регистрация / вход

Правове забезпечення діяльності державної служби зайнятості України

Правові норми в адміністративній діяльності Державної служби зайнятості України. Основні способи та типи правового регулювання. Закон України "Про зайнятість населення", його реалізація. Державний нагляд за дотриманням законодавства у сфері страхування.

Правове забезпечення діяльності державної служби зайнятості України


Правове забезпечення організації та діяльності органів ДСЗУ, на наш погляд, маэ науково-практичне значення та потребує вивчення, так як сьогодні немає комплексних дослідженнь цієї проблеми, а існуючі правові праці потрібно узагальнити та систематизувати. Вивчення зазначених питань дозволить виявити існуючі в чинному законодавстві недоліки, сформулювати відповідні пропозиції щодо вдосконалення. Вирішення окреслених проблем може допомогти реалізувати принцип законності як базового, який визначає зміст діяльності органів ДСЗУ, створити підстави для реалізації прав і свобод людини і громадянина у сфері регулювання зайнятостi та ринку працi.

В адміністративній діяльності ДСЗУ можна визначити наступні групи правових норм, які:

– визначають адміністративну діяльність ДСЗУ як діяльність, що здійснюється тільки на основі і на виконання законів;

– регламентують конкретні права та обов’язки співробітників ДСЗУ, форми контролю за фактичним виконанням нормативно-правових актів;

– регламентують порядок та межі застосування заходів адміністративного примусу;

– спрямовані на забезпечення нормальної роботи структурих підрозділів, а також на правовий захист співробітників ДСЗУ;

– встановлюють адміністративну, дисциплінарну та інші види відповідальності за порушення правових норм, які визначають юридичні гарантії як для громадян, так і для співробітників ДСЗУ.

На підставі проведеної класифікації можна проаналізувати певні особливості правового регулювання адміністративної діяльності ДСЗУ. Щодо організації діяльності, то виділені групи норм створюють певний прошарок, але це твердження потребує подальшого дослідження, під час якого необхідно врахувати, що поняття адміністративної діяльності та організації співвідносяться як загальне і часткове.

Вивчення зазначених питань потребує звернення до поняття “правове регулювання”. В роботі “Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования” С.С. Алексєєв визначив особливу категорію, яка очолює специфічний понятійний ряд: “механізм правового регулювання”, “правові способи”, “правовий режим” та інше. Зміст цієї категорії полягає у тому, що вона здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально виражають саму матерію позитивного права як нормативного інституційного утворення – регулятора та за своєю природою є специфічним різновидом соціального регулювання, націленим на досягнення певних результатів у житті суспільства. Правове регулювання завжди здійснюється через особливий “інструментарій”, притаманний тільки праву механізм, призначений юридично гарантувати досягнення цілей, які ставив законодавець, видаючи або санкціонуючи юридичні норми, у межах певних типів, “моделей” юридичного впливу [3].

Певною мірою професор В. Лазарєв конкретизує позицію професора С. Алексєєва, і визначає поняття правового регулювання як: 1) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, направлену на пошук й застосування засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з правом (його принципами, цілями, призначенням); 2) специфічну діяльність держави (нормотворчих органів), пов’язану з опрацюванням юридичних настанов і визначенням юридичних засобів забезпечення їх діяльності [11].

Крім наведених, існують ще такі визначення поняття правового регулювання: процес дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин [14] та здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [2]. На наш погляд, перше визначення є спірним, так як правова норма, як зазначено у підручнику, є соціально обумовленим, спрямованим на регулювання суспільних відносин обов’язковим для виконання правилом поведінки, яке схвалюється або встановлюється державою і у своїй реалізації забезпечується рівнем свідомості виконавців, організаційною та виховною роботою і можливістю застосування державного примусу в разі порушення його вимог. Норма права є мірою, еталоном (зразком), масштабом можливої або належної, дозволеної або забороненої поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин [12]. Також складно погодитись з іншим визначенням, оскільки категорії “правові засоби” та “право” виокремлюються.

У результаті проведеного аналізу, можна зазначити, що розуміння правового регулювання, надане професором С.С. Алексєєвим, є найприйнятнішим. Разом з тим, слід відмітити, що усі дослідники змісту категорії правового регулювання відзначали, що правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, під якими розуміються об’єктивовані субстанціонарні правові явища, які мають фіксовані властивості, дозволяють реалізувати потенціал права, його силу. Через правові засоби розкривається соціальна сила права [7].

Первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами та покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків, розуміються як способи правового регулювання. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання, заборони [2].

Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Зобов’язання і заборони знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного та пасивного змісту.

Разом з основними, застосовуються і допоміжні способи: примус, заохочення, надання пільг, рекомендації, покарання [6].

Співвідношення основних і допоміжних способів правового регулювання, ступінь його деталізованості дають уявлення про метод правового регулювання. Якщо у правовому регулюванні надається перевага покладанню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з уточнення положень юридичних приписів, а серед юридичних фактів переважають акти одностороннього волевиявлення, то правове регулювання грунтується на імперативному методі. Якщо у відносинах, які піддаються юридичній регламентації, суб’єкти вільні самі приймати рішення щодо участі у них, то правове регулювання засноване на диспозитивному методі. Крім зазначених, у правовому регулюванні управлінської діяльності відмічають доцільність виділення рекомендаційного та заохочувального методів. Рекомендаційний полягає в наданні вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних способів організації їх стосунків. Заохочувальний передбачає встановлення для ініціювання бажаної поведінки юридичних суб’єктів різноманітних пільг [5].

Крім способів, виділяють також типи правового регулювання (режими) як особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволів і заборон) і створює стан сприяння задоволенню інтересів суб’єкта права [9]. Правовий режим узагальнено визначають як порядок регулювання, що виражений у комплексі правових засобів, які характеризують особливе сполучення взаємодіючих між собою дозволів, заборон, позитивних зобов’язань та створюють особливу спрямованість регулювання. У межах кожного правового режиму завжди беруть участь усі первинні елементи правової матерії (способи правового регулювання) [7].

Виділяють два типи правового регулювання (режими): загальнодозволений та спеціально дозволений [14].

Вищезазначене надає підставу для визначення поняття правового регулювання організації діяльності ДСЗУ як специфічного виду соціального регулювання, що полягає у нормотворчій діяльності уповноважених органів щодо організації ДСЗУ як структурної складової системи органів виконавчої влади, а також забезпечення взаємодії ДСЗУ (їх посадових осіб) із громадськістю з метою забезпечення регулювання зайнятостi.

Правовий режим організації діяльності ДСЗУ створюється системою нормативно-правових актів, які відрізняються один від одного багатьма ознаками – юридичною силою, назвою, органами, що їх приймають, порядком набрання чинності, однак мають одне спрямування – упорядкування, узгодженість, взаємодія структурних одиниць ДСЗУ (їх посадових осіб) між собою, іншими державними органами, підприємтсвами, установами, організаціями, а також із громадськістю для реалізації завдань ДСЗУ, визначених чинним законодавством. Так, пунктом 2 Положення про Державну службу зайнятості визначені такі основні завдання ДСЗУ:

– розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість працездатного населення та матеріальну допомогу громадянам у разі безробіття;

– систематичне вивчення процесів, що відбуваються на ринку праці, у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, і розробка на цій основі необхідних прогнозів для вироблення і вжиття заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили;

– раціональне й ефективне використання державного фонду сприяння зайнятості населення;

– контроль за дотриманням законодавства про зайнятість підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності.[3]

У правовому регулюванні організації діяльності ДСЗУ вирішальне значення має Конституція України, яка закріплює принципи організації державної влади, діяльності органів тріади влади (законодавчої, виконавчої, судової). Тому ці принципи також є базовими щодо організації ДСЗУ, яка структурно належить до системи органів виконавчої влади.

Як зазначає Карлицький С.М., основою правового статусу діяльності Державної служби зайнятості України є Закон України від 1 березня 1991 року «Про зайнятість населення» з наступними змінами і доповненнями, а також постанова Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Наступним кроком на шляху формування служби зайнятості в Україні була постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року № 47, яка затвердила Положення про державну службу зайнятості [7].

Державна служба зайнятості - це державний орган, створений для реалізації політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування [9].

Норми, якими врегульована організація діяльності ДСЗУ, в основному зобов’язальні та заборонні. Конституція України як джерело адміністративного права вказує на те, що “Органи ... виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України” (ч.2 ст.6 Конституції України), а також “Органи державної влади ..., їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ч.2 ст.19 Конституції України). Зобов’язаннями (ч.2 ст.19) та заборонами (діяти тільки так як передбачено законом – ч.2 ст.6) встановлений імперативний метод правового регулювання діяльності органів виконавчої влади, у тому числі – ДСЗУ. Норми Конституції України є основою для прийняття законів та підзаконних нормативно-правових актів. [1]

Усі дії суб'єктів державного регулювання зайнятості повинні керуватися лише правовими нормами. В Україні правова основа для регулювання зайнятості правовими методами, яка почала формуватися з 1991 р., базується на прийнятих МОП міжнародних нормах праці, зайнятості і безробіття.

На першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у м. Вашингтон з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994р. Варто зазначити, що на другій сесії Міжнародної конференції праці, яка відбулася в м. Генуя з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків.[51]

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня — 10 липня 1948 р. в м. Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою [9].

Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища [6].

У 1979 р. була прийнята Всесвітня програма зайнятості, яка базувалась на Декларації принципів і програмі дій, що прийняті Всесвітньою конференцією з питань зайнятості в 1976 р. За наслідками Всесвітньої конференції з питань зайнятості, що відбулася у 1979 р., була прийнята резолюція про заходи щодо виконання програми зайнятості [7].

Що стосується організації діяльності ДСЗУ, то її регулюють норми Кодексу законів про працю України [3], Кодексу України про адміністративні правопорушення [4], Законів України “Про зайнятість населення” [1], “Про Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” [8], “Про державну службу” [7], Закон України „Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” [6], Гірничого Закону України [1], та інших, а також Постанови та Розпорядження Кабінету Міністрів України, Накази Міністерства праці та соціальної політики України, постанови Правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття та інші.

Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. № 803 [9] має головною метою забезпечення правового регулювання зайнятості населення у всіх її аспектах, включаючи і безробіття. Відповідно до зазначеного Закону реєстрація громадян як безробітних почалася з 1 липня 1991р. Тому цю дату слід вважати офіційним визнанням фактичного існування ринку праці в Україні.

З того часу Закон України «Про зайнятість населення» коригувався та доповнювався 7 разів.

По-перше, даний Закон як один з перших ринкових законів в Україні відразу ж після оприлюднення почав діяти. Відсутність раніше в Україні ринку праці, як офіційної економічної категорії та відповідного досвіду його дії спричинила виникнення в практичному застосуванні Закону певних вад, котрі необхідно було усунути, а також здійснити в ньому деякі доповнення.

По-друге, прийняття цього Закону в числі перших об'єктивно зумовило правову неузгодженість з деякими іншими законами України, які приймалися пізніше.

По-третє, з часу прийняття даного Закону змінилися багато термінів, норм тощо. Все це необхідно привести у відповідність.

Розглядаючи проблему ефективності законодавства України про зайнятість, ми виходимо з того, що його ефективність, як і будь-якого іншого законодавства, — це його дієвість, результативність, вплив на суспільно-трудові відносини та відносини зайнятості. Практика свідчить, що цей вплив може бути позитивним, негативним, значним, незначним і т. ін.

Як зазначають науковці, законодавство (закон) вважається ефективним, коли його застосування на практиці дає результати, відповідні тій меті, яка ставилась при його підготовці, і неефективним, якщо результати протилежні. Звичайно, може бути і проміжна оцінка, коли законодавство (закон), особливо про працю, в період переходу до ринку, недостатнє або малоефективне. Таким чином, оцінка ефективності законодавства (окремого закону) залежить від зіставлення результату його застосування і мети прийняття.

Оцінюючи ефективність закону чи іншого нормативно-правового акту, треба мати на увазі, що його переваги і недоліки визначаються сукупністю об'єднаних у ньому правових норм [4].

З 1 січня 2001 р. почав діяти Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» [1], який перебрав на себе деякі функції Закону «Про зайнятість населення». Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» вже розроблено відповідно до пункту 4 прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і подано до Верховної Ради України з метою приведення діючого Закону України «Про зайнятість населення» у відповідність із Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Одночасно необхідно норми та терміни, які застосовуються в Законі України «Про зайнятість населення», привести у відповідність із законами України, зокрема з Кодексом законів про працю України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Прийняття і введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» дозволить забезпечити повномасштабну реалізацію Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 1533 і на цій основі — перехід до системи соціального захисту безробітних громадян, заснованої на обов'язковому соціальному страхуванні.

Варто наголосити, що в основу Закону України «Про зайнятість населення» покладені два основних міжнародних принципи зайнятості населення, які присутні і в ст. 43 Конституції України. Перший — це виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці; не дозволяється примусової праці, окрім випадків визначених законом. Другий принцип полягає у відповідальності держави за створення умов для реалізації права на працю.

Відповідно до міжнародних норм у проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» пропонується визначення «безробітний» замінити на «зареєстровані безробітні», але при цьому змінити і саму ст. 2 та подати її в такій редакції: «Зареєстрованими безробітними визначаються працездатні особи працездатного віку, які не мають роботи і заробітку, не займаються іншою передбаченою законодавством діяльністю з метою отримання доходу, звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, зареєстровані в ній, готові та здатні приступити до підходящої роботи». Таке визначення безробітних значно краще кореспондується з відповідними нормами МОП.

Для управління та керівництва страхуванням на випадок безробіття, здійснення збору й акумуляції страхових внесків, контролю за виконанням коштів, забезпечення фінансування виплат та здійснення матеріального забезпечення утворюється страховий фонд, який є цільовим централізованим фондом, тобто некомерційною самоврядною організацією. Всі застраховані особи є його членами. Управління Фондом здійснюється Правлінням Фонду, сформованим на паритетній основі з представників держави, роботодавців та застрахованих осіб, а також виконавчої дирекції.

Функції виконавчих органів Фонду покладені на державну службу зайнятості. Це дає можливість максимально використати існуючі структури її матеріальної бази і кадрового потенціалу. Фінансове утримання державної служби зайнятості здійснюється тепер з двох джерел: за рахунок Державного бюджету та за рахунок страхових внесків у частині функцій, покладених на виконавчі органи Фонду.[8]

Державний нагляд за дотриманням законодавства у сфері страхування на випадок безробіття покладено на Міністерство праці та соціальної політики України. Схема законодавчих основ створення Фонду та структура його підпорядкування наведені у додатку Б.

Наведені різнопланові приклади, яких у практичній діяльності органів державної служби зайнятості щодо виконання Законів України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» виникає безліч, свідчать про наявність системи правового забезпечення державного регулювання зайнятості населення, що складається з багатьох доповнюючих, пояснюючих визначень і нормотворчих актів, які кореспондуються між собою.

Крім перелічених, до інших нормотворчих документів, які в різній мірі мають відношення до державного регулювання зайнятості населення, слід також віднести Господрський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закони України «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди», «Про охорону праці», «Про професійні спілки , їх права та гарантії діяльності» та ін. Однак, навіть цей перелік законодавчих актів переконує в безумовній необхідності й складності досягти повної узгодженості між ними та Законами України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Крім законодавчих актів норми яких, які регулюють зайнятість населення, є низка нормотворчих актів зазначеного спрямування нижчого рівня (крім уже наведених), які конкретизують, регламентують і визначають механізм діяльності державних органів з окремих питань, наприклад Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження положень щодо застосування Закону УСРС “Про зайнятість населення” від 24 червня 1991 р. № 47 [3].

Окремі питання державного регулювання зайнятості населення регулюються наказами Міністерства праці і соціальної політики України, зокрема порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, порядок надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, порядок та строки надання дотації роботодавцю для забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем тощо.[4]

Контроль за виконанням численних нормотворчих актів щодо зайнятості населення здійснює Інспекція по контролю за додержанням законодавства про зайнятість, утворена в системі ДСЗУ.

Інспекції надається право застосовувати економічні санкції до суб'єктів господарювання незалежно від форм власності й господарювання за порушення законодавства про зайнятість населення; припиняти діяльність суб'єктів підприємництва, які надають платні послуги, пов'язані з посередництвом у працевлаштуванні або у профорієнтації без дозволу Державного центру зайнятості; скасовувати незаконні рішення нижчестоящих інспекцій; припиняти дії наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ і організацій усіх форм власності, які суперечать законодавству про зайнятість населення. [3]

Проаналізувавши нормативно-правові акти, які регулюють організацію та діяльність ДСЗУ, можна зазначити, що незважаючи на те, що останнім часом, як у нашій державі, так і за кордоном проблеми соціального захисту безробітних стали об'єктом уваги фахівців соціальних питань різних галузевих наук, доводиться констатувати, що на сьогодні відсутній системний аналіз цієї сфери.

Вважаємо, що в новій редакції цього Закону доцільно передбачити такі доповнення.

По-перше, стратегічні завдання інтеграції України до ЄС потребують урахування в новій редакції Закону міжнародних норм і стандартів та досвіду розвинених країн, приведення понятійного апарату, який застосовується у сфері зайнятості, у відповідність до методології Міжнародної організації праці.

По-друге, напрями державної політики у сфері зайнятості та захисту громадян від безробіття повинні базуватися на тезі, що ефективна, перспективна стратегія зайнятості населення може бути реалізована, якщо пріоритети зайнятості міститимуться у складі найвищих пріоритетів соціально-економічної політики України. Згідно з цим підходом, основою реалізації політики зайнятості та захисту громадян від безробіття на етапі стабілізації економіки та економічного зростання мають бути такі головні напрями:

– розробка та проведення збалансованої фінансово-кредитної, інвестиційної, податкової та соціально-демографічної політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил;

– економічна експертиза державних економічних програм і держзамовлень, інвестиційних проектів щодо їх впливу на стан ринку праці;

– передбачення цільових показників використання трудових ресурсів в офіційних прогнозах, бюджетних проектах і програмах дій Кабінету Міністрів України;

– розробка на основі прогнозів соціально-економічного розвитку Генеральної схеми розвитку робочих місць;

– пріоритетне фінансування за рахунок Держаного бюджету і позабюджетних коштів соціальних та економічних програм у регіонах із високим рівнем безробіття;

– орієнтація системи професійної освіти і підготовка кадрів відповідно до потреби ринку праці та перспектив його розвитку з урахуванням інвестиційної політики;

– розробка і реалізація державної та регіональної програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з фінансовим забезпеченням у регіонах із кризовою ситуацією на ринку праці та в малих містах із моногалузевою (моновиробничою) структурою зайнятості, цільових програм сприяння зайнятості громадян, нездатних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

– проведення наукових досліджень у сфері зайнятості населення та ринку праці, прогнозування змін якості та розподілу робочої сили у зв’язку із структурною перебудовою економіки.

По-третє, у новій редакції Закону потрібно уточнити категоріальний апарат, зокрема, законодавчу інтерпретацію зайнятості населення шляхом розгляду таких понять, як повна та неповна зайнятість, зокрема, застосування гнучких форм зайнятості, а також розширити державні гарантії, які мають передбачати не лише вільний вибір діяльності, а й вибір роботи з різними формами зайнятості.

По-четверте, головним завданням державної політики зайнятості кожної країни є зменшення рівня безробіття. Зокрема, в боротьбі з безробіттям у розвинутих країнах застосовуються моделі, спрямовані на збільшення видатків на заходи, які проводяться безпосередньо на ринку праці, – функціонування державної служби зайнятості, надання матеріальної допомоги особам, які втратили роботу, діяльність системи професійної підготовки безробітних та організація громадських робіт. Проте цей напрям не дає бажаних результатів у зменшенні рівня безробіття, бо надзвичайно “щедра” допомога сприяє його збільшенню, перепідготовка ж безробітних через короткі строки навчання не може значно підвищити конкурентоспроможність безробітного, а громадські роботи не є засобом зменшення безробіття.

По-пяте, потребує удосконалення за законодавчого закріплення визначення поняття “підходяща робота” для безробітних громадян, яке подане в даному Законі.


ЛІТЕРАТУРА

1. Манохин В.М. Советская государственная служба./ Василий Михайлович Манохин – М., 1966.

2. Маркіна Т.Г. Право громадян на зайнятість та форми його реалізації в умовах становлення ринкової економіки: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 «трудове право та право соціального забезпечення» / Т.Г. Маркіна — Х., 1999. — 177л.

3. Марчук В.М.Правомірна поведінка, правопорушення та юридична відповідальність: Конспект лекцій з курсу "Основи права" / Марчук В.М., Ніколаєва Л.В.— К., КДТЕУ, 1996. — 54с.

4. Маршавін Ю.М. Індивідуалізація соціальних послуг безробітним як засіб підвищення ефективності діяльності державної служби зайнятості / Юрій Миколайович Маршавін – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. – (Психологія особистості безробітного: Матеріали ІІІ Всеукр. наук.–практ. конф. С.5.)

5. Маршавін Ю.М. Основні проблеми сучасного етапу впровадження Єдиної технології обслуговування незайнятого населення / Юрій Миколайович Маршавін – К.: 2002. (Ринок праці та зайнятість: Бюл. ІПК ДСЗУ. – № 1. – С. 8.)

6. Маршавін Ю.М. Підприємництво як фактор розвитку зайнятості населення: Монографія./ Юрій Миколайович Маршавін – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. – 234 с.

7. Маршавін Ю.М. Ринок праці та функціонування державної служби зайнятості: Навч. –метод. посіб. / Юрій Миколайович Маршавін – К.: ІПК ДСЗУ, 1998. – 175 с.

8. Маршавін Ю.М. та ін. Єдина технологія обслуговування незайнятого населення в центрах зайнятості України. – К.: ІПК ДСЗУ, 2000. – 303 с.

9. Маршавін Ю.М.Удосконалення структури державної служби зайнятості – передумова підвищення якості соціальних послуг на ринку праці / Юрій Миколайович Маршавін – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. (Ринок паці та зайнятість: Бюл. ІПК ДСЗУ. № 1)

10. Маршавін Ю.М. Шляхи підвищення ролі державної служби зайнятості в сучасних умовах / Юрій Миколайович Маршавін – К.: 2006. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ– № 1. – С. 9.)

11. Маршавін Ю.М. Актуальні проблеми підвищення ролі державної служби зайнятості на ринку праці / Юрій Миколайович Маршавін – К.: 2006. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ.– № 2. – С. 9.)

12. Матіос А.В.Адміністративна відповідальність посадових осіб у сфері державного управління: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / А.В. Матіос — К., 2006. — 182арк.

13. Мельник О.В.Конституційно–правова відповідальність вищих органів державної влади: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.В. Мельник — К., 2000. — 175 арк.

14. Мельниченко Т.С. Підвищення ефективності роботи центру зайнятості в умовах впровадження новітніх технологій/ Тетяна Стефанівна Мельниченко.– К.: ІПК ДСЗУ, 2004. (Ринок праці та зайнятість: Бюл.ІПК ДСЗУ.–№1.–С. 40.)

15. Молдован В.В.Основи держави і права: Опорні конспекти:Навч. посібник для учнів, студ. вузів. / В.В. Молдован— К. : Юмана, 1997. — 240с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"

Другие видео на эту тему