Загально-правова характеристика поняття взаємодії та її роль у формуванні та реалізації державної політики

Точки зору стосовно поняття "взаємодія", його розгляд у психології, соціології, юридичній літературі та інших науках. Ознаки взаємодії як форми відносин між суб’єктами соціального середовища. Державне управління як взаємодія держави та суспільства.

Загально-правова характеристика поняття взаємодії та її роль у формуванні та реалізації державної політики


Вступ

Вважаємо за доцільне надалі зосередити свою увагу на визначенні поняття та сутності такого соціально-суспільного феномену як «взаємодія». Для досягнення поставленої мети вважалося за необхідне використовувати не лише традиційні теоретичні підходи юридичних наук, теорії систем, кібернетики, філософії, психології, соціології, але й сучасне розуміння соціальних процесів з позицій синергетики. Ми відстоюємо ідею щодо необхідності аналізу та зваженого врахування результатів міждисциплінарних досліджень щодо визначення змісту та особливостей поняття взаємодії та вироблення власної позиції з цього приводу. Отже, розглянемо дослідження, що проводяться в межах різних наук.


Мовознавство тлумачить слово «взаємодія» як: «…співдія, співдіяння. Взаємний зв'язок між предметами в дії, а також погоджена дія між ким -, чим-небудь» [1, с. 259]. У філософії також є декілька точок зору щодо визначення цього поняття. Так, «взаємодія» в оказіоналізмі, у філософії Лейбниця і Лотце розуміється метафізично; під «взаємодією» у філософії Канта розуміється категорія відносин, яка породжує єдність речей і процесів почуттєвого світу…[6, с. 66]. При цьому взаємодія виступає як об’єктивна й універсальна форма руху, розвитку, що визначає існування й структурну організацію будь-якої матеріальної системи. Отже, без здатності до взаємодії матерія не могла б існувати. У цьому розумінні Енгельс визначав взаємодію як кінцеву причину всього існуючого [7, с. 66]. Сучасна філософія визначає взаємодію як поняття, що необхідно для позначення впливу речей одна на одну, для відображення взаємозв’язків між різними об’єктами, для характеристики форм людського буття, людської діяльності й пізнання. У понятті «взаємодія» фіксуються прямі і «зворотні» впливи речей, воно охоплює прямі й опосередковані відносини між об’єктами та системами. Ще більшої ролі надається поняттю «взаємодія» у дослідженнях доктора філологічних наук А.М. Ієзуітова – це принципово нова філософія, відповідно до якої взаємодія усіх систем та структур постає єдиною умовою гармонійного розвитку природи [8, с. 34]. У широкому розумінні «взаємодія» виступає як філософська категорія, що відображає процеси впливу об’єктів один на одного, їхню взаємну обумовленість і породження одним об’єктом іншого [9]. У вузькому розумінні, яке за своєю суттю подібне поняттю «координація» (від латинського “со-“спільно, “ordinatio”- упорядкування, взаємозв’язок, узгодження), взаємодія розглядається як взаємозалежна, погоджена діяльність різних суб’єктів.

Слід зазначити, що існує декілька точок зору стосовно співвідношення понять «координація» та «взаємодія». Наприклад, координація – це функція одного із суб’єктів системи, а взаємодія – принцип діяльності, засіб контактів з суб’єктами інших систем. До того ж координація, на відміну від взаємодії, містить у собі елемент підкорення волі координуючого органу системи, що направляє автономну діяльність на виконання загальних завдань, поставлених перед виконавцями [2, с. 139]. Координація також постає одним із спеціальних методів адміністративного права - «…в основі якого лежить необхідність узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети.» [1, с.27].

У психології у самому загальному вигляді «взаємодія» визначається як процес безпосереднього чи опосередкованого впливу суб’єктів один на одного, який породжує їх взаємну обумовленість і зв'язок. Багато уваги у рамках психології приділяється дослідженню співвідношень понять «спілкування» і «взаємодія», при чому існує три точки зору щодо цього питання. Слід зазначити, що ґрунтовний аналіз цих позицій наведений у роботі [2], основними положеннями якої вважаємо за можливе скористатися. У дослідженнях А.А. Бодалєва. та Н.С. Дежнікової ці поняття використовуються як тотожні. Визначаючи категорію взаємодії як процес сприйняття та розуміння людиною людини і розмежовуючи поняття діяльності та міжособистої взаємодії, А.А. Бодалєв обґрунтовує специфіку кожного з них в умовах контакту, а поняття «спілкування» та «взаємодія» розглядає як синонімічні. С.В. Кудрявцева, М.І. Лисіна розглядають «взаємодію» як характеристику спілкування. Прибічники третього напрямку (Г.М. Андрєєва, А.А. Леонтьєв, Б.Ф. Ломов та ін.) вважають, що спілкування безпосередньо забезпечує взаємодію. Розглядаючи відносини взаємодії та спілкування, Б.Ф. Ломов стверджує, що спілкування є специфічною формою взаємодії з іншими людьми, взаємодією суб’єктів. Цієї ж точки зору також дотримується Н.Н. Обозов, відмічаючи, що готовність до взаємодії може реалізуватися у поведінці суб’єктів в умовах спілкування, спільної діяльності. По особливому розглядає цю проблематику Г.М. Андрєєва: вона подає взаємодію людей у процесі міжособистих стосунків як інтерактивну сторону спілкування. Визначальною особливістю взаємодії, на думку автора, є той факт, що під час організації спільної діяльності надзвичайно важливо для її учасників обмінюватися не лише інформацією, а й організовувати обмін діями, планувати спільну діяльність. Таким чином, поняття «спілкування» та «взаємодія» категоріально розмежовуються, спілкування постає найважливішою компонентою та формою взаємодії [2].

Соціальна «взаємодія» у соціології розглядається як процес безпосереднього чи опосередкованого впливу соціальних об’єктів один на одного, під час якого сторони, що взаємодіють, пов’язані циклічною причинною залежністю. Соціальна взаємодія як вид зв’язку об’єднує у собі інтегрованість дій, функціональну координацію їх наслідків, тобто постає системою дій, що обумовлює засоби реалізації спільної діяльності, а також є підставою суспільної солідарності. Водночас існують різні погляди щодо змісту «взаємодії», які наводяться у роботі С.А. Радіонова [3]. Для Хоманса взаємодія між особистостями має досліджуватися з позицій теорії обміну, виходячи із прагнення взаємодіючих індивідів до максимізації вигод та мінімізації витрат [2]. Функцію приведення системи у рівноважний стан виконує «комплекс інституціолізованих очікувань, правил обміну». Парсонс розглядає соціальну систему як таку, що «створена взаємодією індивідів, кожний з яких одночасно і діяч, що переслідує особисті цілі, і об’єкт орієнтації для інших діячів. Індивідуальні дії направляються взаємноузгодженими експектаціями» [3]. Регулярне і довгострокове відтворення ситуацій взаємодії призводить до стандартизації очікувань і формуванню норм, що структурують в очах індивіда моделі взаємодії й покладають обов’язки участі в них, тобто визначають соціальні ролі. Соціальна дія та взаємодія є продуктом виконання ролей, які діяч отримує ззовні та інтерналізує [3].

У рамках теорії систем цікавою також, на наш погляд, є думка В.І. Свидерського щодо поняття «взаємодії» та її інтегруючої ролі у будь-якій системі [4]. Розглядаючи будь-яку систему, умовно виділяють її статичний та динамічний аспекти. При цьому саме структура розглядається як статична характеристика системи, оскільки зміна структури означає неминучу зміну самої системи. Водночас організація характеризує динамічний аспект, тобто визначає єдність, упорядкованість взаємодій усіх елементів системи, що забезпечує цілісність самої системи. Складність системи розглядається серед головних інтегральних системних якостей, яка, в свою чергу, виявляється у різноманітті та протиріччі. Нагадаємо, що саме протиріччя визначається марксистсько-ленінською філософією джерелом взаємодії. Протиріччя, що виникають та «борються», є одночасно наслідком та джерелом розвитку системи, в результаті чого забезпечується динамічна рівновага системи [13, с.47].

У юридичній літературі поняття «взаємодія» чітко не визначено. Наприклад, у юридичній енциклопедії зовсім відсутня характеристика цього поняття, найближчим до змісту наведено поняття «взаємність» у міжнародному праві – це ототожнення або, принаймні, еквівалентність прав та обов’язків [5, с.356]. Деякі аспекти взаємодії розглядаються у роботі М.Н. Марченка [6, с.5]. Автор розглядає співвідношення понять «відносини», «зв'язок», «взаємодія», «причино-наслідкова залежність». М.Н. Марченко підкреслює, що ці поняття виражають різні форми і ступені конкретних взаємозв’язків між конкретними об’єктами. Найбільш загальне з них – поняття «відносини», під яким розуміється будь-яка спільна визначеність декількох об’єктів (учасників відносин). «Зв'язок» – це вид «відносин», що визначається як відносини залежності, при яких зміна одного із взаємопов’язаних явищ призводить до зміни іншого. Взаємовідносини на відміну від взаємозв’язку не припускають, що зміна одного явища призводить до зміни іншого. Особливим видом взаємозв’язку постає категорія «взаємодії», яка характеризує існування більш глибоких відносин. Взаємодія припускає, що дане явище реалізує свою специфічну природу лише через свої взаємовідносини з іншими, і за межами взаємодії не здатне існувати як відповідне явище. У взаємодії обидва явища виступають і як активні, і як пасивні. Головна риса взаємодії – взаємні зміни явищ, які не пасивно співвідносяться між собою, а впливають одне на одне. «Причино-наслідкова залежність» припускає породження, «виробництво» одного явища іншим, це поняття виражає односторонність впливу, є доповнюючим до поняття взаємодії. М.Н. Марченко виділяє наступні зв’язки взаємодії: а) зв’язки породження; б) зв’язки перетворювання; в) зв’язки розвитку.

Дослідження показали, що стосовно визначення суттєвих ознак взаємодії також не має загальноприйнятої точки зору. Невирішеними є питання щодо доцільності розгляду наступних ознак в якості суттєвих: нормативності, обов’язковості правового регулювання взаємодії; положення суб’єктів взаємодії в ієрархії системи; узгодженості заходів за ціллю, місцем, часом, методами; спільності діяльності; спрямованості взаємодії. Ґрунтовний аналіз тлумачень поняття «взаємодія», його змісту, які наведені у роботах з різних галузей знань, слугував підставою для власного усвідомлення необхідності узагальнення цієї інформації та формування зваженої системи суттєвих ознак взаємодії у соціальній системі. Нами пропонується розглядати взаємодію як найважливішу та найбільш розвинуту форму відносин між суб’єктами соціального середовища, соціальної системи, якій притаманні наступні ознаки:

1) взаємозв’язок між суб’єктами соціальної системи;

2) наявність певної вигоди для обох суб’єктів відносин;

3) демократичний характер взаємозв’язку;

4) взаємна узгодженість в діях суб’єктів соціальної системи;

5) циклічна причинна залежність у зв’язках між суб’єктами соціальної системи;

6) відповідна спрямованість на досягнення наміченої цілі в діях суб’єктів соціальної системи;

7) наявність певних системних інтегрованих властивостей у суб’єктах соціальної системи під час їх взаємозв’язку;

8) існування антиентропійного ефекту соціальної системи, тобто стабілізуючої ролі взаємозв’язків суб’єктів соціальної системи;

9) наявність особливої комунікаційної функції, засобів контактів з суб’єктами інших соціальних систем.

Вважаємо, що перелічені ознаки взаємодії постають складовими частинами системного утворення. Слід зазначити, що система суттєвих ознак є відкритою і припускає включення додаткових елементів у разі появи нових знань щодо взаємозв’язків між суб’єктами соціальної системи. Аналіз та синтез наведених ознак дозволяють дійти висновку щодо доцільності розглядати взаємодію найважливішою формою взаємозв’язку в будь-якій соціальній системі. Завдяки її стабілізуючої ролі, характеру взаємовідносин між суб’єктами, тобто наявності обопільного бажання суб’єктів до взаємних дій, вона за своєю суттю є найсприятливішою формою побудови соціальних відносин між будь-якими суб’єктами.

Категорія «взаємодія» є істотним методологічним принципом пізнання всіх суспільних явищ і зв’язків. Саме взаємодія дозволяє розкрити дійсну сутність будь-якого явища. Об’єкт дослідження може бути зрозумілим і визначеним лише у системі відносин або її взаємодії з іншими навколишніми явищами, їх частинами, сторонами і властивостями. Акцентується також увага на тому, що взаємодія виникає там і тоді, де взаємозв’язок між суб’єктами об’єднаний спільною метою, Крім того, взаємодія полягає не тільки в безперервному впливі один на одного, а також і у використанні взаємодіючими сторонами можливостей один одного для досягнення власних цілей.

Вважаємо за доцільне також звернути увагу на значну інформаційну роль взаємодії у соціальних відносинах. Якщо за формою взаємодія подається як взаємозв’язок між суб’єктами, то за змістом вона є засобом обміну будь-якою інформацією. Тому є усі підстави вважати взаємодію фундаментальною умовою здійснення процесу управління.

На нашу думку, подальшому з’ясуванню сутності категорія «взаємодія», визначенню її ролі у соціально-правовому механізмі забезпечення прав і свобод людини та громадянина сприятимуть дослідження сучасних концепцій державного управління, а також умов для здійснення належної взаємодії між державою та громадянським суспільством.

У роботі підтримується позиція, що ефективність реалізації державної політики визначається якістю державного управління. Взаємозв’язок між формуванням політики та державним управлінням доцільно визначити на двох рівнях: 1) понятійно-теоретичному (формулювання соціально-економічного завдання, політичної програми); 2) регулятивно-управлінському (визначення функціональних завдань держави, апарату державного управління; узагальнення зусиль приватного та публічного способів регулювання; контроль та перевірка кінцевого результату). З точки зору системного аналізу, формування політики передує державному управлінню. Формування політика розглядається як формування та закріплення у нормах права певних дій політичних інститутів держави задля досягнення намічених цілей. У залежності від кола питань, політику поділяють на зовнішню та внутрішню, політику у конкретних сферах соціально-економічного життя суспільства. Державне управління за своєю суттю постає процесом реалізації політичних настанов з використанням усіх інститутів держави. Механізм державного управління охоплює досить широке коло питань: регламентацію діяльності адміністративного апарату, співвідношення різних рівней управління у державі, правове положення органів та посадових осіб у політичній системі. Тобто, державне управління охоплює політику та механізм її реалізації, координує окремі політики та реалізує єдину політико-управлінську функцію держави. Зазначимо, що взаємозв’язок між формуванням політики та державним управлінням досить складний. З одного боку, визначення політичних цілей постає на сьогодні усе більш фіксованим та усталеним соціальним явищем, водночас, з іншого боку, державному управлінню притаманні тенденції до різноманіття, залучання нових засобів регулювання, оптимізації процесу досягнення поставлених цілей.

Питанням формування державної політики, державного управління присвячено велика кількість праць, але дещо більш перспективними є ті дослідження, в яких автори спираються на універсальні закони та принципи. Традиційно питаннями вивчення управління, його процесів займалися, використовуючи методологічні позиції теорії систем та кібернетики. Водночас слід зазначити, що на сьогодні відбувається жвава дискусія щодо можливості використання цих методологічних положень, які, передусім, застосовувались під час дослідження технічних систем, у рамках дослідження систем соціальних взагалі та систем соціального управління зокрема. У нашому випадку мова йде про різновид системи соціального управління – державне управління.

Вважається, що на сьогоднішній день більш збалансовані можливості для дослідження державного управління надаються синергетикою. Якщо в рамках теорії систем та кібернетики головними постають поняття інформації та взаємодії суб’єкта по каналах прямого та зворотнього зв’язку, то синергетика вивчає уявлення щодо процесів організації та самоорганізації у складних нелінійних середовищах. [7, с 3-5]. А головним обмеженням кібернетики та теорії систем постає те, що вони вивчають системи, які знаходяться у стані рівноваги, гомеостазу. Тоді як для синергетики – це тільки один із можливих станів системи, певний етап розвитку системи. Синергетика досліджує нерівноважні системи, які знаходяться у процесі еволюційних змін, тобто вона дозволяє вивчати стан соціальних систем, систем державного управління, зокрема, по «повному колу», тобто і в «епоху змін». Наша увага до цих питань зумовлена необхідністю знаходження правильного методологічного підходу до вивчення, дослідження будь-якого соціального процесу, тим більш – державного управління, яке має суттєвий вплив на розбудову якісної взаємодії органів державної влади.

Вважаємо за необхідне підкреслити, що одним із головних положень синергетики є теза про те, що складноорганізованим системам недоцільно нав’язувати шляхи їх розвитку, більш того, сама ідея використовувати методи насильства в управлінні може негативно впливати на їх розвиток. Тому, с позицій синергетики, державне управління потрібно розглядати не як владний вплив суб’єкта на об’єкт (принцип управління в технічних системах, в рамках теорії систем та кібернетики), а як перехід до діалогу з суспільством. Ми розуміємо, що на сьогодні існують багато факторів (наприклад, рівень правосвідомості, правової культури взагалі у державі), які перешкоджають повноцінному діалогу, але сприйняття його як одного із головних методологічних принципів державного управління вже постає важливим та дає змогу розгортати процес дослідження будь-якого аспекту державного управління саме з цієї позиції.

Зважаючи на один із головних законів у синергетиці – закон ієрархічності, системності світу, у роботі [2, с.80] зроблено висновок, що для соціальних систем доцільно використовувати «теорію соціальних відносин обмінного типу». При цьому мається на увазі, що обмінним відносинам (відносини взаємодії) притаманний антиентропійний ефект (ефект, який протидіє руйнуванню соціальної системи), водночас нерівноцінні відносини, тобто відносини владного впливу, посилюють руйнівні тенденції. Отже, якщо йдеться про відносини обміну, то держава може очікувати і вимагати від громадян дотримання своїх приписів лише у тому випадку, коли вона надає їм який-небудь соціальний еквівалент, наприклад забезпечує стабільне існування, гарантовану роботу і т. ін. Тобто, коли держава виконує своє призначення як суб’єкт управління, що забезпечує життєдіяльність системи. Відповідно, якщо держава як суб’єкт управління не надає громадянам «на ринку соціальних послуг» умов для нормального рівня життя, то в обмін отримує еквівалентне ставлення до самої себе у вигляді різноманітних відторгнень будь-яких державних пропозицій, у тому числі позитивних для суспільства. Внаслідок чого зростає необхідність застосування методів примусу, оскільки добровільно приписи держави громадянами не виконуються.

Державне управління, з позицій синергетики, характеризується не лише як владний вплив суб’єкта на об’єкт, але й як взаємодія суб’єкта з навколишнім середовищем (об’єктом управління) з метою пізнання притаманних йому закономірностей, а також гармонічного «вбудування» до нього шляхом пристосування своєї поведінки до даних об’єктивних закономірностей. У цьому випадку можна говорити про перехід від управління суспільством до «діалогу з суспільством» [8, с.30]. Таким чином, визначення державного управління як взаємодії держави та суспільства дозволяє дійти висновку про те, що громадяни виконують свої правові обов’язки тоді, коли держава виконує свої. Відповідальність громадян перед державою повинна обов’язково урівноважуватися відповідальністю держави перед суспільством. Також зазначимо, що баланс інтересів держави та громадянського суспільства є показником ефективності державного управління та самого механізму держави.

У процесі формування державної політики головним питанням постає потреба у досягненні згоди між державою та громадянським суспільством, що безпосередньо пов’язано з питаннями державного інтересу та інтересів особистості. В рамках нашого дослідження ми акцентуємо увагу на тому, що саме збалансованість інтересів держави, громадянського суспільства та особистості (публічних та приватних), сформульованих у державній політики, постає фундаментальною передумовою правопорядку в державі (аналіз різноманітних поглядів щодо сутності правопорядку буде наведений трохи пізніше).

Друге питання – це реалізація державної політики, яка здійснюється як з боку держави (через державне управління), так і з боку громадянського суспільства (правозахисна діяльність; діяльність в рамках ідеологічної, ціннісно-орієнтаційної, виховної функції держави). І державне, і суспільне управління мають забезпечити реалізацію державної політики, тобто, досягнення стратегічних цілей розвитку держави та суспільства. Необхідно чітко усвідомити, що реалізація державної політики можлива лише за умови вищенаведеного – через належне державне управління та через належне суспільне управління.

Водночас, вважаємо за необхідне підкреслити, що інститути громадянського суспільства повинні брати активну участь не тільки на стадії формування державної політики у вигляді політичного діалогу, але й на етапі її реалізації. На нашу думку, слід розділити обов’язки, відповідальність між державою та громадянським суспільством також і на стадії реалізації державної політики. Активна участь громадянського суспільства буде сприяти процесу якісної реалізації політики. До того ж і держава не в змозі охопити усього спектра питань самостійно. Вважаємо за крайність розглядати державу або як контролера суспільства, або як службу сервісу для громадянського суспільства. Тут потрібно вийти саме на серединну позицію – позицію збалансованого розвитку, самоорганізації системи. Така думка у юридичній літературі присутня давно. Наприклад, І.Є Андріевський вважав, що чим більше розвивається суспільство, тим більше виникає умов для його безпеки та добробуту, тим більше може скорочуватися безпосередня участь уряду [9, с.27]. Такої ж позиції дотримувався і І.Т.Тарасов: «…Один лише уряд, без участі органів суспільства не в змозі задовільно виконати усіх взятих на себе задач» [2, с.27]. Участь громадянського суспільства у реалізації державної політики є окремою, досить важливою темою. З нашої точки зору, доцільно розробити механізм, який би делегував повноваження держави у рамках правоохоронної, інформаційної, виховальної функції держави. Наприклад, питання правозахисної діяльності, питання ідеології, розвитку правосвідомості, правової грамотності, правової культури суспільства в цілому.

Оскільки дослідження суспільного управління виходить за межі нашої роботи, ми зосередимося на питаннях реалізації державної політики з боку держави (через її механізм, структуру органів, державне управління). Головне завдання державного управління буде виявлятися у належній реалізації державної політики, іншими словами, у досягненні та підтриманні запропонованого правопорядку. Підкреслимо ще раз, правопорядок (теоретичний) вже визначається стратегічними цілями державної політики, для досягнення яких необхідне відповідне правове регулювання суспільних відносин (реальний правопорядок), тобто реальний правопорядок має наближатися якомога ближче до теоретичного правопорядку.

Враховуючи те, що при формуванні та реалізації державної політики необхідно враховувати взаємодію органів державної влади (держави) та громадянського суспільства, тобто питання балансу публічного та приватного інтересу, ми пропонуємо розглядати передумову встановлення правопорядку – забезпечення публічного та приватного інтересу – з двох сторін – як урахування балансу цих інтересів під час формування державної політики (передумова – теоретичний правопорядок) та як його досягнення і забезпечення у процесі реалізації державної політики (передумова – реальний правопорядок).

Публічний інтерес за своєю сутністю є вираженням загальносоціальних потреб та одночасно, постає головною ознакою публічного права [3, с. 36]. Головним суб’єктом публічно-правових відносин постає держава. Зазначимо, що до недавнього часу, адміністративне право за своєю суттю сприймалося як галузь права, яка регулює відносини між органами публічної влади та іншими суб’єктами права, на яких здійснювався їх владний вплив. Такий підхід визначався пріоритетом «державного інтересу» над інтересами суспільства та інтересами особистості (мається на увазі права та свободи людини і громадянина [1, с. 41]. Але з набуттям Україною незалежності, визначенню у Конституції України пріоритету прав та свобод людини, почалися зміни у менталітеті суспільства, держави.

Розпочалась державно-правова реформа, яка об’єднала в собі конституційну, адміністративну та судову реформи. Концепція реформування адміністративного права значною мірою вплинула на нове бачення ролі, змісту та призначення адміністративного права. Йдеться про загальні тенденції щодо переосмислення поглядів стосовно сутності, принципів, функцій і системи адміністративного права. Потрібно враховувати як проблеми в сфері управління, зміни в діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, так і утвердження пріоритету юридичного забезпечення реалізації та захисту прав і свобод громадян. На думку В.Б. Авер’янова, «сама державно-управлінська діяльність має перетворюватися з переважно владно-розпорядчої діяльності щодо людини на діяльність, що головним чином забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах з державою і зорієнтована на надання громадянам адміністративних (управлінських послуг)» [1, с. 86].Йдеться також про те, що на сьогодні управлінські відносини не вважаються ключовою характеристикою предмета адміністративного права. Адміністративне право визначається як: «сукупність (система) правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в економічній, соціально-гуманітарній та адміністративно-політичній сфері» [1, с. 89].

Таку позицію ми розділяємо лише частково. Наша позиція – прагнення до рівноваги, встановлення не пріоритету інтересів будь-якої сторони, а забезпечення їх балансу. Враховуючи те, що на сьогодні ще далеко до належного функціонування механізму, який би визначив належну реалізацію прав і свобод особистості, пріоритет прав і свобод особистості ми розглядаємо як концепцію відновлення рівноваги між державним та приватним інтересом. Вирішення цього питання потребує спеціальних глибоких досліджень, тому ми залишимо розвиток нашої думки у зазначеному напрямі, визначивши головне у нашій позиції: враховуючи існуючий дисбаланс на сьогодні, ми приєднуємося до точки зору щодо надання нового, посиленого значення правам та свободам особистості – їх пріоритету, але водночас вважаємо, що такий пріоритет сприятиме забезпеченню належного балансу інтересів.

У роботі вважається, що для вирішення питання забезпечення балансу інтересів потрібно з’ясувати їх юридичну природу, зміст та структуру. Для цього необхідно визначити загальні риси, які притаманні інтересам всіх сторін. Такі загальні риси проявляються у національних цінностях та інтересах. Тобто, знаходити баланс інтересів потрібно, перш за все, визначившись з національними інтересами. Безумовно одним із найважливіших інтегруючих понять, яке містить у собі ідеї національних цінностей та інтересів, є національна безпека держави та суспільства. З цієї позиції доцільно вважати, що питання національної безпеки держави є визначальним при вирішенні проблеми досягнення балансу інтересів та адекватному вираженню їх в процесі правотворчої діяльності, з одного боку, та встановленні правопорядку і його охороні, з іншого боку.

Стосовно питання національних інтересів, вважаємо за потрібне визначити деякі його аспекти. Так, лише у 1990 році було зроблено спробу сформувати цілісну концепцію національних інтересів та їх захисту. Були визначені необхідні алгоритми поведінки державних структур щодо формування та реалізації політики національної безпеки, а саме: інтереси особистості, суспільства і держави – загрози – оцінка можливостей усунення загроз і захист інтересів – задачі – функції – структури і органи – заходи; доктрина – концепція національної безпеки – програми [3, с. 44]. Також було зроблено висновок, що першоосновою безпеки постає безпека особистості, яка визначає безпеку громадянського суспільства та легітимність держави. Для забезпечення національної безпеки було потрібно створити певну систему, яка б складалася із сукупності законодавчих актів та створених на їх підставі структур і механізмів взаємодії щодо захисту суб’єктів правовідносин. При цьому усталеність системи повинна була базуватися на загальнонаціональній згоді [3, с. 45].

Зважаючи на сутність держави як політичної організації суспільства, йдеться про те, що держава має забезпечити реалізацію і національних інтересів, і інтересів особистості. Саме в цьому і полягає державний інтерес. З огляду на таку позицію, на думку І.І. Сидорука, йдеться про те, що «державні інтереси представляють собою обумовлену потребами суспільства легітимну фіксацію нормами позитивного права напрямків державної політики у всіх сферах життєдіяльності суспільства, що офіційно декларуються» [3, с. 46].

Існує ще один напрямок вирішення питання забезпечення балансу інтересів. Вважається, що найважливішою умовою розв’язання протиріччя між державними та приватними інтересами постає «реальне дотримання принципу взаємної відповідальності особистості та держави» [3, с. 71]. При цьому, слід зазначити провідну роль адміністративного права у дотриманні та втіленні в життя даного принципу.

На нашу думку, доцільно навести точку зору І.І. Сидорука щодо існування певної незрозумілості у визначенні положень пріоритету прав та свобод людини та громадянина (до речі, наша позиція з цього приводу співпадає, про що було зазначено вище). Вчений вважає, що така позиція притаманна крайньому лібералізму та є не досить адекватною, оскільки занадто багато уваги приділяє значенню прав особистості, але водночас, недооцінює значення обов’язків особистості перед державою, а також значення прав держави (державних прав) у відносинах з особистістю. Цілком розділяємо наступну думку І.І. Сидорука: «державний суверенітет не поглинає.. суверенітет особистості, навпаки, разом із суспільним інтересом («загальним благом») в принципі державного суверенітету виявляється і інтерес особистості» [3, с. 72]. Мова йде про те, що суспільство, особистість, держава – це взаємопов’язані феномени, тому немає сенсу говорити про пріоритет однієї із сторін. І.І. Сидорук відмічає, що саме в «умовах правової держави має бути встановлений баланс суверенітету особистості та суверенітету держави.. точніше, ці два феномени мають розглядатися у взаємозв’язку та у взаємозалежності» [3 с. 72]. Саме тому взаємна відповідальність особистості та держави відіграє особливу роль. Цілком важливо, щоб відповідальність дійсно була взаємною. Узагальнюючи значення дотримання та виконання принципу взаємної відповідальності держави і особистості, виводиться теза про те, що саме питання забезпечення балансу суверенітету держави та особистості є найголовнішим питанням нормального функціонування та ефективного розвитку соціальної системи взагалі [3, с. 73]. Цілком погоджуємося з такою позицію І.І. Сидорука і надалі у нашому дослідженні будемо дотримуватися саме такої точки зору.


ВИСНОВКИ

Таким чином, у роботі усвідомлено сутність поняття взаємодії та досліджено роль взаємодії у процесі формування та реалізації державної політики за допомогою державного управління. Причому обґрунтовано доцільність розгляду державного управління з позиції взаємодії. Водночас показано, що фундаментальною основою взаємодії держави та громадянського суспільства постає забезпечення балансу державних інтересів та інтересів особистості. Також з’ясовано, що саме національні інтереси, національна безпека є визначальними при вирішенні питання щодо досягнення балансу інтересів.

Зважаючи на те, що під час формування державної політики визначається теоретичний правопорядок, під час її реалізації за допомогою державного управління забезпечується реальний правопорядок, а фундаментальною передумовою правопорядку постає баланс інтересів держави та громадянського суспільства, у роботі вважається за необхідне дослідити поняття «правопорядок», його сутність, зв'язок з правоохоронною сферою та роль взаємодії у формуванні та забезпеченні правопорядку, а також у розбудові правоохоронної сфери.

взаємодія соціальний держава суспільство


Література

1. Про Концепцію розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року: Указ Президента України: від 19.06.2006 р., № 546 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 25. – Ст. 1807.

2. Нижник Н.Р. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): навчальний посібник / Н.Р. Нижник, Г.П. Ситник, В.Т. Білоус / [за заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник]. – Ірпінь, 2000. – 304 с.

3. Коваль Л.В. Адміністративне право України: курс лекцій / Л.В. Коваль. – К.: ТОВ «Вентурі», 1998. – 207 с.

4. Аврутин Ю.Е. Эффективность правоохранительной деятельности (опыт системного исследования) / Ю.Е. Аврутин. – СПб: Издательство «Юридический центр Пресс», 1998. – 176 с.

5. Соболь И.А. Правовое воздействие на общественные отношения в сфере экологии и урбанизации: автореф. дисс. на соискание научной степени д-ра юрид. наук / И.А. Соболь. – СПб, 1999. – 30 с.

6. Аврутин Ю.Е. Органы внутренних дел в государственном механизме Российской Федерации / Ю.Е. Аврутин, И.Н. Зубов. – СПб, 1999. – 206 с.

7. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: учебник / А.П. Алехин, А.А. Кармолицкий, Ю.М. Козлов. – М., 1997. – 390 с.

8. Воронцов В.И. Правовохранительные органы и спецслужбы Российской Федерации / В.И. Воронцов. – М., 1999. – 274 с.

9. Про міліцію: Закон України: від 20.12.1990 р., № 565-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №4. – Ст. 20.

10. Про прокуратуру: Закон України: від 05.11.1991 р., № 1789-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.

11. Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Указ Президента України: від 17.10.2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – № 42.

12. Про утворення Координаційної ради з питань безпеки дорожнього руху: Постанова Кабінету Міністрів України: від 29.03.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 13. – Ст. 893.

13. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України: від 07.03. 2002 р., № 3099-ІІІ // Збір. законодавства України. Сер. 3. – 2002. – № 8. – Ст. 151.

14. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30.06.1993, № 3341-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.

15. Положення про кримінальну міліцію України: Наказ МВС України: від 26.01.1997 р., № 62

16. Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх: Постанова Кабінету Міністрів України: від 08.07.1995 р., № 502 [Електронний ресурс] // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

17. Про організацію діяльності міліції охорони при Держаній службі охорони при МВС України: Наказ МВС України: від 25.11.2003 р., № 1433

18. Про організацію діяльності органів досудового слідства системи Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України: від 25.12.2003 р., № 1600

19. Про концептуальні засади реформування системи Міністерства внутрішніх справ України: Рішення колегії МВС України: від 11.03.2006 р., № 1км/2

20. Про затвердження Положення про місцеву міліцію: Постанова Кабінету Міністрів України: від 10.08.2004 р., № 1013 // Офіційний вісник України. – 2004. – № 32. – Ст. 2140.