регистрация / вход

Система прав і свобод громадянина, закріплених Конституцією України

Місце і роль людини в сучасному суспільстві й державі. Сутність правового статусу людини. Громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина. Загальні конституційні обов'язки громадян України.
Кафедра правознавства

РЕФЕРАТ з

Основи конституційного права України
на тему:

«Система прав і свобод громадянина, закріплена Конституцією України»

Виконала:

Студентка:

Спеціальність:

“Право”

Курс 3 група

Викладач

Київ, 2010


Конституційно-правовий статус людини і громадянина

У сучасній Конституції України особливе значення відведено закріпленню місця і ролі людини в суспільстві й державі.

Принципово новим положенням у конституційній практиці України є визнання пріоритету прав і свобод людини щодо державних та інших інтересів. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції України). Крім того, права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а забезпечення прав і свобод людини — її головний обов'язок.

Закріплення цих найважливіших положень у загальних засадах конституційного устрою України, а також розміщення в спеціально присвяченому правам людини другому розділі Конституції України майже третини статей від загальної їх кількості, свідчить про достатньо високий рівень визнання і формування конституційного статусу людини та громадянина в Україні.

Цей статус охоплює тільки конституційні норми. Він становить основу більш загального правового статусу людини, який визначається значною кількістю норм різних галузей українського права.

У той же час треба зазначити, що конституційний статус людини не вичерпує усього змісту основ правового статусу людини. Доповнення конституційного статусу найважливішими положеннями низки інших правових актів конституційного законодавства дозволяє сформувати його як один із найголовніших інститутів конституційного права.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина — це визначені Конституцією України та іншими правовими актами конституційного права місце, положення і роль людини та громадянина в суспільстві й державі.

Сутність правового статусу людини обумовлюється, насамперед, соціальним статусом людини, який визначається характером праці і власності у державі і суспільстві.

Але більшою мірою характеристика цього статусу людини і громадянина пов'язана з його структурою що складалася упродовж тривалого історичного періоду розвитку людства.

В юридичній літературі до структури правового статусу відносять різні елементи. Серед основних можна назвати громадянство, правосуб'єктність, конституційні принципи, права і свободи, обов'язки, гарантії їх дотримання. Крім того, в літературі до самостійних елементів такого статусу відносять юридичну відповідальність, інтереси людини тощо. Усі ці елементи характеризують і безпосередньо визначають місце індивіда в суспільстві і державі, тому їх можна включати до структури конституційно-правового статусу.

Перший елемент — громадянство (підданство) з давніх-давен стало визначальним елементом становища (статусу) індивіда в суспільстві і державі. Як свідчать джерела, ще в Стародавньому Римі вільні люди мали різний статус: громадянина (патриція) або просто людини (плебея).

Громадянство — це вихідне начало формування як правового статусу людини в цілому, так і конституційно-правового статусу її зокрема. Саме громадянство встановлює постійний правовий зв'язок особи і держави.

Другим елементом конституційно-правового статусу людини, що пов'язаний з громадянством, є правосуб'єктність особи, тобто її правоздатність і дієздатність, у тому числі і конституційна.

До конституційних принципів, що складають третій елемент статусу людини і громадянина, відносять:

рівноправність, тобто рівність у правах і свободах взагалі; невід'ємність і невідчужуваність прав; гуманістичну спрямованість прав і свобод; загальнодоступність; безпосередню дію прав і свобод; гарантованість; заборону незаконного обмеження конституційних прав і свобод; відповідність міжнародно-правовим актам.

Центральне місце у структурі конституційно-правового статусу людини і громадянина належить конституційним (основним) правам і свободам людини і громадянина. Усі інші елементи правового статусу ґрунтуються і об'єднуються навколо них.

Найголовніше призначення прав і свобод людини — розкриття змісту правового статусу. Крім того, вони виступають як принцип конституційного устрою і визначають спрямованість діяльності держави (ст. 2 і ст. 18 Конституції України).

Невід'ємним елементом правового статусу людини є конституційні обов'язки. Обов'язки — це встановлені і закріплені на конституційному рівні види і міра суспільно необхідної поведінки людини і громадянина.

Самостійним і основним елементом конституційно-правового статусу людини є гарантії забезпечення конституційно-правового статусу. Серед гарантій можна виділити судовий захист прав і свобод людини, правову допомогу кожній людині, гарантії при здійсненні правосуддя тощо.

Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні

Права і свободи людини є основним елементом, ядром її правового статусу. Набуваючи свого закріплення в Конституції України, вони визначають міру можливої поведінки, відображають певні її межі, можливість користуватися благами для задоволення своїх інтересів і потреб.

Конституційні права і свободи мають свою систему й ознаки, що відрізняють їх від інших прав і свобод. По-перше, вони володіють верховенством. Усі інші права і свободи повинні відповідати їм. Вони є правовою базою для прийняття всіх інших прав і свобод, що деталізують їх. По-друге, конституційні права і свободи є нормами прямої дії і мають гарантований захист. По-третє, вони базуються на конституційних принципах рівності для кожного і не можуть обмежуватись чи скасовуватись.

Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними критеріями. Але будь-яка класифікація, як і всякі методи і прийоми вивчення, має суб'єктивний характер.

У той же час визнаними критеріями класифікації прав і свобод є: єдність конституційних та пов'язаних з ними прав і свобод; однорідність прав і свобод незалежно від місця розташування у Конституції чи інших джерелах конституційного права; відповідність історичному характерові їх виникнення і розвитку. Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, Конституція України не визначає їх системи, але передбачає певну послідовність їх викладення у другому розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина».

Залежно від суб'єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права і свободи громадянина; права і свободи іноземців та ін.

За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні і колективні (групові). До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо).

Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). У літературі існують й інші класифікації. Але в сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності.

Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні.

Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на п'ять основних груп: особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні та культурні. Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи мають доволі умовний характер. Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних так і до соціальних прав.

До особистих (громадянських) прав і свобод людини відносять у першу чергу: право на життя, на повагу до її гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свободу пересування тощо.

Політичні права і свободи людини і громадянина включають насамперед: право на участь в управлінні державними справами, на об'єднання у політичні партії та громадські організації, на проведення зборів, мітингів, демонстрацій, виборчі права та деякі інші.

До економічних, соціальних та культурних прав людини відносять, зокрема: право на власність, на заняття підприємницькою діяльністю, право на працю та пов'язані з нею інші трудові права, право на освіту, на житло, на охорону здоров’я та інші.

Але при визначенні тієї чи іншої системи прав і свобод людини в Україні слід виходити з того, що для розвитку національного законодавства з прав людини в кожній країні, в тому числі і в Україні, велике значення мають загальновизнані міжнародні стандарти (норми) з цих питань.

Міжнародні договори й угоди з прав людини, які офіційно визнаються державою, стають обов'язковими для виконання. Це положення набуло свого закріплення в Конституції України, у відповідності зі ст. 9 якої чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Загальновизнано, що найбільший розвиток прав і свобод людини у світовому масштабі почався після Другої світової війни зі створенням Організації Об'єднаних Націй, членом і засновником якої є Україна. У прийнятому Статусі ООН був закріплений обов'язок держав здійснювати співробітництво у розвиткові поваги до прав людини й основних свобод без жодної дискримінації.

Одним із найперших найважливіших актів міжнародно-правового значення стала Загальна декларація прав людини, день прийняття якої 10 грудня 1948 року оголошено всесвітнім Днем прав людини. Декларація складається з преамбули і 30 статей. У першій статті проголошено: «Всі люди народжуються вільними і рівними в своїх правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства.» Принцип вільності і недискримінації людини незалежно від раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних переконань та інших ознак передбачається в другій статті Декларації. У наступних статтях Загальної декларації визначено громадянські (особисті) і політичні права (ст. ст. 3-21), викладені в семи наступних статтях (ст. ст. 22-28) економічні, соціальні і культурні права.

Незважаючи на те, що норми цього нормативного акта міжнародного права мають декларативний характер і не передбачено механізмів забезпечення виконання встановлених норм, Загальна декларація відіграла важливу роль і продовжує визначати напрями, найголовніші критерії (стандарти) з прав людини для їх досягнення у всіх країнах світу.

Продовженням встановлення загальновизнаних стандартів з прав людини стало прийняття Генеральною Асамблею ООН 16 грудня 1966 року ще двох актів: Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також факультативного протоколу до останнього.

Усі ці документи визнані і ратифіковані Україною.

Загальну декларацію прав людини і вказані міжнародні пакти разом з Факультативним протоколом у дипломатичній роботі і літературі об'єднують під єдиною назвою «Міжнародний білль прав людини», або «Міжнародна хартія прав людини».

Поряд з цими найважливішими нормативними актами Генеральною Асамблеєю ООН та іншими її органами й організаціями прийняті інші міжнародні документи з прав людини (конвенції, угоди, рекомендації тощо), більшість з яких визнана Україною. Ці документи (залежно від змісту) можна об'єднати у кілька груп:

- найголовніші природні та інші права і свободи людини;

- права народів, окремих груп населення та запобігання дискримінації: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам; Конвенція про права дитини 1989 р.; Конвенція про право народів на мир 1984 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1967 та інші;

- вимоги щодо запобігання злочинам проти людства, рабства, торгівлі людьми та їх експлуатації: Конвенція про запобігання злочинам геноциду і відповідальність за нього 1948 р.; Конвенція про примусову працю тощо;

- права людини у сфері правосуддя та захисту від зловживань з боку державних органів та їх посадових осіб: Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку 1979 р.; Декларація основних принципів правосуддя щодо жертв злочину і зловживання владою 1985 р. та інші.

Наведені найважливіші загальновизнані стандарти з прав людини обумовлюють як розвиток конституційно-правового регулювання прав і свобод людини в Україні, так і практику їх застосування та захист від порушень.

Громадянські (особисті) права і свободи людини

Ці права і свободи становлять першооснову конституційно-правового статусу людини і громадянина. Більшість із них є природними, невід'ємними правами людини і громадянина, які не можуть бути обмежені.

Особисті права і свободи людини закріплені в значній кількості статей Конституції України, які відповідають міжнародним стандартам.

До цієї групи прав і свобод відносяться: права людини на життя та його захист, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та таємницю листування, на недоторканність житла, на свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання, свободу пересування та проживання.

1. Право на життя та його захист. Це право є найголовнішим невід'ємним правом кожної людини. Воно є першоосновою, яка дозволяє людині володіти всіма іншими правами та свободами. Це право передбачене міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в Україні це право знайшло своє закріплення в Конституції У країни 1996 року, ст. 27 якої передбачає, що кожна людина має невід'ємне право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Конституційний обов'язок захищати життя людини покладений насамперед на державу.

У той же час кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, а також життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Держава забезпечує право на життя людини різними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби із злочинністю.

Кримінальним кодексом України визначені злочини проти життя і здоров'я людини, за які передбачаються різні покарання, за найтяжчі з яких за вироком суду призначається позбавлення волі, а у виняткових випадках — смертна кара.

З правом на життя тісно пов'язане питання про смертну кару. У Конституції України це положення не знайшло свого відображення. У той же час низкою міжнародно-правових актів і чинним кримінальним законодавством України передбачені випадки і вимоги щодо застосування смертної кари.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачається позбавлення життя державою на законних підставах – за вироком суду про страту за скоєння особливо небезпечного злочину (ст. 6). Підставами позбавлення життя, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини. є: захист будь-якої людини від незаконного насильства; здійснення правомірного арешту або запобігання втечі особи, що законно тримається під вартою; правомірне вжите право з метою придушення бунту чи заколоту (ст. 2). Смертна кара на сьогодні існує у понад ста країнах світу.

Однак у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари і вживається заходів щодо її скасування. Рекомендації щодо відмови від застосування смертної кари у мирний час передбачені Другим Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Протоколом № 6 до Європейської конвенції з прав людини. В Україні, яка є членом Ради Європи і визнає міжнародні угоди, обговорюється можливість скасування смертної кари у мирний час. Прийнято рішення про введення мораторію на застосування смертної кари і внесення відповідних змін до законодавчих актів, насамперед до Кримінального кодексу України.

З правом на життя тісно пов’язаний захист людини від злочинів проти миру і людства, якими є війни, воєнні злочини, геноцид. Ці питання не знайшли свого відображення в Конституції України, однак, вони регулюються низкою міжнародних угод.

2. Право на повагу до гідності людини. честь і гідність людини є надзвичайно важливою складовою частиною людського життя. Повага до людини невід’ємна від неї і є її правом. Це право є загальновизнаним на міжнародному рівні і в новій Конституції вперше в Україні знайшло своє закріплення на конституційному рівні.

Загальне визнання гідності людини незалежно від її місця і ролі в державі й суспільстві передбачено в ст. 21 Конституції України, яка проголошує, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах».

Крім того, більш конкретно право кожного на повагу до його гідності передбачено у ст. 28 Конституції України. Встановлено два напрями конституційного захисту гідності людини. По-перше, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Це відповідає вимогам Міжнародної конвенції проти катувань та інших видів поводження, що принижують людину (1984 р.), яка визнає злочином не лише катування, а й віддання про це наказу.

По-друге, жодна людина не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам без її вільної згоди.

На забезпечення поваги до гідності спрямовані також і деякі інші статті Конституції України (30, 32, 48). Які передбачають права на достатній життєвий рівень, заборону втручання в особисте та сімейне життя, недоторканість житла тощо.

Зрештою, на забезпечення поваги до гідності людини спрямовані також різноманітні правові засоби адміністративного, цивільного та кримінального права. Зокрема ст. ст. 7, 440, 4401 Цивільного кодексу України передбачають захист честі, гідності та ділової репутації людини, встановлюють порядок спростування неправдивих відомостей про особу та відшкодування завданої моральної і майнової шкоди.

3. Право людини на свободу та особисту недоторканність. Свобода є однією з найголовніших умов життя людини. Право людини на свободу — це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Право на свободу є природним правом кожної людини, яка народжується вільною і має право вільно обирати для себе засоби і характер спілкування з середовищем, що її оточує. Саме один із принципів правової держави, зафіксований ст. 19 Конституції України, передбачає запровадження таких засобів забезпечення правопорядку, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

З правом людини на свободу тісно пов'язане її право на особисту недоторканність, які закріплені в ст. 29 Конституції України. У той же час ці права людини мають свої особливості, предмет регулювання та механізм реалізації і можуть розглядатися як самостійні права людини. Право на особисту недоторканність людини поширюється насамперед на її життя, честь і гідність і відповідно пов'язане з такими ж правами людини.

Обмеження права людини на свободу й особисту недоторканність можливі лише на підставі закону і повинні здійснюватись у передбачених законодавством формах.

У Конституції України вперше передбачені вимоги щодо меж, порядку і гарантій обмеження права на свободу й особисту недоторканність (ст. 29). Зокрема передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Що стосується тимчасового затримання особи, то цей запобіжний захід може застосовуватись уповноваженими на це органами, обґрунтованість якого має бути перевірена судом протягом сімдесяти двох годин. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого, а вказаним особам невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто або за допомогою захисника.

У п. 13 Перехідних положень Конституції України передбачено зберегти протягом п'яти років з моменту прийняття Конституції існуючий порядок арешту, тримання під вартою та затримання осіб. Це значно зменшує значення передбачених у ст. 29 Конституції України прогресивних положень.

4. Право на невтручання в особисте та сімейне життя. Особисте (приватне) життя людини складає певний її суверенний статус, який означає недоторканність своєрідного середовища життя. Це стосується насамперед не протиправних, а природних особистих і ділових інтересів та відносин.

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Це конституційне положення забезпечується багатьма напрямами діяльності.

По-перше, заборонено збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім визначених законом випадків. Це стосується лише інтересів національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. До такої інформації віднесено насамперед інформацію професійного характеру.

По-друге, існує право кожного громадянина знайомитись в органах державної влади і місцевого самоврядування й інших установах і організаціях з відомостями про себе, які не є захищеною законом таємницею. Таке право передбачено також Законом України від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію» (ст. 31).

5. Право людини на недоторканність житла. Це право є складовою частиною прав людини, пов'язаних з її свободою, гідністю, невтручанням в особисте і сімейне життя. Загальновідомою є англійська сентенція «Мій дім — моя фортеця», що відображає право людини вільно володіти житлом та його недоторканністю.

Конституція України (ст. 30) встановлює гарантію недоторканності житла кожній людині, що узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст. 17) стосовно незаконного посягання на житло. Важливою конституційною вимогою є недопущення проникнення не тільки до житла, а й до іншого володіння особи (на присадибну ділянку, інші будівлі тощо). Недоторканним є все те, що знаходиться в житловому та інших приміщеннях.

Однак право на недоторканність житла не є абсолютним. Проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду допускається за вмотивованим рішенням судових органів, а в невідкладних випадках, пов'язаних з врятуванням людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням підозрюваного у вчиненні злочину.

У той же час запровадження вказаних вимог щодо недоторканності житла відкладено на п'ять років, що передбачено п. 13 Перехідних положень Конституції України.

6. Право людини на таємницю листування та інших видів комунікації. Це право також відноситься до захисту особистого (приватного) життя людини. Конституція України в ст. 31 відобразила положення Загальної декларації прав людини (ст. 12) про таємницю кореспонденції. Кожній людині гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. В умовах стрімкого розвитку різних видів комунікації до іншої кореспонденції відноситься факсимільний зв'язок, електронна пошта тощо. Значною мірою забезпечувати таємницю листування зобов'язані установи зв'язку та інші організації у сфері комунікацій. За порушення цього конституційного права людини встановлена кримінальна відповідальність (ст. 131 Кримінального кодексу України).

Крім того, істотні гарантії дотримання права на таємницю листування та іншої кореспонденції під час проведення дізнання та слідства передбачені Кримінально-процесуальним кодексом України.

Водночас, як зазначено в Конституції України, обмеження цього права може бути встановлено лише судом у передбачених законом випадках з метою запобігання злочину чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи. Норми чинного законодавства, які суперечать цим конституційним вимогам, не повинні застосовуватись.

7. Право людини на свободу слова. Це найважливіші невід'ємні якості людини, нематеріальні основи її вчинків і дій. Це підтверджує відомий філософський вислів: «якщо я думаю, це означає, що я існую». Свобода слова тісно пов'язана з демократією: брак її чи заборона означає неіснування чи обмеженість демократичності держави й суспільного життя.

Конституцією України гарантується кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34). Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. ст. 18-19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Права людини на свободу слова, а також на вільне вираження своїх поглядів і переконань доповнюється правом кожної людини вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію у будь-якій формі — усно, письмово або в інший спосіб.

У той же час здійснення права на свободу слова, поглядів і переконань може бути обмежене законом. Такі обмеження запроваджуються з метою забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту прав інших людей тощо.

Зокрема Законом України від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію» встановлено, що не підлягає оголошенню інформація, яка визнається державною таємницею, конфіденційна інформація, інформація про особисте життя людини тощо.

8. Право людини на свободу світогляду і віросповідання. Це право закріплено у ст. 35 Конституції України. Воно включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність.

Свобода світогляду людини в даному випадку пов'язується із свободою совісті, під якою розуміють право людини вірити або не вірити в Бога, а у відповідності з цим — вільно вибирати релігію.

Право кожної людини вільно сповідувати ту чи іншу релігію і безперешкодно відправляти культи та обряди означає свободу віросповідання. У такому розумінні свобода світогляду ширша свободи віросповідання.

Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18), який об'єднує свободу світогляду і віросповідання.

Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я, моральності населення або прав і свобод інших людей.

Важливим конституційним постулатом є відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Право людини на свободу світогляду і віросповідання в Україні регулюється також Законом України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації».

Ніхто не може бути увільнений від виконання законів та від своїх обов'язків перед державою за мотивами релігійних переконань. Інші рішення щодо цього правила можуть передбачатися тільки законом. Прикладом цього може бути Закон України від 12 грудня 1991 року «Про альтернативну (невійськову) службу», згідно з яким конституційний обов'язок щодо обов'язкової військової служби може бути замінено альтернативною (невійськовою) службою, якщо громадянин України має істинні релігійні переконання і належить до законно діючої релігійної організації, віровчення якої не допускає користуватися зброєю та служби у збройних силах.

9. Право людини на свободу пересування і вибір місця проживання. Це право належить кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Закріплюючи це право, вперше Конституція України 1996 р. передбачає гарантію свободи пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлені законодавством (ст. 33).

Ці положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам.

Водночас, у законодавстві України передбачені особливості здійснення цього права для громадян України, іноземців, біженців та деяких інших категорій.

Порядок реалізації права громадян України на вільний в'їзд і виїзд з території України регулюється Законом України від 21 січня 1994 року «Про порядок виїзду з території України та порядок в'їзду в Україну громадян України». У цьому Законі передбачається також заборона позбавляти права громадян України у будь-який час повертатися на територію України.

Що стосується іноземців та інших категорій людей, то особливості реалізації права щодо них передбачається в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців», у Законі України «Про біженців», у Постанові Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року «Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію».

Встановлені для іноземців, біженців та інших категорій людей обмеження щодо пересування та вибору місця проживання зумовлені насамперед необхідністю забезпечити національну безпеку України, охорону і захист законних інтересів людини і громадян України.

На відміну від особистих (громадянських) прав, які належать кожній людині, більшість політичних прав і свобод стосується тільки громадян України. У той же час негромадяни України мають усі без винятку права і свободи як особисті, так і всі інші. Політичні права і свободи більшою мірою відображають взаємозв'язок громадянина з державою, їх взаємні права та інтереси.

Політичні права і свободи громадян України

У Конституції України знайшли своє відображення майже всі найголовніші права і свободи, які можна віднести до політичних: право на участь в управлінні державними та суспільними справами, виборчі права, право на об'єднання, право на мирні збори та демонстрації, право на свободу друку та інформацію, право на звернення та інші.

Політичні права можуть реалізовуватись людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно (через об'єднання громадян). Прикладом такого політичного права, що реалізується тільки колективно, може бути право на збори, мітинги, об'єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособово здійснити неможливо.

Закріплені в Конституції України найважливіші політичні права і свободи відображають загальновизнані міжнародні норми, передбачені у визнаних Україною Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Європейській конвенцій з прав людини (1950 р.) та деяких інших. Більш детально регламентація політичних прав і свобод здійснюється у спеціальних законодавчих актах національного законодавства України, наприклад, у законах про громадянство України, про референдуми, про вибори та інше.

1. Право на участь в управлінні державними справами. Це право закріплене в ст.38 Конституції України. Воно поглиблює найголовніше положення ст. 5 Конституції, яке визнає за народом право бути єдиним носієм суверенітету та джерелом влади в Україні. Ця влада здійснюється народом як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Це загальне право громадян України, яке конкретно реалізується в різних організаційно-правових формах. Найголовнішими з них є передбачені на конституційному рівні право на участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування, мати рівні права доступу до служби в державних органах і органах місцевого самоврядування тощо. Кожне із зазначених прав має самостійне значення і свої особливості, що обумовлює окремий їх розгляд.

Як форма прямого народовладдя вибори є одним із найголовніших засобів формування громадянами органів державної влади та місцевого самоврядування. Суб'єктивне виборче право громадян вільно обирати і бути обраним насамперед передбачено ст. 38 Конституції України, а також у спеціально присвяченому цьому питанню третьому розділі (ст. ст. 69-71). У Конституції визначаються як загальні виборчі принципи та вимоги до виборів, так і вік та інші умови (виборчі цензи), за яких громадянин України набуває право у повному обсязі здійснювати свої виборчі права. Найголовнішими (найбільш загальними) з них є право обирати (право голосу) та право бути обраним.

Право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років, за винятком громадян, яких визнано судом недієздатними. У той же час право обиратися, бути обраним в органи державної влади та місцевого самоврядування практично може використовуватися і здійснюватись певним колом громадян України, адже воно належить усім громадянам України при досягненні ними певного віку. Так, право бути обраним народним депутатом України настає з досягненням 21 року, Президентом України — з 35 років. Крім вікових обмежень, законодавством встановлені також вимоги щодо постійного проживання на території України протягом певного часу, знання державної мови, браку судимості тощо.

Слід зазначити, що наявність загального виборчого права обирані (права голосу) надає можливість здійснювати більш конкретні права: право бути внесеним до списку виборців, висувати кандидатів, підтримувати їх (агітувати за них) та інші. Що стосується права бути обраним, то змістом цього права є право висувати свою кандидатуру чи бути висуненим кандидатом на виборну посаду набуття статусу якого надає додаткові виборчі права, а саме: право на зустрічі з виборцями, користуватися засобами масової інформації, мати довірених осіб, проводити передвиборну кампанію та інші. Водночас кандидат на виборну посаду, користуючись правами обиратися і бути обраним, має і всі права обирати, в тому числі і голосувати за свою кандидатуру та здійснювати всі інші права, надані виборцям.

Право голосу на референдумах, як і на виборах, мають громадяни України по досягненні вісімнадцятирічного віку (ст. 70 Конституції України). Всенародне голосування, тобто референдум, — це одна з найважливіших форм безпосередньої демократії, прямого народовладдя, яка надає право кожному громадянинові України брати участь у вирішенні найсуттєвіших питань суспільного та державного життя.

Право громадян України брати участь у референдумах передбачено насамперед у ст. 38 Конституції України. Крім того, правове регулювання реалізації цього права передбачено в Законі України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Це право здійснюється як у масштабах всієї країни (всеукраїнський референдум), так і в межах адміністративно-територіальних одиниць.

2. Право на свободу об'єднання. Це право дозволяє громадянам України об'єднувати свої зусилля для здійснення своїх інтересів і захисту своїх прав та свобод. Сукупність такого роду об'єднань відображає можливість шляхом самоорганізації вирішувати свої справи без втручання держави.

За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: політичних партій і громадських організацій. Вимоги щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації та порядок їх створення передбачені ст. 36 і 37 Конституції України та Законом України від 16 червня 1992 року «Про об'єднання громадян».

Ці положення відповідають Загальний декларації прав людини (ст. 22) та Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (ст. 22) про право на свободу асоціацій.

Право на об'єднання у політичні партії мають тільки громадяни України з метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, участі у виборах органів державної влади та місцевого самоврядування.

Метою створення об'єднань громадян є задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національних, культурних, спортивних та інших інтересів.

Деякі особливості має конституційне право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових та соціально-економічних прав та інтересів за родом їх професійної діяльності. Профспілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права, а обмеження щодо членства в них встановлюються виключно Конституцією та законами України.

Законодавством передбачено, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян або обмежений у правах за належність або неналежність до них. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

Однак законодавством України передбачаються певні обмеження щодо створення і діяльності об'єднань громадян. Так, забороняється створення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення та деякі інші (ст. 37 Конституції України). Також не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, у військових формуваннях, а також на державних підприємствах, в установах, організаціях та навчальних закладах. Ці положення містяться в Законі України «Про об'єднання громадян».

Важливою гарантією для об'єднань громадян є встановлення судового порядку заборони їх діяльності.

3. Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації. Таке право є однією з форм безпосередньої демократії, яка дозволяє громадянину брати участь в обговоренні чи вираженні ставлення до будь-яких економічних, політичних та інших питань. Це право закріплене у ст. 39 Конституції України, яка надає право громадянам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких повинно завчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Це право відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 11).

Що стосується обмеження реалізації цього права, то таке обмеження може встановлюватись лише судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку (з метою запобігання злочинам чи заворушенням, для захисту прав і свобод інших людей або для охорони здоров'я населення).

Разом з тим конституційні норми мають загальний характер, що зумовлює необхідність визначення у спеціальному законодавчому акті вимог щодо умов і порядку здійснення цього права, встановлення відповідних організаційно-правових гарантій. Тому існує об'єктивна необхідність прийняття закону з цього питання.

4. Право на звернення. Це право є важливим напрямом демократичного розвитку держави і суспільства. Воно забезпечує можливість громадянам України брати участь в управлінні державними та суспільними справами, впливати на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, відстоювати і захищати свої права та інтереси.

У відповідності із ст. 40 Конституції України будь-яка людина має право особисто звертатись або направляти індивідуальні або колективні письмові звернення до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до посадових і службових осіб цих органів. Ці органи зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Закріплення права на звернення на конституційному рівні відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам.

У Законі України від 2 жовтня 1996 року «Про звернення громадян» більш детально регулюється питання практичної реалізації конституційного права людини на звернення, під якими розуміють викладені у письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви або скарги.

Встановлений порядок, за яким звернення повинні розглядатися і вирішуватись у місячний термін з дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення — негайно, в усякому разі не пізніше п'ятнадцяти діб з моменту їх одержання.

За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення, чи за вміщену в них критику законодавством України передбачається юридична відповідальність.


Економічні права і свободи людини і громадянина

Ця група прав і свобод людини та громадянина невід'ємна від громадянських (особистих) та політичних прав, які взаємопов'язані і становлять у сукупності основу конституційно-правового статусу людини та громадянина. Специфікація їх полягає в тому, що вони передбачають можливість кожного забезпечити свої життєві потреби в економічній, соціальній та культурній сферах. Саме в цих правах і свободах закладена реалізація змісту соціальної і правової держави, яка залежить від економічного розвитку і матеріальних можливостей у кожній країні.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. передбачає обов'язок держав вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи для поступового забезпечення передбачених у цьому акті прав і свобод.

Одним із найважливіших видів прав і свобод людини і громадянина, які знайшли закріплення в Конституції України, є економічні права. Ці права стосуються переважно сфери економічних (майнових) суспільних відносин. До економічних прав, насамперед, відносяться право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (право на приватну власність) та право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (право на публічну власність, ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42).

1. Право приватної власності та на результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності. Конституцією України (ст. 41) передбачене право кожного володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційним правом громадян є право користування об'єктами державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб. Порядок такого користування регулюється законодавчими актами, зокрема Цивільним кодексом України, Законом України «Про власність» та низкою інших правових актів. Але більшою мірою право власності стосується права приватної власності, яке вперше було закріплено в Конституції України 1996 р. як непорушне. Набувається право приватної власності у встановленому законом порядку. Прикладом цього може бути Земельний кодекс України, який регулює надання землі у приватну власність громадянам України.

Конституційною гарантією права приватної власності є заборона протизаконного її позбавлення. Лише як виняток примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановленому законом, а також за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Таке відчуження допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Що стосується конфіскації майна, то вона може бути застосована виключно за рішенням суду у встановлених законом випадках, обсязі і порядку.

Загальною при використанні власності є вимога не завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

2. Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачено ст. 42 Конституції України. У взаємозв'язку з правом приватної власності свобода підприємницької діяльності складають правову основу ринкової економіки. Підприємницька діяльність, включаючи і право на її здійснення, регулюється законами України «Про власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» та низкою інших законодавчих актів.

У ряді випадків право на заняття підприємницькою діяльністю обмежується лише для окремих категорій осіб: депутатів, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Крім того, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція, а також зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 42 Конституції України). Види і межі монополій визначаються законом.

Закріплюючи право на підприємницьку діяльність, Конституція України (ст. 42) встановлює обов'язок держави здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищати права споживачів, сприяти діяльності їх громадських організацій. Більш детально захист цих прав регулюється в Законі України «Про захист прав споживачів».

3. Право користуватися об'єктами публічної (суспільної) власності передбачено Конституцією України, згідно зі ст. 41 якої громадяни можуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб відповідно до закону. Користуватися такими об'єктами громадяни можуть у переважній більшості випадків безоплатно. Це стосується» насамперед, користування природних ресурсів та об'єктів загальнодержавної власності: водні ресурси, рослинний світ, шляхи та місця загального відпочинку, заклади освіти, охорони здоров'я тощо. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються як на законодавчому рівні, наприклад у Законі України «Про плату за землю», так і в інших нормативно-правових актах.

Соціальні права і свободи людини і громадянина

Ця група прав є найбільш чисельною і різноманітною В новій Конституції України. До соціальних прав відносять: право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50) інших соціальних прав у трудовій, екологічній та інших сферах.

1. Право на працю. Право кожного на працю передбачено в ст. 43 Конституції України. Це право включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією України передбачено обов'язок держави у створенні відповідних умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізація програми професійно-технічно навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Право на працю, за українським законодавством (ст. 2 Кодексу законів про працю), — це право на одержання роботи з оплатою не нижче встановленого державного мінімального розміру, право на вільний вибір професії, роду і характеру діяльності. Конституцією України (ст. 43) у відповідності з міжнародними угодами забороняється використання примусової праці. У той же час зазначено, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, передбачена спеціальними законами, а також робота чи служба, яка виконується відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан або за вироком чи іншим рішенням суду.

2. Право на страйк вперше передбачено у ст. 44 Конституції України. Це право мають всі ті, хто працює, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Однак право брати участь у страйку може здійснюватись лише добровільно, за власним бажанням працівника. Конституція України передбачає, що ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Особливості і порядок здійснення цього конституційного права на страйк визначені у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. Згідно з цим Законом страйком визнається тимчасове колективне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано. Рішення про оголошення страйку приймається на загальних зборах більшістю голосів працівників або конференцією двома третинами голосів делегатів.

Законодавством встановлюється також гарантії для працівників під час страйку (ст. 27), а також випадки, при яких забороняється проведення страйків (ст. 24) та визнання страйків незаконними.

3. Право на відпочинок передбачено ст. 45 Конституції України. Це право для тих, хто працює. Воно забезпечується наданням щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, а також встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв та скороченої тривалості роботи у нічний час.

У відповідності з Конституцією України мінімальна тривалість відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені у Кодексі законів про працю України, а також у Законі України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. Зокрема встановлені такі види відпусток, як щорічні (основні і додаткові), творчі і соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (ст. 4) та мінімальна тривалість щорічної основної відпустки не менш 24 календарних днів за відпрацьований рік з часу укладення трудового договору.

4. Право на достатній життєвий рівень. Це одне з найважливіших соціальних прав людини, яке вперше в історії України було закріплено в Конституції 1996 року (ст. 48). Встановлено, що кожна людина має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Це положення відповідає вимогам Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. У той же час слід зазначити, що соціально-економічний стан країни в сучасних умовах не дозволяє повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

5. Право на належні, здорові та безпечні умови праці передбачено у ст. 43 Конституції України. Особливості здійснення цього права передбачені Кодексом про працю України і Законом України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. Зокрема цим законом (ст. ст. 6-11) визначаються різноманітні організаційні та правові гарантії прав громадян на охорону праці при укладенні трудового договору та під час роботи на підприємстві, встановлено вимоги щодо соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, пільги та компенсації за важкі й шкідливі умови праці, а також особливості відшкодування власником шкоди працівникам у разі ушкодження їх здоров'я.

6. Право на соціальний захист та соціальне забезпечення. Право на соціальний захист громадян встановлене у ст. 46 Конституції України. Воно включає право на забезпечення працівників та інших громадян у разі втрати працездатності (повної, часткової або тимчасової), втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості в ряді інших випадків, які передбачаються законодавством.

Право на соціальне забезпечення — це одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян. Це право визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ст. 9), спеціальними конвенціями Міжнародної організації праці (Конвенція МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення», 1952) та окремими актами національного законодавства України. Зокрема, вимоги і розміри щодо соціального забезпечення різних категорій населення в Україні регулюються законами України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р„ «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб керівного та рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 квітня 1992 р., «Про основні засади захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. та ін.

7. Право на житло встановлено ст. 47 Конституції України, Передбачено обов'язок держави створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Детальніше це право регулюється Житловим кодексом України

8. Право на охорону здоров'я і медичну допомогу та медичне страхування передбачено ст. 49 Конституції України. Це право відповідає вимогам ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, яка передбачає право кожного на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я.

Право на охорону здоров'я та його правове забезпечення передбачені в «Основах законодавства України про охорону здоров'я» (1982 р.), в Законі України «Про санітарне та епідемічне благополуччя населення» 1994 р. та рядом інших правових актів.

державним

і оздоров-

Крім законодавчого регулювання, охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

До обов'язків держави віднесено створення ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Крім того, Конституцією України передбачається вимога надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і встановлюється заборона скорочення наявної системи таких закладів.

На забезпечення права на охорону здоров'я також спрямовані закони України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 1991 р., «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів» від 1995 р., «Про фізичну культуру і спорт» та ряд інших.

9. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку встановлено в ст. 50 Конституції України. Це право є необхідною умовою права на здоров'я людини і визначається світовим співтовариством як один із найважливіших факторів існування людства. Свідченням небезпечних для людства екологічних наслідків є Чорнобильська катастрофа 1986 року.

На конституційному рівні (ст. 16 Конституції України) забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу визнано обов'язком держави.

У сучасних умовах екологічні права людини в Україні регулюються і забезпечуються як Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» 1991 року, так і низкою інших законодавчих актів: «Про санітарне і епідемічне благополуччя населення» 1994 р., «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» 1995 р., «Про захист людини від іонізуючих випромінювань» 1998 р., «Про екологічну експертизу» 1995 р. та ін.

Важливим конституційним положенням є гарантія права вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчів і предметів побуту, а також право на її поширення. Засекречення такої інформації забороняється (ст. 50 Конституції України).

Культурні права і свободи людини і громадянина

Поряд з громадянськими, політичними, економічними, соціальними правами і свободами в Конституції України знайшли своє відображення права і свободи людини в культурній (духовній) сфері діяльності. До таких конституційних прав відносять, насамперед, право на освіту (ст. 53), на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші права і свободи, що стосуються свободи поглядів і переконань, світогляду, користування інформацією тощо.

1. Право на освіту передбачено ст. 53 Конституції України. Важливою гарантією цього права є конституційний обов'язок держави забезпечити доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток цих видів освіти і різних форм навчання. Обов'язковою визнана повна загальна середня освіта. .

Безоплатне здобуття вищої освіти мають громадяни в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. ^

Відповідно до конституційних вимог громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Правове регулювання права на освіту більш детально встановлено у Законі України «Про освіту» 1991 р. (у редакції 1996 р.), а також в інших законодавчих актах.

2. Право на участь у культурному житті та користуватися культурною спадщиною України, яка охороняється законом, визначено в ст. 54 Конституції України. На державу покладено обов'язок забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживати заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Право кожної людини на участь у культурному житті і право користуватись усіма досягненнями культури визнано як міжнародними актами (ст. 15) Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права), так і закріплено у законодавстві України, зокрема в Основах законодавства України про культуру 1992 р., в Законі України «Про музеї та музейну справу» та в інших законах, які передбачають можливість доступу кожної людини до культурних цінностей, які знаходяться на території України.

3. Право на свободу творчості передбачено і гарантується Конституцією України (ст. 54). Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Що стосується наукової творчості, то на державу покладено обов'язок сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством (ст. 54 Конституції України). Правове регулювання цих питань передбачене законами України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» 1992 р., нова редакція якого прийнята Верховною Радою України 1 грудня 1998 р., «Про наукову і науково-технічну діяльність».

4. Право на захист авторських прав та інших видів інтелектуальної власності передбачено як у міжнародному праві, так і українському законодавстві. Гарантуються також захист інтелектуальної власності, авторські права, моральні і матеріальні інтереси, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Закріплюючи право кожного громадянина на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, в Конституції України встановлюється заборона використовувати і поширювати ці результати без згоди авторів за винятком випадків, встановлених законом (ст. 54). Україна визнала у 1971 році Бернську конвенцію «Про охорону літературних та художніх творів» (1886-1971 рр.), а також Всесвітню конвенцію «Про авторське право» (1971 р.).

Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина

У широкому значенні під гарантіями розуміють різноманітні засоби, що спрямовані на забезпечення реалізації встановлених законодавством прав і свобод людини і громадянина. У такому розумінні розрізняють політичні, економічні, соціальні, організаційні, правові (юридичні) та інші гарантії.

Політичні гарантії — це, відповідно, політика держави, спрямована на створення умов, що забезпечують необхідний рівень розвитку людини в державі і суспільстві.

До економічних та соціальних гарантій відносять відповідні матеріальні умови і соціальне середовище, що забезпечують вільне використання людиною прав і свобод.

Але в конституційному праві більшою мірою розглядаються правові (юридичні) гарантії, тобто всі закріплені у правових актах засоби, що забезпечують здійснення (реалізацію), охорони та захист прав і свобод людини та громадянина. Кожне право може бути реалізовано при наявності певних обов'язків для цього, закріплених у правових нормах. Найбільшою мірою такі обов'язки стосовно конституційних прав і свобод покладені на державу та її органи.

У той же час уся сукупність правових (юридичних) гарантій забезпечення прав і свобод людини поділяється на однорідні групи (види), які складають їх систему. Усі гарантії можна поділити на дві великих групи: національні (внутрішньодержавні) та міжнародно-правові. У свою чергу, національна система гарантій забезпечення прав і свобод людини включає такі види гарантій, як державний захист, судовий захист та самозахист людиною своїх прав і свобод.

1. Державний захист прав і свобод людини передбачається насамперед у Конституції України (ст. 3), яка встановлює головний обов'язок держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини, а також відповідальність перед людиною у своїй діяльності. Це загальне правило закріплює обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод. Відповідними повноваженнями у цій сфері наділений Парламент України, а також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Гарантом прав і свобод людини і громадянина визначено Президента України. Обов'язки у здійсненні заходів щодо забезпечення прав і свобод входять до повноважень Кабінету Міністрів України, а також усіх інших органів державної виконавчої влади. Для безпосереднього захисту прав і свобод людини від порушень створена система спеціально уповноважених на те правоохоронних органів (міліції, служби безпеки, прокуратури тощо).

2. Судовий захист прав людини передбачений ст. 55 Конституції України. Кожній людині гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Правосуддя є найбільш демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення різноманітних справ, які насамперед пов'язані з правами і свободами людини та громадянина.

Тому в Конституції України передбачені гарантії при здійсненні правосуддя. Серед таких гарантій є принцип, згідно з яким кожна людина має право на правову допомогу, яка у передбачених законом випадках надається безоплатно (ст. 59). Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, а також для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура.

На захист прав людини та забезпечення гарантій правосуддя спрямовані також конституційні принципи, згідно з якими ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60), ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення(ст. 61), особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62) тощо.

3. Нарівні з обов'язком держави та її органів забезпечувати реалізацію й охороняти від порушень права і свободи, а також здійснення судового захисту Конституція України передбачає право кожної людини на самозахист, тобто захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами (ст. 55).

Кожна людина також має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних та інших органів, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Ці права на захист своїх прав та майнових інтересів кожна людина може здійснити як шляхом звернення до суду (для судового захисту), так і шляхом звернення до правоохоронних та інших органів у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян».

4. Міжнародний захист прав і свобод людини гарантується як Конституцією України, так і міжнародними актами з прав людини. Зокрема, Конституцією України (ч. З ст. 55) передбачено, що кожна людина має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конституційні обов'язки громадян України

Обов'язки є невід'ємною складовою частиною (елементом) конституційно-правового статусу людини і громадянина. Обов'язки тісно пов'язані з правами та свободами. Це підтверджує і закріплення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в єдиному розділі Конституції України.

Закріплені в Конституції обов'язки визначаються як конституційні обов'язки людини і громадянина України.

Як і права людини, конституційні обов'язки людини стосуються найважливіших сфер життєдіяльності особи, суспільства і держави. Вони стосуються здійснення прав особи, політичної, економічної, соціальної, культурної та інших сфер діяльності.

1. Обов'язок додержувати Конституції і законів України. Це один із найважливіших обов'язків людини і громадянина, передбачений ст. 68 Конституції України. Цей обов'язок має загальне значення і не має винятків. Він стосується всіх осіб, які знаходяться на території України, як громадян, так і негромадян України.

Цей конституційний обов'язок передбачає додержання насамперед Конституції України як акта прямої дії, тобто дотримання конституційної законності.

Водночас він поширюється і на виконання інших законів України, які складають систему чинного законодавства, тобто дотримання принципу законності.

Крім загального обов'язку дотримуватись Конституції України і законів, у Конституції України низкою інших статей передбачається обов'язок заборонного характеру у вигляді заборони для громадян здійснювати ті чи інші дії. Так, у ст. 37 Конституції України передбачена заборона утворення і діяльності політичних партій та громадських об'єднань, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України.

На території України, як передбачено ст. 17 Конституції України, забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

При цьому незнання законів не є підставою і не звільняє нікого від юридичної відповідальності при їх невиконанні чи порушенні.

2. Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів. Цей обов'язок передбачений ст. 65 Конституції України. Захист Вітчизни насамперед регулюється Законом України від 6 грудня 1991 року «Про оборону України». Ним передбачається, що кожний громадянин України, незалежно від національності, расової приналежності, віросповідання, ідеологічних переконань, трудової чи іншої діяльності зобов'язаний захищати Україну від посягань, підтримувати громадський порядок та інше.

Проходження військової служби громадянами України відбувається у відповідності з Законом України від 25 березня 1992 року «Про загальний військовий обов'язок та військову службу».

Загальний військовий обов'язок встановлюється для підготовки населення до захисту України, а також з метою комплектування Збройних Сил України, Національної Гвардії, Служби безпеки, Прикордонних військ, Цивільної оборони, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань. Він включає підготовку громадян до військової служби, приписки до призовних дільниць, призов на військову службу, проходження за призовом або добровільної військової, альтернативної служби та ін.

3. Обов'язок охорони культурної спадщини, відшкодовувати завдані збитки передбачений ст. 66 Конституції України.

Цей конституційний обов'язок спрямований насамперед на збереження матеріальних і духовних цінностей Українського народу, його культурний розвиток.

«Основи законодавства України про культуру» (ст. 11) та Закон Української РСР від 13 липня 1978 року «Про охорону та використання пам'яток історії та культури» передбачають вимоги дбати про збереження культурної спадщини, охороняти пам'ятки історії та культури.

4. Обов'язок не заподіювати шкоди природі передбачається ст. 66 Конституції України. Необхідність забезпечити охорону довкілля є одним з найголовніших завдань як держави, так і кожної людини. Це пов'язано зі значними негативними наслідками, до яких призводить невиконання екологічних вимог. Прикладом таких явищ є забруднення територій України та деяких інших країн, яке сталося внаслідок Чорнобильської катастрофи. Обов'язок дотримання вимог екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони екологічного середовища став загальнонаціональним завданням.

5. Обов'язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права і свободи. Цей конституційний обов'язок є найважливішою умовою дотримання законності і правопорядку в суспільстві та державі. Він закріплений у ст. 68 Конституції України і передбачає обов'язок кожного не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Дотримання цього обов'язку значною мірою унеможливлює конфлікти між окремими особами або мінімізує їх.

6. Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти. Нарівні з визначенням права кожної особи в Україні на освіту, ст. 53 Конституції України передбачає обов'язок кожного мати повну загальну середню освіту. Цей обов'язок забезпечується насамперед державою та батьками неповнолітніх дітей.

7. Обов'язок піклування про дітей та про непрацездатних батьків передбачено в ст. 51 Конституції України. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Кодексом законів про шлюб та сім'ю передбачається обов'язок батьків у вихованні дітей (ст. 61), обов'язок утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги.

У той же час конституційним обов'язком є піклування повнолітніх дітей про своїх непрацездатних батьків. Утримання непрацездатних батьків, якими визнаються інваліди 1 і 2 групи та пенсіонери, які потребують допомоги, є обов'язком їх повнолітніх дітей, які досягли 18-річного віку. Цей обов'язок здійснюється добровільно. У разі необхідності кошти на утримання батьків стягуються в судовому порядку.

8. Обов'язок сплати податків і зборів вперше передбачений у ст. 67 Конституції України. Конституція зобов'язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Крім того, усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за кожен минулий рік у порядку, визначеному законодавством.

Система оподаткування в Україні, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів й інші питання податкового характеру регулюються Законом України від 25 червня 1995 року «Про систему оподаткування».

Що стосується особливостей сплати податків громадянами, то вони визначаються законодавством України.

людина конституційний право обов'язок


Список використаної літератури:

1. Конституційне право України. За ред. д.ю.н., професора В.Ф. Погорілка. Кол. Авт.-К., 1999.

2. І. Коляда, Я. Лозовий. Основи правознавства.-К., 1997.

3. С.Д. Гусарєв, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій. Основи держави і права.-К., 1997.

4. Михайленко О. Основи держави і права.-К., 1995.

5. Правознавство: Навчальний посібник. За ред. В.В. Копєйчікова.-К., 1998.

6. Основи конституційного права України. Підручник. За ред. Ак. АПрН д.ю.н., проф. В.В. Копєйчікова. Кол.авт.-К., 1999.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"