регистрация / вход

Ліцензування господарської діяльності як засіб державного регулювання економіки

Принципи ліцензування господарської діяльності, державний вплив на економічні процеси у країні. Основні важелі правового регулювання, що використовуються державою у сфері господарювання, економічні й адміністративні методи. Критерії ліцензування.

РЕФЕРАТ

Ліцензування господарської діяльності як засіб державного регулювання економіки

ВСТУП

В умовах ринкових відносин, заснованих на розвитку всіх форм власності, об’єктивною реальністю залишається діяльність державних органів управління у сфері економіки. Суб’єкти як приватної, так і державної та комунальної власності у своїй господарській діяльності орієнтуються на отримання прибутку, дбають про свої інтереси, які не завжди співпадають з інтересами держави та суспільства. Відсутність або недостатність регулювання з боку державних органів призводить до можливості приховування прибутків, ввезення на територію держави токсичних речовин, запровадження небезпечних виробничих технологій, недобросовісної конкуренції, безгосподарського ставлення до навколишнього природного середовища.

Ситуація у сфері господарської діяльності не залишає сумніву щодо необхідності її регулювання з боку держави. Не витримує критики позиція тих, хто стверджує, що ринок здатний сам все врегулювати. Помилковість цього доводиться багатим досвідом країн ринкової економіки.

Місце держави в ринкових структурах незамінне: тільки вона у змозі впорядкувати хаотичний рух, додавши йому логічності і закінченості. Ілюзорно сподіватися, що за відсутності будь-якого втручання з боку держави, силами одних лише ринкових відносин, можна досягти економічного і соціального розвитку.

В теперішніх умовах держава не може орієнтуватися тільки на процеси ринкового саморегулювання, державні органи повинні здійснювати цілеспрямовану економічну і соціальну політику, що ні в якому разі не суперечить ринковій економіці. Регулювання діяльності господарюючих суб’єктів лише ринком, може призвести до руйнування навколишнього середовища, вичерпного використання корисних копалин, а також до втрати фінансової та валютної стабільності, загострення соціальної нерівності та принесення в жертву довгострокових потреб суспільства заради реалізації миттєвих можливостей.

1. Ліцензування господарської діяльності

За загальним правилом, втручання в діяльність господарюючих суб’єктів законодавством забороняється. Відповідно до ч.4 ст.12 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р.[4] обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюється Конституцією України[1] та законами. Стаття 6 ГК України одним із принципів господарювання називає заборону незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб’єктами господарської діяльності, запроваджується «ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики»[7]. Державне регулювання використовується в інтересах всього суспільства як для активізації необхідних форм діяльності, так і для обмеження та придушення небажаних форм господарювання. Воно гарантує рівні умови господарювання, стабільність правил економічної поведінки, сприяє виявленню ефективних сторін ринкових відносин і лімітує їх негативні наслідки [3]. Необхідно враховувати і те, що не можна розраховувати на зміцнення ринку шляхом повного регулювання економічної діяльності суб’єктів господарювання. Законом України від 11 вересня 2003 р. „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[5], який визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарювання, встановлені принципи державної регуляторної політики серед яких: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість.

Держава, надавши суб’єктам господарювання можливість вільно здійснювати господарську діяльність, створює механізми, що враховують інтереси держави, юридичних та фізичних осіб у публічній та приватній сферах[2]. Досвід багатьох держав світу засвідчує, що не можна побудувати могутню державу без опори на добре врегульовану в правовому відношенні економіку. Проведення державою відповідної економічної політики вимагає динамічного й адекватного розвитку та вдосконалення правової системи[6].

Як зазначається в юридичній літературі, “саме на державу, в особі її органів, покладається обов’язок запобігати негативних наслідків діяльності природних монополій, захищати ринок, реалізувати протекціоністську політику в цілях розвитку підприємництва та захисту інтересів суспільства в цілому”[1].

Необхідність втручання державних органів в господарську діяльність визначається низкою об’єктивних потреб охорони інтересів суспільства. Це має здійснюватися для забезпечення державних і суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку, формування державного бюджету, захисту навколишнього природного середовища і користування природними ресурсами, забезпечення оборони країни, реалізації свободи підприємництва і конкуренції, дотримання певного порядку як у внутрішній господарській діяльності так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків, іноземного інвестування та ін.

Державний вплив на економічні процеси та порядок такого впливу залежить від багатьох факторів економічного, політичного, соціального характеру. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані передбачає гнучкі засоби впливу держави на економічні процеси[10].

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності (ч. 1 ст.12 ГК України).

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ЦК України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку (ч. 3 ст. 12 ГК України).


2. Державне регулювання економіки і ліцензування

Державне регулювання господарської діяльністю здійснюється за допомогою системи правових засобів регулятивного, нормативно-організаційного впливу на суб’єкти господарювання. Така специфічна діяльність з боку держави здійснюється за допомогою правового регулювання як особливого нормативного інституційного регулятора. Своєрідністю такого регулювання є те, що воно має цілеспрямований, організований, результативний характер, а також здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів.

Державне регулювання господарської діяльності – це шляхи впливу держави на процес господарювання за допомогою правових норм. Основними важелями правового регулювання, що використовуються державою у сфері господарювання, є:

1) дозвіл – надання суб’єктам господарювання права здійснювати певні особисті активні дії;

2) заборона – покладення на учасників господарювання обов’язку утримуватися від здійснення певних дій, визначених правовими нормами;

3) позитивне стимулювання – покладання на суб’єктів господарської діяльності обов’язку до активної поведінки.

Для регулювання господарської діяльності держава використовує різні способи та засоби. У юридичній літературі способи і засоби регулювання визначають поняттям “методи”[8].

Методи державного регулювання економіки – це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату[2,c.94]. Саме методи державного регулювання виражають характер керівного впливу з боку держави на ті процеси, що відбуваються у сфері господарювання.

Однак, будь-яка із зазначених класифікацій обов’язково містить поділ їх на адміністративні та економічні. Особливий інтерес викликає проблема співвідношення цих методів у процесі державного регулювання господарської діяльності.

Економічні методи – це такі способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарювання, коли необхідний суспільству результат досягається через економічні інтереси учасників господарського процесу. Вони полягають у стимулюванні учасників господарювання як через матеріальне заохочення, так і за допомогою відповідальності за результати господарської діяльності. Саме відповідальність обумовлює надійність дії цих методів, що становить позитивну їх якість. Водночас економічні методи мають негативну сторону – повільність їх дії: результат наступає через значний проміжок часу[2].

Економічні методи не передбачають прямого впливу на поведінку господарюючих суб’єктів, однак створюють для них таку економічну ситуацію, яка диктує їм поведінку з метою досягнення позитивних економічних наслідків, стимулює економічну зацікавленість. Це досягається за допомогою економічних важелів та стимулів[6].

Суть економічних методів зводиться до свідомого використання економічної зацікавленості суб’єкта господарювання та відповідальності за прийняті рішення. Економічні методи передбачають вплив на поведінку господарюючих суб’єктів не шляхом імперативного волевиявлення вищестоящого органу управління, а шляхом створення певних обставин, за допомогою таких економічних важелів, як прибуток, ціна, кредит, санкції та ін. Економічні методи регулювання економіки тісно пов’язані з адміністративними.

Адміністративні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільний результат досягається шляхом прямого наказу компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні[3].

Через адміністративні методи держава здійснює прямий вплив на поведінку суб’єктів господарювання. Адміністративні методи юридично закріплені в нормативних актах, які передбачають компетенцію окремих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів господарювання та в деяких законодавчих актах, які регулюють окремі види господарської діяльності. Заходи прямого впливу застосовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні при вирішенні того чи іншого завдання. Адміністративні методи державного регулювання господарської діяльності вцілюються в життя, в тому числі, через такий засіб державного регулювання у сфері господарювання як ліцензування.

Про «можливість регулювання підприємництва через ліцензії» було закріплено в Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки, яка була затверджена постановою Верхововної Ради УРСР від 1 листопада 1990р.[6].

Ліцензування як засіб державного регулювання відносин у сфері господарювання з’явилося в Україні одночасно із закріпленням на законодавчому рівні підприємницької діяльності (ч.2 ст.4 Закону України “Про підприємництво” в редакції від 7 лютого 1991 року)[6].

Розвиток ліцензування почався на рубежі 1991/1992 рр. Держава в цих умовах була зацікавлена в інтенсивному розвитку підприємницької діяльності, однак її існування поза державним регулюванням не уявлялося можливим. Назріла необхідність введення діючих засобів захисту прав громадян та економічної безпеки, одним із яких і став метод ліцензування, який було введено зазначеним Законом України.

В Указі Президента України від 20 травня 1999 р. №539/99 “Про впровадження дозвільної системи в сфері підприємницької діяльності”[9] зазначалося про необхідність вживання заходів щодо впорядкування встановлених нормативно - правовими актами України правил і порядку одержання суб’єктами підприємницької діяльності дозволів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, виходячи з того, що єдиним документом дозвільного характеру, що дає право на заняття певним видом підприємницької діяльності, яке підлягає обмеженню відповідно до законодавства, є ліцензія.

Закон України від 1 червня 2000 року „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”[7] регулює загальний порядок ліцензування окремих видів господарської діяльності. Особливості ліцензування деяких видів діяльності передбачені окремими законами.

Ліцензування як засіб державного регулювання у сфері господарювання, спрямований на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарської діяльності та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, отримав закріплення у ГК України (ст.12,14).

Ліцензування являє собою, з однієї сторони, дієвий механізм реалізації прав громадян на заняття не забороненими законом видами діяльності, з іншої – один із способів забезпечення законності[5]. Ліцензування слугує встановленню особливого державного контролю за здійсненням таких видів господарської діяльності, які мають певні особливості, що пов’язані з реалізацією найбільш важливих публічних інтересів. До них перед усім слід віднести забезпечення суспільної, економічної, екологічної безпеки. Цієї мети може бути досягнуто як шляхом попереднього (на стадії видачі дозволів), так і наступного контролю за дотриманням суб’єктом господарювання, що отримав ліцензію, тих умов, на яких вона була йому видана. Органи, що здійснюють ліцензування, мають змогу оперативно реагувати на допущені порушення шляхом призупинення чи анулювання ліцензії. Це дозволяє вважати ліцензування ефективним засобом державного регулювання економіки.

Ліцензування виключає необхідність паралельно здійснювати інший пливний контроль за діяльністю господарюючого суб’єкта в частині дотримання суспільних інтересів. Разом з тим, недостатня реалізація на практиці контролюючої функції спеціального дозволу здатна позбавити ліцензування ролі державного регулятора і надати йому виключно фіскального характеру.

За своєю правовою природою ліцензування є засобом прямого впливу держави на господарюючі суб’єкти на відміну, наприклад, від таких економічних чинників (регуляторів), як податки чи митний тариф, що не напряму впливають на поведінку особи через її інтереси. Ліцензування встановлюється не лише в інтересах держави, воно необхідне для захисту споживачів та й самих учасників підприємницької діяльності. Дозвільний характер певних видів підприємницької діяльності властивий не тільки для країн, що здійснюють трансформацію до ринкової економіки, а й давно відомий державам, де ринкова економіка є розвинутою[11].

Однак надмірна кількість видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, обмежує можливість підприємців займатися відповідною діяльністю, ускладнює їх участь на конкурентному ринку, тим саме негативно впливає на розвиток підприємництва в цілому.

Обґрунтовуючи необхідність державного регулювання господарської діяльності через ліцензування, можна назвати декілька основних причин і зумовлених ними цілей такого втручання: державний облік суб’єктів, що здійснюють певний вид діяльності; захист інтересів громадян і безпеки держави, інтересів суспільства в цілому; забезпечення державного контролю за здійсненням такої діяльності.

Відносно критеріїв визначення видів господарської діяльності такими, що підлягають ліцензуванню, то у Законі України від 23 грудня 1997 р. «Про внесення змін до Закону України Про підприємництво»[9] зазначалося, що обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають лише ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров’я людини, навколишнє природне середовище і безпеку держави.

Аналіз чинного законодавства України про ліцензування та наукових джерел дозволяє визначити критерії, за якими окремі види господарської діяльності підлягають ліцензуванню, хоча слід зазначити, що в самому Законі про ліцензування ці критерії не зазначені. На наш погляд, такими критеріями є:

· шкідливий вплив на здоров’я населення, навколишнє природне середовище;

· належне використання вичерпних корисних копалин;

· обмеження впливу на суспільство небезпечних факторів господарської діяльності;

· забезпечення певних прав та інтересів громадян;

· забезпечення безпеки на виробництві при будівництві та експлуатації окремих об’єктів;

· надмірно висока прибутковість господарської діяльності.

Введення в законодавчий механізм критеріїв для визнання видів діяльності ліцензованими має прогресивні тенденції:

по-перше, це дає змогу провести внутрішню класифікацію ліцензованих видів діяльності, що дозволить вже на цей час зменшити їх кількість;

по-друге, за їх допомогою можна визначати ті види діяльності, що не ліцензуються, але потребують ліцензування;

по-третє, зробити ревізію існуючих ліцензованих видів діяльності, з тим, щоб у майбутньому припинити їх ліцензування.

Критерії видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, повинні бути виявлені, науково обґрунтовані, виходячи з цілей ліцензування, і введені до Закону про ліцензування. Це обмежить можливість у майбутньому безпідставно розширювати перелік ліцензованих видів діяльності.

При вирішенні питання застосування ліцензування до конкретного виду діяльності повинно застосовуватись правило: ліцензування застосовується лише в тих випадках, коли інші засоби регулювання не дадуть належних результатів. Критерії для визначення видів діяльності ліцензованими виступають “правовим коридором” для формування обґрунтованого переліку видів ліцензованої діяльності.

Відсутність законодавчо визначених критеріїв віднесення окремих видів діяльності до таких, що ліцензуються, призвела до того, що в останній час збільшується, іноді без достатніх підстав, перелік ліцензованих видів господарської діяльності.

До ліцензованих видів віднесені найрізноманітніші види господарської діяльності, і цей перелік постійно розширюється. Це відбувається тому, що соціально-економічна обумовленість ліцензування окремих видів господарської діяльності знаходиться за межами нормативно-правового регулювання і тому її важко оцінити.

Уявляється, що Закон про ліцензування слід доповнити статтею про критерії визначення видів діяльності, що мають підлягати ліцензуванню, а саме:

небезпечність діяльності для необмеженого кола осіб, які безпосередньо не приймають участі у її здійсненні;

надзвичайна прибутковість діяльності, у зв’язку з чим щодо неї здійснюється оподаткування за підвищеними ставками, і це потребує особливого контролю та нагляду з боку державних органів;

діяльність пов’язана з задоволенням невід’ємних потреб населення ;

діяльність пов’язана з використанням вичерпних природних ресурсів або ресурсів, які мають стратегічне значення для держави;

діяльність, до якої залучається велике коло учасників, і пов’язана вона із значними витратами ресурсів.

Крім того, на нашу думку, необхідно здійснювати децентралізацію ліцензування. Це означає, що на загальнодержавному рівні треба в обов’язковому порядку ліцензувати тільки ті види господарської діяльності, що стосуються загальнодержавних інтересів. На місцевому рівні спеціальні підрозділи обласних та районних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування могли б приймати рішення практично щодо всіх інших видів господарської діяльності.

Ліцензування окремих видів діяльності обмежує кількість суб’єктів, що займаються тим чи іншим видом діяльності, та визначає умови і вимоги щодо її здійснення. Тому допущені в організації роботи по ліцензуванню прорахунки можуть призвести до великих економічних і соціальних втрат, створити перешкоди на шляху становлення і входження на ринок нових суб’єктів господарювання.

З огляду на державні інтереси, такий засіб державного регулювання як ліцензування повинен, з однієї сторони, забезпечити захист суспільства від шкідливих наслідків господарювання в тих випадках, коли даний вид господарської діяльності вимагає дотримання особливих умов її ведення, а з іншої сторони – не служити перепоною для розвитку підприємницької діяльності, штучно обмежуючи доступ на ринок, процедурно і фінансово ускладнюючи можливість розпочати і здійснювати відповідну діяльність.

ВИСНОВКИ

Ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності має бути спрямований на реалізацію інтересів всіх учасників цього процесу, а саме, суб’єктів господарювання, споживачів, держави і забезпечувати:

суб’єктам підприємництва : більш простий вихід на ринок максимального числа підприємницьких структур; зниження до мінімуму ліцензійних зборів та інших витрат, пов’язаних з отриманням ліцензії.

споживачам : гарантії від проникнення на ринок небезпечних для життя і здоров’я, неякісних товарів і послуг.

державі : розвиток і цивілізоване функціонування ринку; створення належних умов дотримання балансу інтересів суб’єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому; пряме і непряме збільшення податкових надходжень до бюджету.

На нашу думку, із сфери ліцензування повинні бути виключені ті види діяльності, державне регулювання яких в повній мірі може і повинно здійснюватися державними контролюючими і наглядовими органами в силу функціональних обов’язків, в тому числі через застосування державних нормативів і лімітів, державних стандартів, сертифікації, акредитації, застосуванням санітарних, будівельних та інших правил і норм.

державне ліцензування господарська діяльність

Література

Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // ВВР України. – 1996.– № 30.– Ст. 141.

2. Кодекс законів України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // ВВР УРСР.– 1984.– № 51.– С. 1122.

3. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV. Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003.– № 11.– Ст. 461.

4. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // ВВР . – 2003. - № 18. – Ст. 144: № 19 – 20. – Ст. 144; № 21-22. – Ст.144.

Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» // ВВР.– 1991.– № 6.– Ст. 37.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» // ВВР.– 1991.– № 14.– Ст.168.

7. Закону УРСР від 20 березня 1991 «Про банки і банківську діяльність» // ВВР.– 1991.– № 25.– Ст. 281.

8. Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» // ВВР.– 1991.– № 24.– Ст.272.

9. Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» // ВВР.– 1991.– № 29.– Ст.377.

10. Закон України від 23 травня 1991 р. «Про освіту» (в редакції від 23 березня 1996 р.) // ВВР.– 1996.– № 21.– Ст.84.

11. Закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» // ВВР.– 1991.– № 47.– Ст. 646.

12. Закон України від 15 жовтня 1992 р. «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про підприємництво» // ВВР.– 1992.– № 51.– Ст.680.

13. Закон України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування» // ВВР.– 1992.– № 52.– Ст.683.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий