регистрация / вход

Адвокат в цивільному процесі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Юридичний факультет Кафедра цивільного та господарського права ДИПЛОМНА РОБОТА

М ІН ІСТЕРСТВО ОСВ ІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Юридичний факультет

Кафедра цивільного

та господарського права

ДИПЛОМНА РОБОТА

Адвокат у цивільному процесі

Науковий керівник роботи : Ніконова Н.О. ст.викладач

Виконавець :

студент 5 курсу

групи ЮП-99-5

Омельченко Іван Іванович

Рецензент :

Чистоколяний В.М.

ст. викладач

№___« »______2004р.

«Допускається до захисту»

Зав. кафедри, доцент

Алєксєєнко І.Г.

___________

«___»________2004р.

Дніпропетровськ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………..…….4

Розділ 1.

Представництво у цивільному процесі

1.1. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства) ………...………8

1.2. Представництво у цивільному процесі ………………………….……..19

Розділ 2.

Представництво адвоката у цивільному процесі

2.1. Процесуально-правове становищеадвоката при веденні цивільних справу суді першої інстанції ………………………………………34

2.2. Діяльність адвоката якпроцесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження………….....…………….46

2.3. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового

виконання……………………………………………………..……….55

2.4. Особливостіучасті адвоката у цивільному процесі ...............….…….61

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………...……78

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………..…….81

ВСТУП

Розбудова правової держави є неможливою без ство­рення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демокра­тичного інституту, яким є адвокатура.

Важливим кроком у створенні таких умов є Закон «Про адвокатуру», ухвалений Верховною Радою України 19 груд­ня 1992 р. Він проголошує, що адвокатура України здійс­нює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю ін­дивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднувати­ся з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, кон­тори та інші адвокатські об'єднання, які діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності (ст. 4). Цей Закон та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти надають можливість сформувати високо­кваліфікований і впливовий адвокатський корпус, заверши­ти становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: забезпечити право на за­хист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України).

Адвокатура – це найважливіший правовий інститут будь-якої держави, який стоїть на захисті прав громадян і віддзеркалює стан і рівень демократії в країні. Від того, наскільки вона міцна, організована, законодавчо захищена, у значній мірі залежить впевненість кожного громадянина у своєму добробуті, в успішності підприємництва. В Україні ж при наявності традиційного правового нігілізму відношення до адвоката та адвокатури було й під час залишається у значній мірі негативним. Адвокат часто сприймається як особа, яка захищає злочинця чи протиправну справу підприємця. Але головне предназначення адвокатури, як явища, полягає у здійснені високосоцально значимих юридичних послуг всіму суспільству та його членам у захисті прав та свобод громадянина та юридичних осіб. Адвокат захищає закон від свавілля, а тому діяльність адвоката відповідає як інтересам окремого громадянина чи установи, так і суспільно-правовим інтересам держави та суспільства. В останній час велика частина суспільства збагнула це, і відношення до адвокатури хоч і повільно, але змінюється. Престиж професії адвоката зростає.

В цивільному судочинстві, як свідчить судова практика, від загального числа справ, у яких беруть участь представники сторін, більшість їх розглядається за участю адвокатів. Його участь в суді надає змогу особі, права та законні інтереси якої порушено, отримати кваліфі­ковану юридичну допомогу та повною мірою захистити свої права та законні інтереси. Правосуддя з цивільних справ певною мірою відбиває професіоналізм юридичної практики в цілому та ступінь захищеності суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Так, згідно із ст. 55 Конституції Украї­ни права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, посадових і службових осіб. Механізм правово­го регулювання правосуддя з цивільних справ не тільки визначає порядок реалізації конституційного права громадян на судовий захист відповідно до норм внутрішнього національного законодав­ства, а й є передумовою використання міжнародних судових інсти­тутів захисту прав людини. Це особливо важливо у зв'язку із вступом України до Ради Європи та ратифікацією Європейської кон­венції прав людини.

Останнім часом серед фахівців та у засобах масової інформації йде жваве обговорення стану сучасної адвокатури. Дехто висловлює думку про необхідність створення в Україні іншої – сильної і кваліфікованої адвокатури. Лунають заклики до створення єдиної професійної організації і протилежні гасла – створення такої організації посягне на незалежність адвокатів, а тому членство в ній має бути добровільним. До того ж рішення Конституційного Суду у справі Солдатова відкрило шлях до слідства й в суд маси дилетантів та шахраїв. Потребує змін і Закон „Про Адвокатуру”. Недосконалим є й стан цивільного судочинства, на сам перед основного законодавчого акту, який його регулює – Цивільного Процесуального кодексу України, норми якого вже не відповідають дійсності.

Таким чином, цю тему можна визнати актуальною та не вичерпаною, тим більше, що за останні роки відбулися значні зміни в соціальному й економічному житті країни, що привели до появи ряду проблем, що не знаходять цілком свого рішення в законодавстві й у науковій теорії.

МЕТА. Мета дипломної роботи – правове теоретичне обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі.

ЗАДАЧА. Виходячи з мети та для її досягнення ставляться наступні задачи:

1. Дослідити найбільш актуальних питань участі адвоката у цивільному процесі.

2. Проаналізувати окремі стадії цивільного процесу та роль адвоката у кожній з них.

3. Надати юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі.

4. Узагальнити практику участі адвоката у цивільному процесі.

5. Надати пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.

ОБ’ЕКТОМ даної дипломної роботи є правовідносини, яки виникають в процесі представництва адвоката у цивільному процесі.

ПРЕДМЕТ дипломної роботи – правовий статус адвоката в цивільному процесі.

Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна підрозділити по наступних змістовних підгрупах :

1. Навчальні видання, що дають загальну характеристику цивільного процесу та адвокатури - Цивільний процес України: Навчальний посібник. /Чорнооченко C.I.; Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. /Святоцький О.Д., Михеєнко М.М.

2. Публікації (в основному періодичні), що висвітлюють окремі питання участі адвоката у цивільному процесі - Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9.; Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат. - 2002. - № 4 - 5.

3.Законодавчі першоджерела і коментарі до них , що виступають як діючий на практиці матеріал для регулювання питань цивільного судочинства та адвокатури - ЗаконУкраїни „Про адвокатуру” від 19.12.1992; Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963.

При дослідженні цієї теми були використані наступні методи: юридичний, діалектичний, системного аналізу.

Наукова новизна результатів роботи - надання пропозицій щодо вдосконалення діючого законодавства стосовно участі адвоката у цивільному процесі.

Практичне значення – робота може бути використана для вивчення теми „Адвокат у цивільному процесі” студентами, а також корисна для юристів практиків.

Структура роботи складається з двох розділів.

Перший розділ присвячений представництву в цивільному процесі. В цьому розділі детально досліджено поняття цивільного процесу та розкривається інститут представництва у цивільному судочинстві.

Другий розділ досліджує представництво адвоката у цивільному процесі, він включає в себе аналіз процесуального положення адвоката при веденні ним справи на досудовій стадії, під час розгляду справи в суді першої інстанції, в стадії апеляційного та касаційного провадження та під час виконання судових рішень. Також досліджуються особливості участі адвоката в цивільному процесі.

Розділ 1

Представництво у цивільному процесі

1.1. Поняття цивільного процесу (цивільного судочинства).

Згідно із законодавством про судоустрій правосуддя здійснюється тільки судом шляхом розгляду і вирішення в судо­вих засіданнях цивільних справ, пов'язаних із захистом прав і за­конних інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, шляхом розгляду в судових засіданнях кримінальних справ і за­стосування встановлених законом мір покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Загальноприйняте визначення правосуддя зводиться до того, що правосудця — одна з форм державного управління, засіб виконання державою внутрішньої функції охорони правопорядку, власності, прав і свобод громадян шляхом вирішення спеціаль­ним органом державної влади — судом цивільних і криміналь­них справ за правилами, передбаченими цивільним і криміналь­ним процесуальним правом.

Дане визначення дозволяє сформулювати такі основні озна­ки правосуддя: 1) здійснення його тільки спеціально створеним органом — судом; 2) здійснення його шляхом розгляду і вирішен­ня в судових засіданнях цивільних і кримінальних справ; 3) здій­снення його тільки у передбаченому законом порядку (процесу­альна форма); 4) можливість застосування заходів державного примусу; 5) наявність спеціальних цілей.

Ці ознаки, дійсно, характеризують правосуддя, але навряд чи можна вважати, що вони дозволяють точно визначити сутність правосуддя, його відмінність від інших форм юрисдикції. Наве­дені ознаки правосуддя тією чи іншою мірою знаходять свій про­яв і в діяльності інших юрисдикційних органів, які здійснюють захист порушених прав. Так, цивільні справи розглядаються в засіданнях не тільки державними судами, усім органам цивільної юрисдикції притаманна так звана процесуальна форма їх діяль­ності та деякі інші ознаки. Виходячи з цих міркувань, потрібні інші підходи до визначення сутності правосуддя.

Поняття правосуддя має інтерпретуватися в єдності з судо­вою владою. Формула «правосуддя здійснюється тільки судом» є точною, проте сама по собі вона не розкриває змісту і сфери пра­восуддя взагалі та щодо цивільних справ зокрема.

Слід звернути увагу, що достатньо точно визначена сфера правосуддя в кримінальних справах. Згідно із ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК) правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відпо­відно до закону. В цій формулі найбільш важливим є те, що вона зобов'язує законодавця відносити вирішення кримінальних справ тільки до компетенції державного суду.

Цього не можна сказати про правосуддя в цивільних справах. Стаття 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) також містить положення про здійснення правосуддя в цивільних справах судом, проте цивільні справи розглядаються не тільки судом, але й іншими органами цивільної юрисдикції.

Таке положення по суті свідчить про наділення несудових органів судовими функціями, що суперечить принципу здійснення пра­восуддя тільки судом.

Виходячи з єдності судової влади і правосуддя і необхідності концентрації судової влади, можна стверджувати, що правосуддя — це форма реалізації судової влади. Судова влада як влада дер­жавна крім як у правосудді втілюватися не може і не повинна. Ви­нятковість як характерна риса судової влади, на нашу думку, і є свого роду ключем до розуміння правосуддя в правовій державі. -

Правова держава фактично утворюється в суспільстві тоді, коли право стає центром життя суспільства, коли відносини гро­мадян та держави є відносинами права, а не сили, а непорушність правового становища громадянина гарантована правосуддям, в якому інституалізується правовий зв'язок між державою і особою.

Суд повинен забезпечити захист соціально-економічних, по­літичних прав, особистих прав та свобод громадян. Судовий за­хист — найвища гарантія забезпечення прав та свобод грома­дян, оскільки суд посідає певне становище у системі влади.

Видатний юрист А. Ф. Коні був глибоко правий, коли писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів, про обмеження їх особистої волі в ім'я загального блага і про захист прав окремих громадян, — ця справедливість повинна відбиватися у законодавстві, яке тим вище, чим глибше воно вдив­ляється в життєву правду людських потреб та-можливостей, — і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особи людини»[1] .

У цьому твердженні немає перебільшення, бо існує глибокий зв'язок між послідовним і демократичним розвитком політичних інститутів будь-якого суспільства та становленням ідеї правосуд­дя. Історія розвитку суспільства свідчить про незмінний взаємо­зв'язок демократизації суспільного життя і правового розвитку, в тому числі судових реформ. Тому в історії судових реформ можна знайти не тільки факти зміни умов здійснення правосуд­дя, що цікавить перш за все юристів, але й відображення різних соціальних умов, надій, прагнень, настроїв людей.

Таким чином, сутність правосуддя насамперед полягає в тому, що воно має втілювати винятковість судової влади у дер­жаві. Звідси зрозуміло, чому зміни в політичній, економічній, соціальній сферах суспільства нерозривно пов'язані з побудовою правової держави, правовою реформою й впровадженням винят­ковості судової влади.

Крім винятковості судової влади в правосудді повинна втілю­ватися і повнота судової влади. Повнота судової влади — не­від'ємна якість правосуддя. Вона відбивається в тому, що в пра­вовій державі правосуддя повинно бути доступним, інакше кажу­чи, всі громадяни повинні мати рівні можливості використовувати судовий захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Крім того, повнота судової влади передбачає, що всі громадяни без ви­нятку визнаються рівними перед судом. Це не тільки теоретичне положення, це—аксіома, яка підтверджена соціально-історичною практикою і знайшла своє закріплення в міжнародно-правових до­кументах з прав людини. Так, згідно із ст. 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках пору­шення її основних прав, наданих їй конституцією чи законом.

Якщо винятковість судової влади — це, так би мовити, гене­тична ознака правосуддя і стверджує відокремлення судової вла­ди від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є фун­кціональною ознакою правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади.

В громадській свідомості ідея правосуддя пов'язується саме з повнотою влади. Дійсно, повнота судової влади, поряд з її ви­нятковістю, дозволяє називати правосуддя «правосуддям», доз­воляє розглядати інститут правосуддя як гарантію реалізації сво­боди і справедливості, правового порядку.

Ідея повноти судової влади як принцип закріплена в чинно­му законодавстві. Згідно із ст. 6 ЦПК правосуддя в цивільних справах здійснюється на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і май­нового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця прожи­вання та інших обставин. Повнота судової влади знайшла своє закріплення в Конституції України, яка проголосила право гро­мадян на судовий захист серед основних прав громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам. В статті 14 Міжна­родного пактупро громадянські й політичні права передбачено, що кожний громадянин має право при розгляді будь-якого кри­мінального звинувачення, яке пред'явлене йому, чи при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий та публічний розгляд справи компетентним, не­залежним і неупередженим судом, створеним на основі закону.

Характеристика правосуддя як форми реалізації судової вла­ди з її винятковістю і повнотою потребує визначення не тільки генетичної, функціональної, але й предметної ознаки судової вла­ди, тобто змісту судової влади і правосуддя як діяльності, спря­мованої на певний соціальний об'єкт.

Зміст судової влади, на відміну від законодавчої і виконавчої, полягає у визначенні виду і обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків суб'єктів права. Ці права і обов'язки встановлю­ються на основі застосування судом норм права і з урахуванням відповідних фактичних обставин. Реалізація судової влади, отже, завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи, із забезпеченням прав людини.

Предметна ознака правосуддя визначається потребами забез­печення реалізації прав всіх і кожного, а правосудна форма захи­сту прав громадян — шляхом розгляду і вирішення юридичної справи, а не шляхом адміністративних велінь, ставить громадяни­на в рівне становище не тільки з іншими громадянами, а й з дер­жавною владою, державою. Ось чому саме судова влада природ­но є фактором обмеження втручання кого-небудь у правовий ста­тус громадянина і в системі розподілу влади є тією противагою, яка забезпечує невід'ємні і недоторканні права особи. Ця глибока закономірність складає зміст і функції правосуддя в правовій дер­жаві як охоронця прав і свобод особи. При цьому правосуддя яв­ляє собою єдину форму забезпечення законності і справедливості у стосунках з участю громадян. Громадянин стає не тільки носієм певних прав, але й безпосереднім захисником їх в суді, він висту­пає, так би мовити, споживачем судової влади і законності.

Таким чином, предметна ознака судової влади втілюється в пев­ному напрямі функціонування правосуддя, яке сприяє шляхом ви­рішення юридичних справ судовому здійсненню прав і свобод осо­би в суспільстві, реалізації законності і справедливості в державі.

Соціальна функція, зміст правосуддя у цивільних справах по­винні зводитися тільки до вирішення справ, інші функції на суди покладатися не повинні.

Хоча норми права застосовують не лише органи правосуд­дя, але й інші державні органи і громадські організації, однак пра­восуддя відрізняється від інших форм правозастосування тим, цірішення органів правосуддя мають загальнообов'язковий харак­тер, пріоритет перед рішенням інших органів. Згідно із ст. 14 ЦПК рішення суду є обов'язковими для всіх органів, підпри­ємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підля­гають виконанню на всій території України. Ця обставина детер­мінована високим соціальним статусом правосуддя.

Судові рішення, на відміну від актів інших органів, мають за­конну силу. Рішення суду, так би мовити, прирівнюється до сили закону. Саме в законній силі актів судового правозастосування виявляється судова влада, як дійсна влада. Згідно із ч. 1 ст. 209 ЦПК суди постановляють рішення ім'ям України.

Нарешті, правосуддя як правозастосовча діяльність характе­ризується специфічною процесуальною формою. На відміну від інших процесуальних форм процесуальна форма правосуддя і її дотримання визначає законність судових рішень. Згідно із ст. 1 ЦПК порядок провадження в цивільних справах у судах визна­чається процесуальним законодавством. Порушення або непра­вильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою до скасування рішення (ст. 314 ЦПК).

Особлива юридична процедура, в якій відбувається вся судо­ва діяльність, — високозначимий елемент правосуддя, вона кі­нець кінцем і забезпечує суворе дотримання начал законності, захисту прав і свобод громадян. Ця процедура втілює найваж­ливіші демократичні принципи правосуддя, що закріплені в Кон­ституції України і процесуальному законодавстві.

Управовій літературі терміни «цивільний процес» і «ци­вільне судочинство» вживаються як рівнозначні. Однак з цього питання висловлюються різні судження. Деякі вчені визначають цивільний процес як діяльність судових органів по вирішенню спорів та інших справ, які стосуються прав та інтересів громадян, організацій, і по примусовому виконанню судових постанов, що здійснюється в точно визначеному порядку із забезпеченням ак­тивної участі заінтересованих осіб.

Висловлюється думка, що цивільний процес — це діяльність суду по здійсненню правосуддя, яка складається з розгляду і вирі­шення в судових засіданнях цивільних справ; діяльність осіб, якіберуть участь у справі, і сукупність цивільних процесуальних пра­вовідносин між судом і заінтересованими особами та органами держави, що беруть участь у справі.

Поряд із спробами дати визначення поняття цивільного про­цесу існує думка, що цієї проблеми не існує взагалі. В. Н. Щеглов підкреслює, що діяльність учасників правовідносин в інших галузях права, на відміну від процесуального, не виділяється як окрема категорія. Немає необхідності виділяти її і в процесу­альній теорії. У суспільних відносинах, врегульованих нормами права, відокремлення діяльності неминуче веде до її відриву від правової форми і до протиставлення правовій формі, що одна­ково неприпустимо. На основі цього робиться висновок про то­тожність понять цивільного процесу і цивільних процесуальних правовідносин. Цивільний процес є суспільними відносинами, врегульованими цивільним процесуальним правом[2] .

Таким чином, у науці цивільного процесуального права існу­ють досить суперечливі підходи як до самої постановки пробле­ми, так і до змістовної її характеристики.

Дослідження змісту цивільного процесу повинно здійснюва­тися в аспекті, який дозволяє визначити його зв'язок та співвідно­шення з правосуддям у цивільних справах.

Нерідко правосуддя ототожнюють з цивільним процесом. Наприклад, Н. Т. Арапов відзначає, що правосуддя в цивільних справах є діяльність державного суду і осіб, які беруть участь у ньому по розгляду і вирішенню спорів про право цивільне[3] . На думку В. М. Семенова, цивільний процес поряд з кримінальним процесом є видом правосуддя, різновидом судової діяльності[4] .

Як видно, Н. Т. Арапов відносить до правосуддя і діяльність суду, і діяльність осіб, заінтересованих у правосудді. Для цивіль­ного процесу місця не залишається. В. М. Семенов, навпаки, ото­тожнюючи цивільний процес і правосуддя, під цивільним проце­сом розуміє тільки судову діяльність.

До аналогічних висновків призводять і судження М. А. Гурвича, який відзначав, що цивільне процесуальне право, регламен­туючи діяльність суду по здійсненню правосуддя, встановлюючи права й обов'язки учасників процесу, є гарантією реалізації завдань цивільного судочинства[5] .

Поняття цивільного процесу тісно пов'язано з поняттям правосуддя, однак не повинно зводитися до нього. Правосуд­дя і цивільний процес — не тотожні поняття. Зміст правосуддя полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків персонально певних осіб, у вирішенні конкрет­ної цивільної справи судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу. Правосуддя характеризується і тим, що воно по­винно бути побудовано на засадах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист, тобто можливість особисто бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні своєї справи. Саме ця обставина і виз­начає необхідність встановлення специфічної форми здійснен­ня правосуддя, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду і вирішення цивільної справи. Порядок розгляду і ви­рішення цивільних справ є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає, на нашу думку, цивільний процес (судочинство).

Якщо правосуддя — це судова діяльність по реалізації судо­вої влади, то цивільний процес — це форма реалізації правосуд­дя, яка забезпечує і гарантії здійснення правосуддя, і гарантії пра­ва громадян на судовий захист. Такий зв'язок правосуддя і ци­вільного судочинства пояснює їх принципову єдність як змісту і форми. Поза цивільним судочинством, яке забезпечує гарантії його здійснення, правосуддя неможливе, як і розгляд справи, якщо він не здійснюється судом, не є цивільним процесом.

Таким чином, правосуддя в цивільних справах і цивільний процес у спеціально-юридичному значенні — самостійні явища. Правосуддя — форма реалізації судової влади, а цивільний про­цес — форма здійснення правосуддя, яка покликана забезпечи­ти і гарантії правосудця, і гарантії особи.

Цивільний процес як форма реалізації правосудця і права гро­мадян на судовий захист має свою предметну сферу. Згідно з чин­ним цивільним процесуальним законодавством у порядку цивіль­ного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та кооперативних правовідносин, справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження (ч. 2 ст. 1 ЦПК).

Визначення сфери цивільного процесу важливо, бо вона є по­казником функціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розрахований, як видно, на здійснення право­суддя в широкій сфері правовідносин, які характеризуються юри­дичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

В порядку цивільного судочинства здійснюється правосуд­дя і у справах, що виникають з адміністративно-правових відно­син, в яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадо­вих осіб у сфері управлінської діяльності), а також по справах окремого провадження, в яких захищаються не суб'єктивні пра­ва, а охоронювані законом інтереси, неопосередковані суб'єк­тивним правом (наприклад, інтерес у судовому встановленні фактів, що мають юридичне значення: перебування на утри­манні, родинних відносин тощо).

Сфера цивільного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює правосуддя в цивіль­них справах на певну групу суспільних відносин і допускає роз­гляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єди­ного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Стаття 1 ЦПК передбачає, що порядок провадження в ци­вільних справах у судах визначається законом, а справи, що ви­никають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочин­ства, крім винятків, встановлених законодавством.

Таким чином, законодавство виходить з єдності цивільного процесу і загального характеру правосуддя в цивільних справах незалежно від того, яку справу розглядає суд,

Разом з тим, визначаючи сутність цивільного процесу, авто­ри, як правило, вважають, що цивільне судочинство поділяєть­ся на самостійні види: позовне; по справах, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин; окреме. При цьому вони вихо­дять з того, що матеріально-правова природа усіх цих справ має істотну специфіку, яка обумовлює процесуальні особливості їх судового розгляду.

Наведені міркування викликають заперечення. Прагнення обґрунтувати наявність у цивільному процесі окремих видів проваджень не відповідає законодавству і суперечить закріпленому в ньому положенню про єдність цивільного процесу.

Цивільний процесуальний закон, встановивши для усіх цивіль­них справ єдину процесуальну форму їх розгляду і допускаючи в окремих випадках винятки із загальних правил, виходить з того, що цивільний процес є загальною формою захисту прав і охоронюваних законом інтересів, а ті або інші особливості розгляду цивіль­них справ не можуть створити самостійного порядку їх розгляду. Єдність цивільного процесу, таким чином, забезпечується тим, що розгляд і вирішення цивільної справи може відбувати­ся тільки в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством.

Цивільний процес як передбачений законом порядок розгля­ду і вирішення цивільних справ характеризується стадійністю розвитку. Цивільний процес розвивається в певній послідовності, ю стадіях (етапах), які відображають, так би мовити, логіко-ча-;ові характеристики судової діяльності і процесуальної діяльності учасників цивільного процесу.

В процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розуміють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямованих на певну процесуальну мету (порушення спра-ж, підготовка справи до судового розгляду та ін.). На нашу думку, це визначення є неповним. Будь-яка стадія цивільного процесу крім процесуальної мети характеризується своїм специфічним змістом, колом суб'єктів процесуальної діяльності, особливим процесуально-документальним оформленням.

У цивільному процесі існують такі стадії: порушення цивільної справи; підготовка цивільної справи до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд рішень і ухвал, що не набрали законної сили (касаційне провадження); виконання судових рішень (виконавче провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що на­брали законної сили (наглядне провадження); перегляд рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили, у зв'язку з новови-явленими обставинами. Ці стадії складають систему, загальну модель цивільного процесу. Конкретна цивільна справа може пройти всі стадії, однак частіше справа проходить обов'язкові стадії — від порушення цивільної справи до судового розгляду, адже не завжди судове рішення в справі оскаржується, опротес­товується або переглядається у зв'язку з нововиявленими обста­винами чи примусово виконується.

Регламентація процесуальної діяльності не обмежується визначенням загального порядку цивільного судочинства за само­стійними стадіями. Особливість правового регулювання цивіль­них процесуальних відносин полягає і в тому, що правовій рег­ламентації підлягає кожна окрема процесуальна дія суду, який здійснює правосуддя, кожна процесуальна дія учасника цивіль­ного процесу (позивача, відповідача, свідків і т. п.). Цивільне процесуальне законодавство визначає допустимі процесуальні дії в цивільному процесі, послідовність здійснення процесуальних дій суб'єктами процесуальної діяльності, а також обов'язкове документальне їх оформлення у відповідних процесуальних ак­тах — документах (ухвалах, рішеннях, протоколах тощо).

Механізм стадійного руху цивільної справи, взаємозв'язку процесуальних дій суб'єктів процесуальної діяльності та їх доку­ментального оформлення складає цивільний процес (цивільне су­дочинство) як встановлений законом порядок розгляду і вирішен­ня цивільних справ.

1.2. Представництво у цивільному процесі.

Конституція України наділяє громадян та юридичних осіб правом на правову допомогу, здійснення якої головним чи­ном покладено на адвокатуру (ст. 59).

Правова допомога при здійсненні захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб у суді реалі­зується у формі цивільного процесуального представництва. З урахуванням цього можна зробити висновок, що інститут пред­ставництва в суді є одним з передбачених законом засобів реа­лізації права на судовий захист, гарантією забезпечення участі громадян і юридичних осіб у процесі та реального захисту їх суб'єктивних прав і інтересів.

Відповідно до ст. 110 ЦПК громадяни можуть вести свої спра­ви в суді особисто або через своїх представників. Справи юридич­них осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Інститут судового представництва обумовлюється різними обставинами. Перш за все неможливістю здійснення судового розгляду та вирішення цивільної справи у зв'язку з недієздатні­стю осіб, що беруть участь у справі, за віковим критерієм (непов­нолітні) або за медичним критерієм (громадяни, які в судовому порядку визнані недієздатними). По-друге, неможливістю юри­дичних осіб, що очолюються колегіальними органами (правлін­нями), безпосередньо брати участь у розгляді справи. Нарешті, бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридич­ну допомогу при розгляді справи у суді. Отже, ці обставини мо­жуть носити юридичний або фактичний характер.

Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переконливою є точка зору, що представництво в цивільному процесі — це самостійний процесуальний інститут, а не різновид загально-цивільного представництва. В процесуальній літературі цей висно­вок був достатньо аргументований і переконливо обґрунтований.

Представництво в цивільному процесі відрізняється від загальноцивільного представництва виконуваними функціями; ха­рактером і змістом правовідносин, що складаються між його суб'єктами; колом осіб, що мають право виступати як представ­ники; підставами виникнення і припинення; характером та обся­гом наданих повноважень тощо.

Наприклад, функцією загальноцивільного представництва, на відміну від процесуального представництва, є здійснення пред­ставником від імені довірителя угод, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього. У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'яз­ки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє пред­ставник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може не тільки заміщати сторону, але і дія­ти поряд з нею, тобто особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для вико­ристання ними права мати у цій справі представника (ст. 110 ЦПК). Обсяг повноважень представника в цивільному праві цілком залежить від волі довірителя і визначається змістом до­говору доручення. Судовий пред­ставник наділений самостійними процесуальними правами, які передбачені процесуальним законодавством і на здійснення яких не потрібно спеціального дозволу заінтересованої особи.

У процесуальній літературі іноді значно розширюються межі інституту судового представництва. Так, наприклад, участь пред­ставників органів державного управління (ст. 121 ЦПК) і пред­ставників громадськості (ст. 161 ЦПК) розглядається як складова частина, один з видів судового представництва.

Для цих суджень немає достатніх підстав, крім того, вони су­перечать чинному законодавству. Відповідно до статей 98, 110, 112 ЦПК справи у суді через представників можуть вести не всі учасники процесу, а тільки сторони, треті особи, заявники та заін­тересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-пра­вових відносин, і у справах окремого провадження. Тому судове представництво необхідно відрізняти від участі в суді представ­ників органів державного управління, профспілок, державнихпідприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі в порядку ст. 121 ЦПК, а також від участі представників громадсь­ких організацій та трудових колективів у цивільному процесі, що передбачено ст. 161 ЦПК. Метою участі органів державного уп­равління та інших суб'єктів, зазначених у ст. 121 ЦПК, є захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб або держави, що обумовлено їх компетенцією. Метою участі представників громадської організації або трудового колективу, що уповнова­жили їх, є викладення думки організацій та колективів з приво­ду справи, яка розглядається судом.

ЦПК не дає визначення цивільного процесуального пред­ставництва. В юридичній літературі існують два підходи до цієї проблеми. Згідно з одним під судовим представництвом розумі­ються правовідносини, в силу яких одна особа здійснює в межах своїх повноважень процесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи. Згідно з іншим - представництвом визнається саме процесу­альна діяльність, тобто сукупність здійснених процесуальних дій.

Більш переконливим є визначення судового представництва як процесуальних правовідносин. Реальна поведінка (діяльність) учасників правовідносин згідно з їх правами і обов'язками є од­ним з структурних елементів правовідносин. Це повною мірою стосується і процесуальних правовідносин. Здійснення процесуальних дій, хоча б і від імені іншого учасника процесу, неможливо поза правовідносинами. Діям представника, що здійснені без належно оформлених повноважень або за їх межами, не надаєть­ся юридичного значення. Якщо в цивільному праві можливо подальше схвалення таких дій довірителя, то в ци­вільному процесі це неможливо.

Таким чином, судове представництво — це правовідношення, в силу якого одна особа — представник — здійснює в суді в межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги прирозгляді цивільної справи та здійсненні захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Судовими представниками відповідно вважаються особи, які виступають в суді від імені суб'єкта, що займає в процесі проце­суальне становище сторони, третьої особи (позовне проваджен­ня), заявника або заінтересованої особи (провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та окреме провадження), з метою захисту його прав та інтересів. Процесуальне становище судових представників визначено тим, що вони, вступаючи в правовідносини з судом, мають самостійні процесу­альні права та обов'язки і в той же час беруть участь у справі для захисту не своїх інтересів, а прав та інтересів інших осіб.

З урахуванням викладеного можна окреслити основні озна­ки судового представництва.

По-перше, судове представництво в цивільному процесі харак­теризується тим, що дії представника здійснюються в інтересах особи, суб'єктивні права або охоронювані законом інтереси якої підлягають захисту в суді. Представник, беручи участь у справі, не набуває для себе будь-яких благ, що пов'язані з вирішенням спо­ру або інших правових питань. Всі правові наслідки дій представ­ника поширюються лише на особу, яку він представляє.

По-друге, представництво здійснюється від імені того суб'єк­та, суб'єктивні права або інтереси якого підлягають судовому захисту.

По-третє, представника в суді може мати лише визначене за­коном коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, що беруть участь у справі, тобто посідають визначене процесуальне становище. Крім того, це тільки ті особи, які мають особисту юридичну заінтере­сованість у розгляді справи.

Нарешті, судовий представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право (законом або довірителем).

Представництво в цивільному процесі можливе в будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочин­ства, на всіх стадіях його розгляду, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення, незалеж­но від того, в якому з трьох видів провадження розглядається справа.

Як судових представників до участі в цивільному процесі за­кон допускає досить широке коло осіб. Відповідно до ст. 112 ЦПК ними можуть бути:

1) члени органів управління, працівники підприємств, уста­нов, організацій, колгоспів, інших кооперативних органі­зацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — у справах цих підприємств, установ та організацій;

2) уповноважені професійних спілок — у справах робітників,
службовців, членів колгоспів, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;

3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих орган­ізацій, — у справах членів цих організацій;

4) адвокати — в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб (ст. 1 За­кону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»);

5) один із співучасників за дорученням інших співучасників
(ст. 104 ЦПК);

6) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до
представництва в даній справі.

Згідно із ст. 111 ЦПК як судові представники в процесі мо­жуть брати участь батьки, усиновителі, опікуни та піклувальни­ки, якщо потребують захисту суб'єктивні права та законні інтере­си недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздат­ності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними.

Представником у суді може бути тільки правосуб'єктна осо­ба, тобто в неї повинна бути наявність цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Це означає, що представниками в цивільному процесі можуть бути лише громадяни, які досягай по­вноліття, при умові належного оформлення повноважень та при відсутності передбачених законом перешкод для виконання ними функцій судового представника. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть, відповідно до п. З ст. 116 ЦПК, бути представни­ками у суді адвокати, які прийняли доручення про надання юри­дичної допомоги з порушенням правил, встановлених законо­давством України про адвокатуру, а також особи, відносно яких зупинена дія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або воно анульовано згідно із ст. 16 Закону України від 19 грудня 1992 року «Про адвокатуру». Крім того, ст. 7 цьо­го Закону встановлює, що адвокат не має права прийняти дору­чення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу осо­бам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, осо­ба, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представ­ник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також якщо в розслідуванні або розглядісправи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Проте перелічені суб'єкти можуть бути представниками тих організацій, де вони працюють (наприклад юрисконсультом), представниками співучасників по справі, якщо самі вони є осо­бами, що беруть участь у справі. Вони також можуть здійснюва­ти представництво в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням, або відносно своїх дітей та усиновлених.

Згідно з ч. 2 ст. 116 ЦПК не можуть бути представниками в суді судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідно­го суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Класифікація судового представництва на види прова­диться з урахуванням і на підставі різних критеріїв.

Перш за все слід звернутися до ст. 110 ЦПК, яка має назву «Види представництва», але безпосередньо не визначає видів представництва, що існують чи можуть здійснюватися у цивіль­ному процесі. Проте аналіз цієї статті дає змогу зробити висно­вок, що законодавець виділяє два види представництва за суб'єк­тним критерієм, тобто з урахуванням певних ознак осіб, в інте­ресах яких здійснюється представництво у суді:

а)представництво громадян (ч. 1 ст. 110 ЦПК);

б)представництво юридичних осіб (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

В процесуальній літературі цю класифікацію умовно назива­ють легальною класифікацією. Такий поділ є обґрунтованим, ос­кільки кожен з видів має свої певні особливості, передбачені чин­ним законодавством (статті 100-111 ЦПК).

За ступенем обов'язковості та юридичним значенням волеви­явлення осіб, права та інтереси яких потребують захисту, можна виділити:

а)обов'язкове представництво, для виникнення якого не по­трібна згода особи, права та інтереси якої захищаються у суді;

б) факультативне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення відповідного суб'єкта (довірителя).

Практичне значення має класифікація судового представництва з підстав його виникнення. З урахуванням цього критерію представництво поділяється на договірне, законне, гро­мадське і офіційне.

Підставами представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати представництво по відношенню до іншої особи з метою захисту прав останньої.

Договірне представництво — це представництво, підставою виникнення якого є волевиявлення представника і довірителя, тоб­то в його основі лежить цивільно-правовий договір доручення. Договірне представництво може здійснюватися адвокатами, юрисконсультами та іншими працівниками підприємств, установ, організацій, співучасниками та іншими особами, які допу­щені судом до виконання процесуальних функцій представника.

В зв'язку з участю в цивільному процесі юрисконсультів як представників в юридичній літературі існує точка зору, що під­ставою виникнення договірного представництва може бути не тільки договір доручення, але й трудовий договір. Ця думка є не досить обґрунтованою, тому що трудовим договором визнача­ються функції та обсяг трудових прав і обов'язків, що окреслю­ють взаємовідносини робітника і юридичної особи, тобто коло взаємних прав і обов'язків працівника та роботодавця. Для всту­пу в правовідносини з іншими суб'єктами, навіть якщо юрискон­сульт виконує трудові обов'язки, йому необхідне спеціальне оформлення повноважень, передбачене відповідним законом. Тому можна зробити висновок, що в основі здійснення юрискон­сультом представництва у суді лежить не трудовий договір, а договір доручення, що його повноваження повинні бути офор­млені довіреністю, з урахуванням вимог, передбачених процесу­альним законодавством (п. 2 ст. 113 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представниц­тва у судовій практиці є представництво, що здійснюється адво­катами. Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та іншими зако­нодавчими актами, уставами адвокатських об'єднань.

Адвокатура—добровільне професійне громадське об'єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»).

Законне представництво має місце у випадках, коли права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, а також громадян, що не мають повної дієздатності, та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усинови­телі, опікуни або піклувальники. Крім того, в справах, де пови­нен брати участь громадянин, визнаний безвісно відсутнім, його законним представником виступає опікун, призначений для охо­рони і управління майном безвісно відсутнього. По справах, в яких повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщи­на ще ніким не прийнята, як законний представник спадкоємця виступає опікун, призначений для охорони і управління спадко­вим майном (ст. 111 ЦПК).

Законне представництво виникає на підставі закону, адміні­стративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від певних батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над неповнолітнім або осо­бою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, призначен­ня опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опі­куна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Опіка встановлюється над непов­нолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, що визнані судом недієздатними внаслідок психічної хвороби або не­доумства. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років та над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

З моменту придбання неповнолітнім цивільної процесуальної дієздатності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються.

Відповідно до загального правила законними представника­ми, як і іншими судовими представниками, можуть бути лише по­внолітні дієздатні громадяни. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише в змозі, а й повинні ви­конувати функції законних представників, і в тих випадках коли вони самі є неповнолітніми (ст. 111 ЦПК).

Відповідно до Сімейного кодексу України піклування може бути встановле­не також над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати своїх прав та інтересів. Такий піклувальник не може бути визнаний законним представником, оскільки в цьому разі одного факту піклування недостатньо для вчинення у суді процесуальних дій від імені та в інтересах повнолітнього дієздатного громадянина з метою захисту його суб'єктивних прав. Для ведення справи у суді він повинен мати належно оформлене доручення підопічного, що не дає підстав для віднесення його до законних представників, тому що це є підставою виникнення договірного представництва.

Особливістю законного представництва є те, що законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, яку вони обрали як представника (ч. 4 ст. 111 ЦПК), причому остання буде діяти вже теж як договірний представник.

Різновидом судового представництва є офіційне представ­ництво. У випадках, коли місце проживан­ня або місце роботи боржника невідомі і повістку вручити не можна, стягувач має право просити суд за місцем виконання су­дового рішення (постанови, ухвали) призначити офіційного пред­ставника боржника.

Громадське представництво — це представництво, що здій­снюється в цивільному процесі уповноваженими громадських організацій по справах членів цих організацій, а також інших гро­мадян, права та інтереси яких вони можуть захищати згідно з ста­тутом чи положенням.

Підставою виникнення цього виду представництва, як пра­вило, є факт членства громадянина в тій чи іншій організації, яка згідно з статутом або положенням має право надавати юридич­ну допомогу своїм членам. Крім того, громадське представниц­тво може здійснюватись тільки при наявності волевиявлення на це з боку особи, яку представляють. При відсутності цього упов­новажені громадських організацій не можуть бути допущені до участі у справах як судові представники.

Чинне законодавство, наприклад передбачає, що професійні спілки мають право представляти і захищати інтереси робітників у сфері виробництва, праці, побуту й культури (ст. 244 КЗпП). Отже, представниками у суді можуть бути уповноважені профе­сійних спілок — у справах робітників, службовців, членів колгоспуі, а також інших осіб, захист прав і інтересів яких здійснюється професійними спілками (п. 2 ст. 112 ЦПК).

Крім профспілок правом здійснювати судове представницт­во наділені й інші громадські організації, коли їм їх статутом або положенням надано право захищати права й інтереси членів цих організацій (п. З ст. 112 ЦПК).

Це загальне положення закріплене Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ч. 1 ст. 20 якого пе­редбачає, що об'єднання громадян (політичні і громадські орга­нізації) користуються правом представляти та захищати законні інтереси своїх членів у державних і громадських органах.

Так, згідно з п. 4 Положення про Державне агентство Украї­ни з авторських і суміжних прав (затверджене постановою Ка­бінету Міністрів України від 25 березня 1992 р.) захист авторсь­ких і суміжних прав у суді мають право здійснювати на договірній основі уповноважені цього агентства[6] .

Чинне процесуальне законодавство відносить судового представника до осіб, що беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК). Не­зважаючи на це, окремі автори не відносять судових представників до осіб, що беруть участь у справі, обґрунтовуючи цей висновок тим, що представники діють на захист інтересів особи, яку представля­ють, і тільки від її імені, а тому вони не мають юридичної заінтере­сованості у справі, їх процесуальні права обумовлені обсягом прав особи, яку представляють, а це означає, що дії, які вони виконують у процесі, не мають самостійного характеру. Інші вчені на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, які беруть участь у справі, вклю­чають до їх складу і представників. Цей висновок є більш переконливим. Твердження, що представники не мають осо­бистого юридичного інтересу в справі, є необґрунтованими. Спра­ва в тому, що представники мають у процесі процесуальну заінтересованість, оскільки вони заінтересовані в розгляді справи на ко­ристь особи, яку представляють. Заінтересованість представників; обумовлена наявністю особистого інтересу у справі особи, від імені і на захист прав якої вони здійснюють свою діяльність.

Крім того, згідно із законом судові представники мають ком­плекс самостійних процесуальних прав і обов'язків поряд з іншими суб'єктами, що є особами, які беруть участь у справі (ст. 99 ЦПК). За невиконання своїх процесуальних обов'язків вони можуть бути притягнуті до відповідальності (ст. 117 ЦПК). Наприклад, ст.16 Закону України «Про адвокатуру» передбачає, що рішенням дис­циплінарної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії до адво­ката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення, як адміністративне попередження; зупинення дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на строк до одного року; ану­лювання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Непереконливим є і довід, що представники не можуть бути віднесені до осіб, які беруть участь у справі, оскільки вони діють в процесі не від свого імені, а від імені особи, інтереси якої захищають у суді. Правове становище кожного з учасників процесу має певні особливості, тому цю обставину слід розглядати лише як специфіку процесуального становища судового представника. Представники, незважаючи на те, що діють від імені особи, яку представляють, можуть у своїх міркуваннях торкатися правової суті цивільної справи, висловлювати думку з будь-яких питань у процесі її розгляду, а також у процесі перевірки та перегляду по­становлених рішень у передбаченому законом порядку. При цьо­му не має значення характер їх юридичної заінтересованості та від свого або чужого імені здійснюються необхідні процесуальні дії. Основним є те, що закон надшив представників самостійними процесуальними правами й поклав на них певні обов'язки, що за­безпечують виконання представницьких функцій по захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, яких вони представляють, та дають можливість впливати на рух і розвиток процесу.

Таким чином, все висловлене свідчить про те, що судові пред­ставники мають характерні ознаки осіб, які беруть участь у справі, і вони обґрунтовано віднесені цивільно-процесуальним законо­давством України до цієї групи учасників процесу.

Отже, судові представники — це самостійні суб'єкти цивіль­них процесуальних правовідносин, які є особами, що беруть участь у справі.

Здійснення функцій судових представників у цивільному су­дочинстві можливе за умови наявності відповідних повноважень, належним чином оформлених.

Згідно із ст. 113 ЦПК повноваження договірних представників стверджуються довіреністю. Довіреність від імені підприємств, установ, організацій видається за підписом власника, керівника або

іншої уповноваженої ними службової особи і засвідчується печат­кою відповідного підприємства, установи, організації, а від імені кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій — за підписом посадових осіб, уповноважених ста­тутом (положенням), з печаткою відповідної організації. Довіре­ності громадян посвідчуються нотаріально або на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в управлінні будинка­ми за місцем проживання; військовослужбовців - у відповідній військовій частині; осіб, які мешкають у населених пунктах, де не­має нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, се­лищної чи сільської Ради народних депутатів; осіб, що перебува­ють на лікуванні, — у відповідному лікувальному закладі. Довіре­ності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути посвідчені начальниками місць позбавлення волі (ст. 114 ЦПК).

Повноваження членів колегіальних органів управління кол­госпами, іншими кооперативними організаціями, їх об'єднання­ми, іншими громадськими організаціями стверджуються витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповно­важив вести справу в суді (п. 1 ст. 113 ЦПК).

В окремих випадках повноваження судового представника можуть бути підтверджені усною заявою довірителя із занесенням її до протоколу судового засідання (п. 5 ст. 113 ЦПК).

Повноваження батьків та усиновителів, що здійснюють пред­ставництво в інтересах своїх дітей, підтверджуються свідоцтвом про народження дитини або судовим рішенням про усиновлення. Опі­куни та попечителі повинні подати рішення державної адмініст­рації або відповідного виконкому Ради народних депутатів про призначення їх опікунами чи піклувальниками.

Оригінали або копії документів, що стверджують повнова­ження представників, приєднуються судом до справи. У прото­колі судового засідання повинен бути зроблений запис про те, який документ підтверджує повноваження представника, ким він виданий і чи правильно оформлений.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що стверджують їх повноваження на ведення справи в суді, не можуть бути допущені до участі в процесі як представники. Відсутність у представника належно оформлених повноважень позбавляє здій­снені ним процесуальні дії юридичної сили.

При наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи в суді представник допускається до процесу і на­буває право на здійснення всіх процесуальних дій, які вправі здійснювати сама особа, яку представляють.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних відносяться ті, якими судові представ­ники володіють як особи, що беруть участь у справі. Відповідно до ст. 99 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, роби­ти з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, по­давати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотан­ня та відводи, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повноважень Представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використан­ня яких він не може здійснювати представницькі функції. Спе­ціальні — це повноваження по виконанню дій, що спрямовані на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. З урахуван­ням цього до спеціальних повноважень належать: право передачі справи до товариського чи третейського суду, повної або частко­вої відмови від позовних вимог, визнання позову, зміна предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей (ст. 115 ЦПК). Слід звернути увагу на те, що право на здійснення спеціальних повноважень договірним представником повинно бути спеціально обумовлено у виданій йому довіреності, а обсяг цих повноважень цілком залежить від волевиявлення довірителя. Ця вимога поширюється і на громадських представників.

Що стосується законних представників, то вони можуть здійс­нювати в суді всі ті процесуальні дії, які могли б виконувати самі особи, яких представляють, при наявності у них у повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності та при умові безпосередньої участі в процесі. Отже, законні представники вправі здійснювати самостійно, тобто без спеціальних на те повноважень, процесуальні дії, що перелічені у ст. 115 ЦПК.

Судові представники у цивільному процесі зобов'язані сум­лінно користуватися належними їм правами і виконувати відповідні обов'язки.

Розділ 2

Представництво адвоката у цивільному процесі.

2.1. Процесуально-правове становище адвоката при веденні цивільних справу суді першої інстанції

Законність і обґрунтованість судового рішення, швид­кість розгляду цивільної справи значною мірою залежать від повноти її підготовки до судового розгляду. Тут закладається основа успішного вирішення судом спору про право чи іншої правової вимоги. В постанові Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 5 березня 1977 р. № 1 із змінами на 25 травня 1998 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» підкреслено, що підготовка справ до судового розгляду — важлива самостійна стадія цивільного процесу, метою якої є забезпечення правиль­ного і своєчасного вирішення цивільних справ. Підготовка кож­ної цивільної справи до розгляду в судовому засіданні, незалеж­но від її складності, є обов'язковою і повинна бути проведена в строки, передбачені ст. 146 ЦПК1 . Підготовка справи до судового розгляду є обов'язковою і при новому розгляді справи після ска­сування раніше постановленого рішення2 .

Належно проведена підготовка справи до судового розгля­ду має значення для якісного вирішення цивільних справ. Недо­оцінка значення цієї стадії процесу, формальне ставлення до неї призводить до відкладення розгляду справи, тяганини, а нерідко і до постановлення необґрунтованих рішень.

На підставі наданих повноважень адвокати допомагають заінтересованим особам звернутися до суду за захистом їх цивільних прав. Для цього використовуються цивільні проце­суальні засоби — позовна заява, в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин — скарга і заява, а при окремому провадженні — заява.

До подачі позову адвокат виконує значну і складну допроцесуальну роботу по вивченню матеріалів справи і написан­ню заяви. Матеріали справи складаються з усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними документів — договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, лис­тів службового і особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону про адвокатуру адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах.

Вивчення матеріалів справи дає можливість адвокату: визначитися у правовій природі позову, його елементах і наявності необхідних підстав для реалізації права на пред'яв­лення позову, намітити склад сторін та інших осіб, які візь­муть участь в справі, та інших учасників процесу; визначити предмет доказування і докази для їх підтвердження, зібрати їх і подати судові з позовною заявою.

Для того щоб позов міг виконати роль засобу порушення су­дової діяльності, він повинен містити в собі певні складові час­тини (елементи). Елементи позову визначають зміст судової діяльності, індивідуалізують позови. За елементами проводить­ся класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду і предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для організації захисту відповідача проти позову, для вирішення питання про прийняття позову до судового провад­ження. Вони визначають суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у своєму рішенні.

Кожний позов складається з трьох елементів: предмета, під­стави, змісту.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен винести рішення. Ця вимога повинна носити правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також бути підвідомчою суду.

В процесі розгляду та вирішення цивільної справи по суті по­зивач має право змінити предмет позову (ст. 103 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, в процесі розгляду справи він може замінити цю вимогу іншою. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті
і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога
позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.

Правильне визначення предмета позову має важливе прак­тичне значення, оскільки предмет позову визначає суть вимоги, на яку суд повинен дати відповідь у рішенні. За предметом позо­ву визначається підвідомчість даної справи, проводиться класи­фікація на окремі категорії справ.

Матеріально-правова вимога позивача повинна опиратися на підставу позову.

Підставою позову визнають обставини, якими адвокат об­ґрунтовує вимоги свого клієнта (ст. 137 ЦПК). Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за со­бою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Тому в підставу позову не можуть входити обста­вини, що виступають доказами по справі. З ними закон не пов'я­зує виникнення, зміни або припинення прав чи обов'язків. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову.

В підставу позову може входити як один, так і декілька юридич­них фактів. Однак для обґрунтування вимоги адвокат повинен на­водити завжди повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою. Так, наприклад, підставою позову про стягнення коштів на утримання дітей (аліменти) є: а) факт перебування позивача і відповідача в зареєстрованому шлюбі; б) факт народження дитини в цьому шлюбі; в) факт перебування дитини на утриманні позивача. Тільки при наявності цього комплек­су (складу) фактів позовна вимога може вважатися обґрунтованою.

Підстава позову включає в себе ті юридичні факти, які під­тверджують наявність чи відсутність спірних правовідносин, а також факти, які підтверджують порушення прав позивача (при­від до пред'явлення позову).

Юридичні факти, покладені в підставу позову, свідчать про те, що між сторонами існують правовідносини і що внаслідок певних дій відповідача ці відносини стали спірними. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору.

Слід підкреслити, що чинне процесуальне законодавство не ви­магає від позивача обґрунтування своїх вимог відповідними норма­ми права. На суд покладається обов'язок встановити спірні правовід­носини і застосувати до них відповідні норми матеріального права.

Підстава позову має важливе практичне значення. Правильне її встановлення визначає межі доказування, а також є гарантією прав відповідача на захист проти позову.

Підстава позову викладається в позовній заяві. Однак, як вже
зазначалося, протягом всього часу розгляду справи по суті позивач має право змінити підставу позову (ст. 103 ЩІК). Така зміна може мати місце і допускається чинним законодавством з метою встановлення об'єктивної істини і дійсних взаємовідносин між сторонами. Разом з тим закон дещо обмежує позивача у можливості зміни підстави позову: міняючи її, позивач не може
вийти за межі спірних правовідносин.

Слід зазначити, що в теорії цивільного процесуального пра­ва немає єдиної думки щодо складових частин (елементів) позову. Одні процесуалісти вважають, що немає необхідності виділя­ти зміст позову як окремий елемент, оскільки він охоплюється предметом і підставою, інші — заперечують проти цієї точки зору і обґрунтовують необхідність виділення такого елементу.

Виділення змісту позову як його елементу є необхідним, ос­кільки в позові повинні відобразитися дві вимоги позивача: ви­мога до суду про захист порушеного чи оспорюваного права і вимога позивача до відповідача. Тому під змістом позову необ­хідно розуміти вид судового захисту, за яким позивач звертається до суду. Позивач може просити суд винести рішення: про присуд­ження йому певної речі; про поновлення порушеного права; про визнання наявності чи відсутності суб'єктивних прав; про зміну чи припинення існуючого між сторонами правовідношення. Тому вимога позивача про присудження, визнання чи перетворення певних правовідносин і є змістом кожного позову.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, направленої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість даної справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і постановити конкретне, повне і доступне рішення що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права. За змістом позови класифікуються на окремі види.

Всі елементи позову тісно пов'язані між собою. Юридичні
факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є
підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що складають предмет позову. В той же час матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто зміст позову.

Позовна заява складається адвокатом у письмовій формі за визначеним ст. 137 ЦПК змістом. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про її прийняття. Відмова у прийнятті оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом (ст. 136 ЦПК) за наявності у нього відповідного повноваження. З прийняттям позовної заяви ви­никають цивільні процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав і обов'язків процесуаль­ного представника.

Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю (ст. 143 ЦПК). Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників (в тому числі адвокатів) здійснюються, в осно­вному, на вимогу судді. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здій­снюватися і за ініціативою процесуальних представників-адвокатів і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо.

Адвокатові, перш ніж почати збирати докази , необхідно визначити , які докази повинні бути зібрані, треба установити предмет і межі доказування. Як правильно відзначав П.Я. Трубників , "непоодинокі випадки, коли суб'єкти доказування починають збирати доказу , не сформулювавши чітко його предмет, що приводить до помилок"1.

При підготовці справи до судового розгляду адвокат повинний чітко визначити предмет доказування. Правильно визначити предмет доказування по цивільній справі - значить додати всьому процесові збирання, дослідження й оцінки доказів потрібний напрямок. У юридичній літературі під предметом доказування розуміється сукупність юридичних фактів, від установлення яких залежить розгляд справи1. Щоб правильно визначити предмет доказування, необхідно визначити характер правовідносин сторін і закон, яким варто керуватися при розгляді суперечки. Без визначення обставин, що підлягають включенню в предмет доказування, не можна також правильно визначити і характер правовідносин сторін і відповідну до застосування норму матеріального права. Обидві ці задачі повинні виконуватися адвокатом одночасно.

Представники вправі ставити перед суддею питання про витребування доказів від осіб, які відхилили вимогу адвокатапро їх добровільну видачу, а також можуть порушувати клопо­тання про забезпечення доказів і позову (п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК), про зміну умов його забезпечення (ст. 154 ЦПК) або скасування (ст. 155 ЦПК).

При оформлених повноваженнях на ведення справи в суді адвокат відповідача може використати загальні процесуа­льні засоби захисту, передбачені статтями 99, 103 та іншими статтями ЦПК, а також спеціальні процесуальні засоби — заперечення проти позову і зустрічний позов. Заперечення проти позову подаються у письмовій формі за ініціативою відповідача і на вимогу судді (п. 2 ст. 143 ЦПК). Право на пред'явлення зустрічного позову може бути реалізоване адво­катом не пізніше як за три дні до судового засідання.

В стадії підготовки справи до судового розгляду процесу­альні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти суду клопотання про призна­чення експертизи, проведення огляду на місці, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань для забезпе­чення своєчасного і правильного вирішення справи.

Розгляд та вирішення цивільної справи є основною, цен­тральною стадією цивільного процесу. На цій стадії розвитку цивільно-процесуальної діяльності суд виконує завдання цивіль­ного судочинства, що були поставлені перед ним і полягають в охороні прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, дер­жави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК).

Судовий розгляд досягає своєї мети лише в тому випадку, якщо він відбувається в суворій відповідності з вимогами цивіль­ного процесуального законодавства, з дотриманням процесуаль­ної форми, що є гарантією здійснення правосуддя у цивільних справах і забезпечує захист прав та інтересів громадян і органі­зацій, що охороняються законом.

Згідно із ст. 159 ЦПК розгляд цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які бе­руть участь у справі. Судове засідання проводиться в приміщенні суду, а з найбільш актуальних справ і справ, що мають широкий громадський інтерес, — безпосередньо на підприємствах, будо­вах, в установах, КСП та агрофірмах.

У літературі по-різному висвітлюється співвідношення по­нять «судовий розгляд» і «судове засідання». Одні автори вважа­ють судове засідання формою судового розгляду, в якому відбу­вається розгляд і вирішення спору по суті. Інші гадають, що термін «судовий розгляд» означає розгляд і вирішення справи по суті судом першої інстанції.

Думається, що перша думка є більш обґрунтованою, адже су­довий розгляд — це стадія цивільного процесу, що здійснюєтьсяу формі судового засідання. Судове засідання є зовнішньою формою стадії судового розгляду.

Стадія судового розгляду, як і інші стадії цивільного проце­су, має специфічну мету. Ця мета полягає у повному, всебічно­му, об'єктивному з'ясуванні фактичних обставин справи в судо­вому засіданні, у з'ясуванні дійсних взаємовідносин сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, їх прав і обов'язків, а та­кож у постановлені законних та обґрунтованих рішень на підставі дотримання процесуального законодавства.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 груд­ня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» зазначається, що чітке і неухильне дотримання судами України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції є обов'язковою умовою здійснення завдань цивільного судочинства — забезпечити їх правильне, справедливе, швидке розв'язання з метою захисту і охорони су­спільного ладу і державності республіки, прав і законних інте­ресів громадян, організацій, установ, підприємств, подальшо­го зміцнення законності і правопорядку, недопущення правопо­рушень та виховання громадян у дусі неухильного виконання законів та поваги правил співжиття.

Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судово­му засіданні є своєчасне одержання від суду викликів і пові­домлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 91 ЦПК), а також про відкладення судом розгляду справи при відсутності відомостей, що їм вручено повістки (п. 1 ст. 172 ЦПК).

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники, крім іншого, з'ясовують можливість розглянути справу в даному судовому засіданні, при даному судді і учас­никах процесу. Ст. 169 ЦПК надає представникам можливість бути обізнаним із складом суду, а також із прізвищами проку­рора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (статті 18—20 ЦПК). Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, що беруть участь в справі, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від третіх осіб додаткового доказового мате­ріалу, внесення змін до складу осіб, що беруть участь у справі,про зміну домагання у позовному спорі, подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів держа­вного управління, заміну неналежних сторін і внесення змін до позовного спору (статті 99, 104, 109, 121 ЦПК). Представ­ник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, про відмову від позову; представник відповідача — про визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується і третя особа з самостійними вимогами, а, отже, й її процесу­альний представник, коли у нього є належно оформлене пов­новаження (ст. 115 ЦПК).

При дачі сторонами та іншими особами, що беруть участь у засіданні, пояснень суду про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник вправі ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження справи. До початку судо­вого засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, говорив суду тільки правду і називав лише ті факти, які стосуються справи.

Основним в поясненні є обов'язок сторін та їх процесуа­льних представників, пов'язаний з доказуванням підставності позову і заперечень на нього (ст. 30 ЦПК). Активна участь сторін в доказовій діяльності регламентується процесуальними правами: при дачі свідком показань першими ставити йому запитання (якщо він викликаний за їх ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 182 ЦПК); бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати на них пояснен­ня (ст. 186 ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами із приверненням в разі потреби уваги суду до обставин, пов'­язаних з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання; бути ознайомленими з протоколом доручень (ст. 33 ЦПК) і дати свої пояснення по ньому (ст. 188 ЦПК); брати участь в огляді на місці речових і письмових доказів і подавати свої зауваження на його протокол (ст. 189 ЦПК); бути озна­йомленими з висновками органу державного управління, здумкою громадської організації чи трудового колективу і ста­вити запитання їх представникам з метою тлумачення і допо­внення висновку, а також з'ясування думки громадськості (статті 191, 192 ЦПК) тощо.

У даній стадії адвокат ставить перед собою задачу ідання адвокат повинний переконати суддів у своїй правоті за допомогою наявних доказів і інших доводів. Правильна постановка такої задачі має величезне значення. У практиці зустрічаються випадки, коли адвокат "переконує" суд у своїй мнимій правоті, і навпроти, бувають випадки, коли щира думка адвоката не приймається судом в увагу. Адже, у кінцевому рахунку, для переконання суду і проводиться все доказуваня. Здійснюючи доказуваня в ході розгляду справи, адвокат повинний ставити своєю задачею сприяння судові в досягненні істини в справі. Така допомога - не право, а обов'язок адвоката.

Беручи участь у пошуку істини, адвокат не вправі забувати, що головною його задачею залишається надання правової допомоги своєму клієнту, і він не може діяти на шкоду йому. Разом з тим ця однобічність не повинна заважати об'єктивності. Тому адвокат повинний постійно направляти дії свого довірителя шляхом рад, консультацій, допомагати у зборі доказів, давати їм попередню оцінку.

Доказування містить у собі дії по представленню, збиранню і дослідженню доказів, а також їхню оцінку. У логічному плані доказуванню передує формулювання предмета доказування. Перш ніж зібрати докази, їх треба знайти, попередньо систематизувати і визначитися, у яких напрямках вони можуть бути використані. Так, зокрема, адвокат має вирішити - яким способом можна одержати докази, якими він має намір оперувати, які ще додаткові матеріали можна використовувати для підтвердження своєї позиції і т. ін. Отже, збиранню доказів повинен передувати цілий етап попередньої роботи, що має свої особливості стосовно до діяльності адвоката. Якщо ж можливості по збиранню доказів немає, він повинний клопотатися перед судом про їхнє витребування.

Слід також зазначити, що перш ніж докази будуть зібрані, вони повинні бути знайдені й отримані. Таким чином, система доказування як діяльність адвоката в цивільному процесі повинна розглядатися як сукупність, що складається з двох груп елементів, перша з яких складає підготовчу стадію доказування, а друга - його здійснення. На першому етапі формулюється предмет доказування і визначаються його межі, здійснюються пошук і систематизація доказів. На другому етапі відбувається саме доказування адвокатом, що складається з ряду процесуальних дій: це збирання доказів, участь у дослідженні й оцінці доказів.

Після дослідження всіх доказів у справі, особи, що беруть участь у справі, вправі доповнити матеріали справи. У адвоката до цього моменту повинне скластися досить ясне представлення про достовірність доказів, що обґрунтовують заявлену вимогу. Виниклі в процесі розгляду справи сумніви варто обговорити з клієнтом, з'ясувати можливість представлення додаткових доказів, а потім заявити клопотання про виклик і допит додаткових свідків, витребування документів, призначення експертиз. Адвокатом також можуть бути повторно заявлені клопотання, у задоволенні яких раніше судом було відмовлено.

Суд після закінчення дослідження матеріалів справи переходить до судових дебатів, якими завершується розгляд справи по суті, що складаються з виступів осіб, що беруть участь у справі і їхніх представників. На початку свого виступу адвокат повинен викласти фактичні обставини, що передують виникненню суперечки, з вказанням причин, що її породили. У цій же частині виступу формується позиція клієнта, що може відрізнятися від первісної. Адвокат, визначивши остаточну позицію, повинен показати співвідношення її з доказами, дослідженими у суді. Крім того, пропонуючи судові покласти в основу рішення ті або інші докази, адвокат має показати їх об'єктивність, переконливість. Адвокатові разом з тим не слід аналізувати тільки ту частину доказів, що підтверджує позицію його клієнта, і залишати без уваги докази, що спростовують її. Досить важливо показати, чому ті або інші докази не повинні бути прийняті судом, у чому полягає їх невірогідність і чим вони спростовуються.

Адвокат у своєму виступі повинний також дати юридичну оцінку виниклої суперечки, указати на ті правові норми, якими варто керуватися при вирішенні суперечки. У цій частині свого виступу адвокатові буде доречно не тільки послатися на відповідну норму, але й удатися до тлумачення закону з використанням роз'яснень вищих судових органів, оглядів, узагальнень судової практики розгляду окремих категорій справ. Крім виключно юридичних аспектів промова адвоката повинна мати моральну, соціальну спрямованість.

Виступ адвоката, його поводження під час виступу, повинні свідчити про поважне відношення до закону і суду. Це повинно виявлятися в змісті промови, у формі її вимови, у манері поводження адвоката. Точний виклад фактичних обставин справи, об'єктивна оцінка доказів, правильний юридичний аналіз у сполученні із шанобливим тоном і стриманою манерою повинні бути властиві кожному адвокатові. Після проголошення промови всіма учасниками суперечки вони можуть виступити вдруге у зв'язку зі сказаним у промовах . Необхідність скористатися правом репліки повинна виникати в адвоката у тих випадках, коли треба уточнити, додатково аргументувати які-небудь обставини, яким, на його думку, дана неправильна оцінка у виступах інших осіб, що беруть участь у справі. Після винесення судом рішення довірителю часом буває важко сприйняти зміст рішення, тому адвокат має у більш спокійній обстановці роз'яснити сутність рішення й обговорити з довірителем подальші дії.

Адвокат повинний пам'ятати, що найважливішим процесуальним документом є протокол судового засідання. Саме сприятливе рішення не може бути визнано обґрунтованим, якщо в протоколі судового засідання не відображено весь хід судового розгляду. Тому в самому процесі судового засідання адвокат повинен прагнути до того, щоб у протоколі повно й об'єктивно відображався весь хід судового розгляду, щоб він був "дзеркалом" процесу. Адвокат вправі клопотатися про занесення до протоколу обставин, що вважає істотними для справи. Важливою частиною процесуально-правового положення представника є повноваження, які забезпечують його діяль­ність, спрямовану на виправлення допущених у протоколі судового засідання і в рішенні суду неточностей або неповно­ти (статті 198, 213-215 ЦПК).

Нарешті, адвокати мають право одержати від суду роз'яснення щодо змісту винесеного рішен­ня та про строки і порядок його оскарження (ст. 212 ЦПК), а при неучасті в судовому засіданні одержати його копію (ст. 216 ЦПК).

2.2. Діяльність адвоката як процесуального представника в стадіях апеляційного і касаційного провадження.

Інститут апеляційного провадження був включений до цивільного судочинства України Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального Кодек­су України».

Суть апеляціїполягає в новому (повторному) розгляді й перевирішенні справи судом апеляційної інстанції. Апеляційне оскар­ження і перевірка рішень та ухвал суду першої інстанції, що не на­брали чинності (законної сили) як процесуальна гарантія захисту прав і охоронюваних законом інтересів сторін, інших осіб, які бра­ли участь у розгляді справи, і зміцнення законності та виконання завдань цивільного судочинства досягається реалізацією ними пра­ва на оскарження судових актів і перевіркою судом апеляційної інстанції їх законності й обґрунтованості шляхом повторного роз­гляду справи (перевирішення) з можливістю встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які досліджува­лися судом першої інстанції з порушенням встановленого порядку.

Таким чином, при апеляційному оскарженні заінтересовані сто­рони та інші особи, які беруть участь у справі і вважають винесене судом першої інстанції рішення, ухвалу незаконними і необґрунтованими, переносять до апеляційної інстанції справу на новий (по­вторний) розгляд та перевірку такого рішення.

Значення апеляційного провадження полягає в тому, що воно є однією з форм, яка забезпечує однакове застосування судами за­конів при вирішенні цивільних справ. Розгляд справ за апеляційни­ми скаргами і поданнями прокурорів дозволяє виправляти помил­ки судів першої інстанції і спрямовувати їх роботу, забезпечуючи правильний та однаковий підхід до норм матеріального і процесу­ального права, а також має превентивний характер — попереджує порушення норм права громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами.

Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги та внесення на нього подання прокурором — це надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий (по­вторний) розгляд цивільної справи і перевірку постановлених за нею рішень та ухвал на відповідність їх вимогам законності й обґрунтованості.

Перед адвокатом постає питання – чи має він право на самостійне оскарження рішень суду по справам у яких він брав участь? Відповідно до ст. 115 ЦПК України повноваження на ведення справи в суді дає представнику право на здійснення від імені довірителя всіх процесуальних дій, крім оскарження рішення суду. Тому до апеляційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документа (ст.293 ЦПК). Ця вимога не відноситься до законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, попечи­телів), які можуть здійснювати без спеціального доручення всі про­цесуальні дії від імені осіб, що ними представляються, у тому числі оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції.

Адвокат має пам’ятати, що складання скарги від імені довірителя зовсім не зобов’язує його включати в цю скаргу всі обставини, на які довіритель бажає посилатися. Клієнту необхідно роз’яснити, що влучити в ціль може лише та апеляційна скарга, яка ґрунтується виключно на законі й матеріалах справи.

Апеляційні оскарження судових рішень і ухвал, що не набрали чинності, є важливою процесуальною гаранті­єю захисту прав осіб, які беруть участь у справі. Право апеляційного оскарження процесуальні представники реалізують шляхом подачі апеляційної скарги у письмовому вигляді за формою, передбаченою законом (ст. 293 ЦПК). Пред­ставники співучасників й третіх осіб мають можливість зробити це приєднанням до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступають.

До суб'єктів, які мають право апеляційного оскарження, на­самперед відносяться сторони — позивач і відповідач. Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про пра­вильність рішення суду першої інстанції, то в цьому провадженні також присутні дві протилежні сторони, які відстоюють свої інте­реси. Адвокат має пояснити клієнту, що в апеляційному провадженні сторони по­винні бути ті ж, що й у суді першої інстанції. Позивач не може в суді другої інстанції висувати вимоги до іншої особи, яка не бра­ла участь як відповідач в суді першої інстанції, як і відповідач не вправі апелювати протії особи, що не брала участі в попередньо­му провадженні.

За правилами ст.294 ЦПК України адвокат подає апеляційну скаргу через суд першої інстанції, який розглянув справу. Такий порядок скорочує строки їх розгля­ду, тому що дозволяє судді негайно зробити процесуальні дії, пе­редбачені ст.295 ЦПК України. У випадку надходження апе­ляційної скарги (апеляційного подання) безпосередньо до суду апе­ляційної інстанції ці процесуальні документи підлягають направ­ленню до суду, що ухвалив рішення.

Порядок подачі апеляційної скарги (апеляційного подання) охоплює питання про строки здійснення цієї дії, про вимоги до форми і змісту таких процесуальних документів, а також про наслідки їх недотримання.

Апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня, після проголошення рішення (ч.1 ст.292 ЦПК). Додаткове рішення (ст.214 ЦПК), може бути оскаржене у цей же строк, починаючи з наступного дня його проголошення (ч.2 ст.292 ЦПК).

Пропущений строк на подачу апеляційної скарги (подання) мо­же бути поновлений судом за заявою особи, яка її подала за наяв­ності належних підстав. При їх відсутності скарга, подання зали­шається без розгляду, про що постановляється ухвала.

Право апеляційного оскарження і внесення подання зумовлене об'єктом оскарження. Ними є рішення суду першої інстанції (повністю або частково), які не набрали чинності (ч.1 ст.231 ЦПК). Обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в главі 40 ЦПК, якою врегульовано апеляційне провадження, не пе­редбачено, але з аналізу норм ЦПК, які не допускають оскарження рішень суду першої інстанції, постановлених у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, можна зробити висновок, що вони не підлягають апеляційному оскарженню і перевірці. До них відносяться рішення судів, постановлених за першою інстанцією у справах із скарг на неправильності у списках виборців і в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; із скарг на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії з виборів депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних міських, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій; із скарг на рішення, дії або бездіяльність

Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої Комісії з виборів Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; із скарг, заяв на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій з виборів народних депутатів України; із скарг на рішення, дії або бездіяльність Цент­ральної виборчої комісії; із скарг на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень.

При складанні апеляційної скарги адвокат має керуватися вимогами, які пред'явля­ються до форми і змісту апеляційної скарги. Згідно ст.293 ЦПК України апеляційна скарга викладається чітким машинописним текстом і повинна містити: 1) назву суду, до якого подається скарга; 2) назву особи, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, но­мер засобів зв'язку; 3) повна і точна назва інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 4) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження; 5) обґрунтування апеляційної скарги, у чому полягає непра­вильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; нові факти чи способи доказування, які ма­ють значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд пер­шої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті або коли не­можливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами; пе­релік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції; 6) прохання особи, яка по­дає скаргу; 7) перелік письмових ма­теріалів, що додаються до скарги.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником.

Прийняття судом скарги, подання породжує певні процесуальні правові наслідки — виникає процес у цій стадії. Особи, які беруть участь у справі, стають суб'єктами цнвільно-процесуальних пра­вовідносин в апеляційному провадженні і можуть здійснювати про­цесуальні права й обов'язки, визначені для них ЦПК, в залежності від того, яким конкретним суб'єктом вони виступають. Вони ма­ють право у встановлений судом строк подати пояснення або запе­речення на апеляційну скаргу, подання до суду, рішення якого ос­каржується, і до суду апеляційної інстанції. Такі пояснення і запере­чення мають відповідати за процесуальною формою і змістом ви­могам, що пред'являються до апеляційної скарги, подання, перед­баченим ст.293 ЦПК. їх мета — довести до відома суду суб'єктивні судження таких осіб з приводу підставності апеляційної скарги і пе­реконливості їх обґрунтовування. Тому адвокати повинні користуватись цією можливістю, оскільки відомості, які містяться у поясненні чи запереченні, можуть стати цінним матеріалом.

Складання пояснення на скаргу не менш відповідальне, ніж складання самої скарги. Тут адвокат повинен також виявити відмінне знання обставин справи, діючого законодавства, логічно літературною мовою викласти свої думки. Адвокат, який дозволить собі припуститися хоч незначної недобросовісності, наприклад поверхово вивчити матеріали справи, не надасть довірителю необхідної допомоги.

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції, представник може в апеляційній скарзі ставити пи­тання про усунення її шляхом зміни рішення чи постановлення нового. Вимога про це ставиться тоді, коли відсутня потре­ба збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права.

При виявленні недоліків апеляційної скарги вона залиша­ється за ухвалою судді без руху, про що повідомляється пред­ставник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на ос­карження виступає заява співучасників і третіх осіб про при­єднання до апеляційної скарги. Заява про це подається у письмо­вій формі, довільного змісту і державним митом не оплачується. Але заява представника про приєднання співуча­сника чи третьої особи до апеляційної скарги вважається такою, коли по правових підставах і правових наслідках збігається із апеляційною скаргою. Приєднання до апеляційної скарги реалізу­ється поданням заяви у суд першої чи апеляційної інстанції.

Представник особи, який подав апеляційну скаргу, може відмовитися від неї за наявності у нього повноваження від довірителя (статті 229, 115 ЦПК).

Передбачений законом порядок апеляційної перевірки рі­шень суду першої інстанції забезпечує особам, що беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь в засіданні суду апеляційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися від позову або укласти мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Повноваження представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально оговорено у дорученні.

Касація — це спосіб оскарження судових рішень, які набрали чинності (законної сили), на підставах неправильного застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуаль­ного права.

Процесуально-правовий інститут касаційного провадження пе­редбачає можливість оскарження рішень, ухвал, постановлених су­дом першої інстанції лише у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального закону які не були оскаржені в апеляційному по­рядку, а також рішення її ухвали суду апеляційної інстанції. Основ­ною функцією касаційної судової інстанції є перевірка законності розглянутих справ, в яких суд апеляційної інстанції не усунув істотні порушення закону або сам їх допустив, та забезпечення однакового застосування закону. Судом касаційної інстанції нині є Верховний суд України, активно проходить процес формування Касаційного суду України, якому в подальшому буде передано ці функції.

Право касаційного оскарження і внесення касаційного подан­ня — це право на порушення провадження в суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень та ухвал суду, що набрали за­конної сили суб'єктами права касаційного оскарження і подання.

Суб'єктами права касаційного оскарження виступають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не бра­ли участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх прав та обов'язків і постановив рішення чи ухвалу.

Право касаційного оскарження і касаційного подання обме­жується об'єктом оскарження, яким є: рішення та ухвали, поста­новлені судом першої інстанції у зв'язку з порушенням ними ма­теріального чи процесуального права, які не були оскаржені в апе­ляційному порядку, а також рішення та ухвали, постановлені судом апеляційної інстанції.

Притягнуті чи допущені до процесу сторони й інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення та ухвали неза­лежно від фактичної участі в судовому розгляді. Адвокат вправі оскаржити рішення, якщо таке повноваження спеціально обговорено в довіреності, виданій особою, яку він представляє (ст. 115 ЦПК України). Законному представнику (ст. 111 ЦПК України) для подачі касаційної скарги спеціальних повноважень не потрібно.

Касаційна скарга подається про­тягом одного місяця з дня проголошення рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошен­ня рішення чи ухвали суду першої інстанції, якщо ці рішення або ухвали не були оскаржені в апеляційному порядку.

У разі пропуску строку на касаційне оскарження з причин, виз­наних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу може поновити цей строк, але не більше ніж у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскар­ження. Про поновлення строку на касаційне оскарження або повер­нення касаційної скарги, касаційного подання прокурора судом першої інстанції виноситься ухвала.

Процесуальним законом регламентовані не тільки строки, але й порядок подачі касаційної скарги. Адвокат подає касаційну скаргу через суд першої інстанції, в якому знахо­диться справа. До касаційної скарги, оформленої з порушенням вимог, установлених ст.322 ЦПК України, а також касаційної скарги, не оплаченої державним митом, застосовуються правила ст. 139 ЦПК України.

Касаційна скарга повинна бути складена адвокатом в письмовій формі, надрукована чітким машинописним текстом. У касаційній скарзі вка­зується: 1) назва суду, до якого подається скарга; 2) осо­ба, яка подає скаргу, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 3) посилання на рішення, ухвалу, що оскар­жується, та межі оскарження; 4) обґрунтування касаційної скарги: назва закону, з порушенням яко­го постановлено рішення, ухвалу; у чому полягає порушення чи не­правильне його застосування та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені внаслідок цього порушення; 5) прохання особи, що подає скаргу; 6) перелік письмових матеріалів, доданих до скарги.

Касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її пред­ставником. До касаційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження пред­ставника, якщо в справі немає такого документа. До касаційної скарги додаються їх копії з додат­ковими матеріалами в кількості примірників відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі.

Якщо касаційна скарга не відповідає зазначе­ним вище вимогам чи не оплачена державним митом, то суддя поста­новляє ухвалу про залишення її без розгляду, про що сповіщає каса­тора і надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо адвокат у встановлений строк виконає всі перерахо­вані в ст.322 ЦПК України вимоги, то ка­саційна скарга вважається поданою в день пер­вісного її пред'явлення до суду. Інакше скарга вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

2.3. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового виконання

Рішення, ухвали, постанови суду в цивільних справах, які не вико­нуються боржником добровільно у встановлений строк, і з яких до­пущено негайне виконання, виконуються примусово органами Дер­жавної виконавчої служби, які входять до системи органів Міністер­ства юстиції України, в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».

Право на порушення судового виконання мають стягувач, прокурор і суб'єкти захисту прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також уповноважені ними предс­тавники, коли у їх повноваженнях передбачено право на пре­д'явлення виконавчого документа до стягнення (ст. 115 ЦПК). Реалізацію представником цього права поставлено у залеж­ність від наявності певних умов: віднесення рішення судових і несудових органів до підвідомчості судового виконання; заяви до органу судового виконання з доданим до неї викона­вчим документом; вчинення дій після подачі заяви у межах процесуальних строків з додержанням правил про підсудність.

У примусовому порядку виконуються державним виконавцем, як правило, рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про присудження боржника до виконання певних дій (про присудження манна, грошових коштів, відібрання дитини, поновлення на роботі, виселення, вселення, примусовий обмін жи­лого приміщення, тощо).

Рішення про відмову в позовах про присудження, про визнання і встановлення фактів і правовідносин та перетворення правовідно­син (знаходження громадянина на утриманні, визнання договору недійсним, розірвання шлюбу, тощо) не потребують примусового виконання, але в частині стягнення судових витрат вони можуть ви­конуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обов'язковості (ст. 14 ЦПК), і вис­тупають підставами для їх реалізації іншими способами, зокрема, реєстрацією компетентними органами держави встановлених судом правовідносин (бюро технічної інвентаризації — видачею свідоцтва про право власності на жилий будинок), чи правового статусу гро­мадянина (органи реєстрації актів громадянського стану — свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина, тощо).

Підлягають примусовому виконанню й ухвали суду у випадках, передбачених законом, які за змістом характеризуються реалізованістю і вимагають примусового виконання, зокрема, про забез­печення позову (ст. 156 ЦПК); стягнення цивільних процесуальних штрафів (статті 44,48,53,153,164,172, 174 та ін.) як заходів (санкцій) цивільної процесуальної відповідальності до осіб, які не виконали покладених, на них конкретних процесуальних обов'язків в складіцивільних процесуальних правовідносин у справі; про поворот ви­конання (статті 420-422), а також ухвали апеляційної та касаційної інстанції (п.4 ст.312, п.4 ст.342 ЦПК).

Для примусового виконання рішення, ухвали, постанови суду видається виконавчий лист. Це — письмовий документ встановле­ної форми і змісту, який видається судом загальної юрисдикції, і зо­бов'язує боржника, інших юридичних і фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному виконав­цю у примусовому їх виконанні.

Відповідно до ст.19 Закону про виконавче провадження, яким встановлені вимоги до змісту виконавчого документа, у виконав­чому листі має бути зазначено: назва документа, дата видачі та найменування суду, який його видав; дата і номер рішення, за яким видано виконавчий лист; найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи, номери рахунків у банківських установах (для юридичних осіб); резолютивна частина рішення; дата набрання законної сили рішенням; строк пред'явлення виконавчого листа до виконання.

Виконавчий лист повинен бути укладений суддею і скріплений печаткою. Він видається за заявою стягувача або його представни­ка

Заява представника до органу судового виконання може бути зроблена в усній або письмовій формі разом з належно оформленими виконавчими документами.

Виконавчий лист видається не пізніше наступного дня після на­брання рішенням, ухвалою, постановою законної сили, а в справах, у яких допущено негайне виконання, — в день його постановлення.

Деякі ухвали суду виступають одночасно підставами виконання і виконавчими документами. Так, відповідно до Інструкції про проведення виконавчих дій виконавчими документами є ухвали судів у випадках, передбачених законом (п. 1.3). Такими є, зокрема, ухвали про забезпечення позову шляхом заборони провадити певні дії, накладати арешт на майно або грошові суми, що належать відповідачеві й знаходяться у нього або в інших осіб тощо (статті 152,156 ЦПК), а також ухвали суду про зміну способу забезпечення позову (ст. 154 ЦПК).

Інструкція визначає, що виконавчими документами є також ух­вали судів загальної юрисдикції про затвердження мирових угод (п.1.3) — ухвала суд}- першої інстанції про затвердження мирових угод і закриття провадження у справі (ст. 179 ЦПК). Ними є ухвала суду апеляційної та касаційної інстанції (ст.304, 332 ЦПК) про за­твердження мирової угоди, скасування постановленого рішення су­ду першої інстанції і закриття провадження у справі.

Виконавчий лист реєструється в суді, про що одночасно робить­ся відмітка в самому листі, і видається стягувачу чи іншій уповнова­женій особі під розписку на зворотній стороні судового рішення.

Виконавчий лист може бути пред'явлений до примусового ви­конання органу державної виконавчої служби протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання, а про стягнення періодичних платежів — протягом усього періоду, на який присуджені платежі (ст.21 Закону).

Стягувач, який пропустив строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання, може звернутися із заявою до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання про понов­лення пропущеного строку. Така заява розглядається судом у деся­тиденний строк (ст.23 Закону «Про виконавче провадження») і за наслідками розгляду постановляється відповідна ухвала. У разі пропуску строку давності пред'явлення виконавчого листа до вико­нання з поважних причин він може бути поновлений, якщо інше не встановлено законодавством. Ухвала суду про відмову поновлення строку може бути оскаржена.

Повноваження представника щодо початку судового ви­конання реалізуються в межах передбачених законом процесу­альних строків. Рішення у судовій справі, у якій стороною є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконан­ня протягом трьох років з часу набрання рішенням чинності, а в усіх інших справах — протягом одного року.

Процесуальні дії представника, що стосуються судового виконання, мають бути спрямовані до того органу судового виконання, у районі діяльності якого перебуває майно або знаходиться постійне місце проживання чи роботи боржника; коли ж боржником виступає юридична особа, то за місцем знаходження його органу чи майна. Вибір альтернативної підсудності належить стягувачу і уповноваже­ному ним представнику. Виконавчі документи передаються судові, при якому функціонує судовий виконавець. З часу їх прийняття починається виконавче провадження.

У підготовчій частині судового виконання представники осіб, що беруть участь у справі, мають право вступити у процес виконання, заявити відвід судовому виконавцю (стаття 99ЦПК), подати заяву про призначення боржнику офіційного представника, а також про вжиття заходів до забезпечення виконання.

У провадженні по застосуванню органами судового вико­нання примусових заходів представник відповідача має проко­нсультувати клієнта щодо переваги добровільного виконання рішення над примусовим, яке тягне додаткові витрати і вилу­чення майна на покриття боргу та ін.

Процесуальні представники осіб, що беруть участь у справі, мають право: одержувати інформацію про хід примусо­вого виконання шляхом особистого ознайомлення з матеріа­лами виконавчого провадження і одержання відомостей від осіб, які виконують рішення, оскаржувати дії судового вико­навця, а також брати участь в розгляді скарг суддею; оскаржу­вати його ухвалу, винесену з питань судового виконання; порушувати перед судом питання про поворот виконання; подавати позови про виключення майна з опису і брати участь в їх розгляді, а також вчинювати інші процесуальні дії по захисту прав осіб в стадії судового виконання.

2.4. Особливості участі адвоката у цивільному процесі

Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо — обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві.

На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі.

Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 р., і вже тоді викликало чимало суперечок[7] .

Сьогодні до основних елементів правової позиції у справі ряд вчених відносить: законність вимог (заперечень) клієнта; наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги (запе­речення), та можливість підтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспек­тиву справи[8] .

Іншої точки зору дотримується В.Єлізаров, який, посилаючись на те, що в ході судового розгляду можуть статися зміни в доказах (визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо), зазначає, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обґрунтовані допустимими доказами[9] .

Дискусійним в процесуальній літературі є питання про юридичну перспективу справи як елементу правової позиції. Так, якщо В.Купрішин, Д.Ватман та ряд інших вчених[10] визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, однією з умов для прийняття

адвокатом доручення клієнта, то іншої думки дотримується В.Татаринцев. який, не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, стверджує, що представни­цтво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива[11] .

Однак юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта. При несприятливій перспективі адвокат обов'­язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначитись і прийняти рішення — чи варто порушувати дану справу в суді. Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі.

До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний (етичний) аспект[12] .

Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципів (основ) адвокатської професії.

З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвро­пейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності (п.З.1.3) передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетен­цією[13] .

Аналогічне положення, на мій погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України. Непоодинокі випадки ведення справ у суді адвокатами, які не мають достатньої компетенції. Так, ТОВ "Липенцев & Со" вело господарську суперечку з "ПП Литвиненко" із приводу постачання комп'ютерного комплексу для офісу. Перше підприємство виступало як позивач і намагалося довести, що приватний підприємець завищив вартість комплексу, не укомплектував ПК обговореними раніше пристроями , зривав графік і терміни гарантійного обслуговування техніки, чим наніс замовникові значний матеріальний збиток. Для представництва законних інтересів компанії "Липенцев & Co" у господарському суді була запрошена адвокат обласної колегії адвокатів Олена Бакланова. За ознайомлення зі справою і здійснення всіх процесуальних дій у суді першої інстанції адвокат зажадала передоплату в розмірі $300 наявними. Компанія-клієнт заплатила ці гроші, однак в офіційному договорі про надання юридичних послуг фігурувала сума в 120 грн., що клієнт перелічив на розрахунковий рахунок адвоката.

Далі події розвивалися в такий спосіб. Із самого початку роботи з позову адвокат Бакланова не виявила належного професіоналізму. Усі документи, необхідні для розгляду справи, готувалися нею в останній момент, буквально за годину до слухання справи в суді. Слабке знання обставин і матеріалів справи, поспіх при підготовці документів спричинили за собою ряд значних помилок і неточностей.

По-перше, Олена Бакланова не виконала вимог судді господарського суду Яковлевої, викладених в офіційному листі - рішенні на адресу підприємства, і не представила обґрунтувань правомірності претензій ТОВ "Липенцев & Co" у письмовому виді ні на першому слуханні, ні на другому .

По-друге, у позовній заяві, складеній Баклановою, був відсутній перелік доданих до заяви документів і пояснення до нього . Суддя вказала на це в ході першого судового слухання, але адвокат не звернула на це належної уваги і так і не представила ні переліку документів, ні пояснень, оформлених відповідно до вимог судді.

По-третє, Бакланова неправильно склала і не подала клопотання про залучення до справи як третю особу на стороні позивача юридичної компанії, що представляє в Україні інтереси міжнародної корпорації - розроблювача програмного забезпечення, що нелегально використовував відповідач - постачальник комп'ютерної техніки. Хоча адвокат мала на руках документальне свідчення зацікавлених сторін про взаємне бажання відстоювати власні інтереси в рамках однієї судової справи.

У результаті суд виніс рішення відхилити вимоги ТОВ "Липенцев & Co" цілком . Коли адміністрація компанії зажадала роз'яснень за рішенням суду і подальших можливих дій позивача, Бакланова пояснила негативний результат власної діяльності повною некомпетентністю судді і настояла на подачі апеляції у вищестоящу судову інстанцію. Такий хід подій припускав додаткові витрати. Керівництво ТОВ "Липенцев & Co" видало Баклановій гроші в сумі 140 грн. на оплату державного мита. Адвокат завірила бізнесменів, що оплатить мито і підготує апеляційну скаргу, після чого зв'яжеться з керівництвом підприємства. Протягом терміну, відведеного судом на подачу апеляції, Бакланова на зв'язок з керівництвом підприємства так і не вийшла. Усі спроби зв'язатися з нею в цей час виявилися марними - домашні відповідали по телефону , що вона у від'їзді, у Польщі. Нарешті, одна зі спроб додзвонитися на мобільний телефон адвоката увінчалася успіхом. У телефонній бесіді адвокат повідомила, що їй... ніколи займатися справою ТОВ "Липенцев & Co" і вона відмовляється від своїх зобов'язань. Зауваження адміністрації компанії, що таке поводження ставить підприємство у вкрай скрутне положення , оскільки минають терміни подачі апеляційної заяви, Бакланова проігнорувала.

Тоді постраждала сторона була змушена шукати допомоги в інших юристів. Протягом двох днів, що залишилися до закінчення терміну подачі апеляції, адміністрація ТОВ "Липенцев & Co" звернулася за консультацією по обставинах господарської суперечки з "ПП Литвиненко" мінімум у 5 юридичних фірм, витративши на це ще 800 грн. Усі юристи визнали, що Бакланова взагалі неправильно визначила юрисдикцію суперечки, і позов треба було подавати не в господарський суд, а в суд загальної юрисдикції, оскільки спочатку мало місце порушення прав фізичних осіб, засновників підприємства ТОВ "Липенцев & Co". Справа в тім , що бізнесмени закуповували техніку за власний рахунок, а потім вносили ці матеріальні цінності як внесок засновників у статутний фонд власного підприємства. Тобто збиток юридичній особі був нанесений побічно. Спочатку були порушені права звичайних споживачів - фізичних осіб.

Але і це ще не усе. У ході скрупульозного ознайомлення зі справою юристи однієї з фірм знайшли, що відсутній цілий ряд оригінальних бухгалтерських документів, необхідних для обґрунтування позовних вимог у суді. Бакланова просто не повернула фірмі-клієнтові оригінали деяких податкових накладних, товарних і касових чеків, оригінал піврічного фінансового звіту суб'єкта малого підприємництва, зареєстрований у районному управлінні статистики, і т.п. Таким чином, подальші судові дії утратили усякий зміст .

Залишалася примарна надія стягнути збиток з несумлінного адвоката. Однак після додаткової консультації з'ясувалося, що ця справа тривала і безнадійна, адже, за офіційним договором, компанія заплатила адвокатові всього 120 грн. Ніяких інших документальних свідчень "юридичних" витрат у бізнесменів не було. Так само як не було і належним чином оформленого акта про передачу Баклановій усього переліку оригінальних документів, що вона ж і втратила[14] ...

Разом з цим постає питання про можливість участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони. О Гетманцев, посилаючись на те, що чинне законодавство не містить обмежень щодо числа представників, які можуть захищати в суді інтереси однієї сторони, правильно зазначає, що особа для реалізації свого права на участь як сторони в процесі може мати декілька представників[15] . При цьому варто додати, що при участі в процесі декількох адвокатів на боці однієї сторони їх позиція у ній має бути взаємоузгодженою, і виникнення колізій між їх правовою позицією під час розгляду справи в суді не допустиме. Крім того, процесуальні дії, вчинені одним з адвокатів, в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших адвокатів, які виступають на боці цієї ж сторони.

Участь адвоката в цивільному процесі, в ряді випадків, може обмежуватись в силу прямої вказівки з боку закону. Зокрема, як передбачено ч. 2 ст. 7 Закону “Про адвокатуру”, адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок, перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач, цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, предс­тавник потерпілого, а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках.

Дане правило, будучи правовою нормою, одночасно виступає і нормою етичного характеру. Під зазначеним в цій статті виразом «в даній справі» необхідно розуміти як цивільну справу, так і пов'язану з нею кримінальну. Тому, як правильно зазначає Д.Ватман, адвокат, який брав участь в кримінальному процесі як захисник обвинуваченого, не вправі в подальшому виступати в цивільному процесі на боці його противника[16] . Однак якщо адвокат брав участь в кримінальному процесі як представник потерпілого, то, виходячи з етичних міркувань, цілком допустимою є участь його і в цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи. Певні уточнення, доцільно було б внести і до Закону “Про адвокатуру”, що усунуло б виникнення можливих протиріч при тлумаченні та застосуванні законодавства.

Порушення адвокатом вимог ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» є підставою для відмови суду в допущенні його до представництва у справі, а в разі коли вона була розглянута за участю такого адвоката, рішення, постановлене в ній, підлягає скасуванню.

Представництво інтересів клієнта в суді здійснюється адвокатом на підставі договору доручення.

При укладенні договорів доручення недопустимим є включення в їх зміст умови про обов'язковість досягнення результату, необхідного клієнту[17] .

Враховуючи те. що загальним документом, який підтверджує повноваження будь-якого представника, є довіреність (ст. 244 ЦК), а в разі якщо довіреність представнику не видається (при умові, коли пред'явлення її не передбачене в обов'язковому порядку), повноваження його можуть підтверджуватись самим договором доручення, що визнано в юридичній літературі[18] .

Для виконання своїх представницьких функцій адвокат наділяється за законом низкою самос­тійних процесуальних прав, передбачених ст. 99 ЦПК, за винятком права на оскарження рішення суду.

Вчинення адвокатом окремих процесуальних дій, передбачених ст. 115 ЦПК, можливе лише за наявності у нього довіреності, якою б надавались спеціальні на те повноваження.

В судовій практиці зустрічаються випадки, коли вчинення адвокатом окремих процесу­альних дій передує належному оформленню відповідних на це повноважень, що не можна визнати правильним, оскільки в цивільному процесі не передбачається можливість наступного схвалення довірителем дій. вчинених представником. Так. наприклад, адвокатом 14 лютого 1997 р. була подана касаційна скарга на рішення Васильківського міського суду за позовом Т.О. до Т.Л. про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням. Доручення адвоката на право оскарження, яке містилось в матеріалах справи, було датоване 20 квітня 1997 р. Суд першої інстанції, незважаючи на те, що адвокат на час подачі касаційної скарги не мав відповідних повноважень, прийняв зазначену скаргу та призначив її до розгляду в суді каса­ційної інстанції. Київський обласний суд своєю ухвалою, посилаючись на те, що скарга була прийнята судом першої інстанції всупереч вимогам ст. 292 ЦПК, відмовив в її розгляді та повернув справу до суду першої інстанції для виконання вимог закону.

Адвокату, в силу ст. 6 Закону «Про адвокатуру», надано і ряд професійних прав, яких не мають інші судові представники. Зокрема, до них належать: право адвоката запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, а в разі згоди — і від громадян; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань; застосовувати науково-технічні засоби тощо.

Однак нерідко реалізації адвокатами їх професійних прав чиниться незаконна протидія. Так, не завжди вони можуть використати диктофон в судовому засіданні чи ксерокс при ознайомленні в суді з документами справи.

Тут варто згадати і діючу за часів існування СРСР постанову Пленуму Верховного Суду СРСР від 5 грудня 1986 р., «Про подальше зміцнення законності при здійсненні правосуддя», яка в п.11 передбачала, що в залі судового розгляду фото -, кіно - і відеозйомка могли здійс­нюватись лише за дозволом судді. Дозвіл судді для здійснення звукозапису в залі судового розгляду, як випливає зі змісту цієї постанови, не вимагався.

Крім того, чинна Конституція України в ст. 129 (п. 7) одним з принципів судочинства визначає гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Тому відмову з боку судді, без вагомих на те підстав, в застосуванні адвокатом науково-технічних засобів в цивільному процесі, вважаю, необхідно розцінювати як пряме порушення закону.

В цивільному процесі адвокат може діяти вдвох формах: брати участь в процесі паралельно з клієнтом або представляти його інтереси самостійно. З метою створення додаткових гарантій, що забезпечували б захист прав сторін, О.Гетманцев пропонує надати сторонам можливість давати свої пояснення в присутності представника-адвоката. через нього (без особистої при­сутності) за наявності відповідних повноважень, і право на відмову давати пояснення, якщо представник-адвокат не присутній[19] .

Виходячи з принципів диспозитивності та змагальності процесу, дана позиція є слушною, однак потребують уточнення окремі моменти. Про можливість дачі пояснень адвокатом замість сторони в юридичній літературі зазначалось і раніше[20] , проте, постає питання, чи можуть такі пояснення сторони, передані адвокатом, мати доказову силу?

В поясненнях сторін, як зазначає М.Треушніков, можна виділити наступні елементи: повідомлення, відомості про факти, волевиявлення, міркування про юридичну кваліфікацію правовідносин, мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті, вираз емоцій, настроїв[21] .

Цивільно-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік джерел доказів (ст. 27 ЦПК), одним із яких можуть виступати пояснення лише сторін і третіх осіб в частині, яка містить відомості про факти, що мають значення для справи. Законом визначено й порядок та форму отримання цих пояснень (статті 33, 143, 180 ЦПК). Фактичні дані, одержані в іншій, не передбаченій законом формі, не є судовими доказами[22] . Тому відомості про факти, які мають значення для справи, отримані в суді з пояснень, переданих стороною через свого адвоката, не можуть використовуватись як доказові матеріали.

Це стверджується і положенням ст. 172 ЦПК, яка передбачає, що в разі необхідності суд може викликати сторону для дачі особистих пояснень і в тому разі, коли в справі бере участь її представник (адвокат).

Беручи участь в процесі, адвокат має прагнути відшукати оптимальний та найбільш вигідний для клієнта шлях вирішення існуючого між сторонами спору. Саме тому справи, що розглядаються за участю адвокатів, частіше завершуються укладенням мирової угоди.

Адвокат при наданні допомоги клієнту в укладенні мирової угоди має забезпечити правильність формулювання її змісту, відповідність умов цієї угоди вимогам законодавства. Укласти та підписати її особисто він вправі лише за наявності в нього довіреності від клієнта, якою б надавались відповідні повноваження. Порушення цих вимог є підставою для відмови суду в затвердженні мирової угоди, а в разі коли її було затверджено, — до скасування відповідної постанови судом вищої інстанції. Так, ухвалу Миронівського районного суду, якою була затверджена мирова угода у справі за позовом Г. до Я. про визнання права власності на надвірні будівлі, було скасовано в порядку нагляду Київським обласним судом внаслідок порушення вимог ст. 115 ЦПК (укладення мирової угоди представником при відсутності в нього спеціальних на те повноважень) та покладення, за умовами мирової угоди, обов'язку по сплаті грошей на представника позивачки.

Загальновідомо, що належне виконання адвокатом професійних обов’язків щодо захисту або представництва конкретної фізичної чи юридичної особи у тій чи інший справі значною мірою залежить від обсягу і змісту одержаних адвокатом відомостей, копій документів, висновків фахівців та інших матеріалів, які використовуються як докази інтересів клієнта і саме тому мають значний вплив на досягнення гіпотетичного результату по справі.
У зв’язку з наведеним можна зробити висновок про те, що збирання відомостей, копій документів та інших матеріалів, які потім використовуються як докази по тій чи іншій справі шляхом запитування у відповідних службових і посадових осіб, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, рівня адміністративного підпорядкування, є важливою складовою частиною діяльності адвоката. Відмова суду у витребувані письмових доказів, як зазначає І.Гальперін, не позбавляє адвоката права подання в суд відповідних доказів, отриманих шляхом адвокатського запиту[23] .
Не підлягає ніякому сумніву, що під час підготовки до здійснення захисту або представництва інтересів клієнта більшу частину доказів адвокат одержує саме шляхом складання відповідного письмового запиту, його відправлення тій чи іншій службовій або посадовій особі підприємства, установи, організації та одержання від них тієї чи іншої відповіді.

Однак, як свідчить практичний досвід багатьох адвокатів, у даному напрямі діяльності адвоката доволі часто трапляються об’єктивні і штучні перешкоди, викликані внаслідок тих чи інших дій службових або посадових осіб.
Безперечно, що у наведеній статті немає змоги повною мірою розкрити зміст і суть порушеного питання, але це не виключає можливості зосередитись на деяких, на думку автора, істотних його аспектах.

Вважаю ,що до об’єктивних перешкод можна насамперед віднести недосконалість, а подекуди неузгодженість норм чинного законодавства України.
Так, якщо ст.6 Закону України “ Про адвокатуру”, з одного боку, передбачено право адвоката на збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських і кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення, то цією ж нормою встановлено і обмеження стосовно кола таких відомостей з посиланням на виняток, котрий становлять відомості, таємниця яких охороняється законом.
Більше того, низкою норм чинних законів України, зокрема ст.ст.1,8 Закону України “ Про державну таємницю”, від 21 січня 1994 року, що діє у редакції Закону України від 21 вересня 1999 року, ст..8 Закону України “ Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року із наступними змінами та доповненнями, внесеними законами України від 24 березня 1998 року, 11 травня та 19 жовтня 2000 року, 10 січня 2002 року, ст.ст. 60,62 Закону України “ Про банки та банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року із змінами та доповненнями, внесеними законом України від 20 вересня 2001 року, передбачено, що відомості, які становлять державну таємницю, таємницю здійснення нотаріальних дій, банківську таємницю, взагалі не можуть бути об’єктом запиту адвоката тому, що наведеними нормами досить чітко визначено коло органів та посадових осіб, які мають право запиту цих відомостей. До них, зокрема, належать органи и посадові особи суду, прокуратури, органів Служби безпеки України, внутрішніх справ, податкової інспекції.

Прикрим є те, що згадані органи та їх посадові особи, котрі мають право запиту вищеозначених відомостей, виконують функції сторони обвинувачення, тобто процесуальних опонентів адвоката, основною функцією якого є функція захисту прав і інтересів клієнта.

Таким чином, у контексті наведеного вряд чи може йти мова про реальність втілення у цьому питанні проголошеного Основним Законом - Конституцією України принципу змагальності сторін процесу на засадах їхньої рівності перед законом.
Певною мірою ці проблеми можна пояснити також тим, що більшість законів України серед згаданих були прийняті до 28 червня 1996 року, тобто до прийняття Конституції України. Тому цілком слушною та нагальною потребою часу є прийняття як нової редакції Закону України “ Про адвокатуру”, так і проведення взаємоузгодження його норм з нормами наведених законів, маючи при цьому на меті ліквідацію існуючих суперечностей.
Узагальнюючи причини штучних перешкод, що створюються службовими, посадовими особами підприємств, установ, організацій під час надходження і розгляду запитів адвоката, надання відповідей чи ухилення від надання відповідей на них можна виділити як недостатню компетентність деяких посадових або службових осіб, так і певною мірою зловживання службовим становищем, поєднане з використанням у ряді випадків недостатнього ступеня чіткості правових норм.

Не претендуючи на оригінальність, можна навести як типові такі штучні перешкоди, як намагання окремих посадових і службових осіб при надходженні письмового запиту адвоката, який, згідно із ст.6 Закону України “ Про адвокатуру” та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року № 1240/99 “ Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури”, є єдиною підставою для безоплатного одержання відповідних відомостей та копій документів - зажадати не передбаченої цими законодавчими актами оплати або зробити спробу поставити виконання чи невиконання запиту від умови направлення їм з боку адвоката різних додаткових документів у вигляді угод з клієнтами, які становлять адвокатську таємницю, документів про сплату гонорару, різних довідок тощо.

Мабуть, подібні дії посадових і службових осіб, не узгоджуючись з вимогами вищенаведених законодавчих актів, є протиправними, а у деяких випадках навіть містять ознаки злочину, передбаченого ст.. 397 Кримінального Кодексу України.

Різновидом штучних перешкод є і намагання окремих посадових осіб, зокрема у сфері охорони здоров’я, зв’язку та деяких інших, ухилитися від виконання запиту адвоката шляхом перекручення змісту норм того чи іншого галузевого закону.

Так, досить часто посадові особи установ охорони здоров’я ухиляються від виконання запитів адвоката, посилаючись при цьому на ст.40 Закону України “ Основи законодавства України про охорону здоров’я “ від 19 листопада 1992 року із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 3 лютого 1993 року, від 25 лютого,23 березня,13 жовтня 1994 року, 14 лютого 1997 року, 22 лютого 2000 року, 26 грудня 2002 року, згідно з якою відомості про хворобу особи, її медичне обстеження, огляд, результати цих дій, відомості про інтимну та сімейну сторони життя пацієнта не можуть розголошуватися медичними працівниками, яким вони стали відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків , але за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
З наведеного видно, що вищеозначені відомості можуть бути об’єктом запиту адвоката, зробленим відповідно до ст. 6 Закону України “ Про адвокатуру”, а також до ст.9 згаданого Указу Президента України.
Більше того, виходячи з вимог ч.7 ст.6 Закону України “ про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 року, відомості про стан психічного здоров’я особи та про надання їй психіатричної допомоги також можуть бути об’єктом запиту адвоката, зробленим відповідно із згаданими законодавчими актами.
Не є винятком і запит адвоката про довідки або копії документів про рух поштової і телеграфної кореспонденцій, роздрукування вхідних та вихідних телефонних дзвінків, відомості про сплату послуг зв’язку конкретною особою тому, що ч.3 ст.27 Закону України “ Про зв’язок” від 16 травня 1995 року із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 20 грудня 1996 року, 22 грудня 1999 року, 13 липня, 21 грудня 2000 року, 10 січня та 4 липня 2002 року, встановлює заборону на виймання ї огляд поштової кореспонденції та документальних повідомлень, надання довідок, здійснення контролю за технічними засобами зв’язку, у тому числі прослуховування телефонних розмов, але крім випадків, передбачених чинним законодавством.
Одним з проявів створення штучних перешкод для виконання запиту адвоката з боку деяких посадових осіб є їхнє посилання на відсутність у ст. 6 Закону України “ Про адвокатуру” та у ст. 9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року № 1240//99 “Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” конкретних термінів розгляду та виконання запиту адвоката.
Але такі посилання безпідставні тому, що, згідно із ст. ст. 4,32,33 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 року із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 6 квітня 2000 року та 7 лютого 2002 року, запит адвоката віднесено до категорії інформаційних запитів, граничний термін розгляду яких для надання відповіді становить один місяць.
Згадуючи давнє прислів’я про те, що практика-найкращий вчитель, вважаю доречним поділитися деякими аспектами напрацьованого разом з колегами-адвокатами П.О. Дубровіним, В.Й. Лозинським, Г.В. Гузь та іншими практичного методу, спрямованого на реальне забезпечення виконання запитів адвокатів службовими і посадовими особами підприємств, установ та організацій.

Суть цього методу полягає у такому. По - перше, при складанні запиту, як правило, на фірмовому бланку адвоката з усіма потрібними реквізитами, тобто датою, вихідним номером, прізвищем, ім’ям та по батькові, поштовою адресою адвоката, номером службового телефону тощо, забезпечується розумна стислість тексту запиту з одночасним посиланням при цьому на ст. 59 Конституції України, ст.6 Закону України “ Про адвокатуру” та ст.9 Указу Президента України від 30 вересня 1999 року № 1240/99 “ про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури” і обов’язковим доданням до тексту запиту витягу у вигляді ст.9 наведеного Указу Президента України на окремому аркуші.
По - друге, складений запит з доданим до нього на окремому аркуші витягом направляють на адресу установи, підприємства або організації рекомендованим листом з повідомленням про вручення, що дає змогу проконтролювати дату надходження запиту, відомості про особу, яка його одержала, термін виконання запиту.
По - третє, у разі безпідставної відмови від виконання запиту або його невиконання у визначений Законом України “ Про інформацію” граничний місячний термін, а також при ненадходженні відповіді ці обставини створюють умови для складання та відправлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення заяви адвоката на ім’я Президента України та керівника відповідного міністерства, державного комітету, відомства про вжиття необхідних заходів щодо забезпечення виконання запиту відповідною посадовою особою.
По - четверте, у разі невжиття вищезгаданими посадовими особами республіканського рівня необхідних заходів щодо забезпечення виконання запиту адвокат складає скаргу, як правило, згідно ст. 55 Конституції України, до місцевого суду за місцем перебування конкретної посадової особи про визнання її дій неправомірними та зобов’язання виконати запит.
Як свідчать приклади, згідно ст. 55 Конституції України при належному обґрунтуванні доводів, суди в основному такі вимоги задовольняють і зобов’язують відповідних посадових осіб виконувати запити адвокатів, що здебільшого впливає на рівень свідомості окремих посадових осіб, а також сприяє підвищенню якості надання правової допомоги громадянам, юридичним особам, виходячи з того, що запит у справі - важлива складова частина діяльності адвоката

На відміну від кримінального процесу, де позиція у справі адвоката-захисника в окремих випадках може не збігатися з позицією його клієнта, в цивільному процесі, в силу того, що адвокат-представник діє від імені та за дорученням клієнта, позиція його не повинна розхо­дитись з позицією довірителя. При виникненні колізій в позиції з клієнтом адвокат має роз'яснити свою позицію у справі та погодити її з ним.

Останній вправі відмінити доручення на ведення справи з будь-яких причин. Чинне законодавство не містить обмежень і щодо відмови адвоката від доручення клієнта. Однак вихід адвоката з процесу з власної ініціативи має певні особливості, які обумовлюються етичними принципами адвокатської діяльності.

В юридичній науці питання про відмову адвоката від прийнятого доручення однозначного вирішення не знайшло.

За часів існування колишнього СРСР в Положеннях про адвокатуру окремих союзних республік (Литовської РСР, Грузинської РСР) передбачалось, що адвокат вправі відмовитись від доручення на ведення справи лише за наявності згоди на це самого клієнта.

Окремі вчені підставою для відмови від прийнятого адвокатом доручення клієнта визна­чають факт впевненості його (в процесі розгляду справи) в незаконності та необґрунтованості вимог клієнта[24] .

Більш правильною уявляється точка зору Т.Варфоломєєвої та інших вчених, які до підстав, за котрих адвокат вправі відмовитись від прийнятого доручення, відносять розходження в правовій позиції з клієнтом. Останні можуть торкатись питань правового, процесуального чи етичного характеру. При цьому вони повинні мати суттєвий характер, що унеможливлює виконання адвокатом в суді своїх функцій на відповідному професійному рівні[25] .

В основу критерія для відмови адвоката від ведення справи Г.Любарська ставить наявність поважних на це причин, до яких відносить, крім незаконності вимог (заперечень) клієнта та інших колізій в правовій позиції у справі, такі, як хвороба, зайнятість адвоката в іншому процесі[26] .

За обставин, коли адвокат не має змоги особисто виконати доручення клієнта (наприклад, хвороба тощо), він має, при можливості, потурбуватись про свою заміну в процесі іншим адвокатом. Однак зайнятість адвоката в іншому процесі не може бути безпосередньою підста­вою для відмови від прийнятого доручення клієнта. Загальними принципами етики юристів, затвердженими Міжнародною асоціацією адвокатів та схваленими Спілкою адвокатів України, передбачається необхідність доведення адвокатом справи клієнта до кінця.

ВИСНОВКИ

Участь адвоката у цивільному процесі – досить складний аспект при захисті прав та інтересів громадян в суді: по суті задач, взаємовідносинам з органами та клієнтами, широкій сфері діяльності, особливостям правового та етичного регулювання.

Механізм функціонування участі адвоката у цивільному процесі обов’язково заснований на законі. Проте процеси взаємодії „деталей”, „частин” між собою нерідко бувають приховані. Тут немає, та і не може бути, такої правової регламентації, як у діяльності слідчого, прокурора чи суду. Це не потрібно і практично неможливо.

Зовнішня непомітність захисної діяльності, її глибинність, прихованість від сторонніх саме й дозволяє їй виконувати потрібні задачи.

Прагнення досягти дослідницької мети, постійно „упирається” у оу ьсяцькудосягти ри потрібні задачи.ніх, дозволяє їй регламентації, як у діяльності слідчого,крему працю конкретного адвоката з даної справи. Це піддається аналізу та методиці. Але як тільки робиться спроба проаналізувати „сукупність” участі адвокатів у цивільному процесі, знайти тут закономірність – наукове дослідження „пасує” перед витонченістю та непередбачуваністю захисного „ремесла”.

Звідси зрозуміло, що потрібно досить багато праці значного числа фахівців, для того щоб виявити окремі закономірності участі адвоката у цивільному процесі, проаналізувати та спробувати зробити краще, ніж є.

Чинне законодавство у цій галузі не є досконалим, тому потрібно внести деякі пропозиції щодо його вдосконалення:

1. Згідно зі ст. 115 ЦПК повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх
процесуальних дій, крім передачі справи в третейський суд, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених в цій статті дій повинні бути спеціально обумовлені у виданій йому довіреності. Це положення досить ускладнює і дещо затягує розгляд справи в суді. Доцільніше було б наділити представника всіма правами особи, яку він представляє, якщо довіреність не містить спеціальних обмежень. Тобто від зворотного — якщо в довіреності немає обмежень, то представник має всі процесуальні права особи, яку він представляє.

2. Багато суперечностей зараз викликає й питання оплати послуг адвокатів, тому доречно було б запровадити таке поняття як витрати на правову допомогу (послуги адвоката). процесіІув юристів практиків.

3. Багато юристів і суддів, особливо старого гарту, якось нервують, коли чують звернення до судді – „Ваша честь” і завжди є певний психологічний конфлікт. Іноді й погордливі адвокати не бажають так звертатися до суду. Тому необхідно законодавчо закріпити таке звернення до суддів.

4. При розгляді справи у адвокатів завжди існувала проблема запису ходу судового засідання на аудіо- та відеопристрої. Природно, що судді були проти запису, й з цього приводу часто виникали конфлікти. Також доволі часто одна зі сторін, яка сумнівається в неупередженості процесу, клопоталася перед судом про можливість вести запис процесу, і судді досить часто відмовляли в задоволенні такого клопотання. Необхідно законодавчо закріпити положення за яким вести письмові записи і використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (диктофони) мали би право як сторони судової суперечки, так і особи, присутні на відкритому засіданні відповідно до закону без додаткового дозволу судді.

За результатами, одержаними при проведенні дипломної роботи виконані задачи, які ставилися для досягнення мети - правового теоретичного обґрунтування представництва адвоката у цивільному процесі. Досліджені найбільш актуальні питання участі адвоката у цивільному процесі, зроблено аналіз окремих стадій цивільного процесу та ролі адвоката у кожній з них, надано юридичний аналіз поняття цивільного процесу, інституту представництва, процесуального статусу адвоката у цивільному процесі, узагальнена практика участі адвоката у цивільному процесі, надані пропозиції стосовно вдосконалення законодавства, щодо участі адвоката у цивільному процесі.

Видання нормативного характеру (Україна)

1. Закон. Про адвокатуру: Прийнятий … 19 груд. 1992 р. // Голос України. - 1993. – 29 cіч. - С. 6-7.
2. Україна. Закон. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України: Прийнятий ... 21 черв. 2001 р. № 2533-III // Уряд. кур'єр. – 2001. – 10 лип. – С.4.
3. Україна. Президент України (1999-; Л.Д.Кучма). Про День адвокатури: Указ Президента... 2 груд. 2002р. № 1121/2002 // Уряд. кур'єр. – 2002. – 4 груд. – С. 3.
4. Україна. Президент (1994-; Л.Д.Кучма). Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури: Указ … 30 верес. 1999 р. № 1240/99 // Офіц. вісн. України. - 1999. - № 39. - Ст. 1936.
5. Україна. Президент (1991-; Л.М.Кравчук). Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури: Указ … 5 трав. 1993 р. // Уряд. кур'єр. - 1999. – 8 трав. - С. 4.
6. Україна. Верховна Рада. Про проект Закону України про внесення змін та доповнень до Закону України "Про адвокатуру": Постанова ... 22 берез. 2001 р. № 2321-III //http://www.nau.kiev.ua/cgi-bin/nauonlu.exe?pwr2+73239_t+guest
7. Україна. Верховна Рада. Про порядок введення в дію Закону України "Про адвокатуру": Постанова … 19 груд. 1992 р. // Голос України. - 1993. - 21 січ. - С. 6.
8. Україна. Кабінет Міністрів. Про затвердження Порядку оплати праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги у кримінальних справах за рахунок держави: Постанова … 14 трав. 1999 р. № 821 // Офіц. вісн. України. - 1999. - № 20. - Ст. 884.
9. Україна. Кабінет Міністрів. Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань: Постанова … 27 квіт. 1993 р. № 302 // Зібр. постанов Уряду України. - 1993. - № 10. - Ст. 198.
10. Україна. Кабінет Міністрів. Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах: Постанова … 15 листоп. 1991 р. № 315 // Уряд. кур'єр. -1992.
- № 1. - С. 9.
11. Порядок складання кваліфікаційних іспитів у реґіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури: Затверджено Вищою кваліфікац. коміс. адвокатури України: Протокол № 6/2 від 1 жовт. 1999 р. // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 34-35.
12. О внесении изменений в Положение о порядке труда адвокатов за предоставление юридической помощи гражданам в уголовных делах / М-во юстиции Украины; М-во финансов Украины // Бизнес. - 1994. - № 4. - С. 5.
13. Статут Спілки адвокатів України: Прийнятий ІІ позачерг. з'їздом Спілки адвокатів України // Закон і бізнес. - 1993. - № 14. - С. 6.

Видання нормативного характеру (Російська Федерація)

14. Об адвокатуре: Международные положения. Закон Российской Федерации. Нормативные акты по состоянию на 10 февр. 1997 г. - М.: БУКВИЦА, 1997. - 31 с.
15. Устав Федерального Союза адвокатов России: Принят на Учредит. съезде 12-13 сент. 1994 г. // Рос. юстиция. - 1995. - № 7. - С. 51-53.
16. Устав Ассоциации адвокатов России // Сов. юстиция. - 1990. - № 11. - С.19-20.

Видання нормативного характеру (інші країни)

17. Общий кодекс правил для адвокатов стран Европейского сообщества // Адвокат . - 1997. - № 1. - С. 115-123.
18. Резолюція про регулювання адвокатської професії: Прийнята Радою Міжнар. асоц. адвокатів на зустрічі у Відні 6 черв. 1998 р. // Адвокат . - 1999. - № 4. - С. 31.
19. Республика Беларусь. Президент (1994-; А.Лукашенко). О некоторых мерах по совершенствованию адвокатской и нотариальной деятельности в Республике Беларусь: Декрет … 3 мая 1997 г. № 12 // Собр. декретов, указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь. - 1997. - № 14. - Ст. 485.
20. Порядок расчетов по оплате оказываемой адвокатами юридической помощи, а также государственной пошлины за совершение нотариальных действий и дополнительных платных услуг правового характера: Утв. постановлением Совета Министров Респ. Беларусь от 09.06.97 г.
№ 646 // Собр. декретов, указов Президента и постановлений Правительства Респ. Беларусь. - 1997. - № 16. - Ст. 608.
21. Литовская Республика. Закон. Об адвокатуре: Принят 25 июня 1998 г. № VIII-811 // Ведомости Литов. Республики. - 1998. - № 27. - Ст. 321.

Книги, брошури, статті

22. Аpсеньев К. К. Заметки о pусской адвокатуpе / [Сост. И. В. Потапчук]. - Тула: Автогpаф, 2001. - 557, [2] с.: поpтp. - (Юpидическое наследие. ХІХ в.).
23. Адвокатська етика // Уряд. кур'єр. - 1999. - 26 трав. - С. 8.
24. Адвокатуpа В Укpаїні: Пpавові основи. Оpганізаційні засади. Адвокат у судочинстві. Оплата пpаці. Оподаткування. Міжнаpодні засади. - К., 2000. – 208 с. - (Бюлетень законодавства і юpидичної пpактики Укpаїни; №1).
25. Адвокаты протестуют: [Чрезвычайный съезд адвокатов России] // Юрид. мир. - 1997. - № 3.
- С. 7-9.
26. Азаров Ю Що заважає адвокатурі працювати злагоджено? // Право України. - 1998. - № 3.
- С. 38-40.
27. Алейников Г. Про надання права самостійної діяльності адвоката-захисника по збиранню доказів у кримінальному процесі України // Право України. - 2002. - № 10. - С. 100 - 104.
28. Алейніков Г. Збирання доказів адвокатом-захисником в досудовому слідстві. Право чи обов’язок?: [Забезпечення права на захист від обвинувачення] // Підприємництво, госп-во і право. - 2002. - № 2. - С. 99 - 101.
29. Алейніков Г. І. Роль адвокатури в формуванні української державності // Українська державність: становлення, досвід, проблеми: Зб. наук. ст. (за матеріалами XII Харк. політол. читань). - Х., 2001. - С. 47-48.
30. Ануфриев В., Шаврилов С. О "коллективизации" в адвокатуре: [Частная практика в адвокатуре] // Рос. юстиция. - 1995. - № 10. - С. 45.
31. Ария С. Мир спасает доброта: О нравственных началах адвокат . деятельности // Рос. юстиция. - 1996. - № 2. - С. 49-51.
32. Ария С. Об адвокатской тайне // Рос. юстиция. - 1997. - № 2. - С. 37.
33. Баренбойм П. Адвокатская фирма: [США] //Сов. юстиция. - 1992. - № 15-16. - С. 27-28.
34. Бартош І. Адвокатура як дзеркало демократичності суспільства // Закон і бізнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 3.
35. Барщевский М.Ю., Пухова Т.Л. Как выбрать адвоката? // Законодательство. - 1999. - № 5.
- С. 93-98.
36. Бисага Ю.М. Адвокатура у Першій Чехословацькій Республіці // Адвокат . - 1997. - № 3.
- С. 105-109.
37. Бронз И. Создание кодекса адвокатской этики - веление времени // Адвокат . - 1996. - № 1.
- С. 93-94.
38. Бронз Й.Л., Полонський Ю.М. Про незаконність оподаткування адвокатів // Адвокат . - 1997.
- № 3. - С. 38-40.
39. Бронза Й.Л. Проблеми закона - проблеми адвокатури: Тези доповіді адвоката, заслуженого юриста України Й.Л. Бронза // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С.10 - 12.
40. Буркацький Л.К. Гострою сьогодні є проблема законодавчої регламентації статусу і прав адвоката в кримінальному провадженні // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 32-33.
41. Вакуленко Т. Культура поведения адвоката: Действия адвоката должны соответствовать определенным нормам поведения // Юрид. практика. - 2003. – 21 янв. - С.6. - (Индивидуальная практика)
42. Варфоломеева Т. Настоящее и будущее украинской адвокатуры // Закон и бизнес. - 1996. - 3 апр. - С. 2.
43. Варфоломеєва Т. Україна - Росія: регулювання адвокатської діяльності (Порівняльний аналіз) // Адвокат . - 2002. - № 2 - 3. - С.54 - 57.
44. Варфоломеєва Т. Українська адвокатура: яка її подальша доля? // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 22-24.
45. Варфоломеєва Т. Школи відомих адвокатів в Академії адвокатури України // Адвокат . - 2002.
- № 1. - С. 46 - 47.
46. Варфоломєєва Т. Є спроби зупинити реформування адвокатури // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 8-11.
47. Варфоломєєва Т. Адвокатура має бути сильною, аби надійно захищати права людини: [Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України] // Уряд. кур'єр. - 1996. - 21 листоп. - С. 9.
48. Варфоломєєва Т. Інститут адвокатури - ще одна віха на шляху розбудови правової держави // Адвокат . - 1996. - № 3. - С. 78-86.
49. Варфоломєєва Т. Конституційні засади діяльності адвокатури // Адвокат . - 1997. - № 2.
- С. 57-64.
50. Варфоломєєва Т. Сучасне і майбутнє української адвокатури // Закон і бізнес. - 1996. - 20 берез. - С. 1.
51. Варфоломєєва Т., Мороз Т. Сучасна чеська адвокатура // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 110-112.
52. Вейт Ф. Профессия - адвокат : [Франция] // Бизнес и страхование. - 1998. - № 3. - С. 39-41.
53. Витяг із виступів делегатів ІV звітно-виборного з'їзду Спілки адвокатів України // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 13-19.
54. Відгук Спілки адвокатів на проект Закону України "Про внесення змін і доповнень до закону України "Про адвокатуру" // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 11-21.
55. Владлен Гончаренко: Без визначення статусу адвокатури Конституція України буде неприйнятна в цілому // Закон і бізнес. - 1996. - 5 черв. - С. 6.
56. Володарський В. Не треба штучно розколювати адвокатуру та порушувати рівноправність адвокатів // Право України. - 1998. - № 5. - С. 85-86.
57. Володина Ю Шаг к реформе адвокатуры: Адвокат обязан состоять членом Палаты адвокатов, но ему не обязательно являться гражданином Украины // Юрид. практика. - 2003. - 18 февр. - С.6. - (Законопроект)
58. Вольф Р. Правила етики і дисциплінарна практика асоціацій адвокатів: Контроль за якістю юрид. допомоги: [Адвокатури в Австрії] // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 58-59.
59. Вышинский М. Адвокатура на распутье: [Рос. Федерация] // Рос. адвокат . - 1996. - № 3. - С. 2-5.
60. Гаppис, Рихаpд. Школа адвокатуpы: Руководство к ведению гpажд. и уголов. дел. /Пеp. с англ. П. Сеpгеича. - Тула: Автогpаф, 2001. - 350, [1] с. - (Школа заpубежного пpава. Великобpитания / [Гл. pед. И. Потапчук]).
61. Галушко Ю. Адвокатура не может быть государственной, как и правовое государство не может существовать без независимой, негосударственной адвокатуры // Закон и бизнес. - 1998. - № 3.
- С. 6.
62. Галушко Ю. Важливий інститут захисту прав громадян: [Адвокатура] // Право України. - 1996. - № 5. - С. 46-48.
63. Генеральные принципы этики адвокатов Международной ассоциации юристов // Рос. юстиция. - 1996. - № 2. - С. 51.
64. Гинзбург Г., Козьяков С. Что позволено адвокату?: [Беседа с адвокатами / Беседовала А.Примаченко] // Зеркало недели. - 1999. - 8-15 окт. - С. 8.
65. Глик С., Дейвис Ж. США: ставка адвоката - 400 долларов в час // Сов. юстиция. - 1991. - № 11. - С. 12.
66. Глик С., Лямер С. Франция: адвокат снимает мантию: [Ст. амер. и фр. юристов] // Сов. юстиция. - 1991. - № 8. - С. 23.
67. Гончаренко С.В. Професійні права адвоката: Європейський стандарт // Адвокат . - 2002. - № 6. - С.19 - 22.
68. Гревцова Р. Адвокатський форум у Польщі // Адвокат . - 2002. - № 4-5. - С. 63-64.
69. Гурепка Н. Адвокаты и практикующие юристы - противостояние?: Новый законопроект "Об адвокатуре..." ущемляет права частнопрактикующих юристов // Юрид. практика. - 2003. - 18 марта, №11 (273). - С.6. - (На злобу дня)
70. Гутаріна К.В. 5 років закону України "Про адвокатуру": [Круглий стіл] // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 98-105.
71. Гутаріна К.В. Роль правника в демократичному суспільстві: Правила професійної етики адвоката в США та Україні // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 31-32.
72. Данилов E. П. Жилищные споpы: Коммент. законодательства. Адвокатская и судебная пpактика. Обpазцы жалоб и исковых заявлений. Спpав. матеpиалы. - [2-е изд., доп.]. - М.: Пpаво и закон, 2000. - 349 с. - (Спpавочник адвоката /Междунаp. союз (содpужество) адвокатов; Гл. pед. E. П. Данилов; Кн.3).
73. Дашо Т. Этика помощника адвоката: Регулирование ответственности во взаимоотношениях адвоката и его помощника // Юрид. практика. - 2003. - 8 янв. - С. 6. - (Индивидуальная практика)
74. До історії утворення Спілки адвокатів // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 14-17.
75. Євдокімов В. Четвертому з'їзду Спілки адвокатів України: Привітання голови Спілки юристів України // Закон і бізнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 1.
76. Жуковська О. Адвокатська професія - шлях до храму людини: [Розмова з віце-президентом Спілки адвокатів України] // Київ. вісн. - 1999. - 23 листоп. - С. 3.
77. Жуковська О. Проект змін до закону "Про адвокатуру" в павутинні критики /віце-президент Спілки адвокатів України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України. // Адвокат . - 2001. - №1-2. - С.19-25.
78. Жуковська О.Л. Адвокатура Франції очима українських адвокатів // Адвокат . - 1998. - № 3.
- С. 47-52.
79. Жуковська О.Л. Деонтологія в центрі уваги юридичної громадськості: [Адвокат . етика] // Адвокат . - 1998. - № 2. - С. 42-43.
80. Жуковська О.Л. Захист прав людини - проблема неплинна: [Адвокатура як гарант прав людини в Україні] // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 27-32.
81. Жуковська О.Л. Проблеми адвокатури України в фокусі світової юридичної громадськості // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 54 - 55.
82. Жуковська О.Л. Професійні права адвокатів у контексті прецедентної практики європейського суду з прав людини: 2 грудня 2002 р. Указом Президента України було запроваджено професійне свято - День адвокатури України // Адвокат . - 2002. - № 6. - С. 17-18.
83. Жуковська О.Л. Спілка адвокатів України у міжнародному адвокатському співтоваристві // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 140-150.
84. Жуковська О.Л. Утворення професійної асоціації адвокатів - європейський досвід та вітчизняний доробок: Міжнар. семінар "Професійна асоціація адвокатів у демокр. сусп-ві" // Адвокат . - 1996. -
№ 3. - С. 71-76.
85. Загальні принципи етики юристів: Затв. Міжнар. асоц. адвокатів [ІВА] і схвалені Спілкою адвокатів України як членом останньої в 1995 р. // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 95-96.
86. Заднепровский А. Законодательство о дисциплинарной ответственности адвокатов требует уточнения // Юрид. практика. - 1997. - № 14 (июль). - С. 1, 8.
87. Заднепровский А. Обеспечение сохранения адвокатской тайны и действие принципа презумпции невиновности. Гарантия или декларация: [Проблемы адвокатуры ] // Адвокат . - 2002. - № 2 - 3. - С. 46-49.
88. Заднепровский А. Размышления об адвокатуре и правах человека // Юрид. практика. - 1997. - № 6 (март). - С. 10-11.
89. Задніпровський О. Адвокатура і арбітражний суд // Право України. - 1997. - № 9. - С. 29-31.
90. Законодавство в адвокатській практиці: В 3 ч. / Спілка адвокатів України; Упоряд. Т.В. Кисельова. - К.: Либідь, 1991. - Ч. 1. - 110 с.; Ч. 3. - 111 с.
91. Залесский В. Проект закона об адвокатуре - триумф корпоративного лоббирования?: [Рос. Федерация] // Рос. юстиция. - 1995. - № 5. - С. 29.
92. Залманов В. Работать самостоятельно - значит действовать инициативно и творчески: [Адвокатура в России] // Рос. адвокат . - 1997. - № 1. - С. 8-9.
93. Засади адвокатської етики в Польщі // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 57-60.
94. Звернення з'їзду адвокатів України: [До Голови Верховного Суду України та в.о. Ген. прокурора] // Закон і бізнес. - 1998. - № 11. - С. 1.
95. Звернення ІV-го звітно-виборного з'їзду Спілки адвокатів України: [З приводу застосування запобіж. заходів, 21 листоп. 1997 р.] // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 21-22.
96. Звернення ІV-го звітно-виборного з'їзду Спілки адвокатів України: [В зв'язку з необхідністю внесення змін та доповнень до Закону України "Про адвокатуру", Кримін. кодексу України та Кодексу України про адм. правопорушення і вирішенню нагальних проблем адвокатури] // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 20.
97. Звіт про роботу правління Спілки адвокатів України у 1994-1997 рр. (у викладі) // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 4-12.
98. Зейкан Я. Адвокат и уголовный процесс: Юрфирма, зарегистрированная как хозобщество лишена права использовать ордер в уголовном деле // Юрид. практика. - 2003. - 11 февр. - С.6. - (Индивидуальная практика)
99. К торжеству права и законности : [Междунар. науч.-практ. конф. "Права человека и роль адвокатуры в демократ. о-ве"] // Рос. адвокат . - 1996. - № 1. - С. 2-5.
100. Кальний В. Проблеми реформування адвокатури в Україні // Право України. - 1998. - № 7.

- С. 42-45.
101. Камінський В. Кого захищають адвокати: [Функції і права адвокатури] // Юрид. вісн. України. - 1998. - 5-11 лют. - С. 4.
102. Килименчук О. Ознайомлювальна практика в адвокатурі Польщі // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 65.
103. Кисиль В. Адвокат и этика - понятия неразделимые: [Интервью со старшим партнером юрид. фирмы] /Беседу вела Ю. Володина. // Юрид. практика. - 2003. - 14 янв. - С. 6. - (Жизнь замечательных людей)
104. Коваль М.М. Адвокатура у системі оподаткування України // Адвокат . - 1996. - № 3. - С. 44-47.
105. Коворотний В. Адвокатура потребує державної підтримки // Закон і бізнес. - 1996. - 25 верес. - С. 6.
106. Коворотний В. Етичні правила адвокатів мають бути нарешті прийняті //Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 35-36.
107. Коєм Н. Коментарі до проекту Кодексу адвокатської етики експертів Франції, Німеччини, Великобританії // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 108-110.
108. Кононов С. Адвокаты и права человека // Юрид. практика. - 1997. - № 23 (дек.). - С. 1,2.
109. Конституція України і подальше реформування адвокатури: Пропозиції Ген. прокуратури України про внесення змін і доп. до Кримін.-процесуал. кодексу України // Адвокат . - 1996. - № 2. - С. 15-28.
110. Коротков Є. Адвокатський хліб - з родзинками й перцем: [Професія адвоката в сучасній Україні] // Політика і культура. - 2002. - № 7. - С.24 - 25.
111. Костромов О.В. Адвокатська етика та професійна відповідальність у США // Держава і право: Щоріч. наук. пр. мол. вчен. - К., 1997. - Вип. 1. - С. 75-80.
112. Костюченко О.Ю. Питання вдосконалення законодавства, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженному та виправданому право на захист // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 34 - 37.
113. Кульчицький В. Суд, прокуратура та адвокатура в Галичині у складі Австро-Угорщини / Кульчицький В., Бойко І. // Чернівецький ун-т. Науковий вісник. - Чернівці, 2001. - Вип.125: Правознавство. - С. 22-24.
114. Кучма Л.Д. Делегатам ІV звітно-виборного з'їзду Спілки адвокатів України: Привітання Президента України // Закон і бізнес. - 1997. - 26 листоп. - С. 1; Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 3.
– С. 86.
115. Лангтон Г. Как защитить защитника?: [Статус и права адвоката в Рос. Федерации] // Рос. адвокат . - 1997. - № 3. - С. 14-15.
116. Ланкор Д. Коментарі до проекту про внесення доповнень до Закону України "Про адвокатуру" //Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 106-107.
117. Лисицын Р. Право на защиту: международные стандарты и российская действительность // Рос. юстиция. - 1999. - № 6. - С. 8-9.
118. Лобачук О. Профспілкова адвокатура: мода чи необхідність? // Профспілк. газета. - 1998. - 12 серп. - С. 2.
119. Логінова С. Адвокатська таємниця через призму судово-правової реформи // Право України. - 2002. - № 2. - С. 94-97. - (Адвокатська практика)
120. Логінова С. Адвокатська таємниця: історико-правовий підхід // Право України. - 2001. - № 3. - С. 111-115. - (Історія правових інституцій)
121. Логінова С. М. Адвокатська таємниця: теоpія і пpактика: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.10 /Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2002. - 19 с.
122. Логінова С. Якою бути адвокатурі в Україні? // Право України. - 1997. - № 8. - С. 47-50.
123. Логінова С.М. Адвокати про проблеми адвокатури, що потребують законодавчого врегулювання // Адвокат . - 1999. - № 2. - С. 32.
124. Мартинович И.И. Новый этап в развитии адвокатуры в Республике Беларусь // Право и демократия: Межвуз. сб. науч. тр. - Минск, 1995. - Вып. 7. - С. 39-47.
125. Махмутов Ш. В Башкирии действует Закон об адвокатуре // Рос. юстиция. - 1996. - № 5.
- С. 46-47.
126. Махов В. Организация адвокатуры в Израиле // Рос. юстиция. - 1997. - № 11. - С. 54-55.
127. Медведчук В. Задля захисту прав людини: [З приводу Указу Президента України "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури"] // Уряд. кур'єр. - 1999. - 14 жовт. - С. 10.
128. Медведчук В. Кого лякає незалежність адвокатури?: [Проект Закону України "Про внесення змін та доповнень до Закону України "Про адвокатуру"] // Голос України. - 1996. - 7 лют. - С. 4.
129. Медведчук В. Місце адвокатури у вирішенні проблем збалансування різних гілок влади та конституційні основи реформування державної влади в Україні // Право України. - 1995. - № 5-6. - С. 37-40.
130. Медведчук В. Народним депутатам України: Звернення за дорученням правління Спілки адвокатів з приводу доповнення до проекту Конституції України стосовно адвокатури // Закон і бізнес. - 1996. - 19 черв. - С. 1.
131. Медведчук В. Реформування державної влади в Україні та адвокатура // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 97-100.
132. Медведчук В. Хто захистить адвоката …: [Бесіда з головою Спілки адвокатів України] // Голос України. - 1997. - 10 лип. - С. 7.
133. Миpгоpодский Д. Ю. Hалогообложение адвокатов и частных нотаpиусов в Укpаине: [Пpакт. пособие]. - Днепpопетpовск: Изд. Дом "Владимиp Дудник", 2001. - 232 с.
134. Милова И. Участие адвоката в следственных действиях: [Рос. Федерация] // Рос. юстиция. - 1996. - № 11. - С. 45-46.
135. Минаков А. Адвокат в деловом мире: Независимость адвокатуры - непремен. условие жизни демократ. государства // Деловые люди. - № 9. - С. 52-53.
136. Миргородский Ю. Законодательство стран СНГ: Принимая новый Закон "Об адвокатуре...", не следует забывать опыт соседей // Юрид. практика. - 2003. – 25 марта, №12 (274). - С. 6. - (Адвокатура)
137. На захист адвокатів: [Заява Спілки адвокатів України про неприпустимість порушення, посадовими особами, представниками правоохорон. органів, суддями законодавства, що регулює діяльність адвокатури] // Уряд. кур'єр. - 1998. - 26 лют. - С. 4.
138. Назарчук О. Адвокатура в Україні в період 1922-1992 рр. Структура, форми діяльності, система оплати праці адвокатів // Економіка. Фінанси. Право. - 1998. - № 3. - С. 5-11.
139. Назарчук О. Законодавство України "Про адвокатуру" в запитаннях і відповідях // Економіка. Фінанси. Право. - 1998. - № 3. - С. 32-42.
140. Национальная профессиональная Ассоциация адвокатов Украины - веление времени, - потвердили эксперты Совета Европы // Закон и бизнес. - 1997. – 8 янв. - С. 2.
141. Нечипоренко О.Л. Зустріч адвокатів країн Європи // Адвокат . - 1998. - № 1. - С. 63.
142. Никифорак М.В. Адвокатура на Буковині в період її входження до Австрії // Чернівец. ун-т. Наук. вісн. - Чернівці, 1997. - Вип. 14: Правознавство. - С. 73-83.
143. Обобщенные выводы международного семинара "Профессиональная ассоциация адвокатов в демократическом обществе" // Закон и бизнес. - 1997. - 8 янв. - С. 2.
144. Одобрен проект федерального закона "Об адвокатуре Российской Федерации" // Рос. юстиция. - 1995. - № 2. - С. 2-3.
145. Пpавила адвокатської етики /Вища кваліфікац. комісія адвокатуpи пpи Каб. Міністpів Укpаїни. - К.: Ред. жуpн. "Адвокат ", 1999. - 43 с.
146. Павлуник І. Особливості участі адвоката у цивільному процесі // Право України. - 1999. - № 9. - С. 62-65.
147. Панасюк О. Актуальні проблеми надання правової допомоги і роль адвокатури в Україні // Адвокат . - 2002. - № 4 - 5. - С. 5-7.
148. Панченко О. Профсоюзная адвокатура. Эксперимент удался // Закон и бизнес. - 1997. - 19 февр. - С. 6.
149. Петрив М. Статус адвоката по германскому законодательству // Юрид. практика. - 1996. - № 3 (февр.). - С. 1.
150. Петрів М.Й. Союз українських адвокатів у Львові. - Львів; К., 1998. - Ч. 1: Покажчик видань / Уклад. і авт. передм.: М.Петрів. - 55 с.
151. Петрусенко И. Налогообложение доходов, выплачиваемых адвокатам юридическими лицами по заключенным соглашениям о предоставлении юридической помощи // Вестн. налог. службы Украины. - 2001. - № 6. - С. 53.
152. Пиджаренко А. Професия адвоката во Франции // Юрид. практика. - 1998. – 1-15 дек. - С. 12.
153. Правила етики і дисциплінарна практика асоціацій адвокатів: Контроль за якістю правової допомоги: [Країни Європи] // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 55-57.
154. Проблеми адвокатури і шляхи їх вирішення // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 62-64.
155. Професійна організація адвокатів очима експертів Ради Європи: [Міжнар. семінар "Профес. асоц. адвокатів у демокр. сусп-ві"] // Юрид. вісн. України. - 1996. -12-18 груд. - С. 2.
156. Рада Європи Рекомендації: Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків (прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи 25 жовтня 2000р. на 72-й зустрічі заступників міністрів) Страсбург, 6 листопада 2000р.: [Експертна нарада зібралися експерти Ради Європи в галузі адвокатури] // Адвокат . - 2001. - №1-2. - С.29-43.
157. Резник Г. Закон об адвокатуре как жертва конфликта интересов // Рос. юстиция. - 1998. - № 3.
- С. 22-25.
158. Резник Г.М. Адвокатура и государство // Адвокат . - 2002. - № 4-5. - С.13-15.
159. Резолюция Совета Международной ассоциации адвокатов (IBA), принятая в Мадриде 1 июня 1996 года по вопросу оказания юридической помощи // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 102.
160. Розенберг М. Подготовка контрактов в американских адвокатских фирмах // Сов. юстиция. - 1991. - № 19. - С. 10.
161. Руденко А., Шипка А., Маньота О. Адвокат - спутник от рождения до смерти: [Роль и место адвокатуры в общ-ве] // Служба безопасности. - 1998. - № 9. - С. 14-16.
162. Савельева Л. Кому он нужен, слабый адвокат ?: [Создан Всерос. федер. союз адвокатов] // Рос. газета. - 1994. - 17 сент. - С. 2.
163. Савицкий В. Престиж адвокатской профессии: [Рос. Федерация] // Рос. адвокат . - 1997. - № 2.
- С. 5-7.
164. Сафулько С. Правила адвокатської етики: Балансування між інтересами клієнта і суспільства // Закон і бізнес. - 1999. - 13 січ. - С. 12.
165. Сафулько С.В. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури: її роль і місце в системі адвокатури України // Адвокат . - 1997. - № 2. - С. 89-91.
166. Святоцький О. Адвокатура в Японії // Право України. - 1995. - № 9-10. - С. 57-58.
167. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: Історія і сучасність. - К.: Ін Юре, 1997. - 319 с.
168. Семена Н. Адвокатура как повивальная бабка демократии …: [О крым. коллегии адвокатов] // Зеркало недели. - 1998. - 28 марта -3 апр. - С. 6.
169. Сергеев В. Юридическое заключение в практике адвоката // Рос. юстиция. - 1998. - № 4. - С. 46-47.
170. Соколенко В. Конституційна незахищеність адвокатів України - перешкода на шляху до демократії // Адвокат . - 1996. - № 3. - С. 42-43.
171. Стасюк Р. Роль адвоката у захисті прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб у суді // Юридична Україна. - 2003. - № 1. - С. 79-82.
172. Сторінки історії адвокатури України: Союз українських адвокатів у Львові // Адвокат . - 2002. -
№ 4 - 5. - С.98 - 106.
173. Сторінки історії адвокатури: [За рукописами спогадів відомого київського адвоката П.Г.Цельтнера (1900 - 1980) ] // Адвокат . - 2002. - № 1. - С.48 - 49.
174. Сторінки історії адвокатури: Спогади відомого київського адвоката П.Г.Цельтнера (1900 - 1980) друкуються вперше за його рукописами, датованими 1958 - 1959 рр. // Адвокат . - 2002. - № 2 - 3. - С.58 - 60.
175. Сухарев И. Быть ли в России профессиональной адвокатуре? // Рос. юстиция. - 1995. - № 3.
- С. 40-41.
176. Сухарев И. О Правилах профессиональной этики адвоката // Юрист. - 1997. - № 10. - С. 12-13.
177. Схеми безоплатної правової допомоги в країнах Європи // Адвокат . - 1999. - № 3. - С. 54.
178. Титов К. Власть и адвокатура: [Рос. Федерация] // Рос. адвокат . - 1996. - № 5. - С. 2-3.
179. Томсинов В. Из истории адвокатуры в России: эпоха становления // Законодательство. - 1999.
- № 6. - С. 89-91.
180. Торопчина-Агалакова С. Адвокатура Украины: опыт и проблемы // Адвокат . - 1997. - № 8.
- С. 78-81.
181. Узагальнені висновки міжнародного семінару "Професійна етика адвоката"// Адвокат . - 1997. - № 2. - С. 102-103.
182. Узагальні висновки міжнародного семінару "Професійна асоціація адвокатів у демократичному суспільстві"// Адвокат . - 1996. - № 3. - С. 77.
183. Участь Спілки адвокатів у законотворчому процесі - підсумки і плани // Адвокат . - 1996. - № 1. - С. 101-110.
184. Феофанов Ю. Адвокат : и работа, и служение: [Рос. Федерация] // Рос. адвокат . - 1996. - № 2. - С. 2-4.
185. Филимонов Ю. Региональное законодательство об адвокатуре // Рос. юстиция. - 1998. - № 4.
- С. 37-39.
186. Фудлер Д. Адвокат в судебном процессе США // Рос. юстиция. - 1995. - № 8. - С. 60-61.
187. Хотенець П. В. Пpавовий статус адвоката в Укpаїні: Автоpеф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юpид. наук. 12.00.10 /Hац. юpид. акад. Укpаїни ім. Яpослава Мудpого. - Х., 2002. - 19 с.
188. Хотенець П. В. Правовий стан адвоката-захисника в кримінальному процесі // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Х., 2000. - Вип.43. - С. 198-203.
189. Хотинская О. Этика деятельности адвоката в исполнительном производстве // Юрид. практика. - 2003. - 4 февр. - С.6. - (Индивидуальная практика)
190. Чабан С. Участь адвоката у виконавчому провадженні // Право України. - 2001. - 11. - С.84 - 85. - (Адвокатська практика)
191. Чепурко В. Бесплатный адвокат - второй прокурор? // Независимость. - 1998. - 28 февр.
- С. 2-3.
192. Черкасова Н. Откуда есть пошла…: К 130-летию отечеств. адвокатуры // Рос. адвокат . - 1996. - № 1. - С. 6-7.
193. Чимний Р. Кодекс адвокатської етики - гарант належного правозахисту // Адвокат . - 1997. -
№ 2. - С. 97-101.
194. Чібісов О.М. Чи потрібна нам міцна адвокатура? // Адвокат . - 1997. - № 4. - С. 82-85.
195. Чрезвычайный съезд адвокатов России:[ Февр. 1997 г., Москва] // Адвокат . - 1997. - № 3.
- С. 103.
196. Шаров Г. Адвокатура и финансы // Рос. юстиция. - 1998. - № 1. - С. 28-30.
197. Ширинский С. Нужен институт государственной адвокатуры // Рос. юстиция. - 1998. - № 4. - С. 48.
198. Юдушкин С. Независимость не есть бесконтрольность: [Адвокатура в Рос. Федерации] // Рос. адвокат . - 1997. - № 3. - С. 6.
199. Юрьев С. Адвокатура на защите прав налогоплательщиков // Рос. адвокат . - 1998. - № 1.
- С. 6-7.
200. Юшин С. Все ли средства хороши?: Размышления о профес. этике адвоката // Рос. адвокат . - 1999. - № 2. - С. 16-17.
201. Яворскі Ч. Переміни в адвокатурі Польщі // Адвокат . - 1998. - № 1. - С. 73-76.
202. Якименко О.О. Вибір нових форм адвокатської діяльності - це веління часу // Адвокат . - 1997. - № 3. - С. 42.
203. Яновська О. Адвокатська таємниця як правова гарантія адвокатської діяльності // Право України. - 1997. - № 2. - С. 33-37.
204. Яновська О. Гарантії заняття адвокатською діяльністю // Юрид. вісн. України. - 1996. - 11-18 лип. - С. 4.
205. Яновська О. Гарантована адвокатська діяльність як ознака демократії // Юрид. вісн. України. - 1996. - 26 черв. - 3 лип. - С. 4.
206. Яновська О. Система гарантій адвокатської діяльності - крок до громадянського суспільства // Право України. - 1996. - № 5. - С. 48-51.


[1] Копи А. Ф. Собрание сочинений. М., 1968. Т. 6. С. 25.

[2] Див.: Щеглов В. Н. Единство гражданского процесса и его обьект / Труды ВЮЗИ. М., 1977. Т. 51. С. 26-34.

[3] Див.: Арапов Н. Т. Проблеми теории и практики правосудия по гражданским делам. Л., 1984. С. 12.

[4] Див.: Советский гражданский процесе. М., 1978. С. 7.

[5] Див.: Советский гражданский процесе. М., 1985. С. 9.

[6] Див.: Звід постанов Кабінету Міністрів України // Зібрання законодавства. України. 1998. № 1. Сепія № 2. С. 169-177.

[7] Джаншієва. Веденіе нелравыхь дьлъ. (Этюд по адвокатской этикь). — М., 1887. — С. 33—45.

[8] А н а ш к и н Г.З., Ватман Д.П. и др. Адвокатура в СССР. — М., 1971. — С. 149—153.

[9] ЕлизаровВ. Рецензия на кн, И.М.Ильинской, Л.Ф. Лесницкой «Представительство в гражданском проиессе» // Сов. юстиция. —1964. — № 18. — С. 29.

[10] Купрішин В.,СуслоД. На сторожі прав трудящих та інтересів держави. — К., 1973. — С. 87; А н а ш к и н Г.З., Ватман Д.П. н др. Вказ. праця. — М., 1971. — С. 153; Ватман Д.П. Адвокатская этика. — М., 1977. — С. 25.

[11] ТатаринцевВ.Принятие адвокатом поручения по гражданскому делу // Сов. юстиция.-1980.-№4.- С. ЗІ.

[12] КупрішинВ,,Сусло Д. Вказ. праця. — С. 87; В а т м а н Д.П. Вказ. праця. — С. 29—33.

[13] Див. Адвокат. — 1997. — № 1. — С. 118.

[14] Бізнес №41. 13 жовтня 2003р.

[15] ГетманцевО.В. Громадяни як сторони у цивільному процесі України: лис. канд. юр. наук.-К.,1997-С. 68.

[16] ВатманД.П. Вказ. праця. — С. 9.

[17] К л и г м а н А.В. Договор поручения: Автореф. дис. канд. юр. наук. — М-, 1985. — С. 15.

[18] О н у л я к Г.Л. Поняття та основні ознаки договору доручення // Науковий вісник Чернівецького університету. -Вип. 11996.-С. 109.

[19] Гетманцев О.В. Вказ. праця. — С. 17.

[20] Гражданский процессуальный кодекс УССР. Научно-практический комментарий.-К., 1979.-С 234.

Любарская Г.В. На прием к адвокату. — М., 1989. — С. 27—28

[21] Треушников М.К. Доказательства и доказывания в советском гражданском процессе. —М., 1982. - С. 80-84.

[22] ТреушниковМ.К. Вказ. праця. — С. 11.

[23] Гальперин И.Г. Письменные доказательства как средство доказывания юридических фактов в советском гражданском процессе.-Свердловск, 1968.-С. 8.

[24] ИльинскаяИ.М., Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство по гражданским делам//Сов. юстиция. — 1971. — № 11. — С. 22; ТоболовскаяМ. Зашита адвокатом имущественных и личных прав граждан // Сов. юстиция. — 1965. — № 10. — С. 14.

[25] Я н о ш К.Ф., Варфоломеева Т.В. Советская адвокатура на службе трудящих.-К., 1987.-С. 22; К у п р і ш и н В., С у с л о Д. Вказ. праця. — С. 89.

[26] Л ю 6 а р с к а я Г.В. Вказ. праця. — С. 28.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему