РЕФЕРАТ
Особливості кримінального покарання неповнолітніх (компаративний аспект)
ВСТУП
Усвідомлення необхідності особливого правового ставлення до неповнолітніх, зокрема і в кримінально-правовому аспекті, відбувалося досить повільно в процесі розвитку цивілізації. Відносно розгорнута система правових норм для неповнолітніх, в тому числі й особливості їх кримінальної відповідальності та покарання, виникла у розвинутих західних країнах лише наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.ст. Перший універсальний міжнародно-правовий документ про захист дітей (Декларація про захист прав дітей) був прийнятий лише у 1924 р. під егідою Ліги Націй. Перший в історії суд для неповнолітніх був створений у США в 1899 р. В той же час дослідники підкреслюють, що “... не можна категорично і однозначно стверджувати, що римське право, більш пізні правові акти середньовіччя і тим більше законодавство 18-19 ст.ст. взагалі не залишили нам жодних юридичних свідчень того, що існували спроби уберегти неповнолітніх від жорстокої кари за вчинене діяння”. Ще у давньоримських Законах ХІІ таблиць був сформульований принцип прощення покарання, виправданого неповноліттям. Зокрема, йшлося про можливість непризначення покарання неповнолітньому при наявності двох умов: по-перше, якщо особа, яка вчинила злочин, не розуміла характеру злочинного акта, і, по-друге, якщо сам злочинний акт не був доведений до кінця. Цікаво буде зазначити, що цей принцип діяв протягом тривалого часу в багатьох країнах Західної Європи завдяки рецепції норм римського права (у Франції аж до революції 1789 р.). Окремі норми та положення щодо неповнолітніх містилися у знаменитих Дигестах візантійського імператора Юстиніана в титулі 4 “Про осіб, які не досягли 25 років”. Так, відомий римський юрист Ульпіан писав з цього приводу: “Відповідно до природної справедливості, претор встановив цей едикт, шляхом якого він надав захист юним, оскільки всім відомо, що у осіб цього віку розсудливість є нестійкою ... вразливою для впливу різних спокус”
Першою в історії кримінального права теорією, яка передбачала своєрідний юридичний захист неповнолітніх (щоправда, переважно малолітніх дітей), що вчинили злочини, була так звана концепція кримінальної безвідповідальності. Йшлося про те, що діти та підлітки в силу свого віку не здатні усвідомлювати вчинювані ними проступки як “зло”, а тому не підлягають покаранню. Хоча фактично в цій концепції йшлося про застосування покарання, а не про визнання неповнолітніх невинними. Е.Б.Мельникова підкреслює, що саме тоді, завдяки виведенню зі сфери покарання малолітніх дітей, був закладений фундамент майбутньої персональної підсудності ювенальної юстиції – на базі віку кримінальної відповідальності та його нижньої і верхньої межі [2, с.123]. У XVIII-ХІХ ст.ст. в країнах Західної Європи виник ще один своєрідний кримінально-правовий принцип щодо неповнолітніх – принцип розуміння, згідно з яким суд в конкретному випадку на підставі аналізу всіх обставин справи повинен зробити висновок про те, чи розуміли неповнолітні зміст та значення своїх дій (проте фактично цей принцип носив більше процесуальний, ніж кримінально-правовий характер). В цьому аспекті введення в закон і судову практику принципу розуміння вважалось вирішальним для здійснення функції юридичного захисту прав неповнолітніх в кримінальному праві [7, 124]. Особливе значення цей принцип мав для захисту прав неповнолітніх у тих країнах, законодавство яких не передбачало кримінальну безвідповідальність. Це стосується, наприклад, Франції періоду дії КК 1810 р. Суддя, який розглядав кримінальну справу про злочин неповнолітнього, повинен був при вирішенні питання про кримінальну відповідальність встановити, чи діяв цей підліток із розумінням, тобто чи усвідомлював він, що вчиняє злочин. Навіть і при наявності розуміння, призначене неповнолітньому покарання повинно бути менш суворим, ніж покарання дорослого злочинця. Окремі західні науковці досить скептично оцінюють як принцип кримінальної безвідповідальності, так і принцип розуміння. Наприклад, французький дослідник Ж. Шазель вважав, що при призначенні судом підлітку примусового виховання і кримінальна безвідповідальність, і його визнання таким, що діяв без розуміння, втрачають сенс, перетворюючись у юридичну фікцію. На думку цього вченого, у таких випадках неповнолітній повинен бути звільнений від кримінальної відповідальності, а тому і захищений законом від примусових заходів впливу [Цит. за: 1, с.127]. Сама ідея про необхідність індивідуалізації кримінальної відповідальності неповнолітніх була обґрунтована наприкінці ХІХ ст. представниками соціологічної школи в кримінальному праві [3, с.159].
Загальновідомо, що науково обґрунтований розвиток законодавства будь-якої країни неможливий без врахування як позитивного, так і негативного досвіду інших держав. Повною мірою це стосується і кримінального законодавства України, розвиток і вдосконалення якого без використання порівняльного-правового методу є неможливим. “Порівняння дає можливість визначити спільне та відмінне, бачити як недоліки, так і кращі зразки вирішення певних питань”, – слушно наголошує відомий український криміналіст С.С. Яценко [5, с.438]. На виключне значення компаративного методу звертав також увагу видатний французький вчений М. Ансель: “Вивчення зарубіжного права відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями та аргументами, які не можна отримати навіть при дуже гарному знанні тільки власного права” [6, с.38]. Саме тому досвід іноземних держав щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх, окрім суто теоретико-пізнавального інтересу, має також сприяти вдосконаленню чинного кримінального законодавства України. Із зрозумілих причин особливе значення для України має досвід європейських держав у цій сфері. Певний інтерес становить і кримінальне законодавство інших держав зокрема країн СНД. В цьому зв'язку доцільно проаналізувати кримінальне законодавство розвинутих держав Західної Європи (Франція, Англія, ФРН, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Фінляндія, Італія), держав Центральної і Східної Європі (Польща, Болгарія, Латвія, Литва, Естонія), а також деяких держав СНД (Росія, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан).
Правова регламентація покарання неповнолітніх залежать від особливостей правової системи, до якої належить відповідна держава, а також національної специфіки. Так, в державах континентальної правової сім'ї особливості покарання неповнолітніх передбачені лише в кримінальних кодексах (держави СНД, Латвія, Литва) або як в кримінальних кодексах, так і в спеціальних законах (Італія, Нідерланди, Швейцарія), або лише в спеціальних законах. Наприклад, у Франції діє Ордонанс про відповідальність неповнолітніх правопорушників 1945 р., а у ФРН – Закон про суди для молоді 1953 р. (зі змінами 1961 р.) та Закон про відправлення правосуддя у справах неповнолітніх і щодо діянь, вчинених неповнолітніми (в редакції 1974 р.), в Швеції – Закон про соціальну службу 1980 р. та Закон про опіку над молоддю 1990 р. [7, с.9]. В Англії, яка репрезентує англосаксонську правову сім'ю (в Уельсі діє англійське право, певні особливості має право Північної Ірландії, в той же час правова системи та законодавство Шотландії, зокрема і кримінальне, є повністю самостійним [9, с.135]), діють численні акти із цих питань, зокрема, Закони про дітей 1933 р., 1963 р., 1969 р., Закон про повноваження кримінальних судів 1973 р., Закон про магістратські суди 1980 р., Закони про кримінальну юстицію 1982, 1988 та 1991 р. тощо. Відомий український науковець М.І. Хавронюк у цьому зв'язку звертає увагу на той факт, що питанням кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх в європейських державах часто присвячені спеціальні закони, “а тому у кримінальних кодексах про них не згадується або майже не згадується. Такий підхід застосовано в Австрії, Сан-Марино, Іспанії, Данії, а також у Франції та ФРН” [4, с.430].
З поміж пострадянських держав спеціальних розділів з питань покарання неповнолітніх не мають лише КК Молдови та Пенітенціарний кодекс Естонії (фактично – це не кримінально-виконавчий, а саме кримінальний кодекс у загальноприйнятому його розумінні), але водночас цей акт все ж регулює деякі питання покарання неповнолітніх. В Україні, як відомо, питання покарання неповнолітніх регулюються виключно нормами КК.
Норми кримінального законодавства щодо покарання неповнолітніх у більшості держав, за загальним правилом, поширюються на осіб, які не досягли 18 років (нижча вікова межа залежить від конкретної держави, зокрема, мінімального віку кримінальної відповідальності). Такою є ситуація в більшості пострадянських держав (Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Вірменія, Грузія), а також у деяких країнах Центральної і Східної Європи (Польща, Болгарія, Естонія, Латвія). Водночас в законодавстві багатьох державах передбачено, що спеціальні положення щодо покарання неповнолітніх можуть бути застосовані і щодо осіб, старших 18 років. При цьому неповнолітні можуть ще й поділятися на певні вікові групи. Так, в Англії вони поділяються на дві категорії: діти (особи віком до 14 років) та підлітки (особи від 14 до 17 років). У ФРН неповнолітні поділяються на три категорії: від 14 до 16 років, від 16 до 18 років та від 18 до 21 року. Остання категорія утворює групу молодих дорослих (молодь). Дія Закону “Про суди для молоді” ФРН поширюється на неповнолітніх віком від 14 до 18 років, але водночас передбачено, що у випадку, коли буде встановлено, що під час вчинення правопорушення особа віком 18-21 року за своїм моральним та інтелектуальним розвитком відповідала віковій групі від 14 до 18 років та якщо правопорушення є типово молодіжним, цей Закон поширюється і на осіб віком від 18 до 21 року [6, с.97-98]. Так, згідно законодавства ФРН, неповнолітні віком від 14 до 18 років несуть кримінальну відповідальність, якщо на час діяння за своїм моральним і духовним розвитком є достатньо зрілими, щоб усвідомлювати протиправність діяння і діяти відповідно до такого усвідомлення (§ 3 Закону). Свої особливості у цій державі мають навіть і ознаки винності (осудності) щодо неповнолітніх. Зокрема, певну специфіку має інтелектуально-етична ознака, а вольова означає можливість підлітка подолати боротьбу мотивів і свої потяги [3, с.432]. В чинному КК Швейцарії 1937 р. неповнолітні поділяються на дітей (особи віком від 7 до 15 років) та підлітків (особи віком від 15 до 18 років). Стосовно молоді, до якої належать особи віком від 18 до 25 років, у Швейцарії застосовуються загальні положення кримінального закону з урахуванням деяких особливостей. Цікаво, що в законодавстві ФРН та Швейцарії навіть вживається термін “молодіжне кримінальне право”. В Нідерландах спеціальні правила щодо кримінального покарання загалом встановлені для неповнолітніх злочинців віком від 12 до 18 років, але при цьому ці правила суд може застосувати і до осіб віком від 18 до 21 року, якщо для цього є відповідні підстави, зокрема, з урахуванням тяжкості правопорушення, особи злочинця або обставин правопорушення [5, 200-201]. В такій балтійській державі, як Литва положення глави ХІ КК 2000 р. “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх” можуть бути застосовані як власне до неповнолітніх, так і до осіб, які вчинили злочин віком від 18 до 21 року, якщо суд, враховуючи характер вчиненого злочину, мотиви та інші обставини справи дійде висновку, що така особа за своєю соціальною зрілістю відповідає неповнолітньому [7, с.198-201]. В КК Польщі 1997 р. молоддю вважаються особи, які на момент вчинення злочину не досягли 21 року [3, с.65]. З-поміж держав СНД кримінальне законодавство Росії (ст.96 КК 1996 р.), очевидно за зразком багатьох європейських держав, передбачає у виключних випадках із урахуванням характеру вчиненого діяння та особистості винного можливість застосування норм глави 14 “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” і щодо осіб віком від 18 до 20 років [3, с.193].