регистрация / вход

Роль та повноваження Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини у здійсненні правоохоронної діяльності

Загальна характеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини. Виникнення, становлення інституту омбудсмена в Україні. Загальна порівняльна характеристика та організація діяльності Уповноваженого з прав людини з омбудсменами інших країн.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім.І.І.МЕЧНИКОВА

Економіко-правовий факультет

Кафедра конституційного права

та правосуддя

Курсова робота

На тему: «Роль та повноваження уповноваженого верховною радою України з прав людини у здійсненні правоохоронної діяльності»

Виконала студентка 1 курсу 4 групи

денного відділення

спеціальність правознавство

Назаревич Ирина

Одеса - 2009


План

Вступ

1. Загальна харакитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:

1.1 Виникнення інституту омбудсмена

1.2 Становлення інституту омбудсмена в Україні

1.3 Загальна порівняльна характеристика Уповноваженого ВРУ з прав людини з омбудсменами інших країн

2. Конституційно-правовий захист Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини:

2.1.Специфіка правового статусу Уповноваженого ВРУ з прав людини

2.2. Організація діяльності та повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини

2.3 Особливості взаємодії Уповноваженого ВРУ з прав людини з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування

3. Загальні, матеріально-фінансові, особисті гарантії діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини

Висновок

Список викоростаної літератури

уповноважений право людина омбудсмен

Вступ

Актуальність цієї теми полягає у тому, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а тому і проблема захисту прав і свобод людини поставлена у розряд глобальних разом з демографічними, енергетичними, екологічними та іншими і існує вже не одне десятиліття. Її суть полягає у недостатньому забезпеченніїх, що виявляється як у певних складнощах в практичній реалізації, так і в незадовільному стані захисту. Тому одним із найголовніших завдань сучасного суспільства є не лише декларування прав і свобод людини, а й створення правозахисного механізму, який би забезпечував їх виконання.

За яких же умов їх можна реалізувати? На мою думку, чи не єдиним чинником, що реально сприяє цьому, є режим демократії. Нехай доказом цього буде вислів класика проте, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.

Україна, поставши у 1991 році на шлях народовладдя, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у даній сфері. Вже 12 вересня 1991 року Законом «Про правонаступництво» наша держава гарантувала «забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів». 1996 року, саме дбаючи про реалізацію прав і свобод, Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визначає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме їй в Основному Законі нашої держави присвячено Другий розділ, статті якого складають чверть від їх загальної кількості. Ця частина Конституції майже відтворює у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення надає Україна даній проблемі.

В українській правовій системі міжнародно-правовим нормам віддається перевага перед національними, що закріплено у статті 9 Конституції, і що обумовлює існування дієвого правозахисного механізму, передбаченого Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.

У зв’язку з цим виникає необхідність у створенні нових органів, а також модернізації вже діючих засобів, дозволяючих людині ефективно захищати свої права і свободи. З цією метою у найбільш розвинутих країнах світу було впроваджено інститут омбудсмена. Омбудсмен – це складний соціально-правовий феномен, оскільки він є не тільки правовою установою, а й відповідним типом політичної і правової культури, сукупністю суспільних зв’язків і відносин.

Вперше його будо засновано у Швеції в 1809 році. Є думка, що цьому сприяла лібералізація суспільних відносин на початку ХІХ ст., обумовлена появою у даній державі конституційних норм. Шведський риксдаг прийняв у 1809 році Документ про правління. Цей нормативний акт було розроблено під впливом принципу поділу влади Ш. Монтеск’є і спрямовано на урівноваження широких повноважень короля з повноваженням парламенту. Здійснення контролю за цим покладалося на спеціального комісара – омбудсмена. Останній був зобов’язаний стежити за додержанням законодавчих актів органами державної влади і місцевого самоврядування. Його було наділено повноваженнями, пов’язаними із захистом прав і свобод громадян від свавілля адміністрації.

З 1919 р. подібні посади почали створюватися й в інших країнах. Учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.

Ратифікація вищезазначеної Конвенції зумовила появу деяких зобов’язань для нашої держави. Зокрема, органи державної влади мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи громадян, а в разі їх порушення гарантувався б ефективний їх захист. З цією метою, запозичуючи парламентський досвід цивілізованих країн, Україна вперше у своїй державно-правовій історії запровадила посаду Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини ( далі – Уповноважений). Його діяльність спрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносин суспільства з органами державної влади. На постійній основі Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та захист прав кожного на території України та в межах своєї юрисдикції. Демократичний характер даного інституту полягає й у тому, що він виконує правозахисну функцію не лише стосовно громадян нашої держави, а й щодо іноземців та осіб без громадянства.

23 грудня 1997 р. ВРУ прийняла Закон України «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини» (далі – Закон). Цей документ нормативно закріпив існування даного органу.

Уповноважений призначається на посаду ВРУ. Щорічно повинні заслуховуватись його доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини в Україні. Його функції – розгляд звернень, заяв і скарг з приводу порушення прав і свобод, а також вжиття заходів щодо усунення прогалин у законодавстві. У Законі зазначено, що сферою його діяльності є відносини, які виникають між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території нашої держави, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадавими і службовими особами.Закон вказує на випадки припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого.

Для забезпечення діяльності останнього утворюється Секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Закон також закріпляє гарантії роботи Уповноваженого.

На мою думку, піднесення вищезазначеного інституту в ранг конституційного – це визнання державою і суспільством необхідності мати незалежний деполітизований орган, метою якого є гарантування права і справедливості у взаємовідносинах громадянина і державного апарату.

1. Загальна харакитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:

1.1 Виникнення інституту омбудсмена

У правовій демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, права та свободи, захист конституційних прав особи. Втілення в дійсність цих тез має підкриплюватися наявністю в країні мережі відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсмен.

Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визначення терміна «омбудсмена» : “ Служба, передбачена Конституцією чи актом законодавчої влади і яка очолюється незалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, роботодавців або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі дії і представляти доповіді ” [6, с.26].

Цей термін німецького походження, і його корені сягають періоду життя германських племен. Особа, яка обиралась для збирання грошової пені ( віри ) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.

Існують також версії, що поняття походить від слова “ umbud ” ( сила або авторитет ), і має, очевидно, ісландські корені.

Але слід зазначити, що для вивчення даної посади і з’ясування обставин її розвитку необхідно звернутися, перш за все, до прикладу Швеції, де вона і виникла.

Отже, с прийняттям Конституції 1809р. був запроваджений орган уповноваженого з прав людини. Неможливо з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між королем та парламентом. У результаті цього парламент отримав право обирати на противагу канцлеру юстиції уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами, тобто в механізмі держави вперше була створена посада омбудсмена юстиції ( justitieombudsman ). Він є прикладом класичної або сильної моделі, тому йому притаманні надзвичайно широкі повноваження і сфера компетенції.

Починаючи вже з 1919р. подібні органи поступово впроваджуються в інших країнах. Необхідність у їх створені виникає тоді, коли існуюча система управління не спроможна вирішувати контрольні завдання стосовно державної діяльності та постає проблема додаткового захисту прав громадян.

Наступницею Швеції була її сусідка Фінляндія, де в 1919р. було введено інститут омбудсмена. Це було пов’язано із здобуттям даною державою незалежності, прийняттям нової Конституції і загальною реорганізацією влади. Модель правозахисника Фінляндії багато в чому схожа на шведську, це обумовлено близькими правовими системами.

Однак не зважаючи на успіх діяльності шведського омбудсмена, для більшості країн світу посада уповноваженого з прав людини стала відома лише після її впровадження в Данії у 1953р. Саме ця модель з огляду на близькість правової системи як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання. Її унікальною ознакою є й те, що створення даного органу не викликало конфліктів між міністрами.

Успішне функціонування омбудсменів скандинавських держав, правові системи яких суттєво відрізняються, стало доказом можливості його адаптації до різних умов, що підтверджується активним поширенням ідеї уповноваженого з прав людини до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Наступною стала Німеччина, в якій найбільш відчутно назріла потреба у створенні даної інституції, оскільки в ній спостерігалось «панування» виконавчої влади, хоч у ХІХ столітті були запроваджені адміністративні суди та юстиція. Тому у 1957р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу по обороні Західної Німеччини, а згодом (у 1974р.) – Омбудсмен із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц.

Не слід залишати поза увагою створення подібного органу у Новій Зеландії, який запроваджено на основі датської моделі у 1962р. і який на початку своєї діяльності зазнав неабиякого опору з боку чиновників. Однак саме реалізація служби омбудсмена допомогла державі оформити свій специфічний варіант розосередження влади, впровадити в управлінську структуру механізм, який забезпечує контроль за державним апаратом з боку суспільства.

Різні моделі уповноваженого поступово виникали також на острові Кука, у Гвіані, Ізраїлії, Індії, Італії, Швейцарії, Мексиці.

У 1967р. створено інституцію в Англії, яка пристосована до британських умов і якій відповідає «слабка» модель омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, запровадженням «парламентського» фільтру, тобто можливість звернень громадян передбачена лише через парламентаріїв [7, с.110].

Свого часу ідея омбудсмена викликала зацікавленість і в США, де згодом виникли різні його види. Однак посадова особа в цій країні не набула такої популярності, як у Європі. Це пояснюється двома причинами: по-перше, запровадження цього інституту не завжди відповідає реаліям певної держави, по-друге – США притаманна велика роль судової влади [9, с.12].

Ще одним прикладом «сильної» моделі омбудсмена є інститут народного захисника ( DefenderdelPueblo ) Іспанії (1981р.) , який заснований після виникнення проведора – омбудсмена Португалії (1976р.) та наближений до класичного шведського зразка за деякими додатковими повноваженнями.

Досить своєрідним та цікавим є інститут медіатора (посередника) Франції, який створений у 1973 році.

Потрібно також зазначити, що першою країною «соціалістичного табору», яка запровадила подібну посаду, була Польща. Інститут Речника Громадянських Прав у цій державі з’явився в 1981р. як нова, невідома традиційному польському устрою інституція. 15 липня 1987р. Сеймом був ухвалений Закон про Речника Громадянських Прав, відповідно до якого омбудсмен визнається самостійним державним органом, що охороняє права і свободи громадян. Згодом норми цього акту були закріплені у Конституції Республіки Польщі [7, с.111].

Враховуючи позитивний досвід цей інститут запровадили Угорщина, Хорватія, Румунія, Молдова, Литва, Грузія та інші країни. Не стала винятком і Російська Федерація (далі – РФ). 26 лютого 1997р. вступив у дію Федеральний конституційний закон «Про Уповноваженого з прав людини в РФ». Д.Замишляєв зазначає, що це стало важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на подальше закріплення статусу особи, гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина – основних складових правової держави.

Ось черга дійшла і до нашої країни. Після проголошення Україною незалежності у 1991р. одним із питань, яке почали розробляти науковці,було створення інституту омбудсмена. В.Бойцова, Ю.Тодика, М.Орзіх здійснили відповідні дослідження, проаналізували наявний досвід у цій сфері і з урахуванням особливостей національного права нашої держави розробили модель українського омбудсмена. Положення про посаду останнього дістало закріплення у ст. 101 Конституції України. А у ст. 55 Основного Закону нашої країни підкреслено, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого. Ці норми підкриплені Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який був прийнятий 23 грудня 1997р. Отже, запозичений у скандинавських країн інститут омбудсмена був визнаний і запроваджений у багатьох державах, що свідчить про прагнення забезпечити функціонування правової, демократичної системи управління.

1.2 Становлення інституту омбудсмена в Україні

За час здобуття незалежності правозахисний рух в Україні зазнав кординальних змін, які деякі дослідники визначають як кризу. До кінця 1980х років він здійснювався у формі боротьби з тоталітарним режимом за політичні, релігійні та національні права людини, і зокрема, використовувалися такі методи як відстеження порушень, нелегальне поширення відповідної інформації, в окремих випадках проводилися акції протесту.

Нова хвиля правозахисту пов’язана з впровадженням створення в Україні міжнародних об’єднань на кшталт Міжнародного товариства прав людини, а також розробка програм для підтримки такої діяльності. Останній фактор зіграв ключову роль. Основними формами такої діяльності стали просвітницькі заходи та консультації щодо легальних можливостей втілення прав, меншою мірою провадження справ у судах. Найсуттєвішою перешкодою громадським організаціям є те, що вони не мають жодних повноважень представляти інтереси людей. Ефективність правозахисної роботи залишається сумнівною, оскільки прикладів результативного поновлення прав було не багато. Крім того цьому сприяло і чинне законодавство, яке і до останнього часу не відповідає належною мірою міжнародним стандартам. В таких ситуаціях громадські організації залишаються безпорадними. Можливості лобіювання змін до законодавства виникають лише у випадках об’єднання чи координації правозахисного руху, а оскільки конкуренція залишається досить напруженою, то така ідея залишається примарою.

Набуття повноважень для здіснення ефективного захисту прав громадян, порушених органами влади, можливе на основі концепції розподілу влади та здійснення парламентського контролю за дотриманням їх. Таку альтернативу було реалізовано у створені інститута омбудсмена.Ідея запровадження в Україні інституції парламентського Уповноваженого з прав людини не мала джерелом державний правозахисний рух. У пострадянському просторі вперше ця концепція розглядалась політиками в РФ після того, як вона була реалізована ще у соціалістичній Польщі.

За твердженням першого Уповноваженого Н. І. Карпачової, яка є одним з ініціатирів запровадження інституту омбудсмена в Україні, саме польський досвід став ключовим для нашої держави. Тим не менш, враховуючи родинну подібність російського та нашого чинного законодавства, можна говорити про утвердження «російської» моделі вищезазначеної посади.

Нормативне втілення цієї ідеї було закріплено в Конституції України та прийнятому 23 грудня 1997р. Законі, який набрав чинності 15 січня 1998р.

14 квітня того ж року Верховна Рада України (далі – ВРУ) обрала першого в історії нашої держави Уповноваженого – Ніну Іванівну Карпачову.

1.3 Загальна порівняльна характеристика інституту Уповноваженого з омбудсменами інших країн

На сьогодні інститут омбудсмена відіграє надзвичайно важливу роль серед механізмів ефективного контролю за додержанням прав і законних інтересів людини і громадянина з боку органів державного управління.

У зв’язку з цим зростає інтерес до вивчення ролі і правового статусу даної посади у світі. Однак слід зауважити, що в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених недостатньо уваги приділялося порівняльно-правовим дослідженням становлення і розвитку інституту омбудсмена. Через це актуальним та таким, що має безпосереднє практичне значення, є проведення порівняльного аналізу національних моделей вищезазначеного органу.

На даний момент правозахисний інститут функціонує більш ніж у 100 країнах світу. В одних державах ця посадова іменується омбудсменом, в інших – посередником або парламентським уповноваженим з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичним середовищем, неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правових систем.

Можна виділити певні ознаки, що об’єднують усіх омбудсменів. Вони полягають у тому, що статус такої особи характеризується:

1. незалежним становищем в системі державних органів;

2. незмінюваністю протягом усього строку повноважень парламенту, який її призначив;

3. відкритістю та доступністю для усіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод;

4. відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг і звернень;

5. безоплатного надання допомоги;

6. зв’язаністю не тільки правовими нормами, а й уявленнями про справедливість, добро та зло.

У світовій практиці відомо кілька моделей інституту омбудсмена, які розрізняються за порядком призначення, підзвітністю тій чи іншій гілці влади, обсягом контрольних повноважень, доступністю для населення, тому існують і різні підходи щодо їх класифікації [6, с.5].

Зокрема, за місцем правозахисного органу в державно-правовій системі та сферою компетенції можна виділити парламентського (Швеція, Великобританія), виконавчого (Франція, США, Італія) та незалежного (Португалія, Намібія, Нідерланди) омбудсменів. Проте цей поділ є досить умовним, оскільки при наявності загальних рис організація і способи функціонування відомства даної посади в кожній країні має свої національні особливості.

Аналіз положень Закону свідчить про врахування в них основних традицій та досягнень досвіду різних держав світу. Проте особливості перехідного періоду реформування політико-правової, соціально-економічної системи України зумовили національну специфіку законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого. Виходячи з наведеної вище класифікації моделей інституту омбудсмена у світі науковці вважають, що при формувані посади нашої країни враховувалися основні риси парламентської «сильної» моделі. Аналіз мети його функціювання, яка визначена у Законі, свідчить про призначення Уповноваженого бути засобом парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України. Однак порівнюючи з російським законодавством, можна зауважити, що мета діяльності омбудсмена РФ сформульована дещо ширше – забезпечення гарантій державного захисту, прав і свобод громадян [2, ст.1].

Як і в багатьох країнах світу, Уповноважений в Україні призначається і звільняється з посади парламентом держави. Однак порівнюючи з РФ, то її законодавство передбачає більш ускладнений порядок висунення кандидата на дану посаду – дві третіх від загальної кількості депутатів Державної Думи РФ, тоді як в нашій країні необхідно не менше однієї четвертої конституційного складу ВРУ [ 5, ст.8; 2, ст.6].

Аналіз Закону свідчить про відсутність чітких кваліфікаційних вимог до кандидата на дану посаду, хоча, наприклад, шведський закон передбачає обов’язкову юридичну освіту омбудсмена, а в Данії та Норвегії він повинен відповідати кваліфікаційним вимогам посади судді. Закон Угорщини закріплює, що парламент обирає Уповноваженого із числа юристів, які мають видатні теоретичні знання і не менше ніж 10-річну практику роботи з даної професії, великий досвід у проведенні та контролю провадження у справах про захист конституційних прав чи наукові знання в цій галузі. Омбудсменом Македонії призначається особа, яка має вищу юридичну освіту і не менш ніж дев’ять років досвіду роботи на посаді юриста [ 14, c.90].

Сфера компетенції як українського, так і російського, уповноважених поширюється на органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. При виконані своїх повноважень омбудсмени країн наділені досить широкими правами, оскільки можуть вимагати необхідні їм акти для перевірки; невідкладного прийому найвищими посадовцями держави, керівниками інших органів; вимагати пояснення від посадових осіб і громадян; звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини. Крім того,Закон закріплює право українського Уповноваженого бути присутнім і брати участь у засіданнях судів усіх інстанцій. Такий підхід щодо повноважень даної посадової особи відповідає світовій практиці [ 2, cт.13].

Проте оцінка компетенції омбудсменів у Великобританії, Канаді, Франції, Швеції свідчить, що вони наділені значно ширшими функціями. Зокрема, повноваження Речника громадянських Прав у Польщі за своєю юридичною значущістю наближається до прокурорських: він може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора [ 12, c.301].

Також однією з переваг зарубіжних омбудсменів є те, що вони наділені правом законодавчої ініціативи. Саме це, на думку науковців, значно обмежує вплив українського Уповноваженого на законотворення, ініціювання реформ у сфері прав людини.

Доступ до омбудсмена як в нашій державі, так і в РФ, має кожен без обмежень, що свідчить про демократичність та доступність цього правозахисного органу. Порівняльний аналіз умов звернення до даних органів в інших країнах свідчить, що у Великобританії право подання скарги мають особа або група осіб, у Франції та Іспанії – фізична або юридична особа, у Польщі – громадяни, органи місцевого самоврядування, політичні, прфесійні та інші громадські організації. Однак буде доцільним зауважити, що у Франції та Великобританії скарги подаються не особисто омбудсмену, а через одного з членів парламенту, який офіційно звертається до нього з проханням про проведення розслідування. Закон також закріплює право звернення до українського Уповноваженого і через народних депутатів, але вже як додатковий засіб отримання вищезазначеною посадою інформації про порушення прав людини [ 2, ст.16; 6, c.54-55; 12, c.302].

Потребує вдосконалення і механізм організації роботи правозахисного зі зверненнями. Частина 2 ст. 17 Закону передбачає подання їх громадянами лише в письмовій формі, що дещо обмежує можливості. Хоча в більшості країн допускається подання скарг омбудсмену в різних формах, наприклад, у США їх приймають по телефону, при цьому переговори ведуться за рахунок офісу правозахисного органу, що сприяє розширенню відкритості служби для всіх соціальних груп суспільства.

Крім того, в Законі передбачено умову щодо обов’язкового повідомлення заявника про прийняття або про відмову в прийнятті звернення до розгляду Уповноваженим, проте не встановлюється конкретний термін, протягом якого надсилається це повідомлення особі, хоча, наприклад, законодавство РФ встановлює для цього десятиденний термін [2, ст.17; 5, ст.20].

Важливо зауважити, що перевагою українського омбудсмена є те, що він має право вжити заходи щодо захисту прав і свобод людини з власної ініціативи, у той час, як, наприклад, парламентський комісар з адміністративних питань у Великобританії таким повноваженням не наділений.

Це дає підстави, на думку науковців, віднести Уповноваженого нашої країни до групи «ініціативного омбудсмена».

Перевагою правозахисника РФ, порівняно з українським, є організація ним роботи «виїзних приймалень», що дає змогу отримувати оперативну інформацію про ситуацію з прав людини на містах. Також привертає увагу досвід Великобританії та Нідерландів, де в міністерствах і департаментах введені спеціальні посади державних службовців для підтримання зв’язку з омбудсменом, що сприяє налагодженню більш ефективної роботи.

Функціонування діяльності українського Уповноваженого, як і в більшості країн світу, забезпечується у межах виділених коштів, затверджених ВРУ, що забезпечує їх незалежність [ 2, ст.11].

Порівнюючи наближеність правозахисних органів зарубіжних держав до населення з нашою, слід зауважити, що в них запроваджені і регіональні омбудсмени, зокрема, вони діють у Великобританії, Франції, Канаді, Швейцарії, Бельгії, США, Індії і т.д. Так, наприклад, у РФ регіональні уповноважені з прав людини утворені у 20 із 89 суб’єктів країни. Російські науковці, прогнозуючи тенденції розвитку правозахисного інституту, не виключають подальшу децентралізацію його функцій і утворення спеціалізованих органів даної сфери діяльності, наприклад, з прав людини, військовослужбовців [12, c.304].

Проведений аналіз дає змогу зробити висновок, що Закон України у цілому відповідає основним демократичним принципам і нормам, які утвердилися у практиці багатьох країн світу. Однак він також виявив і низку проблем, що потребують законодавчого регулювання. Це стосується, насамперед, розширення можливостей впливу Уповноваженого на посадових осіб, модернізації його діяльності. Подальше вдосконалення правового статусу вищезазначеного органу підвищить ефективність його роботи, як посередника між громадянинами й державним управлінням, сприятиме демократизації системи нашої країни, і є одним із засобів забезпечення права людини на якісну владу.


2. Конституційно-правовий захист Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини

2.1 Специфіка правового статусу Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини

Правовий статус Уповноваженого регулюється статтями 55, 85, 101 і 150 Конституції України, Законом України «Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» та Законом України « Про державну службу».

В Конституції нашої держави ст. 101 передбачено створення нового органу для здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Ст.55 Основного Закону України проголошує, що кожен може звертатися до даної посадової особи за захистом. Конституційне закріплення даних норм свідчить, про вагоме значення діяльності Уповноваженого, який є невід’ємним елементом правозахисного механізму.

Уповноважений є класичним взірцем парламентського омбудсмена, оскільки обирається на посаду ВРУ шляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу [ 2, ст.5].

Інститут українського омбудсмена щодо інших правозахисних механізмів є додатковим (субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини в Україні. Це випливає з частини другої ст.4 Закону, згідно з якою діяльність Уповноваженого доповнює наявні засоби, не відміняє їх і не має наслідком перегляду компетенції державних органів. Він заповнює прогалини і компенсує недоліки парламентського та відомчого контролю.

Місцезнаходженням даної посадової особи є столиця України – Київ. Також треба зазначити, що Уповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба нашої країни та своїм найменуванням.

Діяльність правозахисного органу спрямовується безпосередньо на захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами та чинними міжнародними договорами України; додержання та повагу до них; запобігання їх порушенню або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню чинного законодавства у відповідність міжнародним стандартам у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва; охорону від будь-яких форм дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційних відомостей про особу [2, ст.3].

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної роботи та протягом останніх п’яти років проживає в нашій країні, усе це законодавчо закріплюється у частині другій ст.5 Закону , а також на дану посаду не може бути призначено особу, яка має судимість за вчинення злочину, яка не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Український омбудсмен призначається строком на п’ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії ВРУ, що означає, що він може співпрацювати з різними складами парламенту нашої держави, оскільки терміни їх повноважень не співпадають. Крім того, важливо зазначити, що робота даної посадової особи не може бути припинена чи обмежена у разі закінчення строку повноважень законодавчого органу України, введення воєнного або надзвичайного стану в країні чи в окремих її місцевостях [2, ст.4; ст.5].

Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова ВР або народні депутати (чисельністю не менше однієї четвертої від конституційного складу парламенту). Відповідний комітет ВР подає вищезазначеному органу свої висновки щодо кожної особи, претендуючої на призначення, відповідності її вимогам, передбаченим законом, та підтверджує відсутність причин, які б перешкодили їй обійняти цю посаду.

Призначеним вважається та людина, за яку проголосувала більшість народних депутатів України від їх конституційного складу, про що приймається постанова.

Під час здійснення своїх посадових обов’язків Уповноважений не може без згоди ВР бути притягнутий до кримінальної відповідальності, підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти даної посади може бути порушено тільки Генеральним прокурором України [2, ст.20].

Важливою гарантією незалежності при виконані українським омбудсменом своїх функцій є несумісність його посади. У ст. 8 Закону зазначається, що він не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу, крім, викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії, тобто Уповноважений виступає незаангажованим, деполітизованим інститутом.

Специфічною ознакою правового статусу правозахисного органу є те, що законодавство України чітко регламентує порядок припинення повноважень та звільнення з посади. А саме Уповноважений припиняє здійснювати свої функції за таких обставин: у разі відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень; набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає дану посаду, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;складення присяги новообранним Уповноваженим; смерті особи.

Парламент України може прийняти рішення про звільнення з посади до закінчення терміну тільки у таких випадків: порушення особою присяги; порушення вимог щодо несумістності дільності; припинення громадянства України; неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності. Законом встановлено, що висновок про наявність підстав для звільнення з посади Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія ВРУ. Парламент нашої держави за наявності вищезазначених умов розглядає питання і приймає відповідну постанову про звільнення за поданням Голови ВРУ або не менш як однієї четвертої народних депутатів країни від їх конституційного складу. Уповнажений припиняє свою державну службу, якщо за це проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту [2; ст.9].Специфіка правового статусу українського омбудсмена також випливає з компетенції даного органу, яку я розглянула в наступному розділі.

2.2 Організація діяльності та повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини

Для реалізації своїх завдань і функцій Уповноважений наділений Законом відповідною компетенцією, сферою якої є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина, лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території нашої держави та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами [2,ст.2].

Значними є повноваження українського омбудсмена. Зокрема, він має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням: "про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;"про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.Доступ до інформації, пов'язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

8) відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Наділяючи Уповноваженого досить широкими повноваження, законодавець закріплює за ним і певні обов’язки. Зокрема, дана посадова особа повина додержуватися Конституції, законів України, інших правових актів, прав і охоронюваних інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права. Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію, у тому числі відомостей про особисте життя заявника та інших осіб. Цей принцип діє і після припинення повноважень українським омбудсменом [2, ст.14].

Формою реагування Уповноваженого на факти порушення прав і свобод є акти вищезазначеної посади, які він має право направляти у відповідні органи для вжиття ними необхідних заходів. До них належать:

подання Уповноваженого до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових та службових осіб щодо усунення виявлених порушень [2, ст.13];

конституційні подання – акти реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення про відповідність Конституції, закону України чи іншого правового акта ВРУ, акта Президента чи Кабінету Міністрів, правового акта АРК; офіційного тлумачення Конституції та законів України [3, ст.40,41].

Підставами для провадження справ та призначення перевірок є звернення громадян нашої держави, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; народних депутатів, а також власна ініціатива Уповноваженого. Український омбудсмен приймає та розглядає скарги відповідно до Закону України «Про звернення громадян». Уповноважений не розглядає звернень осіб, які подали позов, заяву або скаргу до суду.

Для реалізації своєї компетенції правозахисник формує Секретаріат, який є юридичною особою. Його структура, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації роботи регулюються Положенням про Секретаріат Уповноваженого ВРУ з прав людини. Основним завданням даного органу є організаційне, правове, наукове, консультативне, інформаційно-аналітичне, експертне, контрольне, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення діяльності Уповноваженого [4, ст.6].

При омбудсмені нашої держави з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватись консультативна рада із осіб, що мають досвід роботи в даній сфері. Уповноважений має право призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених ВРУ [2, ст.10, ст.11].

Тобто уся значущість інституту омбудсмена України проявляється в функціях і завданнях даної посадової особи, діяльність якої організаційно та фінансово забезпечується.

2.3 Особливості взаємодії Уповноваженого ВРУ з прав людини з іншими органами державної влади і місцевого самоврядування

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормативними актами про охорону державної та службової таємниць;

2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень.

Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством [2; ст.22].

Оскільки в законі немає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретних посадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У тому числі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно, суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можуть зазнавати жодного впливу і підкоряються лише закону. Тому його контрольні функції щодо їх роботи стосуються не суті їх рішень, а пов'язані, зокрема, з порушенням термінів розгляду справ, недотриманням процесуальних норм.

Як зазначається в ст. 4 Закону, діяльність цієї посадової особи доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Разом з тим Уповноважений може звертатися з поданням, зокрема, до органів державної влади щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Таким чином, аналізуючи правовий статус Уповноваженого, сферу його компетенції, можливості здійснення захисту порушених прав людини і громадянина можна зробити висновок, що український омбудсмен має особливий статус і функціонує як самостійний інститут, який сприяє органу законодавчої влади здійснювати контроль за дотриманням органами публічної влади, установами, організаціями, вищими органами влади, судами та установами приватного характеру.


3 . Загальні, матеріально-фінансові, особисті Гарантії діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини

Уповноважений – відповідальна державна посадова особа, яка, безумовно, повинна мати необхідні гарантії для реалізації своїх завдань та функцій. Їх можна розділити на загальні, матеріально-фінансові і особисті.

Будь-яка модель омбудсмана базується на високому авторитеті особистості самого омбудсмана. Особливість української моделі, крім цього, полягає у тому, що на Уповноваженого покладається обов’язок у своїй незалежній та неупередженій діяльності в інтересах людини та громадянина керуватися Конституцією України, законами України, а також законами справедливості та власною совістю [2, cт.7]. На цьому наголошувалося в присязі, яку склала перший Уповноважений з прав людини 14 квітня 1998 р. На практиці це означає, що Уповноважений в своїй діяльності постійно має керуватися як принципом верховенства права, так і принципом верховенства прав людини, а також має пропонувати моделі правової та моральної поведінки, які б випереджали діюче в країні законодавство.

Важливою гарантією діяльності українського омбудсмена є те, що він користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень і не може бути без згоди парламенту нашої держави притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Також слід зазначити, що кримінальна справа проти Уповноваженого може бути порушена тільки Генеральним прокурором України. За порушення законодавства щодо гарантій діяльності українського омбудсмена, його представників та працівників Секретаріату Уповноваженого винні особи притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством [2, ст.20].

Також вищезазначеному органу гарантуються трудові права. Так, після закінчення терміну повноважень, на який особу було обрано на посаду Уповноваженого, чинне законодавство надає їй роботу, яку вона займала до призначення і яка зберігається за нею на час виконання нею обов’язків Уповноваженого, а у разі неможливості надання цієї роботи – інша рівноцінна робота на тому ж або, за її згодою, іншому підприємстві, в установі, організації. Вайжливо й те, що Закон закріплює, що життя та здоров’я українського омбудсмена і його представників підлягає обов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання ними службових обов’язків. Кабінет Міністрів України встановлює умови та порядок страхування.

Ефективне функціонування інституту Уповноваженого зумовлюється необхідністю належного фінансового його забезпечення. Виходячи з цього Закон встановлює, що фінансування діяльності правозахисного органу здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Український омбудсмен розробляє і подає на затвердження парламенту нашої держави та виконує кошторис своїх витрат. Міністерство економіки та Міністерство фінансів під час підготовки актів Кабінету Міністрів України про розподіл асигнувань, передбачених у Державному бюджеті та капітальні вкладення, повинні враховувати за поданням Уповноваженого необхідні асигнування на створеня матеріально-технічної бази, необхідної для його діяльності, та будівництва житла. З цією метою Кабінетом Міністрів було прийнято Постанову від 29.11.99 р., згідно з якою було встановлено, що за умовами матеріально-побутового, медичного, санітарно-курортного та транспортного обслуговування, а також забезпечення засобами зв’язку Уповноважений прирівнюється до Голови Конституційного Суду України, а представники Уповноваженого, керівник Секретаріату – до членів Кабінету Міністрів, заступник Секретаріату – до заступника Міністра Кабінету Міністрів і т.д.
Постановою Кабінету Міністрів від 10. 11. 99 р. “Про умови оплати праці Уповноваженого, представників Уповноваженого та працівників його Секретаріату” були встановлені посадові оклади Уповноваженому у розмірі 400, представнику йогоСекретаріату – 380, секретарю консультативної ради – 340 гривень на місяць.

Ще однією важливою гарантією, яка забезпечує незалежність служби омбудсмена нашої країни, є те, що Закон забороняє втручання органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових особ у здійснення його правозахисної роботи [2, ст.20].

Необхідною гарантією, яка забезпечує діяльність українського омбудсмена, є обов’язок співпраці з ним. Закон встановлює, що органи державної влади, місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема:

1. забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначених нормтивними актами про охорону державної та службової таємниці;

2. надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дії та рішень.

Відмова органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в його діяльність з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством [2, ст.22].

Загалом такий підхід щодо повноважень Уповноваженого відповідає світовій практиці. Омбудсмени переважної більшості країн, де вони діють, мають право вимагати необхідні їм для перевірки акти, знайомитися з різними документами, вимагати пояснення від посадових осіб і громадян. Наприклад, омбудсмен Намібії, проводячи розслідування з приводу скарги, має право викликати повісткою будь-яку особу і вимагати будь-який документ. Він наділений правом обвинувачувати особу перед компетентним судом у випадку неявки за повісткою чи ненадання омбудсмену необхідних документів, допитувати будь-яку особу, вимагати від неї співпрацювати і правдивої інформації з розслідуваної справи. Право правозахисних органів Великобританії, Канади і США вимагати необхідну їм для вирішення скарги інформацію прирівнюється за своєю юридичною силою до відповідного права суддів і підлягає обов’язковому виконанню. Омбудсмен Швеції, медіатор-посередник Франції, австралійські омбудсмени мають право накладати штраф на державних службовців, що відмовляються надати потрібну їм інформацію. У Швеції, Франції, Австралії та Великобританії передбачена кримінальна відповідальність за обструкцію омбудсменівської діяльності. В деяких країнах особи, що беруть участь врозслідуванні, наділяються правами і обов’язками, які надаються учасникам судового засідання.

Важливо зазаначити, що законодавство України закріплює гарантії захисту прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого. Кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку,передбаченому чинним законодавством[2, ст.21].

При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому.

Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

Основною гарантією діяльності українського омбудсмена є його самостійність, що випливає зі ст.20 Закону, в я кій зазначається, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справи, які закінчені або перебувають у його провадженні.

Дуже важливо на сьогодні виділити деполітизованість та несумісність посади, оскільки вищезазначений орган не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також він не може бути членом будь-якої політичної партії. Однак він може займатися викладацькою, науковою або іншою творчою діяльністю.

Для більш ефективної роботи омбудсмена законодавством України передбачено створення секретаріату та право Уповноваженого призначати своїх представників у межах виділених коштів. Відповідними розпорядженнями Кабінету Міністрів України посади представників Уповноваженого Верховної Ради україни з прав людини та працівників секреторіату віднесено до категорій посад державних службовців.

Отже, зробимо висновок, що специфіка правового статусу Уповноваженого з прав людини полягає в тому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом sui generis, особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату в умовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційно існуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошук оптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно із збереженням свого незалежного статусу.


Висновок

У ході глибокого вивчення даної теми я зробила висновок, що необхідність створення інституту українського омбудсмена обумовлена багатьма обставинами.

По-перше, недостатнім рівнем забезпечення прав і свобод громадян традиційними процедурами захисту.

По-друге, збільшенням імовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не досить визначеного законодавства.

По-третє, проголошенням приєднання Української держави до розвинених міжнародних стандартів демократії.

І, по-четверте, демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду заяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.

Загалом, історичний досвід свідчить, що необхідність запровадження вищезазначеної посади постає тоді, коли наявні інститути захисту прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах.

Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямовано на охорону прав і свобод людини, розширення обізнаності громадян про порушення органами влади,посадовими особами їхніх прав і свобод. Цей інститут, поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту громадянського суспільства, погоджує інтереси між ними та пом'якшує соціальні суперечності. Діяльність Уповноваженого демократизує суспільство, розвиває правову свідомість.

Нині йде процесс становлення українського омбудсмена. Першій Уповноваженій Н.І.Карпачовій доводиться не тільки вирішувати проблеми, пов’язані з захистом прав і свобод людини і громадянина, а й розв’язувати фінансові, технічні проблеми, невирішемість яких на державному рівні ставить під сумнів подальший розвиток цього інституту. Однак вже на початку її роботи простежується необхідність діяльності подібного органу. Зокрема, за преший рік його повноважень до омбудсмена нашої держави надійшло понад 4 тис. скарг щодо порушення прав і свобод. Уповноважена відвідує лікарні, дитячі заклади. Вперше на державному рівні вона підняла проблему торгівлі українськими жінками і дітьми, внаслідок чого у 1998 році парламентом України було прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на її вирішення. Уповноважена вжила заходів, спрямованих на повернення до нашої країни українських моряків, які стали заручниками на арештованих іноземними державами суднах. Вона бере участь у роботі міжнародних конференцій, симпозіумів. Зокрема, Уповноважена приймала активну участь у створенні та представленні у травні 2008р. Раді ООН із прав людини першої Національної доповіді.

Виконуючи свої функції, український омбудсмен тісно взаємодіє з правоохоронними органами, зокрема з органами внутрішніх справ. Так, з метою перевірки умов утримання заарештованих Н.І.Карпачова часто відвідує тюрми, слідчі ізолятори. Адже у випадках порушення органами прав і свобод людини вона вправі вимагати від їх керівництва вжиття відповідних заходів. Уповноважена має також право ознайомлюватися з таємною інформацією та отримувати копїї документів, що її цікавлять.

Таким чином, інститут омбудсмена – це ефективний, дійовий засіб, за допомогою якого людина може добитися відновлення її порушених прав і свобод, насамперед конституційних.

Однак, як і кожен діючий механізм, даний орган повинен удосконалюватися. На мій погляд, модернізація статусу Уповноваженого має відбуватися як шляхом його коригування в «ширину», тобто запровадження спеціалізованих його представників, так і шляхом удосконалення самого Закону.

Необхідно доповнити Закон нормами, які б давали можливість українському омбудсменові запобігати порушенням прав людини, бо знову ж таки, враховуючи зарубіжний досвід, діяльність вищезазначеного органу повинна запобігати несправедливості та відновлювати несправедливість.

Створення певних спеціалізованих уповноважених дозволить зробити більш продуктивною і дієвою співпрацю омбудсменів із відповідними громадськими організаціями, сприятиме посиленню захисту конкретних соціальних груп населення. Однак запровадження подібних посад має відбуватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого, механізму державної влади, чинної національно-правової системи та менталітету українського народу. Їх введення повинно виступати одним із ефективних варіантів посилення захисту прав і свобод таких членів нашого суспільства, як неповнолітніх, студентів, військовослужбовців тощо.

Не варто залишати поза увагою факт низького рівня правосвідомості населення України, який міг би підняти Уповноважений шляхом проведення роз’яснювальних програм на телебаченні, розробкою та випуском спеціальної літератури ( брошур, газет, журналів ) велик накладом.

Зважаючи на складність та багатогранність даної теми, також потребують спеціального дослідження проблеми взаємодії інституту Уповноваженого з міжнародно-правовоми механізмами захисту прав людини, зокрема Міжнародним інститутом омбудсмена.

Аналізуючи вищенаведене, потрібно зазначити, що для розвитку України як правової держави, а нашого суспільства – як демократичного, права людини повинні бути пріоритетними, набути вищої цінності, виступати обмеженням всевладності держави не лише юридично, а й фактично. А тому, подальше вдосконалення правового статусу Уповноваженого підвищить ефективність його діяльності як посередника між громадянами й органами державного управління, сприятиме демократизації правових механізмів.


Список викоростаної літератури:

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради України.- 1996.- №30

2. Закон України « Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» від 23.12.97 / Закони України. Додаток до щотижневика «Відомості ВРУ». ВРУ, 1999.- №20.- с.99.

3. Закон України «Про Конституційний Суд України»

4. Положення про Секретаріат Уповноваженого ВРУ з прав людини від 19 липня 2005р.//www.ombudsman.kiev.ua/

5. Федеральний конституційний Закон “Про Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації”// Збірник законодавства РФ.- 1997.- №9.

6. Бойцова В.В. Служба защиты прав человека и гражданина. Мировой опыт.- М., 1996.- 408с.

7. Наулік Н.С. Інститут омбудсмена в сучасному світі: порівняльний аналіз//Вісник прокуратури.- 2003.- №10.- с.107.

8. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.- Харків,2001.- с.23.

9. Хаманева Н.Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан.- М., 1998.- с.12

10. Хальота А. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого ВРУ з прав людини//Право України.- 2000.- №3.-с.31-33.

11. Яременко Т.Ф. Інститут омбудсмена як засіб забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні // Збірник наукових праць УАДУ при Президентові України.- 2003.- №1.- с.297-304.

12. Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід//Вісник Академії правових наук України.- 1998.-№2.- с.57-66.

13. Тимченко С.М. Судові та првоохоронні органи України. Навчальний посібник.- К.: «Центр навчальної літератури», 2004.- 304с.

14. Марцеляк О.В. Удосконалення парламентського контролю в Україні через модернізацію статусу Уповноваженоного ВРУ з прав людини// Вісник Академії правових наук України.- 2000.- с.88-93.

15. Наулік Н.С. Український омбудсмен – елемент конституційно-правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина // Бюлетень Міністерства юстиції України.- 2005.- №1.- с.109-115.

16. Тодика Ю.М., Журавський В.С. Конституційне право України. Навчальний посібник.- К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002.- 542с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий