регистрация / вход

Історичні й соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань

Позбавлення волі как наріжний камінь сучасної системи кримінальних покарань у будь-якій країні. Визначення можливих альтернатив даному типу покарань, їх розгляд в широкому а вузькому значенні. Причини та показники неефективності позбавлення волі.

Позбавлення волі залишається наріжним каменем сучасної системи кримінальних покарань у будь-якій країні. Протягом достатньо тривалого часу суспільством ведуться активні пошуки нових видів покарання, не пов’язаних з позбавленням волі, а також шляхів пом’якшення правового становища засуджених. Йдеться про так звані альтернативні позбавленню волі види покарання, або ж про не тюремні, не в'язничні санкції.

Коли обговорюються питання про альтернативи позбавленню волі, то, на перший погляд, може здатися, що їх розуміння не викликає труднощів і тому немає необхідності звертатися до понятійного апарату, зокрема, визначення самого поняття «альтернатива». Проте проблема набагато складніша, оскільки категорія «альтернатива позбавленню волі» може використовуватися, принаймні, у двох значеннях і мати вузьке й широке трактування.

По-перше, альтернативи – це покарання, що містяться в санкції кримінально-правової норми й можуть бути застосовані замість позбавлення волі. Тобто за окремі злочини санкцією кримінально-правової норми передбачається низка різноманітних покарань, наприклад, штраф, виправні чи громадські роботи, позбавлення волі. І суд може призначити будь-яке з них. При цьому, зрозуміло, що громадські чи виправні роботи є альтернативою позбавленню волі. Отже, до альтернатив у широкому значенні слова можна віднести всі види відповідної реакції на діяння, заборонені кримінальним законом і не пов’язані з позбавленням волі.

По-друге, альтернативи позбавленню волі – це обмежене коло покарань, яке передбачає залишення в засудженого якомога більшого обсягу його прав і свобод, а головне – відсутність ізоляції від суспільства. Йдеться про альтернативи позбавленню волі у вузькому сенсі слова. Разом із тим, ураховуючи різноманітність і безліч модифікацій альтернативних видів покарань, відомих світовій практиці, визначити конкретний перелік цих покарань достатньо складно. У такому разі треба йти шляхом виключення певних видів покарань, стосовно яких цілком очевидно, що вони не є альтернативами позбавленню волі, а за своєю природою і за багатьма параметрами та рисами вони є близькими саме до позбавлення волі. Виходячи з цього, до видів покарань, не альтернативних позбавленню волі, за українським кримінальним законодавством слід віднести арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців.

Пошуки відповідних альтернатив викликали необхідність проведення значної кількості досліджень і прийняття багатьох правових документів щодо цього питання як на рівні окремих держав, так й на міжнародному рівні. Так, Резолюцією №76 (10) «Про деякі міри покарання, альтернативні позбавленню волі», прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 9 березня 1976 р., рекомендовано країнам-учасницям проаналізувати своє законодавство з метою усунення юридичних перешкод упровадженню мір покарання, альтернативних ув’язненню, посилити зусилля для розвитку існуючих альтернатив, надавати необхідні ресурси в розпорядження відомств, відповідальних за виконання таких видів покарань, максимально забезпечувати їх ефективне використання. У розвиток цієї проблеми в 1980 р. УІ Конгрес ООН з попередження злочинності й поводження зі злочинцями прийняв резолюцію №8, у якій рекомендовано країнам-членам ООН розширити застосування альтернативних тюремному ув’язненню санкцій і провадити подальший інтенсивний пошук ефективних альтернатив. Наступні Конгреси ООН (1985 р., 1990 р.) також рекомендували продовжити дослідження використання не тюремних санкцій, місця, ролі та практики їх застосування з позицій реформування кримінальної політики тих чи інших країн, з урахуванням політичних, соціально-економічних, правових та організаційних умов останніх. Рішення, ухвалені міжнародною спільнотою, дослідження, проведені у сфері кримінального права, дозволили на черговому ІХ Конгресі ООН (1995 р.) зробити порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику в’язничних і нев’язничних санкцій, наслідків застосування альтернативних позбавленню волі покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув’язнених, а також проявів рецидивізму, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив практику поширення в багатьох країнах світу таких санкцій, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, апробація, соціальна опіка (або нагляд) та інших, пов’язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, застосування яких протягом двох десятиріч довело їх високу запобіжну ефективність.

Як зазначає В.Т. Маляренко, сам факт соціальної неефективності покарання досить показний і змушує шукати шляхи його вдосконалення. Для держави не повинно бути байдужим те, що її громадяни, опинившись у місцях позбавлення волі, отримують необмежені можливості для десоціалізації, криміналізації, обміну злочинним досвідом, набуття інфекційних хвороб тощо.

Аналіз проблематики призначення й виконання покарань в Україні свідчить, що протягом декількох останніх десятиліть проведено багато наукових досліджень, присвячених саме проблемам покарань у виді позбавлення волі, серед яких слід відмітити праці О. Поваляєва, Г.О. Радова, В.І. Селіверстова, М.О. Стручкова, А.Х. Степанюка, Л.В. Яковлевої та ін. [49, 111, 119, 120, 130, 142, 146, 171]. Проте вивченню природи альтернативних видів покарань, їх призначення й виконання тільки останнім часом стала приділятися серйозна увага. Характерною рисою сучасної політики Української держави у сфері виконання покарань є прагнення до скорочення чисельності осіб, засуджених за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Як підкреслює О.В. Беца, за роки незалежності в Україні було засуджено за кримінальні діяння близько 2 млн. 300 тис. чол., із яких понад 800 тис. – до позбавлення волі. У 2002 р. у місцях позбавлення волі утримувалося понад 234 тис. осіб; у 2005 р. – понад 192 тис. осіб. За даними Міжнародного центру тюремних досліджень станом на 1 січня 2004 р. за числом ув’язнених на 100 тис. населення Україна посідає шосте місце у світі. Її випереджають лише США, Російська Федерація, Білорусь, Казахстан та Туркменістан. На початок 2005 р. в Україні цей показник засуджених становив 413 осіб на 100 тис. населення. Одна з найгостріших проблем в Україні – переповненість виправних колоній та слідчих ізоляторів. У зв'язку з цим слід погодитися із справедливим зауваженням П. Посмакова, що, пропускаючи через виправні колонії значну частину населення країни, ми якісно погіршуємо своє суспільство. Разом із тим громадськість ще недостатньо проінформована про переваги для суспільства застосування кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі.

Не зважаючи на вживані зусилля й періодичні амністії, чисельність засуджених залишається і досі значною. Так, на 1 січня 2005 р. у 32 діючих слідчих ізоляторах утримуються 38,7 тис. обвинувачених, в арештних домах – 357 осіб, у 134 кримінально-виконавчих установах закритого й відкритого типів – майже 149,6 тис. засуджених (із них – 9,3 тис. жінок), у 11 виховних колоніях – майже 3,2 тис. неповнолітніх, у 20 виправних центрах – 3,6 тис. осіб, засуджених до обмеження волі, та у 2-х лікувально-трудових профілакторіях – 478 осіб, а засуджених до довічного позбавлення волі нараховується 1245 осіб. Переповненість установ виконання покарання не дозволяє належним чином провадити роботу, пов’язану з реабілітацією засуджених і підготовкою їх до життя на волі, тому що в нинішніх умовах важко забезпечити їх роботою, організувати курси професійного та повноцінного загальноосвітнього навчання тощо. У результаті зростає ймовірність, що після звільнення вони знову стануть на шлях порушення закону, отже, повернуться у місця позбавлення волі. Як свідчить практика, люди, які протягом тривалого часу були ізольовані від суспільства, втрачають зв'язки зі своїми родинами і друзями, їхні соціальні контакти руйнуються, родини розпадаються. Серед психологів поширена думка, що після 6–8-ми років знаходження людини в ізоляції від суспільства в її психіці відбуваються (незворотні) процеси, що фактично призводить до неможливості її повернення до нормального життя.

Скорочення чисельності таких осіб і більш широке застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, викликано низкою факторів (передумов), серед яких перш за все слід звернути увагу на їх історичні й соціально-економічні аспекти. Історичні аспекти у процесі формування нового бачення пріоритетів у системі кримінальних покарань, а значить і кримінально-виконавчої системи України, полягають у тому, що інтеграція України до європейського співтовариства зумовила необхідність перегляду кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, його приведення до відповідних світових стандартів нормотворчої і правозастосовної практики. Зрозуміло, що вказаний процес, як частина більш масштабного формування сучасної законодавчої бази України, торкнувся й багатьох інститутів кримінального та кримінально-виконавчого права. Крім того, одним з напрямків реформи системи, яка розпочалася з прийняттям у 1991 році постанови КМ України «Про основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи в Україні», є створення законодавчої бази, що відповідала б вимогам міжнародного співтовариства і була співвіднесена зі змінами, які відбулися в українському законодавстві. До речі, як зазначав В.А. Льовочкін, усі зміни, прийняті Верховною Радою України в сфері кримінально-виконавчої системи, спрямовані на гуманізацію і демократизацію покарань. У цьому зв'язку виникає необхідність імплементування низки положень міжнародно-правових актів, відомих міжнародних стандартів, що були апробовані у багатьох країнах, які дали певний позитивний результат. Використання норм міжнародного права повинно спиратися на інші не менш важливі правостворюючі фактори: національні традиції, правову психологію населення, історичний досвід боротьби зі злочинністю, накопичений тією чи іншою країною. Частиною останнього є застосування кримінально-правових заходів впливу, пов’язаних із залученням засуджених до праці.

За останні 30 років у світі збільшилася кількість країн, які ввели до своїх правових систем альтернативи тюремному ув’язненню. Зрештою, покарання, не пов’язані з ізоляцією від суспільства, широко застосовуються у всьому світі. Вони довели свою достатньо високу ефективність, й набули вагомого профілактичного значення. Але на пострадянському просторі судові органи виявляють певну «обережність» у застосуванні альтернативних покарань, що обумовлюється певними причинами. З одного боку, це пояснюється тим, що недостатньо розроблено механізм застосування одних видів покарань (наприклад громадських робіт), або ж переосмислюється зміст, місце й ефективність інших (приміром виправних робіт), а з іншого – слід пам’ятати, що деякі з альтернативних покарань пов’язані з працею засуджених, ідея використання якої, за справедливим зауваженням І.В. Шмарова, значною мірою дискредитувала себе.

Тут треба дещо пояснити. Історія вітчизняного кримінального покарання знає достатньо широкий діапазон покарань, альтернативних позбавленню волі, які у різні часи застосовувалися як спосіб здійснення відплати, реституції, залякування, виправлення і навіть перевиховання. Дійсно, упродовж 70 років невід’ємною частиною історії нашої держави в умовах радянської тоталітарної системи потрібно визнати «переплавлення» значної кількості населення через виправно-трудову систему, головним чином, через місця позбавлення волі. Політичний режим не міг не обумовлювати використання важелів репресивності каральної машини на «благо» суспільства. Відомо, що будівництво крупномасштабних індустріальних об’єктів, освоєння цілинних земель не обходилося без залучення дешевої праці засуджених. Під це навіть відвели відповідну доктрину, яка полягала у виправленні і перевихованні злочинців шляхом їх суспільно корисної праці. Треба погодитися з А.Х. Степанюком, що в умовах абсолютизації державної форми господарювання і власності, при стійкому пріоритеті відомчих інтересів над інтересами людини, всупереч ідеологічним гаслам, існувала експлуатація людини державою. Але сьогодні використання праці засуджених під час відбування ними альтернативних видів покарання має дещо іншу спрямованість. Зокрема, її застосування не ставить своєю метою досягнення абсолютного виправлення й перевиховання засудженого в тому розумінні, яке штучно надавалося цьому раніше за радянських часів і не переслідує глобальних цілей підняття економіки будь-якою ціною. За нових історичних і соціально-економічних умов суспільно-корисна праця засудженого під час виконання альтернативних видів покарань має своїм призначенням: (а) соціальне збереження трудових навичок як елемента нормального процесу життєдіяльності людини і продовження її перебування в тому середовищі, яке для багатьох є звичним; (б) бути джерелом існування самих засуджених і членів їх сім`ї (маються на увазі виправні роботи) або ж не заважати мати інше джерело існування (громадські роботи, які виконуються у вільний від основної роботи час); (в) зняти необхідність розпочинати процес працевлаштування звільненого після відбуття покарання; (г) бути одним з основних засобів виправлення і ресоціалізації засудженого. Отже, треба виходити з того факту, що під час відбування таких покарань, як виправні та громадські роботи, якщо й використовується праця, то сама по собі вона є засобом не лише виправлення, а й збереження певного рівня соціалізації людини (ч. 3 ст. 6 КВК України). Зміна історичних умов у державі призвела до реформування кримінально-виконавчої системи і перегляду основних її категорій.

На сьогодні найвагоміших результатів у застосуванні покарань без позбавлення волі, (зокрема, громадських робіт) із колишніх радянських республік здобула Латвія, у якій за останні декілька років призначення покарання у виді громадських робіт збільшилося з 1,4% до 8% і тенденція до збільшення кількості подібних випадків спостерігається й надалі.

Для вироблення правильної стратегії проведення реформи кримінально-виконавчої системи в Україні також важливо знати динаміку застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Вивчення цього питання показало, що в Україні в цілому, на жаль, нечасто застосовуються ці види покарань, що підтверджується судовою практикою. Тому, ситуацію в цьому аспекті не можна визнати благополучною, оскільки у 2001 р. до громадських робіт було засуджено лише 0,07% осіб від загальної кількості засуджених; у 2002 р. – 0,9%; у 2003 р. – 1,4%; у 2004 р. – 1,7%. Ще складнішою є ситуація із застосуванням на практиці виправних робіт, які передбачувалися системою кримінальних покарань і в попередньому Кримінальному кодексі України. Справа в тому, що протягом останніх років невпинно знижується число фактів засудження до цього виду покарання. Так, якщо в 1998 р. кількість засуджених, до яких було застосовано цей вид покарання, становив 11,5% від загальної маси всіх засуджених, то в подальшому намітилася тенденція до скорочення застосування цього покарання: у 1999 р. до виправних робіт було притягнено 9,8%; у 2000 р. – 7,7%; у 2001 р. – 5,1%; у 2002 р. – 2,3%; у 2003 р. – 1,6%; у 2004 р. лише – 1,4%. Якщо незначну кількість випадків застосування громадських робіт можна частково пояснити новизною цього виду покарання для вітчизняної кримінально-правової системи, невизначеністю деяких аспектів щодо порядку їх застосування й виконання, то для пояснення ситуації, що склалася, з виправними роботами, є необхідним її всебічно проаналізувати. Без цього досить складно буде відповісти на запитання, чому, намагаючись провадити політику загального скорочення в Україні кількості ув’язнених, в дійсності мало застосовуються виправні роботи, як пряма альтернатива позбавленню волі.

Нові історичні умови розвитку українського суспільства викликали потребу у зміні або в розробці нової нормативної бази, у тому числі з урахуванням кращих надбань і міжнародних стандартів щодо побудови і функціонування системи виконання-відбування тих чи інших видів покарань. Тут ще раз треба підкреслити, що масив міжнародних документів, у яких йдеться про проблеми застосування альтеративних позбавленню волі видів покарань, надзвичайно значний. Із цього приводу маються серйозні напрацювання. Вагому роль у цьому плані відіграють принципи й положення, сформульовані в Токійських правилах ООН, які зорієнтовані на тенденцію розвитку кримінальної політики й міжнародного досвіду різних держав у сфері застосування альтернатив тюремному ув’язненню. Ними встановлюються норми поводження з правопорушниками, яким призначено покарання без позбавлення волі. Причому ці Правила надають достатньо вичерпні відомості не лише про самі альтернативні покарання, а й про запобіжні заходи без позбавлення волі на попередніх етапах кримінального процесу, тобто на досудовій стадії й на стадії винесення вироку. Цей документ ставить за мету скорочення чисельності ув’язнених, так би мовити, із самого початку кримінального процесу, що, на нашу думку, цілком відбиває сучасні прогресивні тенденції та прагнення. Отже, осмислення людством на даному історичному проміжку часу необхідності пошуків альтернативних позбавленню волі покарань у світовому масштабі стали поштовхом для розгортання процесу реформування кримінально-виконавчої системи й в Україні.

Новий КК України 2001 р. передбачив певну низку покарань, альтернативних позбавленню волі, серед яких: штраф (ст. 53); позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю (ст. 55); громадські роботи (ст. 56); виправні роботи (ст. 57); службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58). Крім того, своєрідною альтернативою позбавленню волі є засудження зі звільненням від покарання та його відбування (ст. 74) та звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75). У свою чергу, нормами нового КВК України 2003 р. передбачені умови й порядок відбування покарань, про які йдеться у КК України. У той же час як альтернативи позбавленню волі не слід розглядати арешт і тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, оскільки юридична природа і характер правообмежень, які властиві вказаним видам покарання, свідчать про те, що в їх змісті присутня головна ознака, що дозволяє віднести їх до покарань, пов’язаних з позбавленням волі, – ізоляція засудженого від суспільства.

Серед усіх перелічених видів альтернатив особливу увагу у своєму дослідженні ми зосереджуємо на таких видах покарань, як громадські та виправні роботи. Сьогодні це – найтиповіші види альтернативних позбавленню волі покарань. Проте, якщо виправні роботи, як уже зазначалося, відомі ще за радянської доби та отримали свого часу широкого застосування, то громадські роботи є новим для вітчизняної системи кримінальних покарань видом покарання. Разом із тим, хоча вони і є самостійними видами покарань, однак їх аналіз у межах одного дисертаційного дослідження не випадковий і зроблений за наступними підставами: 1) вони перспективні, виступають «прямою» альтернативою позбавленню волі, характерною рисою яких є саме відсутність ізоляції засудженого від суспільства й залишення його в умовах волі; 2) ключовим моментом їх виконання є праця засуджених, яка не розцінюється як безумовний елемент кари, оскільки її призначенням, у тому числі, є збереження трудових навичок і навіть набуття нових; 3) багато спільних моментів є у підставах їх застосування, а також у порядку їх виконання; 4) рекомендації та пропозиції щодо шляхів їх удосконалення також багато в чому є спільними і взаємопов’язаними. Отже, певна спорідненість зазначених видів покарань є очевидною.

Запровадження й більш широке застосування на практиці альтернатив тюремному ув’язненню відіграють соціально-економічну роль, яка дуже чітко визначається шляхом порівняння ефективності й затрат на виконання покарання у виді позбавлення волі та альтернативних покарань. У цьому плані слід зазначити, що будь-які аргументи на користь не тюремних санкцій є, так би мовити, дзеркальним відбиттям аргументів проти тюремного ув’язнення.

По-перше, покарання, не пов’язані з позбавленням волі, у багатьох випадках учинення нетяжкого злочину вважаються в більшій мірі відповідаючими вчиненому діянню, коли ефективне досягнення цілей покарання можливе й без ізоляції винного від суспільства. Свого часу проведене в Російській Федерації соціологічне опитування громадян щодо покарань, адекватних учиненню злочинів незначної тяжкості, виявило, що виправні і громадські роботи на благо суспільства посідають перші позиції серед покарань, альтернативних позбавленню волі. Дійсно, їх застосування, на нашу думку, свідчить про певну довіру, яку покладає суспільство на винного. Це важливий соціальний аспект сутності цих покарань. Крім того, їх застосування є більш адекватним до деяких категорій злочинців, наприклад, таких, хто вчинив злочин уперше, де ймовірність вчинення повторного злочину незначна, або ж таких, чия поведінка в минулому, статус і репутація в суспільстві дають підстави констатувати, що вчинення людиною злочинного діяння є випадковим, нетиповим для неї. Кожного разу необхідність оцінки відповідності можливого застосування альтернативних покарань і тяжкості злочину та особистості винного випливає із загальних засад їх призначення, викладених у ст. 65 КК України. У ній ідеться про те, що суд призначає покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особистості винного й обставин, які обтяжують або пом’якшують покарання. Отже, у самому законі закладена вимога індивідуалізації останнього стосовно будь-якої особи, що свідчить про можливість обрання в конкретній ситуації альтернативного позбавленню волі покарання на стадії його призначення.

Зарубіжна практика йде саме таким шляхом, оскільки в більшості країн покарання у виді позбавлення волі суди застосовують тільки у 3-х випадках: коли злочинець (а) є небезпечним (наприклад, терорист), і тому для захисту суспільства він має бути покараним позбавленням волі; (б) учинив тяжкий злочин (приміром, державну зраду, розголосив державну таємницю), внаслідок якого завдано шкоду основним цінностям суспільства і правосвідомості громадян, які не зрозуміють і не погодяться з тим, що його не буде позбавлено волі; (в) був підданий покаранню, не пов’язаному з позбавленням волі, але проігнорував його.

По-друге, важливим аргументом на користь альтернативних покарань, який має неабияке соціальне значення, є той факт, що вони не потребують (принаймні не заважають), ресоціалізації особи в суспільстві після вчинення злочину. Людина просто залишається в тому середовищі, в якому вона звикла знаходитися. Навпаки, особа, позбавлена волі, потребує потім тривалої підготовки до життя на волі внаслідок її знаходження, (а іноді достатньо тривалий час), в умовах ізоляції від суспільства, щоб вона фактично повернула вміння мислити й діяти самостійно. Поряд з утратою соціальних зв’язків з рідними, близькими, друзями людина втрачає навички прийняття рішень. Із цього приводу цікаві дані наводить Ф. Ручкін, який з’ясував ставлення засуджених до позбавлення волі. Виявилося, що з числа опитаних, які тримаються в УВП, 32% жінок і 25% чоловіків намагаються відкласти прийняття самостійного рішення. Людина, яка опиняється в місцях позбавлення волі, виявляється відірваною від звичного соціального середовища, сім’ї, трудового колективу тощо. У засуджених внаслідок ізоляції в багатьох випадках стають слабкішими соціальні зв’язки, що тягне за собою не лише їх погіршення, а й навіть припинення. У результаті поведінка більшості з них з часом погіршується. Як справедливо зауважує В. Павленко, під час тривалого перебування в місцях позбавлення волі суттєво знижуються можливості адаптації людини до звичайного життя, розриваються сімейні та інші природні соціальні зв’язки. Після багатьох років ув’язнення особи, які звільняються від відбування покарання за вчинені злочини, опиняються фактично в інших соціально-економічних умовах, де нелегко відбувається пристосування, адаптація навіть у законослухняних громадян. Більшість осіб, які відбувають тривалі строки позбавлення волі (понад 10 років), після звільнення планують відкрити свій бізнес. Однак їх уявлення про те, яким саме видом бізнесу вони займатимуться і як його потрібно організувати, дуже розпливчаті, далекі від реалій сьогодення.

Соціальне значення альтернативних видів покарань полягає в тому, що особи, які не позбавляються волі, не відриваються від оточуючого середовища, не поміщуються в несприятливі для їх позитивної реабілітації й ресоціалізації умови, не переживають тяжких психічних розладів, викликаних ізоляцією від суспільства та розірванням зв’язків з родиною, не примушуються до знаходження в замкненому просторі у багатьох випадках серед зіпсованих у моральному й деградованих у соціальному плані людей. А перелічене є головним для більшості, і розуміння цього, на жаль, приходить до людини лише із втратою цих природних з точки зору свободи вибору будь-яких можливостей, вчинків, поведінки, умов життя.

По-третє, застосування альтернативи дозволяє вирішити проблему коротких строків покарання у виді позбавлення волі, що, у свою чергу сприятиме зменшенню тюремного населення й запобіганню «зараження» такої категорії засуджених кримінальним досвідом і субкультурою з боку більш «досвідчених», які відбувають значні строки покарання. Вважаємо, що в такому підході до уникнення тюремізації закладено потужний потенціал попередження рецидивної злочинності. І хоча спеціальних досліджень цього питання в Україні ще не проводилося, слід підкреслити, що ця проблема варта того, щоб на неї звернути увагу. Принаймні дослідження, проведені СРСР у 80-х роках, показали, що 92,4% осіб, засуджених до виправних робіт, не вчиняли у подальшому нових злочинів. Подібними дослідженнями рівня повторної злочинності через 2 роки після закінчення дії не тюремних санкцій у Данії в 90-х роках також констатовано відсутність зростання рецидивізму. Цей рівень значно нижче, ніж в осіб, які відбули тюремне ув’язнення. Так, упродовж 3-х років після відбуття покарання 42% осіб, які відбули громадські роботи, знову вчинили злочин; у той час як після відбуття короткострокового покарання у виді позбавлення волі за такий же період вчинили новий злочин 54% осіб. Ще більшою, за даними норвезьких дослідників, є різниця між рецидивом осіб, які відбули громадські роботи і які засуджувалися до позбавлення волі. Так, рецидив протягом 2-х років після відбуття попереднього покарання припустили лише 25% осіб, які відбули громадські роботи, порівняно з 50–60% осіб, які відбули тюремне ув’язнення. Цікавими у плані дискусії є результати експериментального дослідження, яке ще в 1973 р. було проведено в одній із американських виправних установ для неповнолітніх у штаті Каліфорнія. Його сутність полягала в інтенсивній обробці засуджених, під час якої використовувалися найрізноманітніші методи психологічного впливу в рамках індивідуальної і групової терапії. Потім порівняли рівень рецидиву в так званій контрольній групі, яка не брала участі в дослідженні, і в експериментальній. Через рік після звільнення в групі інтенсивної обробки рівень рецидиву становив 37%, а в контрольній – 52%. Проте через 5 років він майже зрівнявся (88% і 90% відповідно). Дослідники дійшли до висновку, що причини злочинності слід шукати з одного боку, в особі, а з іншого – в середовищі, яке продукує її через різноманітні соціальні явища (безробіття, низькі заробітки й соціальний захист населення тощо). Ці ж детермінанти, на переконання опонентів розширення альтернативних покарань, аналогічним чином впливатимуть на осіб, які засуджені до таких видів державного примусу.

У своєму дослідженні ми теж порушуємо проблему зв'язку практики застосування виправних та громадських робіт і вчинення нових злочинів. Джерелами отримання необхідної інформації послужили експертні оцінки практичних працівників – інспекторів кримінально-виконавчих інспекцій. На думку 43,2% опитаних, попереднє застосування до засуджених виправних робіт є нейтральним фактором у механізмі вчинення нових злочинів. Ще 54,26% респондентів зазначили: оскільки покарання досягає своїх цілей, зокрема, мети попередження нових злочинів, його реалізація значно зменшує ймовірність вчинення колишніми засудженими будь-яких нових злочинів. І лише 2,3% працівників кримінально-виконавчих інспекцій, вважають, що внаслідок м’якості виправних робіт збільшується можливість вчинення нових злочинних діянь.

Стосовно можливості повернення осіб до злочинної діяльності після відбування громадських робіт, то нами отримані такі дані. Так, 49,0% респондентів вважають, що попереднє застосування до засуджених громадських робіт не впливає на ймовірність повернення особи в майбутньому до вчинення злочинів; 46,4% працівників кримінально-виконавчих інспекцій, переконані: покарання у виді громадських робіт зменшує можливість повернення засуджених до вчинення нових злочинів. І лише 4,6% відмітили, що застосування до засуджених громадських робіт часто призводить до рецидиву злочинних проявів внаслідок їх незначного карального впливу (див. додаток). Це означає – цілі покарання не досягнено.

Повернення до вчинення злочинів – це, можливо, єдиний показник недостатньої ефективності самого факту застосування до засуджених та процесу виконання покарань, альтернативних позбавленню волі, а також закріплення результатів певного виправного впливу на таких осіб, однак, він є первісним індикатором дієвості тих чи інших заходів визначеної соціальної практики.

У цьому зв'язку ще раз підкреслимо, що суперечливі результати проведених досліджень і неоднозначні на цій підставі висновки свідчать, що проблема ефективності альтернативних покарань, зокрема, у частині попереджувальних можливостей протидії рецидиву, ще далека до свого завершення і потребує подальших наукових пошуків, експериментів, висновків.

По-четверте, вагомим аргументом на користь ширшого запровадження альтернативних видів покарань є відносна їх дешевизна порівняно з виконанням покарання у виді позбавлення волі. Вважаємо, що цей фактор не є малозначним як для країн з розвиненою економічною системою, так і для держав, економічне становище яких на цей час не відрізняється стабільністю. За даними О.В. Беци, з бюджету у 2003 р. на утримання одного засудженого в місцях позбавлення волі виділялося лише 120 грн. на місяць. З врахуванням постійного підвищення прожиткового мінімуму це мізерна сума, яка не в змозі забезпечити витрати на додержання відповідних вимог утримання засуджених та організацію ефективного процесу відбування покарання, не говорячи вже про те, що вказані витрати лежать податковим тягарем на законослухняних громадянах суспільства. Альтернативні види покарань, за підрахунками цього дослідника, потребують значно менших витрат на одного засудженого порівняно із застосуванням покарання у виді позбавлення волі. Як бачимо, за нескладними підрахунками, економічний ефект покарань, про які йдеться, є очевидним. Широке використання альтернативних покарань дозволить у кінцевому підсумку дешевше утримувати систему виконання покарань, незважаючи навіть на те, що спочатку запровадження нових покарань, (наприклад, громадських робіт), все ж таки потребує певних витрат, пов’язаних з підготовкою відповідних працівників-професіоналів, налагодженням процесу ефективного відбування цього покарання тощо.

По-п’яте, розглядаючи пріоритет альтернативних видів покарань над покаранням, пов’язаним з позбавлення волі, не треба забувати й про такий критерій, як людський (моральний) вимір. Справа в тому, що будь-яке покарання має свою «ціну»: створення нормальних умов відбування покарання потребує дотримання прав людини, що особливо актуально для тих засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Адже відомо, що не завжди дотримуються права людини в місцях позбавлення волі, нерідко порушується й без того багато в чому обмежений, так би мовити, моральний клімат її існування. Звідси виникає гостра проблема гуманізації покарання, дотримання певних міжнародних стандартів, необхідність запровадження зарубіжного передового досвіду тощо. У цьому плані, безсумнівно, альтернативні види покарань є більш гуманними, що підвищує, результативність досягнення цілей покарання. Тому нагальна потреба в дотриманні прав людини багато в чому знімається в умовах, по суті вільного існування. Крім того, застосування альтернативних видів покарань дає змогу широко залучати громадськість і трудові колективи до виправлення засуджених і контролю за ними.

Отже, історичні передумови (аспекти) практики застосування альтернативних видів покарань полягають: (а) у визнанні наявності в Україні об’єктивної перешкоди для застосування альтернативних видів покарань, що зумовлено, з одного боку, тим фактом, що чинний КК України орієнтовано майже в більшості санкцій на застосування покарання у виді позбавлення волі, а з іншого – досить незначною практикою застосування альтернативних покарань і відсутністю будь-яких науково обґрунтованих переконливих позицій із цього питання; (б) у розумінні на сучасному етапі розбудови в Україні правової демократичної держави необхідності переосмислення порядку та умов застосування й відбування, а також критеріїв ефективності тих чи інших видів покарань; (в) у переоцінці останніх з позиції гуманізму та прогностичних моментів (прогнозу) майбутньої поведінки людини, яка вже раніше зазнала покарання; (г) у поширенні позитивного досвіду зарубіжних країн у справі побудови адекватної «працюючої» кримінально-виконавчої системи тощо. Виходячи з цього, можна визнати вірною думку І.Г. Богатирьовапро те, що унікальність наукового дослідження альтернатив позбавленню волі полягає в тому, що воно відбувається в умовах кардинальних змін в українській державі політики у сфері виконання покарань, її подальшої гуманізації, правової забезпеченості й системної визначеності.

Соціально-економічні аспекти практики застосування альтернативних видів покарань містяться: (а) у розрахунку економічних витрат для суспільства й держави на ці види покарань порівняно з покаранням, пов’язаним з позбавленням волі; (б) у визначенні їх соціальних наслідків (значення, виміру) для окремої людини – засудженого, іншими словами, корисності (позитивного аспекту) призначення та відбування даних видів покарань.

Вважаємо, що зміст перелічених історичних і соціально-економічних аспектів практики застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань багато в чому є загальним як для українського суспільства, так і для міжнародної спільноти. Стосовно цього питання спостерігається інтегративний підхід до вирішення проблем, пов’язаних із цими видами покарань, оскільки вони актуальні не лише для окремо взятого соціуму, але й для людства як такого в широкому розумінні даного феномена. Тому, як вбачається і шляхи їх розв’язання містять багато чого спільного і взаємопов’язаного.

Негативні соціальні, моральні, психологічні й медичні наслідки позбавлення волі переконливо доводять, що це не найкращий засіб боротьби зі злочинністю, оскільки воно, за словами О. Беци, є свого роду бумеранг, який, будучи спрямований на злочинця, негативно відбивається на суспільстві. У зв'язку з цим, вважаємо цілком обґрунтованим введення до КК України нового альтернативного позбавленню волі покарання – громадських робіт, а також поширення практики застосування виправних робіт. Зазначені види покарання за злочини невеликої чи середньої тяжкості у значною мірою компенсують короткострокове позбавлення волі й одночасно зменшать економічні та інші витрати держави й суспільства.


Література

1. Журавлев М., Ильин П. За правильное применение и исполнение исправительных работ // Соц. законность. – 1964. – №5. – С. 43–46.

2. Збірник нормативно-правових актів з питань забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи / За заг. ред. В.А. Льовочкіна – В 2 т. – К.: МП «Леся», 2002. – Т.2. – 568 с.

3. Зубков В.И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практи. – М.: Норма, 2002. – 304 с.

4. Ибрагимова А.М. О применении обязательных работ в отношении несовершеннолетних // Рос. следователь. – 2003. – №6. – С. 35,36.

5. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань: Затв. наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань та МВС України від 19 груд. 2003 р. №270/1560 // Офіц. вісн. України. – 2003. – №2. – Ст. 90.

6. Иванова А., Бондарь С. Практика назначения и исполнения наказания в виде исправительных работ без лишения свободы // Сов. юстиция. – М.: Юрид. лит., 1984. – №22. – С. 13,14.

7. Иванов В.Д., Иванов П.В. Правовые основы и порядок исполнения наказания в виде исправительных работ // Учен. зап. ДЮИ. – Т.21. – Ростов-н-Д; Изд-во ДЮИ, 2003. – С. 14–21.

8. Исаев М.М. Основы пенитенциарной политики. – М.: Юриздат, 1927. –130 с.

покарання позбавлення воля альтернатива

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий