регистрация / вход

Заходи заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки у запобіганні злочинності

Зміст законодавчої бази регулювання суспільних відносини. Правові та організаційні аспекти формування суспільно корисної мотивації. Співпраця громадськості із правоохоронними органами у галузі кримінальної політики та створення волонтерського руху.

Реферат

Заходи заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки у запобіганні злочинності

В Україні існує певна законодавча база, яка врегульовує суспільні відносини у досліджуваній сфері, проте вона потребує свого вдосконалення через відсутність системного підходу регулювання, застарілість деяких положень та неврахування нових тенденцій розвитку суспільства, відсутність наукового обґрунтування та односторонній каральний підхід до рішення проблеми.

Нами будуть окремо розглянуті правові аспекти формування суспільно корисної мотивації, а потім – організаційні для більш чіткого уявлення комплексу і структури запропонованих пропозицій.

Так, аналізуючи чинне законодавство України доходимо висновку, що воно спрямоване на покарання особи у разі порушення норми права (не тільки кримінально-правової норми, а й цивільно-правової, адміністративно-правової, господарської, податкової та ін.), при цьому заохоченню її правомірної корисної поведінки увага практично не приділяється. В цьому контексті зауважимо, що покарання та заохочення є парними філософськими категоріями, тому законодавство України в цілому є одностороннім в бік каральної спрямованості.

Обумовлено це, насамперед, тим, що в умовах панування адміністративно-командних методів управління суспільством у недалекому минулому у свідомості людей склався стереотип мислення, який був обмеженим «командою». Самовизначення особи жорстко регламентувалось правовими нормами, виключаючи будь-яке інакомислення. Переважно державою встановлювались варіанти поведінки, порушення яких супроводжувалось насильницьким їх впровадженням та покаранням за непокору. Наслідком такої політики держави ставало те, що дії особи втрачали внутрішню мотивацію та соціальну активність. Таким чином, штучно створювались умови для перешкоджання свободи розвитку особистості.

Перешкоджання розвитку окремо взятої особистості в цілому призводило до стримування загального розвитку всього суспільства, через що засоби заохочення не набули широкого поширення у процесі правого регулювання суспільних відносин.

Реформування усіх сфер громадського життя, пов’язане зі зміною соціально-економічного та політичного устрою обумовило переорієнтацію суспільних цінностей, коли у центрі громадсько-політичного життя стала людина, яка має право на самовизначення та вільний розвиток своєї особистості.

Повільно починаються процеси формування мотивації, спрямованої на соціально активну поведінку, визнання того, що думка окремого громадянина враховується при вирішенні важливих питань функціонування суспільства і держави. Людина починає розуміти, що вона є власником свого життя. Більш того, на цьому вона вже не зупиняється. Для неї важливою стає діяльність не лише щодо своїх власних інтересів, але й діяльності, спрямованої на досягнення блага для інших людей.

Порівняно із минулими роками сьогодні значно збільшилась активність громадян у всіх сферах громадсько-політичного життя – збільшилась кількість громадських та релігійних організацій, які працюють на добровільних засадах, окремих громадян, які займаються суспільною діяльністю, підвищується рівень правосвідомості населення (хоча й залишається поки що на достатньо низькому рівні). Враховуючи таке зростання громадської ініціативи та активності, повинно змінюватись і законодавство щодо їх реагування. Натомість, доводиться констатувати, що законодавство залишається карально-репресивного характеру, норми заохочення не набули свого поширення.

Вважаємо, що характер правового регулювання повинен змінюватись та діяти відповідно до змінюваних суспільних відносин – перейти від заборонювальних та каральних тенденцій, які на сьогодні залишаються у правовому регулюванні, до тенденцій заохочення ініціативної поведінки, яка є більш значимою та суспільно корисною, ніж «стандартна», яку вимагає держава за допомогою примусу.

Соціальна цінність заохочувальних норм полягає у тому, що вони знімають обмеження, які стримують позитивну активність особистості, надаючи їй свободу діяти [3]. Відміною від зобов’язуючої чи забороняючої норми, де диспозиція є командою «дій так», є те, що заохочувальна норма лише надає право досягти заохочувального результату [1, с. 51]. Застосування стимулювання діяльності і відсутність жорсткого контролю надає особистості більшої свободи для ініціативи та творчої активності.

Державно-владні повноваження у сфері управління реалізуються методом «батога і пряника», але якщо метод «батога» набув свого поширення та є достатньо реалізованим, то метод «пряника» доцільно вдосконалювати та широко впроваджувати у суспільну діяльність.

М.І. Гаврилов зазначає, що владні повноваження неможливо здійснювати без розуміння того, що здійснює вплив на поведінку людини [8, с.79]. Не у будь-якому випадку покарання або стягнення здатні здійснити вплив на вибір особою певної поведінки.

Так, проведений нами аналіз чинного законодавства дає підстави зробити такий висновок: структура законодавчих актів, як правило, передбачає визначення загальних положень, правового статусу, прав і обов’язків, інших важливих аспектів щодо врегулювання певної сфери суспільних відносин. Останнім розділом (без врахування Заключних та Перехідних положень), як правило, регламентується відповідальність за невиконання або порушення вимог закону. Віднайти розділи, які б регламентували заохочення за сумлінне, ініціативне «перевиконання» вимог закону, нам не вдалося.

Виключенням може бути Закон України «Про державні нагороди України» від 16 березня 2000 року N 1549-III, який визначає державні нагороди України вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед Україною [5]. Цей Закон встановлює державні нагороди для відзначення громадян за особисті заслуги перед Україною.

Зауважимо, що в контексті правового регулювання існування цього закону не у повній мірі забезпечує необхідність заохочення суспільно корисної мотивації правомірної поведінки, оскільки державні нагороди, виходячи зі змісту визначення, є найвищою відзнакою за особисті заслуги перед державою. По-перше, зазначене визначення насичене оціночними поняттями, що створює перепони у його тлумаченні та застосуванні, а по-друге, закон залишає поза увагою значний спектр суспільно корисної діяльності, яка також потребує свого заохочення.

Слушно наголошував М. Гернет, що прийде час, коли суспільство, яке піклується сьогодні про покарання, потурбується про нагороди, і, можливо, той, хто не піддається впливу покарання, піддасться впливу нагороди, особливо якщо вона присуджена своєчасно, у момент вагання людської волі у виборі між правомірною і злочинною поведінкою [3, с. 194].

Кажучи про сутність заохочення як заходу схвалення поведінки людини, слід також враховувати психологічні аспекти необхідності схвалення позитивної поведінки суб'єкта. Заохочення як потужний збудник соціально-правової активності, створює у людини позитивний психологічний настрій, надихає до проявів ініціативи, до творчості. Особиста радість перемоги значно зростає, якщо вона схвалена, оцінена, заохочена суспільством, державою. Нагородження, заохочення додає суспільної значущості правомірній поведінці особи, спонукає особу до досягнення більш високих результатів у виконанні своїх обов'язків.

Реалізація суспільно корисної мотивації можлива у різних аспектах суспільної діяльності.Б.Г. Розовський та Л.О Шепеленко вважають, що докорінний перелам у боротьбі з корупцією навряд чи настане, якщо не буде враховано пропозиції громадськості. Кожному випадку позитивної реалізації отриманої інформації бажано давати широкий розголос, запровадити матеріальне заохочення заявника. Якщо інформація не може бути реалізована, заявникові необхідно пояснити причини і він повинен отримати подяку за виявлену громадську активність [13, с. 213]. На необхідності заохочення громадян, які приймають участь у розкритті злочинів наголошують й інші дослідники [4; 120]. Л. Брусніцин, досліджуючи проблеми заохочення за повідомлення про злочин, пише, що одним із факторів, які впливають на результати боротьби зі злочинністю, є готовність громадян приймати участь в цій боротьбі. Кількість повідомлень громадян про злочини у правоохоронні органи зростає за наявності таких умов: 1) забезпечення безпеки осіб, які повідомляють про злочин; 2) матеріальне заохочення (винагорода) за надану інформацію [24, с. 32]. Тому ми вважаємо, що держава повинна створювати необхідні умови щодо усунення перешкод, які заважають особі реалізувати своє право на корисний вчинок. Таке право доповнюється правом на отримання державного заохочення у випадку досягнення результату, який переслідується.

Нами було проведено опитування 400 осіб стосовно того, чи повинна громадськість співпрацювати з правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю. Результати опитування показали, що 25% з цим погоджуються, 59% вважають боротьбу зі злочинністю справою виключно правоохоронних органів, а 16% вказали, що, можливо, співпраця й необхідна, але особисто приймати участь в цьому вони не бажають (Див. Рис).

Чи повинна громадськість співпрацювати з правоохоронними органами в боротьбі зі злочинністю

Вважаємо таким стан справ, встановлений нашим дослідженням, вкрай незадовільним, коли переважна більшість відсторонюється від діяльності щодо підтримання правопорядку та попередження злочинності, значна частина абсолютно не бажає цим займатись. І тільки одна четверта респондентів погоджується на співпрацю із правоохоронними органами.

Необхідно змінювати існуючі стереотипи мислення як для формування мотивації на співпрацю із правоохоронними органами, так і для стимулювання прогресивного розвитку усього суспільства.

Таким чином, за результатами дослідження та враховуючи загальні тенденції у суспільстві щодо небажання співпрацювати з правоохоронними органами можна зробити висновок про те, що суспільство “звикло” до того, що боротьба з протиправними діями та робота щодо виправлення засуджених є виключною справою відповідних державних органів. Натомість, серед населення і в засобах масової інформації все частіше можна зустріти критичні висловлювання щодо неефективності діяльності правоохоронних органів. При цьому керівництво правоохоронних органів наголошує, що значно знизився рівень співпраці з населенням, який негативно впливає на діяльність з попередження й розкриття злочинів.

Паралельно тій частині респондентів, які не бажають співпрацювати із правоохоронними органами (300 осіб), було задано питання: «Чи погодились би Ви співпрацювати за винагороду?», на що отримано відповіді: так – 190 осіб (63,4%), ні – 65 осіб (21,6%), залежно від того, яка нагорода – 45 осіб (15%). При цьому із 235 осіб, які бажають або за умов могли співпрацювати, 230 осіб вказують на бажання отримати грошову винагороду.

З отриманих результатів можна зробити висновок про те, що заохочувальні заходи ще не вичерпали свого застосування на шляху стимулювання суспільно корисної мотивації діяльності громадськості із взаємодії із правоохоронними органами у розкритті злочинів та попередження злочинності в цілому, що потребує подальшого дослідження і впровадження.

Активна співпраця громадськості із правоохоронними органами у галузі кримінальної політики має водночас декілька позитивних моментів:

по-перше, усвідомлення особою того, що їй протистоїть не тільки держава в особі правоохоронних органів, а й суспільство, засуджуючи її протиправну поведінку, в гіршому випадку стримуватиме особу від вчинення злочинів; в кращому випадку вона може свідомо відмовитись від порушення кримінального закону, оскільки відчуватиме протистояння і неприйняття негативної поведінки навіть з боку тієї соціальної групи, в якій вона знаходиться;

по-друге, усвідомлення особою того, що їй призначено покарання, яке є адекватним вчиненому, з яким погоджується суспільство, може сприяти переорієнтації свідомості та засудженню самим винним своїх дій, оскільки покарання призначене не тільки тому, що так бажають державні органи в особі суду, а тому що воно відповідає принципам справедливості, з яким погоджується громадськість;

по-третє, такий підхід сприятиме підвищенню авторитету правоохоронних органів.

Таким чином вважаємо, що логічним продовженням політики держави у сфері боротьби зі злочинністю у контексті стимулювання співпраці із правоохоронними органами має стати розроблення та прийняття Закону України «Про заохочення діяльності з протидії злочинності», який би визначав правові засади заохочення, закріпивши порядок матеріального заохочення за діяльність щодо запобігання злочинності, виправлення засуджених, припинення окремих злочинів, надання інформації, що сприяла розкриттю злочину тощо.При цьому, вважаємо, що право на корисний вчинок має будь-яка особа і коло таких осіб не доцільно обмежувати.Найбільш ефективним видом заохочення у сучасних умовах, за результатами нашого дослідження, є грошова винагорода, яка має призначатись залежно від цінності отриманої інформації.Як вже зазначалось, на сьогодні збільшується тенденція до проявів соціально активної та суспільна корисної поведінки представників громадськості. Така діяльність є різноплановою, реалізується у різних сферах суспільного життя.

Особливої уваги у контексті нашого дослідження набуває така діяльність, пов’язана із запобіганням та боротьбою зі злочинністю. Варто виділити діяльність громадських організацій, релігійних організацій, об’єднань громадян та окремих громадян (волонтерів) тощо, яка спрямована на роботу із такими категоріями осіб:

- засуджені до позбавлення волі та звільнені з місць позбавлення волі;

- особи, які зловживають алкогольними напоями, наркотичними засобами, хворі на СНІД та інші невиліковні хвороби;

- особи, які займаються проституцією;

- особи, які не мають постійного місця проживання;

- неповнолітні злочинці;

- діти, позбавлені батьківської опіки;

- особи, які є постраждали внаслідок вчинення злочину (торгівля людьми, втягнення у злочинну діяльність та інші);

- особи, які є жертвами насилля у родині тощо.

Зауважимо, що вказані категорії осіб потенційно можуть вчинити або вчинюють злочини. Відносно них повинна постійно здійснюватись робота щодо переорієнтації негативної мотивації (помсти, хуліганських мотивів, корисливих мотивів, які найчастіше реалізуються у тяжких злочинах проти життя та здоров’я) на суспільно корисну (допустиму).

Занепокоєння викликає така категорія осіб, як неповнолітні злочинці, діти, позбавлені батьківського піклування, «діти вулиці». Крім того, загрозу ховає у собі категорія дітей, які ростуть у начебто благополучній родині, проте батьки не приділяють достатньої уваги вихованню дитини через власну необізнаність, зайнятість та інші причини як об’єктивного, так і суто суб’єктивного характеру.

Комплекси, які дитина отримує у сімейному вихованні, залишаються із нею майже усе життя, найбільш вразливі моменти, які укорінились у дитячу психіку, можуть у майбутньому стати причиною жорстоких злочинів, причину яких важко буде з’ясувати. Навіть якщо злочинець зростає у зовнішньо нормальній родині батьки часто приділяють багато уваги інтелектуальному й фізичному розвитку дитини, залишаючи без уваги його емоційно-вольову сферу [13].

Поряд із загальним занепадом моральності у суспільстві зростає тенденція до пропагування «легкого» життя, «легкого» заробляння грошей у лотереях, гральних автоматах тощо. Праця, отримання від неї задоволення, все частіше виходить на другий план. Прагнення до заможного, безтурботного життя все частіше реалізується кримінально-протиправним шляхом.

Крім цього, формування мотивації діяльності знаходиться під постійним тиском кримінальної субкультури, яка все більше охоплює всі сфери життя суспільства та створює противагу загальній культурі. Так, за нашими спостереженнями, якщо у 1998-1999 роках кількість радіостанцій «Шансон» складала у межах Донецької області 1-2, то на сьогодні таких станцій, репертуар яких складає «тюремна лірика», ми нараховуємо вже 4. Небезпечність поширення інформації такого роду ми вбачаємо у тому, основний масив репертуару має негативне забарвлення відносно правоохоронної системи держави, пропагує недовіру до працівників суду, прокуратури, міліції, негативне та агресивне ставлення до осіб, які сприяють викриттю злочинної діяльності та сприяють розслідуванню злочинів.

Кримінальна субкультура поволі просякає в загальну культуру населення і руйнує її, нав’язуючи притаманні зразки злочинної поведінки [3, с. 65]. Більш того, думка про те, що судимість – не осуд, а, навіть, честь (за поняттями злочинного світу), набуває свого поширення серед морально несформованої найуразливішої категорії осіб – неповнолітніх 14-17 років [13, с. 56].

Вважаємо окреслену ситуацію критичною. Кримінальна субкультура, про існування якої раніше громадськість лише здогадувалась та яка була відома обмеженому колу осіб, сьогодні ставить під сумнів морально-правові цінності суспільства, які формувались протягом багатьох століть, спираючись на культурну спадщину українського народу. Слушно зазначає О.М. Костенко, що свобода без культури – це свобода сваволі й ілюзій. Вона проявляється у вигляді утопізму, містицизму, екстремізму, аморальності, злочинності та інших видах соціальної психології. Краще за допомогою культури усувати сваволю людини, ніж карати за прояв цієї сваволі у виді злочину [8, с. 45].

Сьогодні необхідний підхід, який би здатен був вплинути на свідомість людини і викликати переосмислення цінностей, якими вона живе. Справедливо зазначає М.В. Палій, що зміст та сенс життя у суспільстві зводиться до забезпечення себе «насолодою» від матеріального, посадового та суспільного статусу. Людина має так чи інакше бути наділена ідеєю, прагненням до досконалого та взірцевого [12, с. 235]. У такому контексті доцільно будувати всю подальшу діяльність щодо формування суспільно корисної мотивації. Тому ефективну допомогу можуть надавати волонтери та волонтерські організації, практика співпраці з якими застосовується в багатьох країнах світу.

Волонтерська діяльність базується на високих внутрішніх моральних засадах особи, прагненні реалізувати себе крізь допомогу тим, хто її потребує, у становленні та розвитку громадянського суспільства. У зміст терміну “волонтерський рух” вкладається добровільна, доброчинна, неприбуткова, вмотивована суспільна діяльність. Не може бути віднесена до волонтерської безкорислива діяльність, яка має одноразовий або випадковий характер чи яка здійснюється на підставі родинних або дружніх стосунків.

На сьогодні питання діяльності волонтерів законодавчо не врегульоване. Так, існує декілька нормативно-правових актів, спрямованих на врегулювання суспільних відносин у сфері здійснення волонтерської діяльності.

Це, зокрема, постанова КМУ «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» від 10 грудня 2003 року № 1895, Концепція проекту Закону України «Про волонтерський рух», схвалена розпорядження КМУ від 15 жовтня 2004 року №748-р (далі – Концепція), постанова ВРУ «Про прийняття за основу проекту Закону України про волонтерський рух» від 29 листопада 2005 року № 3129-IV, наказ міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту "Про затвердження Типового положення про Школу волонтерів центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді» від 30 січня 2006 року № 204.

У Концепції йдеться про численні недоліки у зв’язку із відсутністю єдиного законодавчого акту щодо регулювання волонтерської діяльності, зокрема:

- відсутність, як правило, в бюджетах різних рівнів статті видатків на розвиток волонтерського руху

- слабкість системи заходів загальнодержавного, регіонального і місцевого рівня щодо пропаганди волонтерського руху серед населення, недостатнє його висвітлення у засобах масової інформації

- недостатня визначеність механізму заохочення волонтерів та організацій, що використовують їх послуги, до більш активної роботи, а також порядку відшкодування витрат під час виконання волонтерами своїх обов’язків

- недостатнє, а інколи і невиправдано суворе регулювання окремих питань легітимації статусу волонтера (оформлення на роботу, кваліфікаційні вимоги тощо [7].

Напрямами провадження волонтерської діяльності може бути, зокрема, надання допомоги громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю; громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах; дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування; іншим громадянам, іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах і потребують сторонньої допомоги; участь в охороні громадського порядку, державного кордону, наданні допомоги громадянам у захисті гарантованих Конституцією і законами України їх прав і свобод; захист об’єктів навколишнього природного середовища та об’єктів культури тощо. Вважаємо за доцільне окремим та самостійним напрямком вважати діяльність волонтерів у місцях позбавлення волі, оскільки така практика є міжнародно визнаною та сприяє досягненню значних результатів у виправленні засуджених.

Серед позитивних тенденцій, закріплених у Концепції, варто виділити необхідність розроблення заходів загальнодержавного, регіонального і місцевого рівня щодо пропаганди волонтерства серед населення, в тому числі започаткування проведення щорічного свята “День волонтера", а також сприяння широкому висвітленню волонтерського руху в засобах масової інформації. Вважаємо, що до волонтерського руху може приєднатись будь-яка особа, навіть незалежно від наявності судимості чи перебування на обліках у правоохоронних органах. До того ж, Концепція не висуває особливих умов до кандидатів у волонтери. Вважаємо, що залучення до волонтерської діяльності осіб, які так чи інакше входять до «групи ризику» та перелічені нами вище, має кримінологічне значення у запобіганні вчиненню злочинів перш за все ними ж самими.

Кожна особа має у житті нереалізовані можливості, може бути корисною для іншої особи або для суспільства взагалі. При цьому кожна особа має власні захоплення, переживання – співчуття до покинутих тварин, занепокоєння станом екології, занепокоєння станом осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі або звільнились із зазначених місць, долею малюків із дитячих будинків та багато інших проблемних напрямів соціальної дійсності..

Кожен зможе знайти свій напрямок діяльності, де має реалізувати себе як особистість. Головне – правильно визначитись із таким напрямком. Ми вважаємо, що зазначена суспільно корисна діяльність, відчуття власної значущості у суспільстві та можливість робити добро, здатна переорієнтувати мотивацію особи із суспільно негативної на суспільно корисну.

Таким чином вважаємо, що вкрай необхідно прийняти Закон України «Про волонтерський рух», де визначити поняття волонтерської діяльності та волонтера, принципів її роботи, завдання та сфери діяльності, заходи заохочення волонтерів, а також окремо визначити повноваження та діяльність волонтерів у пенітенціарній системі як вид соціальних послуг із урахуванням особливостей пенітенціарних закладів.

Створення волонтерського руху може стати новою ідеологією загального масштабу на зразок піонерства, комсомольства, рух, у якому людина, незалежно від віку, соціального статусу та інших критеріїв змогла б реалізувати себе як особистість не тільки правомірними засобами, але й засобами, які здатні некаральними шляхами переорієнтовувати інших на вчинення правомірних дій.

Окремої уваги потребують до себе молодь та неповнолітні, які через недостатню сформованість психіки та морально-ціннісних установок є найбільш вразливою категорією для злочинного світу. За даними О. Коноваленка, 37% рецидивістів, засуджених за злочини корисливо-насильницької спрямованості і які відбувають покарання у місцях позбавлення волі в Україні, свій перший злочин вчинили у неповнолітньому віці [8, с.76].

Молодь, прагнучи отримати незнайомі та нові почуття задоволення починає вживати алкогольні напої та наркотичні засоби. Мораль, яка панує у молодіжних кругах, в цілому навіть заохочує такі негативні тенденції. При цьому загальна суспільна мораль не може нічого їй протиставити. Нереалізована енергія дітей та молоді усе частіше стає причинами зухвалих хуліганських актів, актів вандалізму, пошкодження та знищення майна тощо.

Наведена цифра у 37 % дає підстави замислитись над тим, яка категорія осіб потребує уваги у першу чергу. Це означає, що відносно неповнолітніх, які вперше відбули покарання, не було здійснено достатньо повно заходів ресоціалізації, що застосуванням покарання не було досягнуто його мети – виправлення неповнолітнього. І якщо в умовах розвитку неповнолітнього у суспільстві не вдалося втримати його від вчинення злочину, в умовах ізоляції від суспільства тим більше цього зробити не вдасться.

У таких випадках для переорієнтації мотивації неповнолітнього доцільно залучати психологів, психіатрів та інших спеціалістів, які б здатні були надати психологічну допомогу неповнолітньому. Можливо, доцільно було б залучати й священнослужителів, які б допомогли неповнолітньому розібратись у своїх проблемах та знайти власний шлях у житті.

Важливим для неповнолітнього є існування взірця для наслідування. Якщо взірець є позитивним, це значно стримуватиме неповнолітнього від вчинення протиправних діянь, які б засуджувались саме цим взірцем, якщо ж він є негативним – відповідно і наслідування призводе до вчинення протиправних дій.

Вважаємо, що найкращим взірцем для наслідування можуть стати видатні спортсмени, представники шоу-бізнесу та інші публічні люди. Особливо важливими у кримінологічному аспекті є погляди, почуття та настрої вказаних людей, які вони публічно реалізують у своїх суспільно корисних діях, які можуть вплинути на свідомість неповнолітнього та обумовити вибір його подальшої діяльності.

Мотив ідентифікації з іншою особою – бажання бути схожим на героя, кумира, авторитетну особистість – збуджує працювати та розвиватись і є найбільш актуальним для підлітків та молоді, які намагаються копіювати поведінку інших людей.

Ідентифікація з іншою людиною призводе до підвищення енергетичного потенціалу за рахунок символічного «заїмствування» енергії у героя, з’являються сили, натхнення, бажання працювати та робити так, як робить це кумир. Наявність об’єкта для наслідування, з яким би бажали себе ототожнювати підлітки та молодь, в кого б вчились жити та формували свої погляди та систему цінностей – є важливою умовою процесу соціалізації особи [14].

В цьому контексті вважаємо за доцільне залучати до кримінологічного попередження злочинності серед неповнолітніх представників шоу-бізнесу, «зірок» кіно та естради, спортсменів шляхом розширення мережі концертів, тематичних заходів, зустрічей у школах тощо. Зазначена діяльність знову ж таки має заохочуватися державою.

Для зниження негативного впливу «вулиці» та кримінальної субкультури на неповнолітніх та дітей доцільно за державної підтримки створювати спортивні клуби та інші центри дозвілля, які були б доступними будь-якій родині, що дозволить пропагувати позитивну філософію спорту, виховувати особистість та формувати у неї навички здорового та правомірного способу життя. Якщо дитина або неповнолітній починає займатися спортом, його тренер або інструктор може стати взірцем для наслідування, стати порадником у життєвих ситуаціях. Більш того, за таких умов виявляються перепони, які заважають поєднувати вживання алкоголю, наркотичних засобів та паління із зайняттями спортом, тому у перспективі можливе зниження злочинів, вчинених у стані алкогольного сп’яніння, злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, та інших негативних наслідків існування фонових явищ злочинності.

Безумовно, такі заходи потребують значних затрат, проте вони компенсуються у майбутньому зниженням загального рівня рецидиву злочинів, зміцненню моральності, правопорядку у суспільстві та здоров’ю нації в цілому.

Поряд із зазначеними заходами необхідно розробляти та впроваджувати заходи, спрямовані на підвищення рівня правових знань серед населення, що підтримується українським Урядом, шляхом розширення правової пропаганди, основні проблеми якої обговорювались на розширеному засіданні Всеукраїнської міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення [12].

Зокрема, наголошувалось на тому, що багато шкіл та вищих навчальних закладів не мають доступу до нової юридичної літератури, користуються повністю або частково застарілою. Тому зазначена рада ухвалила резолюцію підготувати та подати на затвердження до Кабінету Міністрів України план заходів щодо удосконалення організації правоосвітнього та правовиховного процесу у навчальних закладах України.

Офіційно публікації законів України здійснюються у державних виданнях «Відомості Верховної Ради України», «Офіційному віснику України» та газеті «Голос України». Вважаємо, що для розширення правової пропаганди серед населення такі заходи будуть малоефективними з двох причин: по-перше, зазначенні видання пересічні громадяни навряд чи читають, офіційний сайт Верховної Ради України відвідується здебільшого тими, хто пов’язаний із діяльністю в сфері юриспруденції. По-друге, юридична мова законів не завжди є зрозумілою пересічному громадянину. Таким чином, правова пропаганда потребує якісних змін.

Ми підтримуємо О.М. Литвака, який пропонує відновити правову пропаганду серед населення студентами та викладачами юридичних вузів, працівниками практичних правоохоронних органів, налагодити видання популярних і дешевих брошур щодо роз’яснення застосування кримінального законодавства, сповіщати про зміни у кримінальному законодавстві по телебаченню та радіо, а також нагадувати людям про їх обов’язки за допомогою витягів з КК України на щитах у місцях імовірних правопорушень – міських ринках, митницях, транспортних підприємствах тощо [5, с. 209-210].

У зв’язку із цим хотілося б відзначити позитивну тенденцію, яку ми маємо спостерігати у мережі Інтернет. Так, на молодіжних порталах та сайтах спортивних організацій розміщується інформація щодо особливостей правового регулювання суспільних відносин.

На молодіжному порталі http://www.djerelo.com/index.php знаходимо статтю «Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки», яка не містить відомостей про автора і носить більше публіцистичний, ніж науковий характер. З чого можна зробити висновок, що інформація розрахована на широке коло осіб і розміщена у пропагандистських цілях.

На офіційному сайті Кіокушин-кан Шогакукай Карате України створено сторінку під назвою «Правове поле», в якій знаходимо статтю «Природа правомірної поведінки» [14]. З точки зору наукового обґрунтування вона має певні огріхи та неточності, але, зважаючи, що розрахована на широке коло осіб, необхідно відзначити її загальну позитивну спрямованість.

Зазначені сайти відвідують близько тисячі осіб. Таким чином, позитивну спрямованість розміщення такої інформації на популярних сайтах не можна недооцінювати.


Висновки

Вважаємо, що таку суспільно корисну діяльність із розміщення інформації на сайтах, доцільно заохочувати. Форми заохочення можуть бути різними – як надання пільгових умов функціонування сайту (надання державних коштів щомісячної абонентської плати, надання безкоштовного Інтернет-часу), так і надання висвітлення діяльності таких сайтів у пресі, що підвищить їх відвідуваність та рейтинг.

Отже, на сьогодні Інтернет є найбільш потужним джерелом інформації, тому вважаємо, що пропагування правомірної поведінки у цій мережі є перспективним напрямком загально-соціальної профілактики злочинності, особливо серед молоді, адже майстри бойових мистецтв завжди були і є взірцем поведінки.

Поряд із гуманістичною філософією бойових мистецтв надається її відображення у правовому полі України, що свідчить про те, що «спортивна» мораль їй не суперечить. Більш того, здійснюється поширення юридичих знань серед відвідувачів сайтів, можна констатувати підвищення рівня правосвідомості. Зазначення юридичної відповідальності за порушення норм права здатне стримувати нестабільних осіб від вчинення правопорушень.

Необхідно виділити ще одну позитивну, на нашу думку, рису поширення правової інформації, особливо стосовно правомірної поведінки, на неправових сайтах.

ЗМІ переповнені інформацією негативного забарвлення (жахливі випадки вчинення злочинів, фільми, які пропагують насильство та агресію, сенсаційні публікації про всесилля мафії, групові та серійні вбивства, інші кримінальні жахи, винуватці яких найчастіше уникають кари та багато іншого, що породжує недовіру громадян до права та держави в цілому, відчуття особистої незахищеності тощо).

суспільний мотивація правоохоронний кримінальний волонтерський


Література

1. Романенко О. В. Пенітенціарна функція демократичної правової держави та роль громадянського суспільства в механізмі її реалізації: автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.В. Романенко. – К., 2004. – 21 с.

2. Сабитов Р.А. Посткриминальное поведение. Понятие, регулирование, последствия / Сабитов Р.А.; Под ред.: Галиакбаров Р.Р. - Томск: Изд-во Том. ун-та, 1985. - 192 c.

3. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину: Монографія / Савченко А.В. – К.: Атіка, 2002. – 144 с.

4. Бабенко А.М. Запобігання органами внутрішніх справ незаконному культивуванню наркотиковмісних рослин: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / А.М. Бабенко. – К, 2007. – 21 с.

5. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния / Баулин Ю.В. – X.: Основа, 1991.-359с.

6. Баулін Ю. Тенденції розвитку сучасного кримінального права України / Ю. Баулін // Юридичний вісник України. – 14-20 квітня 2007. - №15. – С.8-9.

7. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності / Баулін Ю.В. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.

8. Голіна В.В. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з бандитизмом: соціально-правове та кримінологічне дослідження: Монографія / Голіна В.В. – Х.: Регіон-інформ, 2004. – 212 с.

9. Голіна В.В. Судимість: Монографія / Голіна В.В. – Харків: «Харків юридичний», 2006. – 384 с.

10. Готін О. Стимулювання посткримінальної поведінки – перспективний напрям кримінально-правової політики / О. Готін // Право України. – 2005. - №9. – С. 77-79.

11. Елеонский В.А. Поощрительные нормы уголовного права: Учебное пособие / Елеонский В.А. – Хабаровск, 1984. – 108 с.

12. Жеругов Р.Т. Правомерное поведение. Право. Культура. Демократия / Р.Т. Жеругов // Теория государства и права. М.-Нальчик. – 1994. – С. 229.

13. Житний О.О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національний університет внутрішніх справ. – Харків, 2003.

14. Землянська В. Запровадження відновлюючих підходів: зміна погляду на кримінальне судочинство / В. Землянська // Право України. – 2003.- №10.

15. Зер X. Восстановительное правосудие: новый взгляд на преступление и наказание. — М., 1998. – 298 с.

16. Злочинність і влада в Україні в перехідний період: замкнене коло / Розовський Б.Г., Шепеленко Л.О. // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2006. - №1. – С. 208-214.

17. Казміренко Л.І., Мартенко О.Л. Кримінальний кодекс України: психологічний аналіз кримінально-правових понять: монографія /Л.І Казміренко, О.Л. Мартенко. – К.: КНТ, 2008. – 184 с.

18. Капітанська С.А. Правомірна бездіяльність як форма правової поведінки. Дис. канд. юр. наук: 12.00.01 - К., 2005. – 202с.

Капітанська С.А. Причини правомірної поведінки / С.А. Капітанська // Вісник Запорізького державного університу. – 2004. – №1. –

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий