Дослідження проблематики державно-управлінських рішень, а відповідно і правових актів управління на сучасному етапі становлення державності України має отримати новий імпульс у зв’язку з суттєвими перетвореннями в економічній, політичні і соціальній сферах життєдіяльності суспільства. Значну роль в цьому відіграють загальнотеоретичні дослідження проблем правотворчості та правозастосування. Як відомо, за своїм змістом правові форми управлінської діяльності поділяються на правозастосовну та правотворчу форми.
Правовою формою здійснення виконавчої влади є правозастосовна форма, за допомогою якої вирішуються конкретні управлінські рішення. Вона полягає у виданні індивідуальних актів управління - рішень, які стосуються окремих суб'єктів - юридичних осіб та громадян. Індивідуальні акти управління мають яскраво виражений правозастосовний характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами [11].
Використання державними органами, їх посадовими особами заходів адміністративного примусу забезпечує безпосереднє попередження, виявлення і припинення порушень правових норм, притягнення винних до юридичної відповідальності, усунення шкідливих наслідків правопорушень, а в кінцевому підсумку – зміцнення законності і правопорядку. Правозастосовна діяльність – основний, якщо не єдиний, інструмент індивідуального правового регулювання.
Таким чином, правозастосовна діяльність може бути визначена як здійснювана на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості під нормативна діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (право забезпечення).
В центрі уваги вчених-правознавців досить довгий час знаходяться ознаки та зміст правозастосовної діяльності. Правозастосування та окремі питання правозастосовної діяльності розглядається в публікаціях радянських і російських науковців, зокрема М.Александрова [7], С.Алексєєва [3], Ю.Бро [14], В.Горшеньова [12], В.Лазарева [11], П.Недбайла [2], О. Черданцева [4], В. Юсупова [9] та вітчизняних вчених, таких як Є.Додін [21], П.Рабінович [24].
Наприклад, професор Є. Додін зазначає, що зміст правозастосовної діяльності становлять збирання, дослідження, опрацювання й зберігання інформації або, простіше кажучи, операції з нею”. Метою правозастосовної діяльності проф. Додін уважає поширення загальних приписів правових норм на персонально визначених суб’єктів [13].
На думку професора О. Козлова, задля того, щоб “утілити правову норму в життя”, компетентний суб’єкт мусить послідовно набути знання, по-перше, щодо конкретної ситуації, яка потребує владного втручання, по-друге, щодо змісту норми, яка підлягає реалізації, по-третє, щодо можливих сприятливих чи, навпаки, несприятливих для суб’єкта правових наслідків і насамкінець ухвалити відповідне рішення, владно підтвердивши вид та міру прав і обов’язків учасників правовідносин та, в разі потреби, визначивши вид і міру юридичної відповідальності [16].
“Застосування права, – пише професор О. Аверін, – це спрямований на забезпечення нормального перебігу процесу реалізації правових норм комплекс розумових і фактичних, організаційних і юридичних операцій (дій) суб’єкта правозастосування ” [5].
Професор В. Горшеньов трактує правозастосовну діяльність як специфічну діяльність уповноважених державних органів, громадських об’єднань та посадових осіб, спрямовану на розгляд і вирішення різноманітних індивідуальних справ, які мають юридичне значення [12].
Професор С. Алексєєв визначає правозастосування як специфічну діяльність, спрямовану на вирішення юридичної справи, у результаті якої до матерії правової системи включаються нові елементи – владні індивідуальні приписи. “Правозастосовча діяльність є організаційним виразом застосування права та являє собою систему різнорідних дій основного й допоміжного характеру, втілених у правозастосовчих актах”, – пише він. Він також зазначає, що поняттям вирішення юридичної справи” охоплюється кінцева правозастосовна дія, термін “індивідуальний державно-владний припис” указує на результат правозастосування, а поняття “акт застосування” позначає результат вирішення юридичної справи в єдності з його зовнішньою формою, тобто акт-документ [7]. Отже, усі три наведених поняття у дещо різних аспектах характеризують підсумок правозастосовної діяльності, її остаточний результат.
Отже, з урахуванням наведених поза межами дефініцій додаткових характеристик можна виділити такі принципові для визначення змісту поняття “правозастосовча діяльність” риси.
По-перше, це специфічна діяльність компетентних суб’єктів. На відміну від таких форм безпосередньої реалізації правових норм, як їх використання, виконання й дотримання громадянами та ін., правозастосування є складною формою реалізації норм права, що потребує участі наділеного легальними владними повноваженнями суб’єкта.
По-друге, така діяльність відзначається владним характером. Державні органи безпосередньо, а інші компетентні суб’єкти опосередковано та різною мірою реалізовують владні функції, що полягають у контролі (нагляді) за суспільними явищами й процесами, їх авторитетному засвідченні й управлінні ними, а в разі потреби й за наявності підстав – у застосуванні легального примусу. Державні органи є носіями владних повноважень за визначенням, оскільки, власне, й уособлюють державну владу. Але, як зазначалося вище, акт делегування державою повноважень на здійснення правозастосування іншим суб’єктам “забарвлює” їх діяльність з реалізації наданих повноважень владною авторитетністю, зумовлює прояв у ній ознак імперативності. Унаслідок того, правозастосовні акти ухвалюються такими суб’єктами, як акти одностороннього волевиявлення, характеризуються обов’язковістю, гарантуються примусовою силою держави, тобто набувають імперативного, державно-владного характеру [13].
По-третє, це діяльність з індивідуальної регламентації та право забезпечення, тобто така, що передбачає видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів, які визначають суб’єктивні права й обов’язки адресатів приписів, та забезпечення їх фактичної реалізації адресатами в формі виконання й дотримання суб’єктивних обов’язків і заборон, а також використання суб’єктивних прав. Як індивідуальна регламентація, так і право забезпечення знаходять своє вираження у відповідних актах-документах, що ними оформлюються (а за потреби й зумовлюються подальші) правозастосовні акти-дії.
По-четверте, ця діяльність має реалізовуватися на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості, оскільки здійснюється з метою найбільш ефективного регулювання суспільних відносин та за умови прозорості підстав схвалюваних рішень.
Наведене дає підставу для проведення подальших досліджень проблеми особливостей правозастосовної діяльності ДСЗУ, зокрема, використання засобів адміністративного примусу працівниками ДСЗУ.
Заходи адміністративного примусу, які використовує ДСЗУ України, мають бути виділені на підставі наявності таких ознак: по-перше, ці заходи використовується у діяльності ДСЗУ для охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, тобто з метою попередження і припинення правопорушень або притягнення винних до відповідальності; по-друге, вони застосовуються у примусовому порядку; по-третє, застосовуються щодо осіб, які не підпорядковані ДСЗУ або його посадовій особі, яка ці заходи використовує; по-четверте, підстави та порядок застосування заходів встановлено адміністративно-правовими нормами.
Організація роботи регіонального центру зайнятості на прикладі Хмельницького ОЦЗ щодо дотримання законодавства про зайнятість.
На підставі теоретичних розробок дослідників проблеми класифікації заходів адміністративного примусу здійснена класифікація заходів які використовують співробітники ДСЗУ:
1) адміністративно-запобіжні заходи;
2) заходи адміністративного припинення;
3) адміністративні стягнення.
До адміністративно-запобіжних заходів можна віднести:
1) згідно п.2 ст. 19 Закону України “Про зайнятість населення” [9] – право одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
2) відповідно до Положення про Державну службу зайнятості, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24.06.1991р. №47 [3] право:
- здійснювати добір і направлення на підприємства, в установи і організації усіх форм власності, працівників потрібних професій (спеціальностей) і кваліфікації, контроль за їх працевлаштуванням;
- брати участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості, заходів щодо запобігання;
- вносити до місцевих державних адміністрацій пропозиції про бронювання на підприємствах, в установах і організаціях до 5 процентів загальної кількості робочих місць для осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку;
- видавати дозволи на працевлаштування іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну на визначений;
- здійснювати контроль за дотриманням підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, законодавства про зайнятість населення;
- вживати заходів до запобігання незаконному використанню робочої сили;
- проводити обстеження підприємств, установ та організацій стосовно з'ясування можливостей забезпечення ними необхідних умов перебування і діяльності іноземців, аналізувати ефективність використання їх праці протягом терміну дії дозволу на працевлаштування і у разі необхідності інформувати Державний центр.