регистрация / вход

Конституційні засади української державності та еволюція політичної системи

Загальна характеристика України як демократичної, правової держави і характеристика основних етапів становлення української державності. Політичний аналіз системи конституційних принципів української державності і дослідження еволюції політичної системи.

Конституційні засади української державності та еволюція політичної системи

1. Загальні відомості про Україну

Україна – слов’янська держава у Східній Європі, демократична президентсько-парламентська республіка. Глава держави – президент, вищий законодавчий орган – Верховна Рада. Політичні партії – приблизно 120 партій різного ідейного спрямування. Прапор – дві однакові за шириною горизонтальні смуги – верхня блакитна, нижня жовта. Герб – тризуб. Державна мова – українська. Грошова одиниця – гривня. Столиця Київ (2,65 млн. мешканців у 2000 р.). Населення – 49,3 млн. мешканців (1 січня 2001 р.) (82 мешканці на км2); українці – 73 %, росіяни – 22 %, білоруси і євреї по 1 %; за віросповіданням – в основному православні християни, в західному регіоні частина населення – греко-католики, є також римо-католики, мусульмани, ламаїсти, представники різноманітних сект. Міське населення – 68 %. Найбільші міста (млн. мешканців у 2000 р.): Харків (1,5), Дніпропетровськ (1,103), Донецьк (1,05), Одеса (1,011), Запоріжжя (0,848), Львів (0,788). Приріст населення від’ємний. Територія – 603,7 тис. км2, адміністративно-територіальний поділ: 24 області й АР Крим. Більша частина території (95 %) рівнинна з серед. висот. над рів. моря 175 м. У рівнинній частині переважають низовини. На височини припадає 1/4 площі. На заході знаходяться гори Карпати (максимальна висота – 2061 м – г. Говерла), на півдні Кримського півострова – Кримські гори з максимальною висотою 1545 м (гора Роман-Кош). Клімат помірний, теплий континентальний, на південному узбережжі Криму субтропічний; 14 % території займають ліси, 21 % території забруднено ізотопами цезію (після аварії на Чорнобильській АЕС). Корисні копалини: залізна руда, уран, кам’яне вугілля, графіт, кам’яна сіль, будівельні матеріали.

Україна – індустріально-аграрна країна. Промисловість: основа електроенергетики – ТЕС, ГЕС, АЕС, гірничодобувна, чорна і кольорова металургія, багатогалузеве машинобудування (енергетичне, транспортне, технічне, суднобудування, виробництво автомобілів, тракторів, літаків, тролейбусів), приладобудування, легка, текстильна, харчова, хімічна промисловість представлена майже всіма галузями. Сільське господарство має сприятливі умови: рослинництво (62 % валової продукції: зернові, картопля, цукрові буряки, кормові і технічні культури – соняшник, льон, хміль, тютюн). Тваринництво: скотарство, свинарство, вівчарство. Розвинена транспортна мережа: протяжність залізниць – 22,3 тис. км, шосейних шляхів з твердим покриттям – 116,7 тис. км, річкових шляхів – 4,5 тис. км, мережа нафто- і газопроводів. Морські порти: Одеса, Херсон, Маріуполь, Миколаїв. Зовнішньоторговельні зв’язки з 180 країнами. Експорт: чорні метали, автобуси, літаки, тепловози, тваринне масло, рослинна олія, цукор. Імпорт: нафта і нафтопродукти, природний газ, кольорові метали, ліс і лісоматеріали.

Історична довідка. Перші сліди перебування людини на території України відносяться до раннього палеоліту (с. Амбросіївка в Приазов’ї, Житомирська стоянка). В пізньому палеоліті (35-10 тис. р. тому) була заселена вся територія України. В епоху неоліту, в мідний і бронзовий вік відбувався перехід від збиральництва та риболовства до землеробства і скотарства. Перехід до землеробства пройшов протягом IV-II ст. до н.е. (Трипільська культура). В наступні століття формувалися етнічні та культурні общини. Серед них – кімерійці (відомості про них є в давньогрецьких і ассирійських джерелах).

На початку І тис. До н.е. їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії. В VІІ ст. до н.е. вони утворили в степах Причорномор’я ранньокласову державу – Скіфію. В середині І тис. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникли античні рабовласницькі міста-держави (Ольвія, Тір, Херсонес Тавричний, Пантикапей). Найбільшої могутності вони досягли в період Боспорського царства (V ст. до н.е. – ІV ст н.е.). В кінці І тисячоліття до н.е. – на початку І тис. н.е. лісові і лісостепові райони заселяли племена зарубинецької і черняхівської культур, які підтримували торговельні відносини з Римською імперією та Візантією. В ІІІ – VI ст. в Північне Причорномор’я проникають численні племена, що були втягнуті в процес “великого переселення народів” (готи, гуни, печеніги та ін.). В ІV-VІІ ст. в Середнє Подніпров’я проникає союз слов’янських племен антів, а пізніше русів або росів. Назва “Русь” пізніше розповсюджується на всі східні слов’янські племена. При розпаді первіснообщинного ладу формуються племенні союзи полян, северян, древлян, білих хорватів, дулібів, уличів, тиверців, які з часом перетворюються в князівства. Найбільш могутні з них – Київське і Новгородське – в ІХ ст. об’єдналися в давньоруську державу – Київську Русь. В 988 р. при князі Володимирі Святославовичу було прийнято християнство східного обряду, що підсилювало владу князів. Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) була однією з наймогутніших держав, в якій налічувалось до 200 міст. До її складу входило багато князівств, північно-східні з яких (Московське, Ростово- Володимиро-Суздальське) пізніше заклали основи формування Московської, потім Російської, держави.

Негативним явищем в розвитку Київської Русі, як і багатьох інших держав Європи, була феодальна роздробленість. Вона призвела до того, що Київська Русь не змогла протистояти монгольській навалі (1238 – 1240). Всі міста були зруйновані (Київ у 1240 р.). На довгі роки встановилось татаро-монгольське іго. Всі князі призначались ханом Золотої Орди. На території Західної України утворюється Галицько-Волинське князівство, пізніше Галицько-Волинська держава, засновником якої був Роман Мстиславович. Найбільшої могутності вона досягла під час перебування на престолі Данила Галицького (Данило Романович, роки життя 1201 – 1264), коронованого папою в 1254 р. Розпалася Галицько-Волинська держава наприкінці ХIV ст., після смерті короля Юрія ІІ, який в 1389 р. був отруєний боярами в Львові. Після цього українські землі були розділені між сусідніми державами. Більша частина земель потрапила під владу Польщі та Литви (Київщина, Чернігівщина, Західна Волинь і Поділля). В 1430 р. Західне Поділля і Буковина були включені до складу Молдавського князівства. В ХV ст. посилився феодальний і національний гніт. У 1447 р. литовський князь Казимір ІV дав феодалам право вотчиного суду над селянами. В кінці ХІV ст. удільні князівства були ліквідовані і створені області на чолі з намісниками з литовсько-польської аристократії. Міста добивалися відносної незалежності – магдебурзького права. Велась постійна боротьба проти гноблення. Повстання в Галичині в 1490-1492 рр. під проводом Мухи навіть перекинулося на Буковину. В ХVІ ст. в Україні розширилось феодальне землеволодіння польської аристократії, особливо після Люблінської унії в 1569 р. В цей час починаються набіги на Україну кримських татар. В першій половині ХVІ ст. в середньому Придніпров’ї утворюється Запорізька Січ, яка стала центром боротьби проти татарів, турків і поляків. Козацька держава функціонувала з виборами гетьмана і керівників усіх рівнів, починаючи з десятки. В кінці століття відбулася низка козацько-селянських повстань під керівництвом К.Косинського (1591 – 1593), С. Наливайко (1594-1596). В 1596 р. за Брестською унією створюється греко-католицька церква, яка при збереженні східних обрядів підпорядковується папі римському. Початок ХVІІ ст. відмічається посиленням польського гніту та набігів кримських татар. Перемога козаків над турками в складі польського війська під Хотином в 1621 р. не покращила становища селянства, міщан і козацтва.

По Україні прокочується низка повстань під проводом Т.Трясило (1630), І.Сулими (1635), П.Павлюка (1637), Д.Гуні (1638). В 1648 р. починається визвольна війна (національно-визвольна революція) під керівництвом Б.Хмельницького, який одержує кілька блискучих перемог над поляками (6 травня 1648 р. під Жовтими водами, 16 травня 1648 р. під Корсунем, 11-13 вересня 1648 р. під Пилявцями, 1649 р. під Зборовом, 1652 р. під Батогом).

Але протистояти Польщі одна Українапрактично не могла. Росія (Московія) не надавала жодної допомоги, про яку пишуть російські та радянські історики. 28 червня – 10 липня 1651 р. під Берестечком армія Хмельницького зазнала поразки і він змушений був укласти договір з Польщею. В 1654 р. відбулася Переяславська Рада на якій був проголошений союз з Москвою, а не приєднання до Москви, як пізніше проголошували російські правителі та писали російсько-радянські історики. За Андрусівським перемир’ям (1667) після російсько-польської війни (1654-1667) Лівобережна частина України і м. Київ були передані Росії, Правобережна – залишилась під Польщею. “Вічний мир” Росії і Польщі 1686 р. підтвердив приєднання Лівобережної України до Росії. В російській частині підтримували владу козацької старшини і водночас руйнувалась автономія. В 1764 р. було ліквідовано гетьманство, а в 1775 р. – Запорозька Січ. Після першого розподілу Польщі в 1775 р. Австрія захопила Галичину і Буковину.

В цих регіонах був забезпечений розвиток української мови і культури. Протягом ХVІІІ ст. до Росії були приєднані землі між Дніпром і Бугом (1774), Крим (1783), землі між Бугом і Дністром (1791). У 1793 р. після другого поділу Польщі Правобережна Україна була приєднана до Росії. Почалось інтенсивне заселення південних степів. В другій половині ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. в Україніінтенсивно розвивається промисловість і створюються капіталістичні відносини. На початку ХХ ст. прокочується хвиля виступів робітників і селянських повстань, вершиною яких стала революція 1905 – 1907 рр. В Першу світову війну українці знаходяться в протилежних арміях, східні – в російській, західні – в австрійській. Після Лютневої революції в Росії 1917 р. в Києві була створена Центральна рада, яка проголосила Українунезалежною державою. Після Жовтневого перевороту в грудні 1917 р. в Харкові відбувся І з’їзд Рад, який проголосив Українурадянською в складі Росії. В 1918 р. у Львові групою молодих революціонерів арештовується австрійський губернатор і проголошується Західноукраїнська народно-демократична республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 р. відбувся акт злуки Східної і Західної України.Протягом громадянської війни 1917 – 1920 років Східну Українузахоплює комуністичний режим Росії і вона в 1922 р. входить до складу новоствореного СРСР як федеративна соціалістична республіка. Західна Українапісля поразки від Польщі, якій інтенсивно допомагала Антанта, за рішеннями Паризької мирної конференції та Ради послів Антанти входить до складу Польщі. В 1939 р. з початком Другої світової війни на територію Західної України вводяться радянські війська і вона входить до складу УРСР. Протягом Другої світової війни Українастає ареною жорстоких боїв. В 1942 р. на території України створюється Українська повстанська армія, яка вела спочатку боротьбу проти німців, потім – проти Радянського Союзу (до 1954 р.). В жовтні 1944 р. було звільнене Закарпаття і всі українські землі об’єдналися в складі УРСР. В 1991 р. внаслідок розпаду СРСР Українабула проголошена незалежною державою, що підтвердив грудневий референдум 1991 р.

2. Основні етапи становлення та риси української державності

У сучасних умовах становлення і розвиток української державності безпосередньо пов’язаний із процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом).

Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є створення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних історичних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Україні впродовж останнього десятиліття справляє реальний хід утвердження та конституювання нашої держави як форми територіально-політичної організації українського народу, яка покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Звідси, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно через призму виокремлення та характеристики головних етапів сучасного державотворення в Україні.

Перший етап – 1990 – 1991 рр. – проголошення та конституювання незалежної Української держави.

Рубіж 80 – 90-х років минулого століття у політичному житті України характеризувався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. Каталізаторами процесу національного відродження українського народу та його державності стали новостворені громадсько-політичні організації, товариства, клуби – Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, Спілка незалежної української молоді тощо. Найпомітніше місце тут, безумовно, зайняв організований у 1989 р. Народний Рух України. Саме в цей час розпочався процес формування демократичних політичних партій, а у Верховній Раді була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І.Юхновським, до якої увійшло 125 депутатів.

У цих умовах Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла надзвичайної ваги документ – Декларацію про державний суверенітет України. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти – 4, утримався – 1. Вона проголосила невід’ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави. Принципами рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи Україна мала керуватися при укладенні міжнародних угод, у тому числі нового Союзного Договору, який розроблявся в Москві під керівництвом Президента СРСР М.Горбачова. Однак створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану та заколот 19 – 21 серпня 1991 р. в Москві привели до фактичного краху надій на перепідписання Союзного Договору.

24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосивши її повну державну незалежність і створення самостійної української держави – України. Над будинком Верховної Ради було піднято національний синьо-жовтий прапор. Легітимність цього документу була підтверджена Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. – за його підтвердження висловилися 90,9 % голосуючих. Водночас відбулися вибори першого Президента України. Ним став тодішній Голова Верховної Ради Л.Кравчук, який набрав 61,59 % голосів. Окрім того, на першому етапі державотворення в Україні важливе політичне значення мало прийняття Закону про економічний суверенітет, затвердження Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з Л.Кравчуком і схвалення її концепції в середині червня наступного року.

Самостійність України була підкріплена в грудні 1991 р. спочатку підписанням угоди в Біловезькій Пущі між керівниками Білорусії, Росії та України про припинення існування Радянського Союзу та перехід усієї повноти влади до республіканських урядів, а потім рішення в Алма-Аті про денонсацію Союзного Договору 1922 р. та створення Союзу Незалежних Держав (СНД) як міжнародного об’єднання рівноправних держав. Україна була визнана світовим співтовариством, що сприяло розгортанню процесів будівництва нової державності.

Другий етап – 1991 – 1993 рр. – розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.

Державна незалежність України швидко почала наповнюватися реальним змістом. Було прийнято демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий герб і гімн України; створено власні Збройні Сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерних озброєнь і вивела їх із своєї території, набувши статусу без’ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін на гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.

Швидкими темпами, хоча й далеко не завжди продумано і навіть часто стихійно йшов процес складання ринкових механізмів і здійснення приватизації. Повсюдно виникали нові політичні партії, серед яких відбувалося розмежування на лівих – Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Селянська партія України, правих – Народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України та центристів – Партія демократичного відродження, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України.

Розгортався конституційний процес і до Конституції колишньої УРСР були внесені істотні зміни та доповнення, які суттєво видозмінили структуру органів державної влади та взаємовідносини між ними. Водночас 30 червня 1992 р. Комісія по розробці нової Конституції України внесла на розгляд Верховної Ради її перший проект. Він був схвалений Європейською комісією “За демократію через право та позитивно оцінений зарубіжними й українськими експертами. Після схвалення в першому читанні парламентом і всенародного обговорення був створений другий – оновлений проект Конституції. Восени 1993 р. Верховна Рада приступила до його обговорення і 10 листопада третій – доопрацьований проект Конституції був опублікований. На жаль цей проект так і не був внесений на пленарне засідання українського парламенту через політичну кризу. Вона завершилася прийняттям рішення Верховної Ради про дострокові вибори парламенту та Президента влітку 1994 р. Україна втратила реальний шанс уже на початку свого державотворення отримати передову демократичну Конституцію як ґрунт для подальшого ефективного розгортання державотворчих процесів.

Третій етап – 1993 – 1996 рр. – ускладнення внутрішньополітичної ситуації в ході зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.

Незважаючи на незавершеність конституційного процесу, продовжувалися незворотні, але значною мірою суперечливі ринкові перетворення. На жаль вони супроводжувалися наростанням значних соціальних та економічних труднощів і проблем. Різко падали темпи виробництва, йшло скорочення валового національного продукту, небачено зросли темпи інфляції, відбувалося зубожіння народу. Водночас державне керівництво намагалося втримати важелі управління, що часто гальмувало розгортання і зменшувало ефективність ринкових реформ. Ці явища отримали образну назву “терапії без шоку”.

Саме складна внутрішньополітична ситуація привела до поразки Л.Кравчука та перемоги Л.Кучми на дострокових президентських виборах влітку 1994 р. Головою Верховної Ради, яка була обрана за мажоритарною виборчою системою на основі Закону про вибори народних депутатів України, став лідер соціалістів О.Мороз. Саме під головуванням нових керівників держави була сформована нова Конституційна комісія і в листопада 1994 р. відновився конституційний процес.

Однак суперечності, які виникли між різними гілками влади з приводу Конституції України та боротьби за владу, привели до конституційної кризи. Вона була подолана лише після підписання 8 червня 1995 р. відносно легітимного Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України “Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. В умовах конкретної кризової політичної ситуації він зіграв позитивну роль у конституційному процесі, запобігши доведенню конфлікту між гілками влади до силових методів його вирішення, поклавши початок демонтажу недієздатної системи державної влади у формі рад і ставши важливим чинником прискорення конституційного процесу.

На міжнародній арені Україна продовжувала зміцнювати свої позиції уже як без’ядерна позаблокова держава. Українські миротворці взяли участь у врегулюванні низки конфліктів і підтриманні миру в гарячих точках планети, зокрема на Балканах. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 р. Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО “Партнерство заради миру”, а наприкінці 1995 р. стала членом Ради Європи.

Четвертий етап – 1996 – 1999 рр. – прийняття і впровадження в життя Конституції 1996 р. та створення ґрунту для радикальних ефективних зрушень у всіх сферах життя українського суспільства.

Завершальний етап конституційного процесу розпочався на початку 1996 р. Конституційна комісія завершила роботу над проектом Основного Закону нашої держави і 20 березня 1996 р. він був представлений її співголовами на спеціальному засіданні Верховної Ради, а в квітні опублікований для всенародного обговорення. У його ході поступило понад 8 тис. пропозицій і доповнень від громадян України. Крім того надійшла низка альтернативних конституційних проектів. Однак Верховна Рада вирішила повернути проект Конституції на доробку, після чого у суттєво зміненому та досконалому вигляді прийняла його після обговорення в першому читанні. 19 червня розпочалося друге читання проекту.

Проте затягування парламентом прийняття нової Конституції України змусило Президента 26 червня видати Указ про призначення на 25 вересня 1996 р. всенародного референдуму з цього питання. Після цього Верховна Рада довела, що вона може консолідуватися та подолати розбіжності, багато з яких не мали принципового значення. Через 15,5 годин безперервної роботи вранці 28 червня 1996 р. п’ята сесія Верховної Ради прийняла Конституцію України у другому та третьому читаннях. За неї проголосувало 315 депутатів, проти – 36, утрималися – 12, не голосували – 30. Тим самим успішно завершився тривалий конституційний процес. День 28 червня було оголошено святковим. Прийняття Конституції означало в цілому завершення процесу становлення України як суверенної незалежної самостійної держави, повноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства.

Безумовно, прийняття Основного Закону держави позитивно відобразилося на її внутрішньополітичних процесах і сприяло зміцненню міжнародного становища України. Призупинилися темпи падіння економічного виробництва значно зменшилися темпи інфляції, чому допомогло і введення нової національної конвертованої грошової одиниці – гривні. Дуже важливе значення для покращення міжнародного іміджу України мало врегулювання нею низки суперечностей із своїми сусідами та підписання базових

Договорів – 26 травня 1997 р. з Російською Федерацією та 3 червня 1997 р. з Румунією, а також Договору про порозуміння між Президентами Польщі й України 1998 року. Розширюючи прозахідний вектор зовнішньополітичного курсу держави, Україна в рамках Мадридського самміту (1997 р.) держав – членів НАТО уклала нову угоду з цією військово-політичною організацією – Хартію про особливе партнерство. Водночас наша держава розширювала свою участь у конструктивному діалозі в рамках СНД, а також стала формальним лідером об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова).

Конституція України стала базою для вдосконалення політичної та виборчої систем. Був прийнятий новий Закон про вибори народних депутатів усіх рівнів за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (по 225 депутатів до Верховної Ради обиралися від партій – за партійними списками, персонально – шляхом голосування за конкретного кандидата). На основі цього закону були проведені вибори 29 березня 1998 р. і сформовано новий депутатський корпус України.

П’ятий етап – з 1999 р. – висхідної лінії розвитку (насамперед у соціальній та економічній галузях).

Цей етап, незважаючи на серйозні політичні колізії, пов’язані з Всеукраїнським референдумом 16 квітня 2000 р. про внесення змін до чинної Конституції України, виборами Президента держави восени 1999 р. (після другого туру голосування перемогу одержав діючий глава держави Л.Кучма), вбивством журналіста Г.Гонгадзе і так званим “касетним” скандалом став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Новому уряду під керівництвом В.Ющенка вдалося стабілізувати та зміцнити національну валюту, прискорити темпи економічного розвитку, за якими Україна стала першою серед колишніх республік Радянського Союзу та вийшла на передові позиції у Європі. Швидкі темпи ринкових перетворень дозволили підняти пенсії, стипендії та заробітну плату жителям України, зміцнивши рівень соціальної захищеності населення та його довіри до офіційних державних владних структур. Загалом даний курс реформ прагне проводити і новий урядовий кабінет на чолі з А.Кінахом, який перебуває при владі з 29 травня 2001 р. Цей рік, як і попередній, пройшов під знаком збереження високих темпів соціально-економічного розвитку України, зокрема підвищення обсягів промисловості, сільського господарства, показників ВНП в розрахунку на душу населення, рівня зарплати та соціальних виплат.

Безумовно, політична незалежність нашої держави та її внутрішньополітичні ринкові досягнення останніх років є тими позитивними факторами, завдяки яким геополітична обстановка на Європейському континенті набуває стабільності, збалансованості, прогнозованості. Це повністю відповідає основним принципам сучасної української зовнішньої політики: насамперед вона має бути послідовною і передбачуваною, виходити з визнання існуючих кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав, керуватися законом і визнанням пріоритету міжнародного права, ґрунтуватися на ідеї “безпека для себе шляхом безпеки для кожного”. Дані принципи у поєднанні з політикою дистанціювання від Росії та наближення до Європи з самого початку становлення української незалежності сприяли реальному входженню України в центрально-східноєвропейський простір і виокремленню з простору євразійського. Однак просування в цьому напрямку, як показують 10 років нашої незалежності, не може відбуватися само по собі, воно вимагає подальшого здійснення послідовних радикальних політичних, економічних і соціальних перетворень. А тут, незважаючи на досягнення та успіхи, є й серйозні недоліки.

Проблеми і труднощі входження України в загальноєвропейські інтеграційні процеси, невідповідність міжнародних позицій потенціалу держави останнім часом зумовлені головним чином наступними обставинами:

1) загальною стратегічною несформованістю (чи радше незавершеністю становлення) вектора зовнішньої політики, що іноді буквально “витанцьовує” між прозахідним і проросійським курсами;

2) складною соціально-політичною ситуацією в другій половині 2000 – 2001 рр., яка, незважаючи на реальний прогрес в економічній сфері, привела до протистояння в українському суспільстві та відставки реформаторського прозахідного уряду В.Ющенка;

3) фактичною відсутністю прозорості державної політики як найважливішого фактору демократизації суспільства;

4) суперечливими процесами в здійсненні важливої складової системної трансформації – приватизації, яка впродовж 2000 – 2001 рр. супроводжується постійними конфліктами, зокрема і між різними гілками влади, та широким використанням технологій чорного PR-a;

5) відсутністю наполегливих дій з боку уряду, спрямованих на прискорення вступу держави у Всесвітню торгову організацію, членство у якій є мінімально необхідною умовою просування економіки країни до світових ринків;

6) недостатньою, незважаючи на суттєві позитивні результати, гармонізацією українського законодавства з європейським, що створює напругу у відносинах нашої держави із загальноєвропейськими структурами, зокрема із Радою Європи;

7) втратою важливих силових ресурсів зовнішньополітичного впливу, з яких одним із останніх стало закриття Чорнобильської АЕС.

Дані обставини разом із введенням візового режиму сусідами України на її західних кордонах можуть не лише серйозно ускладнити перспективи інтеграції у загальноєвропейський економічний і політичний простір, але й надовго перетворити нашу державу в “сіру зону” Центрально-Східної Європи. Іншими словами, за Українською державою може надовго закріпитися статус слаборозвиненої країни з невеликим зовнішнім боргом, неперспективної для зовнішніх інвесторів, у якій зростатиме тіньовий сектор в економіці та загальне зубожіння суспільства.

Звідси, і це один із важливих уроків наших десяти років незалежності, необхідно чітко усвідомлювати, що “український шлях” до об’єднаної Європи буде непростим. Україна з точки зору інтеграційних процесів на континенті перебуває тільки на шляху “повернення до Європи”. Тому, на думку відомого українського філософа М.Поповича, “інтеграція України в політичний і господарський європейський простір не може бути справою безпосереднього майбутнього, але вона відповідала б і українським, і європейським інтересам. Об’єднання в цілісність усієї Західної, Центральної і Східної Європи може дати колосальний поштовх європейській цивілізації, набагато потужніший, ніж західноєвропейська інтеграція”. Однак сьогоднішні реалії такі, що Україна за багатьма параметрами не відповідає критеріям вступу до Європейського Співтовариства.

Отже, від внутрішньополітичної ситуації в Україні та реальних результатів реформ в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя, а також від місця держави в динаміці позитивних трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі залежатиме швидкість нашого поступу спочатку від договору про співпрацю з ЄС на 10 років до повноцінного залучення до тієї “цивілізаційної цілісності”, якою є Європа не в географічному вимірі, а з точки зору розвитку сучасних інтеграційних процесів на континенті. Це відповідає і Концепції національної безпеки України, яка зорієнтована як на партнерські відносини з Росією, так і реалізацію стратегічної мети – підключення держави до загальноєвропейської інтеграції.

конституція принцип державність україна


ЛІТЕРАТУРА

1. Абетка української політики: Довідник. – К., 2001.

2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. – 2000. – № 3- 4.

3. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу України // Право України. – 1998. – № 3.

4. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. Політичний аспект. – К., 1995.

5. Вовканич С. Посттоталітарний розвиток // Нова політика. – 1997. – № 2.

6. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. – К., 1999.

7. Державна влада в Україні (структура та повноваження): Довідник. – К., 1997.

8. Заєць А. Український парламентаризм. Формування й удосконалення // Віче. – 1998. – № 2.

9. Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин: Монографія. – К., 2001.

10. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996.

11. Крамаревський О. Політичні партії і організації України: Довідник. – К., 1999.

12. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче. – 1998. – № 10.

13. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. – 1997. – № 1.

14. Лагутін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. – 2002. – № 1.

15. Ладиченко В. Механізм влади: світ і Україна // Нова політика. – 1997. – № 6.

16. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

17. Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л.Кравчука. – К., 1997.

18. Мас-медіа України: Довідник. – К., 1995.

19. Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. – 1998. – № 8.

20. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001.

21. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. – К., 1997.

22. Парламент України: вибори – 98. – Ч. 1-2. – К., 1998.

23. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М.Рудич та ін. – К., 1998.

24. Політичні партії України: Довідник. – К., 2001.

25. Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України: Збірник доповід. і рефер. – Львів, 1997.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий