громадян–вихідців із колишнього СРСР, які можуть бути депортовані в Україну. За офіційними даними станом на червень 2008 р., у судах США розглядалося 36 справ щодо порушення у 2003–2005 рр. імміграційного законодавства громадянами України та колишнього СРСР (територія теперішньої України), 55 осіб після відповідного рішення суду очікують на примусову депортацію в Україну. За оцінками Посольства України, громадяни України становлять відносно незначний відсоток загальної кількості трудових мігрантів на ринку праці в США. Це дає підстави зробити висновок, що українські громадяни суттєво не впливають на ситуацію на ринку праці в Сполучених Штатах.

Аналізуючи ситуацію на ринку праці США та практику здійснення державної політики у сфері трудової міграції, можна зробити висновок, що вжиття після вересневих подій 2001 р. запобіжних заходів для обмеження кількості трудових мігрантів та посилення державного контролю в цій галузі разом з недосконалою бюрократичною процедурою обробки заяв на отримання дозволу на роботу мають наслідком значне уповільнення притоку трудових мігрантів у країну.

Основою законодавчого регулювання праці США є такі документи [14]: Американська конвенція про права людини [10], Кодекс федеральних законів США „Про працю“; Закон США „Про імміграцію і громадянство“ від 1959 р. [13]; Закон США „Про протидію імміграції за фіктивними шлюбами“ від 1986 р.; Закон США „Про реформу і контроль імміграції“ від 1986 р.; Закон США „Про імміграцію“ від 1990 р.; Закон США „Про реформу механізмів протидії нелегальній імміграції та відповідальність іммігрантів“ від 1996 р.

15 січня 2007 р. в РФ набули чинності Федеральні закони „Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації“[13] і „Про внесення змін до Федерального закону „Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації““[12] та прийняті на реалізацію цих Федеральних законів відповідні постанови Уряду Російської Федерації, які спрощують процедуру видачі дозволів на працевлаштування іноземним громадянам, які прибули до РФ у порядку, що не вимагає отримання віз, а також встановлюють таким особам заборону на здійснення деяких видів трудової діяльності. Іноземний громадянин, який прибув до РФ у порядку, що не вимагає отримання візи, подає заяву про видачу йому дозволу на працевлаштування особисто або через організацію, що здійснює в установленому порядку працевлаштування іноземних громадян, або через особу, яка виступає відповідно до цивільного законодавства РФ у якості представника цього іноземного громадянина, в орган міграційної служби [8, с. 86–88].

До документів, складених іноземною мовою, додається нотаріально посвідчений їх переклад російською мовою. Відмова органом міграційної служби в прийомі від іноземного громадянина заяви про видачу йому дозволу на працевлаштування не допускається, за винятком невиконання іноземним громадянином вимог щодо вищезазначених документів. Орган міграційної служби зобов’язаний не пізніше ніж 10 днів від дня прийому заяви з усіма необхідними та належним чином оформленими документами видати іноземному громадянину дозвіл на працевлаштування або повідомлення про відмову у видачі такого дозволу. Відмова у видачі дозволу на працевлаштування може бути оскаржена іноземним громадянином до Федеральної міграційної служби або до суду протягом трьох робочих днів від дня отримання ним повідомлення про відмову.

Набрання чинності в Росії Федеральними законами „Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації“ [13] і „Про внесення змін до Федерального закону „Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації“ [10] не стосується діючого порядку в’їзду і перебування громадян України на території РФ, передбаченого Угодою між Урядом України і Урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і РФ від 16.01.1997 та Протоколом про внесення змін до Угоди між Урядом України і Урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16 січня 1997 р., підписаного 30 жовтня 2004 р., якщо це перебування не пов’язано з працевлаштуванням. Зокрема, відповідно до ст. 2 зазначеного Протоколу „громадяни держави однієї Сторони на основі взаємності звільняються від реєстрації у компетентних органах за місцем їхнього перебування на території держави іншої Сторони, якщо строк такого перебування не перевищує 90 днів з моменту в’їзду на територію держави цієї іншої Сторони, за наявності у них міграційної картки з позначкою органів прикордонного контролю, проставленої при в’їзді на територію держави перебування“ [8, с. 14–15].

З огляду на динаміку міграційних процесів, зокрема потоків трудової міграції з України, питання захисту прав та інтересів українських трудящих-мігрантів за кордоном набуло, без перебільшення, державного значення [12, с. 3–12].

Ситуація навколо трудової міграції неодноразово була предметом детального обговорення та аналізу під час засідань Колегії МЗС, на які, зокрема, запрошувалася Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачова. На підставі узагальнених МЗС матеріалів щодо ситуації навколо українських трудових мігрантів за кордоном у Верховну Раду України Уповноваженою з прав людини було подано спеціальну доповідь „Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном“. 17 листопада 2004 р. у Верховній Раді України відбулися слухання з питання „Стан та проблеми правового і соціального статусу сучасної української трудової міграції“. Під час парламентських слухань було, зокрема, розглянуто питання ефективності роботи Міністерства закордонних справ та дипломатичних установ України із захисту прав та інтересів українських трудящих-мігрантів. Верховна Рада України визнала за необхідне посилити захист прав громадян України, які працюють за кордоном, а також підвищити ефективність роботи дипломатичних установ нашої держави щодо забезпечення дипломатичними засобами захисту, запобігання порушенням, відновлення прав українських трудящих-мігрантів. З огляду на вищевикладене, а також з урахуванням тієї уваги, яка приділена цьому питанню в Програмі Уряду, Міністерством змінено концептуальні підходи до організації захисту прав та законних інтересів наших співвітчизників, трудящих-мігрантів за кордоном.

Основним завданням на даному етапі є запровадження дієвого механізму правового захисту співвітчизників за кордоном, у т.ч. трудящих-мігрантів, шляхом залучення до цієї роботи провідних правничих об’єднань, таких як „Українська іноземна юридична колегія“, адвокатське бюро „Правовий радник“, українських і міжнародних громадських організацій, та створення в Міністерстві закордонних справ Центру допомоги громадянам України за кордоном.

У рамках цієї роботи будуть започатковані відділення Центру на базі представництв МЗС у регіонах, насамперед у Львові та Ужгороді, закордонних дипломатичних установах і почесних консульствах у державах, де працює значна кількість українських громадян. Також планується активне залучення до роботи Центру представників викладацького складу та студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету та факультету міжнародних відносин Львівського нацуніверситету. Отже, створення Центру є продовженням сталих контактів МЗС із згаданими вище правничими об’єднаннями у питанні захисту прав трудящих-мігрантів громадян України за кордоном, які вже дозволили врегулювати низку проблемних ситуацій, пов’язаних із порушенням прав трудящих-мігрантів у Португалії, Чехії, Греції, Італії, Іспанії та інших країнах світу.

Основна мета створення цього Центру полягає у зміні підходів у питанні захисту наших громадян, а саме в організації роботи на попередження можливих негативів, ліквідації правового нігілізму в питанні працевлаштування за кордоном, проведенні попередньої правової інформаційно-роз’яснювальної роботи, а також наданні правового захисту громадянам України, які працюють закордоном з використанням усіх можливих форм захисту їхніх прав та інтересів перед роботодавцями країни працевлаштування, які випливають з національного законодавства країни перебування та міжнародно-правових актів.

Центр відповідно до покладених на нього завдань:

· співпрацює з українськими правоохоронними та іншими структурами, зокрема з міністерствами праці та соціальної політики, внутрішніх справ, освіти та науки, у справах сім’ї, дітей та молоді, Інститутом Уповноваженого з прав людини у питаннях надання правової допомоги громадянам України як трудящим-мігрантам;

· здійснює накопичення інформації та проведення моніторингу стосовно проблемних питань щодо захисту прав трудящих-мігрантів громадян України;

· вивчає стан та здійснює аналіз міжнародного права та національного права країн світу, насамперед законодавства країн, де спостерігається порушення основних прав; готує видання з питань міжнародного права трудящих-мігрантів, збірки перекладів актів міжнародного права стосовно захисту прав трудящих-мігрантів на українську мову;

· проводить конференції, симпозіуми, „круглі столи“, інші заходи з питань захисту громадян України як трудящих-мігрантів за кордоном.

Центр координує свою діяльність зі структурними підрозділами Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України та консульськимиустановами України за кордоном.

Отже, досвід останніх років показує, що міжнародно-правове (всесвітнє і регіональне) і національне (внутрішньодержавне) регулювання трудової міграції в світі відбувається відносно складно. Кожна з країн проводить власну міграційну і трудову політику, що ускладнює визначення і реалізацію правового статусу трудящих-мігрантів, з одного боку, а з другого – їхнього захисту національними державними органами (інституціями) на територіях інших країн. Міжнародний досвід свідчить, що двосторонні угоди в сфері трудової міграції та з інших питань, пов’язаних з ними, є важливим важелем у захисті прав трудящих-мігрантів [1, с. 43–47].

Необхідно зазначити, що укладення міжнародних договорів і створення відповідних національних механізмів ефективного захисту трудящих-мігрантів за межами своїх держав повинні розглядатися як пріоритетні напрямки удосконалення політики трудової міграції різних рівнів. Разом з тим укладення таких угод матиме належний ефект лише тоді, коли в них закладатиметься дієвий механізм реалізації [11, с. 4]. У світі, що глобалізується, необхідно застосувувати комплексні підходи до процесів регулювання міграції. Іншими словами, країни походження, країни транзиту та країни призначення повинні співпрацювати, якщо вони хочуть досягти успіху у впорядкуванні міграційних процесів і зробити трудову міграцію вигідною для всіх сторін.


Література

Абдулаев, М.И. Права человека и закон: историко–теоретические аспекты [Текст] / М. И. Абдулаев. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2004. – 322 с. – (Теория и история государства и права).

2. Абу Салех Мухамед. Міжнародно-правове регулювання статусу трудящих ся мігрантів [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.11 / Абу Салех Мухамед ; НАН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 19 с.

3. Авдокушин, Евгений Федорович. Международные экономические отношения [Текст] : учеб. / Е. Ф. Авдокушин. – М. : Экономистъ, 2004. – 366 с.

4. Аметистов, Э.М. Международное трудовое право и рабочий класс [Текст] / Э.М. Аметистов. – М.: Междунар. отношения, 1970. – 184 c.

5. Анцелевич, Г.А. Актуальные проблемы международного права [Текст] : / Г. А. Анцелевич, А.А. Покрещук. – К.: Украинская академия внешней торговли, 2006. – 282 с.

6. Анцелевич, Г.О. Міжнародне право [Текст] : підруч. / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук. – К. : Алерта; Пектораль, 2003. – 409 с.

7. Балабанова, Г.П. Трудова міграція в Україні в умовах глобалізації [Текст] / Г.П. Балабанова // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2008. – № 2. – C. 9–13.

8. Балацкий, Е. Внешняя трудовая миграция и российский рынок труда [Текст] / Е. Балацкий // Проблемы теории и практики управления. –1995. – № 6. – С. 86–88.

9. Балацкий, Е. Государственное регулирование экспорта рабочей силы [Текст] / Е. Балацкий // Мировая экономика и международные отношения. – 1994. – № 8. – С. 135–144.

10. Барац, Г.М. Критико-сравнительный анализ договоров Руси с Византией: восстановление текста, перевод, комментарий и сравнение с другимиправовыми памятниками, в частности – с Русской Правдой / Г. М. Барац. – Киев: Тип. 1 Киев. артели печ. дела, 1910. – 278 с.

11. Білорус, Олег Григорович. Глобалізація і національна стратегія України [Текст] / О. Г. Білорус. – К. : Броди-Просвіта, 2001. – 304 с.

12. Блажівський, Є. Міжнародна міграція – одна з найбільших проблем сучасної України [Текст] / Є. Блажівський // Вісн. прокуратури. – 2008. – № 6. – C. 3–12.

13. Бойко, О.Д. Історія України [Текст] : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – 3-тє вид., випр. і допов. – К. : Академвидав, 2005. – 687 с. – (Альма-матер).

14. Большой юридический словарь [Текст] : словарь / ред. А. Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Инфра-М, 2007. – 857 с.

15. Броунли, Я. Международное право [Текст]. Кн. 2 / Я. Броунли; под ред. Г. И. Тункина. – М.: Прогресс, 1977. – 507 с.

16. Вельяминов, Георгий Михайлович. Международное экономическое право и процесс [Текст]: академ. курс: учеб. / Г.М. Вельяминов; РАН; Институт государства и права; Академический правовой ун-т. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 477 с. – (Библиотека студента).

17. Вишневська, О. А. Сучасна міжнародна трудова міграція та державна міграційна політика [Текст] / О. А. Вишневська // Статистика України. – 2008. – № 2. – C. 87–91.

18. Гавердовский, А.С. Имплементация норм международного права [Текст] / А.С. Гавердовский. – К. : Вища шк., 1980. – 320 c.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ