Сутність поняття галузі права у контексті загальної системи права та законодавства

Поняття системи права, її склад за предметом і методом. Співвідношення категорій "галузь права" і "галузь законодавства" в юридичній думці. Значення галузевого структурування права для національної юриспруденції, його систематизація і кодифікація.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНИХ СПРАВ

КРИМСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНИХ СПРАВ

Кафедра теорії та історії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни: "Теорія держави та права"

на тему: "Сутність поняття галузі права у контексті загальної системи права та законодавства"

Виконав:

курсант 1 курсу 3 взводу

Літвінова В.Л.

Перевірив:

Поклонська О.Ю.

м. Сімферополь, 2010 р


ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. система права: поняття, підходи, структура

1.1 Загальне поняття про систему права

1.2 Структура системи права за предметом і методом

Розділ 2. теорІя та практика розподілу права за галузевою ознакою

2.1 Поняття "галузь права" у юридичний думці

2.2 Співвідношення категорій "галузь права" та "галузь законодавства"

2.3 Галузеве право України: проблеми систематизації та кодифікації

Висновок

Література


ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що вітчизняна система права потребує обґрунтування нових концептуальних засад свого розвитку і перебуває у стані реформування в умовах незалежності України та ринкових відносин. Ці об’єктивні перетворення української системи права зумовлюють необхідність глибокого і всебічного аналізу усіх його провідних галузей. Але такі дослідження неможливі без виявлення системних властивостей галузевих норм і детальної характеристики внутрішньої структури різних галузей. Законодавство не може ефективно функціонувати, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємопов’язані та узгоджені, взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою. Упорядкування законодавства – одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації нормативно-правових актів за галузевою ознакою є досить актуальною сьогодні.

Ступінь вивченості. Проблема системи права, зокрема його структурування за галузями зацікавила багатьох вітчизняних дослідників, серед яких О. Бабкін, І. Білас, К. Волинка, О. Зайчук, М. Кельман, А. Колодій, П. Рабинович, Н. Оніщенко, О. Скакун, В. Сухонос, Г. Федоренко та ін. Окрім того, використовувались спеціальні дослідження В. Антоненка, А. Граціанова, О. Рогача з питань систематизації та кодифікації галузевого права взагалі, а також, як приклади, з трудового права (О. Жолневич, П. Проскуряков) та фінансового права (Т. Ямненко).

Метою курсової роботі є розкриття сутності поняття галузі права у контексті загальної системи права та законодавства.

Досягнення цієї мети можливе за умови вирішення наступних дослідницьких завдань:

1) дослідити поняття системи права;

2) охарактеризувати головні підходи до структурування право (за предметом або методом);

3) розкрити зміст поняття "галузь права", зокрема дискусійні питання щодо його визначення;

4) проаналізувати співвідношення понять "галузь права" та "галузь законодавства";

5) визначити значення галузевого структурування права для національної правової системи.

Методи дослідження становлять базові науково-теоретичні положення, що є загальноприйнятні юридичною наукою. За допомогою порівняльного методу з’ясовувались спільні та відмінні проблеми побудови системи права в Україні та за межами нашої держави. Методом історичного аналізу досліджувався процес формування системи права, розглядалися особливості становлення та розвитку їхніх структурних утворень. Системно-структурний метод дав можливість розглянути досліджувані явища в єдності та багатоманітності їхніх елементів та відобразити об’єм і зміст таких понять, як "система права", "галузь права", "галузь законодавства". Формально-логічний та структурно-функціональний методи використані для дослідження чинного законодавства з метою групування галузей права і виявлення недоліків їх існуючого структурування, а формально-юридичний – при тлумаченні правових норм.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що питання про систему права неодноразово був та залишається предметом дискусій серед широкого кола фахівців-правознавців. Підвищений інтерес до цього питання пояснюється великим теоретичним і практичним його значенням. Від правильного його вирішення залежать напрямки систематизації та кодифікації законодавства за галузевою ознакою, проведення наукових досліджень у царині правознавства, викладання юридичних дисциплін.

право галузь законодавство юриспруденція


Розділ 1. система права: поняття, підходи, структура

1.1 Загальне поняття про систему права

Будь-яка система – це упорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньої цілісністю і автономністю функціонування. Будь-яка система передбачає два основних компоненти: по-перше, структуру, тобто певний "набір" стосовно самостійних елементів у рамках єдиного процесу або явища, а, по-друге, взаємодію елементів структури. За іншим визначенням структура – це єдність елементів, закон зв’язку яких виражає впорядкованість, стійкість відносин, вона забезпечує зберігання цілісності, єдності явища як системи, утворює її каркас. При цьому єдність елементів передбачає їх взаємодію між собою, що є способом існування системи. Завдяки взаємодії кожний елемент набуває своєрідних властивостей, притаманних системі у цілому.

Поняття системи безпосередньо стосується правознавства. У юридичній літературі утвердилася думка, що система права – це обумовлена економічним і соціальним устроєм структура права, що виражає внутрішню узгодженість і єдність юридичних норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі, підгалузі та інститути права. Ще одне визначення системи права – об’єктивно зумовлена і узгоджена в її складових частинах внутрішня організація права тієї чи іншої держави [23, С. 386]. Єдність правових норм, що об’єднуються у складну конструкцію, поділену за принципом ієрархії на певні правові утворення, пояснюється єдністю державної волі; правової системи; механізму правового регулювання та принципів права; єдністю кінцевих цілей та завдань, які стоять перед суспільством. Система права має такі характерні риси:

· розкриває внутрішню побудову, організацію права, співвідношення його структурних елементів;

· має об’єктивний характер, відображає реальний стан суспільних відносин;

· складові елементи системи права відповідають усім вимогам системності, а також підлягають процесам інтеграції та диференціації;

· як цілісне структурне утворення, система права має риси єдності, відмінності, взаємодії та узгодженості складових елементів, здатності їх до поділу; обумовленості матеріальними умовами життя суспільства, об’єктивними потребами та інтересами соціального прогресу [23, С. 389].

Існує кілька класифікацій системи права. Так, за призначенням виділяють матеріальне і процесуальне право, за характером урегульованих відносин – приватне і публічне право, а за формою права – звичаєве, прецедентне, договірне і статутне право (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Класифікація системи права

Ознака Вид права
За призначенням

Матеріальне

Процесуальне

За характером врегульованих відносин

Приватне

Публічне

За формою права

Звичаєве

Прецедентне

Договірне

Якщо матеріальне право – це нормативна основа регулювання суспільних відносин у всьому їх комплексі та за галузями права, то процесуальне право – сукупність правових норм, якими регулюється процедура реалізації матеріальних норм права. Норми матеріального права безпосередньо регулюють суспільні відносини, тоді як норми процесуального права встановлюють порядок застосування норм матеріального права. Якщо до матеріального права належать норми кримінального чи цивільного права, то до процесуального – норми кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права.

Розподіл права на приватне та публічне також має глибокий теоретичний зміст. Під приватним правом розуміють систему норм, які регулюють відносини, засновані на приватних інтересах, незалежності та ініціативі індивідуальних власників і об’єднань (корпорацій) під час їх діяльності та в особистих стосунках, у той час як публічне право є системою правових норм, якими регулюються суспільні відносини у сфері публічної влади. На відміну від публічного права, яке регулює і захищає загальні (публічні) інтереси держави, приватне право спрямоване на захист приватних інтересів відповідно до принципів свободи та рівності всіх суб’єктів. До приватного права належать цивільне, сімейне, банківське і трудове право тощо. До публічного права – конституційне, муніципальне, адміністративне, кримінальне, кримінальне-процесуальне, цивільно-процесуальне і фінансове право.

Нарешті, за формою права прийнято розрізняти звичаєве право (сукупність звичаїв, що регулюють певну сферу суспільних відносин); прецедентне право (сукупність юридичних прецедентів, що регулюють ту чи іншу галузь або підгалузь права) та договірне право (сукупність нормативних договорів, які регулюють певну сферу суспільних відносин). У юридичній літературі також є поняття "статутне право" (інші назви – право законів, кодифіковане, декретне право), що визначає сукупність норм права, що закріплені в нормативно-правових актах, які регулюють певну галузь права [15, С. 76].

1.2 Структура системи права за предметом і методом

Структура системи права формується згідно з предметом і методом правового регулювання. Предметом правового регулювання є сукупність соціальних відносин певного виду, що підлягають правовому регулюванню. Метод правового регулювання – це набір юридичного інструментарію (прийомів та засобів), за допомогою яких держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин [Федоренко, С. 175]. У структуру предмета входять: суб’єкти та їх поведінка, явища навколишнього світу та соціальні цінності, з приводу яких люди вступають у правові відносини. Іншими словами, це сфера, на яку право поширює свою дію [24, С. 89].

Метод правового регулювання має такі структурні компоненти:

· встановлення меж регулювання відносин;

· видання нормативних актів, що передбачають права і обов’язки суб’єктів;

· наділення учасників суспільних відносин правоздатністю і дієздатністю, що дозволяють їм вступати в різноманітні правові відносини;

· визначення мір відповідальності на випадок порушення цих настанов.

Отже, метод правового регулювання – це набір юридичного інструментарію (прийоми та засоби), за допомогою якого держава здійснює необхідний вплив на вольову поведінку учасників суспільних відносин. Поряд із загальним методом правового регулювання існують і конкретні методи, характерні для тих чи інших галузей права. До них належать: імперативний, диспозитивний, заохочувальний, рекомендаційний, метод автономії і рівності сторін, переконання і примусу.

Імперативний метод – це метод владних приписів, що містять у собі, як правило, норми-заборони. Він використовується, головним чином, у кримінальному, адміністративному і деяких інших галузях права.

Диспозитивний метод дає суб’єктам відому альтернативну можливість вибору варіантів поведінки в межах закону. Цей метод більш притаманний цивільному, комерційному праву та ін.

Метод заохочення властивий переважно трудовому праву, де діють пільгові системи, спрямовані на стимулювання моральної і матеріальної зацікавленості робітників, підвищення своєї кваліфікації, опанування нових професій та ін. Дія цього методу охоплює, зокрема і галузь адміністративного права, коли мова йде про нагородження відзнаками Президента і медалями, присвоєння почесних звань.

Метод автономії і рівності сторін важливий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового розгляду знаходяться в однаковому процесуальному становищі один перед одним, законом і судом, їхні відносини характеризуються самостійністю. Рівністю суб’єктів відрізняються також багато цивільних правовідносин.

У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомендацій, за допомогою якого держава шляхом організаційної допомоги і сприяння будує свої відносини з фермерськими й іншими сільськогосподарськими організаціями. Як особливі методи правового регулювання використовуються переконання і примус, що виступають як необхідні засоби впливу на свідомість та поведінку людей. У певному поєднанні вони існували й існують у всіх правових системах. Вони притаманні як для права в цілому, так і для окремих його галузей. Слід також зазначити, що всі вказані методи правового регулювання тісно взаємопов’язані між собою і, як правило, використовуються у поєднанні один з одним [23, С. 234]. Структура права складається з норм права, що об’єднуються в інститути і субінститути права. Інститут права – група взаємопов’язаних норм права, що регулюють окремий вид суспільних відносин. Правові інститути здійснюють комплексний вплив на поведінку фізичних та юридичних осіб у різних сферах суспільного життя. В цілому саме право, його інститут формується об’єктивно, а однією з основних ознак останнього е тривалість існування. За певних обставин стабільний інститут права може оформитись у галузь чи підгалузь права, як це, наприклад, сталося з авторським правом. Саме останнє в умовах формування постіндустріального суспільства перетворилося з інституту цивільного права на його підгалузь. Те ж саме сталося з правом соціального забезпечення, яке з інституту трудового права оформилося в самостійну галузь права (див. таблицю 1.2).


Таблиця 1.2. Класифікація інститутів права

Ознака Інститути права
За сферою розповсюдження

Галузеві

Міжгалузеві

За спрямованістю дії

Регуляторні

Охоронними

За роллю в правовий системі

Матеріальними

Процесуальними

Прикладом галузевих інститутів є інститут дарування, адже порядок укладання, права та обов’язки за договором дарування регулюються виключно галуззю цивільного права. Прикладом міжгалузевого інституту є інститут договору, який застосовується як у цивільному праві (той же договір дарування), так і в інших галузях права: сімейне (шлюбна угода), трудове (трудовий контракт), конституційне (конституційний договір), міжнародне (міжнародний пакт) тощо.Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотримання стабільності у міжнародному житті й на заохочення торгових та інших контактів між державами. Міжнародне право ґрунтується на міжнародних угодах, його норми у разі протиріч із нормами національного права, тобто внутрішнього права держави, мають перевагу.

Якщо регуляторний інститут пов’язаний, наприклад, з купівлею або продажем, то охоронний інститут стосуються цивільно-правової відповідальності. Матеріальним є інститут спадкування, а процесуальними – інститут притягнення до кримінальної відповідальності. Іноді правовий інститут, крім норм права, може складатися з субінститутів і об’єднуватись не в галузі права, а в підгалузі. У такому сенсі субінститут права – це сукупність правових норм, що регулюють певний різновид суспільних відносин [24, С. 131].

Характерною ознакою інституту права є його функціонування на основі певних, притаманних лише даному інституту права принципів. Так, інститут виборчого права в демократичній державі побудований на засадах загального, прямого, рівного виборчого права при таємному голосуванні. В умовах же авторитарної держави виборче право ґрунтувалося на принципах цензового підходу за певними ознаками (стать, класова приналежність та соціальне походження, матеріальний достаток).


Розділ 2. теорія та практика розподілу права за галузевою ознакою

2.1 Поняття "галузь права" у юридичний думці

Для систематизації права велике значення має зміст поняття "галузь права". З одного боку, галузь права – це така структурна частина права, одиниця його системи, якої закономірно притаманні специфічний предмет, метод, механізм, принципи регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. У такому теоретичному аспекті усі галузі права, як елементи його системи, є однакові та характеризуються одними й тими ж об’єктивними показниками. З другого боку, галузь права – це той самий структурний компонент його системи, але тільки узятий вже не безвідносно до його емпіричних ознак і властивостей, а конкретно, з характерними для галузі соціальним призначенням, правовим змістом і формою його виразу, регулятивним і охороннозахисним механізмом, метою та завданнями. Отже, мова тоді йде про галузі права не взагалі, абстрактно, а цілком визначено, скажемо, про галузі цивільного, кримінального, трудового права, котрі емпірично розрізнюються в реальній системі права (так само, як і у системі законодавства). Для того, щоб та чи інша сукупність (частина) правових норм могла бути визнана як галузь права, вона повинна мати усі необхідні об’єктивні ознаки елементу системи права. У відсутність хоча б однієї з таких ознак відповідна сукупність (частина) правових норм не може розглядатись у якості галузі права [17, С. 55].

Галузь права – порівняно автономна в системі права сукупність правових норм та інститутів, якими регулюються однорідні суспільні відносини. Галузь права є основним елементом системи права. Як частина цілого галузь права взаємодіє з іншими галузями і з системою права в цілому. Існує кілька критеріїв щодо класифікації галузей права (див. табл. 2.1).


Таблиця 2.1. Класифікація галузей права

Ознака Галузь права
За генезисом правового регулювання

Галузі системоутворюючого рівня

Галузі методоутворюючого рівня

Галузі предметного рівня

За предметом і методом правового регулювання

Профілюючі галузі

Спеціальні галузі

Комплексні галузі

Український дослідник Д. Лук’янець пропонує поділ галузей відносно відповідної функції права, відносно генезису правового регулювання. При цьому він виділяє галузі, що розташовані на системоутворюючому, методоутворюючому та предметоутворюючому рівнях. На системоутворюючому рівні розміщені правові норми, що визначають коло первинних суб’єктів права та їх правовий статус. Це зумовлено тим, що необхідно взагалі окреслити коло можливих суб’єктів права і визначити їх правове положення. До галузей права, які розміщені на системоутворюючому рівні, належать, насамперед, конституційне право, адже Конституція України визначає правові статуси громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування. На думку вченого, оскільки правові статуси складаються не тільки з комплексу прав та обов’язків суб’єктів права, а й з їх правосуб’єктності, то цілком логічним є віднесення до конституційного права тих процесуальних норм, якими регламентується порядок створення зазначених органів і порядок набуття фізичними особами громадянства [14, С. 4-5].

У свою чергу, вітчизняний дослідник П.Д. Проскурякова дійшов висновку, що "у теорії права вироблено спеціальні критерії, за допомогою яких здійснюється розподіл усієї системи права на окремі самостійні галузі права". Такими критеріями, на думку цього дослідника, прийнято вважати предмет правового регулювання, метод, принципи права, наявність системи законодавства, зацікавленість законодавця у виділенні окремої галузі тощо" [18, С. 185-186].

Наступним питанням правового регулювання є питання стосовно його методів. Саме тому в системі права далі час методоутворюючий рівень. Згідно з ним у характеристиці галузей права домінуючим буде саме метод правового регулювання. До таких галузей належить:

· адміністративне право, що спирається виключно на імперативний метод, тобто метод команд;

· цивільне право, що спирається виключно на диспозитивний метод, який надає сторонам певну автономію;

· судове право (цивільний процес, кримінальний процес тощо), що орієнтується як на диспозитивний метод (рівноправність сторін у суді), так і на імперативний метод (суд має стосовно сторін відповідні владні повноваження).

Третім рівнем системи права є предметний рівень. Особливістю предметних галузей права є те, що основним критерієм їх виділення є суто предмет правового регулювання, і на цьому рівні практично збігаються галузь права і галузь законодавства. Класифікацію предметних галузей можна здійснювати за такими критеріями:

· за характеристикою суб’єктів правовідносин – банківське, сімейне право;

· за об’єктом правовідносин – житлове, земельне, фінансове право;

· за змістом правовідносин – господарське, підприємницьке право.

Проте існують також інші класифікації. Так, деякі дослідники окремо за предметом правового регулювання виділяє міжнародне право (міжнародне приватне і міжнародне публічне право) і національні галузі права. Академік НАН України Ю. Шемшученко виділяє профілюючі, спеціальні і комплексні галузі права [23, С. 56]. За його визначенням – профілюючі галузі – це галузі права, що характеризуються чітким предметом і методом правового регулювання. До профілюючих галузей належать норми: конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального і цивільно-процесуального права. Спеціальні галузі – це галузі права, що утворилися на основі інститутів чи підгалузей профілюючих галузей права згідно а першим законом діалектики. До спеціальних галузей права належать сімейне (сімейне право було підгалуззю цивільного права), трудове, фінансове (було підгалуззю адміністративного права), виправно-трудове право і право соціального забезпечення (було правовим інститутом). Комплексні галузі – це галузі права, що утворилися на межі профілюючих чи спеціальних галузей права і характеризуються чітким предметом правового регулювання і комбінованим методом. У даному випадку комбінований метод полягає в поєднанні імперативного і диспозитивного методу. До комплексних галузей права належать аграрне, екологічне, господарське право. Так, наприклад, господарське право поєднує методи адміністративного та цивільного права.

Нарешті, слід визначити таке поняття, як підгалузь права. Це частина певної галузі права, яка об’єднує правові норми та інститути, які регулюють суспільні відносини, що мають певне самостійне значення в межах її відповідного типу. Наприклад, цивільне право складається з підгалузей: право власності, зобов’язальне, спадкове, авторське право тощо. Фінансове право можна поділити на підгалузі банківського та податкового права. Підгалузями природно-ресурсного права є лісове, надрове, водне права. Підгалузь права є необов’язковим структурним елементом системи права, адже в процесуальних галузях вона відсутня [23, С. 57].

2.2 Співвідношення категорій "галузь права" та "галузь законодавства"

Система права дуже тісно пов’язана із системою законодавства – зовнішньою формою права, що виражає побудову його джерел, тобто систему нормативно-правових актів. Право не існує поза законодавства, а законодавство у широкому його розумінні майже тотожне праву.

Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке. Широке трактування включає в поняття законодавства акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке – акти законодавчих органів (закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію). У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти держави, чим знижувалася значимість закону, відбувалася його девальвація. Закон "обростав" підзаконними, особливо відомчими, нормативними актами, і його значення як основи законності та правопорядку в державі нівелювалося. Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства [21, С. 202].

У контексті досліджуваної проблеми велике значення має питання поняття, ознак і структури системи законодавства. Законодавство України не може функціонувати, якщо воно не є системою, складові якої тісно взаємопов’язані, узгоджені і взаємовплив яких ретельно регламентується чіткою ієрархічною побудовою. Система законодавства – це єдиний комплекс діючих нормативно-правових актів держави, структурованих на складові елементи залежно від характеру врегульованих нормативним актом відносин і його юридичної сили. Для системи законодавства характерними є то, що вона включає сукупність нормативно-правових актів; має форму диференційованої системи; заснована на принципах субординації і координування її структурних елементів. Структура системи законодавства – це внутрішня організація упорядкованих нормативно-правових актів, що виражається в їх узгодженості і поділі на галузі та інститути законодавства.

У такому контексті галузі законодавства – це великі об’єднання нормативно-правових актів за певними сферами правового регулювання суспільних відносин, що характеризуються єдністю змісту і форми та мають системні зв’язки між собою. За іншим визначенням галузь законодавства – це внутрішньо узгоджена сукупність нормативно-правових актів та окремих приписів, що об’єднуються на підставі предмета правового регулювання. Галузі законодавства складаються з інститутів законодавства. Інститут законодавства, у свою чергу, це система нормативних приписів галузі законодавства, що регулюють певну сукупність суспільних відносин.

Отже, законодавство – форма існування насамперед правових норм, засіб надання їм визначеності й об’єктивності, їхньої організації й об’єднання в конкретні правові акти. Але система законодавства – це не просто сукупність таких актів, а їхня диференційована система, заснована на принципах субординації і координації її структурних компонентів. Взаємозв’язок між ними забезпечується за рахунок різноманітних чинників, головним із який є предмет регулювання й інтерес законодавця в раціональній, комплексній побудові джерел права [16, С. 76].

Розрізняють три основні види структурної організації законодавства: галузеву структуру, субординаційну та федеративну.

1. Галузева (горизонтальна) структура – нормативно-правовий акт, галузевий інститут, підгалузь, галузь, правовий комплекс (комплексна галузь).

2. Субординаційна (вертикальна) структура зумовлена різною юридичною силою нормативно-правових актів.

3. Федеративна структура розглядається як організаційний принцип, що виходить із федеративної форми державного устрою, який передбачає наявність двох основних рівнів законодавства — федеративного (загальнодержавного) та законодавства суб’єктів федерації (це актуально, наприклад, для Російської Федерації).

Система законодавства України будується за галузевою і субординаційною структурами. Враховуючи існування в Україні Автономної Республіки Крим, можна зробити висновок про те, що у побудові українського законодавства частково є ознаки і федеративної структури. Такий висновок підтверджується нормами розділу X Конституції України. Автономна Республіка Крим – невід’ємна складова частина України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Вона має свою Конституцію, яку приймає її Верховна Рада і затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення її Ради міністрів не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання [22, С. 154].

Галузева відокремленість увінчує систему законодавства. Подібне відокремлення можливе за умови, якщо воно відбиває особливості змісту правового регулювання. Відокремити у законодавстві можна тільки те, що відокремлюється в дійсності. Будова законодавства розуміється як система лише тому, що вона є зовнішнім виразом об’єктивно існуючої структури права.

Структура права для законодавця виступає як об’єктивна закономірність. Тому в його рішеннях щодо системи законодавства, будівлі нормативно-правових актів неминуче виявляється реальна, об’єктивно обумовлена потреба існування самостійних галузей права, підгалузей, інститутів, юридичних норм. У процесі правотворчості законодавець має виходити з особливостей окремих підрозділів права, своєрідності їх співвідношення один з одним. Проте система права і система законодавства нетотожні. Між ними є суттєві розбіжності, що дозволяє говорити про їх відносну самостійність [12, С. 171].

По-перше, це виражається в тому, що первинним елементом системи права є норма, а первинним елементом системи законодавства виступає нормативно-правовий акт. Юридичні норми галузей права – це будівельний матеріал, із якого складається та чи інша конкретна галузь законодавства. Але при побудові кожної законодавчої галузі будівельний матеріал може використовуватися в різному наборі й у різноманітному сполученні певного нормативного акта. Ось чому галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права.

В одних випадках ми можемо констатувати факт, що галузь права є, а галузі законодавства немає (сільськогосподарське право, право соціального забезпечення, та ін.). Такі галузі не кодифіковані, а діючий у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різноманітних правових актах, що потребує уніфікації. Не виключено й зворотну ситуацію, при якій галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство, Повітряний кодекс та ін.). Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається з галуззю законодавства (цивільне, кримінальне, трудове, адміністративне правота ін.). Такий варіант найбільш бажаний, тому що зближення двох систем, їх гармонійний розвиток підвищує ефективність функціонування усього правового механізму. Є так звані комплексні галузі законодавства, що виникли зі сполучення норм адміністративного, цивільного і деяких інших галузей права. Найважливішим із них є господарське законодавство.

По-друге, система законодавства за обсягом поданого в ньому матеріалу ширше системи права, тому що вміщує положення, котрі не можуть бути віднесені до права (різноманітні програмні положення, вказівки на мету і мотиви видання актів та ін.).

По-третє, в основі розподілу права на галузі й інститути лежать предмет і метод правового регулювання. Тому норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності. Галузі ж законодавства, регулюючи визначені сфери державного життя, виділяються тільки за предметом регулювання і не мають єдиного методу. Крім того, предмет галузі законодавства містить у собі дуже різноманітні відносини, у зв’язку з чим галузь законодавства не є настільки однорідною як галузь права.

По-четверте, внутрішня структура системи права не збігається із внутрішньою структурою системи законодавства. Вертикальна структура системи законодавства будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів, компетенції органа, що видає їх, у системі суб’єктів нормотворчості.

Єдність принципів розподілу правотворчої компетенції міждержавними органами на кожному з рівнів дозволяє виділити два субординаційних зрізи законодавства: акти вищих органів державної влади та акти вищих органів державного управління. Вертикальна ж структура права – це його поділ на норми, інститути, галузі та ін. В основі горизонтальної структури законодавства лежать горизонтальні зв’язки між елементами системи законодавства, звичайно похідні від характеру взаємозв’язків між складовими частинами предмета регулювання. За таким структурним розкладом галузі законодавства не збігаються з галузями права і їх кількість перевищує кількість галузей права.

По-п’яте, якщо система права носить об'єктивний характер, то система законодавства здебільшого зазнає впливу суб'єктивного чинника і багато в чому залежить від волі законодавця. Об'єктивність системи права пояснюється тим, що вона зумовлена різноманітними видами й особливостями суспільних відносин. Суб'єктивність законодавства відносна, тому що вона теж у відомих межах детермінована визначеними об'єктивними соціально-економічними процесами [25, С. 4].

Ось основні причини розбіжності деяких галузей права і галузей законодавства:

1. Об'єктивна неможливість висловити зміст кожної окремої галузі права в одному нормативно-правовому акті. Збіг галузі права і галузі законодавства є можливим тоді, коли галузь законодавства представлена актами, однієї юридичної чинності – законами, і число актів невелике (наприклад, Кримінальний кодекс). У більшості випадків зміст галузі права виражений у численних нормативних актах. Навіть конституційне право представлене за допомогою складної системи законів.

2. Залежність системи законодавства, формування його галузей від цілеспрямованої діяльності суб’єктів, пов’язаної з його систематизацією, від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Переосмислення, відновлення, вдосконалення законодавства внаслідок його переорієнтування на демократичні цінності: а) послідовна демократизація порядку формування і функціонування законодавчих органів, їх професіоналізація, забезпечення високої якості законів; б) формування цивільного суспільства, правової системи в напрямку розвитку соціальної правової держави, охорони і захисту прав і свобод людини та інші. Результатом цього процесу є уплітання в правову тканину нових теоретичних конструкцій, формування нових галузей та інститутів законодавства, у тому числі на базі підгалузей та інститутів права, покликаних створити оптимальну базу переходу до ринкових відносин, та ін.

4. Орієнтування системи законодавства не лише на галузь права, але й на галузь державної діяльності, на державний устрій. Це неминуче призводить до появи галузей законодавства, які не відбивають галузі права, є комплексними.

5. Обумовленість системи законодавства формою державного устрою країни (федерація), що припускає наявність у кожній галузі нормативних актів на рівні як федерації, так і суб’єктів федерації [23, С. 355].

Необхідність проведення поділу між системою права і системою законодавства викликана, крім іншого, потребами систематизації законодавства, тобто діяльністю державних органів, спрямованої на упорядкування законодавства, приведення його у чітку, логічну систему.

Встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства – важливе теоретичне завдання. Належне його вирішення покликане забезпечити доступність, скорочення небажаної множинності актів, їх узгодженість і правильне застосування на практиці.

Важливо також зазначити, що структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули, формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають загальну частину тощо.

Отже, система законодавства є головною, але не одною лише формою існування системи права, оскільки: 1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які підтримувалися тільки-но виниклою державою (т. зв. "дозаконодавче право"); 2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі (т. зв. "показаконодавче право"). До "позазаконодавчого права" належать й такі юридичні форми права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір. Розбіжність галузей права і галузей законодавства не виключає наявності позитивної тенденції до їх відповідності, їх "вирівнюванню".

2.3 Галузеве право України: проблеми систематизації та кодифікації

Характерною рисою функціонування сучасного суспільства і держави є зростання ролі права та закону як основної форми його зовнішнього виразу. У цьому контексті процес становлення та розвитку державності незалежної України нерозривно пов’язаний із створенням нового законодавства. Це пояснюється також неможливістю ефективного функціонування будь-якої держави без збалансованої системи законів. Правовою основою, підґрунтям цієї системи є Конституція України, яка відкрила шлях до реформування всієї системи нормативно-правових актів. Прийнята Верховною Радою України в 1996 році вона [1] стала своєрідним поштовхом до прискорення процесу приведення діючого законодавства у відповідність до нових політико-економічних, соціальних, правових принципів побудови незалежної, правової держави та громадянського суспільства.

Слід мати на увазі, що система права кожної держави відображає характер і особливості суспільних відносин у цій державі і самі суспільні відносини, є динамічною і постійно змінюється, розвивається. Тобто, якщо виникають нові суспільні відносини, які потребують правового врегулювання, то це зумовлює виникнення нових правових норм, правових інститутів і навіть галузей права. Наприклад, не так давно виникло екологічне, космічне право. З цивільного права виділились такі галузі, як господарське, житлове право тощо[14, С. 5].

Оскільки окремі суспільні відносини можуть припинятися, то це зумовлює відпадання потреби в окремих правових інститутах або галузях права. Наприклад, зі зникненням колгоспів відпадає потреба в колгоспному праві. Треба підкреслити і умовність будь-якого поділу правових норм на галузі, оскільки кожна галузь права є відносно самостійною системою норм, тому що вона тісно взаємодіє з іншими галузями права, що й призводить до появи таких понять, як "комплексна галузь права" або "міжгалузевий правовий інститут". Саме тому всі галузі права конкретної держави й утворюють правову систему цієї держави. Єдність усіх галузей права обумовлюється соціально-економічними і правовими передумовами [9, С. 72].

Сучасний етап розвитку законодавства України пов’язується з необхідністю його гармонізації, уніфікації та систематизації. Це зумовлюється рядом причин та факторів, основними серед яких є наступні. По-перше, існування низки нормативних актів, що у відповідності до принципів правонаступництва діють з часів Радянського Союзу. Потребує вирішення проблема їх узгодження із прийнятими за період незалежності актами. По-друге, функціонування сучасної правової системи визначає необхідність приведення законодавства у відповідність з об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства. По-третє, прийняття значної кількості нових нормативно-правових документів нерозривно зв’язане із вирішенням завдання приведення їх у непротирічну, узгоджену систему, а визнання Української держави міжнародним співтовариством у якості суб’єкта міжнародних відносин пов’язується з проблемою гармонізації та уніфікації національного законодавства у відповідності з принципами міжнародного права [27, С.2].

Саме ці фактори і зумовлюють значне підвищення ролі систематизації права за галузевою ознакою, зокрема такої її форми, як кодифікація. Разом з тим, потрібно зазначити, що на виконання Конституції України за рокі її дії було прийнято кілька сотень нових законів (у тому числі і чимала кількість кодифікованих), багаточисельні зміни та доповнення до яких зумовили неузгодженість та суперечливість нормативних актів. Необхідно констатувати і той факт, що кількість діючих нормативно-правових актів не завжди свідчить про їх якість. Багато законів приймались безсистемно, воні швидко переставали задовольняти викликам часу, не вписувались у систему вже прийнятих кодифікаційних актів, або навіть суперечили один одному.

Важливим кроком до здійснення систематизації законодавства, зокрема його кодифікації, повинна була стати Державної програми розвитку законодавства України до 2002 року. Нею передбачалося прийняття таких важливих кодексів, як Кримінальний, Цивільний, Господарський, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Цивільний процесуальний, Податковий, Соціальний, Адміністративний; Кодекс України про адміністративні правопорушення, Адміністративно-процесуальний кодекс. У новій редакції планувалось прийняти такі кодекси, як Митний, Земельний; Кодекс законів України про працю, Кодекс законів України про шлюб та сім’ю [27, С. 4].

Однак на практиці прийняття цих необхідних, стратегічно важливих кодифікаційних актів затягнулося. Це зумовилось низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників. По-перше, сам процес розробки проектів кодексів є непростою справою, яка вимагає консолідації зусиль науковців, практиків, народних депутатів. По-друге, створення кодифікаційних актів такого рангу вимагає чималих фінансових витрат. По-третє, законодавчий матеріал, що систематизується, повинен об’єктивно потребувати кодифікації. По-четверте, значну роль у певному затягуванні прийняття кодексів зіграли політичні амбіції та небажання пошуку компромісу окремими політиками та науковцями. По-п’яте, в Україні, на жаль, не розроблено науково-теоретичних рекомендацій щодо правил підготовки та прийняття кодифікаційних актів за окремими галузями права [27, С. 5].

Важливим кроком до створення системи законодавства України стало прийняття та схвалення Кримінального, Бюджетного [2], Земельного [3], Цивільного [7], Господарського, Митного та Сімейного кодексів [5]. Однак, певна невизначеність прийняття цих актів, колізійність їх норм (особливо це простежується на прикладі Цивільного та Господарського кодексів), відсутність обґрунтованих науково-теоретичних рекомендацій щодо правил підготовки кодифікаційних актів знову ж таки призвела до декларативності деякіх їх положень.

Отже, стан галузевого законодавства на сучасному етапі не зважаючи на прийняття важливих кодифікаційних актів суттєво не поліпшився. З одного боку, велика кількість прийнятих законів свідчить про значне реформування законодавства в напрямку, визначеному Конституцією України, з іншого – законодавство залишається суперечливим; механізм його реалізації є декларованим. Тому механічне зростання кількості нових законів у майбутньому може мати негативні наслідки для системи законодавства, оскільки воно само по собі не може ліквідувати існуючі недоліки.


ВИСНОВОК

Отже, питання про структурування право, зокрема його розподілу на галузі та підгалузі, є одною з центральних проблем юридичної науки та практики. Без його вирішення неможливе подальше удосконалювання діючого законодавства суб’єктами кодифікаційної діяльності з метою поліпшення його якості та підвищення правового регулювання суспільних відносин. Адже, як зазначає відомий український дослідник П.М. Рабинович систем права є "об’єктивною основою систематизації законодавства" [15, С. 79].

Досвід існування України як суверенної держави переконливо свідчить, що швидко і кардинально змінити правову систему у відповідності з реальними економічними і політичними умовами, сформувати національну законодавчу систему, виробити надійні механізми реалізації прийнятих законів досить складно. Тому вкрай потрібна розробка нової, науково обґрунтованої стратегії й тактики розвитку галузевого національного законодавства, яка буде мати як наукове, так і практичне значення. Одними із суттєвих теоретичних питань, які вимагають негайного вивчення і мають надзвичайно велике практичне значення, є дослідження поняття, ролі та значення понять "галузь права" та "галузь законодавства".

Вдосконалення галузевої структури права в Україні неможливо без подальшої систематизації та кодифікації національного законодавства. Кодифікований акт, звичайно, очолює систему взаємопов’язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чи окремий інститут законодавства. Тож, великого значення набуває загальна кодифікація (кінцевою метою якого може бути створення загального "кодексу кодексів"), галузева кодифікація законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо), а також спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Провідні вітчизняні правознавці дійшли думки, що чинне галузеве законодавство періодично потрібно систематизувати та впорядковувати. В результаті буде досягнута певна системність правових актів і юридичних норм. Без систематизації нормативно-правових актів неможливо удосконалити галузеве законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки у процесі правотворчості. Право ж повинно адекватно відповідати на виклики часу, бути ефективним та модерновим. Доки ж в Україні будуть діяти галузеві закони або ж навіть кодексі, що досталися "у спадок" з радянських часів, сталий розвиток нашої країни як демократичної та правової державі буде утруднений.


Список використаної літератури

Нормативно-правові акти

1. Конституція України: прийнята Верховною Радою України на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

2. Бюджетний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189.

3. Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.

4. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, 37. – Ст. 446.

5. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.

6. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492.

7. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – С. 356.

Підручники

8. Васильєв А.С., Борщевський І.В., Іванов В.В., Канзафарова І.С., Притченко Р.С., Труба В.І. Теорія права і держави: Підручник. – Харків: Одіссей, 2007. – 447 с.

9. Кельман М.С. Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.

10. Лисенков С.Л., Колодій А.М., Тихомиров О.Д., Ковальський В.С. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

11. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. – 656 с.

12. Теорія держави і права: Академічний курс: Підручник/ За ред. О.В.Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

Наукові видання

13. Антоненко В.О. Кодифікація як самостійна форма систематизації правових джерел // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 35-42.

14. Лук’янець Д. Про структуру системи права // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 12. – С. 3-6.

15. Рабинович П. Система права – об’єктивна основа систематизації законодавства (гносеологічний аспект) // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1999. – С. 305-311.

16. Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні. – К., 2002. – 131 с.

17. Погорєлов Є.В. Право як система (загально-теоретичний аспект) // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия "Юридические науки". – 2008. – Т. 21 (60). – № 1. – С. 50-60.

18. Проскуряков П.Д. Понятійний апарат учення про принципи трудового права // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2009. –№ 3. – С. 182-189.

Навчальні посібники

19. Бабкіна О.В., Волинка К.Г. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посібник. – К. : МАУП, 2004. – 144 с.

20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навч. посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. – 270 с.

21. Луць Л.А. Загальна теорія держави та права: Навчально-методичний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 412 с.

22. Рабинович П.М. Основи загальної теорії держави та права: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 174 с.

23. Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навч. посібник. – Суми: Університетська книга, 2005. – 536 с.

24. Федоренко Г.О. Теорія держави і права: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2006. – 232 с.

Автореферати дисертацій

25. Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – 18 с

26. Жолнович О.І. Система трудового права України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Львівський національний університет ім. І. Франка. – Львів, 2008. – 16 с.

27. Рогач О.Я. Кодифікаційні акти в системі законодавства України: Автореф. дис... канд. юрид. наук / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – 19 с.

28. Ямненко Т.М. Фінансове право: галузь права, навчальна дисципліна і наука: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 19 с.