регистрация / вход

Забезпечення прав і свобод людини та громадянина: умови, чинники, соціально-правовий механізм

Сутність та зміст поняття "соціальна система", методи та напрямки її вивчення в сучасній соціології. Основні фактори, що впливають на ефективність функціонування соціальних систем. Характеристика правової держави, реалізація в ній прав та свобод.

У соціології поняття «суспільство» визначається як «цілісна єдність, яка складається з людей, соціальних зв’язків між ними, взаємодій та відносин, що мають усталений характер й відтворюються в історичному процесі, переходячи із покоління в покоління» [8]. У юриспруденції прикладом визначення поняття «суспільство» може слугувати точка зору професора О.Ф. Скакун: «Суспільство – система взаємодії людей, які пов’язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ та встановлюють межу поведінки в загальних інтересах за допомогою соціальних норм» [9, с. 63].

Під соціальною системою розуміють «…впорядковане ціле, що має складну організацію і включає окремих індивідів (людей) та соціальні спільності, які об’єднанні різноманітними зв’язками та взаємовідносинами» [10, с. 322]. Як єдине ціле соціальна система функціонує на підставі її головного призначення – забезпечення виживання. У соціальній системі чітко виділяються дві основні функції: 1) збереження системи, її стійкого стану; 2) вдосконалення системи, її оптимізація. Основними підсистемами соціальної системи вважаються: політична, економічна, правова, культурна (духовна), які (як і елементи) пов’язані між собою причинно-наслідковими та функціональними зв’язками. Оскільки соціальна система постає складно організованою впорядкованою цілісністю, яка складається з відповідних підсистем – політичної, економічної, правової та ін., то виходячи з головних принципів системного підходу, жодній з них не можна надавати перевагу (вони є рівнозначними), а їхня взаємодія забезпечує існування системи як цілого. Діяльність кожної із підсистем спрямована на реалізацію загальної цілі, але в межах своєї функції. Таким чином, кожна із підсистем сприяє досягненню загально соціальної цілі суспільства – досягнення суспільного порядку, в умовах якого належно функціонують всі підсистеми та соціальна система в цілому, здійснюється розвиток суспільства.

Зазначимо, що для ефективного функціонування соціальної системи важливим є визначення належної функціональної організації, тобто порядку та послідовності у виконанні системою необхідних їй дій, спрямованих на досягнення найближчих чи віддалених цілей [1, с. 132]. Серед головних пріоритетів, які обумовлюють розвиток суспільства (як світового, так і кожної країни), постають завдання реалізації демократичних цінностей, визначених на світовому рівні – резолюціями та деклараціями ООН, інших міжнародних організацій та об’єднань держав; на державному рівні – нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Перш за все, це права й свободи людини та громадянина, забезпечення належного рівня їх реалізації та гарантування їх дотримання з боку усіх суб’єктів соціальної системи. Виходячи із тенденцій розвитку соціальної системи, суспільної думки, наукових досліджень в галузі теорії держави та права, можна зробити висновок, що необхідною умовою вирішення цього завдання постає формування громадянського суспільства та розбудова правової держави.

У роботі [9, с. 63] наводиться наступне визначення громадянського суспільства – це «…система взаємодії вільних та рівноправних громадян держави у межах права, добровільно сформованих об’єднань громадян, які знаходяться у відносинах конкуренції та солідарності, без посереднього втручання держави, яка покликана створювати умови для їх вільного розвитку». Слід зазначити, що необхідність формування громадянського суспільства детермінована розмежуванням прав людини та прав громадянина. Права людини забезпечуються громадянським суспільством, а права громадянина – правовою державою. Громадянське суспільство постає необхідною умовою розбудови правової держав, оскільки характер та спрямованість взаємодії суспільства та держави значною мірою залежать від рівня розвитку громадянського суспільства та його інститутів.

Правову державу характеризують перш за все: 1) верховенство права та закону; 2) забезпечення гарантій прав і свобод громадян, високій рівень захищеності особистості; 3) взаємна відповідальність громадянина та держави; 4) розподіл влади; 5) рівність усіх перед законом та судом. Безперечно, найважливішим питанням постає визначення характеру та форми взаємодії між громадянським суспільством та державою. Дослідження показали існування різноманітних підходів щодо співвідношення понять громадянського суспільства та держави [9, с. 65]. У першому підході відстоюється думка про те, що держава та громадянське суспільство тотожні як соціальні системи; у другому – перевага віддається державі, яка контролює громадянське суспільство; у третьому – навпаки, вважається, що саме держава повинна виконувати допоміжну, службову роль стосовно до громадянського суспільства. Українське суспільство також визначило своє прагнення до формування громадянського суспільства та правової держави. У ст. 1 Конституції України наголошено, що «Україна є суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [2].

В Конституції України у статті 3 наголошено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [2]. Таким чином, Конституція вимагає від держави, в першу чергу, забезпечити гарантії щодо прав і свобод людини.

Вважалося за доцільне також навести існуючі погляди щодо визначення системи основних прав і свобод людини та громадянина [9, с. 191]. Загальноприйнятою вважається класифікація прав і свобод на негативні та позитивні, залежно від того, як в них відображаються різні аспекти свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень по відношенню до людини, в позитивному – як свобода вибору, яка створюється державою, «а головне, як здібність людини до досягнення своїх цілей та обов’язок держави надати громадянину ті чи інші соціальні блага» [9, с. 191]. Тобто негативні права виявляються у праві індивіда на захист від будь-якого втручання у здійсненні громадянських і політичних прав. Негативні права вважаються основоположними, абсолютними. Стосовно позитивних прав вважається, що в них фіксується права індивіда на покращення свого положення і підвищення культурного статусу, які мають забезпечуватися державою [9, с. 192]. До позитивних прав відносять відповідно економічні, соціальні та культурні права. Зазначимо, що реалізація позитивних прав набагато складніша, ніж реалізація прав негативних. Здійснення позитивних прав потребує належних ресурсів держави, тут існує пряма залежність від національного доходу держави та її політичного режиму.

Слід підкреслити, що розглядати права і свободи людини та громадянина неможливо без, відповідно, обов’язків людини та громадянина. Обов’язки розглядаються як засіб забезпечення прав. Принцип взаємозалежності прав та обов’язків людини і громадянина наочно розкривається у роботі О.Ф. Скакун: «Права існують тільки тоді, коли визнаються іншими громадянами держави. Свої вимоги до громадян держава формує у системі обов’язків та впроваджує заходи юридичної відповідальності за їх невиконання. Громадяни – самі постають охоронцями своєї свободи, напрямки і межі зовнішнього вираження яких дані у правах. Саме для того, щоб закріпити свої права, громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе обов’язки і виконують свої обов’язки» [9, с. 199].

Безпосередньо реалізація прав і свобод визначається гарантіями, під якими розуміється система соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов і засобів, забезпечуючи їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист. [9, с. 202]. Особливе місце в комплексі гарантій посідають юридичні гарантії – як система юридичних засобів і способів охорони та захисту прав людини і громадянина. Підкреслюється необхідність їх дії на всіх стадіях механізму правового регулювання – тобто у правотворчій діяльності держави, правореалізаційної діяльності людини, правозастосовчій діяльності держави [9, с. 204].

Зміст та обсяг основних прав людини визначається сукупністю соціальних факторів: 1) збалансованість інтересів людини та суспільства; 2) наявна суспільна мораль на даний період розвитку; 3) ціль прав людини та відповідність їм правових засобів, які застосовуються державою (реалізація, забезпечення, обмеження прав). [9, с. 189].

Гарантії створюють умови для здійснення прав та свобод людини, тобто вони виконують забезпечувальну роль, яка відображається, відповідно у трьох видах державної діяльності: 1) створення умов для реалізації прав і свобод людини; 2) охорона прав та свобод людини; 3) захист прав і свобод людини.

Діяльність держави у цих напрямках розглядається як соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини. Вважалося за доцільне цей механізм розглядати як систему, що складається з трьох підсистем: 1) механізм реалізації прав людини (створення умов для реалізації прав і свобод людини); 2) механізм охорони прав людини (заходи щодо профілактики правопорушень); 3) механізм захисту прав людини (заходи щодо відновлення порушених прав та відповідальності правопорушника) [9, с. 206].

Держава та її інституції повинні постійно враховувати вимоги Конституції України та прагнути до виконання поставленого завдання щодо забезпечення прав і свобод. В свою чергу, це потребує вкрай виваженої, послідовної державної політики, вироблення та реалізація якої має базуватися на врахуванні балансу інтересів суспільства та держави. Логічним постає і те, що питання визначення політичного курсу, розробка та прийняття належної державної політики, її реалізація органами державного управління є найголовнішим завданням політичної системи (яка, в свою чергу є підсистемою соціальної системи). Тому вважаємо за необхідне надалі сутність поняття «політична система суспільства» дослідити детальніше.

Аналіз літератури [12] дозволяє дійти висновку, що концепція політичної системи суспільства приходить на зміну ідеї держави на початку 50-х р.р. двадцятого століття. Концепція політичної системи виводить на перший план проблеми взаємодії суспільної структури та політичних інститутів, соціального середовища та центрів прийняття рішень, вона також надає функціонально-динамічного характеру вивченню сукупності інститутів держави, які активно взаємодіють з суспільством. Найбільш значні теоретичні моделі політичної системи суспільства були розроблені американськими політологами: 1) «системна» модель Д. Істона; 2) «функціональна» модель Г. Алмонда; 3) «кібернетична» модель К. Дойча [12]. У роботі досліджено особливості поглядів зазначених вчених щодо сутності поняття політичної системи. Аналіз їх праць дозволив дійти наступних висновків.

У своєму дослідженні політичної системи суспільства Д. Істон зосередив увагу на пошуку універсальних закономірностей, які мають прояснити те, яким чином система, що постійно перебуває під натиском нестабільних умов навколишнього середовища, зберігає легітимність та усталеність. У впорядкуванні та зведенні до декількох основних груп зовнішніх імпульсів Д. Істон вбачав перші кроки до розуміння того механізму пристосування, який складає основу життєдіяльності будь-якої політичної системи та дозволяє суспільству існувати й еволюційно розвиватися навіть при постійних змінах у вимогах внутрішнього та зовнішнього середовища [2, с. 119–121].

Описуючи політичну систему як ролеву взаємодію, Г. Алмонд звертає увагу на її інституціональну сторону (носіями політичної ролі виступають структури самого різного характеру: від законодавчих зборів до сім’ї) та на ролеву обумовленість політичної культури, існуючої у даному суспільстві. Таким чином, взаємодія соціального середовища з інституціональною системою складає динаміку політичного процесу. У дослідженнях К. Дойча [12, с. 124–127] політична система суспільства визначається як мережа комунікацій та інформаційних потоків. Концепція К. Дойча привнесла до аналізу таку активну та важливу компоненту владних відносин як інформаційні потоки та комунікативні зв’язки. Подальшого розвитку теоретичні уявлення про політичну систему суспільства набувають в концепціях «структуризації» (А. Гідденс); «соціального та політичного поля» (П. Бурд’є); «нового інституціоналізму» (Д. Марч, Д. Олсен) [1].

Сучасні тлумачення поняття «політична система суспільства» визначають її як: «упорядковану на підставі права систему усіх політичних явищ, які функціонують та взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі. Це механізм організації і функціонування політичної влади» [9, с. 68]. А.С. Автомонов трактує політичну систему суспільства як «..комплекс взаємодіючих засобів, методів і форм створення, організації та функціонування механізмів здійснення влади, боротьби за владу та вплив на її здійснення» [3, с. 54]. З наведених вище позицій щодо визначення сутності політичної системи суспільства випливають, на нашу думку, декілька істотних ознак, головною з яких постає наявність системи взаємодій між суб’єктами соціальної системи. Значення взаємодії у політичній системі визначається авторами концепцій дещо по-різному, але вирішальним фактором є наявність певної цілі, яку формує суспільство, соціальна система.

Для виявлення факторів, які впливають на вирішення питання забезпечення балансу інтересів між державою та суспільством, вважаємо за доцільне продовжити дослідження функцій та структури політичної системи. Наукове тлумачення терміну «політична система» припускає її розгляд, у першу чергу, як системи управління, тобто як процесу виконання певних функцій. У залежності від функцій будується структура й сам процес прийняття рішень усередині політичної системи. Серед головних функцій виділяються наступні: 1) визначення цілей розвитку суспільства; 2) владно-політична інтеграція суспільства; 3) регулювання режиму суспільно-політичного життя; 4) легітимація політичного режиму. Також виділяються інші аспекти функціональної характеристики політичної системи, наприклад: забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільство, мобілізація ресурсів і. т. ін., але наведені вище функції вважаються найбільш важливими. Надамо характеристику кожній із зазначених основних функцій управління.

Ціль розглядається як передбачений у майбутньому стан, до якого свідомо прагнуть люди та їх організації. Визначення цілей у політиці сприяє процес вибору орієнтирів, які вказують на зміни у питаннях влади, державних інституцій, розвитку демократії, забезпечення інтересів і т. ін. Головне місце займають пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики, економічна та соціальна політика, питання демографії, екології та інновацій. Інтегративна функція політичної системи вказує на те, що усі головні дії у суспільстві мають відбуватися у певних рамках. Мається на увазі наступне: по-перше – обов’язковість державних наказів, які спираються на примусову силу; по-друге – використання права, закону для регулювання суспільних відносин; по-третє – надання політиці суспільного авторитету, ступеня розвитку або демократії та самоуправління, або політичного режиму; по-четверте – субординація й координація інститутів політичної системи та їх ланок. Ця функція виконується головним чином за допомогою органів державної влади. Велике значення має також функція регулювання режиму соціально-політичного життя у суспільстві. Мається на увазі встановлення таких способів поведінки та діяльності людей, груп, організацій й форм їх взаємовідносин між собою, з державою, які б забезпечували дотримання загальних інтересів і стабільність суспільних відносин. Функція легітимації визначає законність існування кожної політичної системи. Ця функція розуміється як мінімально необхідний ступень відповідності реального політичного життя офіційним політичним та правовим нормам.

Політична система суспільства складається з елементів та підсистем. Кожна підсистема має власну ціль, яка має реалізуватися в рамках загальної цілі політичної системи. За функціональною ознакою визначають три підсистеми: політичні організації, політичні норми, політична ідеологія. Вважаємо за доцільне розкрити зміст зазначених підсистем. Традиційно головною політичною організацією інституціонального складу суспільства вважається держава. На міжнародному рівні держава представляє суспільство, проводячи зовнішню політику від імені усієї політичної системи. Держава бере на себе міжнародні зобов’язання, яких мають дотриматися усі ланки політичної системи. Зазначимо, що слабкість громадянського суспільства сприяє тому, що держава узурпує його права, це призводить до перерозподілу функцій між державою та суспільством. Окреме місце серед інших політичних організацій займають політичні партії.

Регулятивний вплив політичної системи суспільства здійснюється лише за допомогою норм, які діють у суспільстві та містять у собі правила поведінки, соціальні цінності й інформацію, що слугує орієнтиром для людей. Певним чином, система норм та цінностей, якою керуються особистість, дозволяє їй зберегти свою самостійність при взаємодії з державними та іншими інститутами. Норми створюються у процесі діяльності інститутів політичної системи, ключове місце серед яких належить правовим нормам як загальнообов’язковим правилам поведінки, що встановлюються державою. Право постає для політичної системи засобом вирішення її завдань, інтеграції внутрішніх елементів, створення необхідної бази для діяльності громадських організацій та функціонування трудових колективів.

Політична система суспільства включає до себе не тільки організаційну сторону політичного життя, але й такі фактори як свідомість, ідеї та світорозуміння. Таке розуміння цього поняття більш наглядно показує взаємовідносини між суспільством та державою, а також між різними соціальними силами на державному та недержавних рівнях. Слід зазначити, що вказані політичні явища складаються у систему завдяки тому, що вони є взаємозалежними, тобто якщо будь-який елемент системи змінюється, то це має наслідки для всієї системи у цілому.

На нашу думку, аналіз поняття та сутності політичної системи суспільства не буде повним, якщо не приділити уваги політичному процесу. Дослідження політичного процесу дозволяє розглянути політичну систему суспільства, раніше проаналізовану у статичному стані, вже у функціонально-динамічному аспекті, який висвітлює, перш за все, механізми функціонування політичної системи, динаміку її взаємодії з громадянським суспільством. У сучасній літературі поняття «політичний процес» використовується в двох аспектах – на макрорівні та мікрорівні. У макроаспекті політичний процес визначається як динамічна характеристика усієї політичної системи в цілому, послідовна зміна її стану, етапів розвитку. У мікроаспекті – це сукупність субпроцесів та мікропроцесів. Політичний процес це не тільки вибір політичних цілей, але й вибір інструментів здійснення державної політики. Наприклад, американські дослідники Доерн та Фідд [12] визначають п’ять груп таких інструментів: 1) переконання та символічні виходи політики; 2) витрати; 3) оподаткування; 4) регулювання; 5) створення нових державних організацій. Акцентується увага на тому, що незважаючи на певні перешкоди, будь-який уряд має можливість вибору засобів проведення політики. Тому значну увагу приділяється процесу вибору засобів. З цього приводу існує декілька теорій, які намагаються пояснити цей процес [12].

Вочевидь, вибір будь-якого підходу до визначення інструментів реалізації державної політики має суттєве значення. По-перше, з’ясовується, що політичний процес – це не тільки вибір бажаного результату, а також вибір необхідних засобів для його досягнення. В умовах формування громадянського суспільства та розбудови правової держави принцип «ціль виправдовує засоби» постає неприйнятним. По-друге, для досягнення одного і того ж результату можливе використання декількох інструментів. У підсумку зазначимо, що у сучасній політичній теорії усе більшу популярність набирає підхід, в якому відстоюється позиція пріоритету руху, постійних змін соціально-політичного поля (П. Бурд’є) та постійно розпадаючих політичних структур (А. Гідденс). З таких позицій, суспільство (група, організація) може бути визначена як існуюча лише остільки та до того часу, доки усередині його щось діється, тобто з онтологічної точки зору суспільство не може існувати у статичному стані. Отже, визначення перспективного напрямку у розвитку суспільства постає найважливішим завданням. Тобто логічним постає висновок, що політична система суспільства цілком сприяє визначенню цілей розвитку соціальної системи, безпосередньо впливає на формування державної політики та її реалізацію за допомогою державного управління, забезпечує зворотний зв'язок з метою досягнення балансу інтересів суспільства та держави.

Надалі вважаємо цілком логічним з’ясувати зміст та сутність процесу формування державної політики та її реалізації інститутами політичної системи. Конструктивною є точка зору професора І.В. Арістової, яка визначає державну політику як «…двоєдиний динамічний процес – формування та реалізація. Формування політики – це вироблення стратегічного курсу держави в різноманітних сферах життя суспільства. Реалізація цієї політики розглядається як державне управління цими сферами…» [14, с. 6]. Цікавою також є думка, що будь-яка державна політика характеризується трьома взаємопов’язаними етапами: 1) визначення політики; 2) реалізація політики; 3) оцінка політики. Стосовно процесу визначення політики зазначимо, що існують різні моделі, в яких здійснюється спроба знайти пояснення тому, як саме формується державна політика. Усі моделі можуть бути розподілені на нормативні та описові. Нормативні моделі пояснюють, як рішення мають прийматися, тобто постають ідеальними моделями, висвітлюючи точку зору певного дослідника на те, як саме має функціонувати політичний процес. Описові моделі пояснюють те, як рішення приймаються у реальному житті. Серед головних моделей, які визначають державну політику, слід відзначити наступні [2].

1). Модель «усеосяжної реальності». Визначає, що прийняттю рішення передує багатоаспектний аналіз на різних етапах: а) постановка проблеми; б) з’ясування цілей, цінностей та завдань, які постають визначальними для прийняття рішення, та їх ранжування; в) дослідження різних альтернатив рішення проблеми; г) дослідження наслідків вибору кожної з цих альтернатив; д) порівняння альтернатив; е) вибір найкращої альтернативи. Незважаючи на досить високий рівень наукового аналізу, який притаманний цій моделі, головними проблемами постають питання визначення цілей та цінностей та їх розподілу за ступенем важливості для суспільства.

2). Модель «обмеженої раціональності та задоволення». Йдеться про пошук не найкращої, а оптимальної політики. Однак і ця модель потребує досить складного процесу досягнення згоди щодо цілей та завдань.

3). Модель «інкременталізму». Пріоритет надається не пошуку альтернатив, а визначенню незначних («інкрементальних») покращень, які сприяють коригуванню курсу політики у необхідному напрямку. Недоліками постають консервативність та можливість використання такої позиції для виправдовування існуючого порядку.

4). Модель «змішаного сканування». Поєднує в собі елементи раціональності та інкременталізму. Насправді кожен уряд приймає два види рішень – фундаментальні (радикально змінюють політику) та інкрементальні (стабілізують систему). Ця модель постає більш гнучкою та виваженою.

5). Модель «суспільного вибору». Використовується концепція ринку голосів та специфічної державної політики.

Слід зауважити, що існують також моделі бюрократичної політики, соціально-економічних детермінант та неомарксиська модель. Проведений аналіз різноманітних моделей, які визначають державну політику, дозволяє дійти висновку, що найбільш виваженими та сприйнятливими постають модель обмеженої раціональності та задоволення і модель змішаного сканування. На нашу думку, при формуванні державної політики доцільно використовувати підхід, якій поєднує у собі теоретичні та прикладні досягнення обох моделей. Однак, слід враховувати також і процес реалізації політики, оскільки державна політика постає доцільною тільки у випадку, якщо вона реалізується на практиці.

На практиці державна політика часто не чинить того впливу, який передбачався державними органами при її розробці. Існує деякий бар’єр між самим фактом прийняття політики та її реальним впливом на життя суспільства, тому реалізація політики постає невід’ємною частиною політичного процесу. Одним з ключових моментів процесу реалізації політики постає усвідомлення складних відносин між тими, хто розробляє політику, та тими, хто її реалізує. Вважається, що між ними існують п’ять типів зв’язків.

1). Класичний технократичний зв'язок. Цей тип зв’язку постає ідеальним – припускається, що ті, хто розробляє державну політику, ясно та чітко визначають цілі та делегують виконавцям технічну відповідальність за досягнення цих цілей, останні виконують свої обов’язки автоматично та бажаним способом.

2). Інструктивне делегування. Виконавцям делегуються більший обсяг повноважень, вони володіють обмеженою, але достатньою владою для прийняття рішень по програмі у процесі їх реалізації.

3). Угода. Йдеться про те, що політики та виконавці не дійшли згоди щодо цілей політики, але оскільки кожна із сторін для виконання будь-якої програми потребує співпраці з іншою стороною, чиниться угода, у результаті якої здійснюється розподіл влади. Тобто виконавці мають певний вплив на тих, хто розробляє політику.

4). Свобода експериментування. У цьому випадку політики доходять згоди один з одним тільки з приводу загальних цілей. Для досягнення цілей виконавцям надаються повноваження діяти самостійно.

5). Бюрократична заповзятливість. Виконавці формулюють свої цілі, забезпечують їх підтримку різними соціальними групами, а потім звертаються до політиків для отримання необхідних ресурсів, у тому числі й законодавчих.

У процесі реалізації політики важливим моментом також постає розуміння умов, які сприяють реалізації політики, та проблем, які цьому перешкоджають. Найбільш суттєвими постають наступні умови:

1) політична програма базується на розумній теорії, але необхідна впевненість у тому, що обраний порядок дій буде сприяти просуванню до наміченої цілі;

2) у політичній програмі чітко визначаються директиви, які дозволяють виконавцям дотримуватися певного напрямку та протидіяти перешкодам. На організацію, яка підтримує програму, покладається відповідальність і надаються адекватні ресурси;

3) низка вимог до організації, яка буде реалізувати політичну програму: її керівництво має бути не тільки компетентним, але й прихильним до цієї політики;

4) моніторинг та фокусування на ключових питаннях політичної програми, навіть у процесі її реалізації.

Під час реалізації державної політики існує певний перелік труднощів, які класифікуються наступним чином: 1) комунікативні проблеми (помилка, неточність у інформації відправника, невірне сприйняття інформації одержувачем, прогалини у процесі спілкування, нестабільність зворотного зв’язку); 2) організаційна ригідність (протидії з боку виконавця); 3) дефіцит ресурсів; 4) організаційні складності (конфронтації між різними групами, переслідування власних цілей).

Необхідною умовою процесу реалізації державної політики постає існування зворотного зв’язку, який дозволяє провести оцінювання політики. Прийнято проводити оцінювання власне самої політики та програми, в якій державна політика знаходить своє відображення. Оцінка політики має перспективний характер, оскільки аналізуються майбутні наслідки реалізації, а оцінка політичної програми – ретроспективний характер. Але це розмежування досить умовне. Таким чином, виділяють два типи оцінок: 1) оцінка результатів (план-фактний аналіз, тобто наскільки співпадають отримані та заплановані результати); 2) оцінка процесу (відповідність процесу запланованому курсу). У процесі оцінювання виникає ряд методологічних проблем, головними з яких постають наступні: 1) невизначеність параметрів оцінювання деяких аспектів суспільного життя; 2) вірогідність позбавлення певної соціальної групи деяких переваг у ході проведення наукового експерименту щодо визначення його цінності для державної політики; 3) складність встановлення причино-наслідкової залежності між державною політикою та змінами, які відбуваються внаслідок її реалізації у суспільстві. Крім того, існують ще деякі питання, які виникають у процесі оцінювання державної політики. По-перше, наявність у політичній програмі множини цілей або не досить чітка визначеність цілей політики. По-друге, можлива неадекватна позиція, консерватизм самого уряду, який дотримується своєї позиції, незважаючи на результати оцінювання. По-третє, наявність латентної протидії з боку державних службовців. Зважаючи на наведене вище коло проблемних питань, більшість дослідників дотримуються думки, що оцінку необхідно розглядати не як кінцевий результат, а лише як один із елементів, який використовується у процесі прийняття рішень.


Висновки

соціальний право держава свобода

Попередні наші дослідження дозволили усвідомити, що формування необхідних умов для забезпечення прав і свобод людини та громадянина пов’язане значною мірою із створенням: умов для існування самої соціальної системи; умов для співіснування громадянського суспільства та правової держави; умов для функціонування політичної системи суспільства, яка розробляє та приймає державну політику; умов для здійснення політичного процесу, під час якого не лише вибираються політичні цілі, але й інструменти реалізації державної політики, яка забезпечується за допомогою механізму державного управління. Аналіз зазначених вище умов дає усі підстави стверджувати, що спільним для них постає наявність взаємодії між системами, підсистемами, людьми (індивідами), суб’єктами соціальної системи і т.ін. Таким чином, цілком логічним мають бути дослідження цього феномену – взаємодія.

Література

1. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: в 2 т. / [ред. колегія В.Б. Авер’янов (голова) та ін.]. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», Т. 1: Загальна частина. – 2007. – 592 с.

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

3. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 г. // Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов / [сост. и авт. вступ. сл. Г.М. Мелков]. – М.: Юрид. лит., 1990. – 661 с.

4. Карпачова Н. З прийняттям Загальної декларації прав людини розпочалася нова ера – ера надій і сподівань кожного на право бути людиною / Н. Карпачова, О. Святоцький // Право України. – 2008. – №12. – С. 4–16.

5. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – №13. – С. 270.

6. Тацій В.Я. 60 років Загальній декларації прав людини / В.Я. Тацій // Право України. – 2008. – №12. – С. 17–22.

7. Рабінович П. Світовий маніфест гуманізму (до 60-річчя проголошення Загальної декларації прав людини / П. Рабінович // Право України. – 2008. – №12. – С. 23–29.

8. Социология как наука: учебное пособие / [технический редактор Т.А. Смирнова]. – Тверской институт экономики и менеджмента, 1999 г. – 315 с.

9. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник / О.Ф. Скакун. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.

10. Математические методы в социальных науках / [под ред. П. Лазерфельда, Н. Генри]. – М. Прогресс, 1973. – 376 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий