Смекни!
smekni.com

Збирання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування (стр. 1 из 4)

ТЕМА

Збирання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування


Проголосивши людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, держава визнала головним своїм обов’язком утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Проблема ефективності доказування, до якого, зрештою зводиться уся процесуальна діяльність, є найбільш актуальною проблемою у кримінальному судочинстві. Злочин у кримінально-процесуальному праві розглядається як подія минулого. Тому слідчий досліджує його за допомогою слідів, що збереглися на момент розслідування. В цьому плані його діяльність схожа з роботою археолога, який відтворює давно минулу подію за слідами, що збереглися, і які несуть інформацію з минулого в сучасне, а від нього в майбутнє. Практика свідчить, що помилки у процесі кримінально-процесуального доказування, зокрема, у ході збирання доказів, досить поширені. В окремих випадках це призводить до не встановлення винних, винесення неправосудних вироків, а також до зволікання розслідування у цілому. Певною мірою це відбувається через відсутність єдиних наукових поглядів щодо сутності процесу доказування та у визначенні його змісту – основних складових елементів.

На наявність цілої низки проблем здійснення кримінально процесуального доказування, важливість їх вирішення звертали увагу й багато інших науковців. Разом з тим, існують різні точки зору щодо визначення поняття кримінально-процесуального доказування, його змісту та мети, кола суб’єктів доказування, їх класифікації. Подальшого дослідження й сучасного вирішення потребують проблеми, пов’язані зі збиранням доказів в досудових стадіях кримінального процесу.

Доказування в загальній теорії права прийнято тлумачити в широкому та вузькому розумінні цього слова. Так, у широкому розумінні доказування – це здійснення всієї пізнавальної діяльності суб’єктів, які беруть участь у кримінальному процесі, який охоплює не тільки оцінку, а й збирання та перевірку доказів. У вузькому розумінні доказування – це лише логічна діяльність з обґрунтування тези, що висувається.

Наприклад, професор С. С. Алексєєв доказування в широкому розумінні пов’язує з діяльністю, що спрямована на встановлення за допомогою доказів (збирання, дослідження та оцінка доказів) істинності обставин справи. А у вузькому – діяльність з обґрунтування доводів і заперечень, що виносяться для переконання тих або інших осіб в їх істинності [9, с. 247]. Відповідно до цих уявлень, процедуру доказування в кримінально-процесуальному праві прийнято також розглядати з двох сторін як обов’язок певних суб’єктів збирати, перевіряти та оцінювати докази з метою встановлення істини у справі, а з іншого боку, як обов’язок суб’єктів доказування обґрунтовувати свої висновки за допомогою доказів.

І. М. Лузгін розумів під доказуванням «…регламентированную нормами уголовно-процессуального права деятельность (прежде всего практическую) следователя, суда и других уполномоченных законом лиц и органов по собиранию, исследованию, оценке доказательств с целью решения всех вопросов, подлежащих установлению в процессе предварительного и судебного следствия и установления истины по уголовному делу».

О. М. Ларін зазначав, що шляхом доказування встановлюються факти, на основі яких слідчий будує і перевіряє версії, визначає напрямок попереднього слідства, приймає проміжні та остаточні рішення у справі. Доказування, на думку автора, є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, що обумовлює хід та кінцевий результат кримінального судочинства, досягнення мети кримінального процесу по кожній справі.

Відмінність між практичною діяльністю зі збирання та перевірки доказів і власне процесуальним доказуванням здавна помічається фахівцями. Під доказуванням розуміють саме логічні операції з використання доказів в обґрунтуванні процесуальних рішень перед судом, хоча при цьому вказується на важливу роль процесуального збирання і перевірки доказів. «Процес доведення, – писав М. Розін, – природно є вільним процесом логічного переконання, що складається по мірі розгляду усієї сукупності обставин даного випадку і на підставі такого розгляду» [2, с. 383]. Отже, поняття доказування принципово визначалось не його пошуковою спрямованістю, тобто можливістю встановлювати певні обставини справи, а призначенням бути засобом обґрунтування встановленого. З цього питання різні думки висловлені сучасними дослідниками. Наприклад, М. Нокербеков вказує, що пізнання у справі здійснюється у два етапи – під час дослідження (до притягнення особи як обвинуваченого), а також під час доведення (обґрунтування пред’явленого обвинувачення) [12, с. 9-11]. Прихильник цієї концепції Р. Домбровський зокрема зазначив, що пізнання передує доказуванню, за того, що раніше ніж викладати знання, особа повинна їх отримати.

На нашу думку, в даному випадку немає потреби встановлювати, що первинне – пізнання чи доказування. В гносеологічному плані, як справедливо зазначив М. М. Михеєнко, ці поняття рівнозначні між собою, оскільки вся пізнавальна діяльність слідчого або органу дізнання направлена на всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин події злочину і збір доказів по справі, тобто на реалізацію засвідчувальної сторони. З цією позицією солідарні З. З. Зінатуллін, М. С. Строгович, інші автори. Вони наголошують на діалектичній єдності між пізнанням і доказуванням і зазначають, що доказування в кримінальному процесі – це процесуальна форма пізнання обставин кримінальної справи, яка здійснюється слідчим, прокурором, судом за участю обвинуваченого, потерпілого, захисника та інших осіб, наділених відповідними правами і обов’язками.

Зокрема, М. С. Строгович у одній зі своїх робіт зазначає, що доказування полягає в установленні за допомогою доказів усіх фактів, обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи – вчинення чи не вчинення злочину, винність або невинність тієї чи іншої особи у вчиненні злочину та всіх інших обставин, що визначають відповідальність особи, яка вчинила злочин.

Доказування деякими науковцями розглядається як установлена законом діяльність органів дізнання й попереднього слідства, прокурора й суду зі збирання, перевірки й оцінки доказів з метою розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила й забезпечення справедливого покарання.

Досить поширеним є розуміння доказування як інформаційного процесу. Необхідність зняття інформаційної невизначеності щодо обставин конкретної події, злочину, вимагає діяльності компетентних органів з отримання, фіксації, накопичення, зберігання, опрацювання, оцінки та використання відповідної інформації. Така пізнавальна діяльність, що спрямована на встановлення обставин справи та нормативно регламентована, і являє собою доказування з точки зору адептів інформаційної концепції доказування.

Є. Д. Лук’янчиков та В. П. Євтушок зазначають: «В останній час термін «інформація» достатньо широко використовується поряд з терміном «докази», але має свій зміст і характерні ознаки». У зв’язку з тим, що докази у кримінальній справі теж розглядаються як «фактичні дані» (ст. 65 КПК України), автори приходять до висновку, що змістовну сторону судових доказів складає інформація, яка вилучена з джерел та у порядку, передбаченому законом, і саме цим пояснюють широке застосування даного терміна як у процесуальній літературі, так і у практиці [5, с. 49].

Розглянемо походження слова «інформація». Буквальний переклад з латини терміна information (інформація) – роз’яснення, викладення, повідомлення. Поняття інформації означає знання про щось чи про когось, інформація – це повідомлення про події, які мають місце як у зовнішньому по відношенню до системи середовищі, так і в самій системі [3, с. 76]. У зв’язку з цим Р. С. Бєлкін та О. І. Вінберг зазначали, що «информация всегда существует не вообще, а для кого-то и как таковая возникает только с появлением ее потребителя». Спираючись на ці методологічні передумови, не можна не погодитись з думкою професора В. Г. Лукашевича про те, що «в об’єктивній реальності не існує інформації взагалі. Її поява зумовлюється двома моментами: 1) відображенням – об’єктивною передумовою появи будь-яких змін в оточуючому середовищі та 2) активною пізнавальною діяльністю суб’єкта – споживача інформації».

У юридичній літературі процес доказування прийнято ділити на етапи або елементи. Так, на погляд В. Я. Лукашенка, кримінально-процесуальне доказування, насамперед, етап специфічної пізнавальної діяльності, тому допустимо вважати, що пізнання й доказування – це різні етапи єдиного процесу розслідування злочинів.

Але, здається, що термін «етапи» невдалий, тому що наводить на думку про чергування етапів та передбачає їх розрив у часі. Окрім цього зміна одного етапу іншим визначається тією стадією кримінального процесу, на якій здійснюється доказування. Враховуючи вищевикладене доцільним буде звернутися до етимології слів «етапи» та «елементи». Слово «етап» має декілька значень, одно з яких – «відрізок часу у розвитку якого-небудь руху, процесу». А одно із значень слова «елемент» – «складова частина якого-небудь складного цілого».

О. А. Давлетовим висловлена думка про те, що в структурі кримінально-процесуального доказування варто виділяти не елементи, а рівні пізнання. Однак ця концепція не позбавлена недоліків, тому що рівень – це «ступінь, що характеризує якість, висоту, величину розвитку чогось». У кримінально-процесуальному доказуванні не обов’язкова послідовна зміна його структурних елементів, що характерно для рівневого пізнання. Доказування відзначається складним переплетенням і взаємозв’язком структурних елементів, наявністю контролюючих і доповнюючих чинників. Доказування в розслідуванні кримінальної справи значною мірою є практичною діяльністю, а тому, такий підхід може бути застосовано переважно на теоретичному рівні.