регистрация / вход

Відповідальність юридична

« Юридична відповідальність» Виконав: Патрелюк Дмитро Андрійович м.Київ Зміст Вступ _ 3 1. Поняття та види юридичної відповідальності

« Юридична відповідальність»

Виконав:

Патрелюк Дмитро Андрійович

м.Київ

Зміст

Вступ ___________________________________________________ 3

1. Поняття та види юридичної відповідальності ___________________ 5

2. Принципи юридичної відповідальності _________________________ 42

3. Мета та функції юридичної відповідальності ___________________ 49

Висновок _______________________________________________ 52

Список використаної літератури _______________________________ 53

Вступ

На мій погляд обрана тема «Юридична відповідальність» досить актуальна та дискусійна. Її актуальність породжена не лише науковим інтересом та плановістю наукового пошуку, а й практичною необхідність з’ясування юридичного змісту поняття юридичної відповідальності. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, органі­зацій і держави. Право проявляє себе як загальний - обов'яз­ковий порядок, що панує над волею кожної людини. Пра­вове регулювання – це проголошення державою вимог до лю­дини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого. Право - це специфічна форма регулювання поведінки лю­дей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що ство­рили державу з метою захисту їх прав, свобод і власнос­ті, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізо­ваного правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціаль­ним злом. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.

Метою данного курсового дослідження є з’ясування юридичної природи та основних ознак юридичної відповідальності для подальшого практичного застосування теоретичних знань в різних галузях (кримінальному, адміністративному, цивільному праві).

Метою обумовлені завдання роботи, це:

1. визначення поняття юридичної відповідальності;

2. детальна характеристика видів юридичної відповідальності;

3. формулювання основних принципів юридичної відповідальності;

4. подати основні функції (напрямки діяльності) юридичної відповідальності;

5. цілі (мета) юридичної відповідальності та покарання.

При написанні курсової роботи я зіткнулась з певними проблемами, - по суті літератури в бібліотеці не мало, але думки авторів часто збігаються. Тому я користувалась не лишепосібниками та підручниками, а й монографіями та науковими статтями.

Курсова робота має логічну структуру та складається з вступу, основної частини (в якій розкриті 3 питання плану), висновку та списку використаної літератури.

1. Поняття та види юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди су­проводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за пев­них обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинен­ня правопорушення.

Юридична відповідальність на відміну від інших видів від­повідальності (моральної, громадської, сімейної) застосову­ється лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто по­рушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в «пасивних». Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим лю­дям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціаль­ні наслідки.

Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно під­літків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі — цілеспрямованому, розрахованому вчиненні право­порушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.

Як умисне, так і необережне вчинення правопорушен­ня завжди свідчить про зневажливе — хоч і різною мірою — ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держа­ви, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопо­рушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення — це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.

Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі пи­тання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встанов­лені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колек­тиву, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оці­нюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шко­да, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його «вчинитель», суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встано­вити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба про­никнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.

Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).

Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхи­леннями, які виражаються в правопорушеннях.

Відповідальність за правопорушення має настати неми­нуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопоруш­ника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внут­рішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відпо­відає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інте­ресам, воно є справедливим і необхідним.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорст­кий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють під­літки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байду­жими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.

Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не по­винна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, непри­ємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповно­важеними на це органами, особами. Невідворотність відпо­відальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.

Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопо­рушення.

Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полег­шує знання і розуміння законів.

Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заяви­ти, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не мож­на чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспіль­ству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип «незнан­ня закону не звільняє від відповідальності», примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.

Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах сус­пільного життя, порушувати норми різних галузей законо­давства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправ­ні дії класифікуються за наступними видами.

Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).

Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шко­ди, порушення інших майнових або особистих інтересів лю­дей, що захищаються законом.

Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспіль­ства.

Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.

Юридична відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних, невигідних для самого громадянина наслідках. Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спор­тивної секції, навчальною групою.

Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?

По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.

По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчи­нюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відпові­дальність саме (і тільки) за правопорушення.

По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридично, на підставі закону) «дати відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.

По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбав­ленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цін­ностей, можливостей. Отже. це примусово караюча відпові­дальність.

По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопо­рушника саме державою, гостро критичну, безумовно неза­довільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а й у реакції на про­ступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відпові­дальністю.

Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення ви­пливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оці­ніть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає мораль­ним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його зако­нів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викли­кати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридич­ну відповідальність.

Кримінальна відповідальність

Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки кримінального права. Про неї говориться в окремих статтях Загальної частини Кримінального Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.

Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон — якусь конкретну норму (статтю) Особ­ливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі упов­новажених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину — немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.

Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від імені держави в особі уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.

Кримінальна відповідальність настає лише при умові, як­що у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.

Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відпові­дальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).

Підстави і принципи кримінальної відповідальності визна­чаються кримінальним правом. Кримінальне право є системою юридичних норм, встановлених Верховною Радою України, які визначають не лише підстави і принципи кримінальної відпові­дальності, а й те, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі вчинять злочини. Єдиним джерелом кримінального права є закон. Він може бути прийнятий лише Верховною Радою України. Жодний інший орган держави не має права встановлювати кримі­нальну відповідальність. Немає злочину і покарання поза кри­мінальним законом. Отже, усі питання, пов'язані з кримінальною відпові­дальністю і покаранням, можуть бути вирішені лише на під­ставі положень, закріплених у кримінальному законі. В жодних інших актах (указах Президента, декретах уряду, рішеннях судових та інших правоохоронних органів) не може бути визначено, які дії слід вважати злочином і які покарання застосувати за їх вчинення.

Норми, які містяться в кримінальному законі, за своїм змістом бувають двох видів. Перші визначають завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відпо­відальності, а також інші положення, які стосуються усіх чи більшості злочинів, загальні для них. Такі норми називаються нормами Загальної частини кримінального права. Інші ж - передбачають ознаки окремих видів злочинів (наприклад, крадіжка, зґвалтування, хуліганство) й конкретні види та розміри покарання за їх вчинення. Ці норми називають нор­мами Особливої частини.

Кримінально-правові норми систематизовані і викладені в окремому законі - Кримінальному кодексі України (ско­рочено КК). Чинний КК схвалений Верховною Радою 5 квітня 2001 року. За час, що минув від його прийняття, до КК України вносилися зміни та доповнення, щоб врахувати появу в суспільстві нових злочинних діянь, посилити покарання за окремі види посягань або, навпаки, виключити кримінальну відповідальність за дії, які перестали бути небезпечними для суспільства. І серед дорослих, і серед дітей широко розповсюджена хибна думка, що закон за скоєний підлітком злочин ніяких серйозних заходів не передбачає, що неповнолітні користу­ються в цій сфері особливими привілеями і пільгами. Од­нак позиція кримінального закону інша. „Неповнолітні” не­суть кримінальну відповідальність на тих же засадах, що й дорослі злочинці. Гуманізм зовсім не означає потурання. КК України не надає пільги неповнолітнім, не забезпечує їм імунітет від кримінальної відповідальності, а лише диферен­ціює таку відповідальність з урахуванням специфіки особис­тості. Особливості кримінальної відповідальності неповноліт­ніх, передбачені КК України, наступні:

· кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч.1 ст.22 КК);

· особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника пра­воохоронного органу, члена громадського формування з охо­рони громадського порядку і державного кордону або війсь­ковослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуд­дя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя ста­тей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілес­не ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, части­на третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стат­тя 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (час­тини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).

Ознаки, характерні для окремих видів злочинів і яке покарання може бути призначене особі за конкретний злочин, описано в конкретних статтях Особливої частини КК України які згру­повані в окремі розділи: Злочини проти основ національної безпеки України; Злочини про­ти життя та здоров’я особи; Злочини проти волі, честі і гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Злочини проти власності; Злочини проти у сфері господарської діяльності; Злочини проти довкілля; Злочини проти громадської безпеки; Злочини проти безпеки виробництва; Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Злочини проти громадського порядку та моральності; 3лочини у сфері обігу наркотичних засобів,психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Злочини у сфері службової діяльності; Злочини проти правосуддя; Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Ст.Ст.44-49, КК України передбачено звільнення відкримінальної відповідальності. Ст. 97 КК України передбачено звільнення відкримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, та ст.106 КК України звільнення відкримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.

Але статтею 5 КК передбачено зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі.

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасо­вує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відпові­дальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким зако­ном чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покаран­ня або відбули покарання, але мають судимість.

2. Закон про кримінальну відповідальність, що встанов­лює злочинність діяння або посилює кримінальну відпові­дальність, не має зворотної дії в часі.

1. Закон про кримінальну відповідальність, який частко­во пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує від­повідальність.

Адміністративна відповідальність

Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопо­рушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адмі­ністративні правопорушення, адміністративним правопору­шенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що зако­нодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.

Ознака - протиправності адміністративного правопору­шення випливає з того, що воно заборонене законом, оскіль­ки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед ін­ших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. В такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціаль­них норм.

Протиправність охоплює проступки, які завдають безпо­середньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а та­кож ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а криють у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди. Наприк­лад, порушення правил пожежної безпеки при відсутності шкідливих наслідків тягне за собою адміністративну відпові­дальність. Такі поступки засвідчують небажання підкорятися закону, загальнообов'язковим правилам, тобто посягають на правову форму.

Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також дове­дено причиновий зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виража­тись у двох формах: умислу і не обережності. Вчиненим умисно адміністративне правопорушення визнається тоді, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Прикладом умисного правопорушення є дрібне розкрадання державного або колективного майна.

Адміністративне правопорушення вважається вчиненим з не обережності тоді, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи без­діяльності, однак легковажно розраховувала на їх відвернен­ня, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла б їх передбачити. Не обережність у різноманітній формі (самовпевненості, легковажності, недба­лості, неуважності, необдуманості) може стати причиною ба­гатьох порушень правил технічної і пожежної безпеки, дорож­нього руху, санітарно-протиепідемічних правил та інших, де суб'єктами відповідальності переважно виступають службові особи. Встановлення форми вини має значення при призна­ченні стягнення.

Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі пе­редбачено виняток з цього правила, коли встановлюється мож­ливість звільнити порушника від адміністративної відпові­дальності при малозначимості правопорушення або можли­вість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.

До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Однак слід зауважити, що зако­нодавець безпосередньо не говорить, що адміністративне пра­вопорушення — це суспільне небезпечне діяння, воно швидше суспільне шкідливе. Аналіз змісту правопорушень Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення свід­чить, що суспільна небезпека не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом з них вона не властива.

Щоб уявлення про адміністративне правопорушення було повним, треба розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони.

Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Законодавець окремо виділяє серед суб'єктів службових осіб, покладаючи на них підвищену порівняно з іншими громадянами відповідаль­ність, якщо порушення ними загальнообов'язкових правил водночас є порушенням службових обов'язків.

Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом право- порушення, є її осудність, тобто здатність оці­нювати свої дії і керувати ними.

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також норма- ми інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушен-ня поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні пра­вопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч-них правил і норм; правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання при­родних ресурсів; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку; пору­шення громадського порядку та громадської безпеки та ін.

Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета і мотив її поведінки. Центральне місце займає оцінка вини, тобто психічного ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння.

Мета і мотив - це факультативні ознаки суб'єктивної сто­рони, і вони не завжди присутні. Але в багатьох випадках їх наявність впливає на зміст правопорушення. Об'єктивна сторона адміністративного пра­вопорушення характеризується наявністю самого діяння (дій або бездіяльності), протиправних наслідків та причиненого зв'язку між ними (останні не завжди є обов'язковими). Біль­шість правових порушень скоюється шляхом дії, активної протиправної поведінки (дрібне хуліганство, самовільне захоп­лення земельних ділянок). Протиправна поведінка може вира­жатись і в бездіяльності - безквитковий проїзд у транспорті, невиконання санітарних вимог.

Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення, які в багатьох випадках мають кваліфікуюче значення (браконьєрство - полювання в недозволений час або в недозволеному місці чи забороненими засобами).

Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спря­мованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.

Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і поза­договірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою,

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Якщо вини не буде встановлено - то, як правило, не буде і відповідальності. Цивільне законодавство на відміну від кримінального встановлює презумпцію вини боржника. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду вважається винною, поки не доведе протилежне.

Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або не обережності. Якщо правопо­рушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і ба­жає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, ця особа діє умисно - вина у формі умислу. Не обережність - це передбачення настання не­гативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих не­гативних наслідків.

Протиправність дії боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Відповідальність настає лише за умови, що дії або бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.

Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержан­ня доходів. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: а) позитивна шкода і б) упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена виго­да - неодержані доходи, які мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане.

Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Неодмінною умовою відповідальності в цивільному праві є наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав в результаті цієї протиправної дії. Іншими словами, майнова шкода настала внаслідок протиправної дії правопорушника.

Підстави звільнення боржника від відповідальності. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або вчине­ння позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила - це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (землетрус, повінь тощо). Випадок -такий збіг обставин, за яких виконання зобов'язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен.

Непереборну силу як явище усунути людина не може, випадок як збіг обставин усунути можна і тим запобігти негативним наслідкам. В цьому полягає різниця між непереборною силою і випадком.

Види цивільно-правової відповідальності. При порушенні умов до­говору настає договірна відповідальність. Якщо вчинена шкода особі, яка не знаходилась в договірних відносинах з заподіювачем шкоди, то має місце позадоговірна відповідальність.

Якщо в цивільному правовідношенні приймають декілька зо­бов'язаних осіб, то може мати місце дольова, солідарна або субсидіарна

відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки в своїй частці. При солідарній відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з декількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна або додаткова відповідальність має місце при наяв­ності крім основного боржника ще й додаткового. В разі неможливості відшкодовувати збитки основним боржником до відповідальності притя­гається додатковий. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам при наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки або піклувальники.

Відповідно до цивільного законодавства боржник, що не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроб­лені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи).

В певній мірі характер відповідальності за заподіяну шкоду зумов­люється тим, хто її вчинив, яким чином і за яких обставин. Тому цивільне законодавство розрізняє шкоду, заподіяну: 1) джерелом підвищеної небез­пеки; 2) посадовими особами державних установ; 3) неповнолітніми і недієздатними громадянами; 4) групове заподіяння шкоди.

Цивільне право регулює товарно-грошові, інші майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівності сторін, ши­рокої свободи суб'єктів у визначенні своїх прав та обов'язків, За умов переходу до ринкової економіки дотримання поряд­ку, дисципліни і відповідальності набуває особливої ваги. Адже від виконання громадянами та юридичними особами своїх взаємних зобов'язань залежить своєчасне забезпечення насе­лення товарами широкого вжитку, завершення будівництва шкіл, дитячих садків і виробничих об'єктів, надходження гро­шових коштів на рахунки підприємств у банках, виплата авторам гонорарів за опубліковані твори тощо.

Особливість цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал впливу на поведінку громадян та організацій через їх інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких способів впливу на майнові ін­тереси осіб є застосування мір цивільно-правової відпові­дальності.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на винного правопорушника заснованих на законі невигідних майнових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов'язків. Наприклад, особа проживає в державному будинку і корис­тується житловим приміщенням як наймач. Але своєю пове­дінкою вона систематично порушує правила співжиття і мо­ралі (бешкетує, пиячить тощо) і створює неможливість спіль­ного проживання з іншими особами в одній квартирі чи в одному будинку. За позовом цих осіб винний може бути ви­селений із займаного ним приміщення без надання іншої площі за умови, що до нього вже застосовувались заходи попередження і громадського впливу. Виселення тут озна­чає позбавлення права на житлову площу і, отже, є мірою май­нової відповідальності.

Покладення на особу додаткових обов'язків як міри від­повідальності має місце при пред'явленні вимоги до правопо­рушника про відшкодування ним збитків або сплату неустой­ки (штрафу чи пені). Відповідно до ст. 203 Цивільного ко­дексу в разі невиконання або неналежного виконання зобов'я­зання боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він міг одержати, якби зобов'язання було виконано боржником.

Другою формою відповідальності, яка полягає у покладенні на правопорушника додаткових майнових обов'язків, є сплата ним неустойки. Відповідно до ст. 179 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення. Наприклад, най­мачі повинні щомісяця сплачувати квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10 числа наступного місяця. За порушення цього обов'язку нараховується пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 числа наступного за оплачуваним місяця.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки є додатко­вими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, сплаті грошей тощо і він виконується на еквівалентній і сплатній заса­дах. Сплачуючи ж неустойку або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної ком­пенсації, отже, на боржника покладаються всі невигідні май­нові наслідки порушення зобов'язання.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'я­зання встановлена неустойка, то, за загальним правилом, збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (так звана залікова неустойка). Законом або договором мо­жуть передбачатись випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки можуть бути стягнені в повній сумі понад не­устойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтер­нативна неустойка).

Цивільне законодавство передбачає декілька різновидів форм відповідальності. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідаль­ність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкоду­вання збитків чи неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявились недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсот­ків вартості цих товарів, а також відшкодовує витрати, поне­сені покупцем у зв'язку з проведенням експертизи, збері­ганням, поверненням забракованих товарів постачальнику тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за по­рушення обов'язків, основаних на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, яка настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідаль­ність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого пошкодження здоров'я організація або громадянин, відповідальні за шкоду, відшкодовують потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездат­ності, також відшкодовують витрати, викликані пошкоджен­ням, зокрема витрати на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо. У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадяни­ном може перебувати у трудових договірних відносинах. Недоговірною є відповідальність за заподіяння моральної шкоди, яка передбачена Законом України «Про охорону праці» (ст. 121).

В цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника може діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу предмета зобов'язання між цими особами розрізня­ють часткові (дольові), солідарні і додаткові (судсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває дольовою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому бе­руть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з борж­ників повинен виконати зобов'язання у певній частці. При­пускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає з закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з частко­вих договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання і обов'язок боржника виконати зобов'язання визна­чаються в частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).

При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу.

Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони перед­бачені договором або встановлені законом, зокрема при непо­дільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, в такому зобов'язанні є один кредитор і декілька боржників, то кре­дитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право ви­магати недоодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'я­зання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання (ст. 174, 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відпові­дальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустой­ки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них зокрема. Так. особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (ст. 451 ЦК). Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти борж­ників у рівній частці. Інше може бути встановлено законом чи договором.

Субсидіарна відповідальність може настати тоді, коли іс­нує основне і додаткове до нього зобов'язання. Наприклад, при наданні банком позички юридичній особі під гарантію її вищестоящої організації гарант нестиме перед банком додат­кову відповідальність в разі непогашення позички. Тут ос­новним є зобов'язання між банком і позичальником, а до­датковим — зобов'язання між банком і гарантом.

Прикладом субсидіарної або додаткової відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, запо­діяну неповнолітнім в віці від 15 до 18 років. Відповідно до ст. 447 ЦК шкода, заподіяна цією особою, відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної пове­дінки, що сприяла виникненню шкоди. Цей їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх для відшкоду­вання шкоди.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 ро­ків, згідно із 446 ЦК, несуть відповідальність перед потер­пілим батьки (усиновителі), опікуни, зокрема, коли ця шкода є наслідком нездійснення ними контролю, неналежного вихо­вання або неправильного використання щодо дітей своїх прав. До майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповно­літнім, що не досяг 15 років, можуть бути притягнуті навчаль­ні, виховні або лікувальні заклади, якщо вона виникла внас­лідок нездійснення належного контролю за неповноліт­нім в час перебування його під їхнім наглядом. Відповідаль­ність батьків, усиновителів або відповідних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми у цьому віці, настає за їх вину, бо вина самого неповнолітнього не має юридичного значення.

За загальним правилом, цивільне законодавство передба­чає обов'язок боржника (заподіювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це сто­сується як витрат, які зроблені кредитором, втрати або по­шкодження його майна, так і неодержаних кредитором до­ходів, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. При заподіянні громадянину смерті протиправ­ними діями інших осіб відшкодовується шкода, яка вирази­лась у втраті утримання особами, що перебували на утри­манні померлого або мали на день його смерті право на одер­жання від нього утримання (в тому числі і дитина помер­лого, яка народилася після його смерті), а також витрати на поховання. Відповідальність у цих випадках вважається пов­ною.

З окремих видів зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або якщо відшкодовуються, то не в повному обсязі. Наприклад, при втраті, нестачі або пошкод­женні вантажу при перевезенні транспортна організація спла­чує одержувачеві вартість втраченого нею вантажу або суму, на яку знизилась вартість вантажу внаслідок його пошкод­ження, а також повертає перевізну плату, яка припадає на втрачений вантаж. Інші збитки, в тому числі не одержані до­ходи, одержувачеві не відшкодовуються. Така відповідаль­ність є обмеженою.

Цивільно-правова відповідальність є негативним для по­рушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Вона на­стає за таких умов: 1) протиправної поведінки (дії чи без­діяльності) боржника; 2) шкідливого результату такої по­ведінки (збитків); 3) причинного зв'язку між протиправ­ною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Протиправною є така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту або виразилась у неви­конанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю або майну особи. При цьому порушуються не лише норми об'єктив­ного права, але й суб'єктивне право тієї чи іншої особи. На­приклад, якщо майну власника заподіяно шкоду, то він об­межується у своїх можливостях повною мірою володіти, користуватись і розпоряджатись своїм майном, тобто пору­шується його суб'єктивне право власності. Загалом будь-яке заподіяння шкоди іншій особі є протиправним, крім випад­ків, передбачених законом. Так, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьо­му не були перевищені її межі. Сутність поняття необхідної оборони розкривається у ст. 15 КК України.

Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути нанесена особистим або майновим благам. Тому розрізняють майнову і немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збит­ками. Доведення розміру збитків, заподіяних неправомірною поведінкою боржника, покладається на кредитора. Звичайно, на практиці це не завжди легко зробити, особливо у сфері взаємовідносин між організаціями. Тому дуже важливо у всіх підрозділах підприємства налагодити чіткий облік вико­нання зобов'язань як його контрагентами, так і самим під­приємством, а також обробку відповідних первинних доку­ментів, необхідних для розрахунку заподіяної шкоди.

Однією з необхідних умов цивільно-правової відпові­дальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи,- наслідком протиправної по­ведінки заподіювача. Наприклад, наїздом автомашини нане­сено шкоду огорожі власника будинку. Тут між діями влас­ника автомашини і матеріальною шкодою власника будинку існує безпосередній причинний зв'язок.

Для покладення відповідальності у формі відшкодування збитків, окрім зазначених вище трьох умов - протиправності, збитків і причинного зв'язку, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як пси­хічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

На відміну від інших галузей права (наприклад, кри­мінального), в яких закладено принцип невинності, в цивіль­ному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивіль­ного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або вико­нала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсут­ність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду за­подіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини борж­ника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважа­ється винним у цьому порушенні доти, доки не доведе від­сутності своєї вини.

За загальним правилом, форма вини боржника — умисел чи не обережність — не впливає на обсяг його відповідаль­ності, яка повинна бути повною. Проте в порушенні договору може бути винним сам кредитор. Коли невиконання або не­належне виконання зобов'язання обумовлено умислом або не обережністю кредитора, боржник звільняється від відпо­відальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 Ци­вільного кодексу). Іноді невиконання виникає з вини обох сто­рін. Тоді суд, арбітражний або третейський суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відпові­дальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з не обережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.

Якщо в договірних зобов'язаннях на обсяг відповідаль­ності боржника впливає вина кредитора у будь-якій формі (умисел, груба чи легка не обережність), то в зобов'язаннях із заподіяння шкоди проста не обережність потерпілого не впливає на відповідальність заподіювача. Це випливає із ст. 454 Цивільного кодексу: якщо груба не обережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (за вини заподію­вана шкоди — і залежно від ступеня його вини) розмір від­шкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено. Суд може зменшити роз­мір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залеж­но від його майнового стану.

Для покладення на боржника відповідальності у формі неустойки (штрафу або пені) кредиторові досить довести, що поведінка боржника була протиправною, а вина його при­пускається доти, поки він не доведе відсутності своєї вини у порушенні зобов'язання.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено зако­ном або договором. Так, згідно із ст. 212 Цивільного кодексу, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що при не­можливості організації розрахуватися з кредиторами через відсутність коштів на її рахунку в банку вона не звільняється від відповідальності, якщо навіть доведе, що її нинішні фінан­сові труднощі викликані несправністю її контрагентів.

Відповідальність без вини настає також за шкоду, запо­діяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною для оточення небезпекою (тран­спортні чи промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шко­да виникла внаслідок непоборної сили або умислу потерпі­лого.

Джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймо­вірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею з боку людини, а також діяльність щодо використання, транспортування, зберігання предметів, речових та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну такими джерелами, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, при мимо­вільному русі автомобіля).

Власником джерела підвищеної небезпеки вважається юридична особа або громадянин, які здійснюють його експлуа­тацію на основі права власності, повного господарського ві­дання, оперативного управління або з інших підстав, наприк­лад, договору оренди, довіреності тощо. Не вважається влас­ником джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідаль­ності перед потерпілим особа, яка управляє цим джерелом внаслідок трудових відносин з його власником (водій, опе­ратор та ін.). Якщо джерело підвищеної небезпеки належить. організації - юридичній особі, то вона й відповідає за запо­діяну шкоду, але в порядку регресу (зворотної вимоги) може перекласти відшкодовані потерпілому збитки на винного пра­цівника (наприклад, водія).

Іноді джерело підвищеної небезпеки виходить з володіння власника внаслідок протиправних дій інших осіб (наприклад, внаслідок крадіжки). Особи, які вчинили ці протиправні дії, відшкодовують шкоду за правилами відповідальності воло­дільців джерел підвищеної небезпеки. Але коли цьому сприяла винна поведінка й самого володільця (не була забезпечена належна охорона тощо), відповідальність може бути покладено на особу, що протиправне заволоділа цим джерелом, і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них.

Буває так, що шкода потерпілому завдається внаслідок зіткнення джерел підвищеної небезпеки, що належать різним особам. В цьому разі володільці несуть солідарну відповідаль­ність перед потерпілим, незалежно від їх вини. Але якщо шкода заподіюється й самим джерелам підвищеної небезпеки, то питання про відповідальність одного володільця пе­ред іншим вирішується на загальних засадах цивільно-правової відповідальності, зазначених у ст. 440 Цивільного кодексу. Це означає, що шкода, заподіяна одному з во­лодільців з вини іншого, відшкодовується винним; при наяв­ності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується; при наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного; при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди жоден з них не має права на відшко­дування.

Відповідно до ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» шкода, заподіяна життю, здо­ров'ю або майну громадянина внаслідок наявності конструк­тивних, рецептурних або інших недоліків товару або резуль­татів виконання робіт, підлягає відшкодуванню продавцем або виробником цього товару (робіт) незалежно від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах. Вони звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що шкода виникла внаслідок порушення потерпілим правил користу­вання товаром або його зберігання.

Присуджуючи відшкодування шкоди, завданої майну, суд, арбітражний суд або третейський суд відповідно до обставин зобов'язує заподіювача відшкодувати шкоду в натурі, зокре­ма надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо. Коли ж за обставинами справи відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб випра­вити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки непра­вомірних дій заподіювача. Якщо на час виконання рішення про відшкодування шкоди ціни на майно або роботи збільши­лись, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з заподіянням шкоди його майну.

Особа не несе відповідальності, якщо в її поведінці немає хоча б однієї з ознак цивільного правопорушення: проти-правності, шкоди, причинного зв'язку, вини. Підставами звіль­нення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, ви­падок і непереборна сила. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан осо­би, що порушила зобов'язання, характеризується відсут­ністю її вини. При відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відпові­дальності і без вини, наприклад при заподіянні шкоди джере­лом підвищеної небезпеки.

Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за да­них умов подія (ст. 78 Цивільного кодексу). Непереборною силою вважаються явища стихійного характеру (землетрус, повінь), військові дії, які перешкоджали боржникові виконати зобов'язання. Наприклад, господарство, яке вирощує сіль­ськогосподарську продукцію, звільняється від відповідально­сті за невиконання зобов'язань за договором контрактації, якщо це сталось внаслідок стихійного лиха або інших не­сприятливих умов. Проте в деяких випадках, передбачених законом, і дія непереборної сили не звільняє заподіювача шкоди від відповідальності. Наприклад, авіатранспортне під­приємство повинно відшкодувати шкоду, завдану життю або здоров'ю пасажира при польотах, посадці або висадці з по­вітряного судна, якщо це сталося навіть внаслідок несприят­ливих метеорологічних умов.

Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Дисципліна праці є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, до­тримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, під­вищувати продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.

До окремих несумлінних працівників застосовуються в не­обхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як на­слідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. Підставою для притягнення пра­цівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок - це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує встановлений на підприємстві, в установі, організації внутріш­ній трудовий розпорядок. Дисциплінарна відповідальність пра­цівника може настати лише у тому випадку, коли проступок пов'язаний з виконанням трудових обов'язків. Тому є непра­вомірним притягнення працівника до дисциплінарної відпові­дальності за негідну поведінку в сім'ї, за появу в нетвере­зому стані в громадських місцях тощо.

Поведінка працівників на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і проф­спілкового комітету. В окремих галузях народного господар­ства внутрішній трудовий розпорядок встановлюється ста­тутами. Статути діють на залізничному транспорті, в мор­ському, річковому, цивільному повітряному флоті, на підпри­ємствах зв'язку і в деяких інших галузях народного госпо­дарства України. Враховуючи те, що в цих галузях народного господарства дисципліна і порядок у роботі мають особливо важливе значення, статути передбачають ширшу систему заходів щодо суворого додержання встановленого порядку праці. Статути поширюються тільки на основний склад пра­цівників вказаних галузей народного господарства. На пра­цівників служб, що безпосередньо не виконують оператив­ної роботи, поширюються Правила внутрішнього трудового розпорядку.

При порушенні працівниками трудової дисципліни власник або уповноважений ним орган відповідно до ст. 147 КЗпП Ук­раїни може застосувати тільки один з таких заходів стягнення, як догана або звільнення. Для окремих категорій праців­ників законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені і інші дисциплінарні стягнення.

Вибір власником або уповноваженим ним органом виду стягнення залежить від ступеня тяжкості вчиненого пра­цівником дисциплінарного проступку і заподіяної ним шко­ди, обставин, за яких вчинено проступок, попередньої роботи і поведінки працівника.

Притягнення працівника до дисциплінарної відповідаль­ності не звільняє його від обов'язку нести матеріальну від­повідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудо­вих обов'язків. Матеріальна відповідальність є відповідаль­ністю юридичною, яка наступає за майнові збитки, заподі­яні підприємству, установі, організації.

Основна мета матеріальної відповідальності працівників полягає у забезпеченні збереження майна підприємств, установ та організацій і відшкодуванні завданих їм збитків; сприянні зміцненню трудової дисципліни і вихованню береж­ливого ставлення до власності; гарантуванні працівникам збе­реження за ними у всіх випадках певної частини заробітної плати.

Матеріальна відповідальність працівників наступає за пев­них умов (підстав).

По-перше, при заподіянні прямої дійсної шкоди наявному майну підприємства. Шкодою вважається всяке зменшення майна або погіршення майнового стану підприємства, уста­нови, організації.

При визначенні збитків, заподіяних працівником під­приємству, установі, організації, враховується тільки дійсна шкода, тобто зменшення або знецінення наявного майна, а втрачена вигода, тобто неодержані підприємством прибутки, не враховуються. Законодавство про працю не допускає покладення на працівників відповідальності за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що пере­бував у стані крайньої необхідності.

По-друге, якщо шкоду заподіяно протиправною дією або бездіяльністю працівника, тобто такою поведінкою праців­ника, яка суперечить вимогам закону, правилам внутріш­нього трудового розпорядку і технологічним інструкціям, що призвело до матеріальної шкоди.

По-третє, наявність причинного зв'язку між майновою шкодою і протиправною поведінкою працівника, тобто що саме ці дії або бездіяльність працівника стали причиною ма­теріальних збитків.

По-четверте, необхідно встановити вину працівника, тоб­то що працівник заподіяв шкоду навмисно чи з необереж­ності.

Для того щоб покласти на працівника, який заподіяв шко­ду, обов'язок відшкодувати її, необхідна наявність усіх перелічених підстав. Відсутність хоча б однієї з них звіль­няє працівника від обов'язку відшкодувати збитки.

Трудове законодавство встановлює обмежену чи повну, а в окремих випадках і підвищену (кратну) матеріальну відпові­дальність. Вид матеріальної відповідальності залежить від то­го, хто заподіяв шкоду, характеру вини та об'єкта, якому зав­дано втрат.

Найпоширенішим (універсальним) видом матеріальної від­повідальності є обмежена. Вона полягає в тому, що працівник, який заподіяв шкоду, несе відповідальність перед власником у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше від свого серед­нього місячного заробітку. Обмежену матеріальну відпові­дальність несуть працівники, з вини яких заподіяно шкоду під­приємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків внаслідок недбалості або необережності. Така від­повідальність працівників наступає за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів. Напівфабрикатів, виробів (про­дукції), в тому числі при їх виготовленні, в такому ж розмірі працівники відповідають за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціально­го одягу та інших предметів, виданих підприємством, уста­новою, організацією працівникові в користування. Керівни­ки підприємств, установ, організацій та їх заступники, а та­кож керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники несуть обмежену матеріальну відповідальність, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими випла­тами, неправильною постановкою обліку і зберігання мате­ріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних за­ходів щодо запобігання простоїв, випуску недоброякісної продукції, розкрадання, знищення і зіпсуття матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП України).

Повна матеріальна відповідальність працівників за збитки, заподіяні з їх вини, передбачена ст. 134 КЗпП України.

1. Коли між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження майна й інших цінностей, пе­реданих йому Для зберігання або для інших цілей.

Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність визначені в законодавстві. До них належать завідувачі касами, завідувачі складами, контролери, касири та інші особи, які безпосередньо пов'я­зані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), пере­везенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Письмові договори про повну матеріальну від­повідальність можуть бути укладені підприємством лише з працівниками, що досягли 18-річного віку.

Якщо письмовий договір про повну матеріальну відпові­дальність укладено з працівником, посада якого не включена в перелік посад і робіт, щодо яких укладаються письмові до­говори про повну матеріальну відповідальність, то працівник не буде нести повної відповідальності, а лише обмежену.

Укладання договору про повну матеріальну відповідаль­ність з працівниками, що займають посади та виконують ро­боти, не зазначені в переліку, не породжує повної відповідаль­ності за завдану шкоду, якщо закон не передбачає повної відповідальності за іншою підставою.

Відсутність такого договору з тими працівниками, з якими він повинен бути укладений при прийомі на роботу, позбавляє власника права стягнути завдану шкоду в повному розмірі, крім випадків, якщо працівник за законом несе відповідаль­ність за цю шкоду в повному розмірі.

Різновидом повної матеріальної відповідальності на під­ставі договорів є колективна (бригадна) матеріальна відпові­дальність. При спільному виконанні працівниками окремих ви­дів робіт, пов'язаних із зберіганням, обробкою, продажем (від­пуском), перевезенням або застосуванням у процесі вироб­ництва переданих ним цінностей, коли неможливо розмежу­вати матеріальну відповідальність кожного працівника і ук­ласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може застосовуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Вона широко застосовується на підприємст­вах державної, кооперативної торгівлі і громадського харчу­вання, підприємствах побутового обслуговування за згодою всього складу бригади, а також за погодженням із профспіл­ковим комітетом. Письмовий договір про колективну (бригад­ну) матеріальну відповідальність укладається між власником і всіма членами колективу (бригади).

2. Коли майно та інші цінності були одержані працівни­ком під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.

3. Коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку. Якщо слідчими чи судовими органами в діях працівника вияв­лено ознаки кримінального злочину, то незалежно від того, винесено обвинувальний вирок чи справу закрито з яких-небудь мотивів, працівника можна зобов'язати відшкодувати збитки повністю.

4. Коли шкоду завдано працівником, який був у нетвере­зому стані.

5. Коли шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

6. Коли відповідно до законодавства на працівника покла­дено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків.

7. Коли шкоду завдано не при виконанні трудових обов'яз­ків.

8. Коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Підвищену матеріальну відповідальність несуть працівники у випадках, прямо передбачених законодавством за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або витратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фак­тичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Зок­рема, підвищена матеріальна відповідальність встановлена за крадіжку, навмисне знищення або навмисне псування мате­ріалів, напівфабрикатів і виробів, а також інструментів, спец­одягу та інших речей, виданих підприємством (установою) у користування працівникам (вимірювальні прилади, рес­піратори, маски, окуляри тощо). Винні особи повинні опла­тити вартість цього майна в п'ятикратному розмірі.

Підвищена матеріальна відповідальність застосовується і в деяких інших випадках. Так, при розкраданні, недостачах і понаднормативних витратах коштовних матеріалів, дорого­цінних каменів та інших валютних цінностей працівники від­повідають у підвищеному розмірі. Особи, винні у розкраданні великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз і коней, що нале­жать державним і колективним сільськогосподарським під­приємствам, також відшкодовують збитки у підвищеному розмірі.

Підвищену матеріальну відповідальність несуть праців­ники і в інших випадках, коли це прямо передбачено чинним законодавством.

Пра­цівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкодження. Примусове стягнення заподія­них збитків здійснюється в такому порядку. Відшкодування збитків працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, здійснюється за розпорядженням влас­ника або уповноваженого ним органу, а керівниками під­приємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпо­рядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахуван­ня із заробітної плати працівника.

Розпорядження про утримання з заробітної плати має бути видане не пізніше двох тижнів від дня виявлення запо­діяної працівником шкоди і звернене до виконання не рані­ше семи днів від дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згідний з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку ви­рішення трудових спорів.

У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником позову до районного {міського) суду протягом 1 року від дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Стягнення з керівників підприємств, установ, органі­зацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому по­рядку проводиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора. Збитки відшкодовуються незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 20%, а у випадках, окремо передбачених законодавством, — 50 % заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.

Відповідно до чинного трудового законодавства, усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню власником від не­щасних випадків і професійних захворювань. Кодекс зако­нів про працю України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. та інші нормативні акти покладають на власника матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків. Відшкодування здійснюється у повному роз- мірі втраченого заробітку, а також сплачується потерпілому (членам сім'ї та утриманцям померлого) одноразова допомога. При цьому пен­сії та інші доходи, одержані працівником, не враховуються. Розмір одноразової допомоги встановлюється колектив­ним договором (угодою, трудовим договором).

При встановленні у потерпілого відповідно до медичного висновку - стійкої втрати працездатності ця допомога повинна бути не меншою від суми, визначеної з розрахунку середньо­місячного заробітку потерпілого за кожен відсоток втрати ним професійної працездатності. У випадку смерті потерпілого розмір одноразової допо­моги повинен бути не меншим від п'ятирічного заробітку працівника на його сім'ю, крім того, не менше однорічного заробітку на кожного утриманця померлого, а також на його дитину, яка народилася після смерті.

Якщо нещасний випадок стався з вини потерпілого, що встановлено комісією по розслідуванню нещасного випадку, розмір одноразової допомоги може бути зменшено, але не більш як на 50 %. Власник також відшкодовує потерпілому витрати на ліку­вання (в тому числі санаторно-курортне), протезування, придбання транспортних засобів, догляд за ним та інші види медичної і соціальної допомоги відповідно до медичного висновку, надає інвалідам праці допомогу у вирішенні соціаль­но-побутових питань.

За працівниками, які втратили працездатність через не­щасний випадок на виробництві або професійне захворю­вання, зберігається місце роботи (посада) та середня за­робітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов'язаний забезпечити відповідно до медичних рекомендацій його перепідготовку і працевлаштування, вста­новити пільгові умови та режим роботи. Працевлаштування таких осіб може здійснюватись державною службою зай­нятості населення. Власник при цьому зобов'язаний відраху­вати цільовим призначенням до Державного фонду сприяння зайнятості населення кошти у розмірі середньорічної заробіт­ної плати працівників за кожне нестворене робоче місце для таких осіб.

Крім матеріальної відповідальності законодавство перед­бачає відщкодування власником працівникові моральної шко­ди, причому таке відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Моральною втратою потерпілого вважаються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення можливостей реалізації ним своїх звичок, ба­жань та ін.

Виплата сум, що належать потерпілому працівникові за період його тимчасової непрацездатності або в порядку відшкодування збитків та одноразової допомоги, здійснюєть­ся із фонду соціального страхування.

2. Принципи юридичної відповідальності

Юридична відповідальність може служити не тільки метою зміцнення законності і захисти порушених прав і свобод громадян і інших осіб. У руках держави вона легко може перетворитися в легалізований засіб розправи і масових репресій. Держава, її органи, намагаючись викорінити правопорушення, створити стабільний правопорядок у деяких випадках використовують такі методи боротьби, що самі перетворюються в правопорушників і злочинців. Для того щоб юридична відповідальність не перетворювалася у свою протилежність, юридична наука і практика виробили ряд принципів, дотримуючи які держава діє в рамках законності і не переходить тієї межі, за якої реакція на правопорушення з'являється новим правопорушенням.

Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихід­ні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють за­безпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом між­галузевих принципів права, відображають його глибинні устале­ні закономірні зв'язки.

У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи.законності;

-обґрунтованості;

-справедливості;

-невідворотності юридичної відповідальності;

-презумпції невинності;

-права на захист особи, притягнутого до відповідальності;

-неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.

Принцип законності юридичної відповідальності означає, що діяльність державних органів і посадових осіб по застосуванню юридичної відповідальності ведеться в повній відповідності з вимогами діючого законодавства і не виходить за межі його вимог, змісту і мети.

Відповідальність застосовується тільки за скоєне правопорушення, тобто винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Ніякі інші факти й обставини не можуть служити підставою для застосування кримінально-правових і інших санкцій. Сучасна демократична держава відкидає відповідальність по мотивах соціальної небезпеки особи або інших підстав об'єктивного зобов'язання. Вона також послідовно дотримується принципу незастосування закону, що встановлює заборони, до діянь зроблених до набуття його законної сили. Додання зворотної сили закону в даному випадку означало б покарання осіб за дії, що у момент їхнього здійснення були правомірними чи юридично нейтральними.[1; с.345]

Відповідальність застосовується компетентним чи органом посадовою особою. При цьому всі кримінальні справи і значна частина адміністративних провин розглядаються тільки судами. Важливою гарантією захисту прав і воль людини є закріплений ст. 47 Конституції РФ принцип, відповідно до якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тім суді і тім судді, до підсудності яких воно віднесено законом. Чинне законодавство детальне регламентує питання компетенції судових органів, їх територіальної і персональної підсудності. І ці положення повинні неухильно дотримуватися. Конституція України також закріплює право обвинувачуваного на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів. Однак цим конституційним правом значна частина обвинувачуваних поки що скористатися не може через відсутність відповідного закону і названих судів у більшій частині України.

Дослідження обставин здійснення правопорушення, застосування і реалізація санкції здійснюються в суворій відповідності з діючим процесуальним законодавством з дотриманням передбачених ним процесуальних дій, що гарантують об'єктивний і всебічний розгляд справи і винесення обґрунтованого рішення.

Обраний захід відповідальності правопорушника обмежується межами санкції порушеної норми. За певних умов вона може призначатися і нижче нижчої межі. Однак більш суворіше покарання, ніж передбачене санкцією порушеної норми, може призначатися тільки по сукупності правопорушень у порядку і на підставах, установлених законом.

Принцип обґрунтованості відповідальності розуміється як усебічний, повний і об'єктивний розгляд обставин справи. Реалізація даного принципу означає, що:

1. зібрані в справі обставини відповідають дійсності;

2. протиправне діяння і зв'язані з ним обставини розкриті повно, а приваблювана особа викрита в здійсненні правопорушення;

3. у справі виявлені обставини як обтяжуючі, так і пом'якшуючі провину правопорушника.

Важливою гарантією обґрунтованості відповідальності виступає закріплене Конституцією України положення, відповідно до якого забороняється використання доказів, отриманих з порушенням закону. Кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне законодавство й інші закони детально визначають порядок діяльності органів держави і посадових осіб у процесі збору й аналізу доказів у справі. І у всіх випадках, коли встановлений законом порядок не був дотриманий, отримані докази не можуть використовуватися при ухваленні рішення в справі.

Як зазначав П.М.Рабинович, справедливість юридичної відповідальності означає схвалення і підтримку населенням, іншими інститутами цивільного суспільства міри, застосованої державними органами до правопорушника. Рішення в справі може визнаватися справедливим при неодмінному дотриманні принципів законності й обґрунтованості. Якщо захід відповідальності був застосований з порушенням закону без з'ясування всіх обставин справи, встановлення істини, то вона не може визнаватися справедливим тому, що порушено її основи в процесі правозастосовчої діяльності.

Однак дотримання названих принципів не гарантує справедливості винесеного рішення. Тому що можливі рішення, що ґрунтуються на законі і відповідають йому, але власне кажучи являють собою типове беззаконня. Тому принцип справедливості юридичної відповідальності має самостійне значення.

Справедливість юридичної відповідальності, зокрема, означає, що:

1. не можна призначати захід кримінального покарання за адміністративні й інші провини;

2. юридичну відповідальність повинний нести той, хто зробив правопорушення;

3. покарання повинне відповідати, бути пропорційним до розміру скоєного правопорушення. Порушення цієї вимоги справедливості означає незаконність самого рішення.

Звичайно, у суспільстві, що характеризується суперечливими інтересами і правовими поглядами, принцип справедливості може розумітися і застосовуватися різним чином. Рішення, що однією частиною населення може визнаватися справедливим, часом оцінюється прямо протилежним іншою частиною населення. Тому критерієм справедливості повинні виступати не стільки моральні норми, які оцінюються тією чи іншою частиною населення, скільки норми, засновані на загальнолюдських цінностях і інтереси всього суспільства, чи більшості його членів.

Принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа незалежна від свого чи службового матеріального становища, інших обставин підлягає заслуженому покаранню за скоєне ним правопорушення. Скоєне повинно одержати публічний розголос і зазнати державного осуду з боку компетентних органів держави. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Чинне законодавство дозволяє не застосовувати примусових заходів, якщо по обставинах справам їхнє застосування визнається недоцільним.

Здійснення принципу невідворотності покарання є необхідною умовою ефективності юридичної відповідальності, забезпечення дієвості її функцій. Невідворотність відповідальності забезпечується діяльністю міліції, прокуратури, інших правоохоронних органів, що повинні оперативно виявляти осіб, що скоїли злочини й адміністративні провини, викривати їх у протиправних діяннях. Суди у свою чергу повинні виносити справедливі рішення. Однак реалізувати належним чином цей принцип не вдається у жодній сучасній державі.

Залишаються нерозкритими найчастіше найбільш тяжкі, особливо небезпечні злочини. Держава поки що не може покінчити цілком з діяльністю злочинних організацій, що спеціалізуються на крадіжках, продажі наркотиків, здійсненні замовлених убивств і інших злочинів. Присутні також випадки, коли правопорушення, скоєні посадовими особами і стали надбанням гласності, залишаються безкарними.

Усі ситуації, коли правопорушник не несе заслуженої відповідальності, негативно позначаються на правосвідомості громадянського суспільства. Різко падає престиж діючих законів. У свідомості населення підсилюється дія негативних оцінок, як діючого законодавства, так і влади, нездатної послідовно і повно провести принцип невідворотності покарання.

Дія принципу невідворотності покарання не повинне порушувати іншого принципу відповідальності -- презумпції невинності.

У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов'язок доведення невинності не можна перекладати на підозрюваного й обвинувачуваного. Тому що обвинувачення, покладене в основу вироку, повинне бути засноване на доведених, а не можливих фактах, а визнання винності обвинувачуваного підтверджено безперечними й об'єктивними доказами.

Презумпція невинності поширюється і на сферу адміністративних і дисциплінарних провин, обов'язок виявлення і припинення яких лежить на органах держави і посадових осіб. Тому що кожен громадян, чи інша особа не може визнаватися винним у здійсненні провин раніше, ніж це буде доведено компетентними органами і встановлено прийнятими ними рішеннями. Громадяни також звільняються від обов'язку доводити свою невинність у здійсненні адміністративної чи дисциплінарної провини.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, покликаним забезпечувати реальну дію презумпції невинності, є право на захист і кваліфіковану юридичну допомогу.

Право на захист виражається у виді процесуальних прав притягнутого до відповідальності знати суть обвинувачення, приводити докази своєї невинності, оскаржити дії і рішення правозастосовця у вищі органи чи в суд. Крім того, притягнутий до відповідальності може користатися кваліфікованою юридичною допомогою.

Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

На наш погляд великим упущенням в чинній Конституції України є відсутність норми яка б регулювала відносини про те, що кожен затриманий, ув'язнений під варту, обвинувачуваний у здійсненні злочину має право користатися послугами адвоката (захисника) з моменту відповідно затримки, взяття під варту чи пред'явлення обвинувачення. Крім того, якщо обвинувачуваний не має достатніх коштів, але бажає користатися послугами адвоката, те така допомога йому надається безкоштовно. Аналогічним правом володіють і особи, притягнуті до відповідальності за здійснення якої-небудь провини.

Найважливішим принципом юридичної відповідальності, спрямованим на захист прав осіб, що скоїли протиправне діяння, є принцип, відповідно до якого ніхто не може бути повторно притягнутий до відповідальності за те саме правопорушення. Принцип відомий з часів Древнього Рима у формі вираження - «не двічі за одне». Суть принципу виражається в тому, що справа не може бути заведена (порушена) по факту правопорушення, у відношенні якого вступило в силу рішення компетентного правоохоронного органу чи посадової особи.

Цей принцип не застосовується у випадках, коли те саме протиправне діяння виступає підставою для залучення до різних видів відповідальності. Наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі за крадіжку, одночасно зобов'язується відшкодувати матеріальний збиток потерпілому. У даному випадку застосовуються два види санкцій: штрафна - у виді позбавлення волі і право-відновлювальна - у вигляді обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Прикладом протиправного діяння, за скоєння якого можуть застосовуватися два види штрафних санкцій, служить дрібна крадіжка, вчинена особою за місцем роботи. Застосування до особи мір адміністративного стягнення дає підставу роботодавцю звільнити працівника з роботи.

3. Мета та функції юридичної відповідальності

Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на не­гативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника.

Кузьменко пропонує під обмеженням розуміти всю сукупність явищ, що здійснюють свій вплив на можливості особи обирати вид та міру своєї поведінки звуженням обсягу її особистих конституційних прав і свобод, які становлять сферу її індивідуальної свободи, або розширенням обсягу її обов’язків на підставах, умовах і порядку передбачених законом. Автор акцентує увагу та тому, що результатом такого впливу є правомірне стримування протизаконного чи іншого діяння особи, через що створюються умови для задоволення інтересів інших осіб та інтересів суспільства.

Вітчизняне законодавство містить обмеження прав та свобод особи з метою усунення загрози найважливішим цінностям держави і громадській безпеці, здоров’ю населення, інтересам інших осіб.

При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати люд­ську гідність — так вимагає закон, зокрема ч.3 ст. 50 Криміналь­ного Кодексу України.

Ч.2 цієї ж статті визначає, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тобто можна виділити 3 основні цілі (мети) юридичної відповідальності:

1. кара правопорушника за вчинене суспільнонебезпечне діяння;

2. виправлення засудженого;

3. запобігання вчиненню нових злочинів. Цей інститут має назву превенція. Вирізняють спеціальну та загальну превенцію. Під загальною превенцією розуміється запобігання вчиненню нових злочинів усім суспільством (через покарання злочинців, проведення роз’яснення серед населення тощо), спеціальна превенція – заходи стримування від протиправних дій злочинців.

Спеціальна превенція дійсно діючий засіб, він включає 2-а аспекти: юридичний та фактичний. Юридичний полягає в засудженні особи ти дій правопорушника. Фактичний – вплив пенітенціарних установ.

Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до «відплати» правопорушнику, її функції є ширшими, а головне — гуманнішими, їх в основному три:

1) охоронна — захистити, охороняти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і сво­боди громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має на меті відновлення, відшкоду­вання, «ремонт» блага, що постраждало;

2) виховна — змінити погляди, свідомість правопорушни­ка так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступ­ків;

3) запобіжна (профілактична) — на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, «розмірів» шкідливості (або небез­пеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким запо­діяно шкоду. Урахування цих обставин — неодмінна умо­ва справедливості покарання.

Дві обставини — ступінь шкідливості (або, небезпечності) правопорушення і особа правопорушника — завжди беруться до уваги при встановленні міри юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його застосуванні до кон­кретних осіб. Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і виражається у принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушен­ня (тяжкості «вчиненого», як виражаються юристи) і особ­ливостям особи правопорушника.

Функції юридичноївідповідальності
правоохоронна виховна
правовідновлююча (компенсаційна) загальнопревентивна
- спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивіль­ній, насамперед, майновій, відповідаль­ності (відновлення майнового права). Правовідновлюючі санкції мають абсо­лютно визначений характер: розмір запо­діяної шкоди може бути точно встанов­лений незалежно від обставин правопо­рушення — спрямована на виховання громадян у дусі поважання за­кону
каральна (штрафна) спеціально-превентивна
спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням; притаманна насампе­ред кримінальній та адміністративній від­повідальності, а також цивільній (конфі­скація, штраф, відмова в захисті суб'єк­тивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визна­чений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин пра­вопорушення, ступеня вини, характерис­тики особи та інших обставин — спрямована на виховання правопо­рушника

Висновок

Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди су­проводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.

Юридична відповідальність застосовується лише за пев­них обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинен­ня правопорушення.

Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорст­кий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання.

Основнимим видами відповідальності є :

· кримінальна;

· адміністративно-правова;

· цивільно-правова;

· дисциплінарна.

Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихід­ні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють за­безпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом між­галузевих принципів права, відображають його глибинні устале­ні закономірні зв'язки.

У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи.законності:

-обґрунтованості;

-справедливості;

-невідворотності юридичної відповідальності;

-презумпції невинності;

-права на захист особи, притягнутогодо відповідальності;

-неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.

До основних функцій належать:

1. правоохоронна;

2. каральна;

3. правовідновлювальна.

Список використаної літератури:

Нормативна література:

1. Конституція України;

2. Законом України «Про охорону праці;

3. Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів»;

4. Кримінальний кодекс України;

5. Цивільний кодекс України;

6. Кодекс законів про працю;

Навчальна література:

1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1999.

2. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. - Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005.

3. Цвік М.В Загальна Теорія Держави і права.–Харьків 2002.

4. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник за ред. В.В.Копєйчикова – К.:Юрінком, 2002.

5. Кельман М.С. Теорія держави. –Тернополь,1997

6. Скакун О.Ф. Теорія держави та права. – Харків: Консум, 2001.

7. Ващенко С.В. Визначення адміністративної відповідальності в системі правових засобів та проблеми її врегулювання в законодавстві України //Вісник Запорізького юридичного інституту – 2000 - № 4

8. Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 264с.

9. Ярмакі Х.П. Проблеми адміністративної відповідальності //Вісник Запорізького юридичного інституту – 2000 - № 4

10. Комарів «Теорія держави і права» М.,-1996р.

11. Мальтузов Н.И., Малько А.В. «Курс лекцій» М.,-1996р.

12. Спиридонов Л.И. «Теорія держави і права» М.,-1996р.

13. Хропанюк В.Н. «Теорія держави і права» М.,-1997р.

14. Венгеров А.Б. «Теорія держави і права» М.,-1994р.

15. Лазарев В.В. «Загальна теорія держави і права» М.,-1996р.

16. Кравчук В.М. «Теорія держави і права (опорні конспекти)»

17. Котюк В.О. «Теорія права» К.,-1996р.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий