Сучасна сутність права

Право як спеціальне соціальне явище, його соціальна цінність та призначення. Соціальне регулювання суспільства. Поняття, ознаки та функції права. Правова держава як результат взаємодії держави та права. Сутнісні особливості та призначення сучасного права.

7Зміст

Вступ

Розділ І. Право як спеціальне соціальне явище

1.1 Соціальне регулювання суспільства

1.2 Соціальна цінність і призначення права

Розділ ІІ. Поняття і ознаки права

2.1 Поняття права

2.2 Ознаки права

2.3 Функції права

2.4 Походження права

Розділ ІІІ. Правова держава, як результат взаємодії держави та права

3.1 Взаємозвязок держави та права

Розділ ІV. Сутність і соціальне призначення права

4.1 Сутнісні ознаки права

4.2 Сутність права

4.3 Соціальне призначення права

4.4 Сутнісні особливості та призначення сучасного права

Висновок

Список використаної літератури


Вступ

Актуальність. Актуальність даної теми полягає у визначенні походження права, звідки і завдяки чому з’явилось право, також у пізнанні сучасної сутності права.

Мета. Метою даної курсової роботи є визначення походження і сутності права.

Завдання . Для даної курсової роботи потрібно дослідити такі завдання:

Охарактеризувати право як соціальне явище, а саме, соціальне регулювання суспільства та соціальна цінність і призначення права. Поняття, ознаки, функції і походження права, потім потрібно розкрити взаємозв’язок між державою та правом, визначити сутність та соціальне призначення права.

Предмет дослідження . В даній курсовій роботі виписані усі основні терміни, що стосуються сутності права: поняття права, основні сутносні ознаки права, правові функції, висвітлення історичного походження права і класифікація основних складових сутності права.

Методи аналізу . В основному в даній курсовій роботі, я використовувала такі методи як конкретно-історичний та соціологічний метод.

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від при­родного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: "позазаконодавче" (природне) право може стати і стає "законодавчим".

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, "законодавче" право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тек­сти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права - норма права, право - норми, викладені в законах та інших нормативних актах.

При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас

нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна

визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права - правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його "дія" у житті - у сфор­мованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування "життя" права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

Розділ І. Право як спеціальне соціальне явище

1.1 Соціальне регулювання суспільства

Кожне суспільство потребує не лише система підкорення, але й упорядкована системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Соціальні норми можна розмежувати і згрупувати таким чином

За змістом розрізняють політичні, організаційні, культурні, естутичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об"єднань громадян.

Норми культури - це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв'язку з уявленнями про красоту людських вчинків (норм етикету).

Технічні норми – правила необхідного, доцільного поводження людей зпредметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права - норми, які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі - це норми, принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов"язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї - це норми, які склались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Норми громадських організацій - це норми, які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає обов"язковість. [3,18-20]

Релігійні норми - норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах.

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають волю виробничої частини суспільства; утворюють внутрішньо-узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов"язків; формально визначенні і мають чітко визначені форми зовнішнього виразу.

1.2 Соціальна цінність і призначення права

Соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому.

Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризується такими його проявами:

1) Право визначається як міра свободи й недоторканості людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення з соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня.

право соціальне правова держава

2) Воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їх специфічних інтересів.

3) Цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві.

4) Право являє собою джерело оновлення суспільства, виступає в демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціального розвитку.

5) Як явище культури і цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного характеру.

Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки. Вони дають можливість встановити відмінності правових норм поведінки у первісному соціально однорідному суспільстві; показати місце норм права серед інших соціальних норм державного суспільства; визначити поняття та властивості права як основного засобу державного регулювання суспільних відносин.

Отже, за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу та соціальні норми можна розмежувати таким чином: політичні норми; організаційні норми; норми культури; естетичні норми; технічні норми; норми права; норми моралі; звичаї; норми громадських організацій; релігійні норми. [1,34-37]

А, соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобам і метою для задоволення потреб соціальної справедливості та характеризуються такими проявами: право визначається як міра свободи і недоторканості; цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості; право як вище культури і цивілізації.

Розділ ІІ. Поняття і ознаки права

2.1 Поняття права

Право - система норм і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних від­носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль­них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Право - всеосяжна міра свободи, рівності і справедливості в суспільстві, яка знаходить свій матеріальний вияв у нормах права, що їх встановлюють у межах своєї компетенції органи держави.

Право - система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюють або санкціонують державою, являють собою універсальний регулятор суспільних відносин та забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Право - вся сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов'язки та заборони.

Право - міра можливої та зобов'язальної поведінки суб'єкта права, яка є регулятором суспільних відносин, зумовлена соціально - економічним

устроєм суспільства та розумінням в цьому суспільстві свободи та справедливості. Отже, існує декілька визначень права, але право являє собою міру свободи у взаємодії між суб'єктами. [5,67]

2.2 Ознаки права

Право є виміром свободи.

Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав­жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів "користування свободою". Не­рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана - різна. По суті, кріпосне право - це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі еле­мент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і не­свобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість - це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною влас­тивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права - забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право - це міра свободи і справедливості. з формальної точки зору право - це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві. [4,21-23]

Нормативність права.

Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу. [5,67]

Формальна визначеність права.

Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у за­конах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид від­повідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм

у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності - це основна ознака формальної визначеності права. [5,74]

Системність права.

Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання - відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами. [5,53]

Вольовий характер права.

Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявля­ється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гар­монічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу при­душення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів "підносить до закону" суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму. [6,65]

Загальнообов'язковість права.

Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

Державність права.

Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, орга­нізаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання грома­дянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів - дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загально­обов'язковість норм права.

Отже, існує сім ознак права: право є виміром свободи, тобто вираження міри свободи, рівності та справедливості, означає, що право з достатньою

повнотою втілює основні права та свободи людини; нормативність права, тобто виявляє сенс і призначення права; формальна визначеність права, тобто визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість, формальних правових приписів виражені у законах, указах, постановах; системність права, тобто право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені; вольовий характер права, тобто вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля; загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни; державність права, тобто забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила. [8,218-220]

2.3 Функції права

У науці поняття "функція" вживається в різних значеннях. Функції розглядаються в математиці, біології, кібернетиці, соціології, фізиці та ін. У юридичній науці термін "функція" вживається для характеристики соціальної ролі й призначення держави і права. Поняття "функція права" повинне охоплювати одночасно як призначення права, так і напрями його впливу на суспільні відносини.

Таким чином, функції права - це найбільш істотні напрями і сторони його впливу на суспільні відносини, у яких розкривається загальнолюдська і класова природа та соціальне призначення права.

Загальносоціальні функції виражають вплив права на суспільство і поділяються на економічну, політичну, культурну, виховну, оціночну, інформаційну, ціннісно-орієнтаційну та ін.

Спеціально-юридичні поділяють на регулятивну (регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну) й охоронну. Вони виражають специфічну регулятивну природу права.

Регулятивно-статична функція спрямована на закріплення в нормах права суспільно корисних відносин, що потребують забезпечення стабільності й непорушності (основи конституційного ладу, народовладдя, форми власності, правовий статус громадян, поділ влади, правові основи різних галузей права, норми-заборони та ін). У цьому полягає одне із завдань правового регулювання. Право насамперед юридично закріплює, зводить у розряд чітко урегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабільного існування суспільства. [12,36]

Регулятивно-динамічна функція спрямована на забезпечення нормального динамічного розвитку суспільно корисних відносин, процесу досягнення намічених завдань, визначеного запрограмованого результату. Вона спрямована на зміну й удосконалення існуючих, виникнення нових суспільних відносин. Регулятивно-динамічна функція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їхнього руху (динаміки).

Охоронна функція спрямована на забезпечення нормального здійснення регулятивно-статичної і регулятивно-динамічної функцій права, на охорону права від порушень. Відповідно нею охоплюються попередження і припинення правопорушень, відновлення порушеного права, притягнення винної особи до юридичної відповідальності. Право охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини, воно спрямоване на витіснення шкідливих для суспільства відносин. Охороняючи ці відносини, право припиняє, забороняє, карає дії, які порушують умови нормального розвитку, що суперечать інтересам суспільства, держави і громадян і тим самим витісняє їх.

Відповідно до елементів, з яких складається система права, деякі вчені виділяють п'ять груп функцій права: загальноправові (властиві всім галузям права); міжгалузеві (властиві двом і більше галузям права); галузеві (властиві одній галузі права); правових інститутів (властиві конкретному інституту права); норми права (властиві конкретному виду норм права). [12,37]

2.4 Походження права

Термін "право" вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін "право" походить від кореня "прав", що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін "право" має юридичне значення. Право першості в черзі - це норма, що стала звичкою, норма - звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу - це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав - це "право", що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна "право" має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають "законодавчим правом", на відміну від звичаїв - "передзаконодавчого права".

Юридичне, "законодавче право" нерідко визначають як "позитивне право". Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. "Позитивне право" як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється "природному праву", яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно - продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають "природженими" суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як "природжені", дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх "позитивними", "юридичними".

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

об'єктивне юридичне право - система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін "об'єктивне" означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім "автора" цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з "готовими" юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін "суб'єктивне" означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна "право" існує тісний взаємозв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здійснюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним правом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга передбачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що "говорять" про суб'єктивні права взагалі - безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

природні права людини - норми об'єктивного права - > суб'єктивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єктивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 "Правовідносини. Юридичний факт").

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного). [3,44-49]

Право походить:

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньому порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати - значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право - система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціальної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як "табу" - обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлюбів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя - витоки формування права. [10,69-74]

Розділ ІІІ. Правова держава, як результат взаємодії держави та права

3.1 Взаємозвязок держави та права

Держава здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

1. підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству;

2. забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості й милосердя;

3. не втручається в особисте життя людини;

4. регулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та інших джерел права.

Право як юридичне явище і держава як політична організація влади виникли одночасно і тісно взаємозв’язані.

Право залежить від держави, оскільки:

1. виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

2. є більш-менш сталим і недоторканим завдяки державі;

3. завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

4. його авторитетність і престижність залежать від держави;

5. сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.

Але слід мати на увазі, що право має відносну самостійність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права, бо право:

1. обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

2. упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форму;

3. дозволяє державним органам відповідні дії;

4. організовує побудову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

5. надає державним органам престижності і авторитетності.

Отже, право як і юридичне явище і держава як політичне організація влади виникли одночасно і тісно взаємопов'язані, та право залежить від держави, оскільки завдяки державі та її органам впроваджується в життя. [11,81-85]

Розділ ІV. Сутність і соціальне призначення права

4.1 Сутнісні ознаки права

Роль права у наш час велика, як ніколи раніше, оскільки воно стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина. Дуже важливо визначити сутнісні ознаки права, що допоможе не тільки у його вивченні і пізнанні, але й буде надійною теоретичною базою для юриста-практика в його правоохоронній та правозастосовчій діяльності.

У юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки:

При державно-вольовому характері.

Право виражає волю громадян конкретної країни. Виказану думку не слід розуміти у тому значенні, що державна воля, виражена у праві, завжди є втіленням волі кожного окремого громадянина чи волі всього суспільства. Такі норми права приймаються, але далеко не завжди (наприклад, прийняття Конституції України 1996 року). Частіше за все правові норми приймають парламенти, президенти, уряди, які є представниками певних політичних партій, рухів, що одержали перемогу на виборах. Історичний досвід останнього століття свідчить, що у демократичних державах абсолютних (стовідсоткових) переможців практично не буває. Парламенти, президенти приходять до влади з невеликою перевагою перед стороною (сторонами), що програли. Вони приймають правові акти загальнообов'язкового значення, і останні є результатом діяльності органів держави, хоча частіше всього у них виражений інтерес не всього суспільства, а тих сил, що одержали перемогу. Проте визнано, що правові акти держави мають державно-вольовий характер, оскільки у них виражена державна воля. Це пояснюється також тим, що, по-перше, норми права є результатом вольової діяльності осіб, яким належать нормотворчі функції, а також право - продукт волі людей. [6,73-75]

По-друге, правовий акт після вступу в силу суттєво впливає на волю людей, забороняючи або дозволяючи певний вид поведінки.

Для того, щоб зрозуміти, про яку волю, виражену в праві, йдеться, як співвідноситься воля окремої людини з волею, вираженою у праві, необхідно розрізняти такі поняття, як "воля у психологічному значенні" та "державна воля".

Воля у психологічному значенні - це функція нормального працюючого людського мозку, одне із спрямувань свідомого життя людини. Спеціалісти-психологи визначають волю як таку сторону психічного життя особи, яка виражена у її свідомих діях та вчинках.

Право є виразом не будь-якої волі, а тільки втіленої у офіційних актах держави у вигляді законів і підзаконних актів. Саме така воля набуває значення державної, походить від імені держави, адресується всім громадянам як загальнообов'язкова.

Іншими словами, поза офіційними актами державна воля суспільства, політичної групи, партії, класу не є державною, а, отже, не може бути визнана і виражена як право. Ось чому право має не просто вольовий, а саме державно-вольовий характер.

Праву, закону передують соціальні умови життя суспільства, суспільна у них потреба.

Отже, в основу волі, що виражена у праві, покладено певні потреби та інтереси (економічні, політичні, моральні тощо). Магістральними серед них є інтереси економічні. Різноманітні потреби, що відображені у свідомості людей, впливають на їх волю. Безпосереднім джерелом вольових дій є усвідомлені людьми інтереси і потреби у формі мотивів, що призводять до прояву волі зовні. Для того, щоб одержати санкцію закону, економічні факти повинні одержати форму юридичного мотиву.

При нормативному характері

Державно-вольовий характер права органічно пов'язаний з його нормативністю. Право складається з загальнихправил поведінки, спрямованих на регулювання і охорону суспільних відносин.

Нормативний характер права відображає об'єктивну потребу охопити загальним правилом повторювані кожного дня акти виробництва, розподілу і обміну продуктів та намагання зробити так, щоб окрема людина підкорялася загальним законам виробництва і обміну. Нормативність - універсальна і глибинна якість права. Норма є і у стародавньому звичаї, і в сучасному законі.

Найважливіша якість правових норм полягає у тому, що кожна з них є встановленим чи санкціонованим державою загальнообов'язковим правилом поведінки. Правові норми передбачають ту поведінку, котру вимагає держава і якій вона гарантує необхідний захист і підтримку. Ці загальні правила поведінки розраховані не на разові, індивідуальні обставини, а на систему, на ряд обставин, що повторюються. [7,38-41]

У юридичній літературі переважним є підхід, згідно з яким під правом слід розуміти систему (сукупність) норм, правил поведінки загального характеру. Разом з тим висуваються також аргументи проти нормативного розуміння права; деякі вчені пропонують ширший підхід до розуміння права.

Нормативний характер права - це найважливіша ознака, що дозволяє відрізняти право від правосвідомості, суб'єктивного права і правовідносин.

Слід мати на увазі, що припинення реального значення нормативності права об'єктивно заважає зміцненню законності. До того ж норма права - загальне правило поведінки, що поширюються на необмежену кількість осіб і розраховане на багаторазове застосування.

Коли йдеться про правові відносини, то розуміємо, що це особливий, самостійний, відмінний від правової норми елемент правової надбудови, з властивими тільки правовідносинам, а не праву, елементами: суб'єктивне право, юридичні обов'язки, об'єкт, юридичний факт тощо.

Коли мова іде про правові ідеї, принципи, правосвідомість, то це також тісно взаємопов'язані з правом, але відмінні від нього явища, не лише такі, що відображені у праві, а й ті, що існують самостійно, у вигляді правової ідеології, правової психології, діють до появи правової норми і продовжують жити після її відміни.

Погоджуючись з тим, що нормативне розуміння права досить вузьке, не можна визнати, що широке його розуміння слушніше, оскільки воно є судженням про правові явища взагалі, про дію права, його взаємозв'язки чи про права людини. Такий підхід створює досить розпливчату уяву про право, оскільки найбільш високі ідеали при всій їх значущості як такі не можуть заміняти владного нормативного регулятора відносин між людьми (власне для цього і створювалося право), слугувати об'єктивним критерієм правомірності чи протиправності вчинків людей. На практиці вбачається, що наприклад, багато з природних прав і свобод людини різні люди розуміють неоднаково, оскільки суспільство складається з різних соціальних прошарків, груп населення, і у кожної з них є своє розуміння цього поняття. Майже у кожного громадянина, акціонера, власника тощо є власна уява про справедливість, зміст прав та свобод. У такій ситуації без об'єктивного критерію, тобто діючого позитивного права (закону, підзаконного акта), що містить норми права, важко вирішити правові суперечки суб'єктів. [183-185]

Для того, щоб пізнати сутність права глибше, необхідно абстрагуватися від окремого суб'єкта, певного учасника правових відносин, слід відмітити найбільш суттєві риси права, властиві йому як цілісному феномену. Потрібно визнати найважливіші значення суб'єктивного права. Проте значення і розуміння (поняття) - різні категорії. Необхідно визнати, що право - це система (сукупність) норм (правил поведінки загального характеру), які:

— Виражають волю держави, обумовлену певними економічними, політичними і соціальними умовами.

Встановлюються чи санкціонуються державою.

Підтримуються у випадку необхідності примусовою силою держави.

Впливають на суспільні відносини з метою закріплення правопорядку (системи відносин), вигідних всьому суспільству або політичним силам, що здійснюють державну владу.

Слід підкреслити, що вказане вище належить до позитивного (письмово оформленого, чинного тощо) права. Не можна не визнати важливість наявності певних прав і свобод, що відносяться до природних прав та свобод людини, тобто до прав, що належать людині від народження, існують об'єктивно, незалежно від закріплення (чи не закріплення) їх у позитивному (писаному) праві1 . Ці права не потребують державного визнання, хоча їх підтвердження і захист - перший обов'язок будь-якої держави, що претендує на статус демократичної. Це - права людини на життя, ім'я, честь, гідність, власність, вибір місця проживання, свободу думки, віросповідання. У наведених правах і свободах концентруються найбільш цінні, високоморальні вимоги людини до держави, суспільства, інших громадян. Проте, по-перше, гарантії цих прав суттєво посилюються, коли визнаються державою; по-друге, нормативне визначення права не принижує значення названих природних прав людини. [2,73-75]

У даному випадку йдеться про конкретні права людини, а не про право як особливий соціальний феномен, який також вважається виразом ідеї справедливості і свободи2 . Справедливим є те, що слугує благу людини, не утискує права інших людей, не спричинює шкоди суспільству тощо. Якщо норма права, видана державою, закріплює, розширює і гарантує права та свободи громадян, встановлює відповідальність за порушення, то саме тим вона слугує також природним правам людини.

Позитивне право, його найважливіші якості визначаються тим, що воно діє у самому житті, у реальній дійсності. Його сутність полягає у тому, що воно може реально впливати як на окрему людину, так і на все суспільство3 .

При специфічній формі виразу.

Державна воля, щоб вважатися правом, повинна бути оформлена як правове веління. Його можна оголосити як заяву, програму, звернення. У

таких документах оголошується про наміри, побажання тощо. Для права історичною практикою напрацьовані свої, специфічні форми існування. Це - санкціоновані державою звичаї, адміністративний чи судовий прецедент, нормативний акт, виданий компетентними органами, договір, укладений між сторонами.

Найпоширенішою формою закріплення державної волі в якості права є законодавство. Іноді право ототожнюється із законом. Це не зовсім вірно. Закон - найважливіша форма права, проте лише одна з форм його існування. Правові ідеї, наміри, державне волевиявлення втілюється в різних формах, набуваючи якості права. Виникнення тієї чи іншої форми права пов'язане з історичними умовами становлення позитивного права, з його національними традиціями, правовою психологією та ідеологією народу. [2,153-157]

При системному характері.

У будь-якій сучасній державі право повинно бути узгодженою, взаємообумовленою системою. Між чинними правовими нормами і новими нормативними актами має бути певна узгодженість, спадкоємність, інакше право буде не регулювати відносини в суспільстві, а, навпаки, породжувати протиріччя і конфлікти. Історії відомо багато випадків руйнування існуючої правової системи і створення нової (революції, контрреволюції, зміна політичного курсу тощо). Ці процеси завжди супроводжувалися руйнуванням правових традицій, появою правового романтизму, посиленням правового нігілізму, що негативно впливало на правопорядок, спричиняло порушення прав і свобод громадян, неповагу до них. Необхідні були десятиліття щоб налагодити потрібні взаємодії усередині права, поновити його системність, яка є досить потужним стабілізуючим фактором у всіх відносинах. Системоутворюючі зв'язки у праві - найважливіша, іманентна його ознака, обов'язковий атрибут законодавчого процесу. [2,158]

При формальній визначеності.

Ця ознака надає певної чіткості, зрозумілості, визначеності правовим приписам, а, отже, і самому праву. Право виступає як формальний масштаб,

однаково рівний для всіх учасників відносин, що регулюються. У правових приписах визначені межі поведінки кожного із суб'єктів права, закріплені їх права і обов'язки. Право тим ефективніше виконує завдання формального регулятора суспільних відносин, чим досконаліша законодавча техніка. Не випадково право визначається як "формальна свобода". Завдяки формальній визначеності правових приписів суб'єкти права - держава, організації, посадові особи, громадяни, іноземці, особи без громадянства знають надані їм права, у рамках яких вони можуть діяти, можуть вимагати необхідних дій від інших суб'єктів права, мають можливість реалізувати свої права і обов'язки.

Отже, роль права в наш час дуже велика, як ніколи раніше, оскільки вона стає не тільки засобом управління, а й системою основних прав та свобод людини і громадянина, також у юридичній літературі склалася думка, що поняття права повинно відображати такі важливі сутнісні ознаки: при державно-вольовому характері, при нормативному характері, при специфічній формі виразу, при системному характері, при формальній визначеності. [8,174-175]

4.2 Сутність права

Питання про сутність права - одне з основних, головних, найбільш важливих вчень про право, тим більше, що сутність права багатоаспектна.

Питання про сутність права (крім своєї наукової значущості) мало до останнього часу велике політичне значення, оскільки в умовах ідеологізованості юридичної науки є одним з предметів принципової політичної дискусії між представниками соціалістичної юридичної науки і, так званої, буржуазної. Причому це не була схоластична дискусія. Це були дійсно два принципово протилежні підходи до поняття сутності права.

Оскільки "сутність" означає сукупність найбільш глибоких, стійких якостей предмета (у даному випадку - права), що визначають його походження, характер і напрями розвитку, предметом дискусії як раз і були причини виникнення права, його визначення, роль у суспільстві, якісні ознаки тощо. Для одних суб'єктів право - це інструмент справедливості і свободи, засіб захисту людини від влади, надбання людської культури і розуму, для інших - лише класовий регулятор суспільних відносин.

Слід зазначити, що погляди на сутність права довгий час були пов'язані з певною ідеологізацією юридичної науки. Саме така ідеологізація стає основною причиною однобічного розроблення сутності права, оскільки було неможливо відійти від класового підходу щодо сутності права, особливо, якщо це стосувалося характеристики права західних країн.

Багато мислителів стародавнього світу намагалися проаналізувати і пояснити такі важливі питання, як поняття, сутність, соціальне призначення права. Причому в деяких з них мало місце багато спільного в розумінні права, проте були і зовсім протилежні оцінки та визначення. Протиріччя у підходах до розуміння сутності права, його призначення, ролі у житті суспільства і окремої людини зберігаються до цього часу. [1,264-265]

Проте такі протиріччя можна пояснити. Право - значуща цінність для сучасного суспільства, для кожної людини: досить глибоким і складним є його вплив на життя держави, суспільства в цілому, кожного громадянина; тому воно не може мати просте, однобічне пояснення. У останні роки значення права у міжнародних і внутрішніх справах держав постійно зростає, не кажучи вже про його значення для забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Дана проблема є вихідною, центральною у вченні про право, її глибоке вивчення багато у чому визначає подальше дослідження інших питань теорії права.

Під сутністю права розуміють ті внутрішні і необхідні, загальні та основні, головні і стійкі риси, ознаки та якості правових явищ, єдність і взаємообумовленість яких визначають якісну специфіку та закономірності

розвитку права як самостійної субстанції1 . Риси, якості і ознаки, що складають сутність права, іманентні останньому, невіддільні від нього, необхідно знаходяться у ньому. Пізнати сутність - означає зрозуміти правові явища, зрозуміти чому вони саме такі. Ця методологічна вимога полягає у тому, що явища сутності повинні бути проаналізовані в суспільних відносинах, у дії, як реальне буття права.

Розглядаючи це питання, слід зазначити, що більшість дослідників сутності права зосередили увагу на одному її найважливішому моменті - державній волі (волі пануючого класу). Однак сучасний підхід до пізнання сутності права передбачає врахування не тільки державної волі як такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо. Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права.

Одним з недоліків у пізнанні вітчизняного права як раз і була відсутність відповідності у підході до з'ясування категорій "сутність права" і "явище права". Остання категорія практично не досліджувалася. Категорія "сутність права" є більш розробленою у вітчизняній юридичній думці.

Категорія "сутність права" виступає як фундаментальне поняття теорії права. А система понятійних рядів теорії права показує, яким чином сутність права проявляється історично. Кожне окреме правове явище може демонструвати не всю сутність права, а її окремий момент, сторону, рису. Воно ніколи не демонструватиме всю сутність права, інакше не було б окремим.

Аналіз взаємозв'язку економіки і права, наприклад, повинен охоплювати вплив економіки на розвиток права, економічні важелі у праві для того, щоб, у свою чергу, показати роль права, значення законодавства для зміцнення і розвитку економіки. Дослідження політичної ролі права - це пізнання його політичного змісту, політичної спрямованості.

Рамки сутності не є раз і назавжди сталі, вони не статичні, а динамічні і змінюються, розвиваючись під впливом різних причин, рушійних сил. Відповідно не є незмінними і рамки сутності права, яка, розвиваючись, породжує нові зв'язки, відносини, охоплюючи все ширші явища. Завдання теоретичного дослідження полягає у проникненні в ці нові зв'язки і явища, в усвідомленні нових відносин. Цим самим проявляється багатство сутності права, що, в першу чергу, доводиться фактами позитивного соціального значення, а також новими явищами у самому праві, що також зазнає певних змін під впливом розвитку тих чи інших соціальних факторів. Названий процес збагачення, розвитку сутності права безперервний, невичерпний. Пізнання головного у сутності права - це досягнення поглибленого вивчення зв'язків і процесів права. Це проникнення в його стійкий і закономірний зв'язок, у його внутрішній механізм1 .

Право являє собою єдність форми та змісту, сутності і явища. Слід враховувати, що однією із сторін сутності, яка впливає на суспільні відносини, є функція права. Функція - це розгортання сутності права у суспільних відносинах.

Категорія "сутність права" виражає загальні закономірності розвитку правової дійсності, а окремі правові явища - лише специфічні закономірності їх розвитку. В сутності права представлені всі основні, суттєві, головні риси правових явищ у їх єдності.

Отже, сутність права - одне з основних, головних, найбільш важливих значень про право, тим більше, що сутність права багатоаспектна, також сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можна пізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійсну природу та історію права. [9,34-40]

4.3 Соціальне призначення права

Питання про соціальне призначення права має довгу історію розвитку. Демосфен бачив соціальне призначення права у встановленні порядку, якого повинні дотримуватися всі люди. Цицерон вбачав соціальне призначення права у тому, що воно визначає всі необхідні дії і забороняє небажані. Гуго Гроцій вважав, що призначення права полягає у виразі ним моральних правил, у визначенні справедливих дій. Були також інші висловлювання щодо соціального призначення права.

Проте більша увага почала приділятися цим питанням на початку XX ст. Деякі вчені (Л. Дюпе, К. Зенкер, М. Коркунов, Л. Петражицький та інші) звернули увагу на різнобічні соціальні аспекти дії права. З'явилася теорія соціальних функцій права, суть якої полягає у спробі пояснити суспільству природу права, його соціальну цінність, багатогранність дії, важливість права для вирішення соціальних завдань.

Кожний з названих авторів по-своєму пояснював соціальне призначення права, інколи вони виходили із зовсім різних методологічних і гносеологічних позицій, але всі зазначали здійснення правом соціальних (громадських) функцій, вбачаючи у них прояв як соціальної природи, так і соціального призначення права.

Необхідно зазначити, що проблема соціального призначення права в останні десятиліття - постійна для представників юридичної науки як на Заході, так і в Україні.

У юридичній літературі категорія "соціальне призначення права" вживається у декількох значеннях: наприклад, для характеристики історичної місії права, тобто оцінки значення права стосовно його минулого і майбутнього. Під соціальним призначенням права іноді розуміють його економічні, політичні, ідеологічні та інші завдання. Можна розглядати його з точки зору кінцевих соціальних результатів, тобто в аспекті тих досягнень в соціальних відносинах, які обумовлені реалізацією правових норм.

У цьому зв'язку можна вважати, що право має своїм соціальним призначенням закріплення важливих, необхідних відносин, викорінення негативних явищ у житті суспільства, забезпечення нормальних умов для розвитку певних відносин і створення умов для сприятливого розвитку нових, прогресивніших видів суспільних відносин. [12,259-264]

Проте дане визначення не є вичерпним для категорії права. Багатоманітність і різні рівні відображання нею правової дійсності дають підстави використовувати дану категорію у іншому - ширшому значенні, що дозволить надати соціальному призначенню права більшу самостійність, теоретичну і практичну цінність у апараті юридичної науки.

Соціальна необхідність регулювання суспільних і виробничих процесів виникає вже на ранніх етапах розвитку суспільства, ще до появи права. Ця необхідність багаторазово зростає в умовах появи державної організації суспільства, коли суттєво розширюється сфера відносин, яку клас, що знаходиться при владі, намагається охопити регулюванням: форма взаємовідносин особи і держави, забезпечення функціонування політичних інститутів тощо. Право стає найважливішим інструментом координації дій різних суб'єктів суспільних відносин.

Правові норми виступають як вимоги, що пред'являються до відповідних суб'єктів суспільних відносин здійснювати певні дії, у першу чергу в інтересах тих політичних сил, виразом волі яких є право. Саме тому правові норми завжди прямо чи опосередковано спрямовуються на охорону цих інтересів, тобто мають поряд з регулятивним охоронне призначення. Регулювання і охорона суспільних відносин юридичними засобами - це головне і основне у чому полягає соціальне призначення права. Разом з тим історія свідчить, що в силу політичних і соціально-економічних причин кожний тип права покликаний вирішувати тільки йому властиві завдання, спрямований на досягнення певної мети, що не властиво іншим історичним типам права. Необхідно розрізняти загальне соціальне призначення права, тобто характерне для всіх його історичних типів (регулювання і охорона

суспільних відносин) і типологічне, тобто властиве праву одного історичного типу (наприклад, ідеологічна спрямованість соціалістичного права). У цьому зв'язку можна вважати, що в соціальному призначенні права інтегруються його завдання і цілі. Практичне значення вказаних якостей зазначеної категорії полягає у тому, що при розгляді права в системі різних елементів надбудови його соціальне призначення, яке охоплює специфічні завдання і мету, виступає одним з критеріїв, що дозволяє чіткіше відмежовувати право від інших її частин, бачити його якісну самостійність.

Історія свідчить, що право, вирішуючи класові завдання, активно взаємодіє також з іншими соціальними регуляторами (політикою, мораллю, звичаями), розв'язуючи загальносоціальні завдання, регулює суспільні відносини, виховує громадян, охороняє культурні цінності тощо. Як держава неухильно виконує певні "загальні справи", що випливають з природи будь-якого суспільства, так і право, як класовий регулятор суспільних відносин, неухильно вирішує низку загальносоціальних завдань, обумовлених його соціальною природою.

Отже, у юридичній літературі категорія "соціальне призначення права" вживається у декількох значеннях: характеристики історичної місії права, тобто оцінки значення права стосовно його минулого і майбутнього.

4.4 Сутнісні особливості та призначення сучасного права

Сучасне право, набуваючи ряд нових рис, що відображають особливості будівництва демократичної, правової держави, безумовно, зберігає найбільш стійкі ознаки, властиві йому як особливому регулятору суспільних відносин (нормативність, формальна визначеність, обов'язковість). Зберігає воно і властиву всім попереднім історичним типам права призначеність регулювати і охороняти суспільні відносини в інтересах владних політичних сил. Проте

не можна не враховувати, що право в демократичній правовій державі повинно одночасно відображати інтереси всіх соціальних прошарків

населення. В силу цього воно принципово відрізняється від попередніх типів права з точки зору не тільки кількісної, а й якісної. [11,42-44]

Кількісна відмінність полягає є тому, що право - це інструмент, який відображає інтереси всього суспільства, а не одного класу, як це було раніше. Якісна відмінність права демократичної правової держави від всіх попередніх історичних типів полягає у тому, що воно повинно стати інструментом, який відображає волю та інтереси всіх прошарків населення. Саме тому в сучасному праві глибоко і всебічно розвиваються загально-соціальні начала, обмежені у інших формаціях в основному рамками інтересів одного класу. В нормах демократичного сучасного права переважає загальнолюдське призначення. Його норми відтворюють найбільш суттєві людські цінності, враховуючи багатовіковий досвід вирішення соціальних проблем засобами нормативних регуляторів.

Певну увагу слід приділити завданням, що вирішує сучасне українське право.

Використання права у вирішенні економічних завдань визначається матеріальними умовами існування сучасного суспільства: наявністю різних форм власності, потребами виробництва і регулювання ринкових відносин. Система ринкового господарства об'єктивно потребує ретельного правового регулювання. Держава, активно використовуючи правові форми і методи, покликана забезпечувати необхідні умови розвитку ринкової економіки.

Дія економічних ринкових законів обумовлює потребу різних організаційних і правових засобів, спрямованих на забезпечення необхідних умов відповідного формування ринкових відносин, пропорційного розвитку всіх регіонів країни. У вирішенні цих завдань велика роль належить обґрунтованому законодавчому регулюванню економіки, створенню рівних правових умов для всіх суб'єктів ринкових відносин. Останні нормативні акти свідчать про тенденції зменшення податкового тягаря на суб'єктів економічної діяльності. Досвід формування ринкових відносин показує, що роль права у становленні і розвитку ринкової економіки буде незмінно зростати. [10,35-40]

Підвищення ролі права у розв'язанні економічних завдань пов'язане також зі значним збільшенням кількості суб'єктів економічних відносин, зростанням числа проблем, що потребують правової підтримки, необхідністю вдосконалення всього ринкового механізму.

В сучасних умовах право покликане активно сприяти вдосконаленню інститутів демократії як головного напряму розвитку правової державності. Дійсний процес демократизації державного і громадського життя органічно пов'язаний з правом, що закріплює основні інститути демократії, які забезпечують їх юридичні гарантії. Право і демократія нерозривно пов'язані між собою. Право є гарантом реалізації демократії. Практично вся процедурна сторона здійснення демократичних перетворень (інститутів прав і свобод громадян) забезпечується відповідними правовими формами.

Цим, зокрема, пояснюється необхідність активної законодавчої роботи, спрямованої на вдосконалення діяльності органів влади, виборчої системи; на зміцнення гарантій правового становища особи. Зрозуміло, що право регулює не всю систему політичних і демократичних взаємовідносин, а лише її частину, що підлягає регулюванню (наприклад, відносини з представництва різних партій, рухів у вищих органах державної влади тощо).

Призначення права регулювати політичні відносини у правовій державі необхідно розглядати стосовно суб'єктів політичної системи, яким властивий різний політичний характер, оскільки серед них є суб'єкти суто політичні - партії, держави, а також відносно політичні організації, пов'язані з політикою опосередковано. Звідси випливає неоднакове призначення права для регулювання відносин різних суб'єктів політичного життя.

Соціальне призначення права можна розглядати і у вужчому значенні, маючи на увазі вирішення засобами права власне соціальних завдань: вплив

на розвиток науки, культури, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, соціального страхування тощо.

Демократична правова держава повинна бути державою соціальною, що передбачає широкий обсяг правового регулювання соціальної сфери, зміцнення гарантій прав особи стосовно одержання різних соціальних послуг.

Соціальна функція права, як і соціальна функція держави, визначається соціально-економічними умовами розвитку суспільних відносин.

Соціальне призначення права знаходить прояв також у активному формуванні комплексу правових заходів, спрямованих на охорону природи. У наш час це спрямування має чітке, велике юридичне значення. Природоохоронні норми є практично в усіх галузях права. Враховуючи тенденції розвитку природоохоронного законодавства, зростаючої цінності природи для людини, важливості раціонального використання суспільством природних ресурсів, можна припустити подальший розвиток даного спрямування впливу права і активне здійснення правом природоохоронної (екологічної) функції як однієї з форм реалізації його соціального призначення. [10,40-42]

Проте потрібно зазначити, що не слід перебільшувати можливості права у вирішенні соціальних завдань. Дана проблема безпосередньо стикується з ширшою проблемою наукового керівництва суспільством, де право використовується як один з важливих інструментів соціального контролю.

Отже, сучасне право набуває ряд нових рис, що відображають особливості будівництва демократичної, правової держави, безумовно, зберігає найбільш стійкі ознаки, властиві йому як особливому регулбтору суспільних відносин. [10,42]

Висновок

Отже з даної роботи можна зробити певні висновки щодо даної теми, що кожне суспільство потребує не лише системи підкорення, але й упорядкована системних відносин, тобто соціального регулювання.

Воно здійснюється за допомогою соціальних норм - правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають певний зміст і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

За змістом розрізняють політичні, організаційні, культурні, естутичні, технічні та інші норми.

Політичні норми регулюють відносини між класами, націями, народностями їх участь в органах державної влади і організації держави, відносин держави з іншими елементами політичної системи суспільства.

Організаційні норми закріплюють структуру, порядок створення і діяльності державних органів і об"єднань громадян.

Норми культури - це правила культурної поведінки людей. В них відображується духовний розвиток народу.

Естетичні норми встановлюють правила поведінки людей в зв'язку з уявленнями про красоту людських вчинків (норм етикету).

Технічні норми – правиланеобхідного, доцільного поводження людей зпредметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, топлива та інші нормативи.

Норми права - норми, які встановлюються і охороняються державою.

Норми моралі - це норми, принципи, правила поведінки, які склались в суспільстві під впливом громадської думки і у відповідності з обумовленими економічним базисом уявленнями людей про добре, зле, обов"язок справедливість, честь тощо, і забезпечуються в результаті внутрішнього переконання та засобами громадського впливу.

Звичаї - це норми, які склались історично, закріпились у суспільній практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин і ввійшли в звичку дій людини, колективу людей.

Дуже близькі до звичаїв традиції - способи поведінки людей, соціальних груп, які склались в суспільстві і передаються з покоління в покоління.

Норми громадських організацій - це норми, які встановлюються і охороняються громадськими організаціями. Деяким з них держава надає обов"язковість.

Релігійні норми - норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі в існування бога (богів). Вони відображені в Статутах, священних книжках, інших релігійних документах. Існують такі ознаки, як право є виміром свободи, нормативність права, системністьь права, вольовий характер права, формальна визначеність права, державність права.

Також правова держава у пануванні права в суспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади.

Список використаної літератури

1. Скакун О.Ф. "Теорія держави та права" Харків: 2009 р.

2. Олійник А. Ю.; Гусерев С. Д.; Слюсаренко О.Л. "Теорія держави та права" Київ: 2008 р.

3. Колодій А. М.; Олійник А.Ю. "Основи держави та права" Київ: 2010 р.

4. Котюк Б.О. "Основи держави та права" Київ: 2009 р.

5. Копейчиков В.В. "Загальна теорія держави та права" Київ: 2010 р.

6. Ведельніков Ю.А. "Теорія держави та права" Київ: 2009 р.

7. Безродний Є. Ф.; Ковальчук Г.К. "Світова класична думка про державу та право" Киїк: 2008

8. Жеругов Р.Т. "Теория государства и права" Москва: 2010 р.

9. Ткаченко В. Д.; Петришенко О.В. "Загальна теорія держави та права" Харків: 2008 р.

10. Кравчук М.В. "Теорія держави та права" Київ: 2010 р.

11. Волинка К.Г. "Теорія держави та права" Київ: 2010 р.

12. Копейчиков В.В. "Теорія держави та права" Київ: 2009 р.