Смекни!
smekni.com

Звичай в цивільному праві України та країн світу (стр. 1 из 8)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

ФАКУЛЬТЕТ МОРСЬКОГО ПРАВА

Звичай в цивільному праві України та країн світу

Одесса - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ

1.1. Поняття і специфічні риси правового звичаю

1.2. Правовий звичай і звичайне право

РОЗДІЛ II ПРАВОВИЙ ЗВИЧАЙ В РІЗНИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ

2.1.Правовий звичай в сім'ї загального права

2.2. Правовий звичай в традиційних і релігійних правових сім'ях

2.3. Звичай в правовій системі України

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

правовий звичай юридичний

Проблема джерел права в юридичній науці розроблена недостатньо, хоча в умовах становлення української державності вона набуває не тільки теоретичної, але і політичної значущості. Визначення і закріплення в ст.1 і ст.8 Конституції України як правової держави, реалізації її принципів, визнання і дія в державі принципу верховенства права не тільки актуалізує розробку, але і припускає наявність науково обгрунтованої концепції джерел права. В той же час, реновація суспільства і держави на основі якісного інших соціально-політичних ідеалів вимагає розгляду поняття і видів джерел права під новою точкою зору. Крім того, на думку ряду учених в це слід вписати досягнення таких наук, як антропологія, історія, етнографія, що дозволяють досліджувати початкові етапи виникнення політичних і правових систем і внести новації до наших уявлень про поняття «джерела права»[1]. У світовому юридичному просторі, де існують і взаємно впливають один на одного різні правові системи, відомі наступні види джерел права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативний договір, релігійні тексти, доктринальні тексти, загальні принципи права, нормативні правові акти[2].

Кожна система права визнає зазвичай одночасно декілька джерел права. Проте їх значення в кожен даний момент може бути неоднакове. Відповідь на питання про джерела права стосовно конкретної країни може мінятися залежно від історичних етапів, від специфічних рис тієї або іншої правової системи, від особливостей національного права в рамках єдиної правової сім'ї і навіть від галузі права, відносно якої питання поставлене. У одні історичні періоди і в одних країнах переважає як джерело права закон (як вид нормативного акту), в інші періоди і в інших країнах – судова практика у вигляді так званого судового прецеденту, в третіх країнах – звичай. Звичай був основним джерелом права на ранніх етапах розвитку рабовласницького і феодального ладу. Відомі були, наприклад, такі звичаї, що перейшли з родового ладу, як таліон (спричинення винному такої ж шкоди, яка нанесена ним), віра (штраф за вбивство людини). Ряд юридичних джерел того часу були головним чином систематизованими записами найбільш важливих правових звичаїв. Ілюстрацією цьому може служити Руська Правда. Правові звичаї містять досвід минулого в стислому вигляді, дають уявлення про характер політичних і соціальних перетворень, якими вони були породжені. І оскільки правові звичаї належать до явищ суспільної культури, які на перших порах зустрічалися в історії всіх народів, їх вивчення допомагає визначити рівень стадіального розвитку суспільства в цілому. Одночасно порівняльне вивчення звичайного права дозволяє встановити не тільки паралелі, але і особливості, властиві тим або іншим суспільствам, і унікальність їх соціальних встановлень. На думку Ж.-Л.Бержеля, у реальному житті звичайне право саме виявляється продуктом органів державної влади, які в ході виконання своїх функцій і при здійсненні конкретних дій незмінно вдаються до практики, яку розглядають для себе як обов'язкову. Навіть на рівні конституції і інститутів найвищого рівня звичай продовжує існувати, і проходження йому вважається обов'язковим, при цьому влада звичаю може перевершувати владу закону. Більш того, у Великобританії, наприклад, звичай залишається ексклюзивним джерелом фундаментальних правил функціонування держави. Конституційному праву Франції також не чужі посилання на республіканську або конституційну «традицію»[3].

Сучасні правознавці констатують тенденцію в західній науці розглядати звичайне право як первинний спосіб створення правових норм, що виникли ще до того, як суспільство конституювалося в політичному відношенні. Англійський юрист А.Н.Еллот таким чином підвів підсумок дискусії про застосування поняття «звичайне право» (незалежно від характеру суспільства) в західній літературі: «Норми, які регулювали життя общин, позначали як примітивне право, раніше право, племінне право, до-право, народне право. Від цих термінів з різних причин відмовилися. Звичайне право – універсально відомий і прийнятий термін».[4] Одночасно звичайне право – це форма існування специфічного джерела права, який підкреслює його походження і неписану форму. Питанням правового звичаю в цивільному праві і присвячена ця курсова робота.

Аналіз джерел та літератури

Звичайне право розглядали вчені Усенко І.Б., Супатаев М.А., Синицина И.Е, Самхарадзе Д.Г., Мурашова С. А., Марченко М.Н., Мальцев Г.В., Лукашук И.И., Лопуха А.Д., Зельцер И.М., Зыкин И.С.,Захарова М.В. Зокрема Зивc С.Л. у монографії „Источники права” (1981) ґрунтовно проаналізував звичайне право. У 2001 році ГрязновД.Г. захистив дисертацію „Соотношение категорий обычного права и правового обычая в юридической науке”. До проблеми звичаю як джерела права зверталися такі видні представники історико-соціологічної (порівняльної) школи, як М.М. Ковальовський, П.Г. Віноградов. Вона знайшла віддзеркалення і в працях глави англійської історичної школи С.Г. Мейна (Мена).

Актуальність теми дослідження. У сучасній правовій науці відсутнє єдине розуміння звичаю як джерела права, і навіть в правовій доктрині однієї і тієї ж країни можна знайти різні визначення правового звичаю. Таким чином, вивчення зазвичай-правових норм дозволяє відновити реальну практику суспільних відносин, зрозуміти механізм існування первинного джерела права, яким виступає правовий звичай. Цим і зумовлена актуальність теми нашої курсової роботи.

Мета і задача роботи. Метою курсової роботи є поглиблення правових знань про звичай в цивільному праві.

Об’єктом дослідження є звичайне право.

Предметом дослідження є звичай в цивільному праві України та країн світу.

Методи дослідження. З метою забезпечення всебічного, повного та об’єктивного аналізу звичая в цивільному праві автор застосовував філософські, загальнонаукові та спеціально-правові методи. Діалектичний метод дозволив встановити особливості не лише становлення, але й розвитку звичайного права. Формально-логічні методи дослідження, зокрема метод синтезу, аналізу, індукції, дедукції, допомогли авторові цієї курсової роботи провести аналіз правового звичаю як джерела права в різних правових системах.

Джерела дослідження. При написанні курсової роботи автор використовував праці про звичайне право, які збережені у Державної науковій бібліотеці імені М.Горького, Науковій бібліотеці імені М. Грушевського, Одеській центральної міській бібліотеці імені І.Франка.

Обґрунтовування структури роботи: Вона складається з введення, двох розділів, висновку і списку використаної літератури. У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету та завдання, об’єкт та предмет. У першому розділі курсової роботи розкривається поняття правового звичаю, а також простежується співвідношення понять «правовий звичай» і «звичайне право».

У другому розділі правовий звичай аналізується як джерело права в різних правових системах. Розглядається звичай в системі джерел права України, наголошується необхідність збереження правових традицій, які несе в собі звичайне право.

РОЗДІЛ I. ПОНЯТТЯ ПРАВОВОГО ЗВИЧАЮ

1.1 Поняття і специфічні риси правового звичаю

Історичною основою правового звичаю виступає звичай як такий. М.Ф. Владімірський-Буданов, простежуючи етимологію цього слова, пише, що звичай в свідомості народу позначає такі поняття, як «правда», «норов», «переказ», «мито» (те, що «пішло» - загальноприйнято відвіку)[5]. Тлумачний словник російської мови трактує звичай як «традиційно сталі правила суспільної поведінки»[6]. Але якнайповніше визначення поняття «звичай» дає М.Н. Кулажников. Зокрема, він підкреслює, що «звичай є стійким правилом поведінки, що виникає на основі однорідних фактичних відносин як явище, що відображає звичні способи у взаємодії людей певної соціальної спільності, в результаті багатократного здійснення цими людьми одних і тих же дій, усвідомлюючи і позитивні оцінки суспільної значущості вказаних правил, дотримуваних через звичку і під впливом громадської думки».[7] Таке визначення, дане Кулажниковим, дозволяє побачити, з одного боку, механізм утворення даного виду соціального регулятора суспільних відносин (багатократне повторення звичної для даної соціальної спільності поведінки в певних обставинах), а з іншою, з'ясувати спосіб забезпечення і охорони звичаю - громадську думку. Спроби деяких авторів звести виконання звичаю до індивідуальної, а не суспільної значущості даної категорії для різних індивідів, на наш погляд, представляються невірними, перш за все внаслідок того, що індивідуальна переконаність в правильності того або іншого правила поведінки, а отже, і індивідуального виконання даного правила веде до появи «звички», а зовсім не звичаю. «У звичаї утілюється авторитет всього суспільства в цілому, всі члени якого переконані в необхідності і непогрішності кожного із звичаїв, складових строгу систему»[8]. До виникнення держави звичаї, що склалися в суспільстві, не мали юридичного значення. У первіснообщинному устрої існують звичаї, але немає звичайного права, яке зароджується разом з утворенням держави і виникненням державного примушення. На ранніх етапах розвитку юридичний звичай і традиція співпадали з правосвідомістю, і, отже, в звичайному праві містяться елементи суспільної ідеології – «модель світу» певної общини. Людина з дитинства засвоювала зведення наказаних норм поведінки, об'єм своїх прав і обов'язків, положення особи в колективі і власне місце в соціальній ієрархії. Мир людських відносин був тут значно ширший і складніший.