регистрация / вход

Класифікація процесуальних гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України

Аналіз сутності правових гарантій, під якими в юридичній літературі розуміють установлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання, застосування норм права. Гарантії нагляду й контролю, правового захисту, юридичної відповідальності.

Класифікація процесуальних гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України

Вступ

правовий гарантія юридична відповідальність

Як уже зазначалося, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави, яка, у свою чергу, відповідає перед нею за свою діяльність. Утвердження й забезпечення їх – головний обов’язок держави (ст. 3 Конституції України). У КПК ця тенденція знайшла своє законодавче закріплення у ст. 2, де на перше місце серед завдань кримінального судочинства поставлено охорону прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь.

Конституційні права та свободи людини і громадянина в Україні забезпечуються за допомогою встановлених законодавством гарантій . Кримінально-процесуальні гарантії особи, як і будь-які інші, неможливо розглядати поза зв'язком із правовою державою. Тільки в такій державі особа є найвищою цінністю, а реалізація її законних прав є її обов'язком. Із цього приводу польський вчений М. Новицький пише, що в правовій державі існують чіткі, стабільні й усім відомі, так би мовити, правила гри між людиною і владою, що в ній остання може досить чітко передбачити, як влада реагуватиме на її поведінку, бо в цій державі правлять не самоправні чиновники й посадові особи, а чіткий закон .

Як бачимо, завданням кожної демократичної держави є реальне забезпечення прав і свобод людини. Це положення знаходить своє закріплення як у міжнародних актах (ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права), так і в національному законодавстві (ч.2 ст. 3 Конституції України). Особливості такої держави полягають у тому, що всі її структурні частини й елементи функціонують на засадах принципу поділу влади, у точній відповідності своєму цільовому призначенню. Наділені владними повноваженнями, ці структурні частини й елементи у специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства, всю свою роботу узгоджують з чинним законодавством. Посадові особи несуть персональну відповідальність за обмеження прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією та іншими нормативно-правовими актами.

Індивід повинен формуватись у сфері свободи, яка становить собою органічне середовище його мешкання. Там, де відбувається її обмеження, неминуче виникає психологічна деформація особи [1, с. 61]. Одним з істотних аспектів свободи людини є взаємозв'язок з державою. Саме тому в таких взаємовідносинах, немов у дзеркалі, відбивається ступінь демократизму останньої. Держава, – писав К. Маркс, – виступає посередником між людиною і її свободою. Важлива особливість таких взаємовідносин виражається в тому, що їх характер визначається взаємною відповідальністю, взаємообов'язками один перед одним. Обов'язки держави перед людиною досить різноманітні. Вона, всі її органи мають діяти на засадах законності, забезпечення охорони правопорядку, інтересів суспільства, прав та свобод громадян. Здійснюючи всю цю багатогранну й різносторонню діяльність, держава й усі її органи зобов'язані не порушувати існуючих законів.

Визнання невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини, усвідомлення того, що вони належать їй за самою її природою, й відбиття цього факту суспільною свідомістю створюють передумови для їх дотримання державою, її органами, посадовцями і службовцями. Така обмеженість держави правами та свободами особи неминуче тягне за собою потребу в наявності певної сукупності суб'єктивних прав, у необхідності існування правових механізмів та інституцій, які давали б можливість людині захистити їх перед державою, її органами, посадовими і службовими особами, пред'явити правові вимоги до останньої з метою примусити її додержуватись Конституції й законів. Таким чином, першочерговим обов'язком держави є створення належних механізмів реалізації гарантій, що забезпечують дотримання основних прав і свобод громадян. Це положення закріплено й у розділі II Конституції України „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”.

У вказаних двосторонніх відносинах між державою й особою на останню також покладаються певні обов'язки. Наприклад, обов'язкове дотримання законів учасниками правовідносин, з одного боку, сприяє функціонуванню держави, а з другого – забезпечує можливість реалізувати свої права іншим учасникам цих правовідносин. Виконання вказаними суб’єктами взаємних обов'язків сприяє зміцненню політичної й економічної могутності держави, захисту її суверенітету й разом із тим гарантує додержання прав і свобод громадян.

Норма ст. 3 Конституції України, згідно якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю є одним з найважливіших, найфундаментальніших правових положень. Механізму забезпечення конституційних прав і свобод особи притаманний багатогалузевий характер. Суттєве місце в цьому міжгалузевому механізмі займають гарантії (щодо кримінально-процесуальної діяльності – кримінально-процесуальні, оскільки саме в процесі кримінального судочинства найчастіше виникає необхідність суттєвого обмеження таких прав і свобод особистості). Вони є складовою частиною правового статусу особи, оскільки лише за допомогою системи гарантій можна реалізувати права, свободи й обов'язки людини і громадянина. Лише реалізація в комплексі правових норм різноманітних галузей права гарантує їх захист. Вони покликані гарантувати й забезпечувати нормальне (тобто встановлене законом) функціонування того чи іншого суспільного і правового інституту. У юридичній літературі вони традиційно розглядаються як засіб забезпечення процесуальних прав.


Класифікація процесуальних гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України

У правових джерелах метою кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особистості визначається запобігання порушенню суб’єктивних прав та інтересів учасників судочинства, сприяння своєчасному його виявленню й повному усуненню, забезпечення особам, які захищають свої інтереси, можливість реально використовувати надані їм права й тим самим сприяти здійсненню завдань судочинства [22, с. 70].

Проблема дефініції поняття „гарантія” й у даний час не має однозначного вирішення, та й у спеціальній літературі не існує однозначного його тлумачення. Однак, на нашу думку, неможливо дати визначення того чи іншого терміна без з'ясування його етимологічного значення. Так, відповідно до словника української мови поняття „гарантія” походить від французького „gаrаntіе”, яке означає поруку в чомусь, забезпечення чого-небудь; умови, що забезпечують успіх чого-небудь. Гарантувати – означає брати на себе відповідальність за що-небудь; давати обіцянку, поруку у виконанні чогось [12, с. 49].

Проаналізувавши загальні інтерпретації поняття „гарантія”, вважаємо можливим сформулювати його як систему або сукупність способів і засобів, які забезпечують існування чи виконання чого-небудь. З урахуванням даного визначення можемо зробити висновок, що гарантіями прав та свобод особи в загально-правовому розумінні є система або сукупність способів і засобів, що забезпечують усім і кожному рівні правові можливості для набуття й реального здійснення цих прав.

Такими гарантіями для людини і громадянина вважаються умови, засоби, способи, які забезпечують всебічну охорону прав та свобод особи й дотримання їх у повному обсязі. Поняття „гарантії” охоплює всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод індивіда, на усунення можливих перешкод їх повного й належного здійснення. Розрізняють 4 види гарантій – економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.

Як відмічає І.С. Загоруй, загальними формами гарантій, проголошених Конституцією України, виступають: (а) політико-правовий режим, у якому реалізуються основні права, свободи й обов'язки людини і громадянина; (б) матеріальні джерела – загальні гарантії: економічні, політичні й соціально-моральні; (в) юридичні гарантії [7, с. 57]. До першої форми належить сам конституційний лад України, встановлювати і змінювати який вправі виключно народ (ч. 3 ст. 5 Конституції України). Конституційний лад держави як гарантія прав та свобод людини і громадянина трансформований Основним Законом України в систему прав громадян та обов'язків держави по їх забезпеченню і закріплений у статтях 3, 22, 25, 55, 56, 64 Конституції.

Елементами загальних гарантій виступають судовий захист прав та свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 55 Конституції), відшкодування за рахунок держави та органів місцевого самоврядування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів влади, їх посадовими і службовими особами при виконанні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції) та ін. До загальних гарантій прав та свобод особистості відносять і їх міжнародний захист. Існують різні форми захисту прав особи на міжнародному рівні, зокрема, судові та інші міжнародні організації, членом яких є та чи інша держава (Комітет по правам людини; Європейський суд).

Зупиняючись на юридичних (спеціальних) гарантіях, зазначимо, що за своїм змістом і функціональним призначенням вони не однорідні. Цим пояснюється те, що в науці існують різні їх класифікації, які можуть провадитись за різними підставами. Юридичні гарантії прав та свобод людини і громадянина – це правові норми й інститути, що забезпечують можливість безперешкодного дотримання прав особи, їх охорону, а в разі протиправних посягань – захист і поновлення. Юридичні гарантії встановлені Конституцією та іншими законами України [3, с. 555].

До юридичних гарантій також належать правові процедури їх реалізації, право індивіда знати свої права й обов’язки, право на юридичну допомогу, в тому числі й безкоштовну, на судовий захист, оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю, на встановлення юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини. Такими юридичними гарантіями виступає система специфічних юридичних конструкцій, як-от: презумпція невинуватості, неможливість зворотної дії закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення [5, с. 146].

Під правовими гарантіями в юридичній літературі розуміють установлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання й застосування норм права. Існують 2 види правових гарантій – нормативно-правові й організаційно-правові. Перші, в свою чергу, поділяються на матеріальні й процесуальні. Дія правових гарантій спрямована передусім на забезпечення конституційного ладу, верховенства права, конституції й законів, утвердження правопорядку, охорону прав та свобод людини і громадянина, здійснення прямого народовладдя, державної влади й місцевого самоврядування [3, с. 555].

Гарантії конституційні – це теж вид правових гарантій. Вони служать механізмом забезпечення дотримання, виконання, застосування й використання конституційних та інших норм права органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовцями, іншими фізичними та юридичними особами. Ці гарантії мають найвищу юридичну силу, виступають основою правових гарантій, спрямовані на охорону насамперед Конституції України, а також передбачених нею інститутів: основ державного й суспільного ладу; прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; форм прямого народовладдя; Президента України; органів законодавчої, виконавчої й судової влади; інститутів місцевого самоврядування; територіального устрою України тощо.

Гарантії конституційні є нормативними й організаційними. Нормативні поділяються на матеріальні і процесуальні. Пріоритетний вид нормативних гарантій – норми-принципи, зокрема, ті, які забезпечують права та свободи людини і громадянина (ст. 21–64 Конституції) перш за все щодо невідчужуваності, непорушності, невичерпності, рівності, необмежуваності цих конституційних прав і свобод, рівності громадян, презумпції невинуватості особи, принципу неприпустимості зворотної дії закону або іншого нормативно-правового акта в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність суб’єкта, тощо. До нормативно-правових гарантій належать також юридична відповідальність та юридичні обов’язки, передбачені Основним Законом держави [3].

А.П. Гуляєв стверджує, що під процесуальними гарантіями розуміють норми кримінально-процесуального права, які забезпечують вирішення завдань правосуддя, охорону прав та законних інтересів усіх осіб, які беруть участь в кримінальному процесі, а також організацій, установ і підприємств [5].

П.А. Лупинська визначає процесуально-правові гарантії як правові засоби, що містяться в нормах права, забезпечують усім суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності можливість виконувати обов’язки й використовувати надані права [3, с. 52].

У той же час можна поставити питання інакше, коли предметом забезпечення виступають не процесуальні права учасників кримінального судочинства, а конституційні права та свободи людини і громадянина. Так, С.О. Комаров під гарантіями розуміє сукупність умов і засобів, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами й виконувати юридичні обов'язки . Схоже тлумачення наводить О.С. Мордовець. Гарантії, – пише він, – це система соціально-економічних, політичних, етичних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів і способів, що створюють рівні можливості особистості для здійснення своїх прав, свобод та інтересів. Цю точку зору поділяють В.Д. Перевалов і В.І. Леушин .

Дещо в іншому ракурсі визначає цю категорію Л.Д. Воєводін. На його думку, в цих випадках може йтися про певні умови й засоби, покликані забезпечувати, гарантувати нормальне (тобто встановлене законом) функціонування того чи іншого суспільного або правового інституту. Як слушно зазначив науковець поняттям „гарантії” охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на реалізацію й захист прав і свобод, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного дотримання і захист прав від порушень .

Представники теорії права, як правило, під юридичними гарантіями мають на увазі умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охорону прав і свобод усіх і кожного. Аналогічну позицію займають ті вчені, які розуміють під цією правовою категорією правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві реалізуються права і свободи громадян . Широке тлумачення юридичних гарантій запропоновано П.М. Рабіновичем, який вважає, що правильніше було б відносити до них і певні права, і індивідуальні юридичні акти, і засновану на них правозастосовчу діяльність, в яких вона фіксується .

А.В. Зарицький до спеціальних (юридичних) гарантій відносить систему засобів правової охорони суб’єкта і засобів їх правомірної реалізації].

С.С. Алексєєв, Н.В. Вітрук в число таких гарантій включають закріплені нормами права заходи: (а) нагляду й контролю для виявлення випадків правопорушень; (б) правового захисту; (в) юридичної відповідальності; (г) запобіжні та інші правоохоронні заходи, а також процесуальні форми охорони прав [8, с. 178].

Але найбільш повно, з нашого погляду, це поняття охарактеризував

В.М. Корнуков, який указує, що все те, що тією чи іншою мірою допомагає досягненню певних результатів або забезпечує відповідний стан, може бути розцінено як гарантія діяльності або стану, тому що сприяє останній, захищає стан, тобто гарантує їх. Це по-перше. По-друге, загальне поняття „гарантія” часто є досить умовним; воно, так би мовити, є рухливим, оскільки в одному випадку виступає гарантією, в іншому випадку не є нею [12, с. 59].

Переорієнтація завдань КПК на пріоритет прав, свобод і законних інтересів індивідів дозволяє зняти з порядку денного питання про співвідношення гарантій прав та свобод людини і громадянина і гарантій правосуддя. Слід погодитися з правознавцями, які стверджують, що за сучасних умов недопустимо визначати співвідношення зазначених гарантій як вид і рід або ж як ціле й частина. Подібний поділ гарантій лише підкреслює пріоритети суспільних, державних інтересів над особистими, що було характерним для кримінального процесу радянської доби.

Із цього приводу А.В. Зарицький зазначає, що безпосереднє призначення процесуальних гарантій людини і громадянина – охорона й захист їх суб’єктивних прав і законних інтересів у судочинстві, забезпечення реальності прав та їх поновлення в разі порушення. Виступаючи одночасно і гарантіями правосуддя, вони сприяють створенню й підтриманню режиму законності, служать виконанню завдань судочинства, убезпеченню невинуватих від засудження й покарання [7, с. 17].

Незважаючи на різні підходи до розуміння категорії „гарантія” в кримінальному процесі, потрібно зазначити, що всім їм притаманні певні одноманітні риси, серед яких: (а) способи й засоби, які розглядаються в сукупності; (б) їх законодавче закріплення; (в) їх спрямування на досягнення тієї чи іншої мети.

Виходячи з викладеного вище можна стверджувати, що кримінально-процесуальні гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина становлять собою правовий механізм, що виражається в реалізації компетентними органами, посадовими особами і громадянами системи правових засобів у сфері кримінального судочинства, які спрямовані на (а) охорону, забезпечення, реалізацію й захист конституційних прав, свобод та інтересів осіб, потерпілих від злочину, необґрунтованого кримінального переслідування; (б) захист індивіда від незаконного й необґрунтованого обвинувачення й засудження, на поновлення цих прав і свобод у разі їх порушення; (в) реабілітацію кожного, хто необґрунтовано зазнав кримінального переслідування.

З погляду на значимість конституційних прав та свобод людини і громадянина доцільно вирізнити кримінально-процесуальні гарантії їх захисту як вид гарантій. Оскільки категорія „гарантія” є комплексною, без ретельного вивчення якої неможливе подальше вдосконалення засобів охорони й забезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві, то щоб з'ясувати її багатогранність в царині кримінально-процесуальної діяльності, слід проаналізувати сутність кожної з гарантій і навести їх класифікацію.

У науковій правовій літературі не існує одностайності стосовно видів гарантій. Наприклад, пропонується декілька підстав їх класифікації. Вони поділяються за призначенням і службовою роллю на гарантії реалізації й гарантії охорони (захисту) прав та свобод людини і громадянина [7, с. 18]. Достатньо значного поширення отримало розмежування їх на базисні й надбудовні, а також поділ з точки зору суб’єктів їх здійснення. Також їх класифікують на об’єктивні й суб’єктивні, а за галузями права – на конституційно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та ін. Традиційним є поділ гарантій на загальні і спеціальні (юридичні), хоча однозначного поняття останніх у теорії права не склалося.

Л.Д. Воєводін наголошує на тому, що юридичні гарантії прав та свобод безпосередньо пов’язані із застосуванням правових норм і виражаються в правовій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських об’єднань, самих громадян [3, с. 232].

У той же час розглядуваний механізм забезпечення прав людини і громадянина має міжгалузевий характер, у рамках якого можна виокремити матеріально-правові і процесуально-правові гарантії й у подальшому диференціювати їх за належністю до певної галузі права.

Гарантії пов'язують в одне ціле і правове і фактичне становище людини в суспільстві, служать вираженням її соціальної свободи, відповідальності й активності.

Загальноприйнято, що забезпечення прав і законних інтересів особистості досягається завдяки створенню системи гарантій, під якою розуміються: (1) історичні й соціальні умови, а також чинники суспільного життя, які зумовлюють правотворчу й правоохоронну діяльність; (2) способи й засоби, що безпосередньо служать зміцненню правопорядку. Усе це в сукупності становить собою інститут конституційних гарантій прав людини і громадянина, норми якого покликані забезпечувати їм реальну можливість користуватися основними правами та свободами, а також виконувати покладені на них обов'язки.

За сферою діяльності розрізняють гарантії: (а) міжнародно-правові, закріплені в міжнародному праві й відображені в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах та інших правових документах, і (б) внутрішньодержавні, що містяться в конституціях та інших законодавчих актах держав.

За змістом і видом діяльності гарантії поділяються на (а) економіко-правові (закріплення свободи економічної діяльності, соціальне партнерство); (б) політико-правові (механізм народовладдя, поділ і рівновага влади, багатопартійність, плюралізм думок); (в) соціально-правові (заборона на розпалювання соціальної, расової, національної й релігійної відмінності); (г) правові (наявність системи законодавства, незалежного правосуддя, право кожного захищати свої права та свободи всіма способами, не забороненими законом) [21, с. 50].

Галузям регулювання відповідають гарантії: (а) загальноправові (конституційні), закріплені в Основному Законі держави; (б) міжгалузеві, що містяться в Законах (приміром, „Про судоустрій”, „Про статус суддів”); (в) галузеві (матеріально-правові, процесуально-правові), закріплені у відповідних галузях законодавства й відображені в кодексах України – Кримінальному, Кримінально-процесуальному, Цивільному, Цивільно-процесуальному, Сімейному та ін.

С.О. Александров кримінально-процесуальні гарантії розрізняє за характером об'єктів забезпечення на (а) гарантії процесуальних прав, (б) гарантії об'єктивної істини, (в) гарантії цивільно-правових інтересів, (г) гарантії кримінально-правових інтересів [5, с. 16].

С.М. Гробов пропонує декілька підстав для класифікації кримінально-процесуальних гарантій. За колом органів та осіб, у діяльності яких гарантії реалізуються, на його думку, їх можна поділити на 2 групи: (а) гарантії, що реалізовуються в діяльності державних органів і посадових осіб – дізнавача, слідчого, прокурора, суду. Ця група гарантій, вважає вчений, відіграє провідну роль у забезпеченні прав і законних інтересів особи; (б) гарантії, що реалізовуються в діяльності інших суб'єктів кримінального судочинства.

Ще однією підставою для класифікації гарантій є коло осіб, на яких вони поширюються. Дана диференціація, як відмічає С.М. Гробов, зумовлена характерними особливостями самих суб'єктів, які беруть участь в процесі. Це, по-перше, загальні гарантії для всіх учасників кримінального судочинства, іншими словами, універсальні. По-друге, це гарантії, що додатково забезпечують права й законні інтереси лише певних груп суб'єктів, тобто кваліфіковані, до яких належать, наприклад, гарантії: (а) неповнолітніх, (б) німих, глухих, сліпих та інших осіб, які внаслідок своїх фізичних вад не можуть самостійно здійснювати захист власних інтересів, (в) певних посадових осіб і представників влади, (г) осіб, які користуються відповідним імунітетом та ін.

Проте питання про співвідношення цих перших 2-х видів гарантій не знайшло однозначного вирішення. Одні вчені вказують, що гарантії правосуддя охоплюють гарантії прав особистості. Наприклад, М.М. Видря вважає, що гарантії, які забезпечують права особи в кримінальному процесі, практично закладені в процесуальній системі, що конструює діяльність органів правосуддя, і в положеннях, які регламентують провадження по справі на тій чи іншій стадії процесу [3, с. 34]. Цю позицію підтримав також С.О. Александров [5, с. 16–17].

Дійсно, іноді в кримінальному судочинстві гарантії прав громадян і гарантії правосуддя знаходиться в нерозривному взаємозв'язку. Спрямовані на вирішення спільного завдання, вони практично співпадають, тому провести межу між ними неможливо. Наприклад, відповідно ст. 2 КПК завданням кримінального судочинства є не тільки засудження винного, а й виправдання невинного. Якщо притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено невинуватого, судово-слідчі органи зобов'язані його повністю реабілітувати. Системі правосуддя, яка допустила помилку, належить же її виправити. Кримінально-процесуальні гарантії досягнення істини в кримінальній справі служать правильному встановленню фактичних обставин, точній кваліфікації злочину, справедливому покаранню винних, звільненню від кримінальної відповідальності й реабілітації невинуватих.

Разом із тим норми інституту реабілітації служать гарантією інтересів невинуватого громадянина. Його мета – зняти з останнього необґрунтоване обвинувачення й ліквідувати ту матеріальну й моральну шкоду, яка йому була заподіяна судово-слідчими органами. У цьому випадку явно простежується нерозривний зв'язок кримінально-процесуальних гарантій особистості і правосуддя. Але така постановка питання, підкуповуючи своєю переконливістю, дещо спрощує розглядувану проблему, оскільки принципова єдність суспільних і особистих інтересів не виключає можливості їх неспівпадіння, що породжується різними причинами.

Так, слідчі дії, що можуть провадитися із застосуванням процесуального примусу (затримання, арешт та ін.), виступають гарантіями успішного розслідування й розгляду справ, тобто гарантіями правосуддя. Але їх навряд чи можна розцінювати як гарантії прав особистості, зокрема обвинуваченого. І, навпаки, право імунітету свідка, яке закріплено в ст. 63 Конституції України і знайшло своє відбиття у ст. 69 КПК, служить гарантією прав особистості, а гарантій правосуддя прямо не стосується, тому що не сприяє встановленню об'єктивної істини.


Висновки

Таким чином, наведені міркування дозволяють визнати досить переконливим твердження, що кримінально-процесуальні гарантії прав особи і гарантії правосуддя часом значною мірою співпадають, але не слід їх повністю ототожнювати.

Дана класифікація дозволяє найбільш повно з'ясувати функціональне призначення кримінально-процесуальних гарантій.

Оскільки в кримінальному судочинстві реалізуються 3 основні функції – обвинувачення, захист і здійснення правосуддя, то й функціональне призначення процесуальних гарантій треба розглядати відповідно до них. Прокурор, потерпілий, цивільний позивач виконують функцію обвинувачення, мета якої – встановлення об'єктивної істини у справі або реалізація інших інтересів правосуддя. У діяльності вказаних суб'єктів на перший план виходять гарантії останнього, а гарантії прав і законних інтересів особи діють лише в тій мірі, щоб її інтереси не були порушені.

Реалізація прав та обов'язків суб'єктів кримінального судочинства здійснюється шляхом їх діяльності, яка виступає вагомою гарантією забезпечення прав та інтересів учасників процесу. Важливо зазначити, що ця діяльність спрямована на виконання функцій, властивих кримінальному процесу, оскільки вони найчастіше визначаються як вид, напрямок кримінально-процесуального провадження .

На жаль, треба констатувати, що юридична доктрина ще не напрацювала механізмів і юридичних засобів забезпечення раціонального поєднання, гармонії цих інтересів. Звичайно, це велике поле для наукових пошуків з метою вироблення механізмів вирішення конфліктів між реалізацією прав людини й дотриманням суспільних інтересів. Інший, не менш важливий висновок – це готовність держави, її органів до захисту прав людини. Найбільш продумані механізми і правові засоби будуть безсилими, якщо держава не в змозі притягти до відповідальності своїх посадовців за невиконання або неналежне виконання ними обов’язків з охорони прав особи. Безсилля держави робить нереальними багато законів і девальвує Конституцію, перетворюючи її на банальний декларативний акт.


Література

1. Тацій В. Я. Конституція України як основа державотворчого процесу / В. Я. Тацій // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф., 29-30 черв. 2006 р. / за заг. ред. Ю. М. Грошевого, М. І. Панова. – Х., 2006. – С. 5–15.

2. Теймэн С. Суд присяжных в современной России глазами американского юриста / С. Теймэн // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 67–76.

3. Темираев О. Реформа следствия нужна / О. Темираев // Законность. – 2004. – № 1. – С. 33–35.

4. Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. – М. : Юристъ, 1997. – 672 с.

5. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов и фак-тов / под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. – М. : НОРМА-ИНФРА М., 1997. – 570 с.

6. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения / Ю. А. Тихомиров. – М. : Норма, 1996. – 432 с.

7. Уманский Я. Н. Советское государственное право / Я. Н. Уманский. – М. : Высш. шк., 1970. – 448 с.

8. Устимов М. А. Судебный контроль на стадии предварительного расследования : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – Уголовный процесс ; Криминалистика ; Теория оперативно-розыскной деятельности / М. А. Устимов ; Науч. рук. Л. Д. Калинкина. – Саранск, 1999. – 26 с.

9. Фарбер. И. Е. Права человека, гражданина и лица всоциалистическом обществе / И. Е. Фарбер. // Правоведение. – 1967. – № 1. – С. 39-46

10. Фарбер И. Е. Свобода и права человека в советском государстве / И. Е. Фарбер. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1974. – 188 с.

11. Филимонов Б. А. Судебный контроль за арестом в уголовном процессе ФРГ / Б. А. Филимонов // Вестн. Моск. гос. ун-та. Сер. 11 : Право. – 1994. – № 3. – С. 36–44.

12. Філін Д. Функції суду в досудових стадіях кримінального процесу / Д. Філін // Право України. – 2005. – № 1. – С. 63–65.

13. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства / И. Я. Фойницкий. – 4-е изд. – СПб. : Тип. товарищества „Обществ. польза”, 1912. –Т. 1. – 566 с.

14. Характер, причины и способы устранения ошибок в стадии предварительного следствия : методич. Пособие / Воскресенский В. В., Исаенко В. Н., Исмакаев Л. П., Лазарева В. А., и др. – М. : Изд-во ВНИИ проблем укрепления законности и правопорядка, 1990. – 80 с.

15. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе / А. Л. Цыпкин. – Саратов : Юрид. ин-т, 1959. – 334 с.

16. Цыпкин А. Л. Этика советского следователя / А. Л. Цыпкин // Вопросы уголовного процесса : межвуз. сб. – Саратов, 1977. – Вып. 1. – С. 25–34.

17. Чангули Г. И. Конституционные принципы уголовного судопроизводства зарубежных социалистических государств : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 12.00.09 / Г. И. Чангули ; Киев. гос. ун-т им. Т. Г. Шевченко. – К., 1981. – 40 с. – Библиогр. : 37–40.

18. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс / М. А. Чельцов. – М. : Госюриздат, 1951. – 511 с.

19. Шайкенов Н. А. Правовое обеспечение прав личности / Н. А. Шайкенов. – Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 200 с.

20. Шалумов М. Согласие прокурора на арест – бюрократическая проволочка или осознанная необходимость / М. Шалумов // Законность. – 1999. – № 2. – С. 42–43.

21. Шевцов В. С. Право и судебная власть в Российской Федерации / В. С. Шевцов. – М. : Профобразование, 2003. – 368 с.

22. Шейфер С. Взаимоотношения судебной и обвинительной властей / С. Шейфер // Вестн. Верхов. Суда СССР. – 1991. – № 8. – С. 30–31.

23. Шейфер С. А. Следственные действия (система и процессуальная форма) / С. А. Шейфер. – М. : 000 Издательство «Юрлитинформ», 2001. – 208 с.

24. Шило О. Взяття під варту повинно застосовуватися виключно на підставі обґрунтованих процесуальних рішень / О. Шило, Н. Глинська // Право України. – 2004. – № 10. – С. 91–94.

25. . Ф. Гуценко. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Зерцало-М, 2000. – 608 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий