Правове забезпечення діяльності державної служби зайнятості України
Правове забезпечення організації та діяльності органів ДСЗУ, на наш погляд, маэ науково-практичне значення та потребує вивчення, так як сьогодні немає комплексних дослідженнь цієї проблеми, а існуючі правові праці потрібно узагальнити та систематизувати. Вивчення зазначених питань дозволить виявити існуючі в чинному законодавстві недоліки, сформулювати відповідні пропозиції щодо вдосконалення. Вирішення окреслених проблем може допомогти реалізувати принцип законності як базового, який визначає зміст діяльності органів ДСЗУ, створити підстави для реалізації прав і свобод людини і громадянина у сфері регулювання зайнятостi та ринку працi.
В адміністративній діяльності ДСЗУ можна визначити наступні групи правових норм, які:
– визначають адміністративну діяльність ДСЗУ як діяльність, що здійснюється тільки на основі і на виконання законів;
– регламентують конкретні права та обов’язки співробітників ДСЗУ, форми контролю за фактичним виконанням нормативно-правових актів;
– регламентують порядок та межі застосування заходів адміністративного примусу;
– спрямовані на забезпечення нормальної роботи структурих підрозділів, а також на правовий захист співробітників ДСЗУ;
– встановлюють адміністративну, дисциплінарну та інші види відповідальності за порушення правових норм, які визначають юридичні гарантії як для громадян, так і для співробітників ДСЗУ.
На підставі проведеної класифікації можна проаналізувати певні особливості правового регулювання адміністративної діяльності ДСЗУ. Щодо організації діяльності, то виділені групи норм створюють певний прошарок, але це твердження потребує подальшого дослідження, під час якого необхідно врахувати, що поняття адміністративної діяльності та організації співвідносяться як загальне і часткове.
Вивчення зазначених питань потребує звернення до поняття “правове регулювання”. В роботі “Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования” С.С. Алексєєв визначив особливу категорію, яка очолює специфічний понятійний ряд: “механізм правового регулювання”, “правові способи”, “правовий режим” та інше. Зміст цієї категорії полягає у тому, що вона здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально виражають саму матерію позитивного права як нормативного інституційного утворення – регулятора та за своєю природою є специфічним різновидом соціального регулювання, націленим на досягнення певних результатів у житті суспільства. Правове регулювання завжди здійснюється через особливий “інструментарій”, притаманний тільки праву механізм, призначений юридично гарантувати досягнення цілей, які ставив законодавець, видаючи або санкціонуючи юридичні норми, у межах певних типів, “моделей” юридичного впливу [3].
Певною мірою професор В. Лазарєв конкретизує позицію професора С. Алексєєва, і визначає поняття правового регулювання як: 1) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, направлену на пошук й застосування засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з правом (його принципами, цілями, призначенням); 2) специфічну діяльність держави (нормотворчих органів), пов’язану з опрацюванням юридичних настанов і визначенням юридичних засобів забезпечення їх діяльності [11].
Крім наведених, існують ще такі визначення поняття правового регулювання: процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин [14] та здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [2]. На наш погляд, перше визначення є спірним, так як правова норма, як зазначено у підручнику, є соціально обумовленим, спрямованим на регулювання суспільних відносин обов’язковим для виконання правилом поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосування державного примусу в разі порушення його вимог. Норма права є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин [12]. Також складно погодитись з іншим визначенням, оскільки категорії “правові засоби” та “право” виокремлюються.
У результаті проведеного аналізу, можна зазначити, що розуміння правового регулювання, надане професором С.С. Алексєєвим, є найприйнятнішим. Разом з тим, слід відмітити, що усі дослідники змісту категорії правового регулювання відзначали, що правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, під якими розуміються об’єктивовані субстанціонарні правові явища, які мають фіксовані властивості, дозволяють реалізувати потенціал права, його силу. Через правові засоби розкривається соціальна сила права [7].
Первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами та покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків, розуміються як способи правового регулювання. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання, заборони [2].
Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Зобов’язання і заборони знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного та пасивного змісту.
Разом з основними, застосовуються і допоміжні способи: примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання [6].
Співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, ступінь його деталізованості дають уявлення про метод правового регулювання. Якщо у правовому регулюванні надається перевага покладанню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів переважають акти одностороннього волевиявлення, то правове регулювання грунтується на імперативному методі. Якщо у відносинах, які піддаються юридичній регламентації, суб’єкти вільні самі приймати рішення щодо участі у них, то правове регулювання засноване на диспозитивному методі. Крім зазначених, у правовому регулюванні управлінської діяльності відмічають доцільність виділення рекомендаційного та заохочувального методів. Рекомендаційний полягає в наданні вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних способів організації їх стосунків. Заохочувальний передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб’єктів різноманітних пільг [5].
Крім способів, виділяють також типи правового регулювання (режими) як особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволів і заборон) і створює стан сприяння задоволенню інтересів суб’єкта права [9]. Правовий режим узагальнено визначають як порядок регулювання, що виражений у комплексі правових засобів, які характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зобов’язань та створюють особливу спрямованість регулювання. У межах кожного правового режиму завжди беруть участь усі первинні елементи правової матерії (способи правового регулювання) [7].
Виділяють два типи правового регулювання (режими): загальнодозволений та спеціально дозволений [14].
Вищезазначене надає підставу для визначення поняття правового регулювання організації діяльності ДСЗУ як специфічного виду соціального регулювання, що полягає у нормотворчій діяльності уповноважених органів щодо організації ДСЗУ як структурної складової системи органів виконавчої влади, а також забезпечення взаємодії ДСЗУ (їх посадових осіб) із громадськістю з метою забезпечення регулювання зайнятостi.
Правовий режим організації діяльності ДСЗУ створюється системою нормативно-правових актів, які відрізняються один від одного багатьма ознаками – юридичною силою, назвою, органами, що їх приймають, порядком набрання чинності, однак мають одне спрямування – упорядкування, узгодженість, взаємодія структурних одиниць ДСЗУ (їх посадових осіб) між собою, іншими державними органами, підприємтсвами, установами, організаціями, а також із громадськістю для реалізації завдань ДСЗУ, визначених чинним законодавством. Так, пунктом 2 Положення про Державну службу зайнятості визначені такі основні завдання ДСЗУ:
– розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість працездатного населення та матеріальну допомогу громадянам у разі безробіття;
– систематичне вивчення процесів, що відбуваються на ринку праці, у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, і розробка на цій основі необхідних прогнозів для вироблення і вжиття заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили;
– раціональне й ефективне використання державного фонду сприяння зайнятості населення;
– контроль за дотриманням законодавства про зайнятість підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності.[3]
У правовому регулюванні організації діяльності ДСЗУ вирішальне значення має Конституція України, яка закріплює принципи організації державної влади, діяльності органів тріади влади (законодавчої, виконавчої, судової). Тому ці принципи також є базовими щодо організації ДСЗУ, яка структурно належить до системи органів виконавчої влади.
Як зазначає Карлицький С.М., основою правового статусу діяльності Державної служби зайнятості України є Закон України від 1 березня 1991 року «Про зайнятість населення» з наступними змінами і доповненнями, а також постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Наступним кроком на шляху формування служби зайнятості в Україні була постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року № 47, яка затвердила Положення про державну службу зайнятості [7].