Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.
Конституційно-правова норма — загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права, їхніми специфічними ознаками є те, що вони:
• регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;
• встановлюють порядок створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;
• мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;
• відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.
Джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:
• Конституцію України — основне джерело права;
• конституційні закони — закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції;
• звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи і норми;
• інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму;
• певні нормативні акти Президента України;
• деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;
• окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.
Норми, визначені статтями 10—12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі України "Про мови в Україні" від 28 жовтня 1989 р.
Хотілося б зауважити, що норми Конституції України є нормами прямої дії, тобто вони для їх фактичного дотримання будь-якими суб'єктами не вимагають їх дублювання й конкретизації іншими нормативними актами. Вони безпосередньо можуть використовуватись усіма, а держава гарантує можливість звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.
Характер конституційного права як центральної галузі системи національного права пов'язаний і з тим, що виконання норм цієї галузі забезпечується практично усіма існуючими формами юридичної відповідальності. Зокрема, порушення окремих норм конституційного права може призвести до кримінальної відповідальності і застосування відповідних санкцій. У цьому відношенні відповідальність за порушення норм конституційного права сприймається як юридична відповідальність взагалі[6].
Висновок
Поняття конституційно-правового, так само як і конституційного інституту, має передумовою існування визначеної сукупності юридичних норм, що регулюють коло однорідних і взаємопов'язаних відносин. Останні (і відповідно норми) утворюють досить відокремлену і сталу групу. Головним критерієм визначення структури (системи) галузі конституційного права за інститутами є єдність змісту їхніх норм.
Загальні конституційно-правові інститути — це складні нормативні формування найчастіше комплексного змісту.До загальних конституційно-правових інститутів також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія. І хоча конституції нерідко не містять спеціальних розділів, присвячених тому чи іншому із зазначених інститутів, останні завжди існують як реальність на основі відповідного нормативного регулювання.
Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов — примусом. У конституційно-правових нормах виявляється державна воля, що опосередковує суспільну волю і передусім волю правлячих кіл.
Використана література:
1. Закон України “Про громадянство”.
2. Конституція України. – К., 1996.
3. Конституційне право. Підручник. – К., 2000.
4. Юридична енциклопедія. – Харків, 2002.
[1] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.57.
[2] Закон України “Про громадянство”.
[3] Там же.
[4] Юридична енциклопедія. – Харків, 2002. – С.107.
[5] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.152.
[6] Конституційне право. Підручник. – К., 2000. – С.178.