регистрация / вход

Характеристика протиправного впливу як підстави здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

Особливості протидії розслідуванню – системи дій (або бездіяльності), спрямованої на досягнення мети приховування злочину шляхом недопущення залучення його слідів у сферу кримінального судочинства і їхнього наступного використання. Протиправний вплив.

Характеристика протиправного впливу як підстави здійснення провадження по забезпеченню безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві

розслідування злочин кримінальне судочинство

Довгий час у вітчизняній юриспруденції вважалося, що не існує злочинів, які не можна було б розкрити: все залежить від професіоналізму співробітників правоохоронних органів. Якщо злочини залишаються нерозкритими, то це відбувається, здебільшого, тому, що в якийсь момент їхнього розслідування була упущена така можливість із боку органів розслідування.

У науковій літературі було чимало спроб дати визначення поняття протиправного впливу. Сам термін “протиправний вплив” замінює більш традиційний термін “протидія розслідуванню”. Проте немає єдності поглядів щодо сутності цієї категорії.

Так, С. Ю. Журавльов вважає, що протидія розслідуванню – це система дій (або бездіяльність), спрямована на досягнення мети приховування злочину шляхом недопущення залучення його слідів у сферу кримінального судочинства і їхнього наступного використання як судових доказів [8, с. 9–10].

Таке визначення є спірним, тому що автор зводить протидію розслідуванню лише до діяльності, спрямованої на недопущення залученню слідів злочинів у сферу кримінального судочинства.

Трохи по-іншому розуміє протидію розслідуванню О. М. Кустов, на думку якого, протидія розслідуванню – це система протиправних дій, детермінованих об’єктивними і суб’єктивними факторами, спрямованих на дезорганізацію роботи з розкриття злочину, недопущення встановлення об’єктивної істини по кримінальній справі та здійснення правосуддя різними особами, зацікавленими в ухиленні від відповідальності винного [3, с. 54–55].

На нашу думку, це визначення також є не точним. По-перше, протидія – це не завжди протиправні дії, багато способів протидії не караються законом. По-друге, протидія не завжди здійснюється тільки зацікавленими особами, пов’язаними зі злочинцем; це можуть бути і зовсім сторонні особи, які не усвідомлюють негативних наслідків своїх дій. По-третє, протидія – це не завжди система дій, вона може проявлятися і в самостійних поведінкових актах, не пов’язаних загальним задумом. По-четверте, протидія не завжди має на меті дезорганізувати всю роботу по справі, нерідко мета має більш локальний характер: наприклад, вивести зі справи одного з підозрюваних (обвинувачуваних), приховати якісь окремі обставини злочину і тим самим полегшити долю злочинця.

Р. С. Бєлкін визначає протидію розслідуванню як навмисну діяльність із метою перешкоджання рішенню завдань розслідування і, в остаточному підсумку, встановленню істини по кримінальній справі [3, с. 129].

О.Ю. Головін зазначає, що протидія розслідуванню – це навмисна діяльність злочинців і пов'язаних з ними осіб, що перешкоджає роботі правоохоронних органів з розкриття і розслідування конкретних злочинів [9, с.158].

Наведені визначення, правильні за своєю сутністю, відображають лише одну сторону такого складного і багатогранного явища, як протидія розслідуванню, тоді як обсяг цього поняття більш широкий.

При визначенні кола осіб, які зазнають протиправного впливу, необхідно враховувати, що зазіхання на них здійснюються з метою: перешкодити початку їхнього сприяння правосуддю; примусити до припинення сприяння; з помсти за надане (закінчене) сприяння. Відповідно причинами зазіхань є: намір і навіть потенційна здатність особи сприяти правосуддю; здійснюване сприяння; здійснене сприяння. Саме ці фактори, а не власне наявність в особи того або іншого кримінально-процесуального статусу, є причиною протиправного впливу (маючи процесуальний статус, людина може займати і пасивну позицію; крім того, сприяння правосуддю може здійснюватися за межами кримінального судочинства). [4, с.52]

Коло осіб, які зазнають протиправного впливу, може бути визначене через з’ясування значення терміна “сприяння кримінальному правосуддю”. Л. Брусніцин запропонував таке визначення "сприяння кримінальному правосуддю":

1) повідомлення в правоохоронні і судові органи про скоєний, скоюваний, або злочин, що готується, у вигляді заяв про зазначені дії; дача пояснень у процесі оперативно-розшукової діяльності;

2) затримання осіб, які скоїли злочини, для доставляння їх органам влади і припинення можливості здійснення ними нових злочинів;

3) участь у підготовці і проведенні оперативно-розшукових заходів;

4) дача пояснень і показань у процесі кримінального судочинства;

5) здійснення кримінально-процесуальних функцій захисту, обвинувачення, підтримання цивільного позову і захисту від нього;

6) кримінально-процесуальна діяльність потерпілих, близьких родичів загиблих від злочинних зазіхань і їхніх представників, а також законних представників свідків – діяльність, що не є здійсненням кримінально-процесуальних функцій, але за своїм змістом і спрямованістю сприяє здійсненню правосуддя;

7) діяльність осіб, залучених як перекладачів, понятих, фахівців і експертів відповідно до кримінально-процесуального законодавства (тобто здійснення допоміжної або засвідчувальної функції) [1, с. 77].

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності, яка передує кримінальному судочинству, до кола суб’єктів, які підлягають (за наявності відповідних підстав) захисту, доцільно віднести: 1) осіб, яким злочинними діяннями заподіяно шкоду; 2) очевидців цих діянь і інших осіб, які володіють інформацією, що входить до предмета доказування у кримінальних справах; 3) осіб, які добровільно беруть участь в оперативно-розшукових заходах відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”; 4) осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння.

Говорячи про осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння, потрібно зазначити, що йдеться про всі форми співучасті, передбачені кримінальним законом. При вирішенні питання про захист неприпустима будь-яка “селекція” людей залежно від скоєних ними діянь.

Співробітництво ж зазначених осіб із правоохоронними органами буде розвиватися, оскільки у світі все більше визнання на доктринальному рівні одержує концепція розширення компромісів у кримінальній політиці. Виділяють такі види компромісів: 1) дієве каяття; 2) співробітництво; 3) відновлювальна юстиція; 4) поводження з неповнолітніми. У США, Італії, Франції, Австрії, Німеччині і в ряді інших країн ця концепція успішно реалізується в законодавстві і має відчутні результати в боротьбі зі злочинністю, насамперед з її організованими формами [2, с. 224–225].

На нормативному рівні зазначена концепція виражається також в істотному пом’якшенні або навіть у звільненні від кримінальної відповідальності осіб у випадку їх позитивної посткримінальної поведінки – при наданні інформації про інші, в тому числі більш масштабні злочини, і викритті осіб, які їх скоїли. Уже класичними стали приклади реалізації розглянутої концепції у США: зниження призначеного засудженому терміну позбавлення волі із сорока п'яти до шести з половиною років після того, як він “пішов на співробітництво” із правохоронними органами [3, с.118–120]; дачу показань про злочинну діяльність Мануеля Нор’єги його “компаньйоном” – засудженим до довічного ув’язнення і додатково до 135 років ув’язнення без права на дострокове звільнення К.Л. Рівасом – одним з наркобаронів і керівників Медельїнського картелю (після дачі Рівасом показань термін його ув’язнення був скорочений до 55 років із правом на дострокове звільнення, а у процесі подальших скорочень терміну покарання він був звільнений у 1995 році).

Інший приклад важливості співробітництва з правоохоронними органами членів злочинних угруповань ще до їхнього арешту і засудження: Д.П. Базиль (один із представників організованої злочинності Чикаго) наприкінці 80-х років зробив понад 100 записів розмов своїх “колег” за допомогою захованого під одягом магнітофона і більш 80 записів телефонних розмов, які передав у розпорядження ФБР, і дав важливі показання про діяльність злочинного співтовариства, що стало підставою зменшення терміну його ув’язнення з 10 до 5 років. [4, с. 23–24].

В Австрії з 1998 року суд у подібній ситуації може призначити покарання у вигляді одного року позбавлення волі навіть особі, до якої може бути застосоване довічне позбавлення волі [5, с. 22]. У Німеччині відповідно до ст. 129 КК передбачена можливість пом’якшення покарання або звільнення від покарання члена злочинної групи, який “добровільно і вчасно” заявив про її існування і плановані злочини [5, с. 52–53].

В Італії допускається зниження (аж до скасування) покарань обвинуваченим у терористичній діяльності “у випадку їх дієвого співробітництва з поліцією і судовою владою” (відзначається, що ця обставина, поряд з підвищенням професіоналізму в діяльності правоохоронних органів і рядом інших факторів призвела наприкінці 80-х років до істотних успіхів у боротьбі з тероризмом). У Франції відповідно до КК кодексу 1992 року скоєння “терористичних злочинів” тягне за собою довічне ув’язнення, однак співробітництво осіб, які їх скоїли, із правоохоронними органами тягне заміну довічного позбавлення волі двадцятирічним ув’язненням [4, с. 226].

До кримінального кодексу Латвії внесена норма, відповідно до якої, при наданні сприяння засудженою особою розкриттю більш тяжкого злочину (ніж той, що став підставою засудження), суд, що ухвалив вирок, за заявою Генерального прокурора Латвійської Республіки своїм рішенням скорочує термін раніше встановленого покарання не менше ніж на половину, а довічне ув’язнення замінюється позбавленням волі на термін 20 років. Одна з новел латвійського кримінально-процесуального кодексу передбачає право Генерального прокурора припинити кримінальну справу проти особи, що надала “істотну допомогу в розкритті тяжкого злочину, скоєного організованою групою, більш тяжкого або небезпечного, ніж скоєний самою цією особою злочин”, за винятком випадків, коли злочин цієї особи карається позбавленням волі на термін більше 10 років [6, с. 85].

У Російській Федерації розглянута концепція знайшла широку підтримку як у наукових колах, так і серед представників правоохоронних органів, але у законодавстві вона виражена в недостатньо: у п. “і” ч.1 ст.61 КК РФ у якості пом’якшуючої покарання обставини прямо визначено “викриття інших співучасників злочину” і згідно зі ст. 62 КК, обмеження в цьому випадку можливих терміну або розміру покарання 3/4 максимального терміну або розміру найбільш суворого покарання, передбаченого відповідною статтею КК. У ст.7 КПК РСФСР, передбачено припинення кримінальної справи стосовно особи в зв’язку з її дієвим розкаянням на підставах, зазначених у ст. 75 КК [7].

Ці кроки російського законодавця оцінюються як недостатні, насамперед для боротьби з організованою злочинністю. Так, В.В. Лунєєв зауважує, що виявлення ОЗГ істотно ускладнене відсутністю норми, що дозволяла б звільняти від кримінальної відповідальності членів злочинних угруповань в обмін на їхні показання, що викривають організаторів і активних учасників ОЗГ. На це ж звертають увагу й інші автори; вказується, що злочинні співтовариства являють собою “закриті системи”, і без допомоги особи, яка є всередині системи, розкрити їх діяльність у повному обсязі не можна. Цілком обґрунтовано показання члена ОЗГ, який почав співробітничати з правоохоронними органами, називають “відправною крапкою” в процесі доказування, а відсутність “компромісних” норм оцінюють як один із чинників недосяжності лідерів ОЗГ і притягнення до відповідальності лише їхніх рядових учасників [8, с.104].

Поділяємо такі погляди науковців. Можливо, й українські законодавці розпочнуть, нарешті, діяльність у цьому напрямі, з огляду на зарубіжний досвід, а також прийняту в грудні 2000 року Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності [4, с.7], ст. 26 якої говорить про: обов’язок держав-учасниць вживати належних заходів для того, щоб заохочувати осіб, які беруть або брали участь в організованих злочинних групах до співробітництва з правоохоронними органами; можливість пом’якшення, у належних випадках, покарання обвинувачуваної особи, яка істотно співробітничає або бере участь в розслідуванні або кримінальному переслідуванні в зв’язку з будь-яким злочином, охоплюваним даною Конвенцією; можливість надання таким особам імунітету від кримінального переслідування (відповідно до основних принципів свого внутрішнього законодавства).

У контексті даного дослідження важлива констатація того, що готовність до співробітництва представників організованої злочинності залежить і від “якості” наданого їм захисту. Це закономірно, оскільки для злочинного світу характерні розправи над його представниками, лише запідозрюваними в співробітництві з правоохоронними органами. Серед найбільш відомих прикладів співробітництва, яке стало можливим після надання гарантій безпеки, – показання С. Гравано (одного з лідерів злочинного світу Нью-Йорку), на підставі яких були засуджені більше 30 впливових членів діючих у цьому місті злочинних співтовариств; [5, с.57] свідчення Т. Бушетти, завдяки яким в Італії засуджені в цілому до 2 665 років ув’язнення більше 300 членів злочинних угруповань; наводяться й інші приклади – коли залишення без захисту члена злочинного співтовариства, який заявив про готовність до співробітництва з правоохоронними органами, спричиняло його вбивство злочинцями [5, с. 27].

Д.К. Канафін, говорячи про Казахстан, звертає увагу на відмову членів ОЗГ співробітничати зі слідством через побоювання помсти з боку лідера злочинної групи [2, с. 65–66]. В Італії ж такі особи ідуть на співробітництво з правоохоронними органами, оскільки впевнені, що держава зацікавлена в заохоченні і захисті осіб, які співробітничають з нею [5, с. 25]. У Німеччині в одній з федеральних земель – Північному Рейні – Вестфалії більше 60 % осіб, які захищаються, становлять особи, причетні до кримінального середовища або мають “кримінальне минуле” [8, с. 79]. Дослідження, проведене в США, показало, що з 1992 по 1994 роки “практично кожен” свідок, який захищався, “мав злочинне минуле” [4, с. 196–197] .

Особи, які підлягають захисту в процесі ОРД, що здебільшого передує кримінальному судочинству, у процесі останнього наділяються відповідним статусом – підозрюваного, обвинувачуваного (підсудного), потерпілого, свідка (у тому числі і учасники оперативно-розшукових заходів, якщо під час здійснення таких заходів вони стали носіями доказової інформації), у передбачених законом випадках набувають також статусу цивільного позивача, цивільного відповідача. З початком кримінального судочинства протиправний вплив поширюється не тільки на жертв і очевидців злочинів, але і на інших осіб, діяльність яких є обов’язковим елементом кримінального судочинства: з 90-х років відзначається зростання випадків не тільки лжесвідчень, але й ухилень громадян від участі в слідчих діях як понятих, перекладачів – від явки в слідчі і судові органи. Але найчастіше протиправному впливу піддаються потерпілі і свідки – очевидці злочинних діянь, включаючи неповнолітніх, старих і інвалідів.

Протиправний вплив буде поширюватись і завдяки реалізації в майбутньому кримінально-процесуальному законодавстві тенденції розширення прав жертв злочинів: збільшення переліку кримінальних справ, які порушуються за скаргою потерпілого і припиняються у випадку його примирення з обвинувачуваним.

Очевидно, що чим більше буде в потерпілих легітимних можливостей впливати на результат процесу, тим частіше вони можуть зазнавати впливу з метою примусити використовувати (або не використовувати) ці права в інтересах тих, хто протидіє кримінальному судочинству. Зазначимо, що в Росії, наприклад, істотне розширення прав потерпілого відбулося в зв’язку із запровадженням суду присяжних: потерпілий, будучи стороною в кримінальному процесі, віднесений до суб'єктів, з ініціативи яких кримінальна справа із суду присяжних може бути відправлена для проведення додаткового розслідування (ч. 3 ст. 429 КПК РРФСР); тільки за відсутності заперечень потерпілого припиняється кримінальна справа при відмові прокурора від обвинувачення в судовому розгляді (ч. 2 ст. 430). Крім того, у теперішній час потерпілі беруть участь у судових дебатах (тобто висловлюють думку про визнання підсудного винним або невинним, про кваліфікацію злочину, про вид і розмір покарання) при розгляді всіх кримінальних справ, а не тільки справ приватного обвинувачення [5].

Вважаємо, що необхідно виключити (у тому числі за допомогою заходів безпеки) випадки, коли, наприклад, в основі заяви жертви про примирення з особою, що завдала шкоди, буде лежати страх перед останньою або її оточенням, а не виконання винним певних дій або обов’язків, передбачених законом як умови примирення.

Другу групу суб’єктів, що можуть зазнавати протиправного впливу, формують особи, які не володіють доказовою інформацією внаслідок обставин, зазначених для першої групи, але наділені статусом захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача і їхніх представників. Причиною впливу є спрямованість здійснюваних зазначеними суб'єктами кримінально-процесуальних функцій: захисту, підтримки цивільного позову і захисту від нього.

У процесі кримінального судочинства протиправні дії можуть здійснюватися стосовно перекладачів, понятих і фахівців, що виконують допоміжну (посвідчувальну) функцію. Беручи участь у забезпеченні допустимості доказів, перекладачі і поняті відіграють важливу роль у процесі доказування, чим і обумовлюється поширення на них, хоча і значно меншою мірою, впливу (відзначено 1 % респондентів, опитаних дослідниками). Наслідки впливу на понятих – передача ними інформації про результати слідчих дій зацікавленим особам [6, с. 175], дача в суді неправдивих показань про слідчі дії в досудових стадіях. Про відмови громадян (причому дуже часті) виконувати обов'язки понятих через страх переслідування з боку злочинців говориться в юридичній літературі. Тут доцільно зазначити, що є як прихильники розширення участі понятих у кримінальному судочинстві, так і прихильники обмеження переліку слідчих дій, в яких участь понятих обов'язкова, але, мабуть, незалежно від реалізації в законі тієї або іншої позиції, інститут понятих збережеться.

Можливість протиправного впливу на фахівців викликана насамперед тим, що фахівець, використовуючи свої знання і навички, може посприяти у виявленні, закріпленні і вилученні доказів, може запрошуватися в випадках, коли суду або учасникам судового розгляду при дослідженні доказів потрібні будуть спеціальні знання і навички (наприклад, у сутності технологічного або виробничого процесу, специфічних особливостях тієї чи іншої професії тощо).

Протиправний вплив може здійснюватись і на експертів, і в даний період констатується зростання такого впливу [7, с. 27]. Вплив на експертів викликаний тим, що їх діяльність приводить до одержання нових доказів, нерідко основних у доказуванні по багатьох категоріях справ. Можливі наслідки впливу на експертів – відмова від проведення експертизи, дача свідомо неправдивого висновку, знищення представлених для дослідження речових доказів (тобто їх втрата), свідоме використання при проведенні експертизи застарілих або неопробованих методик; при очевидній для експерта недостатньості представлених для експертизи даних – неподання клопотань про надання додаткових матеріалів, а в підсумку – дача висновку, який відповідає інтересам злочинців.

Наступну групу суб'єктів, до яких також може бути застосований протиправний вплив, становлять близькі родичі загиблих від злочинів, визнані потерпілими відповідно до КПК України, представники потерпілих, законні представники свідків. Вказані суб'єкти не володіють доказовою інформацією внаслідок обставин, зазначених для суб'єктів першої групи, і не здійснюють кримінально-процесуальні функції, однак вони наділені правами, що дозволяють їм здійснювати досить активну кримінально-процесуальну діяльність. Так, реалізація потерпілим і його представником прав заявляти клопотання, подавати скарги на дії особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (давати оцінку зібраним у справі доказам і прийнятим на їх підставі процесуальним рішенням), реалізація інших наданих їм відповідно до КПК прав може спричинити отримання додаткових обвинувальних доказів, скасування необґрунтованих рішень про припинення кримінального переслідування. Законні представники свідка і представник потерпілого відповідності до КПК наділені правом задавати допитуваним питання, тобто впливати на процес одержання доказів.

Сприяння правосуддю в різних формах створює можливість протиправного впливу на усіх згаданих вище суб’єктів, включаючи осіб, які скоїли заборонені кримінальним законом діяння, їх захисників і законних представників – коли їх діяльність суперечить інтересам співучасників злочинів або інших осіб, які протидіють досудовому слідству і судовому розгляду.

Однак останні не обмежуються впливом на осіб, які безпосередньо сприяють (здатних сприяти) правосуддю. Під загрозу ставиться здоров’я, життя їхніх родичів, причому вплив на останніх (у тому числі їх вбивства) – характерна риса протиправного впливу. У. Бальзамо і Дж. Карпоци, описуючи італійський злочинний світ, зазначають, що в ньому поширене переконання, що помста найбільш жорстока, якщо вона не спрямована безпосередньо на людину, яка зробила зло. Навіть якщо людина заслуговує за свої провини найсуворішого покарання, тобто смерті, вважається, що, як жертву найкраще вибрати того, хто найбільше дорогий для неї, наприклад, сина або брата [5, с. 147–148].

P.P. Вафін, характеризуючи протиправний вплив ОЗГ, звертає увагу, що в першу чергу виникає потреба у захисті від нього не самих жертв вимагань, а їхніх дітей. Слідчій практиці відомі випадки, коли співучасники, що викриваються слідчими органами, доводили до самогубства підозрюваного (обвинуваченого), який почав співробітничати з правоохоронними органами, кількаразовими спробами (як реальними, так і імітованими) вбивства дітей, батьків, інших близьких осіб. Характерні дані наведені Е.А. Галактіоновим щодо трьох масштабних кримінальних справ: 98 % з 398 свідків примушували до дачі неправдивих показань. При цьому примус виражався в погрозі насильством самим свідкам у 75 випадках (19 %), а стосовно їх близьких – у 102 випадках (26 %) [8, с. 34–35].

У руслі даного дослідження необхідне точне визначення суб’єктів, які підлягають захисту. Мінімальне, але не повне коло таких осіб визначене поняттям “близькі родичі” у п. 11 ст. 32 Кримінально-процесуального кодексу України (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Однак на поведінку людей впливають почуття кохання, дружби, відповідальності не тільки стосовно зазначених осіб. Духовні відносини, не обумовлені родинними зв’язками, також є детермінантою поведінки осіб, у тому числі в кримінально-процесуальній діяльності. Зарубіжне законодавство враховує цю обставину. У США відповідно до Закону від 12 жовтня 1984 року “Про посилення безпеки свідка” захищаються не тільки родичі свідка, але і особи, які тісно пов’язані зі свідком, якщо вони зазнають небезпеки через його участь у судочинстві. Ці особи включені до тих, кого захищають, і у Німеччині (відповідно до прийнятого в 1998 році Закону “Про регулювання питань забезпечення захисту свідків, яким загрожує небезпека”) 9, с.75]. У Молдові при розробці закону про захист осіб, які сприяють правосуддю, також передбачили захист не тільки родичів, але й інших осіб, через яких здійснюється тиск на учасників кримінального судочинства [6, с. 99].

Відповідно до § 52 КПК ФРН імунітет свідка мають заручений, колишній чоловік і жінка, усі родичі по прямій лінії, до третього коліна - по непрямій лінії; за КПК Франції – особи, які перебувають у родинних стосунках, колишні чоловік і жінка; відповідно до КПК Польщі – особи в родинних стосунках, особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах, при цьому розлучення і скасування усиновлення не припиняють дію імунітету свідка [1, с.122].

Тим самим визнається наявність того (духовного) тісного зв’язку, значимість якого, з одного боку, обумовила надання зазначеним суб'єктам захисту імунітету свідка, а з іншого – дозволяє, загрожуючи їм, здійснювати ефективний вплив на їх близьких – учасників кримінально-процесуальної діяльності.

Можливість впливу, заснованого на використанні не тільки родинних, але й інших зв’язків, визначила включення в ст. 1 Закону РФ “Про державний захист суддів...” до кола осіб, яких потрібно взяти під захист, поряд з посадовими особами і близькими родичами останніх, також і “інших осіб, на життя, здоров’я і майно яких відбувається зазіхання з метою перешкодити законної діяльності суддів... або примусити їх до зміни її характеру, або з помсти за зазначену діяльність” [6, с.39].

На необхідність розширення кола осіб, які потребують захисту, неодноразово звертали увагу і вітчизняні фахівці та вчені. І нарешті це питання майже вирішено. 15 грудня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий за основу проект Кримінально-процесуального кодексу, стаття 6 якого містить поняття “близькі родичі” (п. 2) та “близькі” (п. 3). Згідно з цією статтею, під близькими родичами розуміються “батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновителі, усиновлені”. Під терміном “близькі” розуміються “інші, крім близьких родичів, особи, які перебувають у родинних чи близьких стосунках, опікуни, піклувальники” [2]. Прийняття цього Кодексу вирішить проблему “близьких” остаточно.

Визначення в законодавстві всіх необхідних заходів безпеки й оптимального порядку їх застосування значною мірою залежить також від визначення кола осіб, які здійснюють протиправний вплив. За даними І.А. Бобракова, який опитав 255 слідчих органів прокуратури і внутрішніх справ, вплив у 75,6 % зафіксованих випадків здійснювався особами, які скоїли злочин. В інших (взятих за 100 %) випадках воно здійснювалося їхніми родичами (45,4 %), знайомими з кримінального середовища (31,9 %), знайомими, зв'язок яких із кримінальним середовищем не встановлений (16 %), захисниками (1,7 %) [5, с. 198].

Очевидно, що вплив з боку захисників не є типовим, проте, й інші автори вказують на те, що захисники виявляють зацікавленість до адрес і інших даних свідків не тільки для отримання відомостей про їх особу, але і для здійснення на них психічного і фізичного впливу з боку “зв'язків” злочинця; при перебуванні підзахисних під вартою передають від них співучасникам, які залишилися на волі, вказівки про те, на кого з учасників процесу і як впливати; повідомляють зацікавленим особам дані досудового слідства, здійснюють зв'язок між тими членами ОЗГ, які утримуються під вартою, і тими, які перебувають на волі, нарешті, безпосередньо беруть участь у протиправному впливі.

На участь у протиправному впливі родичів і знайомих осіб, які скоїли злочини, звертають увагу багато авторів. Що ж стосується впливу при розслідуванні діяльності ОЗГ, то участь у ньому інших (не обвинувачуваних) осіб ще більш активна. Це підтверджує, зокрема, Е.А. Галактіонов: близько 90 % осіб, які здійснювали вплив при розслідуванні таких злочинів, були не обвинуваченими, а (за виразом зазначеного автора) їхніми “зв'язками” у злочинному середовищі [8, с. 34–35]. Така ситуація закономірна, оскільки, наприклад, за даними P.P. Вафіна, при розслідуванні вимагань – одного із злочинів, що найбільш часто чинять ОЗГ, до кримінальної відповідальності не притягуються (тому що залишаються не встановленими) від 30 % до 70 % учасників ОЗГ, причому не завжди рядових учасників. Ці особи і здійснюють протиправний вплив [11, с. 62].

З огляду на те, що протиправний вплив може застосовуватися в зв'язку зі здійсненням злочинів усіх категорій, серед засад використання заходів безпеки в перспективі (з покращанням економічного становища в країні) потрібно передбачити не кримінально-правову кваліфікацію діяння, у зв'язку з яким здійснюється кримінальне судочинство, а наявність даних, що вказують на можливість протиправного впливу незалежно від кримінально-правової оцінки розслідуваного діяння. Таку ж позицію займає і Д.К. Канафін. Останній вважає, зокрема, що заходи безпеки повинні застосовуватися не тільки у справах про організовану злочинність або у інших прямо зазначених у відповідному законі видах злочинів, а у всіх випадках, коли учасникам кримінального процесу загрожує небезпека [2, с. 116–117]. До такого ж висновку прийшов О.А. Зайцев, який раніше пропонував застосування захисних заходів лише при провадженні у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини [3, с. 49].

Стосовно такої характеристики протиправного впливу, як здійснення його в часі, то 44 % опитаних автором слідчих і суддів вказали на спроби впливу в стадії порушення справи, 69 % – у ході досудового слідства, 28 % – у стадії судового провадження, 6 % – після його закінчення. С.Д. Білоцерківський зазначає, що з 112 опитаних потерпілих 33,6 % повідомили, що впливу (здебільшого погроз) вони зазнали у стадії досудового слідства; 17,9 % респондентів заявили, що такий вплив злочинці і їхнє “оточення” застосовували під час розгляду кримінальної справи в суді [7, с. 117]. І.А. Бобраков також підтверджує, що найбільш активно вплив здійснюється в стадії досудового слідства. Ряд авторів, не досліджуючи динаміку протиправного впливу, констатують протидію встановленню істини у всіх стадіях судочинства. Вказується на такий вплив у період ознайомлення обвинувачуваних і захисників з матеріалами кримінальної справи (причому з метою здійснення впливу ознайомлення може навмисно затягуватися), у період між закінченням досудового слідства і судовим розглядом, під час останнього.

Проблема протиправного впливу в стадії судового розгляду висвітлена і в роботах, присвячених оперативно-розшуковій діяльності. За даними В.П. Хомколова, 32 % з 600 респондентів – співробітників підрозділів, що здійснюють ОРД, відповіли, що вони мали оперативну інформацію про вплив підсудних і їхніх “пособників” під час судового розгляду на свідків і потерпілих [4, с. 107]. При цьому 50 % респондентів ніяк не відреагували на зазначену інформацію, 46 % передали її керівникам оперативних апаратів, 1,2 % повідомили про неї прокурорів і лише 0,2 % – суддів, у провадженні яких перебували кримінальні справи, причому у всіх випадках інформація передавалася в усній формі [6, с. 178]. Очевидно, що настільки мала кількість оперативних працівників, які вирішили що потрібно повідомити прокурорів і суддів (нехай в усній формі) про погрозу правосуддю, як і те, що половина з тих, хто мав інформацію про протиправний вплив, взагалі не вжила ніяких заходів, значною мірою зумовлена розумінням, що в розпорядженні прокурорів і суддів (і інших суб'єктів) у даний час немає достатніх засобів, здатних нейтралізувати протиправний вплив.

Щодо протиправного впливу, який здійснюється після судового розгляду, то досить мало випадків, коли в цей період є виправданим припинення захисту тих, хто дав показання або сприяв правосуддю в іншій формі. Залишати цих осіб без захисту неможна, оскільки після закінчення судочинства їм загрожує так зване “виховне” насильство – вони і їх близькі можуть бути “вбиті для того, щоб показати майбутнім можливим свідкам, з якими наслідками їм доведеться зіштовхнутися у випадку надання доказів” [5, с. 6].

На Х Конгресі ООН по запобіганню злочинності і поводженню з правопорушниками (що відбувся в квітні 2000 року у Відні), також було звернено увагу на те, що “навіть у випадку забезпечення певного ступеня захисту свідків до початку і в ході судового розгляду питання про їхню безпеку в довгостроковому плані як і раніше викликає серйозне занепокоєння” [6, с.9]. Підстави для такого занепокоєння є. Так, у статті заступника Генерального прокурора Казахстану О.І. Жумабекова зазначено, що застосовувана в цій країні охорона жертв злочинів лише в період дачі ними показань дозволяє злочинцям і їх “зв'язкам” надалі робити замахи на жертви [7, с. 3].

Необхідність захисту осіб, які сприяють правосуддю, після судового розгляду, зумовлена і рядом кримінально-процесуальних рішень (наприклад, про відстрочку відбування покарання); можливістю участі цих осіб (тобто продовження сприяння правосуддю) у стадії апеляційного провадження. У стадії виконання вироку також можуть прийматися рішення (про умовно-дострокове звільнення від покарання і ряд інших), що стосуються безпеки зазначених осіб. Не виключається можливість їхньої появи і у випадках поновлення справ за знову виявленими обставинами; у таких випадках проявляється дискретність кримінально-процесуальних правовідносин.

Таким чином, обов'язок держави захистити особу, яка сприяла правосуддю, не припиняється із набуттям вироку чинності.

Наступний аспект – форми (засоби) протиправного впливу. Він може проявлятися в заборонених кримінальним законом діяннях, і тоді особи, які його здійснюють, повинні підлягати кримінальному переслідуванню. Однак 62 % з 180 респондентів – працівників правоохоронних органів – вказали на складність доведення злочинного протиправного впливу [5, с. 49–50]. Очевидно, саме ця обставина тягне зазначене багатьма авторами нечасте порушення кримінальних справ у зв'язку з таким впливом, за винятком, звичайно, випадків, коли воно сполучено зі скоєнням особливо тяжких і тяжких злочинів (наприклад, коли свідка викрадають і б'ють для того, щоб змусити дати неправдиві свідчення) [8, с. 47]. Застосування форм впливу, заборонених кримінальним законом, характерно насамперед для ОЗГ.

Крім того, чимало засобів впливу не можуть бути криміналізовані, але з успіхом застосовуються. Наприклад, серед військовослужбовців протиправний вплив проявляється у створенні атмосфери навмисного відчуження навколо осіб, які сприяють правосуддю, у систематичному направленні на “брудні” роботи тощо. Не випадково серед військовослужбовців більше 85 % жертв насильницьких злочинів не повідомляють про насильство не тільки через фізичну розправу, але і погрози клейма “стукача”; 88 % таких потерпілих заявили, що після того, як про насильство стало відомо командуванню і правоохоронним органам, їм стало важче служити, тому що навколо них утворився “вакуум спілкування” внаслідок бойкоту з боку колег по службі [9, с. 82]. Ще більш складна ситуація з захистом осіб, які сприяють (сприяли) правосуддю, складається при їх утриманні під вартою і в пенітенціарних установах.

У застосуванні розглянутих та інших форм протиправного впливу, криміналізація яких неможлива, полягає ще одна, і не менш важлива причина того, що національне законодавство повинно містити і розвинені адміністративно-процесуальні гарантії безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

На підставі розглянутих характеристик протиправного впливу пропонуємо таке його визначення:

Протиправний вплив – це вплив у заборонених законом і інших формах, що здійснює особа, яка скоїла злочин, а також інші особи стосовно жертв, очевидців злочинів і інших осіб, які сприяють, здатні посприяти або посприяли правосуддю з метою: змусити відмовитися від наміру сприяти правосуддю, припинити це сприяння, а також через помсту за надане сприяння, тобто внаслідок помсти за діяльність, яка сприяла викриттю винних у скоєнні злочинів, виконанню інших завдань кримінального судочинства.

Розглянемо далі наслідки протиправного впливу. Такий вид впливу і його наслідки набули загрозливих масштабів на межі XX–ХХI століть. Зокрема, В.В. Лунєєв зазначає, що при заподіянні тілесних ушкоджень і здійсненні шахрайських дій тільки 25 % жертв звертаються до правоохоронних органів, у випадках погрози вбивством або іншої погрози – близько 20 %; при здійсненні вимагань – лише 10 %, які автор пов'язує, у тому числі, з відсутністю захисту жертв – майбутніх учасників кримінального процесу [7, с. 76].

В.В. Вандишев, який вивчив більше тисячі кримінальних справ, стверджує, що протиправний вплив здійснювався стосовно 30 % жертв злочинів, внаслідок чого більшість із них (65,4 %) примусово вживали заходів, спрямованих на протидію розслідуванню [1, с. 156–157]. При проведенні соціологічного дослідження на питання: “Які пропозиції по поліпшенню правового положення потерпілого в кримінальному процесі Ви схвалюєте?” – 100 респондентів-потерпілих у 100 % вибрали відповідь: “Належним чином забезпечити право потерпілого на особисту безпеку, включаючи членів його родини”; а на питання: “Що дозволяє в даний час злочинцям уникати відповідальності?” – 41 % респондентів відповіли – “незахищеність потерпілих і свідків” [2, с. 50].

А.А. Юнусов (опитано 260 потерпілих і свідків) зазначає, що майже 90 % респондентів відповіли, що у випадку погрози їхньому життю або здоров'ю вони відмовляться від дачі показань або ж дадуть неправдиві показання, незважаючи на караність таких діянь [3, с. 9].

Не менш красномовні і результати досліджень, проведених у цей період серед працівників правоохоронних органів: 82 % слідчих прокуратури і органів внутрішніх справ, 85 % суддів і 68 % адвокатів (кількість респондентів відповідно 253, 105 і 98) вважають, що свідки беззахисні у випадках впливу на них з боку обвинувачуваного; 96 % слідчих працівників (з 253) зазначили, що не мають можливості забезпечити безпеку особам, які сприяють правоохоронним органам. Як наслідок, майже половина (46 %) працівників правоохоронних органів не фіксують заяви про протиправний вплив стосовно потерпілих і свідків [4, с. 47].

Таким чином, у процесі кримінального судочинства наслідки протиправного впливу найчастіше виражаються в ухиленнях від явок до правоохоронних і судових органів, у неправдивих показаннях осіб, які його зазнали. Стосовно неправдивих показань, то за даними О.І. Гурова близько 30 % свідків, які дають такі показання, роблять це внаслідок протиправного впливу [5, с. 192]. Відомі також інші наслідки: потерпілі і свідки змушені відправляти свої родини до родичів в інші міста, самі змінюють місце проживання без повідомлення про це слідчого, їдуть під час судового розгляду за кордон, – тобто “тікають” від слідства і суду. Іноді ж слідчий, не маючи можливості забезпечити безпеку потерпілих і свідків, сам змушений рекомендувати їм виїхати. Викладені обставини створюють суттєві, нерідко нездоланні перешкоди для здійснення правосуддя.


Література

1. Стратегии борьбы с насилием в семье: справочное руководство. / ООН; Центр по социал. разв. и гуман. вопросам. – Нью-Йорк, 1998. – 122 с.

2. Аніщук Н.В. Гендерне насильство у правовому житті України / Н.В. Аніщук. – Одеська національна юридична академія. – О. : Юридична література, 2007. – 232 c.

3. Парламентські слухання “Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження гендерного насильства” 21 листопада 2006 року. // Режим доступу: http://www.rada.gov.ua. – Назва з титул. екрану.

4. Журавлев С.Ю. Противодействие деятельности по раскрытию и расследованию преступлений и тактика его преодоления: Автореф. дис... канд. юрид. наук. / Нижегородская высшая школа. – Нижний Новгород, 1992. – 18 с.

5. Кустов А.М. Механизм деятельности по противодействию расследованию // Актуальные проблемы криминалистического обеспечения расследования преступлений : Тр. акад. / Акад. МВД России; [Редкол.: Р. С. Белкин (отв. ред.) и др.]. – М. : Акад. МВД РФ, 1996. – 162, [1] с.

6. Ахтирська Н. Безпека учасників кримінального процесу та подолання протидії встановленню істини / Н. Ахтирська. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 7. – С. 50–53.

7. Брусницын Л.Б. Международно-правовые и конституционные основы обеспечения безопасности лиц, содействующих уголовному правосудию / Л.Б. Брусницын // Государство и право. – 1996. – № 3. – С. 100–109.

8. Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью / В.Н. Кудрявцев. – М., – Наука. – 2005. – 365 с.

9. Марченко Р.А. Из зарубежного опыта борьбы с организованной преступностью / Р.А. Марченко. // Преступность: стратегия борьбы : [Сб. ст.] / Криминол. ассоц. – М. : Криминол. ассоц., 1997. – 253 с.

10. Материалы для занятий с российскими прокурорами и следователями. Документ Управления по уголовным делам Департамента юстиции США. Ежемес. информ. бюл. : Рос. акад. наук, М-во промышленности, науки и технологий Рос. Федерации, Всерос. ин-т науч. и. техн. информ. (ВИНИТИ). – М., ВИНИТИ, 1997. – № 3.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий