на тему:
Співвідношення норм права і звичаїв
Розділ 1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії
1.1. Право і релігія
1.2. Право і корпоративні норми
1.3. Правові і політичні норми
Розділ 2. Поняття звичаю як джерела права
Розділ 3. Співвідношення права і звичаїв
3.1. Єдність права і звичаю
3.2. Розмежування права та звичаю
3.3. Взаємодія права і звичаю
3.4. Суперечності між правом і звичаєм
Висновки
Звичай - правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу; основна форма регулювання поведінки в суспільстві в умовах родових відносин. Дотримання звичаїв забезпечувалося заходами суспільної дії на порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення вогню і води, і др.) або схваленням заходів, що застосовуються до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста). Санкціонування звичаю державою здійснювалося або в процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив підставою для вирішення спорів, або шляхом включення звичаю у законодавчі акти в рабовласницькій або феодальній державі, що є зведенням звичаєвого права.
Звичай як джерело права визнавався ще римськими юристами, якщо при розгляді справи були відсутні конкретні вказівки, виражені в інших формах права. В таких випадках вимога звичаю вважалася обов'язковою і рівнозначною правовій вимозі. Проте не будь-який звичай визнавався таким, що має юридичну силу. Звичай не повинен був суперечити закону, малося на увазі, що він повинен його доповнювати; безумовним вважалося, що Звичай не може відміняти вказівку закону. Для визнання правовою вимогою звичай повинен був: а) виражати тривалу правову практику; б) відображати одноманітну практику - як дії, так і бездіяльності; в) втілювати невідкладну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Нарешті, специфіку застосування звичаю складало те, що звичай не презюмувався в суді, а доводився.
Міжнародний звичай є джерелом міжнародного права у випадках, коли відносини не врегульовані міжнародним договором. Під міжнародним звичаєм розуміють правило, що склалося в результаті тривалого застосування у відносинах між всіма або деякими державами. Необхідною умовою визнання міжнародного звичаю джерелом права, або, як його називають, звичаєвою нормою міжнародного права, є визнання його всіма або деякими державами, що виражене в активній формі (наприклад, вчинення певних дій в даній ситуації) або шляхом утримання від дій. Правило, що міститься в міжнародному звичаї, діє тільки для тих держав, які в тій або іншій формі його визнали.
Незважаючи на тривалу історію існування та використання звичаю, поряд з ним у сучасній правовій державі важливе значення займають правові норми, які хоча й мають ряд схожих зі звичаєм рис, однак відрізняються а іноді й суперечать звичаєвим нормам.
Завдання даної роботи – з’ясувати роль і місце звичаю та права у системі соціальних норм та окреслити аспекти взаємодії вказаних різновидів правил поведінки у суспільстві.
1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії
Право відрізняється від інших соціальних норм в основному тими ж ознаками, що і від моральних. Співвідношенню права і моралі було надано порівняно більшу увагу тому, що це — два найбільш важливих і поширених регулятора суспільних відносин, з якими люди постійно стикаються в повсякденному житті. З вказаними регуляторами безпосередньо і перш за все пов'язана юридична наука. Проте необхідно стисло зупинитися і на взаємодії права з іншими соціальними нормами, з'ясувати специфіку і роль останніх.
1.1. Право і релігія.
Як відомо, церква відокремлена від держави, але вона не відокремлена від суспільства, з яким зв'язана загальним духовним, етичним, культурним життям. Вона здійснює могутній вплив на свідомість і поведінку людей, виступає важливим стабілізуючим чинником [7, c. 86].
Всі представники релігійних організацій, об'єднань, конфесій, які існують на території України, керуються при здійсненні ними конституційного права на свободу совісті як своїми внутрішньорелігійними правилами і переконаннями, так і чинним законодавством України.
Церква поважає право, закони, встановлений в державі порядок, а держава гарантує можливість вільної релігійної діяльності, що не суперечить принципам суспільної моралі і гуманізму. Свобода віросповідання — сама найважливіша риса цивілізованого демократичного суспільства. Відродження релігійного життя, пошана віруючих, відновлення храмів, що свого часу були зруйновані — безперечне духовне досягнення України.
Про тісний взаємозв'язок права і релігії говорить той факт, що багато християнських заповідей, такі, наприклад, як не вбий”, не вкради”, не лжесвідчи” і інші закріплені в законі і розглядаються ним як злочини. В мусульманських країнах право взагалі ґрунтується значною мірою на релігійних догматах (нормах адату, шаріату), за порушення яких передбачені досить суворі покарання. Шаріат — це ісламське (мусульманське) право, а адат — система звичаїв і традицій [14, c. 207-209].
В перші роки радянської влади теж мало місце як виняток застосування подібних норм в деяких місцевостях Середньої Азії і Кавказу. А, наприклад, в Чечні вони до цих пір застосовуються, але вже без схвалення федеральних властей. В 1997 р. чеченський шаріатський суд засудив декілька чоловік, у тому числі одну жінку, до розстрілу, і вирок публічно був приведений у виконання. Шаріатське право замінило собою світське законодавство. Це означає, що Чечня поступово стає мусульманською державою. Вищий шаріатський суд республіки намагається стати над всіма структурами влади, впливати на діяльність парламенту, президента, правоохоронних органів; він знімає і призначає відповідальних урядовців, піддає їх покаранням. Створена служба шаріатської безпеки.
Релігійні норми як обов'язкові правила поведінки віруючих містяться в таких відомих історичних пам'ятниках, як Старий Заповіт, Новий Заповіт, Коран, Талмуд, Сунна, Священні книги буддизму, а також в поточних рішеннях різних зборів, колегій, зібрань духівництва, керівних структур церковної ієрархії [5, c. 142].
В Конституції України зазначається, що держава відокремлена від релігії. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Кожному гарантується свобода совісті, свобода віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально або спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніяку, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні і інші переконання і діяти відповідно до них [1].
Громадянин України у випадку, якщо його переконанням або віросповіданню суперечить несення військової служби, а також в інших встановлених федеральним законом випадках має право на заміну її альтернативною цивільною службою”.
Слід зазначити, що останнім часом свобода віросповідання все частіше стала вступати в суперечність з ідеями прав людини, гуманізму, моральності і інших загальновизнаних цінностей. Сьогодні в Україні діє багато так званих нетрадиційних релігійних об'єднань. Не всі з них виконують справді суспільно корисні або принаймні нешкідливі функції. Є окремі культові групи, секти, чия діяльність носить, по суті справи, соціально деструктивний, морально осуджуваний характер, особливо зарубіжні, у тому числі католицькі, протестантські. Штаб-квартири деяких релігійних співтовариств знаходяться в США, Канаді і інших країнах.
У пресі звертається увагу на те, що як тільки громадяни України почали виявляти масову цікавість до релігії, в країну хлинув потік всіляких місіонерів з настирним наміром втягнути в орбіту своїх віровчень якомога більше людей. Відкривають у нас свої представництва, центри, резиденції. Відомо, що протягом 70 років релігійні устремління радянських громадян всіляко придушувались, пригнічувалися, але потім раптом все відразу було дозволено. В результаті виник процес, який фактично став некерованим і не відповідає суспільному благу. З однієї крайності ударилися в іншу [4, c. 179-182].
Недаремно деякі релігійні структури називаються “тоталітарними”, наприклад, такі, як “Біле братство”, “Свідки Єгови”, “Адвентисти Сьомого дня”, “Мормони”, “Глобальна стратегія”, “Харизматична церква”, “Церква останнього заповіту”, рух “п'ятидесятників” і ін. Їхній “тоталітаризм” полягає в тому, що вони намагаються все життя людину поставити під свій контроль, обмежують всякі інші зв'язки і відносини — особисті, суспільні, сімейні, цивільні; відмовляються від служби в армії, нав'язують свої правила, прагнуть повністю заволодіти душею “віруючого”, підпорядкувати собі його волю. Людині, що потрапила в ту або іншу секту, важко потім з неї вийти. Іноді від члена секти вимагають жертвопринесення, на цьому ґрунті скоюються ритуальні вбивства і самогубства.
Таким чином, у сфері реалізації права на свободу совісті зародилися і активно розповсюджуються негативні тенденції, яким право, влада, закони повинні ефективно протистояти, не припускати руйнування багатообразного духовного світу особи, благотворного впливу на життя суспільства традиційного для нашої країни православ'я, інших цивілізованих релігій [15, c. 17-19].
1.2. Право і корпоративні норми
Корпоративні норми — це правила поведінки, по яких живуть і діють різні громадські організації, рухи, об'єднання, асоціації, фундації, центри, союзи і інші утворення недержавного характеру (професійні, творчі, наукові, жіночі, молодіжні, ветеранські, просвітницькі, спортивні, культурні, екологічні, оборонні, технічні і ін.).