Франція.Французький варіант лобізму має свої особливості. Незважаючи на те, що лобізм у Франції не є легалізованим, практика «лобіювання інтересів» у країні поширена так само значною мірою, як і в багатьох інших західних державах. Ще у 1884 р. був прийнятий закон про свободу союзів, який дав можливість окремим корпоративним інтересам впливати на державну політику.
Лобізм пройшов у цій країні солідну апробацію як засіб впливу «груп інтересів» на курс, що проводиться законодавчою та виконавчою владою і провідними політичними партіями. На дії механізму лобіювання «по-французьки» накладають відбиток правові основи державного устрою (більша, ніж у США, роль держави в регулюванні економіки), історично сформовані традиції та звичаї здійснення парламентом своєї діяльності.
Терміни «лобізм» і «лобіювання» як такі практично не використовуються в сучасному французькому політичному лексиконі. Сьогодні у жодному законодавчому акті країни не зустрінеш визначення такого поняття, як „лобізм», і вказівки на те, хто ж може виступати як лобіст. Перш за все це пов'язано з офіційно декларованим владою «табу» на вживання іноземних слів, але більшою мірою з тим, що, існуючи фактично, лобісти не визнані юридично.
Французьке законодавство дуже чітке й докладно регулює функціонування політичної системи, спираючись на принципи розподілу влади. Заборони на існування парламентського мандату разом з приватними професіями сьогодні у Франції є ширшим, ніж в інших державах.Вони складають кілька статей у „виборчому кодексі» та включають заборону на зайняття посад на будь-якому рівні в держпідприємствах, держустановах (крім викладацької роботи) та в приватних комерційних структурах. Контроль за дотриманням положень „про несумісність посад» покладено на вищий орган конституційної юстиції – Конституційну Раду. У випадку виявлення порушень цього принципу Рада повинна оголосити про відставку парламентарія.
Особиста незалежність депутата, яка є гарантією здійснення ним своїх функцій, характеризується імунітетом, що передбачає його недоторканність при виконанні покладених функцій, та індемнітетом, що надає йому право вільно та без подальших переслідувань виражати свою думку або голосувати на свій розсуд.
Таким чином, для кожного депутата чи сенатора існує досить міцний конституційний механізм, який, з одного боку, захищає його права як обранця народу, з іншого, – передбачає його відповідальність за здійснені порушення та провини, у тому числі, фінансового й матеріального характеру.
На практиці ж існує чимало „лазівок» для обходу наявних заборон. Наприклад, крім використання каналу так званих дослідницьких груп, парламентарії мають право брати участь як представники в численних і різноманітних за своїм характером позапарламентських органах і організаціях, ряд яких де-факто існують як лобістські. Найбільш привабливими для взаємодії із цього погляду є: Комітет із собівартості виробництва озброєнь, Національна комісія з інформації та свобод, Постійна рада по справах військової служби, Національна рада статистики, Національний комітет вина тощо. Проте для участі в їх роботі одного бажання парламентаріїв недостатньо. Існують відповідні парламентські процедури.
„Групи інтересів», або „групи тиску», стійко закріпилися у французьких державних і громадських колах. Юридичною підставою їхньої діяльності є положення Французької конституції (ст. 4) про те, що „політичні партії й угруповання сприяють здійсненню принципу загального виборчого права. Вони створюються та здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні поважати принципи національного суверенітету й демократії». Незважаючи на формальну заборону (ст. 23 і 79) Регламенту Національних зборів і Регламенту Сенату (ст. 5 і 6), в обох його палатах існує понад 170 так званих співдружностей та дослідницьких груп, що спеціалізуються на розробці конкретних проблем та ідей з метою їх наступного просування як законодавчих ініціатив, поправок до існуючого законів і т.д.
Умовно зазначені вище „групи», „співдружності» можна поділити на об’єднання „за професіями» й „за конкретними інтересами». До перших, наприклад, можна віднести фермерів, які вирощують устриць або садових равликів. Організації, що відносяться до другої групи, в основному відстоюють інтереси туристського бізнесу, „великого спорту», спортивного рибальства й полювання, інших видів відпочинку і дозвілля. Відома схильність французів до цих видів відпочинку й спорту дозволяють використовувати ці види лобіювання для впливу на хід виборчих кампаній.
Прийняття на початку 80-х років ряду законів про адміністративну децентралізацію в країні та розширення у цьому зв’язку прав місцевих виборних органів з одночасним збільшенням їхніх фінансових можливостей сприяли поширенню лобізму на рівні регіональних, департаментських і муніципальних рад.
Центрами, що інспірують лобістську діяльність і спрямовують її у потрібне русло, служать різні корпоративні організації, створені за галузевими чи професійними ознаками. В основному, це – підприємницькі об’єднання й синдикати, а також профспілки, спортивні, молодіжні, просвітницькі й інші рухи. Кількість такого роду організацій у країні наближається до 5 тис. Своєрідним мостом, який поєднує державний та приватний сектор при захисті корпоративних інтересів, служить практика переходу висококваліфікованих держслужбовців з одних організацій чи відомств до інших, а також до чисто комерційних структур. Завдяки досконалій обізнаності з устрою внутрішньої структури адміністрації, здатності впевнено визначати границі можливого, мистецтва йти на необхідні поступки в ході переговорів, чиновник, який перейшов до приватного сектора, є не замінимою людиною для реалізації загальної стратегії великих комерційних структур. Подібність способу мислення й методів роботи полегшує циркуляцію інформації: старі зв’язки й контакти створюють мережу неформальних комунікацій, допомагають обходити бюрократичні бар’єри і ін.
Обов’язковою умовою діяльності великих компаній, переважна більшість яких залежить від тісного партнерства з державними органами, стало включення до їх керівного складу колишніх високо посадовців. Перехід вищих держслужбовців до приватного сектору сприяє формуванню й зміцненню всередині монополістичної та фінансової еліти специфічної „фракції пануючого класу». Її основними ознаками є тісний зв’язок з державою, особиста унія з політико-бюрократичною верхівкою, участь у тих владних структурах, в яких розробляється загальнонаціональна соціально-економічна політика.
Разом із тим держава прагне звести до мінімуму можливості розростання корупційних зв’язків, хабарництва, казнокрадства й інших негативних явищ. Цьому, зокрема, великою мірою повинна сприяти нещодавно законодавчо закріплена норма, що суворо регламентує порядок розподілу державних і муніципальних субсидій та одержання підрядів на будівництво, виділення земельних ділянок, розміщення замовлень на рекламу, відрахування до держбюджету при угодах з іноземними фірмами тощо. Тим самим держава прагне „впорядкувати « тиск із боку „груп інтересів» на вищі й середні кола виконавчої влади.
Франція, як зазначалося, належить до континентальної моделі регулювання лобізму. Ця модель передбачає існування спеціального інституту – „соціально-економічної ради «, яка має чіткий юридичний статус і виконує роль своєрідного „лобістського парламенту». Цей орган може „виступати і як консультативно-дорадчий орган, а може володіти і правом вирішального голосу в законодавчому процесі» [1, с.186].
Конституційним органом Франції, який має регулювати відносини між державою, з одного боку, і різними корпоративними організаціями – з іншого, є Економічна та соціальна рада (ЕСР). Її головною метою є сприяння співробітництву між собою різних професійних категорій, а також їхній участі в проведенні урядової внутрішньої політики. Сьогодні до ЕСР входять 230 членів, призначених на 5 років. Їхній вік має становити не менше 25 років. Розробка схеми пропорційного представництва в раді, що діє й у наш час, приписується Шарлю де Голлю.
Функції ЕСР зводяться перш, за все, до того, щоб висловлювати думки з приводу законопроектів і законодавчих пропозицій, а також проектів, Декретів, переданих йому урядом. Він також дає експертні висновки із будь-яких проблем соціально-економічного характеру, як із власної ініціативи, так і на прохання уряду. Весь великий комплекс питань, що стосуються компетенції ЕСР, поділений між 9 проблемними секціями, які діють у його рамках: соціальні питання; зайнятість; економіка регіонів і упорядкування територій; рівень життя; фінанси; зовнішні зв’язки; виробнича діяльність; розвиток агропромислового сектора; загальні економічні проблеми і кон’юнктура (до останнього входить спеціальна комісія з планування).
Рада виконує кілька функцій. По-перше, служить своєрідним каталізатором ініціатив, що виходять „знизу», перш за все, з боку „груп інтересів». По-друге, постійно акумулює найбільш актуальні питання внутрішнього життя країни й інтереси цивільного суспільства та доводить їх до відома владних структур. По-третє, одержуючи інформацію для експертної обробки і потім прораховуючи у формі аналізу й прогнозів потенційно можливі кінцеві результати, він певною мірою бере на себе відповідальність за долю прийнятих на їхній основі владою рішень, виконуючи стосовно цього функцію одного з гарантів демократичних свобод і соціальної стабільності [1, с. 36-40].
Таким чином, вести мову про скільки-небудь істотні спроби врегулювати дії лобістських сил у Франції не слід, оскільки цим органом лобісти можуть користуватися лише для вираження своїх ідей, не маючи ані правового статусу, ані офіційних „лобістських шляхів» взаємодії з державними органами.
Отже, недоліками французького підходу є заборона лобіювання в рамках законодавчої влади і виникнення проблем, пов’язаних із формуванням Соціально-економічної ради, забезпечення у ньому рівномірного представництва різних професійних груп.