регистрация / вход

Система покарань, що застосовуються до неповнолітніх злочинців

Система покарань, що застосовуються до неповнолітніх, її ознаки та види в Україні. Відмінність від загальної системи покарань. Система примусових заходів виховного характеру та приклади її застосування щодо неповнолітніх злочинців в Запорізькій області.

Система покарань, що застосовуються до неповнолітніх злочинців


Загальна система покарань, які можуть застосовуватися до повнолітніх злочинців, передбачена в ст.51 КК України. Однак самого визначення цього поняття КК України не містить. В кримінально-правовій науці під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розміщених у певному порядку за ступенем їхньої суворості. На думку Н.Ф. Кузнєцової, система покарань – це цілісна множинність видів покарань (елементів системи) і підсистем, які включають згруповані за різними підставами види покарань. При цьому, на її думку, система покарань охоплює підсистеми, тобто групи видів покарань, які класифікуються за різними підставами та знаходяться у певній ієрархії [7]. Система покарань виступає тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність суду по застосуванню покарання. Окрім того, система покарань є основою для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК України, де передбачені види та межі покарань за конкретні злочини. Система конкретно визначених за змістом покарань дає можливість суду при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. До ознак, притаманних системі покарань, відносять такі: 1) вона встановлюється лише кримінальним законом; 2) перелік покарань, які утворюють систему, є обов’язковим для суду, тобто суд не може від нього відступити; 3) цей перелік покарань є вичерпним; 4) система покарань передбачає їх побудову у певному порядку за ступенем їх тяжкості [9, с.25].

На відміну від КК УРСР 1960 р. система покарань у чинному КК України побудована за принципом „від менш суворого до більш суворого покарання” і включає 12 видів покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. В українській кримінально-правовій науці існують різні підходи до критеріїв класифікації покарань. Наприклад, детальну класифікацію покарань наводить М.І. Хавронюк, який поділяє їх так: за юридичною значущістю – основні, додаткові, змішані; за зв’язком із ізоляцією від суспільства – пов’язані із нею (позбавлення волі, арешт) та не пов’язані (всі інші); за наявністю або відсутністю обмежень майнового характеру; за суб’єктами – загальні та спеціальні [6, с.239-241]. Т.А. Денисова пропонує таку класифікацію покарань: 1) за порядком застосування і ступенем самостійності: основні, додаткові і змішані; 2) за терміном: строкові та безстрокові; 3) за характером виправного впливу: пов’язані із ізоляцією від суспільства і виправним впливом та не пов’язані із цим [9, с.25-26]. Є.В. Фесенко за характером заходів, які можуть бути застосовані до засудженого та специфікою обмеження прав і свобод, поділяє покарання на п’ять груп: покарання майнового характеру; покарання, пов’язані із моральним впливом; покарання, пов’язані із трудовим впливом; покарання, пов’язані із обмеженнями в сфері діяльності засудженого та покарання, пов’язані із обмеженням переміщення і спілкування з іншими членами суспільства [1, с.115].

В принципі схожими є і варіанти класифікації покарань, що їх пропонують російські вчені. Наприклад, їх поділяють за способом поєднання чи за самостійністю (основні, додаткові, змішані), за особливостями суб’єктів (загальні та спеціальні), за змістом (пов’язані із трудовим впливом та не пов’язані із ним). Іноді покарання класифікують за юридичними, психологічними та педагогічними критеріями. Деякі вчені з РФ вважають, що найбільше значення має розподіл покарань на основні, додаткові, змішані, а також на покарання, пов’язані та не пов’язані із позбавленням волі . Російський вчений О.Г. Пермінов у цьому зв’язку робить слушний висновок про те, що можливість класифікувати покарання за різними критеріями свідчить про наявність багатьох системоутворюючих зв’язків між окремими видами покарань [2].

Система покарань для неповнолітніх в Україні (ст. 98 КК України) є похідною від загальної системи покарань і побудована за аналогічними принципами, але є значно меншою і включає всього п’ять основних (штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк) та два додаткових покарання (штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). При цьому слід зазначити, що до неповнолітніх віком від 14 до 16 років можуть бути застосовані лише два покарання: позбавлення волі на певний строк та штраф. Можна погодитися із російським вченим П.Г. Пономарьовим, який називає систему покарань для неповнолітніх додатковою або усіченою [3, с.157]. Наявність окремої системи покарань для неповнолітніх обґрунтовується тим фактом, що суспільство не має права висувати до неповнолітніх такі самі суворі вимоги, як до своїх дорослих членів. Окрім того, враховуючи біологічні, психологічні та соціальні особливості неповнолітнього віку, закон, виокремлюючи спеціальні норми про кримінальну відповідальність та покарання неповнолітніх, керується принципами справедливості, гуманізму, економії кримінальної репресії, вважаючи, що до неповнолітніх правопорушників достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру [2, с. 206]. А.А. Музика та О.П. Горох до особливостей покарань, що можуть призначатися неповнолітнім, відносять: зменшені строки і розміри відповідних покарань та обов’язкову наявність додаткових умов для призначення окремих видів покарань [8, с.371].

Таким чином, фактично в Україні до неповнолітніх можуть бути застосовані шість видів покарань. Але при цьому слід мати на увазі, що такі покарання, як громадські роботи, виправні роботи та арешт не можуть застосовуватися до неповнолітніх, яким не виповнилося 16 років. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 16.04.2004 р. № 5 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” підкреслює, що інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх застосовуватися не можуть, навіть якщо під час розгляду справи в суді вони вже досягли повноліття (п.11). Окрім того, Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на той факт, що перелік покарань, передбачений ст. 98 КК України, є вичерпним, а тому інші покарання (зокрема обмеження волі та конфіскація майна) не можуть застосовуватися до неповнолітніх, у тому числі в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання відповідно до ст. 69 КК України [3, с.5-6].

Покарання для неповнолітніх можна класифікувати – за аналогією з загальною системою покарань для дорослих із використанням зокрема класифікації М.І. Хавронюка [6, с.239-241], – наступним чином: за юридичною значущістю – основні (позбавлення волі, арешт, виправні роботи, громадські роботи), додаткові (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) та змішані (штраф); за зв’язком з ізоляцією від суспільства – пов’язані із нею (позбавлення волі, арешт) та не пов’язані (всі інші); за наявністю або відсутності обмежень майнового характеру – пов’язані із такими обмеженнями (штраф, виправні роботи, громадські роботи) та не пов’язані із ними (всі інші); за суб’єктами – загальні (позбавлення волі) та спеціальні(всі інші); за терміном – безстрокові (штраф) та строкові (всі інші).

Таким чином, принципових відмінностей у класифікації покарань неповнолітніх порівняно із загальною системою покарань не існує, оскільки її специфіка, як вже зазналося, полягає головним чином у скороченні кількості покарань, зменшенні їхніх термінів (для позбавлення волі і штрафу – максимальних, для інших покарань – як мінімальних, так і максимальних) та умовах і особливостях призначення. Наприклад, для неповнолітніх скорочені розміри відрахувань в доход держави при виправних роботах (5-10% замість 10-20% для повнолітніх), а також зменшений максимальний розміру штрафу(500 нмд доходів громадян замість 1000 нмд для повнолітніх). Окрім цього, штраф може призначатися неповнолітнім при наявності певних додаткових умов, зокрема, наявності самостійного доходу або майна.

При цьому до всіх неповнолітніх незалежно від віку та інших юридично значущих властивостей може бути застосоване лише таке покарання, як позбавлення волі, яке, таким чином, законодавець розглядає як своєрідний універсальний «еталон» всіх покарань, що навряд чи є правильним. В той же час при аналізі українського кримінального законодавства впадає в очі і той факт, що в переліку покарань для неповнолітніх (ст. 98 КК України) немає жодних спеціальних покарань, тобто таких, які можна було б застосувати виключно до цієї категорії осіб .

Окрім покарання, специфічним інститутом кримінально-правового впливу на неповнолітніх є примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК України), до яких належать: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення на строк, що не перевищує трьох років. Окрім того, поряд із застосуванням одного або кількох примусових заходів виховного характеру суд може в порядку, передбаченому законом, призначити неповнолітньому вихователя (ч.4 ст.105 КК України). Як вже зазначалося в підрозділі 1.3., за своєю юридичною сутністю примусові заходи виховного характеру є різновидом заходів безпеки, відомих кримінальному праву багатьох іноземних держав. У вітчизняній науці прийнято вважати, що за своєю юридичною природою примусові заходи виховного характеру не є кримінальним покаранням, а виступають заходами виховного впливу та переконання, які спрямовані на забезпечення правильного формування особистості неповнолітніх та запобігання вчинення ними злочинів. Треба погодитися із С.С. Яценком, який розглядає примусові заходи виховного характеру як форму реалізації кримінальної відповідальності та як заходи державного впливу, альтернативні покаранню, хоча і спрямовані на виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин. При цьому центр уваги при їх застосуванні, на його думку, переноситься на соціальну допомогу, підтримку, контроль [1, с.241-242]. Хоча слід зазначити, що буквальне тлумачення формулювання ст.97 КК України призводить до парадоксального висновку про те, що формально-юридично примусові заходи виховного характеру взагалі не є формою кримінальної відповідальності, що залишає відкритим питання про зміст цього кримінально-правового інституту, а також його співвідношення з покаранням та відповідальністю взагалі.

Примусові заходи виховного характеру як альтернатива покаранню можуть бути застосовані лише до неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо буде встановлено, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання (ч.1 ст.105 КК України). Аналізовані заходи повинні застосовуватися лише до осіб, виправлення яких можливе без застосування кримінального покарання. Прийнято вважати, що примусові заходи виховного характеру істотно відрізняються від покарання за суворістю, хоча і пов’язані з певними обмеженнями для неповнолітнього. Так, В.О. Навроцький підкреслює, що звільнення від кримінальної відповідальності за ст.105 КК України повинно застосовуватися тоді, коли неповнолітній, на думку суду, може бути виправлений без реального виконання покарання, але лише за умови застосування примусових заходів виховного характеру [6, с.325]. Цей криміналіст також слушно наголошує на тому, що особливості психіки неповнолітніх, зокрема схильність до сприйняття стороннього впливу, дає змогу обмежитись щодо них порівняно м’якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправлення і перевиховання. Саме тому часто для неповнолітніх достатніми є заходи виховно-педагогічного, а не карального характеру [2, с.313]. Аналогічно вважає і А.В. Савченко [7, с.25]. Слушною є думка П.Л. Фріса про те, що можливість застосування до неповнолітніх замість покарання примусових заходів виховного характеру є спробою корекції особи неповнолітнього злочинця без застосування заходів покарання, які у більшості випадків не тільки не спроможні перевиховати підлітка, а навпаки, враховуючи психологічні вікові особливості, здатні стати для нього злочинним “університетом” [9, с.353]. Можна також погодитись із твердженням російського вченого А.Е. Якубова про те, що за своїм змістом такі заходи щодо неповнолітніх є виховними, переслідуючи мету їх виправлення шляхом переконання та доведення до них усвідомлення неприпустимості вчинення злочинів, але в той же час за характером виконання ці заходи носять примусовий характер. Цей російський вчений також слушно підкреслює, що звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру повинно проводитися таким чином, щоб у підлітка не виникло почуття безкарності за вчинений злочин [2, с.334-338]. Російський науковець В. Іванов характеризує примусові заходи виховного характеру як форму реалізації кримінальної відповідальності і одночасно альтернативу покаранню. Примусовим заходам виховного характеру притаманна виховна спрямованість, оскільки вони являють собою переважно психолого-педагогічний процес впливу на засудженого з певними елементами примусу. На його думку, ці заходи спрямовані в першу чергу на здійснення певного впливу на волю та свідомість неповнолітнього, на корегування його поглядів, звичок, на переконання в необхідності зміни способу життя, світогляду, потреб, інтересів [12, с.33-34]. Х. Текаєв підкреслює, що практика реального призначення в РФ альтернативних покаранню примусових заходів виховного характеру є мізерно малою [3].

Примусові заходи виховного характеру за своїм змістом є набагато більш м’якими та гуманними, порівняно із покаранням; крім того, вони, зрозуміло, не тягнуть судимості. Найбільш суворим із заходів, передбачених ст. 105 КК України, є направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи, яке за своїм змістом (умови тримання) схоже на обмеження або навіть і позбавлення волі. До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. Їх статус визначено Законом України від 24 січня 1995 р. “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей” [02]. Мережа цих установ і положення про них затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859 “Про організацію діяльності загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації” (зі змінами, внесеними постановою від 11 серпня 1995 р. № 646) [3]. Згідно із згаданим Законом, до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації – неповнолітні старші 14 років. Визначаючи особливості застосування найбільш суворого з примусових заходів виховного характеру, Пленум Верховного Суду України підкреслює, що „до спеціальних навчально-виховних установ відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 105 КК України направляють неповнолітніх, котрі вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу та не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру” (п.9 Постанови№ 2 від 15 травня 2006 р.) [6, с. 15]. Цілком очевидно, що примусові заходи виховного характеру до неповнолітніх може застосовувати лише суд (ч.2 ст.105 КК України), хоча, як це не дивно, не всі судді знають про це. Наприклад, Вільнянський районний суд закрив кримінальну справу щодо неповнолітнього Є.Г. і передав матеріали до школи-інтернату, щоб саме цей заклад застосував до нього примусові заходи виховного характеру [7].

На жаль, точно оцінити масштаби застосування в Україні примусових заходів виховного характеру досить важко, оскільки відповідні статистичні дані враховують застосування таких заходів у порядку ст.105 КК України (при звільненні від покарання), разом із неповнолітніми, до яких ці заходи були застосовані у порядку ст. 97 КК України, тобто при звільненні від кримінальної відповідальності. Але за непрямими даними та деякими порівняннями можна зробити висновок, що у порядку ст.97 КК України такі захоли застосовуються набагато частіше. Так, за останні 5 років в Україні до 90 616 неповнолітніх були застосовані примусові заходи виховного характеру. При цьому, наприклад, у 1994 р. примусові заходи виховного характеру були застосовані до 3,6 тис. неповнолітніх, у 2004 р. – до близько 5 тис., а у 2005 р. – до 3,8 тис. неповнолітніх осіб. У першому півріччі 2006 р. кількість неповнолітніх, щодо яких справи закрито із застосуванням примусових заходів виховного характеру, зменшилася на 33,3% і становила лише 1,4 тис. осіб. У 2007 р. по всій Україні примусові заходи виховного характеру були застосовані до 2,2 тис. неповнолітніх, що на 18% менше, ніж у минулому році [3]. З вивчених нами кримінальних справ, в яких до неповнолітніх застосовувалися примусові заходи виховного характеру, у 57% суди застосували передачу під нагляд батьків. Як свідчать дані узагальнення, проведеного Верховним Судом України, на практиці суди в межах країни в цілому також найчастіше застосовують такий примусовий захід виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків (у 77% випадків)[4, с.18]. Інші заходи виховного характеру суди Запорізької області майже не застосовують. Однак судова практика свідчить, що такий примусовий захід виховного характеру, як передача під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним, оскільки багато з таких неповнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків або батьки негативно впливають на них чи позбавлені батьківських прав, тобто діти передані під нагляд батьків, які неспроможні виховати дитину належним чином або самі ж втягнули її у злочинну діяльність [5, с.192].

Цікаво, що за результатами опитування 60% працівників органів та установ з виконання покарання найефективнішим з примусових заходів виховного характеру вважають передачу під нагляд батьків (в тому числі половина лише цей захід і 6% – передачу під нагляд батьків разом із застереженням), 25% – обмеження дозвілля та встановлення спеціальних вимог до поведінки і лише 15 % – направлення до спеціальної навчально-виховної установи.

Ось дані про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх в Запорізькій області. У 2002 р. вони були застосовані всього до 10 осіб (0,9% від загальної кількості неповнолітніх, які вчинили злочини), у 2003 р. – до 39 осіб (3,3%), у 2004 р. – до 37 осіб (3%), у 2005 р. – до 38 осіб (3,1%), у 2006 р. – до 41 особи (5,5%). За даними узагальнення, проведеного апеляційним судом Запорізької області, протягом 2003-2004 рр. серед примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх найчастіше застосовувалися передача під нагляд батьків (86% ) і застереження (21,3% ), в той же час до спеціальної установи було направлено: у 2003 р. – 9 (3,51%), у 2004 р. – 7 (2,59%), у 2006 р. – 14 (5,74%) неповнолітніх. На практиці до неповнолітніх майже не застосовуються такі заходи, як обов’язок відшкодувати заподіяні збитки (наприклад, у 2006 р. – жодного випадку) та обмеження дозвілля (у 2006 р. – 3 випадки). Не застосовується на практиці до неповнолітніх (принаймні, в Запорізькій області) і такий своєрідний захід, як призначення громадського вихователя [20; 315].

Можна навести декілька прикладів застосування цих заходів. Постановою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.08.2006 р. неповнолітній І.К. (16 років), відданий до суду за ст.198 КК України, був звільнений від покарання із застосуванням до нього примусового заходу виховного характеру у вигляді передачі під нагляд матері на 2 роки [14]. Враховуючи позитивну до- і посткримінальну поведінку І.К., дані про його особистість, невелику тяжкість вчиненого злочину, таке рішення суду видається обґрунтованим. В іншій справі суд застосував до неповнолітнього М.Ш., обвинуваченого за ч. 2 ст.15, ч. 1 ст.188 КК України, попередження та передачу під нагляд батьків на один рік [7]. Постановою від 8.04.2005 р. Токмакський районний суд Запорізької області застосував до неповнолітнього В.А. (кримінальна справа за ч. 3 ст.187 КК України) направлення до спеціальної навчально-виховної установи на один рік, але при цьому не обґрунтував підстав застосування саме цього заходу, а тому апеляційний суд, вважаючи цей захід занадто суворим, скасував цю постанову і направив справу на новий судовий розгляд [12]. На нашу думку, навряд чи є розумні підстави вважати направлення до спеціальної навчально-виховної установи суворим заходом реагування на вчинення неповнолітнім особливо кваліфікованого розбою (санкція ч. 3 ст. 187 КК України – позбавлення волі на строк від 7 до 12 років).

Враховуючи альтернативний характер примусових заходів виховного характеру та їх переваги перед таким покаранням, як позбавлення волі, видається доцільним розширити можливості застосування найсуворішого із цих заходів до неповнолітніх, не обмежуючись лише злочинами невеликої та середньої тяжкості. Так, можна внести зміни до ст. 105 КК України з тим, щоб передбачити можливість застосування такого заходу, як направлення до спеціальної навчально-виховної установи і до неповнолітніх, які вперше вчинили тяжкі ненасильницькі злочини (наприклад, кваліфікована крадіжка, злочини, пов’язані із незаконним обігом наркотиків), якщо суд визнає це доцільним. При цьому граничний термін перебування неповнолітнього в навчально-виховній установі можна збільшити до п’яти років. Ми вважаємо, що перебування у зазначених закладах має справити належний карально-превентивний вплив на цю категорію неповнолітніх, водночас зможе певною мірою уберегти їх від згубного впливу українських „виховних” колоній. Опитані нами судді схиляються до думки (42%) про те, що найефективнішим кримінально-правовим заходом у випадку вчинення неповнолітніми злочинів невеликої тяжкості є саме примусові заходи виховного характеру [А].

У цьому зв’язку слід звернути увагу на те, що Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 2 від 15 травня 2006 р. “Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” підкреслює, “що в кожному випадку вирішення питання про відповідальність неповнолітнього за злочин невеликої або середньої тяжкості необхідно обговорити можливість застосування до нього примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання” [6, с.14]. Але в більшості випадків, як видно з вивчених нами матеріалів кримінальних справ (зокрема, вироків) суди навіть не обговорюють питання про можливість застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру. Вочевидь необхідним є більш широке застосування судами примусових заходів виховного характеру в порядку ст.105 КК України, при цьому не передачі під нагляд батьків, а інших, більш дієвих, зокрема, обмеження дозвілля і встановлення вимог до поведінки та направлення до спеціально навчально-виховної установи. У цьому зв’язку позитивним також видається досвід Молдови, в якій до неповнолітніх може бути застосований такий виховний захід, як примушування до проходження лікувального курсу психологічної реабілітації (ч.1 ст.104 КК Молдови).

покарання неповнолітній злочинець


Література

1. Тузов А.П. Застосування кримінальних заходів до неповнолітніх правопорушників. [Відп. ред. к.ю.н. О.Я.Свєтлов] – К.: Наукова думка, 1974. – 79 с. – (АН УРСР, Ін-т держави і права).

2. Тютюгин В.И. Некоторые проблемы применения наказаний, не связанных с лишением свободы, по действующему законодательству и в проекте УК Украины // Проблеми законності: Респ. міжвідомч. наук. зб. – Х.: НЮАУ, 2000. – Вип. 42. – С.150-154.

3. Уголовная ответственность несовершеннолетних: Научно-практическое пособие / Отв. ред. В.П. Кашепов. — М.: Юрид. лит., 1999. – 160 с.

4. Уголовное право зарубежных государств: Общая часть: Учеб. пособие. / [Н.А. Голованова, В.Н. Еремин, М.А. Игнатова и др.]; Под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Изд. дом «Камерон», 2004. – 527, [1] с. – (Зарубежное право).

5. Уголовное право РоссийскойФедерации. Общаячасть /Под ред. А.И. Рарога. – М.: Юристъ, 2003.– 511 с.

6. Уголовное право УССР на современном этапе: Общая часть / Отв. ред. Ф.Г. Бурчак. – К.: Наукова думка, 1985. – 447 с.

7. Уголовное право. Общая часть. Учебник для вузов / Отв. ред. И.Я. Козаченко и З.А. Незнамова. – М.: НОРМА, 1999.– 516 с.

8. Уголовное право: Словарь-справочник / Татьяна Александровна Лесниевски-Костарева (авт.-сост.). – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА М, 2000. – 423с.

9. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования / АН СССР; Институт государства и права / В.Н. Кудрявцев (отв.ред.), С.Г. Келина (отв. ред.). — М. : Наука, 1987. — 276с.

10. Уголовный кодекс Голландии / Ассоциация Юридический центр / Науч. ред. Б.В. Волженкин; пер. с англ. И.В. Мироновой. 2-е изд. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 510 с. –(Законодательство зарубежных стран).

11. Уголовный кодекс Грузии: Введен в действие с 1 июня2000 г. Сизм. и доп. на 1 декабря2001 г. / Ассоциация Юридический центр / З.К. Бигвава (науч.ред.), О. Гамкрелидзе (обзор.ст.), И. Меринджанашвили (пер.с гр.), В.И. Михайлов (вступ.ст.). – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 409 с. – (Законодательство зарубежных стран).

12. Уголовный Кодекс Латвийской республики / Ассоциация Юридический центр / Науч. редактир и вступит. статьяк.ю.н. А.И. Лукашова и к.ю.н. Э.А. Саркисовой; пер. с лат. А.И. Лукашова. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 313 с. – (Законодательство зарубежных стран).

13. Уголовный Кодекс Литовской республики / Ассоциация Юридический центр / Науч. редактир. д.ю.н., проф. В. Павилониса; предисл. к.ю.н., доцента Н.И. Мацнева; пер. с литов. В.П. Казанскене–СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 470 с. –(Законодательство зарубежных стран).

14. Уголовный кодекс Республики Азербайджан / Ассоциация Юридический центр / Науч. ред. И.М.Рагимов; Пер. с азерб. Б.Э. Аббасова. – СПб.: Изд-во «Юридический Центр Пресс», 2001. – 356 с. –(Законодательство зарубежных стран).

15. Уголовный кодекс Республики Армения– Режим доступу до інформ.:http://www.parliament.am/legislation.php?sel=show&ID=1349&lang=rus5a#5

16. Уголовный кодекс РеспубликиБеларусь: Принят Палатой представителей 2 июня1999 г. Одобрен Советом Республики 24 июня1999 г.: Текст Кодекса по состоянию на 15 сентября2004 г.. — Минск : Амалфея, 2004. — 320 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий