регистрация / вход

Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація

Поняття доказів та їх зміст. Поняття та система джерел доказів у кримінальному процесі. Обвинувальні та виправдувальні докази. Показання свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих дій.

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Національний університет «Юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого»

Курсова робота

на тему:

«Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація»

Виконав:

студент 4гр. 3к. 10 ф.

Сумцов Є. С.

Перевірив:

доц. Анісімов Г. М.

Харків 2011


План

Вступ

Розділ 1. Поняття доказів та їх зміст

Розділ 2. Класифікація доказів

Розділ 3. Поняття та система джерел доказів

Висновок

Список використаних нормативних актів і літератури


ВСТУП

Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Але в сучасній юридичній науці існує декілька поглядів на природу доказів, їх зміст, класифікацію, джерела, і тому виникає необхідність точного наукового визначення цих категорій.

Актуальність теми підсилюється ще й тим, що від правильного розуміння поняття доказів залежить і напрям їх пошуку, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини.

З урахування сучасного стану наукової розробки проблеми метою роботи є повний аналіз такої категорії «докази» в кримінальному процесі України.

Для досягнення мети роботи були поставлені такі завдання:

- визначити поняття доказів;

- класифікувати різні види доказів;

- визначити джерела доказів;


Розділ І Поняття доказів та їх зміст

Як вже зазначалося раніше поняття доказів має важливе значення для кримінального процесу. Успiшне вирішення завдань кримiнального судочинства вимагає, щоб у кожнiй розглядуванiй судом справi було винесено законний i обгрунтований вирок, щоб у цьому вироку було дано правильну i таку, що вiдповiдає об'єктивнiй дiйсностi, вiдповiдь на питання про те, чи було вчинено злочин i який саме, якi його наслiдки, ким вiн учинений, який ступiнь суспiльної небезпеки злочину, а також на iншi питання, що мають значення для правильного вирiшення справи.[1]

Поняття доказів у кримінальному процесі є нормативно закріпленим. Ст. 65 КПК України зазначає, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, міркування.

На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору. Що ж слід розуміти під фактичними даними? Одні вчені вважають, що під фактичними даними необхідно розуміти тільки факти, інші - факти та відомості про них, на думку третіх - фактичні дані - це лише відомості про факти.

Щодо першого твердження в радянському кримінально-процесуальному праві провідною була думка М.А. Чельцова, який писав: «Факти, з яких виводиться існування доказуваного факту, носять назву доказових фактів або доказів... Доказами є факти, обставини.»[2]

Тлумачний словник української мови визначає факт як «дійсну, не вигадану подію, дійсне явище; те, що сталось, відбулося насправді». Це означає, що будь-яке явище, подія, будь-які дії, які були чи є - підпадають під поняття факти. Однак слідчий чи суддя звертають увагу тільки на ті факти, явища, їх властивості, які допомагають розкрити злочин. А ті, що на думку органу розслідування чи судової влади не допомагають встановити обставини, що входять до предмета доказування, ними не виділяються і не фіксуються в матеріалах кримінальної справи.

Тож можна сказати, що не випадково дана позиція не одержала свого подальшого розвитку в процесуальній літературі.

Тепер стосовно того, що доказами є і факти, і фактичні дані. Уявляється, ; що ставити знак рівності між поняттями «факти» і «фактичні дані» не слід.

Якщо погодитись з тим, що фактичні дані є фактами реальної дійсності, то виникає цілий ряд запитань: звідки в процесі доказування вони з'являються у кримінальній справі; яким чином показання фізичних осіб, документи, інші джерела можуть містити факти реальної дійсності, те, що мало місце в минулому; в чому тоді сенс перевірки і оцінки цих фактів, і як вони передаються на подальші стадії судочинства?

Якщо проаналізувати значення терміну «фактичні дані», то термін «фактичний» означає «такий, що відповідає об'єктивній дійсності і є матеріалом для певних висновків», а термін «дані» - визначається як «відомості, що необхідні для якого-небудь висновку, рішення». Тому можна вважати, що найбільш правильною буде позиція науковців, які трактують фактичні дані лише як відомості про факти.

Зокрема, Удалова Л.Д. вважає, що факти – це об’єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин – це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб’єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об’єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них.[3]

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень — це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином — записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття — це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, що поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати.

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне.

Загалом суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та 30 травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлений вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.[4]

Розділ ІІ Класифікація доказів

В сучасній науці класифікація відіграє досить суттєву роль, оскільки є одним з найважливіших аспектів системного підходу до явищ, що вивчаються. Значення наукової класифікації в теорії доказів полягає в тому, що вона сприяє систематизації нагромаджених знань, забезпечує правильне використання понять та термінів, повне і всебічне дослідження об'єкта, а також усуває двозначність чи неоднозначність наукової мови.

Крім теоретичного, класифікація доказів має і практичне значення. Адже допомагає з'ясувати особливості їх збирання, перевірки та оцінки, правильно визначити шляхи використання таких доказів, їх значимість для доведення тих чи інших обставин, що входять до предмета доказування.

Таке багатопланове значення класифікації доказів свідчить, що провести поділ доказів за однією ознакою чи властивістю неможливо. Саме тому класифікація доказів у кримінальному судочинстві має досить розгалужену систему.

Однак найбiльш складною, теоретично i практично важливою є класифiкацiя доказiв на 3 групи:

1) первiснi i похiднi;

2) обвинувальнi i виправдувальнi;

3) прямi i непрямi (побічні).[5]

За джерелом відомостей докази (як, власне, і їх джерела) класифікують на первісні і похідні. Первісні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів це — похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа).[6]

Також докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні в залежності від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання — виправдувальними. Так, якщо провадиться розслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те, що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і не виключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив самогубство), можна вважати виправдувальними, оскільки вони спростовують припущення про вбивство. Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень у потерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можна розглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення про вбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декілька версій, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний — щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряє версії — першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу — про вбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, які свідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбала зброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, що має намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії про вбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство його іншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являється підозрюваний або обвинувачений, докази поділяються на обвинувальні чи виправдовувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.

В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення підстав класифікації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які — непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку доказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку обставину, а непрямим — доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт». Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують, або відношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказуваний. На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів пропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає помилковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів найбільш доцільно розглядати особливості структури процесу доказування.

У науковій літературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікувати на прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І. Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежності від їх відношення до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і з засобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор розуміє тільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказами пропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовують обставини, що підлягають доказуванню, а непрямими — ті, що неоднозначно підтверджують або спростовують обставини предмета доказування. Прихильники такого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можна встановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказування, такі, наприклад, обставини як подія злочину — час, місце, спосіб вчинення злочину, обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, характер і розмір шкоди, завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що було вчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину, вартість майна, котрим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, яких було заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб. Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі доказів, які автори розглядуваної позиції називають прямими, тобто такими, які дозволяють безпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору піддана аргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, коли за наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливіша обставина — хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називати тільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну обставину — факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими. Свого часу М.С. Строгович пропонував проводити поділ на прямі і непрямі не всіх доказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставин предмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, а докази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, що не підлягають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільш слушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких можливе встановлення (або спростування) тільки однієї обставини — факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.[7]

Дана класифікація є загальновизнаною, тобто такою, що сприймається більшістю науковців. Однак, крім цього поділу існують ще й інші пропозиції щодо класифікації доказів. Так, В. Гмирко, виходячи з характеру логічного зв’язку між фактами предмета доказування та доказами, класифікує їх на належні та неналежні.

У цьому зв’язку він зауважує о докази, кваліфіковані як логічно, пізнавально не придатні для встановлення обставин предмета доказування, зостаються в кримінальній справі в їхньому формально-процесуальному статусі. Вони можуть бути використані в доказових цілях у разі ситуаційної зміни згаданого статусу на “належні докази”, коли сто-рони й суд дійдуть висновку про наявність певного зв’язку між ними та шуканими фактами предмета доказування: наприклад, у разі їхнього вико-ристання на обґрунтування підстав якихось процесуальних рішень, скажі-мо, обрання (зміни) ізоляційного запобіжного заходу “взяття під варту” (арт. 150 КПК).

Залежно від характеру матеріальності джерел інформації про доказовуні факти та перебіг доказових дій докази поділяють на особові (показання потерпілого, зізнання підозрюваного (обвинуваченого), пояснення підсудного, свідчення свідкв) та речеві, які в свою чергу поділяють на документальні (протоколи доказових дій у досудовому слідстві, висновок експерта, протокол судового засідання в частині виконання доказових дій, інші документи) та речові докази.

За характером юридичної доброякісності процесуальних доказів: докази допустимі та недопустимі.

Залежно від того, на якому етапі провадження в кримінальній справі сформовано докази: Докази підготовчого провадження і Докази юрисдикційного провадження.[8]

Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.

Розділ ІІІ Поняття та система джерел доказів

доказ кримінальний процес

Під джерелами доказів, як вже зазначалося, маються на увазі матеріальні носії певної інформації, яка розглядається як доказ у кримінальній справі. Вичерпний перелік джерел доказів міститься у ч. 2 ст. 65 КПК. Вказана стаття відносить до джерел доказів наступні: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші документи.

Деякі автори вважають, що перелічені в ч. 2 ст. 65 КПК України джерела доказів точніше було б називати процесуальними доказами, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації. В процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах допустимо використовувати у кримінальному процесі як докази.[9]

Міхєєнко М.М. зазначає, що неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК України формі, не викладено у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитися у справі. Перелічених же осіб точніше було називати носіями можливої доказової інформації.[10]

Тертишник В.М. також зазначає, що слід розмежовувати джерела та носії доказів. Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому. Під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу.[11]

Тобто можна сказати, що всі джерела доказів являють собою або предмети матеріального світу, що несуть певну інформацію, яка стосується справи, або документи — в широкому розумінні, які також закріплюють відомості про факти, що мають значення в справі. З числа документів законодавець виділяє як окремі джерела протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені за результатами оперативно-розшукових заходів, висновок експерта і власне документи. Із протоколів слідчих дій виділені як самостійні джерела показання обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідка.[12]

Кожному з цих джерел є притаманними риси, які відрізняють їх одне від одного. Звичайно, ці специфічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказів властивостей, а навпаки, надають кожному з них характер особливого, самостійного джерела доказів.

Необхідно підкреслити, що всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них є рівними і не мають наперед установленої сили. Крім того, названий перелік процесуальних доказів є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем.

На це звертається також увага судів України Пленумом Верховного Суду України, який в п. 12 своєї постанови «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» прямо зазначає: «...Перелік джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК є вичерпним. Посилання суду у вироку або в ухвалі (постанові судді) на дані одержані з інших джерел, є неприпустимими, оскільки вони не мають доказової сили».

Охарактеризуємо докладніше джерела доказів, визначені у ч.2 ст. 65 КПК України.

Показання свідків – це усне повідомлення особи про обставини, які мають значення для кримінальної справи, про які їй стало відомо під час безпосереднього спостерігання злочину, із слів інших осіб або документів і які надані слідчому або суду у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Показання свідка є більш поширеним джерелом доказів. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи (ч. 1 ст. 68 КПК).[13]

Відповідно до ст. 69 КПК не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до закону дає показання під псевдонімом, - щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який дає показання під псевдонімом.[14]

Ознаками такого різновиду доказів, як показання свідків, є наступні: показання свідків – це завжди усна мова; показання свідків – це усна мова осіб, які не несуть кримінальної відповідальності за подію, що являється предметом дослідження по справі; показання свідків можуть бути дані лише при допиті чи очній ставці.[15]

Свідок, не зважаючи те, що він попереджається про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України, може давати неправдиві показання з різних причин, наприклад, це може бути його особиста зацікавленість в засудженні певної особи, бажання приховати свої незаконні дії, які сприяли вчиненню злочину тощо.

Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч. 3 ст. 68 КПК).[16]

Показання потерпілого – усне повідомлення особи, яке зроблене під час допиту та зафіксоване у встановленому законом порядку, про обставини злочину, яким їй заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. За своєю процесуальною природою, предметом, особливостями формування та оцінки показання потерпілого близькі до показань свідка. Відповідно до цього допит потерпілого здійснюється в такому самому порядку, що й допит свідка.

Потерпілий, як і свідок, зобов’язаний давати правдиві показання і несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КК України. Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню у цій справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК).[17]

Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчи-ненні злочину, а такояс особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення поста-нови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43 КПК). Підозрюваний має право дава-ти показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК).

Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких є достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.

Давати показання і відповідати на запитання — це право а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.[18]

Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.[19]

Відповідно до ч.1 ст.75 КПК України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Речовими доказами згідно зі ст.78 КПК України є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій. До таких дій за КПК України належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події.[20]

Протоколи слідчих і судових дій є джерелом доказів при додержанні двох умов: 1) якщо вони складені і оформлені в порядку передбаченому КПК України; 2) якщо в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для справи.

Згідно з п.2 ст.10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ” матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

У чинному Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність ” немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність ”, яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.

До протоколу може бути додано матеріальні носії інформації, які пояснюють його зміст Це можуть бути фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали.

У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.

Документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або посвідчені обставини, які мають значення для кримінальної справи.[21] Не є джерелами доказів документи, походження яких не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

Таким чином, кримінально-процесуальний кодекс України визначив вичерпний перелік джерел доказів. Будь-які інші дані, не визначені ст.65 КПК України не можуть використовуватись як докази в кримінальному процесі. Крім того, певні особливості має і процес застосування фактичних даних, визначених законом. Щоб визначити, чи можна застосовувати даний доказ у процесі доказування, слід правильно його оцінити, визначити, чи відповідає він вимогам належності, допустимості та достовірності. Ускладнюють цей процес прогалини у законодавстві. Зокрема, багато неточностей в законодавстві міститься щодо застосування результатів оперативно-розшукової діяльності. Серед науковців немає згоди щодо розмежування доказів та їх джерел, адже законодавство не визначає поняття джерел доказів. Всі ці проблеми потребують негайного вирішення і закріплення на законодавчому рівні.


ВИСНОВОК

Поняття доказів відноситься до числа головних в теорії доказів та доказового права. Тому зміст, який владується в визначення доказів, істотно впливає на встановлення прав та обов'язків учасників кримінального процесу.

Легальне закріплення визначення поняття «докази» вирішило багато теоретичних питань. На нашу думку, законодавець досить вдало закріпив визначення доказів в кримінально - процесуальному законі.

Але на сьогодні дуже актуальними стали дискусії щодо процесуального значення результатів ОРД. Більшість вчених схиляються до думки, що протоколи ОРД повинні і далі бути непроцесуальним способом отримання фактичних даних, бо об'єднання кримінально-процесуальної та оперативно- розшукової діяльності може понести дуже тяжкі наслідки та масштабно порушувати права людини в Україні.


Список використаних нормативних актів і літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року

2. Кримінальний Кодекс України

3. Кримінально-процесуальний кодекс України

4. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та 30 травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлений вироку»

6. Ю.М. Грошевий, В.М. Хотенець. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. – Х: 2000.

7. М. А. Чельцов. Советский уголовный процесс, М., 1951

8. Л.Д. Удалова. Кримінальний процес України. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005

9. Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2009.

10. Є. Г. Коваленко. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004

11. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України. – 2002

12. Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999.

13. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005.

14. Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999.

15. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003.

16. Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. – Х.: Право, 2010.


[1] Ю.М. Грошевий, В.М. Хотенець. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. – Х: 2000. – С. 127

[2] М. А. Чельцов. Советский уголовный процесс, М., 1951, стр. 134— 136

[3] Л.Д. Удалова. Кримінальний процес України. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005. – С. 115

[4] Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2009. — С. 108-109

[5] Ю. М. Грошевий, В. М. Хотенець. Кримінальний процес України, Х: «Право» - 2000. – С. 150

[6] Є. Г. Коваленко. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 121

[7] Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2009. — С. 115-117

[8] Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України. – 2002. – С. 40-42

[9] Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – С. 129

[10] Міхєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України. – К.: 1999. – С. 139

[11] Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К.: 2003. – С. 285

[12] Кримінально-процесуальне право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Аленіна. — X.: ТОВ «Одіссей», 2009. — С. 127

[13] Л.Д. Удалова. Кримінальний процес України. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005. – С. 118

[14] Кримінальний процес: підручник / за ред. Ю. М. Грошевого та О. В. Капліної. – Х.: Право, 2010. – С. 153 -154

[15] Рыжаков А.П. Уголовний процес: Учебник для вузов. – М.: 1999. – С. 229

[16] Л.Д. Удалова. Кримінальний процес України. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005. – С. 119

[17] Л.Д. Удалова. Кримінальний процес України. Загальна частина: навч. Посібник. – К: 2005. – С. 120

[18] Є. Г. Коваленко. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 124

[19] Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005. – С. 108

[20] Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право. Курс лекцій: навчальний посібник. – К.: 2005. – С. 112

[21] Удалова Л.Д. Кримінальний процес України. Загальна частина: Підручник. – К.: 2005. – С. 128

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий