Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить в собі суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Якраз тому, що об'єкт посягання при вбивстві — не тільки біологічна особистість, але і певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному разі, в кожному певному випадку ця сукупність буває дуже різноманітною і особливою), кримінальний закон містить цілу низку кримінально-правових норм, що охороняють ці відносини — статті 93—98. Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які охоплюють заподіяння смерті потерпілому. Наприклад, статті 58, 59, 69, 1901, 215, 217, 218—2201.
Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві життя виключно в біологічному розумінні, то зовсім неможливо з'ясувати правомірність спричинення смерті в стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару. А як оцінити кваліфікацію спричинення смерті при терористичному акті (ст. 58) і при порушенні правил охорони праці (ст. 135), чи при порушенні правил безпеки руху (ст. 215)?
Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спрямоване на якусь сторону особи, на якусь особливу сторону її суті — окрему групу суспільних відносин, які утворюють спеціфічну складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т.ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто утворює окремий самостійний злочин.
Через це не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти незалежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є. Спричинення смерті одній і тій же людині (наприклад, працівнику міліції) може бути різним злочином якраз залежно від того, на які суспільні відносини при цьому було спрямоване посягання — на державну владу (ст. 58), на особу (ст. 93—100), на державне управління (ст. 1892 чи на громадську безпеку (ст. 215), або й зовсім не бути злочином (ст. 15).
Кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, але, головним чином, як особу в її суспільному розумінні, як органічне поєднання біологічного і соціального. Поняття "людина" в юридичному відношенні не відповідає за своїм змістом поняттю "об'єкт злочину". Тому в кримінальному законі поняття "людина" в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується слово "особа" (ст. 69, 8б2, 93—126; глава ІІІ Кримінального кодексу так і зветься: "Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності особи"). Будь-який вплив на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, коли цей вплив порушує (руйнує або пошкоджує) існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках такий вплив злочином не стає.
Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо ж в деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені, наприклад, законом), то людина як біологічна одиниця, її тілесна недоторканість кримінально-правовій охороні не підлягають. Із цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди в стані необхідної оборони, затримання злочинця (ст. 15), або в стані крайньої необхідності (ст. 16).
Життя кожної людини є об'єктом кримінально-правової охорони. Кримінальний закон рівною мірою охороняє життя як юнака, так і доживаючого вік старця, як здорового, так і безнадійно хворого, як видатної особи, героя, так і негідника.
Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці щодо потерпілого. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину не впливає, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямоване на життя іншої людини.
У деяких випадках при кваліфікації подібних злочинів трапляються помилки. Наприклад, неправильною була кваліфікація дій К., який п'яним розпочав бійку з С., а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, схопив там долото і почав шукати С., щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М., і вважаючи, що це С., ударив лезом долота М. в голову, від чого той помер. Обласний суд засудив К. за умисне вбивство. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за ст. 17 і ст. 94 КК і необережне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безгрунтовна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Така помилка не виключає умисної вини при вчиненні цього вбивства, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть іншої людини, і намагався досягти цього наслідку.
Але за наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний діяч, представник влади, працівник міліції, вагітна, неповнолітній тощо) і помилки винного щодо цих ознак злочин кваліфікується залежно від умислу суб'єкта. Якщо винний, помиляючись, цих властивостей потерпілого не знав і тому не врахував, то злочин не може кваліфікуватися за тими статтями Кримінального кодексу, які передбачають ці особливості. В таких випадках повинні застосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливостей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного діяча, представника влади, працівника міліції та інших, якщо винний переконливо не знає, що потерпілий є такою особою, належить кваліфікувати як злочин проти особи.
Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. У медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів, а в юридичній литературі є й інші визначення початку життя людини. Наприклад, іноді вважають початком життя початок дихання.
Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджуваний у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його з тілом матері. Тому немає ніяких підстав залишати новонароджу-ваного на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоча цей час і не тривалий, але він має важливе значення в справі охорони життя.
Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або юридичного значення не має, або має зовсім іншу юридичну природу) — це якраз той момент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для самостійного життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього моменту кримінальний закон і повинен брати життя громадянина під свою охорону.
Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних пологів, кваліфікуються як аборт.
Заподіяння смерті новонародженному під час пологів кваліфікується як вбивство в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після шести місяців вагітності).
Для кваліфікації вбивства важливим є також визначення моменту закінчення життя, оскільки умисні дії, які могли заподіяти смерть, відносно вмерлого (трупа) кваліфікуються як замах на вбивство.
До недавнього часу в медичній науці й судовій практиці настання смерті пов'язувалось з діяльністю серця. Але з розвитком медичної науки і техніки з'явилась можливість поновлювати дихання і роботу серця через навіть тривалий час (були випадки — через два-три тижні і навіть через місяць) після настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою серця, а з незворотними процесами в головному мозку і центральній нервовій системі
З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить всі ознаки складу закінченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом, коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було метою дій винного.
Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передбачає настання смерті потерпілого, коли такий наслідок його дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень за відсутності умислу на настання смерті не можуть кваліфікуватися як замах на вбивство.
Про намір винного заподіяти смерть і прямий умисел можуть свідчити:
1) погрози потерпілому, висловлювані винним до посягання;
2) неприязні стосунки між винним і потерпілим;
3) спрямованість дій винного і характер спричинених потерпілому ушкоджень (наприклад, рани голови, лівого боку грудини, печінки, лівого і правого пахів тощо);
4) застосування таких знарядь чи засобів, якими безсумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючого яду, високої чи занадто низької температури тощо);
5) інтенсивність дій винного — нанесення багатьох ударів, ран свідчить про намір заподіяти смерть;