Смекни!
smekni.com

Формування валютних курсів (стр. 4 из 14)

Практичне використання інструментів валютно-курсової політики відображає зміст функціонування центрального банку щодо впливу на всіх суб’єктів валютного ринку і характеризує його як головний орган, наділений державою відповідними повноваженнями і здатний активно впливати за допомогою різних засобів і методів практично на динаміку валютних курсів та на всі аспекти валютних відносин у країні. Саме інструменти реалізації валютно-курсової політики, використовувані відповідно до визначених стратегічних орієнтирів, формують її конкретне наповнення, відображаючи спрямованість діяльності центрального банку на досягнення кінцевих цілей монетарної політики.

Загальні інструменти валютно-курсової політики – це засоби й методи, які використовуються центральним банком для реалізації стратегічних завдань монетарної політики загалом, що через грошову масу і ринкові процентні ставки впливають на валютну сферу господарства.

Загальні інструменти є спільними як для валютно-курсової, так і для грошово-кредитної політики, що передбачає встановлення їх як головних тактичних орієнтирів передусім динаміки грошових агрегатів та ринкових процентних ставок, тобто пропозиції грошей та їх ціни на внутрішньому ринку. А вже через ці параметри вплив загальних інструментів валютної політики позначається на динаміці валютного курсу та можливостях досягнення інших цілей, що визначаються стратегією валютно-курсової політики держави.

До загальних інструментів валютно-курсової політики належать:

- дисконтна політика;

- політика обов’язкових резервів;

- політика відкритого ринку.

Дисконтна політика – це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни офіційної облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, із метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. Дисконтну політику ще іноді називають політикою облікової ставки або просто процентною політико.

Політика обов’язкових резервів – це інструмент монетарного регулювання економіки, сутність якого полягає в установленні для комерційних банків мінімальної обов’язкової норми ресурсів у процентному відношенні від величини залучених пасивів, які вони зобов’язані зберігати в центральному банку.

Політика відкритого ринку – це сукупність операцій купівлі або продажу центральним банком цінних паперів з метою вплинути на ресурсну базу комерційних банків. У результаті купівлі вкладення коштів в економіку збільшуються, в результаті продажу – зменшуються.

Спеціальні інструменти валютноо-курсової політики – це ті засоби і методи регулювання валютних відносин центральним банком, призначення яких – вплив на головний проміжний орієнтир монетарної політики – валютний курс, що позначається як на кінцевих цілях економічного розвитку, так і на організації зовнішньоекономічних відносин.

Усі спеціальні інструменти валютно-курсової політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на дві основні групи: економічні та адміністративні.

Економічні інструменти валютно-курсової політики передбачають використання різноманітних засобів стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні параметри розвитку національного господарства.

До основних економічних інструментів реалізації валютно-курсової політики центрального банку належать (рис. 1.2):


Рис. 1.2 Інструменти реалізації валютно-курсової політики центральним банком

Девізна політика – це інструмент валютно-курсової політики, сутність якого полягає у впливі на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девізів). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.

Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою регулювання курсу національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют.

Спрямованість валютної інтервенції визначається тим, яка мета перед центральним банком – підвищити чи знизити обмінний курс національної валюти. Так, із метою підвищення курсу національної валюти центральний банк в обмін на національну валюту продає іноземну валюту, коли її пропозиція на ринку є недостатньою. Завдяки цьому обсяги національної валюти порівняно з іноземною на ринку зменшуються, а тому її «ціна» (у вигляді обмінного курсу) зростає.

Центральний банк скуповує іноземну валюту, щоб знизити обмінний курс національної валюти, коли є її надлишок пропозиції на ринку. У результаті обсяги іноземної валюти на ринку зменшуються, а національної валюти збільшуються, а відтак знижується її «ціна» – валютний курс.

Диверсифікація валютних резервів – це інструмент реалізації валютно-курсової політики центрального банку, що полягає у регулюванні структури офіційних валютних резервів країни шляхом включення до їх складу різних іноземних валют різних країн.

Під валютними резервами прийнято розуміти належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.

Безпосередньою формою розміщення валютних резервів можуть бути: готівка (банкноти і монети); залишки на депозитних рахунках у зарубіжних банках; цінні папери, номіновані в іноземній валюті.

Основними цілями диверсифікації валютних резервів як спеціального інструмента валютно-курсової політики є:

- захист від валютного ризику, тобто ризику втрати коштів унаслідок коливання обмінних курсів різних валют;

- забезпечення міжнародних розрахунків, включаючи і розрахунки за зовнішньою заборгованістю країни;

- проведення валютних інтервенцій на ринку, для чого у складі резервів мають бути належні обсяги необхідних видів іноземних валют.

Регулювання режиму валютного курсу – це інструмент валютної політики, який передбачає спрямованість діяльності центрального банку на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти стосовно іноземних валют.

Центральні банки можуть застосовувати два основних різновиди режиму валютних курсів: фіксований валютний курс і плаваючий валютний курс.

Фіксований валютний курс – це курс, що офіційно встановлюється державою і підтримується нею на певному незмінному рівні. Плаваючий валютний курс – це курс, що формується під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку.

Використання центральним банком режиму фіксованого курсу забезпечує належний рівень стабільності динаміки міжнародних торговельних і фінансових операцій. Водночас фіксований курс передбачає наявність значних обсягів офіційних валютних резервів, а також підпорядковує економічну політику держави виключно одній меті – підтриманню стабільності валютних відносин і рівноваги платіжного балансу, що може суперечити іншим стратегічним цілям монетарного регулювання. Плаваючий валютний курс, навпаки, не зобов’язує державу нагромаджувати значні валютні резерви, обмежує можливості спекулятивного впливу на валютний ринок та істотно розширює свободу дій центрального банку у використанні інструментів валютної політики. Водночас плаваючі курси роблять непередбачуваними результати зовнішньоекономічної діяльності, а вирівнювання платіжних балансів може спричиняти спад виробництва, інфляцію та інші негативні явища в економіці.

Девальвації і ревальвації валют – це інструмент валютно-курсової політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу національної валюти в бік його зниження чи підвищення.

Необхідність використання цього інструменту валютної політики пов’язана з відмінностями у темпах інфляції в різних країнах, у результаті чого реальні обмінні курси національних валют суттєво відхиляються від курсів, встановлених офіційно. Це зумовлює об’єктивні причини коригування обмінних курсів національних валют різних країн, що власне і здійснюється шляхом проведення девальвації або ревальвації.

Адміністративні інструменти валютно-курсової політики передбачають сукупність заходів із нормативно-правового регулювання різних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників. Адміністративні інструменти є необхідним доповненням економічних важелів реалізації валютно-курсової політики. Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень.

Валютні обмеження – це сукупність регулятивних заходів, які передбачають встановлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів із валютою і валютними цінностями.

Валютні обмеження є одним із найважливіших інструментів реалізації валютної політики держави. Вони можуть, зокрема, включати такі напрями адміністративного регулювання валютних відносин:

- формування нормативно-правової бази роботи валютного ринку;

- регламентацію окремих видів валютних операцій;

- валютні блокади.

Формування нормативно-правової бази роботи валютного ринку має на меті створення правового поля реалізації суб’єктами ринку валютних операцій передусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через систему законодавчих і нормативних актів.

Регламентація окремих видів валютних операцій передбачає встановлення певних норм і правил функціонування тих суб’єктів ринку, діяльність яких тією чи іншою мірою пов’язана з використанням валюти.