регистрация / вход

Колізійне законодавство України стосовно регулювання шлюбно-сімейних відносин

Колізійні норми шлюбно-сімейного права України містять­ся у КпШС України і в міжнародних договорах, переважно про надання правової допомоги. Ці норми регулюють питання:

Колізійні норми шлюбно-сімейного права України містять­ся у КпШС України і в міжнародних договорах, переважно про надання правової допомоги. Ці норми регулюють питання:

1) реєстрації шлюбів з "іноземним елементом"; 2) їх визнання;

3) розірвання шлюбу; 4) визнання розлучення; 5) особисті та майнові права подружжя; 6) правовідносини між батьками та дітьми; 7) встановлення опіки та піклування; 8) усиновлення.

1. Реєстрація шлюбів з "іноземним елементом". Колізій­ному праву України відомі різні колізійні прив'язки, спрямо­вані, зокрема, на вибір законодавства у випадках реєстрації шлюбів між громадянами України з іноземцями та між іно­земцями. Переважно це прив'язки до закону місця реєстрації шлюбу та громадянства особи. Водночас колізійні норми мо­жуть регулювати вибір законодавства щодо матеріальних умов оформлення шлюбу; умов форми шлюбу та стосовно перешкод до реєстрації шлюбу.

Шлюби, які реєструються в Україні між громадянами України з іноземцями чи між іноземцями, регулюються зако­нодавством України. Це стосується як матеріальних, так і фор­мальних умов реєстрації шлюбу, а також перешкод до його реєстрації, які випливають зі статей 15—17 та 45 КпШС України. Мова йде про необхідність взаємної згоди осіб, які одружуються; досягнення ними шлюбного віку; про заборону реєстрації шлюбу між особами, з яких хоча б одна вже пере­буває в іншому шлюбі, між родичами по прямій висхідній та низхідній лініях, повнорідними і неповнорідними братами та сестрами, усиновителями і усиновленими, між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства; про недійсність фіктивного шлюбу.

Значна частина договорів про правову допомогу за участю України, а саме з Албанією, Грецією, Іраком, Італією, Народ­ною Демократичною Республікою Йемен, Кіпром, Китаєм, Корейською Народно-Демократичною Республікою, Монго­лією, Румунією, Тунісом, Угорщиною, Югославією,1 не міс­тять колізійних норм щодо реєстрації шлюбу. Договори з В'єтнамом, Грузією, Кубою, Молдовою, Польщею, іншими державами передбачають, що умови реєстрації шлюбу визначаються для кожної особи, яка бере шлюб, законодавством тієї держави—учасниці договору, громадянином якої є особа. У до­говорах із Кубою, Фінляндією, Чехословаччиною альтерна­тивною до прив'язки закону громадянства є прив'язка до за­кону держави, де проживає особа, яка бере шлюб. В окремих договорах (наприклад, із Грузією) зазначено, що відносно перешкод до реєстрації шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства тієї договірної держави, на території якої шлюб реєструється.

У всіх договорах, які передбачають колізійні норми щодо матеріальних умов шлюбу, містяться й колізійні норми щодо форми шлюбу. Така норма є й у договорі з Алжиром. Форма шлюбу визначається законодавством тієї договірної держави, на території якої шлюб реєструється.

Мінська конвенція про правову допомогу 1993 p., крім при­в'язки до закону громадянства щодо матеріальних умов та закону місця укладення шлюбу стосовно перешкод до реє­страції шлюбу, передбачає застосування закону постійного місця проживання до умов реєстрації шлюбу з участю осіб без громадянства.

2. Визнання зареєстрованого шлюбу. Шлюби між іно­земними громадянами, зареєстровані в Україні у посольствах або консульствах іноземних держав (консульські шлюби), ви­знаються дійсними на основі взаємності, якщо ці особи на момент одруження були громадянами держави, яка призна­чила посла або консула (ч. 2 ст. 195 КпШС України). Кодекс установлює також, що шлюби між громадянами України, які проживають поза межами України, реєструються в консуль­ських установах України.

У разі реєстрації шлюбу поза межами України з додержан­ням форми шлюбу, встановленої законом місця його реєстра­ції, вони визнаються дійсними в Україні, якщо до визнання немає перешкод, що випливають із статей 15—17 та 45 КпПС України. Шлюби іноземних громадян, оформлені поза межа­ми України за законами відповідних держав, визнаються дійсними в Україні (ст. 196 КпПС України).

Норми про визнання шлюбів містяться у багатьох догово­рах про правову допомогу. В них зазначається, що у справах про визнання існування шлюбу застосовується законодавство договірної держави, яке застосовувалося для реєстрації шлю­бу. Тут же визначається і компетентність органів, які беруть участь у розгляді справ про визнання шлюбів з "іноземним елементом".

3. Розірвання шлюбу. Відповідно до норм ст. 197 КпПС України розірвання шлюбів громадян України з іноземними громадянами, а також шлюбів іноземних громадян між собою в Україні проводиться за законодавством України. Ця ж стат­тя встановлює органи, які є компетентними щодо розгляду справ про розлучення. Так, громадянин України, який про­живає поза межами України, має право розірвати шлюб з одним із подружжя, що проживає поза межами України, неза­лежно від його громадянства, в судах України. У випадках, коли законодавством України допускається розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану, шлюб може бути розірваний у консульських установах України. Справи про розірвання шлюбу за заявами громадян нашої держави, які проживають поза її межами, можуть розглядатися в судах України за дорученням Верховного суду України.

Чимало договорів про правову допомогу, наприклад, з Албанією, Грецією, Іраком, Італією, Народною Демократич­ною Республікою Йємен, Кіпром, Китаєм, Монголією, Юго­славією не містять колізійних норм щодо розірвання шлюбу. Інші ж установлюють колізійні прив'язки (основні, додаткові чи альтернативні), які визначають: 1) законодавство, що засто­совується до умов розірвання шлюбу; 2) органи, компетентні розглядати ці справи. До розірвання шлюбу застосовується законодавство держави:

а) громадянами якої є подружжя в момент подання заяви (ч. 1 ст. 25 Договору з В'єтнамом) чи в момент порушення справи (ч. 1 ст. 26 Договору з Грузією, ч. 1 ст. 26 — з Молдо­вою, ч. 1 ст. 23—3 Кубою, ч. 1 ст. 26 — з Польщею, ч. 1 ст. 28 Мінської конвенції про правову допомогу 1993p. і т. д.);

б) в установу якої подано заяву за умови різного громадян­ства осіб (ч. 2 ст. 25 Договору з В'єтнамом);

в) спільного місця проживання осіб із різним громадянст­вом (ч. 2 ст. 26 Договору з Молдовою, ч. 2 ст. 26 — з Польщею таін.);

г) орган якої порушив справу, якщо особи мають різне гро­мадянство та проживають на територіях різних держав (ч. 4 ст. 26 Договору з Грузією, ч. 2 ст. 26 — з Молдовою, ч. 2 ст. 26 — з Польщею і т. д.).

За цими ж колізійними принципами визначається й компе­тентність органів щодо розгляду справ про розлучення. У до­говорах обумовлюється, що суд, до компетенції якого належить винесення рішення про розірвання шлюбу, є компе­тентним також у винесенні рішення про батьківські права й аліменти на користь неповнолітніх дітей (ст. 26 Договору з Молдовою, ст. 26—3 Польщею та ін.).

4. Визнання розлучення. Стаття 197 КпПС України вказує, що розірвання шлюбів між громадянами України та іноземними громадянами, здійснене поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав поза межами України. Розірвання шлюбу між іно­земними громадянами, здійснене поза межами України за за­конами відповідних держав, також визнається дійсним в Україні. В договорах про правову допомогу спеціальних норм щодо визнання рішень про розірвання шлюбу не передбачено, оскільки ці договори містять норми про визнання рішень у будь-яких справах.

5. Особисті та майнові права подружжя. Закон України "Про правовий статус іноземців" та ст. 194 КпПС України передбачають національний режим для іноземців у шлюбно-сі­мейних відносинах. Винятки можуть установлюватися зако­ном України. Внутрішнє законодавство України не передбачає колізійних норм щодо регулювання особистих і майнових сто­сунків подружжя у правовідносинах з "іноземним елементом". Вони встановлювалися окремими договорами про правову до­помогу, укладеними СРСР (ст. 24 — з В'єтнамом, ст. 23 — з Кубою, ст. 25—3 Чехословаччиною). Нині ці норми є майже в усіх договорах, укладених Україною (ст. 26 — з Грузією, ст. 26 — з Естонією, ст. 26 — з Литвою, ст. 25 — з Молдовою, ст. 25 — з Польщею; ст. 27 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 p.).

Колізійні прив'язки є різноманітними, що дозволяє ство­рити гнучке колізійне право і цим повніше захистити права та інтереси подружжя. Основним в усіх договорах про правову допомогу є відсилання до закону місця проживання осіб (спільного; роздільного; останнього; постійного). Водночас зміст понять спільного, роздільного, останнього, постійного місця проживання у договорах не висвітлюється. Використо­вуються також колізійні прив'язки до закону громадянства та до закону суду. Так, у Договорі з Естонією зазначається, що особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються законодавством договірної держави, на території якої вони мають спільне місце проживання. Якщо подружжя має одне громадянство, але проживає на територіях різних держав, за­стосовується закон громадянства. Якщо подружжя має різне громадянство та проживає в різних державах—учасницях до­говору, застосовується законодавство тієї держави, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання. Якщо ж ці особи не мали спільного місця проживання на територіях договірних держав, застосовується законодавство держави, установа якої розглядає справу (ст. 26).

Відповідно до ст. 25 Договору з Молдовою до регулювання вказаних відносин застосовується закон громадянства, в якому сторони перебували на час подання заяви. Водночас майнові стосунки подружжя щодо нерухомого майна визна­чаються законодавством та підлягають компетенції судів тієї договірної держави, на території якої знаходиться це майно. Норми щодо нерухомого майна містяться і в інших договорах, укладених, наприклад, із Кубою (ст. 22), Польщею (ст. 25). У деяких із них зазначається норма щодо аліментних зобов'язань,

У договорах про правову допомогу окреслюється і компе­тенція судів із зазначених питань. Так, відповідно до ст. 29 Договору з Молдовою, ст. 29—3 Польщею у справах про аліментні обов'язки (крім аліментних зобов'язань, що вини­кають між батьками і дітьми) застосовується законодавство тієї держави, на території якої має місце проживання особа, яка порушує клопотання про стягнення аліментів.

6. Правовідносини між батьками та дітьми. Відносини між батьками та дітьми поділяються на особисті й майнові. Це також встановлення батьківства та материнства; з'ясування походження дитини від певної особи, від певного шлюбу; по­збавлення батьківських прав та ін.

Кодекс про шлюб та сім'ю України містить лише колізійні норми щодо встановлення та визнання батьківства. Статтею 198 цього Кодексу визначається прив'язка до законодавства України, якщо батьківство встановлюється в Україні, та неза­лежно від громадянства батьків і дитини й місця їх прожи­вання. У випадках, коли законодавством України допус­кається встановлення батьківства в органах запису актів гро­мадянського стану, батьки дитини, що проживають поза межами України, з яких хоча б один є громадянином України, мають право звертатися з заявою про встановлення батьківст­ва до консульських установ України.

Колізійні норми щодо правових стосунків між батьками і дітьми містяться в багатьох договорах про правову допомогу Алжиром, В'єтнамом, Грузією, Корейською Народно-Де­мократичною Республікою, Кубою, Литвою, Молдовою, Мон­голією, Польщею, Угорщиною, Чехословаччиною, у Мінській конвенції про правову допомогу 1993p.). Майже всі з цих договорів передбачають, що правові відносини між батьками та дітьми визначаються законодавством тієї держави—учас­ниці договору, на території якої вони мають спільне місце про­живання (скажімо, з Алжиром, КНДР). В інших договорах, а також до певних відносин, наприклад, до аліментних зобо­в'язань перед дитиною, передбачається застосування закону гро­мадянства дитини (ст. 28 Договору з Молдовою). Норму зі схожим викладом передбачено і в Договорах з Алжиром, КНДР.

До встановлення і оспорювання походження дитини від пев­ної особи застосовується законодавство тієї держави—учас­ниці договору, громадянкою якої е мати дитини в момент народження дитини. Водночас достатнім є дотримання форми визнання походження дитини, що передбачена законо­давством тієї договірної держави, на території якої визнання має бути чи було здійснено. При цьому компетентними є органи держави, громадянином якої є дитина (ст. 28 Договору з Молдовою; ст. 28—3 Польщею), а також органи тієї дер­жави, на території якої дитина має місце проживання (ст. 28 Договору з Польщею). До цього ж право відношення застосо­вується законодавство договірної держави, громадянином якої є дитина. Остання колізійна прив'язка застосовується і до правовідносин між дитиною та батьками, якщо така дитина народилася від батьків, що не перебували в зареєстрованому шлюбі (ст. 25 Договору з Алжиром, ст. 28 — з Грузією, ст. 28 — з Естонією, ст. 27 — з КНДР, ст. 28 — з Литвою, ст. 28-А — з Угорщиною і т. д.).

Іноді договори передбачають альтернативну колізійну прив'язку до законодавства держави, більш сприятливого для дитини. Так, якщо дитина є громадянином однієї договірної держави, а проживає на території іншої й законодавство останньої більш сприятливе для неї, то воно й застосовується (ст. 25 Договору з Алжиром, ст. 28-В — з Угорщиною).

У випадках стягнення аліментів із повнолітніх дітей засто­совується законодавство держави, на території якої проживає особа, що претендує на отримання аліментів (ст. 32 Мінської конвенції про правову допомогу 1993p.).

За загальним правилом компетентними є суди тієї держави, законодавство якої повинно застосовуватися до правовідносин між батьками й дітьми.

7. Встановлення опіки та піклування. Відповідно до ст. 200 КпШС України до опіки, піклування над неповнолітніми, не­дієздатними або обмеженими у дієздатності громадянами України, що проживають поза межами України, а також іно­земними громадянами, які проживають в Україні, застосо­вується законодавство України.

Опіка чи піклування над громадянами України, що про­живають поза межами України, встановлені за законами від­повідних держав, визнаються дійсними в Україні, якщо проти їх встановлення чи визнання немає заперечень консульської установи України. Опіка, піклування, встановлені над інозем­ними громадянами поза межами України за законами іно­земних держав, визнаються дійсними в Україні.

Із договорів про надання правової допомоги тільки окремі не містять норм про опіку та піклування (приміром, із Грецією, Іраком, Італією, Тунісом, Фінляндією). Більшість до­говорів про правову допомогу передбачає, що у справах про встановлення чи скасування опіки та піклування компетент­ним є орган опіки та піклування держави, громадянином якої є особа, що потребує опіки чи піклування. При цьому засто­совується законодавство цієї договірної держави.

Правовідносини між опікуном або піклувальником та осо­бою, яка знаходиться під опікою або піклуванням, визначаю­ться законодавством договірної держави, орган опіки та пік­лування якої призначив опікуна чи піклувальника. Якщо захо­ди щодо опіки та піклування необхідні в інтересах особи, яка знаходиться під опікою чи піклуванням, місце проживання, місцезнаходження чи майно якої є на території іншої договір­ної держави, тоді орган опіки та піклування цієї держави тер­міново повинен повідомити компетентний орган держави, гро­мадянином якої є особа, яка потребує опіки чи піклування.

У невідкладних випадках орган опіки та піклування дер­жави—учасниці договору може сам застосовувати необхідні заходи, одначе він повинен терміново повідомити про попе­редньо вжиті заходи компетентний орган опіки та піклування. Застосовані заходи залишаються чинними, поки цей орган не винесе іншого рішення.

В інтересах підопічного договори про правову допомогу зазвичай встановлюють норму, за якою компетентний орган може передати опіку або піклування відповідним органам іншої договірної держави, якщо місце проживання, місцепере­бування чи майно особи, яка знаходиться під опікою чи пік­луванням, є на території цієї договірної держави. Передання дійсне лише у випадку, коли запитуваний орган дасть згоду прийняти опіку чи піклування та повідомить про це орган, який робить запит. Орган, який прийняв опіку або піклуван­ня, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави, одначе він не має права виносити рішення в питаннях, що стосуються особистого статусу особи, яка знаходиться під опі­кою або піклуванням. Проте він може дати дозвіл нареєстрацію шлюбу, необхідний згідно з законодавством дого­вірної держави, громадянином якої є ця особа (ст. ЗО Договору з Грузією, ст. 31 — з Молдовою, ст. ЗО—з Естонією, ст. ЗО — з Литвою, ст. 31 — з Польщею).

У договорах вказується, що обов'язок прийняття опіки або піклування визначається законодавством тієї держави, грома­дянином якої б особа, що має бути опікуном чи піклувальником (ст. 31 Договору з Молдовою, ст. ЗО-з Монголією, ст. 31 -з Польщею, ст. ЗІ—з Румунією, ст. 32—3 Югославією).

Більшість договорів указує на можливість призначення опі­куном чи піклувальником особи, яка є громадянином однієї з договірних держав, якщо ця особа проживає на території дер­жави, де буде здійснюватися опіка чи піклування (ст. 27 До­говору з Болгарією, ст. 29 — з В'єтнамом, ст. 33 — з Угор­щиною та ін.).

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий