регистрация / вход

Роль процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального судочинства під час проведення слідчих дій

Значення забезпечення прав і свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій. Перелік суб’єктів, які мають право на забезпечення безпеки. Незаконні слідчі дії та основні законодавчі заборони під час проведення судового розгляду.

Виходячи з твердження, що весь кримінальний процес є системою процесуальних гарантій досягнення істини та охорони прав громадян [1, с.56], Г.А. Абдумаджидов доходить висновку, що досудове слідство і дізнання є одним з елементів системи процесуальних гарантій, а кожна слідча дія - підсистемною одиницею [4, с.38]. Слідчі дії загалом законодавчо регламентовані таким чином, щоб гарантувати права та законні інтереси їх учасників. Метою процесуальної регламентації підстав і порядку проведення слідчих дій є забезпечення, по-перше, достовірності та об’єктивності отриманої доказової інформації, по-друге, прав та свобод учасників процесу. При правозастосуванні необхідно виходити з того, що норми кримінально-процесуального закону мають на меті не лише оптимальним чином врегулювати кримінальне судочинство, а й визначити межі максимального обмеження конституційних прав та свобод учасників процесу під час проведення слідчих дій. Так, наприклад, КПК України забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів (ст.22 КПК України), вчиняти дії, які принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її життя (ст. 193 КПК України), а також зобов’язує слідчого вживати заходів щодо нерозголошення виявлених під час обшуку або виїмки обставин особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст.185 КПК України).

Водночас зазначені положення мають обмежений характер, оскільки охоплюють лише окремі слідчі дії, що свідчить про необхідність вдосконалення законодавчої регламентації гарантій прав та свобод учасників кримінального судочинства під час їх провадження.

Розглядаючи сутність забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства під час провадження слідчих дій, зазначимо, що в теорії кримінального процесу відсутній єдиний підхід до розуміння поняття "учасники процесу". Однією з причин різноманітних наукових тлумачень є недостатньо чітке законодавче формулювання цього терміна.

Чинний КПК України до учасників процесу відносить лише обвинуваченого, підозрюваного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, а також їхніх представників (п.8 ч.1 ст.32). Гл.3 КПК України "Учасники процесу, їх права та обов’язки" додає до наведеного переліку учасників процесу також підозрюваного (ст.43-1).

Привертає увагу те, що поряд із терміном "учасники процесу" у кримінально-процесуальному законі вживається поняття "особи, які беруть участь у справі", а також "особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві". Так, відповідно до ст.2 КПК України завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь. Згідно з ч.3 ст.22 КПК України забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. У ст.52-1 КПК України йде мова про те, що особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, за наявності реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Далі наводиться перелік суб’єктів, які мають право на забезпечення безпеки, а саме:

1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому;

2) потерпілий або його представник у кримінальній справі;

3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

5) свідок;

6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6 цієї статті, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

Також у КПК України є таке поняття як "учасник слідчої дії". Так, відповідно до ч.2 ст.85 КПК України однією з вимог до оформлення протоколу слідчої дії є зазначення в ньому прізвищ осіб, які брали участь у проведенні цієї слідчої дії. Згідно з ч.2 ст.85-1 КПК при проведенні слідчих дій з застосуванням звукозапису про це повідомляються всі учасники слідчої дії.

Крім того, у кримінально-процесуальному законі використовується термін "учасники судового розгляду". Так, у ст.284 КПК України зазначено, що, відкривши судове засідання, головуючий оголошує, хто із учасників судового розгляду і викликаних осіб з'явився, і повідомляє про причини неявки відсутніх.

Неоднозначне законодавче визначення осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, породжує відсутність єдиного підходу до вирішення цього питання й в теорії кримінального процесу.

Окремі вчені, прихильники, так званого, вузького тлумачення терміна "учасники процесу", вважають, що до них можуть бути віднесені лише ті особи, які захищають свої права та законні інтереси. Відмінною рисою учасників процесу від інших осіб, які беруть участь у справі, є обсяг та характер наданих прав, що дозволяють активно впливати на хід та результат процесу. Відповідно до цієї концепції прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суд не є учасниками процесу, оскільки не мають власного інтересу у справі [5, с.71].

Існує також позиція, відповідно до якої учасники кримінального процесу - це ті особи, які виконують кримінально-процесуальні функції: обвинувачення, захист та вирішення справи. До них належать: суд, прокурор, слідчий та орган дізнання, обвинувачений, захисник, потерпілий. Що стосується свідків, експертів, понятих, перекладачів, то вони наділені певними правами та обов’язками, однак не виконують кримінально-процесуальні функції, тому не є учасниками процесу [7, с.111].

Прихильники, так званого, широкого тлумачення терміна стверджують, що усі особи, які беруть участь у тій чи іншій стадії процесу, є учасниками процесуальних дій і, як наслідок, учасниками процесу. Окремі з них беруть участь у провадженні процесуальних дій на усіх стадіях кримінального процесу, тоді як інші - лише в окремих слідчих діях [2, с.66].

Видається, що остання точка зору є найбільш вдалою. Незважаючи на розбіжності у процесуальному статусі, всі учасники вступають у конкретні процесуальні правовідносини, здійснюють певну процесуальну діяльність, кожен з них наділений певними процесуальними правами та виконує покладені на нього процесуальні обов’язки, що дає підстави для об’єднання їх загальним поняттям - учасники процесу.

Діяльність із забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства має комплексний характер та передбачає:

– інформування особи про надані права та їх роз’яснення;

– створення необхідних умов для повноцінної реалізації прав;

– охорона прав від порушень;

– захист прав;

– поновлення порушених прав [1, с.40].

Правовий статус учасників кримінального процесу, які беруть участь у стадії досудового розслідування, ґрунтується на загальному правовому статусі громадянина України, що гарантується Конституцією України і визначається сукупністю суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Конституційні права і свободи, що відтворені та закріплені у нормах КПК України, набувають характеру принципів кримінального процесу. Так, гарантована Конституцією України недоторканність особи (ст.29) як принцип та суб’єктивне право особи відтворено у ст.14 КПК України. Суб’єктивне право особи на недоторканність її житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, охорону особистого життя (ст. ст.30-32 Конституції України) відображені у ст.14-1 КПК України. У нормах кримінально-процесуального закону закріплені й інші конституційні права: забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист та правовому допомогу, право знати свої права та обов’язки, право оскаржувати до суду незаконні дії та рішення посадових осіб та ін.

Разом з тим, реалізація прав і свобод громадян невід’ємна від виконання ними своїх обов’язків. Тому норми галузевого права, в тому числі й кримінально-процесуального, передбачають не лише гарантії забезпечення прав та свобод громадян, а можливість застосування примусу до тих громадян, які неналежним чином виконують покладені на них обов’язки.

Проблема забезпечення прав і свобод учасників слідчих дій під час їх провадження тісно пов’язана з можливістю застосування до них примусу залежно від процесуального статусу. Думки науковців з цього приводу дещо відрізняються. Так, деякі вчені вважають, що застосування примусу під час провадження слідчих дій допускається лише стосовно підозрюваного і обвинуваченого, а щодо свідка і потерпілого такі заходи будуть неправомірними. Наприклад, В.В. Леоненко стверджує, що примус щодо особи, завідомо не причетної до злочину, яким є свідок, а, особливо, щодо потерпілого, якому вже було завдано шкоди злочином, не може бути виправданим завданнями боротьби зі злочинністю, оскільки ці завдання можуть бути вирішені лише за умови неухильного дотримання прав та законних інтересів громадян [7, с.67]. На противагу цьому інші науковці допускають можливість застосування примусу незалежно від процесуального статусу особи у справі [6, с.152].

Відтак, диференційований підхід до застосування до особи заходів примусу під час провадження слідчих дій залежно від процесуального статусу не сприятиме зміцненню процесуальних гарантій її прав та свобод. Ми підтримуємо думку, що протиставляти інтереси свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого неправомірно, оскільки слідчі дії провадяться з метою швидкого і повного розкриття злочинів. Крім того, за таких умов, у порівнянні з розширенням прав свідка та потерпілого, необґрунтовано обмежуватимуться права підозрюваного і обвинуваченого. Проте особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст.62 Конституції України) [9]. Тобто, статус підозрюваного чи обвинуваченого ще не дає підстави вважати особу винуватою та застосовувати до неї примус, що не допускається ні до свідка, ні до потерпілого.

Важливою гарантією прав та свобод особи під час проведення слідчих дій є положення, закріплене у ч.3 ст.22 КПК України. Згідно з ним забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Крім того, ст.373 КК України передбачає кримінальну відповідальність особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, за примушування давати показання при допиті [9].

Законодавець використовує термін "незаконні дії", чим підкреслює негативний зміст примушування, проте не розкриває, у чому можуть проявлятись незаконні дії, а тому застосування цих норм викликає різні запитання. Привертає увагу й те, що за наявності багатьох видів слідчих та інших дій, у ході яких можливе примушення давати показання, законодавець обмежився лише допитом [1, с.12-13]. Крім того, як зазначає В. Гончаренко, перелік незаконних заходів вимагає розширеного тлумачення, а твердження про незаконність того чи іншого заходу повинно випливати з конкретної норми КК України, оскільки лише у його Особливій частині міститься вичерпний перелік караних вчинків [2, с.702].

Попри існування цієї норми, сьогодні в літературі зустрічаються досить суперечливі думки науковців з приводу застосування незаконних заходів впливу під час проведення слідчих дій. Так, наприклад, М.І. Мичко стверджує, що "кримінально-процесуальний примус у будь-якій з його форм - фізичній, психічній чи матеріальній - повинен застосовуватися всупереч волі та бажанню суб’єктів, оскільки для них авторитету закону та переконання недостатньо. Допустимим є застосування примусу з застосуванням фізичної сили, больових прийомів та завдання болю, оскільки навряд чи по-іншому можна пригнітити волю. Однак недопустимим є нанесення тілесних ушкоджень, за винятком затримання злочинця" [4, с.189].

Одним із пріоритетних напрямів державної політики сьогодні є реформування внутрішнього законодавства з метою наближення його до світових стандартів правового поля демократичної країни [3, с.407]. Ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [9] (далі - Конвенція) започаткувала новий етап у діяльності вітчизняних державних органів. Цим актом держава підтвердила, що новий підхід у галузі прав людини, закріплений у Конституції України, має бути незворотнім і остаточним. Конвенція відповідно до ст.9 Конституції України стала частиною вітчизняного законодавства.

Варто звернути увагу на те, що відповідно до Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. [5] рішення Європейського суду з прав людини (далі - Європейський Суд) і Європейської комісії з прав людини є джерелом права. Враховуючи цю обставину слід відмітити, що у декількох рішеннях 2006 р. Європейський суд запровадив рішучі зміни у свою практику щодо застосування ст.6 Конвенції. Він, нарешті, прямо визнав використання доказів, отриманих в результаті порушення прав, передбачених іншими статтями Конвенції, порушенням ст.6 цього нормативного акту. До цього були випадки, коли Європейський Суд, визнавши, наприклад, порушення статті 8 Конвенції під час проведення обшуку, не висловлювався з приводу використання результатів цього обшуку в кримінальній справі.

Рішення Європейського Суду з прав людини від 17.10.2006 р. у справі "Ґечмен проти Туреччини" - одне з перших рішень, у якому Європейський Суд з прав людини визнав використання свідчень, отриманих шляхом катування, порушенням права на справедливий судовий розгляд. Суд вирішив, що стосовно заявника було порушення ст.3 Конвенції. Крім того, всі інші гарантії ст.6 не досягли своєї мети, оскільки не дали змоги виключити показання, отримані під тортурами. У результаті цього Європейський Суд з прав людини визнав порушення ч.2 та ч.3 ст.6 Конвенції [6].

Враховуючи наявність в Україні зазначеного вище закону, можемо стверджувати, що впровадженням в українське судочинство європейських стандартів прав людини створить додаткові гарантії прав та свобод особи, залученої до кримінального судочинства, зокрема до провадження слідчих дій.

Норми КПК України, відображаючи конституційні принципи, передбачають систему гарантій особистої свободи та недоторканності особи, недоторканності житла, охорони особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, захисту честі і гідності людини.

У ході кримінально-процесуальної діяльності, особливо при провадженні слідчих дій, найбільше зазнають обмежень саме громадянські права особи, що, в свою чергу, зачіпає й інші види прав. Так, наприклад, під час проведення обшуку чи виїмки обмежується право особи на недоторканність житла. Водночас ці слідчі дії стосуються й майнових прав громадян (якщо в результаті обшуку чи виїмки вилучаються речі, гроші, цінності). Крім того, у процесі обшуку чи виїмки надбанням слідчого та понятихможуть стати обставини особистого життя громадян, а сам факт їх проведення завдає шкоди таким соціальним благам, як честь і гідність особи.

Згідно зі ст.30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла. Однак, аналіз норм чинного кримінально-процесуального законодавства свідчить, що гарантії недоторканності житла особи поширюються лише на такі слідчі дії, як огляд, обшук та виїмка. Водночас у житлі можуть проводитися й інші слідчі дії, наприклад, відтворення обстановки й обставин події, допит, очна ставка. Тому у КПК України доцільно закріпити особливий порядок проведення усіх слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи за прикладом ст.185 КПК України.

Право на недоторканність житла тісно пов’язане з правом на повагу до приватного та сімейного життя. Так, зокрема ст.8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод [9] комплексно декларує зазначені права: "Кожен має право на повагу до його приватного та сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції". У ст.32 Основного Закону передбачено, що ніхто на може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Сфера особистого (приватного) життя людини - це взаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, віросповідання, спосіб життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає за потрібне або можливе розголошувати.

Під час проведення обшуку чи виїмки допускається огляд предметів та документів, які містять відомості про особисте життя особи, у житлі якої проводиться обшук. Слідчому та іншим учасникам слідчої дії може стати відома інформація, що становить особисту таємницю. Крім того, розголошення обставин особистого життя може відбутися внаслідок сприйняття учасниками слідчої дії обстановки обшукуваного приміщення, констатації факту перебування у приміщенні певної особи, виявлення різних предметів інтимного характеру, незалежно від їх відношення до справи [9, с.275].

Тому ще у Статуті кримінального судочинства 1864 р. містилось правило, що обшук в паперах підозрюваної особи повинен проводитись з крайньою обережністю, без розголошення обставин, що не стосуються слідства (ст.368) [6, с.157].

Зважаючи на це, законодавець у ст.185 КПК України закріпив положення про те, що під час обшуку або виїмки слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставин особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. До таких заходів належить: максимальне обмеження кола учасників слідчої дії, врахування їх особистих якостей (особливо понятих), нерозголошення змісту документів, що мають інтимний характер [7, с.275]. Однак у житлі, крім обшуку чи виїмки, можуть проводитися й інші слідчі дії, наприклад, огляд, відтворення обстановки і обставин події, у ході яких існує ймовірність розголошення зазначених обставин. Враховуючи зазначене, видається за доцільне поширити дію цього положення на всі слідчі дії, що проводять в житлі чи іншому володінні особи, додавши його до загальних правил провадження слідчих дій.

На підставі викладеного, вважаємо за необхідне доповнити ч.4 ст.227 проекту КПК України наступним: "Під час проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи слідчий повинен уживати заходів щодо нерозголошення виявлених при цьому обставин її особистого життя, а також особистого життя інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні".

Важливою гарантією забезпечення прав та свобод учасників кримінального судочинства є заборона проводити слідчі дії вночі. Однак чинний кримінально-процесуальний закон не містить чітких вказівок щодо часу провадження слідчих дій. КПК України лише забороняє проводити допит обвинуваченого, обшук та виїмку, крім невідкладних випадків, вночі (ст. ст.143, 180 КПК України). Отже законодавчо невизначеним залишається час проведення допитів підозрюваного, свідка, потерпілого, експерта, очної ставки, пред’явлення осіб і предметів для впізнання та інших слідчих дій. Тому ми поділяємо позицію тих учених, які пропонують доповнити ст.32 КПК України тлумаченням поняття "нічний час" [2, с.352].

Зазначені прогалини заповнені у проекті КПК України. Так, у п.35 ч.1 ст.6 та ч.3 ст.227 міститься подібне тлумачення та положення про заборону провадження слідчих дій у нічний час, крім невідкладних випадків.

Ми вважаємо, що у разі виникнення подібних випадків, слідчий у постанові про проведення слідчої дії зобов’язаний мотивувати необхідність її проведення у нічний час, а якщо КПК України не вимагає виносити постанову, мотивування рішення про проведення слідчої дії у нічний час повинно бути викладене у відповідному протоколі. Це дасть змогу в подальшому оцінити законність та обґрунтованість її проведення.

Тому пропонуємо ч.3 ст.227 проекту КПК України доповнити таким положенням: "У разі необхідності провести слідчу дію в нічний час, слідчий, у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, зазначає мотиви прийняття такого рішення у постанові, в усіх інших випадках - у протоколі проведення слідчої дії".

Деякі особливості, на які слід звернути увагу, розглядаючи гарантії прав та свобод особи, притаманні нормативному регулюванню проведення допиту неповнолітнього свідка. Додатковою гарантією забезпечення прав неповнолітнього є участь у слідчій дії педагога, а за необхідності - лікаря, батьків чи інших законних представників неповнолітнього (ч.3 ст.168 КПК України). Нажаль, КПК України не закріплює зазначених вимог для очної ставки, пред’явлення для впізнання та відтворення обстановки і обставин події, які проводяться за участю осіб, що не досягли шістнадцяти років, хоча такі випадки мають місце у практичній діяльності. Привертає увагу той факт, що 68,4 % (128) опитаних слідчих зазначили, що такі слідчі дії, як очна ставка, пред’явлення для впізнання та відтворення обстановки і обставин події за участю осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, повинно проводитися на загальних підставах (дод. Д). Тому, на нашу думку, правова регламентація перелічених слідчих дій потребує вдосконалення.

Закріплюючи конституційні права та свободи у кримінально-процесуальному законі, законодавець не просто їх відтворює, а ще й деталізує, доповнює, виходячи з особливостей правовідносин, що є предметом регулювання цієї галузі права. Разом з тим, він надає органу розслідування та прокурору право застосовувати різноманітні процесуальні засоби, які тією чи іншою мірою обмежують права та свободи особи, однак є необхідними для розкриття злочину. Як зазначає Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 02.11.2006 р. у справі "Волохи проти України", втручання у права особи є виправданим з точки зору п.2 ст.8 Конвенції, якщо "воно здійснюється згідно з законом, переслідує законну мету відповідно до п.2 цієї статті та якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві задля досягнення цієї мети" [8]. Тому кожен захід, пов'язаний із застосуванням примусу чи обмеженням особистої свободи особи, незалежно від її процесуального становища, повинен бути обґрунтованим та здійснюватися у встановленому законом порядку.

Отже, гарантії прав особи під час проведення слідчих дій полягають в особливих, детально регламентованих, підставах, умовах, порядку їх проведення та процесуального оформлення. А обмеження прав і свобод особи, яке виникає внаслідок правомірно проведеної (законної та обґрунтованої) слідчої дії, повинно розглядатись як неминучий наслідок, однак не повинно бути його метою.

учасник кримінальне судочинство право

Література

1. Трагнюк І.Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого: монографія / Трагнюк І.Р. - Х.: Факт, 2004. - 200 с.

2. Мінюков П.І. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблем керівництва досудовим слідством: [навч. посіб.] / П.І. Мінюков, А.П. Мінюков. - К.: Кондор, 2004. - 214 с.

3. Охріменко С.С. Гарантії правового захисту процесуальної самостійності та незалежності слідчого: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.09,, Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза” / С.С. Охріменко. - К., 2007. - 16 с.

4. Химичева О.В. Концептуальные основы процесуального контроля и надзора на досудебных стадиях уголовного судопроизводства: монография / Химичева О.В. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2004. - 287 с.

5. Трагнюк Р. Функції прокурора на досудовому слідстві / Р. Трагнюк // Право України. - 2007. - № 3. - С.60-62.

6. Тетерин Б.С. Возбуждение и расследование уголовных дел / Б.С. Тетерин, Е.З. Трошкин. - М., 1997. - 224 с.

7. Курило М.П. Участь прокурора в слідчих діях: [навч. посіб.]/ М.П. Курило, В.П. Півненко. - Суми: Слобожанщина, 1998. - 24 с.

8. Шумський П.В. Прокуратура України: [навч. посіб. для студ. юрид. вузів та фак.]/ Шумський П.В. - К.: Вентурі, 1998. - 336 с.

9. Врублевський О. Диференціація повноважень суду та прокуратури при розгляді клопотань про провадження слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи / О. Врублевський // Підприємництво, господарство і право. - № 5. - 2002. - С.89-90.

10. Мичко М. Щодо взаємодії прокуратури з судовою владою / М. Мичко // Право України. - 1999. - № 12. - С.53-55.

11. Кожевников И. Упорядочить полномочия следователя / И. Кожевников // Российская юстиция. - 1997. - № 12. - С.22-24.

12. Аббакумов В. Особливості контролю за дотриманням прав і свобод людини при проведення слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи / В. Аббакумов, В. Трофименко // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - №8. - С.67-72.

13. Каркач П. Нагляд за дотриманням законності при проведенні обшуку та виїмки / П. Каркач, В. Суходубов // Вісник прокуратури. - 2003. - № 1. - С.50-52.

14. Про організацію діяльності органів досудового слідства Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України від 31 берез. 2008 р. № 160. - К., 2008. - 82 с.

15. Про внесення змін до нормативно-правових актів, затверджених наказом МВС України від 31 берез. 2008 р. № 160: Наказ МВС України від 2лют. 2009 р. № 62. - К., 2009. - 4 с.

16. Про затвердження Інструкції з організації взаємодії органів досудового слідства з оперативними підрозділами органів внутрішніх справ України у виявленні, документуванні та розслідуванні злочинів у сфері економіки: Наказ МВС України від 8 верес. 2005 р. № 760. - К., 2005. - 19 с.

17. Таджиев Х.С. Прокурорський надзор и ведомственный контроль за расследованием преступлений: вопросы теории и практики / Таджиев Х.С. - Ташкент: Фан, 1985. - 183 с.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"