регистрация / вход

Співвідношення норм права і звичаїв

Курсова робота на тему: Співвідношення норм права і звичаїв ПЛАН Вступ Розділ 1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії 1.1. Право і релігія 1.2. Право і корпоративні норми

Курсова робота

на тему:

Співвідношення норм права і звичаїв

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії

1.1. Право і релігія

1.2. Право і корпоративні норми

1.3. Правові і політичні норми

Розділ 2. Поняття звичаю як джерела права

Розділ 3. Співвідношення права і звичаїв

3.1. Єдність права і звичаю

3.2. Розмежування права та звичаю

3.3. Взаємодія права і звичаю

3.4. Суперечності між правом і звичаєм

Висновки

Список нормативно-правових актів та використаної літератури

Вступ

Звичай - правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного його застосування протягом тривалого часу; основна форма регулювання поведінки в суспільстві в умовах родових відносин. Дотримання звичаїв забезпечувалося заходами суспільної дії на порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення вогню і води, і др.) або схваленням заходів, що застосовуються до кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кровна помста). Санкціонування звичаю державою здійснювалося або в процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив підставою для вирішення спорів, або шляхом включення звичаю у законодавчі акти в рабовласницькій або феодальній державі, що є зведенням звичаєвого права.

Звичай як джерело права визнавався ще римськими юристами, якщо при розгляді справи були відсутні конкретні вказівки, виражені в інших формах права. В таких випадках вимога звичаю вважалася обов'язковою і рівнозначною правовій вимозі. Проте не будь-який звичай визнавався таким, що має юридичну силу. Звичай не повинен був суперечити закону, малося на увазі, що він повинен його доповнювати; безумовним вважалося, що Звичай не може відміняти вказівку закону. Для визнання правовою вимогою звичай повинен був: а) виражати тривалу правову практику; б) відображати одноманітну практику - як дії, так і бездіяльності; в) втілювати невідкладну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Нарешті, специфіку застосування звичаю складало те, що звичай не презюмувався в суді, а доводився.

Міжнародний звичай є джерелом міжнародного права у випадках, коли відносини не врегульовані міжнародним договором. Під міжнародним звичаєм розуміють правило, що склалося в результаті тривалого застосування у відносинах між всіма або деякими державами. Необхідною умовою визнання міжнародного звичаю джерелом права, або, як його називають, звичаєвою нормою міжнародного права, є визнання його всіма або деякими державами, що виражене в активній формі (наприклад, вчинення певних дій в даній ситуації) або шляхом утримання від дій. Правило, що міститься в міжнародному звичаї, діє тільки для тих держав, які в тій або іншій формі його визнали.

Незважаючи на тривалу історію існування та використання звичаю, поряд з ним у сучасній правовій державі важливе значення займають правові норми, які хоча й мають ряд схожих зі звичаєм рис, однак відрізняються а іноді й суперечать звичаєвим нормам.

Завдання даної роботи – з’ясувати роль і місце звичаю та права у системі соціальних норм та окреслити аспекти взаємодії вказаних різновидів правил поведінки у суспільстві.


1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії

Право відрізняється від інших соціальних норм в основному тими ж ознаками, що і від моральних. Співвідношенню права і моралі було надано порівняно більшу увагу тому, що це — два найбільш важливих і поширених регулятора суспільних відносин, з якими люди постійно стикаються в повсякденному житті. З вказаними регуляторами безпосередньо і перш за все пов'язана юридична наука. Проте необхідно стисло зупинитися і на взаємодії права з іншими соціальними нормами, з'ясувати специфіку і роль останніх.

1.1. Право і релігія.

Як відомо, церква відокремлена від держави, але вона не відокремлена від суспільства, з яким зв'язана загальним духовним, етичним, культурним життям. Вона здійснює могутній вплив на свідомість і поведінку людей, виступає важливим стабілізуючим чинником [7, c. 86].

Всі представники релігійних організацій, об'єднань, конфесій, які існують на території України, керуються при здійсненні ними конституційного права на свободу совісті як своїми внутрішньорелігійними правилами і переконаннями, так і чинним законодавством України.

Церква поважає право, закони, встановлений в державі порядок, а держава гарантує можливість вільної релігійної діяльності, що не суперечить принципам суспільної моралі і гуманізму. Свобода віросповідання — сама найважливіша риса цивілізованого демократичного суспільства. Відродження релігійного життя, пошана віруючих, відновлення храмів, що свого часу були зруйновані — безперечне духовне досягнення України.

Про тісний взаємозв'язок права і релігії говорить той факт, що багато християнських заповідей, такі, наприклад, як не вбий”, не вкради”, не лжесвідчи” і інші закріплені в законі і розглядаються ним як злочини. В мусульманських країнах право взагалі ґрунтується значною мірою на релігійних догматах (нормах адату, шаріату), за порушення яких передбачені досить суворі покарання. Шаріат — це ісламське (мусульманське) право, а адат — система звичаїв і традицій [14, c. 207-209].

В перші роки радянської влади теж мало місце як виняток застосування подібних норм в деяких місцевостях Середньої Азії і Кавказу. А, наприклад, в Чечні вони до цих пір застосовуються, але вже без схвалення федеральних властей. В 1997 р. чеченський шаріатський суд засудив декілька чоловік, у тому числі одну жінку, до розстрілу, і вирок публічно був приведений у виконання. Шаріатське право замінило собою світське законодавство. Це означає, що Чечня поступово стає мусульманською державою. Вищий шаріатський суд республіки намагається стати над всіма структурами влади, впливати на діяльність парламенту, президента, правоохоронних органів; він знімає і призначає відповідальних урядовців, піддає їх покаранням. Створена служба шаріатської безпеки.

Релігійні норми як обов'язкові правила поведінки віруючих містяться в таких відомих історичних пам'ятниках, як Старий Заповіт, Новий Заповіт, Коран, Талмуд, Сунна, Священні книги буддизму, а також в поточних рішеннях різних зборів, колегій, зібрань духівництва, керівних структур церковної ієрархії [5, c. 142].

В Конституції України зазначається, що держава відокремлена від релігії. Ніяка релігія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Кожному гарантується свобода совісті, свобода віросповідання, включаючи право сповідати індивідуально або спільно з іншими будь-яку релігію або не сповідати ніяку, вільно вибирати, мати і поширювати релігійні і інші переконання і діяти відповідно до них [1].

Громадянин України у випадку, якщо його переконанням або віросповіданню суперечить несення військової служби, а також в інших встановлених федеральним законом випадках має право на заміну її альтернативною цивільною службою”.

Слід зазначити, що останнім часом свобода віросповідання все частіше стала вступати в суперечність з ідеями прав людини, гуманізму, моральності і інших загальновизнаних цінностей. Сьогодні в Україні діє багато так званих нетрадиційних релігійних об'єднань. Не всі з них виконують справді суспільно корисні або принаймні нешкідливі функції. Є окремі культові групи, секти, чия діяльність носить, по суті справи, соціально деструктивний, морально осуджуваний характер, особливо зарубіжні, у тому числі католицькі, протестантські. Штаб-квартири деяких релігійних співтовариств знаходяться в США, Канаді і інших країнах.

У пресі звертається увагу на те, що як тільки громадяни України почали виявляти масову цікавість до релігії, в країну хлинув потік всіляких місіонерів з настирним наміром втягнути в орбіту своїх віровчень якомога більше людей. Відкривають у нас свої представництва, центри, резиденції. Відомо, що протягом 70 років релігійні устремління радянських громадян всіляко придушувались, пригнічувалися, але потім раптом все відразу було дозволено. В результаті виник процес, який фактично став некерованим і не відповідає суспільному благу. З однієї крайності ударилися в іншу [4, c. 179-182].

Недаремно деякі релігійні структури називаються “тоталітарними”, наприклад, такі, як “Біле братство”, “Свідки Єгови”, “Адвентисти Сьомого дня”, “Мормони”, “Глобальна стратегія”, “Харизматична церква”, “Церква останнього заповіту”, рух “п'ятидесятників” і ін. Їхній “тоталітаризм” полягає в тому, що вони намагаються все життя людину поставити під свій контроль, обмежують всякі інші зв'язки і відносини — особисті, суспільні, сімейні, цивільні; відмовляються від служби в армії, нав'язують свої правила, прагнуть повністю заволодіти душею “віруючого”, підпорядкувати собі його волю. Людині, що потрапила в ту або іншу секту, важко потім з неї вийти. Іноді від члена секти вимагають жертвопринесення, на цьому ґрунті скоюються ритуальні вбивства і самогубства.

Таким чином, у сфері реалізації права на свободу совісті зародилися і активно розповсюджуються негативні тенденції, яким право, влада, закони повинні ефективно протистояти, не припускати руйнування багатообразного духовного світу особи, благотворного впливу на життя суспільства традиційного для нашої країни православ'я, інших цивілізованих релігій [15, c. 17-19].

1.2. Право і корпоративні норми

Корпоративні норми — це правила поведінки, по яких живуть і діють різні громадські організації, рухи, об'єднання, асоціації, фундації, центри, союзи і інші утворення недержавного характеру (професійні, творчі, наукові, жіночі, молодіжні, ветеранські, просвітницькі, спортивні, культурні, екологічні, оборонні, технічні і ін.).

Ці правила містяться у відповідних статутах, рішеннях, положеннях, програмах, інших документах вказаних структур. Корпоративні норми тісно пов'язані з правовими, особливо тими, які визначають порядок реєстрації і діяльності громадських організацій і об'єднань. Специфіка корпоративних форм багато в чому залежить від специфіки тої або іншої організації, а різноманіття форм — від різноманітності норм громадської самодіяльності громадян.

Конституція України проголошує: “Кожний має право на об'єднання, включаючи право створювати професійні спілки для захисту своїх інтересів. Свобода діяльності громадських організацій гарантується”. “Громадські об'єднання рівні перед законом” [1].

Проте існують і певні обмеження. Так, в Конституції України зазначається, що забороняється створення і діяльність громадських об'єднань, цілі яких або дії яких направлені на насильну зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності України, підрив безпеки держави, створення озброєних формувань, розпалювання соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі [1].

При цьому визнається політичне різноманіття, багатопартійність, фіксується, що ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової. Хоча звичайно, що в Україні є певні життєві ідеали і орієнтири.

Корпоративні норми — один з видів соціальних норм, вони входять в загальну нормативно-регулятивну систему суспільства. Норми громадських організацій регламентують в основному їхні внутрішні питання і відносини (цілі, задачі, функцій, прав і обов'язків членів, умови вступу і виходу або відрахування, формування керівних органів, заходи відповідальності, стягнення, членські внески і т.д.).

Деяким громадським організаціям державою делеговано право видавати окремі нормативно-правові акти, наприклад, профспілковим, кооперативним, господарським, комерційним і іншим. В цьому випадку створювані ними норми, спираються вже на примусову силу державної влади, за їхнє порушення можуть настати юридичні санкції. Немало подібних норм містяться в статутах конкретних колгоспів, житлових, будівельних, дачних, гаражних і інших кооперативах. Нерідко ці статути просто дублюють норми відповідних відомчих інструкцій і тому мало чим відрізняються від правових, за виключенням суто внутрішньо організаційних [11, c. 265-269].

В період виборів багато громадських об'єднань, політичні партії, рухи виступають суб'єктами державно-правових відносин, вони мають право висувати своїх кандидатів в депутати, призначати своїх представників у виборчі комісії, при цьому несуть відповідні обов'язки і відповідальність за дотримання законодавства.

1.3. Правові і політичні норми

Право і політика традиційно розглядаються як явища тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Достатньо сказати, що переважаюча частина всієї внутрішньої і зовнішньої політики будь-якої держави реалізується через право, закони, а останні, у свою чергу, виступають виразниками і провідниками цієї політики. Якщо ж мати на увазі такий правовий акт, як Конституція, то вона, як відомо, закріплює основи, принципи, цілі, напрями державної політики, фіксує і гарантує політичні права і свободи громадян, їх участь в державному і суспільно-політичному житті країни. Конституція є політико-юридичним документом.

З часів Арістотеля політику розуміють як мистецтво управління людьми, суспільством, державою. Управління здійснюється знову ж таки за допомогою права, юридичних засобів і інститутів. Особливо це характерно для правових держав з розвинутою демократією, досконалими законами, правовою культурою. Але навіть і тоталітарні, поліцейські держави не можуть обійтися без права. Інша справа — в яких цілях воно використовується.

Політика є також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, узгодження бажаного і об'єктивно досяжного, уміння поєднання з реальністю. За межами можливостей починається волюнтаризм, суб'єктивізм, а нерідко і авантюризм, все те, що знаходиться вже поза правовим полем, поза юридичними процедурами. Вільна від права політика є свавілля, вседозволеність [17, c. 18-19].

В більш вузькому сенсі слова політика визначається в науці як особлива, сфера взаємодії між класами, партіями, націями, народами, державами, соціальними групами, владою і населенням, громадянами і їхніми об'єднаннями. Звичайно, це найбільш загальна, абстрактна дефініція, але вона вірно відображає найважливішу і найскладнішу сферу суспільного життя, самостійний світ політичних цінностей, ідеалів, інтересів. Дану сферу якраз і регулюють політичні норми.

Політичні норми — це правила поведінки численних і різноманітних суб'єктів політики (індивідуальних і колективних), учасників політичного процесу, політичних відносин. Ці норми містяться в різних політичних маніфестах, програмах, рішеннях, заявах, деклараціях, статутах політичних партій і рухів [8, c. 5].

В тих випадках, коли політичні норми одержують відображення в законах, конституціях, вони набувають також характер правових. Розмежування між політичними і юридичними нормами провести інколи дуже важко, оскільки вони тісно переплетені, а найчастіше поєднуються (наприклад, в статтях Конституції). Це спостерігається в діяльності як законодавчої, так і виконавчої влади. Адже закони, інші нормативні акти мають, як правило, не тільки економічне, але і політичне обґрунтовування. Але між правовими і політичними нормами можуть бути відмінності.

В політичній сфері є свої традиції, загальноприйняті правила, вимоги, принципи, еталони. Існує політична етика, тобто зведення канонів, яких звичайно дотримуються чесні, добросовісні політики. Головні з них — це дотримання законів, моралі, встановленого порядку, пошана опонентів, правдивість, служіння громадському обов'язку, благу.

На жаль, сучасна українська політика — не сама, м'яко кажучи, чиста сфера відносин між людьми. Життя постійно демонструє приклади порушення (недотримання) елементарних правил політичної поведінки. Особливо це виявляється в період виборів (війна компроматів, дискредитація суперників, розповсюдження про них неправдивої інформації, інтриги, підкуп виборців, порожні обіцянки кандидатів в депутати, тіньове фінансування, замовлені статті у пресі, проникнення у владу криміналу і т.д.) [14, c. 210-211].

Учасники політичних баталій дуже часто діють за принципом: ціль виправдовує засоби, переможців не судять. Створюються і використовуються так звані виборчі технології, іміджмейкеровські фірми, інші хитромудрі прийоми. Виявляється психологічний тиск на виборців аж до погроз; увійшло до практики маніпулювання громадською думкою. Влада, право, закони покликані ефективно протистояти всім цим явищам, присікати найбільш грубі порушення нормальної, цивілізованої політики. Політичні норми повинні також чітко дотримуватися, як і правові.


2. Поняття звичаю як джерела права

Правилами поведінки особливого виду є звичаї, традиції. На відміну від правових, моральних, корпоративних норм, близьких до ідеології, звичаї і інші правила пов'язані з суспільною психологією — з тією частиною суспільної свідомості, яка складається історично.

Суспільна психологія, як і суспільна свідомість в цілому, випробовує на собі дію права і робить на нього певний вплив. З одного боку, саме у сфері суспільної психології складається правова культура, властива стабільному цивілізованому суспільству, з другого боку, саме в суспільній психології зберігаються вдачі і звички, що живлять правовий нігілізм, що підміняють право іншими регуляторами поведінки [7, c. 86].

Під загальним найменуванням “звичаї” в літературі нерідко об'єднуються досить різнорідні норми.

Звичаєм у вузькому, власному сенсі слова є правило поведінки, яке дотримується через звичку. Звичаями стають норми, дотримання яких стало звичним в результаті їхнього тривалого існування. Вони складаються на основі моральних норм (вдачі — звичаї, що мають моральне значення), норм побуту (правила пристойності, гігієна, поведінки за столом і др.), деяких норм права. Реалізація звичаїв здійснюється, як правило, без роздумів про те, яке походження реалізованої норми. Переходячи в звичай, та або інша норма втрачає “оцінний характер” в тому сенсі, що критерії “добра”, “зла”, “доцільності” і “зручності”, “пристойність” і інші, які лежать в її основі, відходять на другий план перед звичністю її виконання. Іншими словами, якщо моральна норма регулює поведінку людей за допомогою оцінних критеріїв (“добро”, “зло”, “похвальне”, “ганебне” і т.д.), відповідних ідеології членів суспільства, то та ж норма, що стала звичаєм, надає свою регулюючу дію через її емоційне сприйняття членами суспільства, які звикли до її дотримання настільки, що її реалізація стала потребою [10, c. 232].

В цілому право в своєму здійсненні спирається на звичне масове підкорення правовим нормам вже із тієї причини, що неправомірна поведінка виходить за рамки звичайної поведінки, що не привертає уваги правоохоронних органів. Загальна звичка законопокірної більшості будь-якого стабільного суспільства до встановленого порядку, підсвідома надія на охорону життя, здоров'я, майна від правопорушників, на соціальну допомогу держави є психологічною основою будь-якого правопорядку, якщо, зрозуміло, саме право стабільне і не вступає в конфлікти з масовою правосвідомістю [13, c. 9].

В деяких країнах санкціонований звичай був джерелом (формою) права. Звичаї (адати) — джерело права в мусульманських країнах разом з шаріатом.

В перші роки радянської влади звичаї були одним з джерел права в окремих регіонах Середньої Азії і Кавказу. В той же час радянське кримінальне право заборонило під загрозою покарання здійснення деяких дій, що є пережитками місцевих звичаїв (ухвалення або сплата викупу, двошлюбність і ін.).

В нашій країні, де ще не склалася і не проіснувала достатньо довго стабільна система права, а суспільна свідомість на ідеологічному і психологічному рівнях змінювалася і змінюється, немає системи загальновідомих звичаїв, що встояли та могли б стати одним з джерел права.

До звичаїв відносять також традиції, які у меншій мірі пов'язані з відчуттями, емоціями. Їхнє виникнення не обов'язково обумовлено тривалим існуванням якої-небудь норми. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковувані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають через розповсюдження якого-небудь прикладу, сприйнятого і схваленого суспільством. Така, скажімо, традиція відзначати в трудовому колективі значні події в житті його членів (весілля, народження дитини, захист дипломної роботи або дисертації, ювілейні дати і т.п.). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційним стає яка-небудь дія, схвалювана мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду. В то ж час традиції мають щось загальне із звичаєм: вони спираються не тільки на підтримку суспільної думки, але і на психологічні чинники, зокрема на відчуття зв'язку людини з оточуючими, прагнення слідувати поширеному прикладу, якому слідують всі, на те, що психологія називає “психічним зараженням”, наслідуванням і ін [13, c. 10].

3. Співвідношення права і звичаїв

Звичаї грають істотну роль в регуляції різних сторін суспільного життя. Вони тісно пов'язані з правом, мораллю, культурою, політикою, релігією, іншими соціальними нормами. Історично право як система норм в значній мірі походить від звичаїв, які санкціонувалися публічною владою у міру практичної необхідності. Вже в цьому полягає їхня генетична спорідненість. Даний процес у принципі є постійним, він продовжується і зараз, бо право формується не тільки “зверху”, але і “знизу”, з народних глибин, коріння, традицій.

Звичаї прийнято визначати як стійкі і достатньо поширені в певній сфері правила поведінки, які в результаті багатократного, тривалого повторення стають звичкою, звичаєм, які дотримуються добровільно. Звички — могутній засіб формування менталітету особи. Не дарма говорять: звичка — друга натура.

Звичаї передаються з покоління в покоління, багато з них живуть століттями і тисячоліттями, освячені заповітами предків. Немало з них носять релігійний або напіврелігійний характер (наприклад, дотримання посту, рамадан). Подібні соціальні стереотипи є у всіх народів, вони можуть бути різними в різних групах одного і того ж суспільства, в різних етносів, національних груп. Це якнайдавніша форма соціальної регуляції [11, c. 267-269].

Дотримання деяких звичаїв (обрядів, ритуалів, церемоній) є для індивіда не менш імперативною вимогою, ніж виконання законодавчих розпоряджень, бо тут, як правило, відчувається жорсткий тиск громадської думки, пересудів і чутки оточуючих; боязнь піддатися осуду з боку знайомих, друзів, колег; небажання виявитися в становищі людини, що не поважає загальноприйняті норми поведінки (гостинність, добросусідство, пошана старших; присутність на похоронах, вираз співчуття рідним і близьким покійного, традиція відзначати різні радісні події, неофіційні свята, дні народження, весілля, новосілля і ін.). Традиції зобов'язують...

Тому кожний прагне того, щоб не втрачати своєї гідності в очах інших людей, не вибиватися із загального ряду, слідувати порядку, що склався, поступати як все, як прийнято, як заповідано. Ті, хто не дотримується цих канонів, можуть осуджуватись збоку оточуючих, уславитися “білою вороною”, егоїстом і т.д.

В юридичній науці звичаї підрозділяються на правові (звичаєве право) і неправові, або загальносуспільні. Правові звичай тому і називаються правовими, що вони одержують відображення в праві, ним охороняються, захищаються, набуваючи тим самим юридичну силу. Одні з них прямо закріплюються в законі, інші лише маються на увазі, треті логічно витікають з тих або інших правових норм. Частіше всього вони просто згадуються, що означає, що ними можна керуватися.

Але у всіх випадках правові звичаї повинні знаходиться в межах правового поля, у сфері правового регулювання, а не за їх межами. І, звичайно, вони не можуть суперечити чинному законодавству. Правові звичаї покликані сприяти правореалізаційному процесу, доповнювати і збагатити механізм юридичного опосередкування різноманітних суспільних відносин. Правовий звичай є одним з джерел (форм) права [4, c. 185-187].

Що стосується неправових (загальносуспільних) звичаїв, то їх дуже багато, і ті з них, які носять прогресивний характер, право підтримує; до інших відноситься байдуже (нейтрально), оскільки вони не заподіюють ніякої шкоди, з третіми (шкідливими) веде боротьбу, прагне витіснити їх (пияцтво, деякі місцеві традиції гірських народів — калим, викуп нареченої, кровна помста, феодальні пережитки в сім'ї, різного роду забобони, окремі норми шаріату, публічні страти і т.д.). Є звичаї, які пов'язані з релігійною або расовою нетерпимістю і ін.

Але, наприклад, носіння холодної зброї (кинджала) як атрибута національного костюма допускає. Поблажливо відноситься право і до викрадання нареченою (частіше всього — із згоди “викрадається”) за умови, що наречений її не збезчестив. Хоча згідно із законом таке діяння є караним. Право, держава підходять до тих або інших звичаїв диференційовано — старі, неугодні присікаються; нові, корисні заохочуються. Слід мати на увазі, що в звичаях є немало консервативного, неприйнятного. Це — нашарування часів, що минули.

У зв'язку з розвитком в Україні ринкових відносин і переходом від заборонних методів правового регулювання до дозволених роль юридичних звичаїв зростає. До цього веде розширення економічної свободи особи, дія принципу не заборонене законом дозволено”, стимулювання підприємництва, приватної ініціативи [14, c. 212].

Від звичаїв і традицій відрізняються ділові звичаї, під якими розуміється практика, що склалася в господарській діяльності, а також в побуті. Про ділові звичаї говориться, зокрема, в нормативних актах, коли йдеться про прийняті в даному порту правила черговості вантаження і розвантаження, про вимоги, що звичайно пред'являються, яким повинна відповідати якість проданої речі, про її нормальне використання. За змістом таких згадок можна говорити не про критерії, встановлені якими-небудь звичаями (звичками), а про заведений порядок або про середньостатистичні норми, відповідні рівню розвитку виробництва.

В якості особливого виду норм раніше згадувалися так звані правила соціалістичного співжиття, посилання на які були в конституціях СРСР, а також в деяких кодексах. Багаторічні дискусії про правила соціалістичного співжиття не привели до з'ясування змісту цього поняття. На практиці при застосуванні статті кодексів, що містять цей термін, названі правила розумілися як загальновизнані норми моральності, правила пристойності, норми сумлінності. Новітнє законодавство відмовилося від використання цього терміну [4, c. 183].

Особливе положення в системі соціальних норм займають звичаї — це такі правила поведінки, які складаються в певному суспільному середовищі, передаються з покоління в покоління, виступають природною життєвою потребою людей, а в результаті їхнього багатократного повторення стають звичними для них. Вони дещо менш пов'язані з правом, ніж, наприклад, моральні норми, але проте не є нейтральними.

Співвідношення між правом і звичаєм складне, воно включає чотири компоненти: єдність, відмінність, взаємодія і суперечності. Уважне зіставлення права і звичаю, з'ясування взаємозв'язків між ними дозволяють більш глибоко пізнати обидва ці явища.

3.1. Єдність права і звичаю

Єдність права і звичаю полягає в тому, що:

по-перше, вони є різновидами соціальних норм, які створюють в сукупності цілісну систему нормативного регулювання і через це володіють деякими загальними рисами, в них єдина нормативна основа;

по-друге, право і звичай переслідують одні і ті ж цілі і задачі — впорядкування і вдосконалення суспільного життя, внесення в нього організуючих начал, розвиток і збагачення особи, захист прав людини, затвердження ідеалів гуманізму, справедливості;

по-третє, в права і звичаю один і той же об'єкт регулювання — суспільні відносини (тільки в різному об'ємі), вони адресуються до одних і тих же людей, шарів, груп, колективів; їх вимоги багато в чому співпадають;

по-четверте, право і звичай в якості нормативних явищ визначають межі належних і можливих вчинків суб'єктів, служать засобом виразу і гармонізації особистих і суспільних інтересів;

по-п'яте, право і звичай у філософському плані є надбудовними категоріями, обумовлені перш за все економічними, а також політичними, культурними і іншими детермінуючими чинниками, що робить їх соціально однотипними в даному суспільстві або в даній формації;

по-шосте, право і звичай виступають в якості фундаментальних загальноісторичних цінностей, показників соціального і культурного прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих начал [16, c. 325-328].

Проте разом із загальними рисами право і мораль мають суттєві відмінності, володіють своєю специфікою. Вказівка на своєрідність цих феноменів має, мабуть, більш важливе значення, ніж констатація їх схожості. Саме тому онтологічні статуси і ознаки права і звичаю заслуговують пильного порівняльного аналізу.

3.2. Розмежування права та звичаю

Відмітні особливості даних явищ полягають в наступному.

1. Право і звичай розрізняються перш за все за способами їх встановлення, формування. Як відомо, правові норми створюються або санкціонуються державою і лише державою (або з його згоди деякими суспільними організаціями), нею ж відміняються, доповнюються, змінюються. В цьому сенсі держава є політичним творцем права; правотворчість — його виняткова прерогатива. Тому право виражає не просто волю народу, а його державну волю і виступає не просто регулятором, а особливим, державним регулятором [12, c. 3].

Звичайно, процес правоутворення йде не тільки «зверху», але і «знизу», зростає з народних глибин, звичаїв, традицій, юридичної практики, прецедентів, але кінець кінцем правові норми «підносяться» суспільству все ж таки від імені держави як його офіційного представника.

По-іншому формується звичай. Його норми створюються не державою безпосередньо, і вони взагалі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, а виникають і розвиваються спонтанно в процесі практичної діяльності людей. Для того щоб звичай отримав право на існування, не потрібно згоди властей; достатньо, щоб він був визнаний, «санкціонований» самими учасниками соціального спілкування — класами, групами, колективами, тими людьми, хто бажає ним керуватися. На відміну від права звичай носить неофіційний (недержавний) характер.

Це зовсім не означає, що держава не робить ніякого впливу на становлення звичаю. Така дія виявляється по багатьох напрямках: через право, політику, ідеологію, засоби масової інформації, всю систему відносин, але безпосередньо воно звичай не встановлює.

В будь-якій державі діє тільки одне, ним же створюване право, тоді як звичай не є єдиним і однорідним, він диференціюється відповідно до класового, національного, релігійного, професійного і іншого поділу суспільства.

2. Право і звичай розрізняються по методах їх забезпечення. Якщо право створюється державою, то воно нею і забезпечується, охороняється, захищається. За правом стоїть апарат примусу, який стежить за дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, бо норма — не прохання, не порада, не побажання, а владна вимога, веління, розпорядження, звернуте до всіх членів суспільства і підкріплюване в їхніх же інтересах можливістю примусити.

Іншими словами, юридичні норми носять загальнообов'язковий, незаперечний характер. Звідси не випливає, що кожна окремо взята норма відноситься до всіх. Йдеться про принцип — про те, що в праві об'єктивно закладений примусовий момент, без якого воно не було б ефективним регулятором життєдіяльності людей, атрибутом влади.

Але право затверджується, проводиться в життя не тільки і не стільки за допомогою «караючого меча». Загроза санкцій — потенційна, на випадок конфлікту із законом. Адже більшість громадян дотримується правових норм добровільно, а не під страхом покарання. Використовуються, звичайно, і методи переконання, виховання, профілактики, щоб спонукати суб'єктів до правопорядку. Реалізація — складний процес.

Інакше забезпечуються норми звичаю, які спираються не на силу державного апарату, а на силу громадської думки. Порушення звичаєвих норм не тягне за собою втручання державних органів.

3. Право і звичай розрізняються за формою їх виразу, фіксації. Якщо правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави (законах, указах, ухвалах), групуються по галузях і інститутах, систематизуються (зводяться) для зручності користування до відповідних кодексів, статутів, що становлять в цілому об’ємне і розгалужене законодавство, то норми звичаю не мають подібних чітких форм виразу, не враховуються і не обробляються, а виникають і існують в свідомості людей — учасників суспільного життя. Їхня поява не пов'язана з волею законодавців або інших осіб [5, c. 144].

Звичаєві норми і принципи, виникаючи під впливом певних соціальних умов в різних шарах і групах суспільства, розповсюджуються потім на більш широке коло суб'єктів, стають стійкими правилами і мотивами поведінки. При цьому не можна точно вказати ні час, ні причини, ні порядок виникнення тих або інших звичаєвих норм, ні термінів їхньої дії. Виникаючи поступово, стихійно, вони також непомітно відходять в минуле, втрачають силу.

Але звичаєві норми — це не тільки неписані вимоги (хоча таких абсолютна більшість). Багато які з них міститься, наприклад, в програмних і статутних документах різних суспільних об'єднань, літературних і релігійних пам'ятниках, історичних літописах, хроніках, манускриптах, що відобразили правила людського буття.

Деякі етичні правила органічно вплітаються в статті і параграфи законів, інших правових актів. Проте на відміну від права, яке є логічно структурованою системою, звичай — відносно вільне, внутрішньо несистематизоване утворення [9, c. 182].

4. Право і звичай розрізняються за характером і способам їхньої дії на свідомість і поведінку людей. Якщо право регулює взаємини між суб'єктами з погляду їх юридичних прав і обов'язків; правомірного — неправомірного, законного — незаконного, караного — некараного, то звичай підходить до людських вчинків з позицій добра і зла, похвального і ганебного, чесного і ганебного, благородного і неблагородного, совісті, честі, і ін. Іншими словами, в них різні оцінні критерії, соціальні мірки.

У зв'язку з цим норми права містять в собі більш менш докладний опис дії, що забороняється або дозволяється, точно вказують потрібний варіант поведінки, відрізняються чіткістю, формальною визначеністю, владністю, як правило, наперед встановлюють санкцію за порушення даного розпорядження, тоді як звичаєві норми не мають такого ступеня деталізації і не передбачають завчасно проголошений вид відповідальності.

5. Право і звичай розрізняються за характером і порядком відповідальності за їх порушення. Протиправні дії спричиняють за собою реакцію держави, тобто не просто відповідальність, а особливу, юридичну відповідальність, причому порядок її покладання чітко регламентований законом — він носить процесуальний характер. Його дотримання таке ж обов'язкове, як і дотримання матеріальних правових норм. Людина карається від імені держави, тому до юридичної відповідальності не можна притягнути в довільній формі [15, c. 20].

Інший характер носить відповідальність за порушення звичаю. Тут чіткої процедури немає. Покарання виражається в тому, що порушник піддається суспільному осуду, до нього застосовуються заходи суспільної дії (догана, зауваження, виключення з організації і т.п.) [6, c. 15]. Це — відповідальність не перед державою, а перед суспільством, колективом, сім'єю, оточуючими людьми. Звичай не володіє тим набором засобів примусу, який є в права — наперед продумана і широко відома система санкцій.

6. Право і звичай розрізняються по рівню вимог, що пред'являються до поведінки людини. Цей рівень значно вище в нормах звичаю, які у багатьох випадках вимагають від особи набагато більше, ніж юридичний закон, хоча він і передбачає за деякі протиправні дії досить суворі санкції. Наприклад, норми звичаю беззастережно засуджують будь-які форми нечесності, брехні, наклепу, обману і т.д., тоді як право присікає найбільш небезпечні їх прояви. Звичай не терпить ніякої антигромадської поведінки, в чому б вона не виражалась, тоді як право карає найбільш злісні випадки таких ексцесів.

7. Право і звичай розрізняються за сферами дії. Звичаєвий простір набагато ширший правового, межі їх не співпадають. Право, як відомо, регулює далеко не все, а найбільш важливі сфери суспільного життя (власність, влада, праця, управління, правосуддя), залишаючи поза рамками своєї регламентації такі сторони людських відносин, як, наприклад, любов, дружба, товариство, взаємодопомога, смаки, мода, особисті пристрасті, і т.д. Право не повинне переходити свої межі і втручатись в сферу «вільних і добровільних душевних рухів».

Вторгнення його в ці зони було б, по-перше, неможливим через непридатність їх до зовнішнього контролю; по-друге, непотрібним і безглуздим з погляду державних інтересів; по-третє, просто недемократичним, антигуманним, «тоталітарним». Тут діють інші соціальні норми, традиції, звички, звичаї. Звичай на відміну від права проникає у всі сфери і осередки суспільства, її оцінкам піддаються у принципі всі види і форми взаємин між людьми [11, c. 269].

Проте слід пам'ятати, що сфери дії права і звичаю не співпадають лише часткове. В головному ж своєму об'ємі вони перекривають один одного. Це значить, що вирішальний круг суспільних відносин складає предмет регулювання як права, так і звичаю. Співвідношення тут таке: все, що регулюється правом, регулюється і звичаєм, але не все, що регулюється звичаєм, регламентується правом.

8. Нарешті, в права і звичаю різні історичні долі. звичай «старший за віком», стародавній, він завжди існував і буде існувати в людському суспільстві, тоді як право виникло лише на певному ступені соціальної еволюції і в майбутньому їх долі також, можливо, розійдуться. Не в тому сенсі, що право «відімре», а в тому, що воно буде все більш наближатися до норм звичаю.

Такі загальні і відмітні риси права і звичаю. При цьому саме собою зрозуміло, що межі, що сполучають і роз'єднують ці два явища, не залишаються статичними. Вони динамічні, мінливі, зміщуються в ту або іншу сторону в ході суспільного розвитку під впливом змін, що відбуваються. То, що в у свій час регулюється правом, в інше — може стати об'єктом лише дії звичаю і навпаки. Навіть в межах одного типу суспільства, але на різних етапах його розвитку співвідношення між правом і звичаєм змінюється [13, c. 22].

3.3. Взаємодія права і звичаю

З тісного взаємозв'язку вказаних регуляторів витікає така ж тісна їх соціальна і функціональна взаємодія. Вони підтримують один одного у впорядкуванні суспільних відносин, позитивному впливі на особу, формуванні в громадян належної юридичної і етичної культури, правосвідомості. Їхні вимоги багато в чому співпадають: дії суб'єктів, заохочувані правом, заохочуються і звичаєм.

Звичай засуджує вчинення правопорушень і особливо злочинів. В оцінці таких діянь право і звичай єдині.

Звичайно, істина конкретна, тому можуть бути такі діяння, по відношенню до яких звичай або індиферентний, або навіть не засуджує їх, наприклад відмова давати свідчення свідків проти родичів і ін. Але в принципі право і звичай щодо абсолютної більшості правопорушень займають єдину позицію.

Будь-яка протиправна поведінка, як правило, є також порушенням звичаїв. Право наказує дотримуватись законів, того ж добивається і звичай. В багатьох статтях нині діючої Конституції, Декларації прав і свобод людини, інших самих найважливіших актах оцінки права і звичаю зливаються. Це і не дивно — адже право, як вже говорилося, ґрунтується на звичаях.

Не випадково право нерідко представляють у вигляді юридично оформлених звичаїв

В процесі здійснення своїх функцій право і звичай допомагають один одному в досягненні загальних цілей, використовуючи для цього властиві ним методи.

Відомо, що різного роду криміногенні елементи у ряді випадків намагаються обійти закон або навіть прикритися їм, створити видимість правомірної діяльності. Тут якраз і покликаний повною мірою заявляти про себе звичай, бо для подібних суб'єктів найнеприємніше — це осуд оточуючих.

Сьогодні звичаєві основи нашого буття підірвані, процвітає не тільки правовий, але і звичаєвий нігілізм. Подолання цих явищ —найважливіша передумова соціального і духовного відродження України.

Право і звичай плідно «співробітничають» у сфері відправлення правосуддя, діяльності органів правопорядку, юстиції. Виражається це в різних формах: при дозволі конкретних справ, аналізі всеможливих життєвих ситуацій, протиправних дій, а також особи правопорушника. Фактичні обставини багатьох справ оцінюються із залученням як юридичних, так і етичних критеріїв, без яких неможливо правильно визначити ознаки таких, наприклад, діянь, як хуліганство, наклеп, образа, приниження честі і гідності, понять цинізму, користі, користолюбства [13, c. 23-24].

Правові норми служать і повинні служити провідниками звичаю, закріплювати і захищати етичні засади суспільства. І ефективність права багато в чому залежить від того, наскільки повно, адекватне воно виражає ці вимоги. Сила законів у сто разів збільшується, якщо вони спираються не тільки на владу (особливий апарат), але і на звичай. У свою чергу, дія звичаю, як і інших соціальних норм, в чималій мірі залежить від чітко функціонуючої юридичної системи. Адже всі ці регулятори складають єдине нормативне поле.

3.4. Суперечності між правом і звичаєм

Тісна взаємодія норм права і звичаю не означає, що процес цей рівний, гладкий, безконфліктний. Між ними можуть виникати і досить часто виникають гострі суперечності, колізії, розбіжності. Звичаєві і правові вимоги не завжди і не у всьому узгоджуються, а нерідко прямо протистоять один одному. Ці суперечності мають як соціальне, так і діалектичне походження, витікають з дії закону єдності і боротьби протилежностей.

Слід сказати, що оптимальне поєднання звичаєвого і юридичного завжди було важковирішуваною проблемою у всіх правових системах. І, як показує досвід, ідеальної гармонії тут звичайно досягти не вдається — суперечності неминуче зберігаються, виникають нові, поглиблюються старі. Їх можна в якійсь мірі згладити, ослабити, зменшити, але не зняти повністю.

Зрозуміло, окремі з них можна усунути, інші — не припустити, але в цілому як об'єктивне явище вони залишаються [10, c. 243].

Причини суперечностей між правом і звичаєм полягають вже в їхній специфіці, в тому, що в них різні методи регуляції, різні підходи, критерії при оцінці поведінки суб'єктів. Має значення неадекватність відображення ними реальних суспільних процесів, інтересів різних соціальних шарів, груп, класів. Розбіжності між правом і звичаєм викликаються складністю і суперечністю самого життя, нескінченною різноманітністю виникаючих в ній ситуацій, появою нових тенденцій в суспільному розвитку, неоднаковим рівнем етичної і правової свідомості людей, мінливістю соціальних умов і ін.

Право за своєю природою більш консервативне, воно неминуче відстає від перебігу життя, до того ж, в ньому самому немало колізій. Навіть найдосконаліше законодавство містить недоліки. Звичай більш динамічно, активніше і еластичніше реагує на зміни, що відбуваються. Ці два явища розвивається нерівномірно, в звичаях переважають елементи гнучкості, стихійності [9, c. 177-181].

Право і звичай не антиподи, а «суперники», вони по-різному оцінюють одні і ті ж факти, між ними тонкі грані і взаємопереходи. На цьому ґрунті нерідко відбуваються «зіткнення», оскільки звичай вимагає від людини набагато більшого, ніж право.

Нерідко виникають ситуації, коли закон щось дозволяє, а звичай забороняє, і навпаки, закон забороняє, а звичай дозволяє. Відсутність же згоди і «взаєморозуміння» між ними позначається врешті решт на регулятивних і виховних можливостях обох цих засобів. Потрібне коректування відповідних норм, гармонізація звичаєвої і правової свідомості. Іноді життєві колізії ставлять суди в скрутне положення.


Висновки

Отже, соціальні норми — загальновизнані або достатньо поширені еталони, зразки, правила поведінки людей, засіб регуляції їх взаємодії. Вони “страхують”, оберігають суспільне життя від хаосу і самопливу. Зрозуміло, в число соціальних норм входять і правові. Соціальні норми — це об'єктивно необхідні правила сумісного людського буття, показники меж належного і можливого.

Соціальні норми різною мірою відображають закономірності суспільного розвитку, але самі такими не є. Об'єктивні закони, згідно яких розвивається історія, не є норми. Останні впроваджуються в життя суспільства людьми, соціальною практикою. Одні з них з часом відпадають, інші — виникають, видозмінюються, треті — нав'язуються певними класами, групами або владою. Інакше кажучи, процес становлення, формування соціальних норм — чинник суб'єктивний. Виробляються вони людьми. Інша справа, що потреба в них диктується об'єктивною необхідністю.

Право склалося набагато пізніше інших нормативних систем і головним чином на їхній основі. Воно стало більш жорстко і цілеспрямовано регулювати економічні і інші відносини. Рівно як і замість колишньої суспільної влади з'явилася публічна влада, вже не співпадаюча з інтересами всього суспільства і спирається на особливий апарат, готовий за порушення офіційно встановлених і строго обов'язкових норм застосувати примушення.

Поява соціальних норм і свідомого нормативного регулювання пов'язана з переходом від тваринної стадності людей до людського суспільства, з процесом соціалізації відносин, з поведінкою людини як особливої природно-біологічної і суспільної істоти. Цей перехід був тривалим і поступовим, еволюція зайняла декілька мільйонів років.

Такий генезис соціальних норм, у тому числі правових. “Історично право виникає як би для компенсації “недостатності” моралі, яка виявляється з виникненням приватної власності і політичної влади”. В подальшому норми права і моралі тісно переплелись, взаємодіючи з іншими засобами соціальної регуляції, в тому числі з нормами звичаїв.

Незважаючи на тісний взаємозв’язок права та звичаїв, їх спільні риси, звичаї і норми права відрізняються один від одного за походженням, формою виразу, способу забезпечення реалізації. Якщо звичаї з'явилися з виникненням людського суспільства, то норми права існують в державно-організованому суспільстві; якщо звичаї не закріплюються в спеціальних актах, а містяться в свідомості людей, то норми права існують в певних формах; якщо звичаї забезпечуються силою громадської думки, то норми права можуть реалізовуватися і з урахуванням можливості державного примусу.

Одні звичаї носять прогресивний характер, інші є шкідливими, і право веде з ними боротьбу. Деякі з них досить розумні: заборона пити вино нареченому і нареченій, працівникам в дні жнив і ін. Це так звані добрі традиції, які слід відрізняти від псевдотрадицій.


Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

2. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

Використана література

4. Колесников Е. В. Источники российского конституционного права. Саратов, 1998. С. 179-190.

5. Комаров С.А. Общая теория государства и права. - М., 1997. – с. 141-145

6. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. М., 1982. с. 15

7. Лукашева Е.А. Право, мораль, личность. М., 1986. С. 86.

8. Нерсесянц B.C. Право и закон. М., 1983. С. 5.

9. Общая теория и права. / Под ред. А.С. Пиголкина. - М., 1995. – с. 177-185

10. Плахов В.Д. Социальные нормы. Философские основания общей теории. М., 1985. с. 232-248.

11. Проблемы общей теории права и государства. Учебник для вузов. Под общ. ред. члена-корр. РАН, доктора юрид. наук, профф. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, М., 1999. - с. 265-269.

12. Российская газета. 1998. 29 дек. C. 3-4.

13. Сергеева Т.В. Обычай как источник права // Правоведение. 1997. № 2. – c. 21-27.

14. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консул, 2001. – с. 207-215.

15. Сюкняйкеи Л. Р. Шариат: религия, нравственность, право // Государство и право. 1996. № 8. – c. 17-21

16. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. М: Юристъ, 2000. –с. 323-345.

17. Учение о праве // Оющая теорія права: Курс лекцій / Под ред. В.К. Бабаева. Н. Новгород, 1993. с. 18-19.


ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................с. 3

1. Право і соціальні норми: проблеми взаємодії................................с. 5

1.4. Право і релігія ...............................................................................с. 5

1.5. Право і корпоративні норми .........................................................с. 8

1.6. Правові і політичні норми ............................................................с. 9

2. Поняття звичаю як джерела права................................................с. 12

3. Співвідношення права і звичаїв.....................................................с. 15

3.1. Єдність права і звичаю ..................................................................с. 18

3.2. Розмежування права та звичаю ....................................................с. 18

3.3. Взаємодія права і звичаю ...............................................................с. 23

3.4. Суперечності між правом і звичаєм ..............................................с. 25

Висновки .................................................................................................с. 27

Список нормативно-правових актів та

використаної літератури.....................................................................с. 29

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий