регистрация / вход

Юридичний склад умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх

Характеристика основних етапів умовно-дострокового звільнення неповнолітніх від судимості, передбаченого ст. 107 КК: відбування засудженим частини покарання, ухвалення рішення про відміну кари, перевірки достовірності висновків про виправлення злочинця.

Юридичний склад умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх


Системний підхід у дослідженні дозволяє розглядати умовно-дострокове звільнення від відбування покарання багаторакурсно: як певний феномен законодавства, кримінально-правової теорії та практики. Відповідним чином, і в його правовій характеристиці може бути відзначено щонайменше три аспекти. По-перше, воно є правовим інститутом, по-друге – правозастосовним процесом, по-третє – результатом реалізації норм кримінального та кримінально-виконавчого права. Як правовий інститут умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є сукупністю юридичних (кримінально-правових, кримінально-виконавчих, кримінально-процесуальних) норм, тобто є міжгалузевим. Як процес воно передбачає наявність певних підстав для його виникнення та припинення, певні динаміку та послідовність розвитку, мету. Нарешті, як результат таке звільнення означає настання певних правових наслідків, змін у розвитку кримінальних, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих правовідносин.

На нашу думку, погляд на умовно-дострокове звільнення як на процес і результат, дозволяє дещо в іншому, аніж традиційний, ракурсі, побачити ті юридично значущі елементи, з яких утворюється цей вид звільнення від відбування покарання. Процес умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого ст. 107 КК, на нашу думку, містить розвиток правовідносин через послідовну зміну наступних етапів:

1) етап відбування засудженим певної частини покарання, призначеного за вчинений у неповнолітньому віці злочин, під час якої він власною поведінкою повинен довести своє виправлення;

2) етап розгляду державними органами питання про умовно-дострокове звільнення від покарання і ухвалення рішення про звільнення особи від відбування тієї частини покарання, яка лишилася;

3) етап перевірки достовірності висновків про позитивний результат (виправлення засудженого), досягнутий під час виконання покарання шляхом зобов’язання звільненої особи не вчинити нового злочину протягом часу, який дорівнює тривалості невідбутої частини покарання.

Утримання засудженого від нового злочину забезпечується загрозою застосування тієї частини покарання, що лишилася невідбутою шляхом приєднання її повністю або частково до покарання, призначеного за новий злочин. Слід зазначити, що на цьому етапі дослідники проблем умовно-дострокового звільнення, як правило, зупиняються. Але, на нашу думку, в цьому процесі необхідно підкреслити існування ще однієї, завершальної стадії, якою є набрання звільненням від відбування покарання остаточного характеру. Ця стадія реалізується лише в той день, коли повинен був закінчитися термін відбування покарання, призначеного обвинувальним вироком суду, за умови, що достроково звільнений протягом цього часу не вчинив нового злочину. Лише в цей момент щодо засудженої особи насправді остаточно погашається (зникає, анулюється) можливість остаточного та повного виконання покарання як форми реалізації її кримінальної відповідальності, і вона справді, реально стає звільненою від відбування покарання. Згадаємо, до речі, що в деяких нормативно-правових актах минулих періодів сприятливе закінчення контрольного проміжку часу при умовно-достроковому звільненні прямо прирівнювалося до відбування покарання. Як зазначалося, тлумачення його як відбуття покарання можна побачити й у деяких науковців. Наприклад, Д.П. Водяников пише: „Тільки по закінченню певного строку, рівного невідбутій частині покарання, якщо умовно-достроково звільнений протягом зазначеного терміну не порушить умов звільнення, передбачених законом, покарання вважається відбутим" [2, с. 139]. Але, звичайно, в цьому випадку про повне відбуття покарання можна говорити лише умовно, як про певну юридичну фікцію, при якій неіснуюче (відбуття певної частини покарання) визнається існуючим (реально виконаним покаранням).

Як і будь-яка інша правозастосовна діяльність, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, яке здійснюється стосовно конкретного засудженого, потребує дослідження та оцінки крізь призму вимог законодавства (кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого) певних юридично значущих обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру. Лише у зв’язку з їх наявністю кримінально-правові відносини можуть трансформуватися, перетворюючись з правовідносин із приводу виконання покарання у правовідносини з приводу регулювання поведінки умовно-достроково звільненого й звільнення його від покарання, а згодом і остаточно припинитися. Сукупність таких ознак заздалегідь визначена законом, є постійною та стабільною. Тому, розглядаючи динамічний аспект умовно-дострокового звільнення від відбування покарання можна сказати, що це звільнення містить в собі певний юридичний склад – сукупність юридично значущих елементів, наявність яких визначає настання такої форми реалізації кримінального закону стосовно винного у вчиненні злочину, як дострокове й умовне звільнення його від покарання без повного відбуття останнього.

Слід зазначити, що аналіз регулятивних інститутів через призму юридичного складу нерідко використовується у кримінально-правових дослідженнях. Так, Т.Т. Дубінін на підставі аналізу підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності ввів до наукового обороту таке нове кримінально-правове поняття, як „склад звільнення від кримінальної відповідальності" [5]. Категорія „склад" широко використовується у спеціальній літературі у зв’язку із характеристикою дійового каяття [6; 118]. Юридичний склад умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, на нашу думку, включає упорядкований комплекс (сукупність) наступних юридично значущих елементів: суб’єкт умовно-дострокового звільнення, тобто особа, що підлягає йому; передумова умовно-дострокового звільнення як визначення того, від чого саме (яких видів покарань) засуджена особа може бути умовно-достроково звільнена; підстава умовно-дострокового звільнення як суттєві обставини, що виступають реальним, дійсним, справжнім приводом для здійснення цього виду звільнення від відбування покарання; умова умовно-дострокового звільнення як певні вимоги до поведінки достроково звільненої особи.

Будь-яка з таких обставин набуває значення у ракурсі, що висвітлюється, тобто може вважатися елементом юридичного складу умовно-дострокового звільнення від відбування покарання лише у випадку, коли фактично існують й інші його елементи, тобто у сукупності з ними. Наприклад, до постпенітенціарної поведінки умовно-достроково звільнених осіб законом висувається умова про не вчинення ним нового злочину протягом невідбутої частини покарання. Але, як вже зазначалося, вимога про не вчинення злочинів є, по суті, змістом одного з конституційних обов’язків громадян України. Ч. 1 ст. 68 Конституції України вимагає: „Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" [6]. У ролі юридично значущої обставини як елементу складу звільнення від відбування покарання (умови цього звільнення) цей обов’язок виступає лише в тому випадку, коли були наявні інші елементи зі складу цього звільнення (була передумова та підстава для умовно-дострокового звільнення, і воно було здійснене щодо відповідного суб’єкта). Лише в цьому випадку вчинення особою злочину окрім обов’язкового кримінального переслідування тягнутиме для неї несприятливий наслідок у межах інституту умовно-дострокового звільнення – скасування цього звільнення та повернення попередньо відкладеної частини покарання до реального виконання.

Оскільки умовно-дострокове звільнення від відбування покарання наповнюється практичним змістом лише за наявності особи, до якої воно може бути застосоване, то огляд його складу вважаємо доцільним розпочинати саме із характеристики суб’єкта, що може бути звільнений. Суб’єктом умовно-дострокового звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК є фізична, осудна особа, яка досягла передбаченого законом віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, засуджена обвинувальним вироком за вчинення до досягнення вісімнадцяти років злочину та відбуває покарання за нього. Для спеціального виду умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого ст. 107 КК таким суб’єктом може бути будь-яка особа незалежно від її віку під час відбування покарання, тобто як неповнолітні, так і повнолітні засуджені. Це беззаперечно випливає з тексту цієї статті, в якій ідеться про звільнення від відбування покарання за злочин, вчинений у неповнолітньому віці, а не про умовно-дострокове звільнення неповнолітнього (як зроблено у кримінальних законах деяких зарубіжних країн). На нашу думку, таке рішення законодавця, яке урівнює неповнолітніх та дорослих засуджених в праві на застосування спеціального виду дострокового звільнення від покарання не є цілком виваженим як з точки зору юридичної форми, так і змісту розглядуваної норми. Проти нього можна навести наступні аргументи.

По-перше, як було показано нами в попередньому розділі даної роботи, уже виходячи з назви розділу XV Загальної частини, правовідносини, що регулюються нормами, закріпленими в цьому розділі, повинні передбачати наявність особливого, специфічного суб’єкта – особи, на підставі офіційної оцінки віку якої держава визнає її неповнолітньою. Тому набуття людиною, яка вчинила злочин, повноліття означає, що у сенсі кримінально-правового регулювання вона виходить зі сфери приписів цього розділу. Розповсюдженою у вітчизняному та світовому праві (і до того ж – не лише в кримінальному) практикою стало встановлення привілеїв чи обмежень залежно від віку особи. В той же час, категорії людей, що відповідають віковим періодам людського життя, неодмінно змінюються, послідовно трансформуються. Особи послідовно переходять з однієї такої категорії в іншу, втрачаючи при цьому певні, встановлені для осіб даного віку, права і привілеї і позбавляючись відповідних обмежень у правах. Водночас індивіди набувають інших прав та привілеїв, підпадають під дію нових обмежень у правах, визначених для відповідної вікової категорії.

Психологи стверджують, що після завершення періоду статевої зрілості й до виповнення повноліття особа може суттєво змінитися [3, с. 147]. Очевидно, кримінальний закон повинен адекватно враховувати сутність цих змін. Тому, якщо саме вік став формальним критерієм, згідно з яким у кримінальному праві змінюється ставлення до особи, яка вчинила злочин, то й зміна віку, пов’язана з настанням наступного періоду життя особи як учасника суспільних відносин (повноліття) повинна означати зміну її правового статусу.

По-друге, критерії, через призму яких закон вимагає проводити оцінку ступеня виправлення кандидата на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК, описано таким чином, що дозволяє зробити висновки: у цій нормі мається на увазі пенітенціарна поведінка передусім неповнолітніх засуджених, оскільки „ставлення до навчання" як показник виправлення розраховано на засуджених, які не мають закінченої освіти або не мають її взагалі, що властиве передусім для неповнолітніх засуджених.

По-третє, передбачені у ст. 107 КК скорочені (порівняно із ст. 81 КК) розміри мінімальних строків необхідного фактично відбутого покарання також дозволяють вважати, що передбачено норму сформульовано передусім щодо неповнолітніх осіб. Адже, як зазначалося раніше, для отримання стійких та позитивних результатів у вигляді виправлення, неповнолітніх, як правило, достатньо менше часу піддавати каральному, виправному та виховному впливу у порівнянні з періодом, потрібним для ефективних змін особистості дорослої, уже сформованої (повнолітньої) особи.

По-четверте, зазначений стан речей суттєво ускладнює, навіть порушує внутрішню координацію та субординацію норм Загальної частини кримінального права, утворює непотрібну, вважаємо, конкуренцію між загальною (ст. 81 КК) та спеціальною (ст. 107 КК) нормами про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Слід відзначити, що питання конкуренції правових норм у науці кримінального права найчастіше розглядається стосовно приписів Особливої частини, стосовно потреб кваліфікації злочинів (роботи В.Н.Кудрявцева, М.Й. Коржанського, С.А. Тарарухіна та ін.). На думку О.К. Маріна, конкурувати між собою можуть лише норми Особливої частини, тобто охоронні, а регулятивні норми вступати в конкуренцію не можуть [1, с. 5]. Однак, з цього питання ми вважаємо за можливе розділити позицію російського науковця Л.В. Іногамової-Хегай, яка обґрунтовує можливість конкурування між собою регулятивних кримінально-правових норм, зокрема, й тих, що передбачають звільнення від покарання та його відбування. Вона відзначає, що норми про умовно-дострокове звільнення дорослих і про таке ж звільнення неповнолітніх перебувають між собою у співвідношенні загальної (за КК України такою є передбачена в ст. 81) та спеціальної (відповідно, ст. 107 КК України). Згідно з міркуваннями Л.В. Іногамової-Хегай, спеціальна норма про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання застосовується на більш пільгових умовах, аніж загальна, оскільки терміни покарання, які слід відбути, законом у ній суттєво зменшено. Відповідно, у випадках конкуренції підлягає застосуванню норма про умовно-дострокове звільнення за злочин, вчинений у неповнолітньому віці [7].

Таким чином, застосування розглядуваної норми можливе не лише до неповнолітніх засуджених, але й до тих осіб, які вже досить давно вийшли за цю вікову межу. Наприклад, якщо у сімнадцять років особа вчинила особливо тяжкий злочин, то засудженою за цей злочин вона може бути, скажімо, коли їй виповниться двадцять п’ять, двадцять шість, або навіть двадцять сім років, тобто будучи вже цілком дорослою людиною (адже строк давності за цей злочин становитиме десять років – п. 4 ч. 2 ст. 106 КК). Отже, норма про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в частині особливостей умовно-дострокового звільнення розповсюджується вже на цілком дорослого суб’єкта. Виникає питання, чи насправді у подібних випадках ст. 107 КК може бути віднесено до інституту особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх? З цим інститутом її пов’язує період часу, в якому виникла підстава кримінальної відповідальності, тобто та обставина, що склад злочину в суспільно небезпечних діяннях особи мав місце тоді, коли вона була неповнолітньою (або, якщо час її народження визначався за допомогою експертизи – коли вона вважалася такою, що не досягла 18-ти років). Звернемо увагу, що розділ XV Загальної частини КК має назву „Особливості кримінальної відповідальності й покарання неповнолітніх". Визнаючи, що кримінальна відповідальність є фактичним обмеження прав і свобод злочинця за вироком суду, вимушеним зазнаванням особою, що вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави [5, с. 22], а також погоджуючись, що вона розпочинається з моменту набуття чинності обвинувальним вироком суду, слід визнати: якщо обвинувальний вирок набуває чинності щодо особи, яка не досягла на цей момент 18-ти років, насправді можна говорити, що вона настала стосовно неповнолітнього. У жодному іншому випадку (у т.ч. коли за злочин, вчинений нею в неповнолітньому віці, засуджується вже доросла особа) не можна говорити про кримінальну відповідальність неповнолітніх. У цьому зв’язку залишається відкритим питання, стосовно того, чим обґрунтовуються пільгові положення ст. 107 КК у тих випадках, коли вона застосовується до повнолітніх засуджених? Певної логічної та обґрунтованої відповіді на це запитання немає. На нашу думку, враховуючи наведене вище, необхідне рішення, що узгодить положення ст. 107 КК із принциповими положеннями та особливостями відповідальності саме неповнолітніх у кримінальному праві. Таким рішенням на законодавчому рівні може стати зміна змісту норми таким чином, щоб можливість її застосування залишалася виключно до осіб, засуджених у віці до вісімнадцяти років.

Говорячи про суб’єктів умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх слід звернути увагу, що позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2. ст. 102 КК). У цьому зв’язку до числа суб’єктів умовно-дострокового звільнення згідно зі ст. 107 КК включаються:

а). особи, засуджені за вчинений у віці до 18-ти років вперше злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий;

б). особи, засуджені за сукупністю злочинів будь-якої тяжкості, або за повторний злочин, у т. ч. й невеликої тяжкості, вчинених у віці до 18-ти років.

Характеризуючи передумову умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх вважаємо, що такою передумовою є засудження особи до певного виду покарання. Порівняння ст. 81 та ст. 107 КК дозволяє побачити, що у випадках відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років зміст цієї передумови суттєво звужено. Передумовою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання за загальною нормою (ст. 81 КК) є відбування засудженим одного з таких основних покарань: виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Таким чином, у дану передумову включено п’ять видів основних покарань. Згідно ж зі ст. 107 КК, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване до осіб, які відбувають покарання у виді лише позбавлення волі. Таким чином, на нашу думку, обмежено законні права засуджених за злочини, вчинені у неповнолітньому віці. Можна відзначити два аспекти зазначеної проблеми. Перший стосується випадків, коли суб’єктом умовно-дострокового звільнення є неповнолітній: умовно-достроково звільнити його від відбування покарання можна лише тоді, коли його засуджено до позбавлення волі. І, якщо відсутності серед передумови цього виду звільнення таких покарань, як службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та обмеження волі можна дати цілком логічне пояснення (адже за чинним кримінальним законодавством України ці види покарань можуть призначатися лише повнолітнім), то виключення з її змісту покарання у виді виправних робіт не видається настільки обґрунтованим.

Власне, ця проблема є похідною від іншої, яка також стосується кримінально-правових аспектів відповідальності неповнолітніх. Як відзначалося у попередньому розділі, український законодавець сконструював систему покарань щодо неповнолітніх „за остаточним принципом": із генеральної, основної системи покарань (побудованої у ст. 51 КК) виключив покарання, які, враховуючи певні (фактичні, юридичні чи моральні) перепони не можуть бути застосовувані до неповнолітніх злочинців. Однак, стосовно створеної таким чином щодо неповнолітніх „усіченої" система покарань фахівці цілком справедливо критично зазначають: стан речей, який склався, є таким, що найбільш розповсюдженим щодо даної категорії засуджених видом основного покарання, яке призначається до реального відбування, стало позбавлення волі. Це підтверджується й оприлюдненою статистикою судової практики. Наприклад, за даними Верховного України, у 2002 році 67,2% від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК, до позбавлення волі було засуджено 4569 неповнолітніх, або 22,7%. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко: арешт призначено 98 неповнолітнім, виправні роботи – 48, громадські роботи – 81, штраф – 307 [4, с. 25]. І, хоч відсоток засуджених до виправних робіт є справді відносно невисоким, але можна стверджувати, що кожен з цих засуджених обмежений у праві на умовно-дострокове звільнення на підставах, передбачених ст. 107 КК. Це, на нашу думку, порушує один з головних принципів кримінального права – рівність осіб перед кримінальним законом. „Усічений" вид передумови умовно-дострокового звільнення щодо неповнолітніх у перспективі здатен ще більш негативно відбитися на практичному здійсненні цього заходу [5, с. 23-24].

Як вважають фахівці з кримінального та кримінально-виконавчого права, покарання, не пов’язані з позбавленням волі, поступово витіснятимуть ті, що пов’язані з ізоляцією від суспільства [2]. Стандартні мінімальні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним ув’язненням від 14 грудня 1990 р., ухвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 ("Токійські правила"), низка важливих міжнародно-правових документів розроблений в рамках Ради Європи (зокрема, рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R(92) 16 від 19 жовтня 1992 р. "Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів") та деякі інші концептуальні кримінально-правові документи міжнародного рівня недвозначно орієнтують сучасні держави на розширення практики застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Таким чином, якщо прогнози науковців та міжнародні рекомендації виправдаються, то потреба у достроковому звільненні неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, також об’єктивно зростатиме, що вимагатиме внесення відповідних змін до розглядуваного інституту.

Зазначимо, що ст. 81 КК передбачає можливість умовно-дострокового звільнення не лише від основного, але й від додаткового покарання. Однак, ст. 107 КК можливості звільнення від додаткового покарання вже не передбачає. У зв’язку із цим Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови про умовно-дострокове звільнення окремо підкреслює: „Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) такі особи звільненню не підлягають". При цьому кримінальний закон передбачає можливості призначення неповнолітньому засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Засудженого за злочин, вчинений у повнолітньому віці, може бути достроково звільнено від цього виду покарання, а от якщо вирок винесено неповнолітньому – він позбавлений такого права. Таким чином, тут вбачається порушення принципу рівності громадян перед законом.

На нашу думку, наявність у ролі передумови умовно-дострокового звільнення від відбування покарання лише покарання у виді позбавлення волі служить одним з аргументів на підтвердження соціальної обумовленості цього виду звільнення в першу чергу стосовно неповнолітніх засуджених. Річ не лише у тім, що позбавлення волі на певний строк є найсуворішим видом покарання з тих, що можуть застосовуватись до засуджених неповнолітніх, але й у тому, що, хоча цей вид покарання відомий давно, та можливості його у досягненні соціально позитивних наслідків досить обмежені. Більше того, дослідженнями формування неповнолітніх в умовах соціальної ізоляції (а саме це властиве перебуванню засудженого неповнолітнього у виховній колонії) відзначається, що вони швидше сприймають закони злочинного світу, аніж дорослі. Тому чим молодшою за віком є особа, засуджена до позбавлення волі, тим більша ймовірність того, що вона знову вчинить новий злочин, і тим менший проміжок часу проходить між звільненням та новим злочином [3, с. 145]. З іншого боку покарання, особливо якщо воно пов’язане з позбавленням чи обмеженням волі, зумовлює зміну особою місця проживання, навчання, роботи, помітно послаблює усталені соціально корисні зв’язки засуджених. Соціальні ролі засуджених як членів родини суттєво обмежені чи не виконуються взагалі, а виконання соціальних ролей членів навчального чи трудового колективу суттєво відрізняється від реалізації цих же ролей вільними громадянами [1, с. 6].

Необхідно погодитись, що успішна соціалізація неможлива в умовах ізоляції від суспільства, а основне завдання соціалізації – забезпечення нормального функціонування особи у суспільстві. Ізоляція особистості гальмує соціалізацію. У місцях позбавлення волі засуджені володіють мінімальним набором прав та свобод, які необхідні для задоволення їх життєво важливих потреб, не кажучи вже про практично істотну обмежену можливість для саморозвитку. При цьому важливо пам'ятати, що наявність у неповнолітніх якомога ширших прав та свобод, є необхідною умовою для їх нормального розвитку, а тому їх позбавлення може суттєво вплинути на нормальний розвиток [1, с. 144-145]. З огляду на зазначені обставини, важливими є висновки авторів комплексної монографії „Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній": „Неповнолітні правопорушники, які потрапили до ув’язнення неусвідомлено, – це найуразливіша категорія, яка найбільше потребує реабілітації. Треба констатувати, що вони ще зберегли себе як особистості й ще не втрачені для суспільства. Для неповнолітніх вихід на свободу є кризовою ситуацією, тому що колишні друзі сторонитимуться їх, на роботу й на навчання влаштуватися буде дуже важко. Адже, по суті, у колонії в людей немає можливостей для вияву активності й самореалізації. Головне в місцях позбавлення свободи – це не порушувати вимоги режиму. Але молодій людині необхідно самоутверджуватися й розкривати себе. Це дуже серйозна проблема, тому що основні параметри зрілої особистості, які зазвичай закладаються в молодому віці, у цих місцях гальмуються, тому часто саме через це молоді люди намагаються самоствердитися у злочинному світі" [3, с. 4-5]. Сутність особистості визначається характером її соціалізації, причому стадії формування особистості відповідають етапам соціалізації, якими є: первинна соціалізація (соціалізація дитини), маргінальна (проміжна соціалізація підлітка) та усталена, концептуальна, цілісна (соціалізація у юнацькому періоді, у період переходу від юності до зрілості – від 17-18 до 23-25 років) [6, с. 45]. Таким чином, дострокове звільнення від відбування покарання може розглядатися як важливий адаптуючий чинник, що здатний запобігти соціальній та правовій дезадаптації, стигматизації неповнолітньої та молодої особи, які стають небезпечними, криміногенними факторами.

Міжгалузева юридична природа розглядуваного інституту дозволяє побачити, що передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання має не лише матеріально-правовий, але й процесуальний аспект. У процесуальному смислі передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання – це наявність спільного подання до суду за місцем відбуття покарання засудженим органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх (ст. 407 КПК України). Передбачаючи таким чином участь у розгляді питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання державних органів (суд, адміністрації кримінально-виконавчих або спеціальних виховних установ) й громадського інституту, законодавець, на нашу думку, повинен був належним чином забезпечити й можливість належного обґрунтування відповідного рішення та здійснення контролю за ним. Так, не виключені випадки, коли в органу, що відає відбуванням покарання й у служби у справах неповнолітніх чи в спостережної комісії створюється різне уявлення про можливість умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого (наприклад, спостережна комісія доходить висновку, що адміністрація виховної колонії не направляє до суду матеріали про умовно-дострокове звільнення засудженого, оскільки невірно оцінює його поведінку). Очевидно, в подібних випадках розбіжності в оцінці певної особи різними суб’єктами, від яких залежить процесуальна передумова для дострокового звільнення від покарання можуть обмежити засудженого у його законному праві на таке звільнення. У зв’язку із цим вважаємо, що не втратила актуальності думка В. Клочкова, згідно із якою закон повинен надавати можливість у випадку розбіжностей у оцінці поведінки засудженого та його особистості здійснювати подання лише одним з двох зазначених сьогодні у ст. 407 КПК органів. При цьому в таких випадках суд повинен розглянути думку з цього приводу й іншого органу, який не згодний із можливістю умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого [9, с. 21-22].

Також слід зазначити, що у нормах кримінально-виконавчого законодавства, які визначають порядок дострокового звільнення від відбування покарання, є посилання лише на ст. 81 КК (загальну норму про умовно-дострокове звільнення), однак відсутня вказівка на спеціальну норму матеріального права – ст. 107 КК. Так, в ч. 3 ст. 154 КВК визначено: стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статті 81 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Таким чином, залишається неврегульованим питання про законний порядок та процедуру умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх засуджених та засуджених за вчинені у неповнолітньому віці злочини. Тому, для узгодження положень кримінального та кримінально-виконавчого законодавства вважаємо доцільним внести доповнення у ч. 3 ст. 154 КВК: замість слів „відповідно до ст. 81" зазначити „відповідно до статей 81 або 107 КК". Така зміна дозволить зробити більш завершеним, оптимізувати процес правового регулювання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, в т.ч. неповнолітніх.

Зазначимо, що ВТК України 1970 року детально регламентував зміст та процедуру подання засудженого до умовно-дострокового звільнення від покарання. Статтею 110 цього кодексу вимагалося, щоб у поданні містилися дані, які характеризують поведінку засудженого, його ставлення до праці та навчання за весь час відбування покарання, а також щоб одночасно з поданням до суду направлялася особиста справа засудженого. Чинний КВК подібних детальних положень не містить. На нашу думку, це слід визнати пробілом, недоліком у правовому регулюванні умовно-дострокового звільнення. Новітнє кримінально-виконавче законодавство країн „близького зарубіжжя" відповідні положення зберегло. Наприклад, у ч. 3 ст. 169 КВК Казахстану зазначено: у поданні про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання повинні міститися відомості, які характеризують особистість засудженого, а також його поведінку, ставлення до праці й навчання за весь час відбування покарання [8]. Слід звернути увагу, що у п. 13 чинної постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26.04.2002 р. „Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" міститься посилання на ст. 110 ВТК 1970 р.: зазначено, що матеріали про умовно-дострокове звільнення, які подають органи, що відають виконанням покарання, мають відповідати вимогам, передбаченим ст. 110 ВТК України. Коли ці вимоги не виконано (характеристика не відображає процесу виправлення засудженого або стосується не всього періоду відбування ним покарання, немає даних про попередні судимості та відшкодування матеріальних збитків, не подано витяг із рішення спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх тощо) і заповнити ці прогалини в судовому засіданні неможливо, суддя на стадії підготовки справи до розгляду повертає матеріали для відповідного оформлення, а коли недоліки виявлено в судовому засіданні, – ухвалює відповідну постанову, в якій зазначає підстави для повернення матеріалів [6]. Очевидно, що посилання на скасований вже закон позбавляє згадане роз’яснення значення обов’язкового до виконання, у зв’язку із чим Верховному суду доцільно внести до даної постанови відповідні зміни.

Щодо підстав розглядуваного виду звільнення зауважимо передусім, що одні й ті самі обставини, які мають суттєве, визначальне значення для здійснення умовно-дострокового звільнення, в спеціальній літературі іменують то його „підставами", то його „умовами". Так, деякі автори називають єдиною підставою умовно-дострокового звільнення від покарання виправлення засудженого [8, с. 45-47]. На думку інших дослідників, підставами умовно-дострокового звільнення є дві обставини: виправлення засудженого (матеріальна підстава) та фактичне відбуття ним певної частини покарання (формальна або формалізована) підстава [8, с. 9]. В інших випадках фактичне виправлення засудженого та відбуття ним певної частини покарання, винесеного обвинувальним вироком суду, називають вже умовами умовно-дострокового звільнення [7, с. 139]. Вважаємо, що термінологічна точність є обов’язковою вимогою для будь-якого дослідження. Різниця між цими поняттями є суттєвою. Хоч поняття "підстава" має багато значень, але як правило, воно означає якісь вихідні, головні положення. У довідковій літературі його визначення пов’язане із чимось головним, на якому базується, основується що-небудь, передумовою існування якогось явища або системи явищ, достатньою та (або) необхідною умовою для чогось [4].

Досить розповсюдженою є позиція, згідно якої підстава умовно-дострокового звільнення розглядається як виправлення засудженого або, як варіант, – виправлення засудженого та відбуття ним певного терміну покарання. Однак, якщо визнавати у ролі підстави звільнення від відбування покарання неповнолітнього його повне й остаточне виправлення, є не зовсім зрозумілим, чому таке звільнення є умовним, а не остаточним, навіщо у такому випадку установлювати щодо звільненої особи своєрідного іспитового строку (невідбутої частини покарання)? Оскільки умовно-дострокове звільнення належить до заходів кримінально-правового впливу, пов’язаних з реалізацією кримінальної відповідальності, слід визнати, що така відповідальність передбачається стосовно особи, яка вже виправилася. Такий висновок суперечить принципу доцільності кримінально-правової репресії. У зв’язку із цим не зовсім послідовною виглядає позиція, згідно якої підставою застосування умовно-дострокового звільнення до неповнолітніх має бути лише закінчений процес виправлення підлітка в умовах пенітенціарної установи [3, с. 366].

Не можна погодитися з Д.А. Щербою, що підставою умовно-дострокового звільнення є низька суспільна небезпечність особи або її відсутність [5, с. 42-44], оскільки, на нашу думку, суспільна небезпечність особи може розглядатися лише у зв’язку із вчиненим нею злочином (тобто є явищем ретроспективним), а не в тому, що особа може вчинити злочин у майбутньому.

Іноді висловлюється думка, що у ролі підстави умовно-дострокового звільнення від відбування покарання виступає така обставина, як „доведеність виправлення засудженого" або „переконання суду у виправленні засудженого" [1, с. 448]. Безперечно, зважаючи на те, що згідно з законом умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК є факультативним (його здійснення – право, але не обов’язок суду), слід визнати, що для його застосування має важливе значення, чи доходить суд висновку про виправлення засудженого достроково, без повного відбування тим призначеного йому покарання. Отже, в цьому випадку закон залишає можливості для судового розгляду: ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання чи відмовити у ньому. Не секрет, що при цьому правозастосовець ґрунтується не лише на вимогах закону, але й на власному професійному, громадянському та людському досвідові, на моральних переконаннях.

Однак, як саме має виглядати процес ухвалення рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітнього на підставі загальнолюдських цінностей, правосвідомості та власної совісті правозастосовця (судді)? Ці категорії, при всій їх важливості, мають все ж досить невизначений характер, і якщо б, скажімо, суд спробував би вирішити кримінальну справу з позицій загальносуспільних цінностей, зіставив би її з власною совістю та суспільною правосвідомістю, то він би опинився в досить важкому становищі. Слушно відзначивши таку обставину, А.Ф. Міцкевич вважає, що в більшості випадків, коли необхідно ухвалювати рішення на свій розсуд, правозастосовець звертається до „рятівного стереотипу поведінки, який називається в цій сфері судовою практикою" [4, с. 320-321]. Справді, формалізм є явищем шкідливим та небезпечним в цілому для права, а особливо – для права кримінального. Є багато прикладів тому, як формальне, без урахування особливостей вчиненого діяння, ставлення законодавця або правозастосовця до конструювання чи застосування кримінально-правових норм, тягне суттєві порушення прав та законних інтересів громадян, держави та суспільства, знижує ефективність досягнення цілей кримінального права. Тому в кримінальному законодавстві сьогодні створено й функціонує чимало інститутів, які дозволяють долати можливі негативні наслідки застосування формальних приписів. У цьому проявляється така властивість права, як його гнучкість, тобто можливість приймати рішення із врахуванням конкретних обставин певної ситуації (наприклад, можливість призначити покарання більш м’яке, аніж передбачено законом, достроково зняти судимість, звільнити від кримінальної відповідальності тощо) [12, с. 23]. Велике значення в цьому має судова практика у виді рішень з аналогічних чи подібних питань, ухвалюваних раніше. Вона пропонує варіанти рішень, перевірених контролюючими інстанціями та (принаймні, з формальної точки зору), захищених від помилки, відбиває професійну правосвідомість суддів, має в основі певний елемент узагальнення [11, с. 321]. Досвід попередників має велике значення у будь-якому напрямку соціальної практики. Пізнання істини завжди ґрунтується на цьому досвіді [8, с. 454]. Не маючи заперечень проти того, що судова практика справді має важливе значення в рішеннях по застосуванню норм кримінального права, визначимо, що завдання правової науки полягає, зокрема, і в тому, щоб створити та запропонувати правозастосовцям такі обґрунтовані рекомендації, які б дозволяли діяти без ризику перетворити розсуд на суб’єктивізм, а суб’єктивізм – у порушення прав особи, щодо якої вирішується те чи інше питання або законних інтересів держави та суспільства.

Стосовно ж предмету нашого дослідження відзначимо, що переконання суду у виправленні особи не може виступати підставою звільнення від покарання. Сам по собі цей критерій є досить розпливчатим, що дозволяє органам, які використовують норми КК, відносно довільно тлумачити формулу "довів своє виправлення". Це може привести до розбіжностей у практиці застосування норми про умовно-дострокове звільнення, чи заподіюється збиток правильному здійсненню кримінальної політики [7, с. 60]. Воно лише відображає результат суб’єктивного сприйняття судом певних об’єктивних обставин, які й повинні вважатися такою підставою. Тому правий В.В. Скибицький справедливо зазначаючи, що підставами звільнення мають бути обставини об’єктивної дійсності, а не чиїсь суб’єктивні висновки. „...Переконання органу, який застосовує звільнення, – суб’єктивний фактор, а підстави повинні існувати об’єктивно. Тим більш що, розуміючи так підстави, ми відриваємо їх від особи і вчиненого суспільно небезпечного діяння, у силу чого затушовуються ті фактори, які грають основну роль у визначенні підстав і оцінці обставин вчиненого діяння. Переконання повинне основуватися на об’єктивно існуючих факторах, які відносяться до особистості того, хто вчинив діяння", – зазначає науковець [10, с. 49].

Досить логічними виглядають міркування Л. Іногамової-Хегай та Е. Казаряна, які пишуть, що підставою умовно-дострокового звільнення є певний ступінь виправлення засудженого, який дозволяє прогнозувати його правослухняну поведінку та остаточне виправлення без реального відбуття покарання [3, с. 28-29]. Автори безумовно праві, стверджуючи, що прогноз правослухняної поведінки засудженого займає важливе місце у структурі підстави умовно-дострокового звільнення. Однак, зазначені автори переводять підставу розглядуваного звільнення у суб’єктивну площину: вони не враховують, що здійснення умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх хоча й справді ґрунтується на припущенні правозастосовця про суттєвий ступінь виправлення засудженого та його сприятливому прогнозі про позитивну, законослухняну поведінку після звільнення, але остаточному звільненню підлягає лише той, хто виправився. Звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК стає остаточним лише тоді, якщо звільненим не вчинено нового злочину протягом певного, контрольного періоду часу, який є за своєю природою іспитовим терміном. На нашу думку, ця обставина також належить до змісту підстав умовно-дострокового звільнення і, з точки зору механізму його здійснення є не менш важливою, аніж фактично відбута ним частина призначеного за злочин покарання та поведінка засудженого під час відбування покарання. Власне, говорячи про етапи розвитку правовідносин в процесі умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, які було названо в цьому підрозділі дещо раніше, слід визнати, що на другому з названих етапів хоча й відбувається фактичне звільнення особи від відбування покарання, але юридично – це ще не звільнення як таке, а лише тимчасове припинення його відбування. Це припинення стає остаточним звільненням від покарання лише в разі позитивного закінчення певного контрольного (іспитового) терміну. Сказане дозволяє зробити висновок, що підставою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітнього слід визнати його повне виправлення, яке підтверджене посткримінальною пенітенціарною поведінкою засудженого та успішним (позитивним) проходженням ним певного контрольного часу після цього звільнення. Саме зазначені обставини свідчать про досягнення покаранням мети виправлення засудженого, а також вирішують завдання спеціального запобігання вчиненню нових злочинів [4, с. 3-8].


Література

достроковий звільнення неповнолітній засуджений

1. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні : монографія / В.М. Бурдін. — К. : Атіка, 2004. — 240 с.

2. Васильев А.О доказательствах исправления осужденных к лишению свободы / А.О. Васильев // Правоведение. — 1969. — № 6. — С. 127—130.

3. Васильев А. Оценка судом доказательств исправления осужденного / А. Васильев // Советская юстиция. — 1969. — № 9. — С. 16

4. Гуляев А. Чистосердечное раскаяние лица, совершившего преступление / А. Гуляев // Советская юстиция. — 1991. — №13. — С. 6.

5. Гуськов В.И. Социально-правовые вопросы профилактики рецидивной преступности среди освобожденных от наказания : учеб. пособ. / В.И. Гуськов ; под редакцией И.В.Шмарова ; — Рязань: Рязанская ВШ МВД СССР, 1975.— 174 с.

6. Дащенко О.В. Аспект умовно-дострокового звільнення від випробування покарання неповнолітніх у кримінальному праві України / О.В. Дащенко // Від громадянського суспільства – до правової держави : ІІ міжнар. наук.-практ. конф., 25 квітня 2007 р., Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. — С. 350—355.

7. Ефимов М.А. Условно-досрочное и досрочное освобождение от лишения свободы и практика его применения / М.А. Ефимов // Правоведение. — 1961. — №1. — С. 83—93.

8. Житний О.О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям: монографія / О.О. Житний. — Х. : Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. — 152 с.

9. Загородников Н.И. О пределах уголовной ответственности / Н. И. Загородников // Советское государство и право. — 1967. — № 7. — С. 39.

10. Закалюк А.П. Разработка методик индивидуального криминологического прогнозирования / А.П. Закалюк // Криминология и уголовная политика / Институт государства и права АН СССР. — М. : ИГПАН, 1985. — С. 135—138.

11. Іванов В.М. Соціально-психологічні аспекти переходу від системи виконання покарань до пенітенціарної системи / В.М. Іванов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К. : Видавництво Київського інституту внутрішніх справ, 1997. — № 1 (2). — С. 128—132.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Все материалы в разделе "Государство и право"