Смекни!
smekni.com

Поняття, форми та сучасний стан інституту спеціальних знань у кримінальному судочинстві (стр. 1 из 4)

Реферат

Поняття, форми та сучасний стан інституту спеціальних знань у кримінальному судочинстві

Діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю не може стояти осторонь процесів, що формують обличчя сучасної науки, тому потребує постійної оптимізації. Забезпечення повноти та всебічності розслідування злочинів, має бути здійснено за рахунок оптимізації рівня техніко-криміналістичного забезпечення, бо кримінально-процесуальний інститут спеціальних знань є основним каналом синтезу досягнень природничих,

Це передбачає розгляд категорій, що поєднуються поняттям «основи», насамперед, аналізу: а) особливостей пізнання у кримінальному судочинстві; б) загальних питань, що стосуються використання спеціальних знань в кримінальному судочинстві: поняття, суб’єктів, форм та рівнів відповідно до сучасних вимог реформування кримінального судочинства України.

І.Прояв всезагального діалектичного принципу взаємозв’язку і взаємозумовленості детермінує те, що в процесі руху і взаємодії явища об’єктивної дійсності діють, і реагують на дії, унаслідок чого відтворюють особливості інших явищ, і відтворюються в них, тобто відображають і відображаються. Наслідком цих процесів є сліди, утворення яких також підкоряється об’єктивним закономірностям, відмінним залежно від того, які відображуваний і відображаючий об’єкти, в яких умовах відбувається відображення, який його механізм тощо. Тому якщо відображення є результатом взаємодії, то й пізнання є наслідком взаємодії людини з навколишньою дійсністю [14, с. 54].

Особливості пізнання у сфері кримінального судочинства об’єктивно зумовили необхідність створення і специфічної системи його засобів, які максимально виключали б елементи суб’єктивізму, забезпечували адекватне відображення аспектів дійсності, що пізнаються.

Визначальною особливістю пізнання у сфері судочинства є те, що воно здійснюється у формі доказування.

У юридичній літературі склалося декілька підходів до визначення поняття «доказування». На нашу думку, найбільш обґрунтованим є визначення доказування, як діяльності суб’єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), дослідженню, перевірці і оцінці доказів та їх процесуальних джерел, а також по формуванню на даній основі певних тверджень і приведення аргументів для їх обґрунтування [17, с. 8].

Виходячи з цього, зазначимо основні ознаки доказування.

1. Діалектичний аналіз процесу доказування дозволяє виділити в ньому правовий та гносеологічний аспекти, а структурно-функціональний аналіз його змісту – правову, психологічну та криміналістичну характеристики [2, с. 3-4]. Усвідомлення комплексного характеру процесу доказування дало змогу Р.Г. Домбровському відстоювати наступну тезу: «Розслідування злочинів – це єдність пізнавальної та доказової діяльності. Розмежування пізнання та доказування дозволяє побачити відмінності між криміналістичною та кримінально-процесуальною діяльністю. В основі криміналістичної діяльності лежить пізнання, а кримінально-процесуальної – доказування» [9, с. 13]. Виходячи з комплексного характеру уявлень про теорію доказів, О.Я. Баєв запропонував розглядати проблему її співвідношення з криміналістикою в аспекті системи «криміналістика – теорія доказів», що зобов’язує до аналізу процесуальних та криміналістичних проблем доказування в їх взаємозв’язку, в тому числі й в частині дослідження інформаційних закономірностей, процесуальних та криміналістичних методів, засобів та способів доказування, заснованих на пізнанні цих закономірностей [3, с. 96-100].

2. Система доказів, як і процес, за допомогою якого вона будується (процес доказування), є достатньо складними явищами. Тому з метою розкриття зв’язків між доказами, О.О. Ейсман пропонував вдатися до моделювання [9, с. 149]. Отже в криміналістичному розумінні розслідування злочину є процес створення моделі події злочину, для якого необхідна певна інформація.

3. Доказування, за твердженням І.М. Лузгіна, поєднує два взаємопов’язаних боки: інформаційний – в сенсі пізнання шляхом отримання інформації про встановлювані факти, та логічний – виведення знання про встановлювані факти з раніш пізнаних фактів [12, с. 107-116].

4. Доказування в процесі досудового слідства та розгляду справи в суді є не тільки розумовою діяльністю по встановленню шуканих фактів на основі доказів, але й безпосередньою практичною діяльністю зі збирання та дослідження доказів.

5. Процес доказування включає: збирання – накопичення доказового матеріалу, необхідного для встановлення істини; дослідження – пізнання суб’єктом доказування їх змісту, перевірки достовірності існування тих фактичних даних, які складають цей зміст, визначення належності та допустимості доказів, встановлення узгодження з рештою всіх доказів у справі; оцінку – логічний, розумовий процес визначення ролі і значення зібраних доказів для встановлення істини; використання (термін Р.С. Бєлкіна) – вирішення суб’єктом доказування тих чи інших завдань доказування, з метою: а) перевірки: версій, доказів; б) обґрунтування: схвалюваних рішень, обвинувального висновку; в) моделювання: слідчих ситуацій, механізму злочину; г) отримання нової інформації; д) формування комплексів доказів; ж) демонстрації доказів учасникам процесу на предмет: усунення існуючих суперечностей між доказами, викривання в дачі помилкових свідчень і отримання нових доказів, надання допомоги добросовісному допитуваному в регенерації забутого [8, с. 180]. Таким чином, етапи доказування взаємопов’язані.

ІІ. У кожному з елементів процесу доказування використовуються спеціальні знання, а введення в понятійний апарат юридичної науки цього інституту, мало на меті раціональне розподілення праці між юристами, що ведуть розслідування (судовий розгляд) та представниками інших спеціальностей, які залучаються до участі в доказуванні.

1. Розглянемо визначення поняття спеціальні знання.

Кримінально-процесуальний закон (ст. 75, 128-1 КПК України) не дає визначення спеціальних знань, а тільки вказує галузі їх застосування: наука, техніка, ремесло, мистецтво.

В літературі визначенню цього поняття приділено чимало уваги.

Так, свої авторські визначення давали: О.О. Ейсман (1962), Г.Г. Зуйков (1966), З.М. Соколовський (1968), І.В. Постіка (1969), Ю.Г. Корухов (1974), Є.Н. Зуєв (1975) Г.Е. Морозов (1977), І.М. Сорокотягін (1978), В.І. Шиканов (1978), Р.С. Бєлкін (1978), Г.М. Надгорний (1979 і 1983), В.Г. Гончаренко (1980), О.О. Закатов (1980), В.В. Циркаль (1984), В.Д. Арсеньєв (1986), Г.І. Грамович (1987), П.П. Іщенко (1990), Н.Є. Суригіна (1992), В.Н. Махов (1975, 1993 і 2000), С.Ф. Бичкова (1999), М.Г. Щербаковський (2000), Б.В. Романюк (2002), О.М. Зінін (2002), О.О. Бондаренко (2004), В.В.Коваленко (2004), В.В. Семенов (2006), та багато інших.

Відправним є визначення О.О. Ейсмана, який відніс до спеціальних, ті знання, якими не володіє адресат доказування [2, c. 91]. Воно відображало головні ознаки поняття спеціальних знань: не загальновідомість, не загальнодоступність та необхідність відмежування від професійних знань та досвіду самого слідчого. Слабким місцем цього визначення, на нашу думку, є використання елементів заперечення, що не відповідає логічним правилам побудови понять [15, с. 468] та не вносить ясності до його розуміння.

З.М. Соколовський, висловив такі міркування щодо визначення даного поняття: «Спеціальні знання є категорією об’єктивною. Для їх визначення в процесуальному сенсі, потрібно виходити з поняття «спеціальність», «спеціаліст» (у сенсі самостійної професії, як людина, що професійно займається тим чи іншим видом соціальної праці) та, головним чином, з поняття професійної спеціальної освіти. Під спеціальними знаннями слід розуміти сукупність відомостей, отриманих в результаті спеціальної підготовки, що створюють для їх володаря можливість вирішення питань в якій-небудь галузі» [8, с. 202].

Цікавим є визначення Г.Г. Зуйкова, – «це, перш за все, засновані на теорії і закріплені практикою глибокі й різнобічні знання прийомів та засобів криміналістичної техніки, що забезпечують виявлення, фіксацію та дослідження доказів. До спеціальних пізнань в тому ж сенсі відносять пізнання в судовій медицині, судовій психіатрії, судовій хімії, фізиці, пожежній справі, автосправі, а також будь-які інші пізнання (педагогічні, лінгвістичні, математичні тощо), використання яких необхідне для повного, всебічного та об’єктивного розслідування злочину» [11, с. 113-114].

Український науковець В.Г. Гончаренко визначення спеціальних знань доповнює зазначення мети їх використання: «Спеціальні знання у кримінально-процесуальному значенні(виділено нами. – В.Б.) – це знання в науці, техніці або мистецтві, застосовані для отримання доказової інформації спеціально підготовленими особами» [7, с. 65].

Продовженням цитованих вище думок є визначення поняття спеціальних знань, сформульоване В.В. Ціркалем – не загальновідомі в судочинстві наукові, технічні та практичні знання, набуті в результаті професійного навчання або роботи за певною спеціальністю особою, що залучена у якості спеціаліста чи експерта [8, с. 8].

Сучасні погляди української правничої школи, відображає визначення поняття спеціальних знань, запропоноване В.В. Семеновим – неодноразово апробовані наукові знання, практичні вміння та навички, які сформувалися під час отримання загальної та професійної освіти, досвіду роботи за спеціальністю і які можна використати відповідно до процедурних правил кримінально-процесуального закону для вирішення його завдань [10, с. 7].

Доволі широка та різнобічна палітра думок, постійні коригування даного поняття, подання власного визначення майже кожним дослідником, свідчить про складність цього завдання та, напевно, неможливість остаточного вирішення. Для обґрунтування цієї тези пропонуємо власний аналіз поняття.

Відзначимо, що знання – це перевірений практикою і засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, її адекватне відображення в свідомості людини у вигляді уявлень, думок, понять, теорій. Інтуїція є знанням, що виникає без усвідомлення шляхів та умов його отримання, шляхом прямого, безпосереднього збагнення істини. Своєрідною формою використання знання є досвід, що сполучає знання з уміннями і навичками, сприяючими виконанню операцій та дій на підставі, і за для реалізації знання.