Корпоративні конфлікти

Проблеми корпоративних конфліктів. Аналіз форм застосування господарсько-правових засобів у корпоративних відносинах. Самостійність корпоративного спору. Розв'язання корпоративного конфлікту судом. Покрашення стану корпоративного законодавства.

Індивідуальне завдання

з дисципліни: Господарське право

на тему: Корпоративні конфлікти

Дніпропетровськ

2008р.


Корпоративні конфлікти останнім часом стали значною та невід'ємною частиною економічного життя, ,,супутниками"різноманітних протиріч інтересів у системах підприємств. Це необхідно тому, що чим складніша структура управління підприємством, чим численніший склад учасників (акціонерів), тим зіткнення більшої кількості інтересів у його системі може відбутися та, відповідно, більше виникне корпоративних конфліктів. З огляду на це найбільшою «зоною ризику» виникнення корпоративних конфліктів є акціонерні товариства, про що свідчать повідомлення преси та матеріали судової практики , але це не виключає можливості виникнення корпоративних конфліктів і у системі підприємств інших організаційних форм.

Проблеми корпоративних конфліктів розглядались у працях багатьох авторів, якими запропоновано започаткувати новий напрям у науці господарського права - корпоративну конфліктологію.

Корпоративний конфлікт, що виникає між учасниками корпоративних відносин, безпосередньо пов'язаний з корпоративними інтересами та такий, що спричиняє негативні наслідки для його учасників або створює реальну загрозу їх настання.

Слід зазначити, що корпоративний конфлікт у багатьох випадках являє собою загрозу настання негативних наслідків і для самого підприємства, у системі якого він виникає, незалежно від його безпосередньої участі у конфлікті, поряд із тим, що останнє часто-густо «одночасно і мета, і сторона конфлікту». Створення механізмів запобігання негативним наслідкам корпоративних конфліктів або їх мінімізації уявляється можливим у т. ч. через дослідження динаміки конфліктів та факторів ризику обумовлених їх перебігом.

Важливе значення для аналізу форм застосування господарсько-правових засобів у корпоративних відносинах має визначення стадій розвитку корпоративних конфліктів та факторів ризику забезпечення корпоративних інтересів при виникненні в системі підприємства корпоративних конфліктів.

Корпоративний конфлікт проходить такі стадії:

1)06'єктивувакня конфлікту. На цій стадії шляхом відповідної конфліктної поведінки (дій або бездіяльності) учасники конфлікту демонструють свою позицію у конфлікті (висування вимог, у т. ч. ультиматумів, заперечень тощо).

2) Пошук корпоративного компромісу може відбуватися сторонами як самостійно (шляхом укладання відповідної угоди, «проведення» відповідного узгодженого рішення «через» загальні збори учасників тощо), так і за допомогою третіх осіб — арбітрів, коли такий порядок встановлений внутрішніми документами підприємства та відповідає інтересам сторін. Ця стадія може бути останньою через припинення конфлікту, яке, в свою чергу, може відбутися в результаті відновлення порушеного права (законного інтересу) однієї із сторін або через усунення причин конфлікту, а може бути стадією «заморожування» конфлікту, коли сторони тимчасово припиняють конфліктну поведінку внаслідок виявлення об'єктивних обставин, які перешкоджають вирішенню конфлікту (наприклад, до винесення загальними зборами рішення щодо питання, від якого залежить перебіг конфліктної ситуації, включаючи її розв'язання).

3) Розв'язання корпоративного конфлікту органами підприємства або державними органами спеціальної (несудової) юрисдикції передбачує його розгляд як компетентними органами підприємства (вищим, виконавчим або контролюючим), так і державними органами в межах їх повноважень (наприклад, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку у випадку виявлення порушень, пов'язаних з емісією та обігом акцій).

4) Корпоративний спір, з одного боку, є остаточно можливою стадією у розв'язанні конфлікту, а з другого, уявляється самостійним правовим конфліктом (конкуренцією переконливості процесуальних позицій), у якому відповідні вимоги та заперечення сторін набувають виключно правового забарвлення та підлягають вирішенню судом.

Відокремленість та самостійність корпоративного спору особливо простежується у тих конфліктах, які виникають внаслідок висування стороною - ініціатором конфлікта вимог, не заснованих на законі. У таких випадках, з метою досягнення бажаних наслідків відповідна сторона конфлікту може штучно «моделювати» спір про право (або сприяти його виникненню за участю інших осіб), який за нормами законодавства має бути вирішений певним чином, що дозволить ініціюючий стороні конфлікту досягти мети конфліктної поведінки. Наприклад, у практиці є випадок, коли учасник товариства з обмеженою відповідальністю при виході з товариства висловив бажання повернути свій внесок до статутного фонду в натурі (акції). Загальні збори це прохання не задовольнили, а вирішили сплатити цьому учаснику вартість відповідної частки грошима, що повністю відповідає приписам закону (ст. 54 Закону України «Про господарські товариства»). Не погодившись із рішенням загальних зборів, але усвідомлюючи безперспективність висунення відповідних вимог у суді, учасник спільно з власним подружжям пред'явили позов до товариства про визнання недійсним установчого договору, за яким подружжям-учасником були внесені іменні акції до статутного фонду товариства, з підстав відсутності письмової згоди іншого подружжя. Наслідок визнання угоди недійсною за підставою невідповідності вимогам закону двостороння реституція, тобто саме той наслідок, якій намагався отримати учасник товариства при започаткувати конфлікту.

Слід зазначити, що навіть у розв'язанні корпоративного конфлікту судом (до останньої інстанції включно), конфліктна поведінка програвшої сторони може не припинитись, а навпаки, обрати іншу форму (корпоративний шантаж тощо). Це свідчить не тільки про низький рівень правової культури (неповага до закону, суду), але й про неправильне усвідомлювання можливостей прояву приватного інтересу. Очевидно, що подолання цих явищ тільки через вдосконалення корпоративного законодавства неможливе, але це не принижує його значення. Вказану проблему можна поступово вирішувати тільки у комплексі ефективної правотворчої та правозастосовчої роботи, у т. ч. на локальному рівні.

Крім того, розглянемо деякі інші конфлікти інтересів, що є актуальними для українських підприємств:

А) конфлікт між власником (акціонерами) та державою, внаслідок різного бачення доцільного рівня оподаткування (акціонери зацікавлені у зменшенні, а держава - у збільшенні рівня податків);

Б) Конфлікт між власником (акціонерами) та акціонерним товариством, як цілісною організаційно-економічною системою, внаслідок різних інтересів щодо використання прибутків (акціонери вимагають винагороди у вигляді дивідендів за інвестований капітал, АТ для розвитку потрібні реінвестиції);

В) Конфлікт між державою та АТ внаслідок розбіжностей інтересів по використанню прибутків (держава зацікавлена більшу частину прибутку забрати через податки, АТ - інвестувати прибуток у розвиток);

Г) Конфлікт: власник (акціонери) та колектив працівників АТ. Цей конфлікт пояснюється різним відношення до використання прибутків для соціального розвитку колективу (акціонер бажає збільшити рівень дивідендів, навіть за рахунок нехтування (крайній випадок) інтересами працівників – не акціонерів та працівників - акціонерів (коли вони у меншості, або не вміють відстояти свої права), а колектив - зацікавлений у максимізації вкладень у соціальний розвиток;

Д) Конфлікт: держава - колектив працівників АТ знаходиться у той самій площині, як і попередній, тільки контрагентом колективу, який прагне збільшення вкладень у соціальний розвиток виступає держава, зацікавлена у централізованому розподілі прибутків через систему оподаткування;

Е) Конфлікт: АТ, як соціально-економічна система - трудовий колектив. АТ зацікавлене у капіталізації прибутків, колектив - у соціальному розвитку. Цей тип конфлікту може призвести до втрати підтримки з боку колективу заходів щодо розвитку підприємства;

Ж) Конфлікт між акціонерами-керівниками та працівниками-акціонерами, що пояснюється різним баченням цілей корпорації та способів їх досягнення, внаслідок різного рівня кваліфікації та впливу на справи компанії;

З) Конфлікт між керівниками різних органів управління (що є типовим для будь-якої організації) внаслідок розподілу влади, впливу, фінансового забезпечення функціонування;

И) Конфлікт керівників виборних органів управління (Спостережної Ради, Правління) представників зовнішніх (аутсайдерів) та внутрішні (інсайдерів) акціонерів, причини якого є дуже схожими до причин, що зумовлюють поведінку портфельного та стратегічного інвестора;

К) Конфлікт інтересів посадових осіб АТ, що найчастіше розглядається у західній літературі та є об`єктом регулювання з боку законодавства. Конфлікт інтересів трактується в цьому випадку, як ситуація, в якій посадова особа Правління ВАТ, має особисту зацікавленість (пряму, опосередковану чи потенційну), що перевищує загальноприйняту зацікавленість у результатах виконуваної роботи, навіть може суперечить інтересам, діловій репутації чи діяльності ВАТ.

Широке коло конфліктів з одного боку - перешкоджає впровадженню корпоративного управління, а з другого - розкриває особливості взаємодії АТ з середовищем прямого та непрямого впливу. Світовий досвід доводить, що наявність проблеми конфлікту інтересів треба визнавати, що, в свою чергу, є першим етапом їхнього подолання. Розв`язання проблеми такого типу лежить в практичному застосуванні комплексу правових, економічних та соціально-економічних заходів, які мають розроблятися, як на рівні держави, так і на основі зусиль колективів та керівників ВАТ. Ці заходи повинні зберегти впевненість у всіх груп акціонерів у доцільності прийнятого колись ними рішення про інвестування в капітал саме цього АТ та забезпечити вдоволення їх інтересів.

У вітчизняній практиці існує ряд конфліктогенних умов виникнення та розвитку корпоративних конфліктів, насамперед – недосконале корпоративне законодавство України, яке часто не вирішує складних питань функціонування акціонерних товариств, породжуючи дисбаланс в управлінні товариствами та спричиняючи виникнення патових ситуацій. Поряд із цим у багатьох акціонерних товариствах статути затверджуються виходячи не з інтересів товариства в цілому, а з вузькокорпоративних цілей. Як наслідок вони часто-густо не лише не доповнюють корпоративне законодавство, а навпаки – вихолощують позитивне законодавче регулювання або заплутують чи унеможливлюють ефективні управлінські процеси. Досить низьким є рівень корпоративної культури акціонерів, що не дозволяє їм ефективно захищати свої права. З цієї ж причини й управлінці не усвідомлюють необхідності управляти акціонерним товариством цивілізовано. До інших причин конфліктів слід віднести: активне прагнення органів державної влади до контролю над акціонерними товариствами виходячи як з інтересів публічного контролю, так і з вузьких приватних інтересів державних службовців; розходження інтересів управлінців (зацікавлених у швидких власних доходах) з інтересами акціонерів (зацікавлених у збереженні та розвитку підприємства); різноспрямовані інтереси мажоритарних та міноритарних акціонерів.

У більшості випадків корпоративні конфлікти виникають із приводу: реалізації акціонерами прав власності на набуті акції; придбання акцій у власність; реєстрації (обліку) прав власності на акції; допуску акціонера до управління товариством; нарахування та одержання дивідендів; одержання інформації; виконання рішень вищого та контрольного органів АТ; перевищення органами управління їх повноважень тощо.

Корпоративні конфлікти мають певне позитивне значення для сучасної України, яка знаходиться в умовах становлення корпоративного законодавства. По-перше, корпоративні конфлікти, які перетворюються на правові спори, часто-густо свідчать про недосконалість законодавства (у т. ч. прогалину або колізію правових норм: загальних та спеціальних, нормативних та локальних), підказуючи тим самим напрями відповідної роботи законодавцю (з матеріалів преси про резонансні корпоративні конфлікти, узагальнення практики судів), а також відповідним органам підприємства (у випадку можливості врегулювання конфліктної ситуації на такому рівні). По-друге, корпоративний конфлікт - це наука його потенційним учасникам, бо кожний окремий корпоративний конфлікт, з точки зору його правового виразу, має «базу», яка не залежить від складу учасників, місця виникнення конфлікту тощо. «Проекція» передбачливими менеджерами та юристами можливості виникнення і перспектив розвитку відомого, але стороннього корпоративного конфлікту на власне підприємство, дозволяє вживати попереджувальні заходи щодо виникнення аналогічного конфлікту або випрацьовувати стратегію управління таким конфліктом у випадку його неминучості. Але, незважаючи на зазначену позитивну роль, у багатьох випадках корпоративний конфлікт є деструктивним для основної ланки економіки - підприємства, у системі якого він виникає.

Основними факторами ризику для підприємства, у системі якого виникає корпоративний конфлікт, слід визнати такі:

1) Ризик паралізації діяльності з вищого управління підприємством (блокування роботи вищого органу — загальних зборів) виникає у випадку переростання конфлікту у корпоративний спір та проявляється у поширеному забезпечувальному заході суду щодо позовних вимог - забороні проведення загальних зборів та здійснення дій щодо їх скликання, або забороні участі у голосуванні «спірних» акцій (часток), що у випадку їх опосередкування великого пакету може не дозволити відбутися кворуму тощо. Внаслідок, зокрема, заборони проведення загальних зборів, з одного боку, порушуються права на участь в управлінні підприємством тих учасників, які не беруть участі у конфлікті, а з іншого, порушується інтерес підприємства щодо його функціональної спроможності, від якої залежить вирішення найважливіших питань з діяльності підприємства. Слід зазначити, що останнім часом з'явились прецеденти скасування ухвал про заборону проведення дій щодо скликання та проведення загальних зборів акціонерів як таких, що не відповідають закону.

2) Ризик паралізації поточної діяльності або її окремих сфер (блокування діяльності органів управління) є також «супутником» корпоративних спорів та проявляється у таких забезпечувальних заходах суду: заборона органам управління виконувати певні рішення загальних зборів та інших органів (наприклад, заборона правлінню виконувати рішення наглядової ради); заборона здійснення певних дій органам підприємства, пов'язаних з відчуженням його майна, тощо.

3) Ризик декапіталізації діяльності (,,розмивання” активів). При започаткуванні корпоративних конфліктів з головним переважаючим питанням «хто буде стояти «у керма»?» (спори про визнання недійсними куплі-продажу великих пакетів акцій (часток), певних рішень загальних зборів тощо) за умови, що одна із сторін має суттєвий вплив на орган управління підприємством щодо прийняття рішень (є його керівником, контролюючим учасником тощо), а також у випадку безпосередньої участі підприємства у корпоративному спорі (наприклад, з приводу виплати учаснику, що вийшов з товариства з обмеженою відповідальністю, компенсації вартості його частки тощо), з боку органу управління підприємством можуть вживатися заходи щодо «розмивання» матеріальної бази (ліквідних активів) останнього будь-якими легітимними засобами: передача майна у формування статутного фонду господарського товариства (за чинним законодавством це не належить до виключної компетенції вищого органу, як це передбачено стосовно створення дочірніх підприємств), надання у довгострокову оренду, передача у рахунок погашення простроченої заборгованості, договірних штрафних санкцій тощо. Очевидно, що в таких ситуаціях інтереси підприємства ігноруються, хоча б і на перевагу переконливих аргументів «врятування» майнової бази, на підставі якої можна буде займатися підприємницькою діяльністю з інших формах тощо, внаслідок чого відбувається вибуття активів, скорочення обсягів господарської діяльності (виробництва), зменшення доходів, втрата клієнтів, знецінення товарного знаку та ін.

4) Ризик припинення господарської діяльності підприємства є можливістю настання найгіршого (зокрема, для підприємства) наслідку корпоративного конфлікту, який може бути зумовлений як комплексом наведених вище ризиків, так і дією окремих з них (особливо другої та/або третьої групи), тобто у випадку «віддзеркалювання» стану розвитку конфлікта на господарській діяльності підприємства цілком можлива втрата контролю над його фінансово-господарською діяльністю з боку органу управління та посадових осіб (щодо забезпечення виробничого процесу сировиною та матеріалами, енергоресурсами; запланованого випуску готової продукції; належного виконання договірних зобов'язань перед контрагентами та зобов'язань з оплати праці; планування та виконання зобов'язань перед бюджетом і державними цільовими фондами тощо). Внаслідок цього можливе зупинення або припинення виробничого процесу, настання неплатоспроможності підприємства як підстави порушення справи про банкрутство тощо.

Таким чином, корпоративний конфлікт, який виникає в системі підприємства, може перешкоджати забезпеченню його організаційно-майнової сталості, навіть у тому випадку, коли підприємство не є безпосереднім учасником конфлікту. Ця обставина повинна бути врахована при вдосконаленні корпоративного законодавства шляхом ретельного моніторингу конфліктних ситуацій, які можуть виникати у межах «законодавчих рамок». Особливу небезпеку являють ситуації переростання корпоративного конфлікту у спір, то вирішується судом, у зв’язку з можливістю застосування певних заходів забезпечення позовних вимог. З огляду на це є доцільним вдосконалення законодавства щодо форм та меж вказаного забезпечення з метою запобігання зловживанню процесуальними правами сторонами у справі, а також недопущення порушення інтересів підприємства та інших осіб, які не беруть участі у корпоративному спорі.

Наукове значення розроблення попереджувальних господарсько-правових заходів полягає у покрашенні стану корпоративного законодавства внаслідок збагачення його превентивними нормами, що створюють механізми захисту організаційно-майнових інтересів підприємства. На погляд багатьох авторів, інтересом підприємства в корпоративних відносинах є його організаційно-майнова сталість, яку становлять: організаційна (або функціональна) спроможність - здатність функціонування підприємства як саморегулюючої системи шляхом здійснення корпоративного управління та контролю в порядку, передбаченому законодавством та локальними актами: майнова сталість, яка означає збереження підприємством майнового стану, достатнього для провадження звичайної господарської діяльності. Завдяки такій структурі інтересу підприємства в корпоративних відносинах правове регулювання господарської діяльності виконує функції не лише охорони та захисту, але й розвитку корпоративних відносин.


Використана література:

корпоративний конфлікт законодавство

1. Володина Ю. Акционеры, будьте бительны! // Юридическая практика. – 2002, ноябрь. - № 45.- С. 1-12.

2. Воловик О. Корпоративний конфлікт: стадії розвитку та фактори ризику інтересам підприємства// Підприємство, господарство і право. - № 5. – 2004. – С.45-48.

3. Косенчук Ю. Корпоративні конфлікти// Юридичний журнал. - № 10. – 2008. – С. 47-55.

4. Цікало В. Правова природа корпоративного правовідношення// Вісник господарського судочинства. - № 4. – 2006.- С. 165-176.