Ґенеза юридичної діяльності в англо-американській правовій сім’ї
Дослідження історії становлення та розвитку юридичної діяльності професії юриста в різних територіально-правових площинах має безпосереднє значення і для вітчизняної юридичної науки, оскільки для вироблення певної концепції розвитку юридичної професії необхідно, крім національної юридичної історії дослідити історію її становлення та розвитку в умовах інших правових сімей, зокрема, в умовах англо-американської правової сім’ї, оскільки діяльність юристів Англії та більшості інших країн англо-американської правової сім’ї є загальновизнаним “зразком” суттєвого впливу юридичної діяльності на становлення та розвиток національних правових систем.
Саме актуальність наукового осмислення сучасних процесів правового розвитку світу зумовлює необхідність розгляду в цьому дослідженні ґенези юридичної діяльності в різних країнах англо-американської правової сім’ї, з’ясування причин та умов її виникнення, становлення й розвитку, виокремлення відповідних етапів, на яких юридична діяльність набувала нових властивостей, процесів розповсюдження англійського варіанта діяльності юристів серед інших країн, факторів її перетворення в національну юридичну діяльність та інших проблем.
Загальновідомо, що, хоча Англія тривалий час перебувала під римським пануванням, римське право, на відміну від країн романо-германської правової сім’ї, не вплинуло на становлення та розвиток загального права Англії. Римське панування залишило не більший слід в історії Англії, ніж кельтський – у Франції чи іберійський – в Іспанії. У той період основними нормами регулювання суспільних відносин у країні були місцеві звичаї й традиції, але вже з VI ст., після прийняття Англією християнства, значення набули церковні акти, судові рішення й “закони короля”. Хоча статутні норми й існували на території Англії, але впродовж довгого часу перевага віддавалася судовим прецедентам. М. Марченко з цього приводу пише: “… з прийняттям у 696 році Англією християнства і поступовим перетворенням королівської влади у найвище джерело правосуддя та справедливості все більше значення для англосаксонського права стали набувати церковні акти, а також судові рішення і закони короля” [17, с. 373].
У науковій літературі розрізняють чотири основних періоди розвитку загального права на території Англії. Перший період визначають як період формування передумов для виникнення загального права, якому була притаманна наявність численних звичаїв і традицій варварських племен, що існували на території Англії [15, с. 74]. Він закінчується в 1066 році після завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом І Завойовником. Другий період починається з 1066 р. й закінчується з початком правління династії Тюдорів у 1485 р. Це період виникнення англійського загального права, протягом якого здійснювалося подолання звичаїв і традицій, які панували на території Англії. Третій період, відповідно, бере початок з 1485 і закінчується періодом проведення реформ 1832 року. Його часто називають періодом становлення або розквіту англійського загального права, але під час цього періоду виникають суперечності між двома гілками судової системи Англії – загальним правосуддям та судом справедливості. Четвертий етап (етап розвитку) починається із судових реформ 1832 р. та продовжується до теперішнього часу [9, с. 259]. Проте останній етап доцільно обмежити другою половиною ХХ ст., коли завершилась правова експансія Англії, та виокремити п’ятий, сучасний етап розвитку, оскільки після розпаду колоніальної системи спостерігається не тільки добровільний вибір певними країнами англійського шляху правового розвитку, але й проникнення та зростання впливу судового прецеденту і відповідних йому зразків організації та здійснення юридичної діяльності в інші правові сім’ї, правові системи міжнародних утворень [18, с. 11-12].
Подібні ж етапи і часові проміжки можна виокремити в ґенезі юридичної професії на власно території Англії. Першим етапом є становлення передумов виникнення юридичної професії, який починається з часів появи державних утворень на території Англії й завершується норманським завоюванням у 1066 році. Протягом цього періоду не існувало єдиної системи судів, професійних адвокатів, прокурорів та інших юристів. Судова влада здійснювалася місцевими судами (судами сотень, графств тощо), які не складали єдиної судової системи для всієї країни. Початок другого етапу, пов’язаний з завоюванням норманцями Англії та їхньою діяльністю щодо реформування судової системи (як, наприклад, створення корпусу роз’їзних суддів) [15, с. 66-67]. Закінчується даний період у 1485 р. [1, с. 371]. Третій етап у розвитку юридичної професії починається з правління династії Тюдорів (1485 р.) і тривала до судових реформ 1832 р. Цей період характеризується появою та становленням юридичної професії, зокрема, створенням системи професійних судів, професійної адвокатської діяльності баристерів та солісіторів [9, с. 223-224]. Останній етап починається з 1832 р. й продовжується до наших часів.
Конкретизуючи характеристики процесу розвитку Англії та її правової системи, слід виокремити деякі його властивості, які мають значення для визначення особливостей ґенези юридичної професії. Впродовж довгого часу на її території не існувало професії юриста як такої, хоча й були особи, які здійснювали ті чи інші види юридичної діяльності. Так, адвокатами найчастіше виступали ті, хто був найбільш досвідчений у судовій галузі (проте вони не були юристами і не мали юридичної освіти). Важливим інститутом здійснення правосуддя до XV ст. був інститут присяжних засідателів (особи, які знали звичаї та традиції, що діяли в місцевості, де проходили слухання). Судді запрошували присяжних на судові засідання для допомоги в правильному вирішенні справ. Це було пов’язано з тим, що судові рішення до XIV ст. найчастіше приймалися не на основі законів чи загального права, а на основі звичаїв і традицій, які панували на тій території країни, де проводилося слухання [15, с. 67].
Така побудова судів та здійснення правосуддя не сприяла тому, щоб виокремлювалися окремі фахівці, які б на професійній основі вивчали, створювали та реалізовували правові правила, тому виникнення й становлення професійної юридичної діяльності пов’язано, у першу чергу, з розвитком королівського правосуддя та виникненням прецедентного права.
Зі зростанням населення Англії, ускладненням соціальних зв’язків, збільшенням кількості соціальних конфліктів, посиленням влади монарха та недостатньою ефективністю місцевих судів починає збільшуватися кількість звернень до королівського правосуддя, що зумовлює створення так званих королівських судів. Одним з перших серед них був Особистий суд короля (з 1175 року), який діяв за його участю, а також такі судові інстанції як Суд казначейства, Суд загальних тяжб тощо [14, с. 67-68]. Згодом нового значення набув Суд королівської лаві (реформований Особистий суд короля), який, розглядаючи кримінальні і цивільні справи, став найвищою апеляційною та наглядовою інстанцією над усіма іншими судами, зокрема, судом загальних тяжб, який, у свою чергу, став основним судом загального права Англії [10, с. 415].
За часів правління англійського короля Генріха II (1133 – 1189 рр.) починає розвиватися практика роз’їзних судів, які вирішували справу на основі тих правових та інших правил, які діяли на території, де проходили слухання. Досить часто за результатами таких “роз’їздів” судді збиралися на засідання для обговорення справ та рішень, які були ними винесені. Рішення суддів фіксувалися та зберігалися в архівах. Під час таких засідань почав зароджуватися судовий прецедент в Англії. Уся система королівського правосуддя, особливо Вестмінстерські суди, відігравали важливу, а часто й вирішальну роль у формуванні англійського загального права.
У зв’язку із цим, однією з найпоширеніших і найважливіших юридичних професій впродовж усього часу була й залишається професія судді. Вивчаючи історію англійської судової системи, необхідно відмітити, що до середини XII ст. більшість судових справ розглядалися лише місцевими судами, королівське правосуддя мало виключний характер та здійснювалося лише у випадку відмови місцевих судів вирішити конкретну справу по суті чи у випадку особливого звернення осіб за “королівською милістю”, для чого отримували королівський припис (writе), який означав королівське розпорядження суддям розглянути конкретну справу.
До ХІІ ст. в Англії існувало лише 39 приказів (writs), з 1227 року, коли було створено перший список випадків, у яких королівський суд міг взяти справу до розгляду, він нараховував уже 56 пунктів, а в 1832 році – 76 [10, с. 417-418]. Тільки в 1854 році Актом “Про процедуру по загальному праву” було відмінено систему приказів (writs) і введено єдину систему позовів. По суті дані факти слід розглядати як перші спроби нормування компетенції суддів як представників судової влади.
Згідно з процедурними правилами, для звернення особи до Королівського суду потрібно було спочатку отримати спеціальний приказ (write) корони, який надавався найвищою посадовою особою країни – Лордом-Канцлером. Цей припис розглядався як привілей особи, що надавався короною й міг бути виданий тільки у випадку попередньої оплати всіх судових витрат. Оплата судових витрат зазвичай здійснювалася Лорду-Канцлеру. Після цього, якщо він вважав за доцільне, то передавав скаргу до королівського суду [13]. Також можна було отримати наказ (write) і звернувшись до суду безпосередньо.
У XV сторіччі Лорд-Канцлер, якому Монархом були делеговані повноваження одноособово вирішувати справи, стає досить автономним суддею [8, с. 34], що мало значення не тільки для виокремлення та становлення права справедливості, але й для посилення тенденцій виокремлення професійної галузі правових робіт, подальшому зміцненню системи судової влади та корпусу професійних суддів.