Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина
Права і свободи людини, її правовий статус, визначає ступінь свободи людини в суспільстві. Це обумовлюється тим, що визнані державою права і свободи людини, не тільки обмежують владу, але й окреслюють межі її втручання в життя і діяльність людини. Цей найголовніший принцип відносин людина-держава сформульований в Конституції України таким чином: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави" (частина 2 статті 3 Конституції України).
Проблема прав і свобод людини привертала і привертає увагу мислителів різних епох розвитку цивілізації і залишається актуальною в даний час. У цьому зв’язку абсолютно точно відзначено, що за будь-якого демократичного ладу суспільства права і свободи громадян, а також їхні обов’язки становлять собою найважливіший соціальний і політико-юридичний інститут, що об’єктивно виступає мірилом досягнень даного суспільства, його візитною карткою, показником зрілості, цивілізованості. У той же час, слід зазначити, що сучасний каталог прав і свобод людини і громадянина не є творенням сучасного покоління. Навпаки, він є результатом тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, що стали нормою сучасного суспільства.
Право на соціальне забезпечення входить до цього каталогу і відноситься до категорії соціально-економічних прав. Уперше цей різновид прав людини знайшов своє позитивне закріплення в Конституції Франції 1793 року і надалі в Конституції Франції 1848 року, Декларації прав людини і громадянина. Соціально-економічні права сформувалися в процесі боротьби різних класів і станів за поліпшення свого економічного становища, за підвищення культурного статусу. Незважаючи на те, що соціально-економічні права сформувалися як права, визнані лише тими державами, які досягли певного рівня цивілізованості, слушно відзначається, що "на даний час обсяг прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого суспільства, але й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем інтегрованості міжнародного співтовариства". Так, сьогодні соціальні права знаходять своє закріплення в численних міжнародних актах. Серед них окремі акти є актами загального характеру. До таких, зокрема, відноситься Загальна декларація прав людини, в статті 22 якої проголошено, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення. Це положення розкривається в статті 25 Декларації, відповідно до якої кожна людина має право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від неї причин. Крім того, існують також низка спеціалізованих міжнародних актів, безпосередньо, присвячених цьому різновиду прав (наприклад, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута)). Ними також передбачається право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.
Крім того, Організацією Об’єднаних Націй був створений спеціалізований орган – Міжнародна організація праці (надалі – МОП), задачами якої є, відповідно до Філадельфійської декларації від 10 травня 1944 року, включеної до Статуту МОП в якості його доповнення, сприяння прийняттю країнами світу програм, спрямованих, в тому числі й на розширення і поліпшення соціального забезпечення.
МОП було прийнято низку конвенцій, присвячених соціальним правам, зокрема такому різновиду соціальних прав як право на соціальне забезпечення. До таких актів, наприклад, відносяться Конвенція МОП № 117 про основні цілі та норми соціальної політики, Конвенція МОП № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення, Конвенція МОП № 157 про встановлення міжнародної системи збереження прав в області соціального забезпечення та інші.
Роль міжнародно-правових актів, присвячених правам людини важко переоцінити. Як вірно відзначив О.В. Петришин, "обсяг прав людини, закріплений в міжнародних документах, виконує роль взірця, до якого повинні прагнути всі народи й держави". Дійсно, у міжнародно-правових актах сконцентровані найвищі досягнення правових систем світу. Варто погодитися з твердженням про те, що міжнародні правові стандарти є продуктом зіставлення законодавства і досвіду різних країн. У той же час, необхідно відзначити, що міжнародно-правові акти закріплюють лише мінімальні вимоги, яких повинні дотримуватися держави або, іншими словами, визначають ту планку, нижче якої держави опускатися не можуть.
Однак для того, щоб міжнародно-правові акти в галузі соціального забезпечення (зокрема, Конвенції МОП) стали частиною національного законодавства і були регулятором суспільних відносин в конкретної країні, вони мають бути імплементовані до національного законодавства. Відомо, що імплементація здійснюється такими засобами, як пряме застосування міжнародних норм у випадку ратифікації державою конвенції МОП; зміни в законодавстві у зв’язку з бажанням ратифікувати міжнародний договір (конвенцію) і привести внутрішнє законодавство у відповідність до положень угоди; врахування зауважень спостережних органів МОП у зв’язку з наданням урядом періодичних звітів про дотримання ратифікованих і нератифікованих рекомендацій МОП; включення до тексту національних законів положень ратифікованих і нератифікованих договорів (конвенцій і рекомендацій МОП); використання міжнародних норм з праці та соціального забезпечення в процесі укладення колективних договорів.
Відповідно до статті 9 Конституції України міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це свідчить про те, що Україна обрала шлях прямої дії міжнародного права. Проте, на сьогоднішній момент наша держава ратифікувала лише деякі міжнародні акти в області соціального забезпечення. Це, зокрема, Конвенції МОП № 103 про охорону материнства, та № 156 про рівне ставлення та рівні можливості для працівників чоловіків і жінок: працівники з сімейними обов’язками. Що ж стосується інших, то обов’язкового юридичного значення вони для України не мають. Незважаючи на це, не ратифіковані міжнародно-правові акти мають політичне, моральне значення і повинні слугувати орієнтиром для національних правових систем. Як точно відзначила О.О. Лукашева, наприкінці ХХ ст. (і тим паче на початку ХХІ ст. – О.П.) держава не може не прагнути до того, щоб стати соціальною, а тому повинна рівнятися на міжнародні стандарти в області прав людини, незалежно від того, приєдналася держава до міжнародного акта чи ні.
Не дивлячись на те, що Україна вибрала шлях прямої дії ратифікованих нею міжнародно-правових актів, слід відзначити, що не всі такі акти, можуть безпосередньо застосовуватися. Відомо, що значна частина міжнародно-правових актів є non self-executive, тобто "несамовиконуваними" актами. Саме до таких актів відносяться й акти в області соціального забезпечення. Ці міжнародно-правові акти покладають на державу, що приєдналася до них, певні зобов’язання, однак вони не є підставою виникнення конкретного правовідношення за участю фізичних осіб. Проте, держава, що приєдналася до такого міжнародно-правового акта, повинна стати провідником міжнародних стандартів на національному рівні. Особливо це стосується такого різновиду прав як соціальні права, для реалізації яких необхідна детальна регламентація на національному рівні.
Як правило, на національному рівні основні права і свободи людини та громадянина, що визнаються державою, знаходять своє закріплення в нормативному акті вищої юридичної сили – у її Конституції. Не є виключенням і Україна. Так, стаття 3 Конституції України проголошує: "людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Система прав і свобод людини і громадянина передбачена в розділі 2 Конституції України. Звичайно, права людини і громадянина не є однаковими за сутністю. У зв’язку з цим серед них прийнято виділяти дві групи прав: громадянські і політичні права та соціально-економічні і культурні права. Чітке визначення того, до якої саме категорії відноситься те або інше право людини, дозволить уникнути помилок при створенні механізму реалізації і захисту такого права, який різниться залежно від того, про які права йдеться. У зв’язку з цим, необхідно проводити чітку грань між правами першого і другого поколінь. А це робиться не завжди і, більш того, усе частіше в науці зустрічається думка про те, що сутність цих прав однакова. Тому вважаємо за доцільне особливу увагу приділити розмежуванню сутності громадянських та політичних прав, з одного боку, і прав соціально-економічних (у більшості випадків, на прикладі права на соціальне забезпечення), з іншого. Таке розмежування має проводиться за двома моментами.
Перше. Громадянські і політичні права належать кожній людині від природи, незалежно від волі держави, яка лише констатує і визнає їх. І саме тому вони носять найменування природних прав людини.
Щодо питання про сутність соціально-економічних прав в літературі не існує єдності думки. Уявляється, що висловленні судження можна, в цілому, звести до двох груп. Одні вчені вважають, що на відміну від прав першого покоління, які є природними правами людини, права другого покоління залежать від того, чи вважає та або інша держава за можливе, виходячи з її економічного розвитку, надати громадянам такі права. І, у зв’язку з цим, такі права не можна назвати природними, вони є позитивними правами. Прихильники цієї точки зору особливо підкреслюють, що заперечення різної природи прав людини першого і другого поколінь може привести до наступних наслідків: по-перше, до зниження об’єктивної цінності природних і невід’ємних прав; по-друге, до підміни адресної соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення зрівняльним розподілом соціальних благ; по-третє, до підтримки патерналістських установок масової свідомості; по-четверте, до труднощів забезпечення конституційних соціально-економічних прав на однаковому рівні з політичними і громадянськими, що обманює сподівання громадян на пряму дію Конституції і підриває її авторитет.